Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. 7-ма частина

РОЗДІЛ XLIV,
де оповідається про нові незвичайні події, що в корчмі сталися

Дон Кіхот репетував таким непутнім голосом, що зляканий корчмар, одперши браму, зараз побіг подивитись, що воно там кричить; кинулись за ним і подорожні. Од того крику пробудилася й Маріторна; зміркувавши, в чому тут річ, вона шмигнула в амбар і одв'язала оброть, [286] на якій висів Дон Кіхот. На очах у господаря й новоприбулих гостей брязнув наш рицар додолу; ті підійшли до нього й спитали, що йому таке, чого він так кричав. Він скинув мовчки з себе той ремінь, звівся на ноги, зліз на коня, ослонився щитом і списа взяв наперехил, од'їхав назад далеченько, а тоді вернувся клусом під корчму і проголосив, гарцюючи:

- Як іскаже которий, що не даремне, а за діло було мене зачаровано, того я з дозволу володарки моєї принцеси Обізіяни назву брехуном і визву та викличу на мономахію рицарську!

Новоприбульці здивувались гідальговим речам, але господар допоміг їм вийти з того дива, пояснивши, що то Дон Кіхот і на нього не треба звертати уваги, бо він несповна розуму. Тоді вони спитали у господаря, чи не заїздив часом до корчми його панич років п'ятнадцяти, перебраний за погонича мулів, а прикмети, мовляв, у нього такі й такі - і змалював словами, який на подобу той юнак, що в панну Клару закохався. Корчмар одповів, що багато в його заїзді люду перевернулось, та він такого щось ніби не пригадує собі. Але тут один із подорожніх помітив раптом карету авдиторову і сказав:

- Так і є, він тут десь мусить бути. Ось карета, за якою, кажуть, він раз у раз уганяє. Хай же один тут при брамі зостанеться, а решта всередині шукає. Ба ні, ще комусь треба круг корчми вартувати, щоб він, буває, десь через мур не вискочив.

- Гаразд, так і зробимо,- погодився другий.

Тоді двоє до корчми вступили, третій при брамі лишився, а четвертий почав круг двору ходити. Господар дивився на те все й не знав, до чого воно - здогадувався тільки, що того панича шукають, що його прикмети допіру оце розказували.

Тим часом і сонечко вже встало; чи то з сієї причини, чи, може, од галасу, що Дон Кіхот наробив, попрокидались і повставали всі нічліжани. Перше за всіх посхоплювались панна Клара та Доротея: одній не давала спокою думка, що десь тут близько її коханий, а другу розбирала цікавість поглянути, який же він єсть, то обом не до спання вже вночі було. Дон Кіхот, бачивши, що ніхто з чотирьох подорожніх на нього не зважає і виклику не хоче приймати, аж нетямився з гніву та досади; якби регули рицарські дозволяли мандрованому рицареві встрявати в нову пригоду після того, як він дасть клятву нічого не починати, поки не довершить приреченої справи, наш гідальго неодмінно був би кинувся на них, і вони хоч-не-хоч мусили б із ним до бою стати; але він тримав у пам'яті свою обіцянку, що не пускатиметься в інші пригоди, поки принцесі Обізіяні царства її не поверне, тож угамувався потроху і дивився мовчки на новоприбулих - чим усі ті їхні заходи скінчаться. Один із них тим часом таки відшукав панича - той спав у стайні поряд із справдешнім погоничем і в думці собі не клав, щоб хто його розшукував, а тим більше міг упіймати. Той чоловік схопив юнака за руку і сказав:

- Оце так, пане доне Луїсе, добре ви задля стану свого високого одяглися і в добрій постелі спочивали - зразу видно, що паніматка ваша в розкошах великих ростила вас і кохала.

Заспаний юнак протер собі очі і, приглянувшись пильніше до того [287] чоловіка, впізнав у ньому батькового челядинця; се відкриття так його ; ошелешило, що довгу хвилю і на слово не міг здобутись. Челядинець же провадив далі:

- Ну, що ж, пане доне Луїсе, іншої ради нема - наберіться терпіння та вертайтесь мерщій додому, як не хоче вашмость, аби татко ваш, а мій пан, на той світ не вирядився, бо так він утечею вашою засмутився, що на інше тут і сподіватись годі.

- А як же дізнався татко, що я саме сюди поїхав і в такому пере-вдязі? - спитав дон Луїс.

- То один школяр,- одказав слуга,- якому ваша милость замір свій одкрила, зглянувся на татка вашого, побачивши, як дуже він за вами побивається, і все йому розповів. Тоді пан послав нас чотирьох за вами наздогінці, і от ми, всі четверо, до ваших, паничу, послуг. Ми з душі раді, що недарма ганялись і зможемо привести вас перед очі того, котрий так ревне вас любить.

- А це вже буде як я захочу і як Бог дасть,- заперечив дон Луїс.

- Та що ж тут хотіти і що Бог може дати іншого? Вертайтесь додому, та й квита. Іншої ради годі й вигадати.

Той парубок-погонич, із яким спав дон Луїс, чув усю розмову; він схопився з постелі і побіг розказати все дону Фернандові, Карденієві та іншим постояльцям, що встигли вже на той час одягнутись. Він сказав їм, що чоловік величає того хлопця паном, і переповів їхню розмову, з якої знати було, що слуга хоче завернуть панича додому, а той опинається. Почувши од погонича такі речі і пригадавши, який у того юнака чудовий голос, усі притьмом захотіли довідатись достеменно, хто він такий єсть, а якщо йому насильство яке загрожує, то й помочі дати, от і пішли вони гуртом туди, де панич і досі з слугою ще сварився та сперечався. Тут саме й Доротея з комірчини вийшла, а за нею стривожена панна Клара; Доротея, одкликавши Карденія набік, розповіла йому коротенько історію того співака нічного та панни Клари, а Карде-ніо розказав їй, що вже за юнаком сюди погоня з дому приїхала. Він говорив усе те тихенько, проте панна Клара почула таки новину, і так тая новина її в серце вразила, що, мабуть, без пам'яті упала б бідна дівчина, якби Доротея була її не підхопила. Карденіо порадив Доротеї, щоб ішла з дівчиною в кімнату, а він, мовляв, постарається залагодити якось тую справу; так же вона й зробила.

Тим часом усі четверо слуг зібралися вже докупи; вони обступили дона Луїса і вмовляли його чимдуж, аби не гаяв дарма часу та їхав мерщій додому панотця свого в журбі розважати. Дон Луїс казав їм, що зроду не поїде, поки не доведе до скутку однієї справи, бо йдеться тут про життя його, честь і душу. Слуги своє правили, що вертатись їм без нього ніяким світом не можна; чи по волі, чи по неволі, а вони таки мусять його забрати.

- Візьмете хіба мій труп,- уперто відмагався дон Луїс.- Хоч на які способи будете братись, одволочите мене додому тільки бездиханного.

Тут на суперечку тую позбігались інші корчемні постояльці, в тому числі Карденіо, дон Фернандо з прибічниками своїми, авдитор, священик, цилюрник, а також Дон Кіхот, який вирішив, що годі вже йому [288] варти додержувати. Карденіо, що знав уже юнакову історію, спитав у слуг, чого це вони ґвалтом хочуть кудись його везти.

- А того,- одказав один із них,- що хочемо батькові його життя привернути, бо з туги за паничем пан наш смерті пожити може.

Та дон Луїс сказав йому на це:

- Нема чого тут мої справи привселюдно обговорювати. Я чоловік вільний: захочу - то сам вернусь, а не захочу - ніхто мене не присилує.

- Присилує вас до того ваш таки добрий розум,- не вгавав слуга.- Як же він у вас, може, схибить, то не схибить у нас, і ми зробимо те, за чим сюди приїхали, і що зробити нам велить наша повинність.

- Треба нам з'ясувати як слід, у чому тут, власне, річ,- втрутився в розмову авдитор.

Тоді слуга, впізнавши в ньому ланового сусіда, сказав:

- Чи ж ви, пане авдиторе, не впізнаєте сього панича? Це син сусіда вашого, він утік із отецького дому в такому перевдязі, що аж ніяк станові його не личить - гляньте лишень на нього, то самі побачите.

Авдитор приглянувся пильніше до юнака і таки впізнав сусідового сина. Обійняв його сердечно та й питає:

- Що се за дитячі вибрики, пане доне Луїсе? Чи, може, й справді є якась поважна причина, що примусила вас мандрувати таким способом і в такому перевдязі, що справді мало пасує до звання вашого?

На очах юнакові аж сльози наринули, і ні слова на відповідь не промовив він авдиторові. Тоді авдитор заспокоїв служебників, сказавши, що якось-то воно влаштується, а сам узяв дона Луїса за руку, одвів його трохи далі і почав питати, чого се він із дому втік. Поки він там його розпитував, коло брами корчемної зчинився знову галас: скориста*вшись тривогою, що дон Луїсові слуги тут наробили, двоє постояльців задумали вислизнути нишком із корчми, не заплативши за нічлігування. Та господар завше мав пильніше око на свої справи, аніж на чужі, спіймав їх коло самих воріт і почав правити плати, такими гнилими словами кривдників лаючи, що вони зозла з кулаками на нього кинулись і такого дали йому гарту, що мусив бідний корчмар пробі кричати. Роззирнулись кругом жінка його й дочка, бачать, аж крім Дон Кіхота навряд чи хто господаря зараз оборонить, бо всі своїми справами заклопотані; тим корчмарівна й звернулась до рицаря з такими словами:

- Благаю вас, пане лицарю, аби силою, даною вам од Бога, оборонила ваша милость бідного панотця мого, бо ті два розбишаки молотять його, як снопа пшенишного!

Вислухавши її, Дон Кіхот відповів спокійно і незворушно:

- Ясна панно, в сій хвилі прохання ваше нестатечне і недоречне, бо невільно мені в якусь нову пригоду вдаватись, допоки тієї не завершу, на яку вже своє слово подав. Чим же я вам у сій справі можу вслужити, дак ось чим: біжіть і скажіть панотцеві вашому, аби якнайдовше ворогам одсіч давав і ні в якому разі їм не здавався, а я тим часом попрошу в принцеси Обізіяни, аби дозволила мені допомогти йому в такій притузі, і як дістану од неї призвоління, то будьте певні, що я його неодмінно порятую.

- Ой лишенько! - гукнула Маріторна, що чула ту розмову.- Поки ваша милость теє призвоління дістане, то пан мій буде вже десь на тому світі!

- Дайте мені лишень випросити того дозволу, ясна панно,- заперечив Дон Кіхот,- і нехай він собі буде навіть на тому світі, я його і звідти визволю, хоч би і всі тогосвітні сили проти мене встали, а як ні, то такої докажу помсти над лиходіями, які його туди спровадили, що то вже немала буде для вас сатисфакція.

Нічого більше їм не кажучи, підійшов до Доротеї, приклякнув перед нею і почав слебізувати своєю мудрованою рицарщиною, просячи, аби її велич уділила йому з ласки своєї призвоління стати на поміч властителеві сього замку, на котрого великеє впало безголов'я.

Принцеса охоче вволила його прохання; тоді рицар добув меч.а, прикрився щитом і кинувся до воріт, де ті два постояльці чесали ще господаря свого немилосердним чосом. Та добігши до них, став раптом, ніби до місця прикіпив, хоч Маріторна й господиня гукали йому, аби не стояв, а панові й мужеві їхньому помочі-рятунку давав.

- Тим я стою,- одвітував їм Дон Кіхот,- що не подоба мені проти челядницького люду меча добувати. Гукніть сюди джуру мого Санча Пансу, бо така помста й оборона саме йому випадає і належить.

Поки ж то коло воріт всі оці розмови точилися, кулаки в бійці не вгавали, і корчмареві добре перепадало в пику і в потилицю, на превелику досаду Маріторні, корчмарисі та її доньці, що аж нетямилися з Дон Кіхотового боягузтва та духопеликів, які діставав пан їхній, муж і отець.

Та залишимо на якусь часину господаря, може, хтось його таки виручить, а ні, то нехай мовчить та дише і не важиться більше на такі справи, для яких йому бракує сил. Відійдімо краще назад ступнів із п'ятдесят та послухаймо, що відповість дон Луїс авдиторові: адже ми розсталися з ними, як пан судія розпитував юнака, чого він пішки мандрувати пустився та ще в такому злиденному одязі. Юнак міцно схопив його за руки, мовби серце йому тиснув жаль необорний, і, проливаючи буйні сльози, почав говорити:

- Пане мій і добродію, я можу вам одне тільки сказати: з тої хвилини, як небо погодило мені, а близьке сусідство дало змогу побачити володарку мою панну Клару, вашу доньку, а мою царицю,- з тої самої хвилини заволоділа вона душею моєю, і якщо ваша воля, пане мій правдивий і отче, тому не противна, то ще сьогодні може вона стати малжон-кою моєю. Заради неї покинув я отчий дім, заради неї взяв на себе сю одежу, аби слідком за нею слідкувати будь-куди, як ото стріла, що до мети її пущено, як ото мореплавець, що за провідною зорею лине. Вона знає про моє кохання лише стільки, ск льки його могли зрадити сльози мої, що вона здалеку на очах моїх бачила. Вам, добродію, відомо, що батьки в мене - люди шляхетні і маєтні, що я в них єдиний спадкоємець; якщо цього з вас досить, аби ви наважились учинити мене цілком щасливим, то прийміть ще нині мене за сина вашого. Як же панотець мій інші, може, має наміри і не оцінить належно скарбу, який мені пощастило знайти, то є сила, сильніша над людську волю: час може що завгодно перемінити, що завгодно перелаштувати. [290]

По сім слові закоханий юнак замовк, авдитор же стояв здивований, збентежений і вражений: дивувався тому, як розумно й красномовно говорив дон Луїс про свої почуття, бентежився тим, що не знав, що робити в такій непевній і несподіваній оказії. Тим же він і не відповів йому нічого певного, прохав тільки заспокоїтись і затримати слуг до завтрього, а там, казав, уже подумаємо, що робити, аби всім добре було. Дон Луїс усе поривався цілувати йому руки, зрошуючи їх буйними сльозами, що й кам'яне серце був би зворушив, не то авдиторове, бо пан судія розумний був чоловік і усвідомлював, яке щастя принесе цей шлюб його дочці; дуже йому й самому хотілось молодят поєднати, але щоб усе по-доброму було, щоб дав на те згоду і дон Луїсів батько, котрий як це було відомо авдиторові, прагнув здобути для сина високий титул.

Тим часом ті два бешкетники дійшли з господарем до згоди і заплатили йому, не стільки погроз Дон Кіхотових злякавшися, скільки здавшись на його розсудливі та переконливі докази, а дон Луїсові слуги чекали, чим скінчиться розмова їхнього панича з авдитором і на що він нарешті зважиться. Та лукавий, як то кажуть, не спить, а все миром колотить: якраз у цей час до корчми прибився той самий цилюрник, у якого Дон Кіхот здобув колись Мамбрінового шолома, а Санчо Панса взяв міньки упряж; завів він осла свого до стайні, аж бачить - Санчо коло сідла саме порається. Впізнав цилюрник своє добро і, набравшися зваги, кинувся на Санча, гукаючи:

- Ага, попався, жучку, в ручку! Давай мені, пане шалигане, мідницю мою, сідло і всю збрую, що ти в мене вкрав!

Побачивши Санчо ту наглу напасть і почувши, як його шпетять, ухопився однією рукою за сідло, а другою двигонув напасника в зуби, аж той юшкою вмився; проте цилюрник усе-таки не випускав із рук здобичі, тобто сідла свого, а закричав іще дужче, аж усі постояльці корчемні на той бешкет і гармидер позбігались.

- Іменем короля і правосуддя! - волав цилюрник.- Рятуйте мене, я своє добро беру, а сей розбишака, сей волоцюго хоче мене вбити!

- Брешеш,- огризався Санчо,- ніякий я не розбишака й не волоцюга, а ся здобич дісталась панові моєму Дон Кіхоту в чесному бою!
Сам Дон Кіхот теж надоспів уже туди і з великою втіхою дивився, як джура його обороняється і в наступ переходить. З сієї хвилі він вирішив, що Санчо в нього добрий вояка, і поклав у душі при першій же нагоді висвятити джуру свого на рицаря, бо він цілком заслуговує тої честі.

Звада тим часом не вгамовувалась; цилюрник сказав між іншими речами й таке:

- Панове добродійство, це сідло осляче моє, як моя та смерть, що Пан Біг мені призначив; я так його добре знаю, мовби сам його вродив. Та тут же в стайні і осел мій, він не дасть мені збрехати: от хоч приміряйте самі, і як воно йому не ляже, мов улите, то назвіть мене тричі падлюкою! І то ще не все: того самого дня, як у мене сідло вкрадено, пропала й мідниця моя новесенька, ще й у роботі не була; я за неї цілого таляра дав! [291]

Тут Дон Кіхот уже не витримав. Він кинувся до двох супротивників, розборонив їх, а сідло поклав на видноці, щоб усі добре бачили його, поки буде встановлено істину, і промовив:

- Що сей бравий зброєносець помиляється, ви можете вже з того ясно і явно урозуміти, панство моє, що він називає мідницею голяр-ською ту річ, яка була, є і буде Мамбріновим шоломом, а шолома того я добув у нього в чесному поєдинку, після чого став правоправним господарем його і властителем. Що ж до цього сідла, то воно мене не обходить; скажу тільки, що джура мій Санчо прохав у мене дозволу зняти попону з коня того переможеного боягуза і прикрасити ним свого сту-пака. Я дав йому той дозвіл, а він узяв попону; яким робом вона перемінилась на осляче сідло, я напевне не знаю, гадаю, одначе, що це одно з тих перетворень, які постійно відбуваються в нашому рицарському житті. А щоб воно було певніше, бігай, друже Санчо, та принеси сюда шолома, що сей добрий чоловік за мідницю собі має.

- Бігме, пане,- сказав Санчо,- як у нас із вами немає інших доказів, крім того, що ви кажете, то з цієї мідниці такий самий Лаврінів шолом, як із цього ослячого сідла попона.

- Роби, що я сказав,- гримнув Дон Кіхот,- адже в цьому замку все зачароване.

Санчо збігав і приніс мідницю. Дон Кіхот узяв її в руки і сказав:

- Дивіться, панове, самі, яким лицем важиться отсей зброєносець називати мідницею мого шолома! Присягаю на рицарський орден, до котрого належу, що се той самий шолом, який я у нього здобув - я не додав і не відняв тут нічогісінько.

- Правду каже мій пан,- підтвердив Санчо Панса,- бо відколи він цю штуку здобув, то один усього раз у битву з нею ходив, коли визволяв тих бідолашних кайданників, і якби не ця шоломідниця, то було б йому непереливки, так густо ворог камінюччя на нас швиргав.


РОЗДІЛ XLV,
в якому остаточно вирішуються сумніви щодо Мамбрінового шолома та сідла, а також оповідаються не менш правдомовно ще деякі пригоди

- Як вам це все подобається, панове добродійство? - сказав тоді цилюрник.- Чуєте, сі шляхетні люди затялись на тому, що це не мідниця, а нібито шолом!

- Авжеж, шолом! - вигукнув Дон Кіхот.- Коли хто з рицарів наважиться стверджувати противне, я скажу, що він бреше, а зброєносцеві скажу, що він бреше тисячу разів!

Тоді вже наш цилюрник, який теж був тут присутній і знав Дон Кі-хотову химерну вдачу, вирішив іще більше завзятого гідальга розтроюдити і зажартувати собі з нього, аби інших розсмішити.

- Пане цилюрнику, чи хто ви там такий,- звернувся він до власни- [292] ка мідниці,- я, щоб ви знали, теж голярним ремеслом бавлюсь, уже двадцять років буде з чимось, як на майстра вийшов, тож і все начиння голярське знаю, як свої п'ять пальців. А за молодого віку, вважайте, довелось мені й вояцького хліба скуштувати, тож я розбираюсь незгірше, де шолом, де шишак, де начілля - знаю, одним словом, усяку зброю і збрую вояцьку. От я й кажу (якщо я помиляюсь, то інші, може, поправлять мене), що ця от штука, яку цей пишний пан у руках тримає, то зовсім не мідниця голярська: вона так од неї одрізняється, як чорний колір од білого, а правда од брехні. Мушу, проте, заявити, що це хоть і справді шолом, але шолом незуповний.

- Авжеж, що так,- підхопив Дон Кіхот,- йому бракує спідньої частини, тобто наборідника.

- Так воно і є,- підтримав їх священик, зрозумівши намір свого приятеля. Те саме ствердив Карденіо й дон Фернандо з прибічниками своїми, авдитор теж пристав би, мабуть, до жарту, якби не поринув у глибоку задуму: та історія з дон Луїсом так його заклопотала, що він мало вважав на такі пусті витівки.

- Боже правий! - нетямився одурений голяр.- Чи то можебна річ, аби стільки поважних людей казало на мідницю, що то якийсь шолом? Та це ж така чудасія, що хоть цілий учений собор сюди поклич, то тільки ахне! Ну, та коли вже це шолом, а не мідниця, тоді ж і он то, мабуть, не сідло на осла, а на коня попона, як каже той добродій.

- На мої очі то все-таки сідло,- зауважив Дон Кіхот,- а втім, ця справа мене не обходить.

- Чи то сідло, чи попона,- сказав священик,- має визначити пан Дон Кіхот, бо мушу признатися, що на лицарії він розуміється далеко краще, ніж усі тут присутні, не виключаючи й мене.

- На Бога, панство моє любе,- промовив Дон Кіхот,- у цьому замку, де я оце вдруге вже опинився, стільки мені всякого непевного приключилось, що я не наважуюсь дати певної відповіді на будь-які питання щодо речей, котрі в згаданому замку обертаються, бо все в нім, здається мені, зачароване та зачакловане. За першим разом мордував мене заворожений мавр, що тут у замку виводиться, а прибічники його Санчові моєму немалого завдали клопоту: тепер же знов сю ніч години дві я провісив, за руку почеплений, не знаючи, як я в ту біду попав і чи воно взагалі було, чи ні. Тим я і вважаю, що було б дуже необачно з мого боку висловлювати якусь рішучу думку про такі сумнівні й непевні речі. Хто не вірив, що то шолом, а не мідниця, тим я вже відповів, а от вирішувати, чи то сідло, чи попона, я не беруся, нехай ваш-мості про те судять, як самі здорові знають. Можливо, саме через те, що вас, панове, не висвячено в рицарі, як мене, чаклуни, які тут живуть, не мають над вами сили - виходить, розум у вас вільний і ви можете міркувати про всі речі, які суть у цьому замку, згідно з власною вашою Думкою, а не з моєю уявою.

- Пан Дон Кіхот, безперечно, має цілковиту рацію,- обізвався дон Фернандо,- саме нам випадає вирішити се питання; аби ж його вирішити якнайгрунтовніше, я зберу таємні голоси всіх присутніх тут добродіїв і подам після того повний і докладний звіт.

Хто знав про Дон Кіхотові химери, ті реготалися на всі заставки, [293] а хто не був утаємничений, для того все це здавалось несосвітенною глупотою - так думали, між іншим, і четверо дон Луїсових слуг та сам пан, а також троє нових проїжджаючих, що допіру завернули у корчму; вони дуже скидалися з виду на стражників та таки стражниками й були. А про голяра то вже й казати нема чого: він аж несамовитів, що в нього перед віччю власна його мідниця перетворилась на Мамбрінів шолом, а сідло осляче притьмом хоче в розкішну попону перемінитися. Всі аж за боки бралися, дивлячись, як дон Фернандо голоси збирає: підходить до кожного й питає по секрету над саме вухо, що то за цяця, на його думку, що за неї така буча знялась,- сідло чи попона? Опитавши всіх тих, що знали Дон Кіхота, він нарешті оголосив:

- Так от, чоловіче добрий, я вже аж стомився, опитуючи сих поважних панів; і в кого я не питав, усі одностайне казали, що се таки не осляче сідло, а притьмом попона на коня, та ще й не простого, а чистопородного. Хоч-не-хоч треба й вам на сю думку пристати; воно-то вам і ослові вашому, може, й досадно, та нічого не вдієш - се попона, а не сідло, а всі ваші докази нестійні й непереконливі.

- Та бодай я спасіння не мав, коли брешу,- так божився голяр,- то ви, панове, помиляєтесь. Бодай моя душа так на тім світі рачки стала, як із сього сідла стала попона! - Ет, що там говорити: з дужим не борись, а з вельможним...- ой, що се я кажу! Не думайте, я не п'яний, сьогодні ще й ріски в роті не було.

Голяреві теревені не менше викликали серед слухачів сміху, ніж Дон Кіхотові нісенітниці, та тут ізнов прийняв слово наш рицар:

- Ну що ж, тепер кожен нехай візьме своє, та й по всьому. Що Бог пошле, те й Святий Петро благословить.

Один із дон Луїсових слуг сказав:

- Чи вони змовились усі жартувати, чи що воно таке? Аж у голові мені не вкладається, щоб такі розумні люди (бо вони таки на розумних скидаються) та казали насправжки, що це не мідниця, а то не сідло. Аж ні - всі в одну душу так кажуть і говорять; як добре придивитись, то щось воно тут непевне, коли люди в живі очі проти самої правди, проти життєвого досвіду ось таке стверджують. Та нехай мені те та се (тут він увернув досить-таки круте слівце), коли я повірю, хоч і цілий світ буде казати, що це не мідниця голярська, а то не сідло на осла.

- А може, на ослицю? - докинув парох.

- Чи в лоб чи по лобі? - зауважив слуга.- Не в тому сила, тут ось що важливо: чи то сідло, чи не сідло, як ви, панове, кажете.

Тут один із стражників, котрі щойно прибули, теж устряв у суперечку, до якої уважно був прислухався.

- Це таке ж саме сідло, як я свойму батьку син,- гукнув він сердито і з оприском,- а хто говорить чи скаже інакше, той, певне, як ніч, п'яний.

- Ви брешете, як послідущий лайдак! - урвав його мову Дон Кіхот.

Тоді махнув списом, якого весь час із рук не випускав, і, якби стражник був не вивернувся, він би його, певне, до долу прибив. А так спис тільки грякнув об землю й розлетівся на друзки. Два інші стражники, побачивши таку на свого товариша напасть, почали гукати помочі для Святої Германдади. Господар заїзду, який теж до того братства був [294] уписаний, збігав швиденько по свою патерицю й меча и став зразу ж по боці стражників; дон Луїсові слуги обступили кругом свого панича, щоб він, буває, не втік під той розгардіяш; голяр, побачивши ту колотнечу, вхопився за сідло, а Санчо з другого боку вчепився; Дон Кіхот добув меча і напав на стражників; дон Луїс гукав на слуг, щоб кидали його та бігли на допомогу Дон Кіхотові, а також Карденієві та дону Фер-нандові, що за нашого рицаря обстали; священик кричав, корчмариха репетувала, корчмарівна голосила, Маріторна вила, Доротея нестямилась, Люсінда чудувалась, панна Клара умлівала... Голяр гамселив Сан-ча; Санчо молотив голяра; дон Луїс, якого слуга схопив за руку, щоб не втік, так йому дав у зуби, що бідолаха аж мазкою вмився; авдитор кинувся його рятувати; дон Фернандо повалив одного стражника і гатив його носаками; корчмар волав непутнім голосом на поміч слугам Святої Германдади,- разом кажучи, все в корчмі лементувало, кричало, гукало, куйовдилось, жахалось, колотилось, кресалось, дубцюва-лось, брикалось, мордувалось, різалось, кривавилось... І от серед цього гармидеру, колоту і рейваху Дон Кіхотові примарилось раптом, що лиха година занесла його в Аграмантів табір, у саму веремію, і він гукнув на все горло, аж корчма розляглася:

- Гей, ви, всі! Стійте мені зараз же, сховайте зброю, вгамуйтеся і слухайте мене, кому ще хочеться жити!

Почувши той окрик, усі схаменулись, а Дон Кіхот провадив далі:

- Чи не казав я вам, панове, що сей замок зачарований, що в ньому виводиться десь цілий легіон злих духів? От вам іще один доказ: ті чвари, що колотили колись Аграмантовим табором, перенеслись і перекинулись вочевидьки сюди. Глядіть лишень: той б'ється за меч, сей за коня, той за орла, сей за шолом - усі б'ємось і самі не знаємо за що. Отож підійдіть сюди, пане авдиторе, і ви, пане пароху, нехай один із вас буде цар Аграмант, а другий - цар Собрін і вчиніте, мості-панове, між нами замир'я. Присягаю всемогутнім Богом - велика то ганьба, що ми, чеснородні люди, вбиваємо один одного за якісь там марниці!

Стражники хоть і не второпали Дон Кіхотової мови, та доброї од Карденія, дона Фернанда і прибічників його дістали хлости, через те й не хотіли вгамуватись; голяр швидко заспокоївся, бо в тій колотнечі вирвано йому бороду й сідло; Санчо, як вірний слуга, скорився одразу, почувши голос свого пана; четверо дон Луїсових пахолків теж утишились, чом би, подумали, й ні; один лише корчмар галасував, що пора, нарешті, покарати сього нахабу і шаленця, котрий раз у раз йому заїзд баламутить. Вкінці галас таки ущух помалу, а в Дон Кіхотовій уяві осляче сідло так і зосталось до судного дня попоною, мідниця - шоломом, а корчма - замком.

Коли всі так-сяк заспокоїлись і замирились, послухавши авдиторової та парохової намови, слуги знов почали домагатись, щоб дон Луїс притьмом із ними їхав; поки він там із ними сперечався, авдитор радив раду з доном Фернандом, Карденієм та парохом, що йому в такій оказії робити - він розповів їм усе, про що дізнався од закоханого юнака. Кінець кінцем справу вирішили ось як: раз уже дон Луїс затявся не вертатись додому, хіба що на кавалки його порубають, то дон Фернандо [295] скаже його слугам, хто він такий, і запропонує юнакові поїхати з ним разом в Андалузію, де брат його маркіз прийме шляхетного гостя з належитою повагою і пошаною. Коли слуги дізнались про високе становище дона Фернанда і про непохитний намір дона Луїса, вони постановили проміж себе, що троє поїдуть до старого пана розказати йому, що і як, а четвертий залишиться при доні Луїсі, слугуватиме йому й стерегтиме його невідлучно, поки тії по нього не вернуться або не пришлють од пана нового якого розпорядження.

Отак-то владою царя Аграманта і мудрістю царя Собріна втихомирилась нарешті та велика усобиця. Але одвічний ворог згоди і недруг миру, зазнавши такої ганьби та наруги і побачивши, як підігріта ним ворохобня звелася ні на що, надумав іще раз спробувати щастя, зірвавши нову бучу, нову колотнечу.

А справа малася от як: скоро стражники збагнули, що завелися з ними люди не простого роду, зараз охололи і покинули бойовище, бо зміркували, що хоть як би та бійка скінчилась, їм однаково добре попаде. Тоді один із них, той самий, що його звалив був і топтав дон Фернандо, пригадав собі, що серед численних ордерів на арешт було в нього й розпорядження схопити Дон Кіхота, якого Свята Германдада переслідувала за те, що він визволив тоді кайданників,- недарма ж Санчо Панса того побоювався. Згадавши про ту річ, стражник вирішив перевірити, чи сходяться Дон Кіхотові прикмети з тими, які значилися в ордері. От видобув він із-за пазухи пергамен, розшукав потрібне місце та й почав слебізувати поволеньки (читака з нього був не вельми добрий), за кожним словом скидаючи очима на Дон Кіхота і порівнюючи прикмети, списані в ордері, з його натуральною подобою. Вкінці пересвідчився, що се ж і є той злочинець, згорнув пергамен його в ліву руку, а правою схопив Дон Кіхота за комір, аж йому дихать не дало, і покликнув дужим голосом:

- В імені Святої Германдади! А хто хоче переконатися в слушності моїх дій, хай прочитає ордер, що велить мені затримати сього опришка з битого шляху!

Взяв тоді парох ордер і впевнився, що стражник правду каже - прикмети всі збігалися достотно; а наш гідальго, побачивши, як нечемно повівся супроти нього сей підлий простак, розлютувався непомалу і, хоч у нього самого кістки тріщали, вчепився обіруч стражникові в горло - якби товариші на підмогу не прискочили, то швидше б він духа випустив, ніж Дон Кіхот свою жертву. Корчмар теж кинувся рятувати стражника, бо то був його прямий обов'язок; господиня, побачивши, що чоловік її знов у бійку поліз, зарепетувала знову, а дочка її та наймичка і собі підпряглися, кличучи до помочі всі сили земні й небесні. Санчо подивився, що тут діється, та й каже:

- Господи, Господи! Правду мовляв мій пан, що замок сей зачарований, бо ніколи нема в нім просвітлої години!

Дон Фернандо розборонив стражника й Дон Кіхота і на взаємну втіху обох суборців порозчіплював їм руки, бо той тому в комір був уп'явся, а той тому, в горло. Тільки ж стражники тим не задовольнились і притьмом вимагали видачі Дон Кіхота: зв'яжіть, казали, лиходія і нам у руки його передайте, бо так велять королівські закони і припи- [296] си Святої Германдади. Знов і знов покликались вони на право, аби присутні допомогли їм узяти того грабіжника й розбійника, що промишляє по всіх дорогах і роздоріжжях. Слухаючи тої мови, Дон Кіхот тільки посміхався, а потім заговорив упевнено і спокійно:

- Ех ви, ница ницбта і підла підлота! То це, по-вашому, розбій - кайдани розбивати, невольників визволяти, нужденних рятувати, похилих підіймати, бездольних спомагати? Ех ви, ледач ледача і темна темнота! Не дав вам Бог підсліпим вашим розумом спізнати всю велич мандрованого рицарства, не дарував за гріхи ваші свідомості, що не тільки самого такого рицаря, ба й тінь його повинні ви шанувати. Не стражники ви, а тюряжники, з-під знаку Святої Германдади грабіжники та драпіжники! Скажіть мені, який невіглас підписав ордер на арешт такого, як я, рицаря? Хіба той недоум не знає, що мандровані рицарі ні під чий присуд не хиляться: у них закон - то меч, у них право - то одвага, у них статут - то власна вольна воля? Хіба той неук не відає, що жодні грамоти шляхетські не дають таких пільг і привілеїв, які дістає мандрований рицар з того дня й години, коли він висвятиться й присвятиться многотрудному свому ремеслу? Хто з мандрованих рицарів платив коли роківщину на короля, черевичне на королеву, хто давав поголовне й одпродажне, возове й човнове? Чи то ж кравець бере коли з нього за пошиття одягу, чи то каштелян вимагає постояльного, як у замку своєму його пригостить? Який король не садовить його до свого столу? Яка панянка не прихиляється до нього всім серцем і не вволює всяку його волю? І насамкінець - чи був, чи є і чи буде коли такий мандрований рицар, якому не стане змоги і зваги одважити власною рукою чотириста київ чотирьомстам стражників, які здумають заступити йому шлях?


РОЗДІЛ XLVI
Про знакомиту пригоду зі стражниками і про великий гнів доброго нашого рицаря Дон Кіхота

Поки Дон Кіхот виголошував свою декларацію, парох намагався розтлумачити стражникам, що рицар той божевільний, як воно й знати із мови його вчинків, тож нема чого їм ту справу до кінця доводити хоть би вони взяли його й затримали, зразу муситимуть як неосудного на волю пустити. Той стражник, у якого був ордер, заперечив, що не його діло судити, божевільний рицар чи ні: він зробить те, що веліло йому начальство, візьме його раз, а там уже нехай хоч триста разів випускають.

- Як ви собі хочете,- зауважив парох,- а цим разом ви його таки не візьмете, бо він, бачиться, не дасться вам у руки.

Кінець кінцем парох такого їм наговорив, а Дон Кіхот таких нави-творяв дурниць, що стражники мали бути божевільніші за нього, аби не визнали його божевілля. Отож слуги правосуддя втихомирились самі і навіть стали за миротворців між голярем та Санчом Пансою, які [297] досі ще завзято гризлись та змагались. Укінці владою своєю посередницькою вони ухвалили декрет, який хоть почасти, коли не цілком, задовольнив обидві сторони: суперечники обмінялись сідлами, а оброті та попруги при них зостались. А з Мамбріновим'шоломом ось як порішили: парох дав голяреві потай Дон Кіхота з рук у руки вісім талярів за мідницю, а той видав йому запродажний запис, у якому прирікав, іж тої куплі не касуватиме і за ошуканство нікого не оскаржатиме ні в теперішнії часи, ні теж у потомнії, вовіки амінь.

Отак було полагоджено дві найбільші й найповажніші суперечки, залишилось тільки дон Луїсових пахолків умовити, аби троє додому їхало, а четвертий супроводив панича свого, куди б не подався він за доном Фернандом. А що зичлива доля і ще зичливіша фортуна почали вже закоханим парам та завзятим молодцям, у заїзді будучим, пільгу давати і з їхньої дороги перешкоди всілякі усувати, то і ця справа довелася незабаром до щасливого кінця і доброго скутку - слуги здалися на прохання дона Луїса, і панна Клара зраділа тому несказанно: хто б на неї глянув, зараз догадався б, яке в неї на душі свято. -

Зораїда не розуміла гаразд, що там круг неї діється, і то журилась, то раділа, дивлячись по тому, що малювалось на обличчі у всіх присутніх, особливо в її гишпанця, до котрого вона щохвилі очима і серцем линула.

Корчмар же помітив, як парох уладнав справу з голярем, давши йому належну винагороду, почав вимагати, щоб і йому за Дон Кіхота все сплатили - і постояльне, і за понівечені бордюги та за розлите вино; він заприсяг, що не випустить із двору ні Росинанта, ні Санчового осла, поки не оддадуть йому все до останнього шеляга. Парох заспокоїв його, що все буде гаразд, і справді, дон Фернандо оплатив той рахунок, хоч авдитор теж був зохотився в такій оказії гаманцем своїм прислужитись.

Таким чином у корчмі знову запанував мир і спокій; тепер вона схожа була вже не на зворохоблений Аграмантів табір, як висловився допіру Дон Кіхот, а на умиротворене Октавіянове царство: всі визнавали, що ту злагоду та благодать завдячують вони доброзичливості й красномовності священика та незрівняній щедрості дона Фернанда.

А Дон Кіхот, увільнившись од усіх свар і чвар, що то через його самого, то через джуру заводились, вирішив тепер, що пора йому далі путь верстати і довершити славний подвиг, на який його вибрано і призвано. Повен зваги, підійшов він до Доротеї і став перед нею навколішки, та вона сказала, що не буде його слухати, допоки він не встане. Підвівшись їй на догоду, він промовив:

- Єсть така приказка, ясновельможна панно, що поспіх - то батько успіху, а наполегливість - мати удачі; як показує нам досвід багатьох поважних справ, старанністю та пильністю можна виграти не раз сумнівний, майже безнадійний процес. Та в жодних речах ся істина не виявляється так виразно й очевисто, яке у воєнних діях - швидкістю й постійною готовністю запобігається ворожим намірам і перемога здобувається перше, ніж противник злаштується до оборони. Кажу сеє для того, високославна і можновладна сеньйоро, що вже, на мою думку, немає жадної користі нам у сьому замку довше бавитись, [298] а може, тільки шкода вийти, як самі згодом побачимо. Бо хто знає, чи велетень, ваш ворог, не довідався вже од таємних та пронозливих шпигів своїх, що я іду на його погубу, чи не заховається він, скориставшися з нашого загаю, в замок який неприступний чи в фортецю нездо-бутну, де вже нічого проти нього не вдіє старання моє і потуга невтомної правиці моєї? Тим-то, володарко моя пишна, повинні ми, як я вже сказав, швидким рухом тим заходам його запобігти і в чеканні доброї удачі негайно відціля вирушати. Бо від щастя, якого ваша велич прагне і сподівається, відділяє нас тільки мить, коли я стану віч-на-віч проти недруга мого і вашого.

По сім слові Дон Кіхот замовк і став спокійно чекати відповіді од прекрасної принцеси; вона ж, прибравши королівської постави, такими словами йому одказала, підладжуючись під рицарський штиль:
- Складаю вам дяку, пане рицарю, за щире ваше бажання стати мені до помочі в великій моїй притузі, бо так воно й личить правому рицареві, покликаному сиріт спомагати, а гноблених рятувати; дай же, Боже, щоб справдилося моє і ваше бажання, щоб ви на ділі пересвідчились, що є на світі вдячні жінки! А щодо виїзду мого, то рушаймо якнайшвидше: ваша воля - то моя воля, розпоряджайте мною по думці своїй і уподобі, бо тая, що звірила вам оборону своєї особи і віддала в ваші руки справу одзискання своїх володінь, не сміє і не важиться піти навсупір тому, що велить ваша мудрість.

- Коли так, то з Богом! - вигукнув Дон Кіхот.- Скоро я постережу і побачу, що хтось насмілиться принизити і скривдити таку даму, я ніколи не пропущу нагоди підвести її і посадити на дідичний престол. Отож рушаймо не гаючись, бо звагай, як то кажуть, недобрий чоловік, а прагнення подвигу додає мені крил. Не сотворило ще небо, не бачило зроду пекло того, перед ким би я лякався і тремтів! Сідлай же, Санчо, Росинанта, гнуздай свого осла і королевиного винохода, попрощаймося з паном каштеляном і з усім цим пишним панством та зразу ж і в дорогу!

Санчо, який був при всьому тому присутній, похитав головою і сказав:

- Ах, паночку мій любий! В нашім селі - вір не вір - стала слава-поговір, шанувавши чесні слухи панянські...

- А що мене обходять ті поговори, дурню один, чи в селі, чи в місті, чи у всьому світі, чим вони славу мою вмаляють?

- Як ваша милость гнівиться,-- зауважив Санчо,- то я вже змовчу, не скажу того, що повинен говорити панові своєму кожен щирий слуга, кожен вірний джура.

- Кажи собі що хочеш,- мовив Дон Кіхот,- не думай тільки, що мене чимось налякаєш. Як ти сам боїшся, то така вже твоя натура, а я зроду страху не маю,'бо така моя стать.

- Ох, Господи милосердний,- зітхнув Санчо,- та я ж зовсім не про те. Я ось що хотів сказати, мені достеменно відомо, що оця-то пані, яка строїть із себе королицю Обізіянського царства, така сама королиця, як мої покійні мамуня, бо якби вона була королицею чи там прйнцизною, то вже ж би не ялозилась по кутках із одним тут, не терлась би та не м'ялась. [299]

При цих словах Доротея аж спаленіла вся, бо, ніде правди діти, муж її дон Фернандо вряди-годи, як ніхто не бачив, зривав у неї з уст дрібки нагороди, якої заслуговували його почуття, а Санчо якось підгледів та й подумав собі, що така поведінка скорше до лиця якійсь легковажниці, аніж володарці великого королівства. Тим і не могла вона Санчових слів заперечити і мову йому перебити, а він, казав далі:

- Се я, пане, до того річ веду, що от ми з вами тиняємось шля-хами-дорогами, бідуємо та гаруємо денно і нічно, а тут якийсь нетруже-ний чорт у сій корчмі нам золоте ябко з-під самого носа вкрав... То якого ж лиха буду я Росинанта сідлати, осла та винохода гнуздати, якої нетечі спішитиму кудись? Краще вже на місці тихо сидіти: нехай лярва своє пряде, а нам з вами про те байде.

Господи Боже, яким страшним гнівом закипів Дон Кіхот, почувши од джури свого такі непристойні речі! Заговорив, а голос йому тремтить, язик затинається, очі огонь крешуть:

- О підлий хаме, нечемо, нескребе, нахабо, мурляко, злоріко, недо-мово, недотепо, мудю солоний! Та як у тебе язик повернувся сказати отаке при мені і при достойних цих паніях? Та що за гидоту, що за паскудство забрав ти в макоцвітну свою голову? Геть мені з-перед очей, потворо всьогосвітня, торбо з брехнею, бочко з мерзотою, усипище підлоти, гніздовище облуди, плетуне дурниць, ковалю нісенітниць, вороже честі і шани, яка належиться королівським особам! Геть, і щоб я тебе більше не бачив довіку, під страхом тяжкої кари!

І так у його нутрі та лють клекотала, що він стягав раз у раз брови, надимав щоки, водив кругом очима ще й ногою правою насамкінець у землю тупонув. Од тих слів панових, од гнівного його виду знітився наш Санчо і ніби змалився; щоб земля була в ту хвилю під ним запалась і поглинула його, і тому зрадів би. Нічого було робити - повернув, сердега, тил і сховався далі од панського гніву. Та премудра Доротея, знаючи добре Дон Кіхотову натуру, зуміла удобрухати розлютованого рицаря.

- Пане Рицарю Сумного Образу,- обізвалась вона до нього,- не покладайте гніву на доброго джуру вашого: хоч він і сказав яку дурницю, то, може, було воно не без причини. Знаючи добрий його розум і щиру християнську душу, важко припустити, аби він навмисне злорі-чив і марносвідчив на будь-яку людину. Немає жодного сумніву, що в цьому замку, як ви, пане рицарю, самі мовляли, все діється якимись чарами: отож, певно, Санча обмарила якась мара і йому привиділось те, що він казав і що виходить честі моїй на поруху.

- Клянуся всемогутнім Богом,- вигукнув Дон Кіхот,- як ваша високість сказала, так воно безперечно і єсть! Якась нечиста сила навела на горопашного Санча туман, і його очам уздрілося таке, що тільки в зачарованому місці може примаритись, бо він, я знаю добре, чоловік чесний і прямодушний, ні на яку обмову не здатний.

- А коли так,- упав йому в річ дон Фернандо,- то простіть його, пане Дон Кіхоте, і приверніть йому свою ласку, sicut erat in principio*, поки його та мана не підвела. [300]

* Як було спочатку (латин.).

Дон Кіхот заявив, що прощає, і священик пішов завернути Санча. Покірний джура став навколішки і попросив у пана ручку поцілувати; Дон Кіхот на те призволив і поблагословив його, говорячи:

- Тепер, синку мій Санчо, ти сам гаразд бачиш, що правду я тобі весь час казав: у цьому замку все якимись чарами діється.

- Авжеж, що все, і я так думаю,- погодився Санчо.- От тільки на ковдрі мене гойдано не чарами, а так таки просто, по-справжньому.

- Е, ні, не кажи,- заперечив Дон Кіхот,- якби воно так було, то я помстився б за тебе хоч тоді, а хоч і тепер; а то, бач, і не знати, на кому тої кривди шукати маємо.

Всі захотіли знати, за яке гойдання мова мовилась, і корчмар розповів докладно, за що і як довелося Санчові в повітрі політати; розповідь його насмішила гостей непомалу, а Санча була б не менше розізлила, якби Дон Кіхот не запевнив його ще раз, що то все була мана. Щоправда, джура не зовсім був безголовий, аби тим вигадкам повірити; він залишився при своїй думці, що гойдали його таки живісінькі люди, а не привиди чи примари, як запевняв його пан.

Ось уже два дні минуло, як це виборне товариство в заїзді стояло; як ладились подорожні вже вирушати, то прирозуміли, як увільнити Доротею й дона Фернанда від обов'язку супроводити Дон Кіхота аж до його села, нібито для відвоювання Обізіянського царства; умовились так, що парох із цилюрником самі його туди відпровадять і там уже шукатимуть якогось ліку, аби вилікувати каліку од того недоліку. Як на те, поуз корчму їхав саме чоловік якийсь волами, от вони й поєднали його собі за підводчика. А везти Дон Кіхота ось як надумали: змайстрували ніби клітку таку, штахети шпугами поперечними стягнувши, досить простору, аби йому там зручно сиділось, а потім з намови пароха, який усю цю штуку вигадав, дон Фернандо з прибічниками своїми, дон Луїсові пахолки, стражникі і, нарешті, сам господар заїзду понатягували на себе машкари і поперевдягались хто як міг, аби Дон Кіхот їх не впізнав, та й зайшли тихенько до комірчини, де наш гідальго відпочивав по перебутих тривогах.

Підступили до його сонного і про всяку небезпеку безпечного, схопили ґвалтом, скрутили йому руки й ноги,- аж тоді жахнувся він зо сну, та й поворухнутися вже не зміг, дивився тільки зчудовано й здумі-ло на чудернацькі личини, які коло нього порались. Шалениста уява, як завжди, насувала йому химерні думки: тепер гадав він, що то на нього напали всі привиди й примари зачарованого замку, що його самого заклято і негоден він ані з місця зрушитись, ані од тої напасті боронитись,- одне слово, все сталося так, як передбачав парох, який цю хитру штуку затіяв. З усіх присутніх один тільки Санчо лишився при власнім образі і розумі; хоч панове божевілля і його за малим не опанувало, тут він зміркував одразу, хто були ті замашкаровані поторочі, але не важився словом озватись, поки не збагнув, на що і про що зловили і зв'язали його пана, а пан теж мовчав, ні пари з уст, чекав, куди його заведе ота недоля. Не куди ж і завела, як у клітку, що тим часом до корчми втягли: ввіпхнули його туди, а дошки так міцно поприбивали, що годі було й думати розхитати їх та розламати. Тоді [301] поторочі взяли тую клітку на плечі, і в ту хвилину, як вони мали виносити ЇЇ з кімнати, загримів звідкілясь страховитий голос - таким його намагався зробити цилюрник (не той, що за сідло змагався, а інший):

- О Рицарю Сумного Образу! Не журися тим, що у в'язницю тебе вкинуто: так-бо треба для того, щоб якнайшвидше довершилася пригода, на яку підняла тебе твоя хоробрість. Завершиться ж вона й закінчиться тоді, коли хижий ламанчський лев поєднається з лагідною то-боською голубкою, коли схилять вони обоє гордії свої голови під солодке подружнє ярмо: з того нечуваного союзу постануть на світі завзяті левчуки, що успадкують гострі пазурі доблесного свого породителя. А станеться се ще до того, як погонець за полохливою німфою в своїм нестримнім природнім гоні двокротно одвідає всі зорянії знаки. А ти, о найшляхетніший й напокірніший з усіх джур, що мали будь-коли меча при боці, бороду на обличчі і нюх у нізд іях, не вдавайся в тугу, що в тебе перед очима викрадають таким робом цвіт мандрованого рицарства, бо скоро, як буде на те воля Створителя світу, ти сягонеш так далеко і так високо вгору, що сам себе не впізнаєш: обітниці доброго твого пана промовлялися не всує. В імені мудрої чарівниці Брехтіани запевняю тебе, що заслуженина твоя вся буде виплачена, як сам скоро на ділі побачиш. Слідкуй же слідком за сим доблесним завороженим рицарем, іди за ним усюди, аж поки не станете обидва на слушному місці. Я сказав усе, що міг: зоставайся з Богом, а я вернусь сюди - сам знаю куди.

Наприкінці свого пророцтва цилюрник підійняв раптово голос, а потім понизив його і зарокотав так ніжнотонно, що хто був у жарт втаємничений, і той був ладен повірити віщунові.

Дон Кіхот утішився непомалу з того пророкування, бо він одразу збагнув його силу: випадало йому, значить, узяти чесний, законний шлюб із коханою своєю Дульсінеєю Тобоською, а з її благословенного лона мали з'явитися на світ левчуки, тобто діти його, на віковічную славу рідній Ламанчі. Свято повіривши в те віщування, він підніс голос, і, глибоко зітхнувши, промовив:

- О ти, віщуне, хто б ти не був, що таке велике напророчив мені благо! Молю тебе і благаю, попроси в моїм імені мудрого чарівника, що опікується моєю долею, аби не дозволив мені загинути у сій в'язниці, поки не справдяться проголошені од тебе нечувано радісні обітуван-ня. Аби тільки все те збулося, невольничі муки стануть мені за славу, кайдани, що мене сковують - за відраду, тверда підлога темниці моєї - за м'яке і блаженне шлюбне ложе. Що ж до потіхи, якої вділив єси джурі моєму Санчові Пансі, то я, знаючи правдивість його і чесність, вірю і уповаю, що він не покине мене ні в добрій, ні в лихій долі; а як не послужить нам фортуна і я не зможу, буває, подарувати йому обіцяного острова чи іншою високою нагородою його відзначити, то принаймні заслуженина його не пропаде: в тестаменті, складенім уже мною, ознаймив я виразно, що йому належить дати, хоть може й не по многих і многоцінних його переді мною заслугах, так по щирій моїй спримозі.

Санчо Панса чемненько вклонився панові свому і поцілував йому [302] обидві руці - мав би в одну цьомнути, та не міг,-бо міцно були зв'язані докупи.

Тоді ті поторочі знову підняли клітку на плечі й поставили її на волову підводу.


РОЗДІЛ XLVII
Про те, яким дивним способом зачаровано Дон Кіхота з Ламанчі, а також про інші знамениті події

Опинившись таким чином у клітці на возі, Дон Кіхот промовив:

- Многі і многоважні історії про мандрованих рицарів довелось мені перечитати, та зроду ще не читав, не чув і не бачив, аби заворожених рицарів везено чи несено таким дивним робом і повільним ходом, якого можна сподіватися од сих лінивих і длявих животин: зазвичай переношувано їх повітряним шляхом з неймовірною швидкістю, на хмарі якій-небудь чорній або сизій, на огненній колісниці або на гіпо-грифі чи ще на якому такому дивогляді,- а мене везуть ось волами на возі, аж ніяково сидіти, їй-Богу... Та річ можлива, що новітнє рицарство й новітнє чарування іншими мають ходити шляхами, ніж старожитні, і так само, як я став новим рицарем на світі, першим, що відродив призабуте ремесло доблесних шукачів пригод, винайшлися також нові способи чарування і нові засоби пересування для зачарованих. Що ти про се думаєш, синку Санчо?

- Нічого я про се не думаю,- одказав Санчо,- бо я не такий очи-таний у мандрованому письмі, як ваша милость; одно тільки скажу, хоть і побожитися не гріх: всі оці марюки, що тут снуються, аж ніяк не благочестиві.

- Чи бач, благочестивих захотів! - вигукнув Дон Кіхот.- Де їм благочестивими бути, коли то все демони наголо, що взяли на себе різні чудернацькі постаті, аби вчинити мені таку нахабу, таку несвітську халепу... Як не віриш, то помацай їх, полапай, сам побачиш, що нема на них тіла, що то все пара, дим, мана і злуда.

- Ге, пане, я вже їх лапав,- зауважив Санчо Панса,- так отой гемон, що всім верховодить, цупкий на тілі, що куди тобі! І ще є в ньому щось таке, чого, я чув, у гемонів не буває, бо гемони, кажуть, смердять сіркою та ще всякою поганню, а од сього на півмилі амброю пахтить.

Так Санчо казав про дона Фернанда - той вельможний пан і справді, може, напарфумований був.

- Не дивуй тому, друже Санчо,- заперечив Дон Кіхот.- Чиню тобі відомо, що всі дияволи - великі штукарі: коли й носять при собі які духи, то самі не пахнуть, бо вони ж духи; а як і йде коли од них запах, то не добровонний, а смердючий і зловонний, бо всюди за ними пекло тягнеться, і мукам їхнім нема ніякої пільги, а що бла-гоухання дає радість і відраду, то воно їм недоступне і непритаманне. Коли ж тобі здається, ніби той бік, що ти кажеш, пахне амброю, то [303] або тобі в носі заклало, або він навмисне ману таку пустив, щоб ти не мав його за демона. '

Отаку мову провадили собі пан і слуга; Карденіо та дон Фернандо, боячися, щоб Санчо не розкрив усього їхнього плану, бо вже десь близько біля правди крутився, вирішили, що треба рушати не гаючись. Гукнули нишком корчмаря і казали йому Росинанта окульбачити і Санчового осла осідлати; той швиденько це діло спроворив. Тим часом парох поєднав стражників, аби супроводили Дон Кіхота до самого села за таку й таку поденну плату. Карденіо почепив Росинантові до сідла на один каблук щита, а на другий мідницю і на мигах наказав Санчові сісти на осла та взяти коня за повода, а двох стражників з мушкетами поставив обабіч воза. Перед тим як віз мав рушати, господиня, дочка її та Маріторна вийшли попрощатися з Дон Кіхотом і оплакати нібито його лиху годину.

- Не плачте, ласкаві мої пані,- потішив їх Дон Кіхот,- усі ції злигодні нерозлучні з нашим рицарським ремеслом і покликанням. Якби такі нещастя на мене не спадали, не мав би я себе за славетного мандрованого рицаря, бо рицарям без слави і без імені таких пригод ніколи не трапляється, тим-то ніхто в світі їх не знає і не пам'ятає, а з доблесними таке раз у раз буває, бо різні можновладці й інші рицарі заздрять доблесті їхній та одвазі і намагаються каверзами всякими згладити їх зі світу. Та чеснота сама в собі таку має силу, що на зло всьому чорнокнижництву, починаючи од самого винахідника магії Зороастра, вийде переможно з будь-якої небезпеки і осяє землю, як сонце осяває небо. Простіть мені, прекрасні дами, коли я, може, образив вас ненароком (бо свідомо і навмисне я ніколи нікого не ображав), помолітесь Богові, аби визволив мене з темниці, куди вкинув мене якийся злодумний чарівник. Як же я з неї коли на волю вийду, з пам'яті моєї довіку не зникне спогад про ті ласки, яких зазнав я в цьому замкові, і я вважатиму за свою повинність винагородити вас за них, оддячити вам, одслужити.

Поки Дон Кіхот розмовляв отак із замковими дамами, парох і ци-люрник прощалися з доном Фернандом та його товаришами, з капітаном та його братом, а також з усіма паннами, що були дуже задоволені своєю долею, особливо Доротея й Люсінда. Вони обнялись сердечно і домовились обмінюватись навзаєм вістями. Дон Фернандо сказав паро-хові, куди писати, щоб повідомити, що станеться з Дон Кіхотом, бо ті новини будуть йому цікаві й приємні, і з свого боку обіцяв написати парохові про все, що могло його цікавити, тобто про своє весілля, про охрещення Зораїди, про долю дона Луїса та про повернення Люсін-ди додому. Парох прирік, що виконає те доручення якнайретельніше; тоді вони ще раз обнялись на прощання, запевняючи одне одного в дружніх почуттях.

Тут підійшов до пароха господар заїзду і дав йому якісь папери, що знайшов їх за підшивкою тої самої скриньки, де зберігалась «Повість про безрозсудно-цікавого»; власник, каже, по неї не приходив та вже, мабуть, і не прийде, а мені воно ні до чого, бо читати не вмію, то забирайте, коли хочете, все. Парох подякував йому і, розгорнувши рукопис, прочитав зразу заголовок: «Повість про Рінконета й Кортаділья»; [304] згадавши, яка добра була попередня повість, подумав він, що й ця буде незгірша, бо написав її, можливо, той же самий автор. Узяв того рукописа і сховав, сподіваючись прочитати десь пізніше, коли випаде нагода.

Потім парох і приятель його цилюрник посідали верхи, заслонили обидва собі обличчя, щоб Дон Кіхот, буває, не впізнав, і рушили за возом. їхали ж ось яким порядком: попереду віз, дядько волами правує, по обидва боки, як сказано, стражники з мушкетами, далі Санчо на ослі сунеться, ведучи Росинанта за повід, позад усіх парох із цилюрником, верхи на мулах добрих, з замаскованими обличчями, виступають гідно й поважно, не кваплячись - швидше б їх і не пустили воли-тихоплави. Дон Кіхот сидів у клітці, притулившись до ґрат, ноги вперед витягнув, а руки мав зв'язані, сам тихий і покірний - сказав би, не жива людина, а статуя з каменю тесана. Отак і сунулись мовчки, не поспішаючи; проїхали миль зо дві, в долину спустились; уже хотів підвідчик тут на попас і відпочинок стати, але цилюрник, порадившись із парохом, велів далі їхати: за висмиком, казав, гїридоб-ніше для попасу місце, луговина широка і трав'яниста. Послухали цилюрника і далі в дорогу рушили.

Коли ж це озирнеться парох, аж у тропі за ними вершників шестеро чи семеро їде, всі добре вдягнені й незгірше споряджені, скоро, бачиться, наздоженуть їх, бо не покволом, як вони, тяжконогі, сунуться, а на мулах жвавих, як ото в каноників бувають, клуса біжать - хочуть, мабуть, на обід до корчми постигнути, що менше вже, як за милю, звідти була. Швидкі догнали загайливих і люб'язненько з ними привітались, а один із подорожніх (справді був то каноник толедський із своїм почтом), побачивши той шикований поїзд - воза, на якому стояла клітка з Дон Кіхотом, стражників, Санча з Росинантом і пароха з цилюрником - не стримався і запитав, кого вони і чого так везуть, хоч, помітивши стражницькі відзнаки, здогадувався, що то якийсь окаянний розбишака або інший злочинець, підсудний Святій Герман-даді. Стражник, до якого, власне, і було звернене питання, одказав:

- Нехай, пане, сам цей молодець вам з'ясує, чому його так везуть, бо ми того несвідомі.

Почувши ту розмову, Дон Кіхот сказав:

- Сподіваюся, що вашмості панове розуміються на справах мандрованого рицарства? Коли так, то я розповім вашмостям про своє нещастя, а коли ні, то не варто й клопоту собі завдавати.

Побачивши парох і цилюрник, що подорожні зайшли в речі з Дон Кіхотом Ламанчським, під'їхали ближче, аби таку відповідь дати, щоб хитрощі їхні наяв не вийшли.

Каноник тим часом одказав Дон Кіхотові:

- Правду кажучи, пане брате, рицарські романи знайомі мені значно краще, аніж Вільяльпандові підручники; як тільки за цим діло стало, то можете сміливо говорити нам усе, що хочете.

- Ну й слава рогові,- сказав тоді Дон Кіхот.- Знайте ж, мостивий пане, що мене зачаровано й посаджено в клітку через підступні заздрощі злохитрих чаклунів, бо лукаві переслідують чесноту з більшою силою, ніж праведні люблять її. Я, щоб ви знали, мандрований рицар, та не з тих, чиї наймення Слава ніколи не згадала й не увічнила, а з тих якраз, кому судилось на зло всім завидникам, наперекір усім магам Персії, брамінам Індії та гімнософістам Ефіопії закарбувати своє наймення на скрижалях безсмертя, аби воно стало за приклад і взір для потомних віків, аби грядущі мандровані рицарі знали, як осягаються найвищі, найславутніші вершини військової честі й слави.

- Пан Дон Кіхот з Ламанчі каже щиру правду,- обізвався па-рох.- Він їде на цьому возі заворожений не за свої гріхи й переступи, а через каверзи й підступи тих, кому чеснота не мила, а доблесть осоружна. Се, добродію, Рицар Сумного Образу (ви, напевне, чували про нього), чиї преславні діяння та вікопомні подвиги будуть вилиті в нерушимій бронзі і висічені в некрушимім мармурі, хоч би як намагалась очорнити їх зависть, хоч би як силкувалась затаїти їх лукавість.

Почувши каноник, що і в'язень, і вольний промовляють однаковим бомбастичним штилем, мало не перехрестився з великого чуда та дива,- він ніяк не міг узяти собі в тямки, що все це означає; його супровідники теж нічого не розуміли. Санчо Панса під'їхав до них ближче - послухати, про що мова мовиться, і собі ввернув слівце для ясності:

- Ви, панове, як собі хочете, а я вам скажу, що мій пан такий самий зачарований, як ми з вами: він собі при повнім розумі, їсть, п'є, справляє свою.потріб так, як і всі люди, і як сам ще вчора робив, поки його до клітки не втарабанили. А коли так, то хто вам повіре, що його зачаровано? Та'дже чув я. не раз од людей, що зачаровані не їдять, не сплять, не балакають, а мойму пану тільки дай, то переговорить і тридцять аблакатів!

А тоді, до пароха обернувшись:

- Ех, єгомостику, єгомостику! Чи ваша велебність думає, що я вас не вгадав? Чи, мо', я не тямлю і не шуплю, до чого ті новітні чари чаруються? Ге-ге! Я таки вас добре розпізнав, хоть як ви собі личкуйтеся, добре все розшолопав, хоть як ви собі хитруйте... Та що вже! Де заздрощі, там не питай чесноти, де скупощі, там добра не жди. Лихо його мамі! Якби не ваша велебність, то мій пан оженився б з принцизною Обізіяною, а я б уже на грапа вийшов, ні втять, ні взять, бо Сумний Образ то в мене пан добрий, а я перед ним велико заслужився. То бачу вже, що правду люди кажуть: фортунине колесо хутче за млинового крутиться, хто вчора ізверху був, той ниньки насподі. Шкода мені жінки, діточок жаль: мав би тато на обійстя губернатором чи хвицокоролем уїхати, паном над островом чи й над цілим царством, а в'їде натомість погоничем, старшим над волами... Се я вам, татунцю, до того кажу, щоб ви сумління мали та мого пана більше не кривдили, а то - ой, спитає з вас Господь на тім світі, що ви мого добродія в тю-рягу запакували, не давши йому ані рятувати когось, ані добра комусь робити.

- Курзю-верзю, горох молочу! - сказав на те цилюрник.- Виходить, Санчо, ви з паном обоє рябоє? Як подивлюся, то, їй же Богу, і тебе треба зачарувати та до нього в клітку посадити за тії рицарські химороди. В недобрий час дався ти йому на підмову, в лиху годину забажав собі того острова! [306]

- Я не дівка, аби комусь на підмову датись,-• одказав Санчо,- хоть би й самому королеві, і то не дамся. Хоть я собі і вбогий, та з діда-прадіда християнин і нікому нічого не винен. А що мені острова закортіло, то комусь, може, кортить чого гіршого. Не родом чоловік славен, а робом: чоловіком бувши, можу я і на папу вийти, не то що, а на губернаторя й поготів, бо мій пан такого тих островів поназавойо-вує, що всім пороздає і ще зостанеться. Так що ви, пане цилюрнику, не дуже той,- це вам не бороди голити, в голінні ми всі голінні. Се я вам кажу, бо ми одне одного знаємо: мені воза не підвезеш, мене сплоха не налигаєш. А що буцімто мого пана зачаровано, то Бог правду бачить... Ну, та годі вже про се, краще його не ворушити.

Змовчав на те цилюрник Санчові, щоб той, буває, з простоти сердечної не ляпнув іще чого зайвого і не викрив того, що вони з парохом надумали. А парох теж цього опасувався тим і попрохав каноника проїхати з ним трохи вперед - тоді він, мовляв, одкриє таємницю закліт-кованого рицаря і ще дещо цікаве розкаже. Каноник погодився і проїхав із своїми людьми вперед; він дуже уважно слухав усе, що парох говорив про Дон Кіхота, про його життя, звичаї та обичаї, а надто про оте божевілля. Розповівши коротенько, звідки воно взялось та до чого довело доброго нашого гідальга, парох пояснив, що тепер везуть вони його в клітці додому,- чи не знайдуть там якої ради на його чудну недугу. Великим дивом дивував каноник із почтом своїм, слухаючи тої незвичайної історії; коли парох доказав до кінця, він так до нього озвався:
- Доправди, ваша всечесність, як хто, а я вважаю, що оті так звані рицарські романи завдають суспільності чималої шкоди. Я й сам поривався було з пустої та марної цікавості до того добра, починав читати майже всі романи, що в нас друком вийшли, та не спромігся жодного до кінця дочитати, бо все то, бачиться, з одної печі хліб: що в одній книзі є, те і в другій, а після тієї та знов тієї. Все те писання й компонування найближче підходить до відомих мілетських баєчок, до тих побрехеньок, що мають на меті лиш розважати, а не повчати, на відміну від байок-притч, які тебе і розважать, і воднораз научать. Хоть же основна мета таких книг - розвага й потіха, вони й того не можуть осягнути, бо повно в їх нісенітниць усяких та несусвітніх небилиць. Ото душі втіха й насолода, як вона споглядає на щось гарне і доладне, чи то живим оком, чи силою уяви, а коли воно бридке й недоладне, то яке там може бути задоволення? І яка може бути краса й гармонія, яка доцільність і домірність у книзі чи в романі, де шістнадцятирічний молодик затинає мечем велетня з башту заввишки і розрубує його навпіл, мовби він був із марципана? А то ще таку битву нам малюють: у ворожому війську мільйон або й більше вояків, а герой романа побиває усіх - хоч-не-хоч, мусимо вірити, що рицар здобуває ту перемогу доблестю потужної своєї правиці... А що казати про ту легкість, із якою королеви чи цісарівни кидаються в обійми до мандрованих рицарів, яких вони вперше бачать? Хто, крім останнього неука і невігласа, матиме задоволення, читаючи, як по морю вежа величезна з рицарями пливе, мов корабель той під погожим вітром, у Ломбардії осмеркне, а завтра освіне десь аж у Індії, в царстві попа Івана, що ні Птолемей [307] про нього не чув, ані Марко Поло не бачив? Коли мені хто заперечить, що ті історії так же й компонуються, так же й пишуться, як вигадані, тим і не треба вимагати од них правдивості й точності подробиць, то я скажу ось що: вигадка завжди тим краща, чим більше на правду схожа, тим більше подобається, тим більше в ній імовірного й можливого. Вигадані повісті мають пристосовуватись до читачевого розуміння; так їх треба писати, щоб, уприступнюючи неможливе, управдо-подібнюючи неймовірне, вони весь час тримали в напрузі нашу уяву, дивували нас, захоплювали, вражали й розважали, щоб подив той завжди йшов у парі з утіхою. Такого наслідку ніколи не осягне той, хто уникає правдоподібності і наслідування природи, а без цих двох речей не може бути досконалого твору. Я не бачив жодного рицарського роману, щоб у ньому всі частини були доладні й домірні, щоб середина добре в'язалася з початком, а кінець відповідав середині й початку; такі в них часом шматки докупи тулять, що виходить не пропорційна постать, а потвора якась чи дивоглядь. Крім того, стиль у них кострубатий, події неймовірні, любощі неподобні, компліменти незграбні, міркування недотепні, описи боїв надто розволіклі, а подорожі - зовсім безглузді; разом кажучи, немає в них ні доброго розуму, ні справжнього мистецтва, і вони цілком заслуговують на те, аби їх вимести геть із християнської землі, як сміття й непотріб.

Парох вислухав ті міркування з пильною увагою і віддав належне розумові каноника, признавши йому у всьому рацію. Він заявив, що цілком поділяє таку думку про рицарські романи, через те й попалив без жалю ті писання, яких повно було в Дон Кіхотовій книгозбірні, і тут же розповів, як він робив той перегляд, які книжки в огонь послав, а які помилував. Каноник дуже з того всього сміявся, а потім сказав, що попри всі хиби, які він допіру відзначив, мають романи в собі дещо й хорошого: самий уже їхній зміст, саме широке та розлоге поле, по якому вільно перові куди-хотя бігати, дають правдивому талантові можливість якнайкраще проявити свою бистроумність, описуючи бурі на морі, корабельні аварії, бої та січі, змальовуючи доблесного полководця з усіма його прикметами - обачного й проникливого, коли йдеться про ворожі підступи, красномовного й проречистого, як радить чи розраджує вояків своїх, зрілого в намислі, швидкого в рішенні, завзятого в нападі і в обороні,- оповідаючи то про сумні чи трагічні події, то про веселі й несподівані пригоди, виводячи то прекрасну даму, цнотливу, розсудливу та обичайну, то християнського рицаря, хороброго і ґречного, то хвастливого й безсоромного володаря, то вірних і щирих васалів, то великодушних і щедрих сеньйорів. Тут письменник може показати себе чудовим астрологом чи космографом або, скажімо, знавцем музики чи державних справ, а як хоче, то навіть чорнокнижником; може зобразити хитрощі Улісса, побожність Енея, завзяття Ахілла, злигодні Гектора, зраду Сінона, приязнь Евріала, гойність Олександра, мужність Цезаря, милосердя й правосудність Трая-на, вірність Зопіра, обачність Катона - одне слово, всі гарні якості, що роблять славного мужа довершеним: або наділяй ними всіма одного героя, або розподіляй їх між багатьма. Як же до сього додати ще приємний стиль і багату уяву, що тримається, разом з тим, близько до дійсності, то, безперечно, йому вдається виснувати-виткати розмаїто-барвисте полотно, принадне й прекрасне в своїй довершеності, і він досягне, таким чином, найвищої мети письменства, про яку я попереду говорив: воднораз повчати й розважати. Невимушена форма роману дозволяє авторові бути епіком, ліриком, трагіком і коміком, користати з усіх засобів, притаманних двом найчарівнішим і найприємнішим видам мистецтва - поезії та риториці. Адже епопею можна не лише віршами писати, а й прозою незгірше.


РОЗДІЛ XLVIII,
де каноник розправляє далі про рицарські романи, а також про інші речі, гідні його розуму

- Усе, що ваша ясновельможність допіру сказала, то ціловита правда,- промовив парох до каноника,- тим-то автори рицарських романів і заслуговують особливої догани, що не зважають на вимоги здорового глузду та приписи мистецтва, ідучи за якими, вони могли б навіки прославитися в прозі, як прославились у віршах два царі поетів - грек і римлян.

- А ви знаєте,- сказав каноник,- раз якось знесла мене охота скомпонувати рицарський роман, додержуючись усіх тих вимог, які я щойно перечислив, і, правду кажучи, я таки написав аркушів сотню чи й більше; щоб же перевірити, чи так воно виходить, як я собі замислив, давав їх читати різним людям, охочим до такого роду лектури - і розумним та освіченим, і неукам, яким найбільше всякі нісенітниці смакують. І, повірите, всі прийняли моє писання схвально, а проте не став я його до кінця доводити: одне, що воно ніби з покликанням моїм незгідне, а друге, що більше на світі невігласів, аніж мудреців; хоть похвала кількох знавців більше важить, аніж огуда цілої громади дурнів, не хотілось мені здаватися на непевний суд високоносної темноти, що переважно й читає такі от книжки. Але остаточно збайдужнів я до свого роману й відмовився від наміру дописувати його, коли приглянувся пильніше до комедій, які нині в театрах виставляються. Я казав собі в думці: «Комедії, що тепер у нас на кону граються, зарівно на історичні, як на вигадані сюжети, в переважній своїй більшості нікчемні, бо нема в них ні складу, ні ладу, проте юрба ходить на вистави з великою охотою; автори, які їх пишуть, і актори, які грають їх, кажуть, що вони й повинні бути такими, а не інакшими, бо публіка саме до такого добра ласа, а справжні п'єси, написані за певним планом і скомпоновані за всіма правилами мистецтва, знайдуть схвалення хіба трьох чи чотирьох знавців, а ширший загал їх не сприймає, бо той ар-тизм не до шмиги,- авторам же і акторам випадає юрбі годити, що хлібом їх годує, а не про думку небагатьох дбати. Так само може і з моїм романом статися: я ночей не досипатиму, мистецьких приписів пильнуючи, а шана мені така буде, як тому кравцеві, що дарма шив ще й нитки свої докладав». Не раз переконував я акторів, що негаразд вони инять: більше б вони і публіки збирали, і слави собі залучили, якби виставляли правдиво художні комедії, а не всякий мотлох,- так де, затялися, як на пні стали, не слухають ніяких доказів, не хочуть бачити очевидних речей. Раз якось, пам'ятаю, сказав я одному такому упертюху: «Ви пригадуєте, як перед кількома роками в Гишпанії поставлено було три трагедії знаменитого нашого поета, які здивували, схвилювали і захопили геть усіх глядачів, учених і невчених, обранців і юрбу, і дали акторам більше збору, ніж тридцять найліпших комедій, що виставлялися пізніше».- «Аякже,- відповів той актор.- Вашець певно має на увазі Ізабелу, Філіду та Олександру».- «Ви вгадали,- підтвердив я.- Зважте на те, що в них суворо дотримано всіх приписів мистецтва, і все-таки бачите, які вони, бачите, як вони всім сподобались. Виходить, винна не публіка, яка нібито вимагає всяких дурниць, винні ті, що не вміють дати їй чогось кращого. Отже немає дурниць і в таких комедіях, як «Покарана невдячність», «Нумансія», «Закоханий купець», «Доброзичлива суперниця» та деяких інших, що належать перу талановитих поетів і принесли славу і шану, а лицедіям немалий зиск». Довго я ще говорив із ним, він, здавалося, був навіть трохи збентежений, але зрештою мені так і не пощастило вибити йому з голови тих помилкових думок.

- Ваша ясновелебність зачепила предмет,- сказав тут парох,- який збудив у мені давню неприязнь до комедій, що виставляються в наші часи; вона в мені майже така сильна, як нехіть до рицарських романів. Туллій сказав колись, що комедія має бути дзеркалом людського життя, зразком звичаїв і образом істини, а наші новітні комедії - то дзеркало недоумства, зразок глупости і образ розпусти. Хіба ж то не глум, не наруга над мистецтвом, коли в першій яві перед нами дитина в сповитті, а в другій уже бородатий чолов'яга? Хіба ж то не безглуздо - малювати старого хоробрим, а молодого боягузом, слугу ритором, джуру радником, короля поденщиком, а королівну помивачкою? А як мається справа з єдністю часу і місця дії? Я бачив комедію, в якій перша дія відбувається в Європі, друга в Азії, а третя в Африці; якби була в ній четверта дія, вона відбувалася б напевне в Америці, щоб охопити всі частини світу. Коли в основі комедії повинно лежати наслідування дійсності, то навіть напівосвіченого глядача навряд чи може задовольнити п'єса з часів короля Пепіна чи Карла Великого, за головного героя в якій виведено б цісаря Іраклія, що нібито ходив хрестовим походом до Єрусалиму і визволив Гріб Господній подібно до Готфріда Бульйонського, хоч між цими двома героями бозна-скільки років пролягло. А коли події у п'єсі вигадані, то навіщо мішати їх з історичними, та ще з такими, що відбувались у різний час із різними діячами, навіщо така неправдоподібність, навіщо такі явні і непростимі помилки? А що найгірше, знаходяться невігласи, які вважають це за найвище мистецтво, а бажати чогось іншого, то, по-їхньому, шукати пташиного молока. А взяти «Божественні комедії»! Скільки тут понавигадувано чудес, яких ізроду не було, скільки непевного й апокрифічного, скільки плутанини всякої, коли чудеса, що творив один святий, приписуються іншому. Ба навіть у світських комедіях наважуються автори виводити чудеса на тій єдино підставі, що чудеса [310] й видіння, як вони їх часом називають, справляють велике враження на темну темноту і принаджують до театру силу публіки. Все те робиться на шкоду істині, на глум історії, на ганьбу гишпанському письменству, бо чужоземці, які в своїх творах ретельно дотримуються законів комедії, вважають нас за варварів і невігласів, бачивши в нашому театрі стільки всяких дурниць і нісенітниць. Можуть заперечити, що основна мета прилюдних видовищ, дозволених у добре вряджених державах, то, мовляв, дати громаді невинні розваги і одвернути її од лихих настроїв і нахилів, що породжуються безділлям, і коли, мовляв, цієї мети досягає будь-яка комедія, добра чи погана, то навіщо встановлювати тут якісь закони, навіщо зв'язувати якимись вимогами тих, що компонують п'єси, і тих, що їх виставляють,- адже всяка п'єса своє діло робить. Та це не виправдання, відповів би я на такі докази: адже згаданої мети незрівнянно краще і скорше досягають саме добрі комедії, а не ледачі, бо, побувавши на розумній і майстерно зробленій виставі, глядач вийде з театру, розвеселений жартами, захоплений дією, навчений мораллю, збагачений думками, напучений прикладами, остережений перед небезпеками, обурений пороками, закоханий у доброчесність, бо всі ці почуття повинна збуджувати порядна комедія в душі слухача, хоч би який він був грубий і неотесаний; само собою зрозуміло; що комедія, в котрій є всі ці достойності, дасть незмірно більше розваги, потіхи й науки, аніж п'єса, що нічого того не має, а такі майже всі сьогочасні комедії. І провина за те падає не на поетів, що їх компонують: деякі з них добре бачать свої помилки і знають, як треба писати; біда в тому, що комедії перетворились на товар, і драматурги кажуть (і кажуть щирісіньку правду), що жоден театр не купить у них п'єси іншого штибу, тож мусять вони, аби своє писання прилаштувати, зважати на вимогу театру. Доказом цієї сумної істини можуть бути і незчисленні комедії, написані одним із найщасливіших геніїв нашого королівства: в них багато блиску і грації, чудові вірші, глибокі думки, мудрі сентенції, нарешті витворний і піднесений стиль, що прославив їх на цілий світ,- а проте лише деякі з них справді досконалі, бо автор намагався здебільшого пристосуватись до акторських смаків. А інші то взагалі пишуть таке несосвітенне, що іноді зразу після вистави лицедії мусять тікати і десь ховатися, боячись переслідувань, як це вже не раз траплялось, коли в п'єсі уймалася честь королю або якомусь владоможному родові. А всі ті неподобства і багато інших, про які я зараз мовчу, можна було б припинити, якби в столиці якась розумна й освічена людина проглядала всі комедії перед тим, як їх на кін випускати, і то не тільки в столичному місті, а в будь-якому театрі на землі гишпанській, і щоб без дозволу за відповідним підписом і печаткою ніхто не важився жодної п'єси виставляти; всі лицедії мусили б комедії спершу до столиці на схвалення посилати, а тоді вже грати їх без обави, письменники ж, опасуючись суворого суду знавців, старалися б працювати над своїми творами пильніше й ретельніше. Таким робом у нас з'явилися б добрі комедії, які повністю відповідали б своєму призначенню, бо від них була б народові розвага, гишпанським авторам - добра слава, виконавцям - порядний заробіток і цілковита безпека, владі - спокій від крамоли. А якби тій самій людині чи ін- [311] шій якій доручити перегляд рицарських романів, що мають друком виходити, то в нас би могли з'явитися і такі довершені книги, про які мріє ваша ясновелебність: вони збагатили б нашу мову добірними, коштовними скарбами красномовства, і сталося б так, що нові романи геть затьмарили б славу давніших, даючи приємну розвагу не тільки дозвільним неробам, а й людям великої праці, бо як тятива лука не може бути весь час нап'ятою, так само й природа людська, не бувши невтомленною, потребує якогось пристойного відпочинку.

На цьому урвалася розмова каноника з парохом, бо тут до них під'їхав цилюрник.

- Оце, пане ліценціате,- сказав він парохові,- те місце, де, я гадаю, добре нам буде на полудень стати, та й волам попас незгірший, трава буйна і сочиста.

- Так воно й мені здається,- погодився з ним парох.

Тоді парох сказав про свій намір каноникові, і той, зваблений розкішним краєвидом долини, що леліла перед його очима, вирішив теж тут із ними перепочинок зробити. Щоб натішитись прегарною містиною та розмовою з парохом, який дуже йому до душі припав, а також дізнатися краще про Дон Кіхотові подвиги, каноник звелів челядникам своїм сходити до заїзду, що вже зовсім недалечко звідти був, і принести чогось попоїсти, бо на полудень, казав, тут станемо. Слуга відповів на те, що обозний їхній мул певне вже там, припасу на ньому нав'ючено досить, отже в корчмі доведеться взяти хіба що оброку для мулів.

- Коли так,- сказав каноник,- то ведіть туди всіх мулів, а обозного сюди приведіть.

Поки вони там обговорювали всі ці справи, Санчо, здихавшись непевного нагляду пароха й цилюрника, вирішив, що тут йому самий час із Дон Кіхотом розмовитись. От підійшов він до клітки, в якій сидів ув'язнений його пан, та й каже:

- Знаєте, пане, аби вже мати собі чисте сумління, мушу сказати вашій милості дещо про оце ваше зачарування. Тут таке діло: оті двоє, що машкари собі на лице вчепили, то не хто інший, як цилюрник та парох із нашого таки села, і здається мені, що то вони із заздрощів вас отак-о запакували, бо ви подвигами своїми славутніми далеко їх позад себе зоставляєте. Коли се так, а воно ж так і є, то вас, виходить, не зачаровано, а ошукано і одурено. Аби переконатися в тому, хочу в вас дещо спитати, і як матиму од вас ту відповідь, якої сподіваюсь, то ви самі побачите, що вас одурено в живі очі і що то не чари такі наслано, а просто ви глузду відбилися.

- Питай що знаєш, синку мій Санчо,- сказав Дон Кіхот,- а я вже тебе вдовольню і на всяке твоє питання відказ подам. От ти говориш, що ті двоє, які з нами їдуть, то ніби знайомці наші й односельці, парох і цилюрник; може, воно так тобі й здається, але ти не думай ніяким світом, що так воно і є насправді. Ти так собі міркуй і так розважай, що коли вони на твої очі схожі до пароха й цилюрника, то значить ті, котрі мене зачарували, взяли на себе їхній образ і їхню подобу (адже чаклуни мають силу в кого-хотя перекидатися), а образ приятелів наших вони на те тільки взяли, аби ману на тебе пустити або загнати [312] тебе в лабіринт химер, з якого ти зроду не виплутаєшся, хоть би навіть мав при собі Тезеєву ниточку. Іще для того вони це зробили, щоб і мій розум отуманити, аби я не міг зміркувати, звідки на мене таке нещастя впало, бо от ти мені кажеш, що нас супроводжують нібито парох і цилюрник із нашого села, а я бачу, що мене в клітку засаджено, і певне знаю, що ув'язнити мене могла б тільки якась надприродна сила, а зовсім не людська,- що ж мені тут залишається думати й говорити? Хіба тільки одне: ції чари перевершують і переважують всі ті, про які я будь-коли читав в історіях мандрованих рицарів. Отож нічого собі не думай і не гадай, бо то такі парох із цилюрником, як я турок. А як хочеш мене про щось питати - питай, я ладен хоч і до самого рана тобі відповідати.

- Матінко Божа! - гукнув з того дива Санчо.- Невже ж таки голова в вашої милості така цвіла і макоцвітна, що ви очевидної правди не бачите? Та'дже правду святу кажу, що ця ваша біда й неволя не од чар зовсім постала, а од злоби та заздрощів! Хочете, я зараз доведу вам, що немає тут чарування й заводу? Скажіть же мені, пане, дай Боже вам із цієї напасті вискочити і впасти неждано-негадано в обійми моєї Дульсінеї...

- Та годі вже. заклинати, Санчо,- перервав його Дон Кіхот,- питай мерщій, чого тобі треба, я ж казав, що на всі питання якнайповнішу дам відповідь.

- І я ж того прошу,- сказав Санчо,- і хочу, аби ви мені геть-чисто все сказали, цілу правду, мовляв, без обрізків, як належить говорити всім тим, що воєнним ремеслом бавляться, як ви, пане, і прозиваються мандрованими лицарями...

- Та кажу ж тобі, що не збрешу,- відповів Дон Кіхот,- питай-бо швидше, Санчо, вже ти мені увірився, говорячи отак наздогад, науверти, манівцями.

- Та я ж знаю, що ви, пане,- чесна, правдива і щира душа,- сказав Санчо.- А коли вже воно до слова прийшлося, то хочу я в вас, пане, спитати, чи після того, як вас у клітку посаджено і нібито зачаровано, чи не хотілося вам і не манулося, вибачайте, надвір сходити, за великим, як то кажуть, або хоч і за малим ділом?

- Я не розумію, що таке надвір ходити. Як хочеш, Санчо, щоб я тоді дав пряму відповідь, то сам, будь ласка, ясніше висловлюйся.

- Та невже-таки ваша милость не розуміє, що то велике, а що мале діло? Це ж усякій дитині ясно! Я, бачите, про те, що, може, вам хотілося за цей час одкласти чи одлити.

- А, тепер уже знаю, Санчо. Хотілося, та й не раз, і зараз оце при-спічило. Рятуй мене, синку, бо лихо буде. [313]


РОЗДІЛ XLIX,
де наводиться прерозумна розмова Санча Панси з паном його Дон Кіхотом

- Еге! - сказав тоді Санчо.- Так же воно, виходить, і єсть. Оце-то я й хотів у вас випитать, так хотів, що аж ну. От ви слухайте сюди, пане. Як ото, буває, кому зле діється, то люди кажуть: що йому, кажуть, сталося? Не їсть, не п'є, спитай його про що, то балака таке - не своє... Певно ж йому пороблено (себто, вважайте, зачаровано його). Виходить, що ті, котрі не їдять, не п'ють, не сплять, надвір не ходять, як той казав,- ото і єсть зачаровані. А ті - ні, що їм того хочеться, що й вашій милості, що вони п'ють, як їм дають, їдять, коли мають що, говорять до ладу, коли в них що спитаєш.

- Правда твоя, Санчо,- одказав Дон Кіхот,- але я вже говорив тобі, що всякі бувають чари, колись одні були, а тепер інакші настали: у наш час, можливо, роблять зачаровані все те, що я роблю, хоч давніше й не робили, а вже коли так повелося, то нічого не вдієш і нічого цим не докажеш. Я знаю, що мене зачаровано, я в тому певен, і сумління моє спокійне. Тоді б воно мене гризло й мучило, якби я знав, що на мені ніяких чар нема, а я з боягузтва чи з недбальства сиджу слухняно й безчинно в сій клітці, не виправдовуючи сподівань багатьох і багатьох покривджених та пригнічених, яким, може, в цей самий час конче потрібна моя оборона й допомога.

- Так воно чи інак,- зауважив Санчо,- а для вашого ж, пане, добра й спокою ліпше було б, якби ви з сієї в'язниці якось на волю вийшли, а я то вже перервуся, аби вам допомогти та вас із сієї халепи вирвати. А тоді спробували б і на Росинанта сісти (його теж, мабуть, зачаровано - бачите, який похилий та похнюпий) і пригод пошукати, може, таки доля нам усміхнеться. А як нам воно не вдасться, то назад у клітку хоч коли поспіємо, і я прирікаю вам, яко вірний і щирий джура, що сяду в тую клітку з вами разом, коли вже ваша милость така нещаслива, а я такий дурний, що рятунку не знайдемо.

- Друже Санчо,- сказав тоді Дон Кіхот,- я згоден зробити так, як ти хочеш; коли знайдеш яку добру раду, аби мене порятувати, я тобі у всьому скорюся. Та тільки, Санчо, ти сам побачиш, що думка твоя про моє нещастя хибна й неслушна.

Отаку розмову провадили пантрований рицар та його несхитрований джура, аж над'їхали до того місця, де, повстававши з мулів, чекали вже на них парох, каноник і цилюрник. Підвідчик зразу ж розпріг воли й пустив їх на волю, на розкішну зелену пашу. Прегарна та місцина наче вабила до спочинку - не таких, правда, зачарованих людей, як Дон Кіхот, а таких тямущих і розсудливих, як його джура. Санчо попросив пароха, щоб дозволив панові вийти на яку часинку з клітки, бо як його не випустять, то в'язниця може занечиститись, а воно ніби й не личить для такого чеснородного в'язня, як його пан. Парох зрозумів, у чому річ, і сказав, що він охоче вдовольнив би це прохання, але боїться, щоб Дон Кіхот, як опиниться на волі, не втік і знову за своє не взявся, а тоді, мовляв, шукай вітра в полі.

- Я ручуся, що він не втече,- сказав Санчо. [314]

- І я ручуся,- підхопив каноник,- а надто,- як він дасть мені рицарське слово, що нікуди без нашого дозволу не піде.

- Даю,- сказав Дон Кіхот, який дослухався до тої розмови.- Та воно ж і без того заворожена людина (от хоч би й я) собою не розпоряджається, а той, хто її заворожив, може так ізробити, що вона триста років на однім місці недвигою стоятиме чи лежатиме, а коли спробує тікати, то він ульот її заверне. А коли так, то краще випустіть мене, бо й вам воно на користь вийде; як же ви не згодні, то відійдіть кудись далі, бо заявляю, що як у клітці лишуся, буду змушений образити ваш нюх.

Тоді каноник узяв його за руку (а руки Дон Кіхота були, як ми вже казали, зав'язані) і на слово честі випустив із клітки. Несказанно врадуваний рицар потягнувся перш усім тілом, а потім підійшов до Росинанта, поляскав його по боках і промовив:

- Маю надію на Бога та й на Матір Його Пречисту, що незабаром вони вволять наші з тобою бажання, о квіте й зерцало кінського роду: ти знов возитимеш на собі сього пана, а я, верхи на тобі сидячи, певнитиму знов справу мою велику, заради якої послав мене Господь на сей світ.

По сім слові Дон Кіхот подався разом із Санчом у затишний куточок, а звідти вже вернувся з почуттям великої полекші та з гарячим бажанням перевести в діло задум свого джури. Каноник же приглядався пильно до Дон Кіхота і дивувався з того великого та незвичайного божевілля: розмовляє чоловік і на питання відповідає ніби цілком розумно, а зайде річ про рицарство, одразу берега пускається, не знати що городить. От як усі вже розіслались на зеленій травиці, ждучи, поки челядник харчі принесе, каноник, зрушений співчуттям до Дон Кіхота, так із ним заговорив:

- Чи то можебна річ, пане шляхтичу, аби читання тих нікчемних та пустодзвонних романів рицарських так на вас подіяло, що ви зовсім із плигу збилися й забрали собі в голову, ніби хтось вас зачарував, і ще всякі такі речі, далекі від дійсності, як брехня од правди? Чи може людський розум допустити й повірити, що на світі справді були всі ті незчисленні Амадіси, незліченні рицарі-славути, трапезонтські цісарі, Фелісмарти Гірканські, всі ті коні-виноходи, подорожні панянки, всі ті змії, песиголовці, велетні, почвари, всі ті нечувані пригоди, чари та химери, всі ті битви та баталії, всі ті препишні шати, закохані королівни, всі ті джури, що на графів повиходили, всі ті кумедні карлики, всі ті любовні послання та признання, всі ті красуні й героїні - разом кажучи, всі ті несосвітенні дурниці, якими нашпиговані й начинені рицарські романи? Що до мене, то я вам скажу: поки читаю їх і не думаю, що все то брехня і бридня, поти маю деяку втіху, але скоро уявлю собі, що воно справді таке, зараз шпурляю того романа, хоть би й найкращого, у стіну, а якби в мене під ту хвилю коминок горів, я б його в огонь кинув, бо всі ті книжки заслуговують на таку кару, бо все то вигадки й небилиці, бо поведінка їх героїв позбавлена будь-якої правдоподібності, бо вони творять нові єресі і проповідують новий спосіб життя, бо темна темнота вірить у них кінець кінцем і має за щиру правду всі їхні нісенітниці. Зухвальство їхнє до того доходить, що вони наважуються баламутити голови навіть мудрим чеснородним шляхтичам, як ми те бачимо на прикладі вашої милості; не хто ж, як вони, довели до того, що треба було аж у клітку вас посадити і везти отак на волах, як возять, буває, од села до села лева чи тигра якого, що людям за гроші показують. Та ну ж бо, пане Дон Кіхоте, пожалійте себе, поверніться в лоно розуму, адже благі небеса не поскупились вам на те добро, тож користайте ним так як слід, оберніть ваші небуденні здібності на читання інших книг, спасенних для умислу вашого і хвальних для вашої честі. Коли ж природні ваші нахили непереборно пориватимуть вас до оповідань про подвиги та геройські вчинки, то розгорніть Святе Письмо і почитайте Книгу Суддів - там знайдете високі доблесті і великі діяння, і все ж то величне та правдиве. Лузітанія мала свого Вірі-ата, Рим - свого Цезаря, Карфаген - Ганнібала, Греція - Олександра, Кастілія - графа Фернана Гонсалеса, Валенсія - Сіда, Андалузія - Гонсала Фернандеса, Естремадура - Дієга Гарсію де Пареде-са, Херес - Гарсію Тереса де Варгаса, Толедо - Гарсіласа, Севілья - дона Мануеля де Леона, і історія їхніх преславних подвигів може бути цікавою, повчальною, приємною і захопливою лектурою для будь-якого високого ума. Таке заняття справді гідне світлого розуму вашої милості, пане Дон Кіхоте, такі твори поглиблять ваші знання з історії, зміцнять у вас повагу до чесноти, наставлять на все добре, ушляхетнять ваші звичаї, навчать бути сміливим без нерозважності, одважним без зухвальства,- і все те буде Богові на хвалу, вам на пожиток, а вашій рідній Ламанчі (бо саме звідти, чув я, походить ваша милость) на честь і славу.

З напруженою увагою слухав Дон Кіхот, що говорив йому каноник; коли ж той скінчив, він подивився на нього і, помовчавши хвилю, сказав:

- Здається мені, пане шляхтичу, що орація вашої милості до того змагала, аби запевнити мене й переконати, ніби на світі зроду не було ніяких мандрованих рицарів, а всі рицарські романи - фальшиві, брехливі, шкідливі і зовсім для суспільності непотрібні, і що негаразд я робив, як читав їх, іще гірше, як їм вірив, а найгірше, як вирішив їх наслідувати, обравши собі з їхньої направи та науки многотрудне ремесло мандрованого рицаря, бо ви твердите, що на світі не було жодних Амадісів, ні Гальського, ні Грецького, ані всіх інших рицарів, що їхні подвиги в тих романах описуються.

- Ваша милость цілком вірно зрозуміла мою думку,- сказав на те каноник.

А Дон Кіхот провадив далі:

- А ще додала до того ваша милость, що ті книги завдали мені буцімто великої шкоди, схибнувши мене з розуму й довівши до клітки, і що треба мені схаменутись і вдатись до інших, правдивіших книг, корисніших і цікавіших за ті романи.

- Правда,- підтвердив каноник.

- А я, щоб ви знали,- сказав тоді Дон Кіхот,- гадаю якраз навпаки: не я божевільний і зачарований, а ви, ваша милость, коли насмілились замахнутися по-блюзнірському на те, що визнане всіма за дійсне і за істинне; хто ж його заперечує, як ваша милость, той за- [316] сЛуговує кари, на яку ви ладні засудити нелюбі ¦ вам книги. Адже переконувати когось, ніби на світі не було ні Амадіса, ані жодних мандрованих рицарів, про яких стільки романів понаписувано, то все одно що твердити, ніби сонце не світить, мороз не студить, а земля нас не носить. Де той мудрагель, що здоліє довести комусь, ніби все те неправда, що пише історія про королівну Флоріпеду та Гвідона Бургундського чи про Ф'єрабраса та штурм Мантібельського мосту за часів Карла Великого? Та я ладен на свою душу присягнути, що це така сама правда, як те, що тепер день! А як це все брехня, то виходить, що не було ніколи ні Гектора, ні Ахілла, ні троянської війни, ні Дванадцятьох Перів Франції, ні англійського короля Артура, який і досі літає десь вороном, а його там усе виглядають, що от-от вернеться. То, може, хто скаже, ніби і то все вигадки - історія Гверіна Скупого і пошуки святого Граля, ніби то все байки - кохання Трістана та королеви Ізольди, а також Джіневри та Ланцелота, коли ще живуть люди, що десь краєчком пам'яті пригадують, як бачили колись двірську даму Кінтаньйону, найкращу виночерпицю на всю Велику Британію. І це суща правда, бо пам'ятаю, бабуся моя, панотцева мати, як побачить, було, яку дуенью в довгому покривалі удовичому, то каже, було, мені: «Поглянь на неї, внучку - чиста тобі дуенья Кінтаньйона!» З цього я роблю висновок, що бабуся моя знала її особисто або принаймні бачила десь її портрет. А хто зважиться заперечити правдивість історії Петра й прекрасної Магелони, коли в королівській збройни-ці і досі зберігається .кілок, з допомогою якого сей доблесний рицар керував дерев'яним конем, що ним у повітрі літав,- там такий великий, більший за голоблю; а коло того кілка лежить сідло Баб'єки, а в Рон-севалі зберігається Роландів ріг, убільшки з добру колоду. Звідси випливає, що таки існували справді і Дванадцять Перів, і Петро, й Сід, і - ще премногі рицарі, що, славлять люди, їздили по білому світу, пригод шукаючи. Або, може, скаже хто, що не було мандрованого рицаря, завзятого лузітанця Жоана ді Мерлу, який загнався аж у Бургундію і бився в місті Аррасі із знакомитим паном де Шарні, що звався мосьє П'єр, а потім у місті Базелі з мосьє Анрі де Реместаном, пере-мігши обох тих суборців і доказавши великої слави; що не було пригод і поєдинків, одбутих у тій же самій Бургундії двома завзятими гишпанцями: один був Педро Барба, другий - Гутьєрре Кикоть (од якого я прямо веду свій рід по мечу), а звоювали ж вони синів графа де Сан-Поля? Або, може, не мандрував до Німеччини, пригод шукаючи, Дон Фернандо де Гевара, не бився там з мессером Георгом, двірським рицарем дука Австрійського? Чи, скажете, то все жарти були - тії герці, що їх викріпив завзятий Суеро де Кіньйонес, ті поєдинки, що мав пан Луїс де Фальсес з Дон Гонсалом де Гусманом, рицарем кастільським, і ще многі подвиги рицарства християнського, і нашого рідного, і чужоземського? Ні, кажу я, все то щира і суща правда, а хто її заперечує, ще раз кажу, той без усякого сумніву позбавлений доброго розуму і здорового глузду.

Великим дивом дивувався каноник, слухаючи Дон Кіхотової мови, Де правда перепліталася з вигадками; його вразила також гідальгова неймовірна обізнаність у справах, належних і стосовних до мандрованого рицарства. [317]

- Не можу не визнати, пане Дон Кіхоте,- заговорив до нього каноник,- що в словах вашої милості є дещо правдиве, особливо такі, де ви говорили про гишпанських мандрованих рицарів. Припускаю також, що справді були на світі Дванадцять Перів Франції, але на можу повірити, аби вони робили все те, що пише про них архієпископ Турпін. Власне, річ тут ось як малася: то були рицарі, обрані од французьких королів і названі перами, тобто рівними, бо справді, були всі однаково шляхетні, доблесні й мужні - принаймні так усі казали й думали. То був ніби опрічний рицарський орден, як от тепер у нас s орден Святого Якова чи Калатрави - ті, що до них належать, мають бути наголо рицарями сміливими, мужніми й чеснородними, як нии$ кажуть, наприклад, «рицар ордену св. Іоанна» або «рицар Алькантари*я так давніш говорено «рицар із Дванадцяти Перів», бо до того ордену обрано було й прийнято дванадцятеро лицарів, рівних своїми заслугам ми. Немає також ніякого сумніву, що був Сід, що був Бернардо делі Карпіо, а от в оповіданнях про їхні подвиги чимало є, на мою думку^ непевного. А що ваша милость казала про кілка, який нібито Петрові належав і зберігається в королівській збройниці поряд із сідлом Баб'є^ ки, то тут я вже каюся: чи то з мого недоуцтва, чи з недобачення я його там не помітив; сідло ще роздивився, а кілка не зауважив, хоть він, казала ваша милость, такий великий.

- А все ж таки він там є,- заперечив Дон Кіхот,- і коли хочете знати, його ще шкурою телячою обгорнуто, щоб цвіллю не брався.

- Може, й так,- сказав каноник,- але саном моїм клянуся, я не пригадую, аби там його бачив. Та даймо на те, що він там справді є - то ще не доказ, щоб я повірив усім небилицям про всяких Амадісів та силу-силенну інших рицарів, які в романах описані, та й вашій милості, такій поважній, добрій і розсудливій людині, не годилось би вважати за правду всі ті безлічні й безглузді вигадки, які містяться в тих баламутних рицарських романах.


РОЗДІЛ L,
Про мудрі сперечання, які провадив Дон Кіхот із каноником, та про деякі інші події

- Овва! - вигукнув тоді Дон Кіхот.- То виходить, що книги, друковані з королівського дозволу, схвалені відповідальними урядовцями, читані повсюдно, з великою вподобою, славлені великими й малими, бідними й багатими, вченими й невченими, простолюдом і шляхтою, одне слово, людьми всякого роду, стану і статі,- виходить, що всі вони брехливі? Та в них же все описується так правдиво й достотно; про всякого рицаря, скільки їх там було, сказано, хто в них батько й мати, яка рідня, звідки вони самі, скільки кому років, де хто був, і що робив - все те показано ряд по ряду, день по дню. Мовчіть уже краще, добродію, не блюзніть даремне та послухайте моєї ради, як мудрий мудрого, почитайте самі ті книги, побачите, яка то розкіш! Чи [318] т0 ж не втіха над утіхами, як перед нашими очима така, приміром, малюється картина: величезне смоляне озеро кипить-клекоче, буль-бахами гарячими, кишить-броїться змієм, гадом, ящуром, усяким дивоглядним та страхолюдним звіром, а з-посеред озера голос чийся жалібний тужить-лебедіє: «О рицарю, хто б ти не був, що дивишся на се жахливе озеро, як хочеш добутися скарбів, що сховані під його чорними хвилями, то яви мужність доблесного твого серця і пірни в чорну пучину розпломенілої сії вологи, бо як ти сього не зробиш, то не сподобишся лицезріти пишновеличних чудес, що криють у собі й хоронять сім палаців сімох чарівниць, котрі знаходяться на дні сього чорно-муття». А рицар, скоро вчув той голос плачливий, зараз, аніже не мір-куючись, про жодну небезпеку не дбаючи, тяжкокутої зброї з себе не здіймаючи, вручає душу свою Богові та й дамі своїй коханій і кидається без ваги в теє озеро кипляче і неждано-негадано опиняється - де б ви думали? - серед якогось лугу барвистопишного, що перед ним блякнуть і никнуть прославлені Поля Єнісейські. І небо там, здається йому, ясніше, і сонце дужче яскріє, мов помолодшало; а це де взявся перед очима гай пречудовий, дерева там усе майні та ряснолисті, зелень така яра, що любо глянути, а слух же тобі голублять пташечки дрібні та розмаїті, що незліченними зграями пурхають-в'ються поміж віттям переплетеним. А он і струмок дзюркоче, рине хвилею чистою та прозорою, мов кришталь, по пісочку дрібному та камінчиках білих, сказав би, по щирому золоту та перлах добірних. Он водограй кунштов-ний з яспису многоцвітного та вилощеного мармуру, а он другий, впоряджений в гротесковому стилі, виложений мушельками дрібними та крученими равликовими хатками, білими й жовтими, а впереміш кинуто де-де і кришталю мигтючого, і штучного смарагду,- і все то те хо.ч ніби й безладно, а так ладно зроблено, так штудерно споруджено, що здається, ніби мистецтво, наслідуючи природу, перемогло її й перевершило. А ось показується раптом пишний замок чи розкішний палац: мури щирозлоті, зубці діамантові, брами гіацинтові; аж ряхтить увесь од алмазів, карбункулів, рубінів, перлів, золота й смарагду, та не тільки матер'ялом цінний він і вартний, а й самою будівлею своєю. Після такого дива на що там іще й дивитися? А є на що; дивіться - он із брами замкової вигронюються панни двірські в препишному барвистому одінні; якби я почав робом романів рицарських їх описувати, то, мабуть, довіку не скінчив би. Та ось одна панна, з-між усіх найясніша, бере за руку рицаря, що так одважно кинувся в кипляче озеро, веде його мовчки до замку чи до палацу препишного, а там роздягне догола, скупає в літеплій купелі, змастить йому все тіло мастями запахущими, надягне на нього сорочку з найтоншого єдвабу, пропахчену всю парфумами, а там друга вже панна плаща йому на плечі накине, Що вартий, кажуть, цілого міста або ще й з надтом. А що ж буде далі? Далі, кажуть нам, поведуть його до другої світлиці, де стоять уже столи, так розкішно понакривані, що тільки чудуйся та дивуйся, зіллють йому на руки амбровою та рожаною водою, посадять у крісло з кості слонової, всі ті панни услуговують йому за столом у дивнім мовчанні, приносять різнії потрави, і все ж то такі ласі, що очі розбігаються. Сидить він отак, трапезуючи, а тут музика грає, співає хтось, тільки [319] невідомо, як і звідки линуть ті згуки. А як рицар покріпиться їдою і зі столів поприбирають, він іноді розкинеться в кріслі, в зубах поколупає, як заведено, аж тут увійде до світлиці панна, краща за всіх, яких; він досі бачив, сяде побіч нього і почне розповідати, що це такий і такий замок, а вона сидить у ньому заворожена і ще про багато всяких речей - рицар дивує, а хто читає - розкошує. Не хочу про те надто широко розводитись, бо сказане мною в достатній мірі свідчить про те, що в кожному рицарському романі, в кожному розділі знайдеться щось утішного й цікавого для кожного читача. Тож хай ваша милость повірить мені і почитає ті книги,- вони розженуть вам тугу, як вона на душу наляже, вони вам духа вгору піднімуть, як він у вас клонитися почне. Про себе я можу сказати, що відколи став мандрованим рицарем, ось якими відзначаюсь прикметами: я хоробрий, чемний, щедрий, ввічливий, великодушний, сміливий, лагідний, витривалий, терплячий, зношу всякі труднощі, неволю й чари. І хоч мене посадили оце в клітку, як божевільного, сподіваюся, проте, що, як Бог поможе і фортуна послужить, потужною правицею своєю здобуду я собі незабаром якесь королівство, а вже як стану королем, тоді всі побачать мою вдячність і щедрість, бо, правду кажучи, добродію, щедрість то така чеснота, якої бідний чоловік не має змоги проявити, хоч би яка притаманна була вона його душі, а вдячність при самій лиш добрій волі - мертва, як віра без діл. Тим і хотів би я, щоб фортуна погодила мені якнай-скорше стати цісарем: я б тоді показав, яке в мене серце, і осипав би ласками друзів своїх, особливо горопашного Санча Пансу, джуру мого, бо то золота людина, другого такого не знайдеш. Я хочу подарувати йому графство, як я вже йому давно обіцяв; боюсь тільки, що не матиме він досить хисту, аби своїм володінням управляти.

Ледве Санчо зачув останні панові слова, зараз обізвався:

- Пане мій Дон Кіхоте, ви тільки добудьте мені те грапство, що ви його так твердо обіцяєте і я так певно сподіваюсь, а я вже ручуся, що стане в мене кебети ним орудувати; як же й не стане, то чув я, що є на світі такі люди, які беруть од великих панів маєтності їхні в оренду чи в посесію, а за те платять річно скільки там вийде чиншу; вони дають усьому порядок, а пан сидить собі, ручки склавши, та й гадки не має, бо гроші йому пливуть. Отак же і я зроблю - не буду сам тим ділом морочитись, пущу все в оренду і житиму з тієї ренти паном на всю губу, а люди собі як хоч.

- Із ратами то воно так, брате Санчо,- зауважив каноник,- а тільки суди судити в своїх володіннях має сам властитель, і тут уже треба доброго розуму і, головне, доброї волі, щоб справуватися як слід, бо коли того не буде з самого початку, то вже потім не зведеш кінців з кінцями. Господь благословляє добрі наміри людей простодушних, а лукаві наміри премудрих руйнує.

- Я тої хвилозопії несвідомий,- сказав Санчо Панса,- одно тільки знаю: аби мені грапство, то я вже ним укерую, бо душа в мене не з лопуцька, така, як у всіх, а тіла на двох вистачить, у своєму панстві зумію панувати незгірше всякого короля. А як буду панувати, то робитиму що хочу; а як робитиму що хочу, то чинитиму свою волю; а як чинитиму свою волю, то буду задоволений; а як буду задоволений, то [320] нічого мені більше не треба; а як мені нічого більше не треба, то це вже все, амінь. Дайте мені тільки панство, а там уже з Богом, до побачення, мовляв, сліпий невидющому.

- Твоя філософія, як ти кажеш, не така вже й погана, Санчо,- зауважив каноник,- але в справі графства можна ще було б немало всякого сказати.

Тут упав йому в річ Дон Кіхот.

- Не знаю, що тут іще можна сказати; щодо мене, то я беру приклад з великого Амадіса Гальського, який зробив свого джуру графом Суходільного острова. Отож і я можу з чистим сумлінням зробити графом мого Санча Пансу, бо такого доброго джури не було, певне, в жодного мандрованого рицаря.

Каноник був глибоко вражений тими доладними нісенітницями (якщо нісенітниці можуть бути доладними), яких наговорив Дон Кіхот, оповідаючи пригоду Рицаря Озера, і не виходив із дива, думаючи, як глибоко запали в душу гідальгові баламутні образи прочитаних книг; не менше дивувала його й дурість Санча, який так щиро прагнув і так певно сподівався графства, що обіцяв йому пан. Тим часом слуги його ясновелебності повернулися з корчми і привели мула, нав'юченого харчовим припасом. Розіслали вони тут же килим на зеленім моріжку під деревом, у холодочку, та й посідали всі полуднувати, а для підвідчи-ка то воно й краще було, волам добрий попас.

От сидять вони, трапезують, аж чують - дзвіночок десь задзеленчав, і віття тернове поблизу зашуміло; за яку хвильку з гущавини вискочила гарненька кізочка переполаса-біла з чорними й рудими плямами, а за нею пастух вибіг, до отари хотів її завернути, козькаючи до неї і примовляючи пастушим звичаєм. Сполохана і злякана втікачка вдарилась до людей, ніби шукаючи собі захисту, і стала коло них, як стій. Тут наздогнав її пастух, схопив за роги й заговорив до неї, нібито німина могла його розуміти:
- Ах ти ж Рябушечко, моя стрибушечко! Чого це ти в мене така неслухняна стала? Чи тебе, серце, вовки налякали? Скажи мені, красунечко, що тобі? Чи в тебе така вже натура невстрійлива, враг її візьми, ту жіночу натуру! Ходи, ходи, козуню-любуню, може, тобі в тій загороді й не так добре, зате безпечно буде з товаришками. Ні щоб іншим дорогу показувати й привід давати, а ти сама бездоріж отак гасаєш! А що ж тоді вони?

Та козопасова мова дуже всім сподобалась, а найпаче канони-кові.

- Заспокойся, чоловіче добрий,- обізвався він до нього,- поспієш іще свою козу до кошари загнати. Ти ж сам кажеш, що в неї жіноча натура: куди її природа тягне, туди і йде, і нічого ти з нею не вдієш. Візьми лишень оцей шматочок, із'їж та вином запий, то гнів твій минеться, а коза тим часом тут погуляє.

По сім слові каноник простягнув пастухові на кінчику ножа добрий кусень холодної кролятини. Пастух узяв і подякував, випив вина і, втихомирившись трохи, сказав:

- От ви чули, як я тут із німим язиком розумну розмову провадив, та не думайте, що я собі такий дурник: що я козі казав, то не зовсім [321]пусті слова, щось таке за ними є. Хоч я собі й хлоп, а знаю, як до скоти- 'І ни, а як до людини обернутись.

- Вірю, вірю,- обізвався парох,- знаю з досвіду, що ліси й гори вчених викохують, а колиби пастуші дають притулок філософам.

- Якщо, може, й не філософам,- підхопив козопас,- то принаймні таким людям, що їх біда розуму навчила. А щоб ви в цьому переконались і цю істину навіч побачили, я попрохав би у вас, панове добродійство, хвильку уваги; може, воно й негаразд, що я отак сам накидаюсь, та як ви дозволите, я розкажу вам одну справдешню історію: гадаю, що вона вам не здасться нудною і підтвердить те, що говорив сей добродій,- тут він показав на пароха,- і що говорив я.

На те сказав йому Дон Кіхот:

- Може, ця історія має дещо спільного з рицарськими пригодами, і я охоче послухаю тебе, пане брате, як, зрештою, і всі ці добродії: вони люди розумні й кохаються в цікавих оповіданнях, що дивують, тішать і розважають душу,- а я сподіваюсь, що саме таким буде твоє оповідання. Отже, починай, друже, ми всі тебе слухаємо.

- Тільки не я,- озвався Санчо,- я піду он туди над річку, візьму з собою оцього пашкету та й напакуюся на цілих три дні, бо чув я од пана мого Дон Кіхота, що джура в мандрованого лицаря повинен їсти скільки влізе, коли Бог пошле, а то, буває, забереться потім у які нетрища, звідки й за тиждень не виблудиться, то як не має нічого в кендюсі чи в торбі - швидко на мумію висохне.

- Правда твоя, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- іди собі куди знаєш і наїдайся по саму зав'язку, а я вже наситився і хочу тільки повістю сього доброго чоловіка душу обавити.

- Обавимо ж собі душі й ми,- сказав каноник і попрохав козопаса, аби вже починав. Той, тримаючи козу за роги, поплескав її по боках і сказав:

- Ляж тут коло мене, Рябушко, поспіємо ще до своєї отари. Коза ніби зрозуміла його, бо, коли він сів, лягла любісінько коло нього і все в лице йому дивилась: говори, мовляв, і я тебе послухаю. Тоді пастух почав оповідати такими словами:


РОЗДІЛ LI
Що розповів козопас усім тим, що супроводили Дон Кіхота

За три милі од сієї долини лежить село, хоч і невелике, та багате на всю околицю, а в тім селі та жив собі один поважний господар: воно-то багатих усюди поважають, та сього шановано більше за добрість його і статечність, аніж за добро, що мав, і за достатки. Та найбільшим його добром, як він сам казав, була донька його, дівчина такої хорошої вроди, такого великого розуму, такого доброго звичаю, що хто бачив її і знав, усі дивувались, якими щедрими дарами наділили її небо й природа. Іще й малою дівчинкою гарна була, щодалі то все хорошіла, а [322] по шістнадцятій весні всіх дівчат красою заломила. Слава про тую пишну вроду пішла по всіх навколишніх селах - та що се я кажу, навколишніх? - дійшла й до городів далеких, до палат королівських докотилась, долинуло до людей усякого стану, і їхали вони звідусюди хоч поглянути на неї, мов на клейнод який рідкісний, мов на образ чудотворний. Батько беріг її пильно, та й сама вона береглася, бо нема для дівчини кращого сторожа, і замка, й запору, як власна її скромність та оби-чайність.

До хорошої дівчини багатого роду багато й сватачів сваталось, і своїх таки сільських, і чужосторонніх, аж батько розгубився, що не було од них одбою,' і не знав, кому той скарб многоцінний оддати. Серед тих багатьох, що таку любу думку в серці голубили, був і я, мав надію не скажу, щоб цілком певну, а таки добру: батько її знав мене гаразд, як односільця, а хлопець я був молодий, здоровий, чесного роду й чистої крові, на достатки багатий та й на розум не вбогий. Але тут став до неї ще один наш парубок присватуватись, нічим за мене не гірший, і батько став уже роздумувати й вагатися, бо гадав, що дочці і за тим, і за тим добре буде. От і надумав він, що коли ми собі однакові, то хай краще сама доня кохана вибере, котрий їй до мислі, ото буде найліпша рада. А як надумав, так і сказав Леандрі (так, бачите, зовуть ту багату, що мене до бідності довела)-, та воно б і всім батькам так чинити годилось, котрі думають дітей своїх одружити. Не кажу, аби їм на волю давали вибрати з-поміж лихого та поганого, хай буде саме тільки добре, а вони вже з того собі до вподоби вибирають. Не знаю, що сказала батькові Леандра, а він нам обом нічого певного не говорив - дівчина, мовляв, ще літ не дійшла, там видно буде,- одне слово, не дуже нас обнадіював, але' й не відмовляв цілком. Суперника мого звати Ансельмо, а мене Євхеніо,- се щоб ви знали імена дійових осіб цієї трагедії, кінець якої ще непевний, але, очевидно, буде таки сумний.

Поки все те діялось, до нашого села прибув такий собі Вісенте де ла Рока, син одного бідного чоловіка з наших таки селян - з походу повернувся, побував і по тих Італіях, і по всяких світах. Ще як мав він дванадцять років, узяв його до війська капітан якийся, що за компанією своєю випадком через наші краї проходив, і знов же в мундирі військовому, як той павич розцвічений, блищиками кришталевими та ланцюжками сталевими кругом обвішаний. Сьогодні на ньому одне вбрання, завтра вже інше, і мудроване ніби й мальоване, так легеньке ж і дешевеньке. Сільський наш люд із натури своєї хитрий та лукавий, а як нема чого робити, то ще лукавіший стає: до всього придивились, порахували все та й знають уже, скільки в того чванька одежі з усіма причандалами. Виявилося, що уборів було всього три, всі різного кольору, та підв'язки й панчохи, але він так хитро все те перетасовував і перекомбіновував, що якби воно не було полічене, кожен присягнув би, що в нього не менше, як десять костюмів, а трепіток на капелюха десятків зо два. Не думайте, що я так собі здуру та знічев'я про ті убори широко дуже розбалакався - в моїй історії вони не малу відіграли ролю.

Сяде, було, ото наш вояка на лаві під тополею на майдані сільському [323] та як почне про свої подвиги оповідати, то ми всі тільки роти пороззявляємо, так пильно слухаєм. Чи є де яка країна на світі, скрізь він побував, чи була де яка битва, всюди воював. Маврів перебив стільки, що і в цілому Тунісі та Марокко такого немає, а герців більше одбув, ніж Гандієць і Луна, Дієго Гарсія де Паредес і тисячі інших вояків (називав їх поіменно), і з усіх поєдинків переможцем виходив, не втративши жодної краплини крові. А то було шрами нам якісь показував, хоч там нічого не було знати,- то казав, рани од куль мушкетних, що в різних боях та баталіях здобувся. Тримав він з усіма запанібрата, тикав на кого хоч, хвалився, що мушкет у руці - то його батько, бойові подвиги - то його шляхетство, а як він уже вояк, то й сам король йому не указ. Ще більше пихи йому додавало, що з нього трохи й музика був: як почне, було, на гітарі бринькати, то декому здавалось, що вона в нього словами промовляє. Не останньою принадою було в його віршування: аби де яка марниця в селі трапилась, зараз він романса втне на півтори милі завдовшки.

Так оцей вояк, що я вам намалював, оцей Вісенте де ла Рока, герой, джиґун, музика й поет упав в око нашій Леандрі, що часто бачила іюго з вікна свого дому, яке на майдан виходило. Засліпила її ота шумихг. на його пишних мундирах, зачарували його романси, що він їх переписував разів по двадцять і роздавав на всі боки, заворожили чутки про славні його подвиги, які сам же він і поширював, і вкінці вона закохалась у нього, не інакше, як з диявольського наусту, закохалась перше, ніж він устиг накинути на неї ласим оком. А що любощі тоді швидше до певного скутку доходять, коли того хоче жінка, Леандра й Вісенте досить легко порозумілися, і перш ніж хтось із численних її залицяльників дізнався про її намір, вона вже здійснила його - покинула оселю любого та коханого батенька свого (матері в неї не було вже) і втекла кудись із солдатом: мабуть, то була найбільша його перемога з усіх тих, якими він величався.

Ся подія здивувала все село, вразила кожного, хто про неї дізнався. Я розгубився, Ансельмо очманів, батько зажурився, родичі обурились, начальство розворушилось, стражники збивалися з ніг. Обшукали всі дороги, обшугали всі ліси, обникали всі закамарки і аж на третій день таки знайшли своєумку Леандру в горах-нетрях, у печері: була вона в самій сорочці, а грошей чималих і клейнодів дорогих, що з дому була взяла, ніде ані сліду. Взяли її, привели до нещасного батька, давай розпитувать, як із нею ся біда склалася, а вона геть у всьому й призналася з доброї волі. Вісенте де ла Рока, сказала, одурив її, обіцяв, що ожениться, і підмовив із дому тікати: завезу я тебе, казав, у найвеселіше місто на світі, аж у той Неаполь. А вона й далася на підмову з недосвіту свого, повірила йому, обікрала батька і втекла із спокусником своїм тої самої ночі, коли її дома кинулись, а той завів її в дикі гори, в ту печеру, де її потім і знайдено. А ще сказала, що Вісенте нібито на честь її не поважився, тільки пограбував і втік кудись, покинувши її в печері. Трудно було повірити, панове, що той зух не рушив її, але вона запевняла так щиро, що невтішний батько втішився нарешті і не дбав уже про вкрадені коштовності: добре, думав, що доньці зоставлено той клейнод, що як раз утратиш, то вже довіку не вернеш.Того самого дня, як Леандру [324] приведено додому, батько одвіз її в город, у панянський монастир, не хотів нам і на віч її показати; сподівався, бачите, що слава, у яку дівчина сама себе ввела, з часом якось розмається. Молодий вік Леан-дри служив якимось виправданням для її вини, принаймні в очах тих, кому байдуже було, добра вона чи погана, але хто знав розум її і розсудливість, ті вважали, що винна тут не молодість чи та недосвідченість, а скорше легковажність та натуральна схильність жінок до необачних і непоміркованих учинків.

Як замкнули Леандру в монастир, Ансельмо на світ Божий не хотів дивитись, ніщо йому не миле було, а мої очі також темрява безпросвітна окрила. Тая розлука тугою нестерпучою лягла нам на серце, ми кляли джигуна-солдата і тяжко ремствували на батька, що дочки не вберіг. Врешті врадили ми удвох з Ансельмом геть із села зійти і в ці врочища податися; тут пасе він вівці свої, цілий ботей, а я мої кози, теж чималу отару, тиняємось отак лугами та байраками, серця свого не впиняючи: то співаємо разом хвалу красуні Леандрі, то злим її споминаємо словом, то зітхаємо, кожен самотою, і самотою ж жалі наші до неба шлемо. А нашу тропу немало пішло молодців, що теж до Леандри женихались, вони тут із своїм горем горами-лісами блукаються. Стільки нас тут назбиралось, що вся околиця в Аркадію пастушу обернулась, де не глянь - вівчарі та загони, де не стань - почуєш імення прекрасної Леандри. Той проклина її та взиває свавільною, зрадливою і безчесною, той нарікає, що вона хибка й доступна, той прощає її і вину дарує, а той знов судить та гудить, той за красу її славить, а сей за вдачу ганить,- разом кажучи, всі її корять, і всі боготворять, і до того шал їхній доходить, що інший закидає їй погорду, хоч зроду й словом до неї не обізвався, а інший знов од ревнощів казиться, хоч вона їх ні в кому не могла збудити, бо, як я вже казав, за її гріх дізнались ми раніше, ніж за її кохання. Нема такого взгір'я, узлісся чи узріччя, де б пастух який-небудь не розмовляв із вітром про свою недолю, ім'я Леандри скрізь і всюди луною лунає.

- Леандра! - рокочуть гори,- Леандра! - дзюркочуть хвилі,- Леандра всім нам світ зав'язала, всіх нас чарами вчарувала, що ми сподіваємось без надії і боїмося самі не знаєм чого.

З усіх цих шаленців найшаленіший і воднораз наймудріший мій суперник Ансельмо: маючи стільки причин до журби, він одним тільки журиться - що Леандра десь далеко, і, приграючи собі на гуслях, виспівує жалі свої в піснях, що свідчать про світлий його розум. А я іншою дорогою пішов, легшою і, здається мені, вірнішою - клену натуру жіночу, легку, пусту й фальшиву, їхню зрадливість і нещирість, їхнє віроломство і вкінці нерозум їхній, що не туди, куди годило б ся, вони мислі свої зносять. Тепер ви, панове, здогадались, мабуть, проти чого то я козі своїй такі слова говорив: не вхваляю я її за жіночу натуру, хоч коза в мене найкраща на всю отару... Оце і вся історія, що я обіцяв вам розповісти. Може, говорив я занадто довго, зате запрошую вас до себе в гостину коротким словом: загін мій недалечко, там є молоко свіже і сир незгірший, та й різного овочу спілого досить, що й дивитись любо, і їсти смачно. [325]


РОЗДІЛ LII
Про сутичку Дон Кіхота з козопасом та про незвичайну пригоду з покутниками, яку наш рицар довів у поті чола до переможного кінця

Всім слухачам припала до вподоби козопасова історія, та найбільше, мабуть, уподобав її каноник, що пильну звертав повсякчас увагу на манеру оповіді, властиву радше витонченому дворакові, аніж простому пастухові, тому й признав рацію парохові, котрий говорив допіру, що ліси й гори вчених викохують. Всі ж почали навперебій пропонувати свої послуги Євхенієві, та чи не найбільшу готовість проявив тут Дон Кіхот.

- Будь певен, брате козопасе,- промовив він,- що якби я мав змогу пускатися в пригоди, я без вагання рушив би в дорогу, щоб уладнати ваші справи: я викрав би Леандру з монастиря (безперечно, її тримають там силоміццю), не подивився б ані на старшу матір, ані на будь-кого іншого, хто зважився б мені опір ставити, і оддав би дівчину тобі напризволяще - під тією, однак, умовою, аби ти не чинив над нею на-сили ведлуг права рицарського. Та маю в Бозі надію, що влада злохит-рого чарівника не встоїть перед міццю чарівника доброхітного, тим і прирікаю тобі на майбутнє опіку свою і оборону, бо таке вже моє покликання - слабого захисти, безпомічного споможи.

Козопас подивився на нього, на вид його мізерний та одяг непишний, і здивовано спитав у цилюрника, що сидів коло нього:

- Добродію, що то воно за проява і проти чого се така мова?

- Та вже ж не хто інший,- відповів цилюрник,- як сам преславний Дон Кіхот з Ламанчі, нищитель кривди, відомститель за наругу, оборонець дівиць, гроза велетнів і звитяжець у битвах!

- Це ви щось таке сказали,- зауважив козопас,- як ото в рицарських романах пишеться, все таке робили мандровані тії рицарі, та здається мені, що або вашець жартує, або в сього добродія голова порожня.

- Ах ти ж, гультяю один! - вигукнув Дон Кіхот.- Сам ти безверхий і пустоголовий, а в мене розуму - двоє клало, третій утоптував, голова повніша, як живіт у тої ледащиці, що такого скурвого сина, як ти, на світ народила!

Та як не схопить буханця, що напохваті був, як не пожбурить із серця прямо в обличчя козопасові - геть-чисто носа йому розплющив! А козопас той жартів не знав; як побачив, що йому таку наругу вчинено, не зважав уже ані на килим, ані на обрус, ані на всіх обідальни-ків, скочив до рицаря та за горло - був би напевне задушив, якби не нагодився під ту саме хвилю Санчо Панса. Вірний джура порвав напасника за плечі і брязнув ним на той ніби стіл, аж тарілки всі та полумиски побились та' почерепились, все питиме й їдиме попереверталось та порозливалось. Стрепенувся й Дон Кіхот, кинувся й собі на ко-зопаса, а той, заюшений, набравшись добрих носаків од Санча Панси, [326] ліз рачки до ножа, замисливши криваву помсту. Каноник із парохом не дали йому, одначе, а цилюрник так діло підстроїв, що пастух підвернув під себе рицаря і так почав його гніздити, що бідолашний Дон Кіхот теж незгірше від нього паюхою вмився. Каноник із парохом аж за боки брались, а стражники аж підскакували з утіхи великої та підцьковували обох бійців, як ото собак підцьковують, коли між собою загризуться,- тільки Санчо Панса побивався дуже, що слуга каноників тримав його і не пускав пана рятувати.

Отак ті двоє кулачились, а ті всі раділи та втішались, на них дивлячись, коли це десь поблизу засурмило - сумно так та жалібно, аж усі в той бік погляди свої звернули. Та найбільше вразило те сурміння Дон Кіхота; лежачи несамохіть під козопасом, що добре таки його вимотлошив, він озвався до нього:

- Брате дияволе,- бо то таки не хто, як диявол, коли смілий такий та дужий, що мене поборов,- прошу тебе, замирімося на яку годину, бо жалібний гук тієї сурми, що долинув до мого слуху, кличе мене, здається, до нової якоїсь пригоди.

Козопас уже стомився, б'ючи, і змучився, дістаючи удари, то й пустив одразу Дон Кіхота, а рицар зірвався на рівні ноги і теж у той бік, що й усі, повернувся: там ішло попід горою людей якихось чимало, всі в білому, як ото буває, бичівники-покутники.

А треба сказати, що того року мов зав'язав хто хмари, не хотіли вони землі кропити, і по всіх навколишніх селах люди ходили з охре-стами, молебства правили та покуту чинили, благаючи Господа, аби отверз руки благостині своєї та ниспослав їм вологи живлющої. Оце ж і тепер ішов народ із ближнього села на прощу до скиту благочестивого, що на пригорі стояв через долину. Побачивши Дон Кіхот чудернацьке одіння покутників, не пригадав навіть, що йому не раз довелось таких зустрічати, а уявив собі, що то знов якась пригода трапляється - і кому ж, як не мандрованому рицареві, годиться в неї кинутись. Як же постеріг фігуру під чорним запиналом, що ті люди несли, то ще дужче в думці своїй упевнився, бо гадав, що то якась знакомита сеньйора, котру ці гультяї та розбишаки безенні ґвалтом схопили. Скоро та думка в голові йому шаснула, підскочив він жваво до Росинанта, що пасся тут же недалечко, зняв із сідла щита й вуздечку, загнуздав його і, попросивши в джури меча, сів верхи, нахопив щита на руку та й промовив до всіх присутніх зичним голосом:

- Тепер, чесне моє товариство, ви всі розумієте, як то важливо, що є на світі люди, що присвятили себе мандрованому рицарству. Тепер, кажу, ставши самовидцями визволення сієї полоненої сеньйори, ви розумієте, якої поваги й пошани варті мандровані рицарі.

По сім слові стиснув коня п'ятами (бо острог не мав) і повним галопом, бо на всім протязі цієї правдомовної історії Росинант інакше й не бігав - повним, кажу, галопом рвонув на покутників, хоч як стримували його каноник, парох та цилюрник. Шкода було їхньої мови, шкода було й Санчового гукання:

- Куди ж ви, пане Дон Кіхоте? Яка то нечиста сила підбурила вас проти нашої католицької віри? Та гляньте-бо краще, нехай мені те та се, коли то не покутники на прощу йдуть, а на ношах несуть Образ [327] Святий Діви Нашої Пренепорочної. Зважайте, пане, що робите - от уже воістину сам не відає, що творить!

Та даремне розривався Санчо, Дон Кіхот його зовсім не чув, захоплений думкою якнайшвидше добратись до балахонників і визволити тую закутану в чорне сеньйору; та хоч би був і почув, то все одно не спинився б, самого короля не послухав би. От ізблизився він до процесії, спинив Росинанта, що й сам уже перепочинку ждав, і крикнув хрипким од збурення голосом:

- Гей, ви, що не з добра, мабуть, позакутували собі обличчя, стійте і слухайте, що маю казати!

Ті, що несли фігуру, спинилися перші, а один із чотирьох причетників, що літанію співали, побачивши чудородну Дон Кіхотову постать, Росинантову худорбу і всю сміхотворність цієї появи, відповів так:

- Пане брате, коли справді маєте щось казати, то кажіть-но швидше, бо ці ось братове тіло на собі роздирають, і не годиться нам зупинятись та слухати всякої мови, хіба що коротка буде річ, на два слова.

- Та я, коли хочете, і одним словом скажу,- промовив Дон Кіхот.- Отож негайно пустіть на волю сю прекрасну сеньйору, бо сльози її і вигляд смутний свідчать ясно і явно, що ви її ґвалтом кудись несете і якусь велику заподіяли їй кривду, а я, що прийшов на сей світ усяку кривду поборювати, не дозволю й не попущу вам кроку далі ступити, поки не приверну їй жаданої і заслуженої свободи.

Почувши тії речі Дон Кіхотові, вирішили всі, хто слухали його,. що то, певне, якийсь божевільний, і почали страшенно реготати, але той регіт іще більшого додав огню рицаревому гніву. Не говорячи більше ні слова, Дон Кіхот видобув меча і кинувся до ношів. Тоді один із носіїв, поставивши замісто себе запасного, схопив дрючка чи то сішку, на яких ноші під час перепочинку обпирають, вийшов назустріч напасникові. Дон Кіхот так кресонув мечем, що одним махом одтяв од того дрючка дві третини, але тим цурпалком, що йому в руках зостався, носій лулуснув рицаря по плечу, якого щит не міг захистити од грубої мужицької сили, і бідний Дон Кіхот грьопнувся з коня, як непишний.

Санчо Панса, який біг за ним позаду що є сили, гукнув до напасника, щоб не бив уже хоч лежачого, бо то, мовляв, мандрований і до того ж зачарований лицар, який, скільки живе, і мухи ніколи не скривдив. Хлоп таки й спинився - не того, що Санчо галасував, а того, що Дон Кіхот лежав і не ворушився; подумавши, що він убив його, носій підтикав поли своєї хламиди і рвонув навтікача, мов сугак той бистроногий.

Тут надбігло вже і все Дон Кіхотове товариство; як побачили покутники, що там і стражники з мушкетами на них ідуть, перелякались, щоб не було якої халепи, і збилися всі докупи, обставши кругом фігури; одкинули каптури, схопили бичі, а причетники свої свічники, та й зготовились до оборони, а як Бог дасть, то, може, й до нападу. Та доля так повернула, що все перемеженилось. Санчо, думаючи, що пана вбито, припав до нього і став голосити, вельми жалібно і вельми кумедно. А в цей час пароха впізнав другий священик, що з процесією йшов, і взаємний острах обох загонів зразу якось розвіявся. Наш парох оповів коротенько тамтому, хто такий був Дон Кіхот, і обидва вони з [328] цілим гуртом покутників пішли дивитися, чи бідного рицаря вбито, чи він іще живий. А Санчо так над ним плакав, так заводив:

- О квіте лицарства! Поліг єси під києм і скінчив єси дні свої, що з таким великим провадив пожитком! О похвало свого роду, честе і славо цілої Ламанчі та й цілого світу! Як тебе не стало, опанують усю землю злороби лукавії, не боячися жадної за своє злоробство покари! О пане мій добрий, понад усіх Олександрів щедротний - за вісім місяців джурування дав єси мені найкращий острів, який будь-коли, опливало і омивало море! О, смиренний супроти пихатих і гордовитий супроти смиренних, неббю небезпек і терпію наруг, закоханий без причини, сподвижниче благих, споборниче лукавих, противниче мерзенних, одне слово, о, мандрований лицарю,- тим уже все сказано, що дається сказати!

Той Санчів завід та лемент одживив Дон Кіхота; першим словом рицар ось як обізвався:

- Хто жиє вдалині від тебе, найсолодша Дульсінеє, ще й над сюю тяжчої дознає муки! Допоможи мені, друже Санчо, злізти на зачарованого воза, бо на сідлі у Росинанта не всиджу, так мені отеє рамено потрощили.

- З дорогою душею, пане мій любий,- одказав Санчо.- Вертаймося мерщій у село разом із цими добродіями, що справді вам добро вдіяти бажають, а там уже злаштуємось до нового походу, з якого буде нам більше слави і вжитку.

- Добре говориш, Санчо,- зауважив Дон Кіхот,- нам і справді годиться переждати, поки минеться пагубний вплив світил, що нині владарюють.

Каноник, парох і цилюрник заявили, що кращої ради годі й придумати. Натішившись доволі з Санчової простоти, вони посадили Дон Кіхота на підводу, на якій він і перше їхав, покутники вишикувалися знову і рушили своєю дорогою; козопас попрощався з усіма; стражники не хотіли їхати далі, і парох заплатив їм, що був винен; каноник попросив пароха, аби подав йому звістку про те, що там станеться з Дон Кіхотом - чи вилікується він од тієї наруги, чи й далі химери гнутиме, а сам поїхав своєю путею. Одне слово, всі попрощались і роз'їхались хто куди. Зостались тільки парох із цилюрником, Дон Кіхот із Санчом та смирняга Росинант, що, подібно до пана свого, терпляче зносив усі недогоди.

Підвідчик запріг воли, підмостив Дон Кіхотові сіна та й поїхав поволеньки, по своєму звичаю, тією дорогою, що вказав йому парох. Десь аж на шостий день дотяглися вони до Дон Кіхотового села, під самий обід туди в'їхали. Була неділя, і на майдані, через який проїздив Дон Кіхот, юрмилось чимало народу. Всі кинулись дивитися, хто то їде, і, як упізнали земляка свого, дуже здивувались. Один хлопець побіг сказати клюшниці й небозі, що там пана їхнього й дядька на волах везуть, а він худющий такий та жовтий прямо на сіні лежить. Боже, як заголосили поштиві білі голови, аж жаль було слухати! Плакали, били себе в груди та кляли-проклинали ті мерзенні рицарські романи, і все те вибухло з новою силою, коли Дон Кіхот переступив рідний поріг. [32]\lang1058 9]

Почувши про те, що Дон Кіхот повернувся, прибігла й Санчиха; вона вже знала, що чоловік їздив із паном за джуру, і як тільки його побачила, першим словом спитала, чи осел здоровий. На те відказав Санчо, що осел краще мається, ніж його хазяїн.

- Хвала ж тобі, Господи, за велику ласку! - вигукнула молодиця.- А тепер скажи мені, чоловіченьку, чи багато ж ти там заджуру-вав? Чи привіз же ти мені хоч на плахту нову? Чи купив діткам черевички?

- Сього я не купив,- одказав Санчо,- зате, жіночко, привіз щось краще й дорожче.

- Ой, яка ж я рада! - сокоріла жінка.- Покажи мерщій оте краще та дорожче, дружино моя, хай я собі хоч серце розвеселю, а то воно геть стужилося, що ти так довго десь барився.
- Дома покажу,- відповів Санчо,- поки що здобрій, жінко, і цим, а от уже вдруге на пригоди пустимось і Бог нам погодить, то сама побачиш: вийду я на грапа або на губернаторя, острів мені дадуть, і то не дрантивий який-небудь, а щонайкращий.

- Коли б то Бог дав, чоловіченьку, таке діло нам он як знадобиться! Тільки скажи мені, будь ласкав, що воно за острів, бо я його не тямлю.

- Не ослячим язиком мед лизати,- одказав Санчо.- Слушного часу втямиш, жінко, усе, сама здивуєшся, як тебе васали вельможною величати будуть.

- Що це ти верзеш, Санчо, які там вельможества, які острови, які васали? - вигукнула Хуана Панса (так звали Санчову дружину: вона не з одного була роду, та в Ламанчі звичай такий, що жінки на чоловікове прізвище переходять).

- Ба яка швидка, все зразу хоче знати! Не хапайся, Хуано, досить, що кажу тобі правду, а поки що тримай язик за зубами. Ех, щоб ти знала, як то любо та мило джурою почесним бути при якомусь мандро-ваному лицареві, шукачеві пригод! Правда, частіше то воно такі пригоди випадають, що не дуже-то й хотілось: на сто тільки одна буде добра, а то все наверле. Це я й на собі досвідчив, бо вже мене і на ковдрі гойдано, і по ребрах гладжено... А все-таки любота: ідеш собі, пригод виглядаючи, по горах блукаєш, по лісах тиняєшся, на скелі вилазиш, у замках гостюєш, у корчмі якій-хотя ночуєш, і за те ані шеляга ламаного нікому не платиш!

Такі розмови провадив Санчо Панса з жінкою своєю Хуаною, а тим часом клюшниця та небога Дон Кіхотові клопоталися коло нього, роздягали та в ліжко старосвітське його вкладали. Він же поглядав на них зизом і ніяк не міг уторопати, де це він і що з ним діється. Парох наказував небозі, аби добре дядька доглядала, а найпаче пильнувала, щоб він знов, буває, не втік; він розповів жінкам, з якою тяжкою бідою допровадили вони його додому. Тут вони обидві знову залементували, знов почали клясти рицарські романи та молити Бога, щоб він послав у геєну огненну всіх писак, що такі брехні безглузді складають. Парох пішов, а вони довго ще сиділи стривожені й збентежені, думаючи про те, що скоро пан їхній і дядько трохи оклигає, зараз же знову од них утече. Так же воно потім і сталось, як вони гадали.

Проте автор сієї історії, хоть і пошукував пильно та старанно відомостей про подвиги Дон Кіхота, що він звершив їх у третій свій виїзд, не спромігся напасти на будь-який слід, принаймні в автентичних писемних джерелах. Єдина з усного переказу заховалася в Ламанчі згадка, що за третім разом подався Дон Кіхот до Сарагоси і брав участь у славнозвісних турнірах, що вряджалися в тому місті; там сталися з ним події, гідні його відваги та світлого розуму. Про смерть його та кончину автор теж був би ніколи не довідався, якби щаслива нагода не звела його з одним старезним лікарем; у того лікаря була олив'яна скринька, знайдена, як він казав, у підмурівку стародавньої розваленої каплиці, як її почали обновляти. В тій скриньці виявлено пергамени, на яких готичним письмом, а гишпанською мовою були написані вірші, що оспівували різні бойові подвиги нашого героя, вроду Дульсінеї Тобоської, прикмети Росинанта, вірність Санча Панси та гробницю самого Дон Кіхота; було там також кілька епітафій та похвальних слів про його життя і звичаї. Правдомовний автор сієї незвичайної і небувалої історії наводить наприконеччі ті вірші які вдалося відчитати й переписати начисто. В нагороду за той величезний труд, який він поклав на розшуки й досліди в ламанчських архівах, аби згадану історію на світ Божий видобути, автор просить у читальників лише одного - щоб вони прийняли його твір з такою довірою, з якою люди розумні ставляться до рицарських романів, що великою нині тішаться славою. Се буде для нього справжньою відрадою, нагородою і заохотою до пошуків і оголошення друком інших історій, нехай і не таких правдивих, та зате не менш цікавих і вигадливих.

Перші слова, написані на пергамені, що виявлено в олив'яній скриньці, були такі:

Академіки з Аргамасільї, містечка в Ламанчі,

на життя і смерть доблесного Дон Кіхота з Ламанчі

(написали таке)


ЧОРНОМАЗА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ГРОБНИЦЮ ДОН КІХОТА
ЕПІТАФІЯ

Дивак, чиї химери багатіші

За славлені Язонові трофеї;

Мудрець, чиї закручені ідеї

За флюгера колючого верткіші;

Вояк, чиї звитяги всіх гучніші

Лунають від Ламанчі до Мореї;

Співець краси і цноти Дульсінеї,

Чиї пісні в віках найголосніші;

Той, хто заткнув за пояс Амадісів,

Той, хто вбачав пігмея у гіганті,

Слугуючи Венері та Беллоні;

Той, хто лишив позаду Бельянісів,

Той, хто блукав верхом на Росинанті,

Тут опочив у праотецькім лоні. [331]


МИСКОЛИЗА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ХВАЛУ ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКІЙ.
СОНЕТ

Зирнувши на цей вид і стан дорідний,

Приваблений дебелістю своєю,

Тобоську ти впізнаєш Дульсінею,

Якою марив наш гідальго гідний,

Задля якої він топтав безплідний

Схил Сьєрри Нефи, а слідом за нею

Зело Монтьєля й пишную лілею

Аранхуеса, стомлений і блідний.

Дочасну згубу доля їм судила:

Зів'янула красуня, цвіт чарівний,

Сконав і славний рицар наш мандрівний;

Вона з красою у землі зітліла,

А він, оживши в брилі мармуровій,

Усе ж не втік оман і зрад любові.


ЧУДОТВОРА, НАЙДОТЕПНІШОГО АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ХВАЛУ РОСИНАНТОВІ, КОНЕВІ ДОН КІХОТА З ЛАМАНЧІ
СОНЕТ

На збагренім Беллоною грізною

Гордливім адамантовім престолі

Із силою, не знаною ніколи,

Ламанчець стяг зметнув над головою.

Бере він меч, свою незрадну зброю,

Жахливу в рубці, різанні й уколі,

- І вже шукає муза мимоволі

Новітній склад новітньому герою.
Якщо живі в Британії ще згадки

Про Амадіса, що його нащадки

Блискуче відродили грецьку славу,

То подвиги й тріумфи Дон Кіхота

Іще гучніші - їх ярка пишнота

Уславила Ламанчу величаву.

Коли вже й Росинантові не сором

Рівнятись із преславним Брільядором,

- То невмирущий рицар наш по праву. [332]


СКАЛОЗУБА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, САНЧУ ПАНСІ
СОНЕТ

От Санчо Панса. Він малий на зріст,

Але великий духом - дивне диво!

Своєму пану він служив правдиво,

Вкладаючи в ту службу весь свій хист.

Він графом стати міг, та світу злість

Надію ту підрізала зрадливо,

Бо світ дививсь на щиру душу криво,

От-от, здавалось, і осла він з'їсть,

Створіння мирне, на якім цей воїн,

Хвали щонайгучнішої достоїн,

За Росинантом поспішав баским.

Оманливі надії, цвіт рожевий,

Як мимо нас у далеч спішите ви

І в безвісті зникаєте, як дим!


ЧОРТОГОНА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ГРОБНИЦЮ ДОН КІХОТА
ЕПІТАФІЯ

Тут спочинув Дон Кіхот,

Був він рицарем мандрівним,

Шляхом рівним чи нерівним

їздив і шукав пригод.

Санчо Панса простачок

Спочиває рядом з паном;

Був він вірним і слухняним,

Зброєносцям всім зразок.


ДАРМОГРАЯ, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ГРОБНИЦЮ ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКОІ
ЕПІТАФІЯ

Тут спочила Дульсінея,

Дівка добра, пишнотіла,

Люта смерть її скосила,

І взялась вона землею.

Роду чесного, простого,

Це була сама чеснота,

Дама серця Дон Кіхота

І краса села свойого. [333]

Оце і всі вірші, які пощастило нам відчитати; решту рукописів понадточував шашель, і їх передано одному академікові, аби він розшифрував їх чи дав принаймні свої кон'єктури. Є відомості, що коштом невсипущої і ретельної праці він таки спромігся це зробити і має намір огласити ті творіння друком в надії на третій виїзд Дон Кіхота.

Forse altri cantera con miglior plettro. (Хтось інший, може, краще оспіває).

 

Джерело: www.ukrcenter.com