Божественна комедія. 6-та частина

ПІСНЯ П'ЯТНАДЦЯТА

1] В ту мить, як третя скінчилась година

2] Й не відчинялось ще світань вікно

3] На сфері, жартівливій, мов дитина,

4] Як сонцю тут було, коли воно

5] До надвечір'я рухалося скоса,

6] А вдома північ залягла давно.

7] Проміння блиснуло нам просто в носа,

8] Тому що ми всю гору обійшли

9] Й світило нам на заході знялося.

10] Я, глянувши, що промені несли

11] Вогонь могутній тисячоязикий

12] І досі ще не бачені були,

13] Руками затулив собі повіки

14] І захисний зробив для зору вал,

15] І сяєво розбилося на бліки.

16] Як промінь, од води або дзеркал

17] Відбитий, скаче під небес склепіння,

18] Зберігши в цьому русі весь свій пал, -

19] Цим і відмінний промінь від каміння,

20] В якого зовсім не високий скік,

21] Як нам посвідчує мистецтво й вміння, -

22] У мене вдарили за бліком блік,

23] І світло, хоч відбите, так засяло,

24] Що вмить я очі відвернув убік.

25] «Це що там, милий батьку, заблищало

26] Яскраво і нестерпно для очей, -

27] Спитав я, - й за хвилину більше стало?»

28] «Засліплює тебе, як всіх людей,

29] Сім'я небесна, - відповів до мене, -

30] Вказать нам шлях і присланий оцей.

31] Ти скоро звикнеш бачити священне

32] Й блаженства з ним збиратимеш плоди,
33] Наскільки, звісно, це тобі здійсненне».

34] Ми ближче підійшли, і нам радий

35] Промовив ангел, чарівний на вроду:

36] «Тут ширше, ніж внизу, ідіть сюди!»

37] Я вчув, коли ми рушили по ходу,

38] «Блаженні милостивії»; цей спів

39] Та й ще «Радій, звитяжцю» йшли зісподу.

40] Підводячись з поетом, я схотів,

41] Аж поки досягнем щабля нового,

42] Послухати учителевих слів

43] І з запитанням підійшов до нього:

44] «Що дух з Романьї в думах мав своїх,

45] Казавши про заваду в цім для того?»

46] А він мені: «Його втягнув цей гріх

47] В запізно збагнену глибінь страждання,

48] І радить він уникнуть сліз гірких.

49] Вас із достатком зв'язують бажання -

50] Чим більше вас, тим менше припаде,

51] І з заздрощів народяться зітхання.

52] Коли ж любов до вишніх сфер веде

53] Угору ваше почуття безкрає,

54] То в ваше серце гіркота не йде, -

55] Бо там чим більше кожен промовляє:

56] «Це спільне», - тим багатший він стає,

57] Тим більше милосердя в нім палає».

58] «Тепер потрібне слово знов твоє, -

59] Озвався я, - щоб обминуть облуду,

60] Бо сумнів серце сповнює моє.

61] Та як же так: бо шмат дрібніший буде,

62] Якщо ділить його на всю юрму,

63] Аніж коли б стояло менше люду».

64] А він мені: «Даєш весь час уму

65] Вгрузати в щось, земних дрібничок повне,

66] І з світла завжди робиш ти пітьму.

67] Оте добро, безмежне й невимовне,

68] Яке в любов, у небеса стремить, -

69] Мов промінь, що на світло мчить чудовне.

70] Добра тим більшає, чим більш горить,

71] А милосердя ллється по потребі,

72] Отож чеснота виростає вмить.

73] Чим більше душ збирається у небі,

74] Тим більш любов єднає їх рої,

75] Що віддзеркалюють любов між себе.

76] Як неясні тобі слова мої,

77] То скоро Беатріче погамує
78] І ці, й всі інші запити твої.

79] Та поспішай, бо ще тебе плямує

80] П'ятірка літер, чистоти ж чола

81] Дійти сльоза покутна попильнує».

82] Хотів сказати я: «Тобі хвала...», -

83] Та вже на коло ми нове звелися,

84] І мова місце зорові дала.

85] І тут мене мов підхопило в висі,

86] Й здалося, ніби я побачив храм,

87] Куди учені натовпом зійшлися.

88] А жінка примовляла коло брам

89] По-материнськи ніжно: «Сину любий,

90] Чом стільки клопоту завдав ти нам?

91] Ми ж з батьком скрізь розшукували згуби,

92] Засмучені обоє». І пропав

93] Цей привид, як вона склепила губи.

94] Тоді в сльозах жіночий вид постав, -

95] Стає стражданням ця вода краплиста,

96] Коли її на очі гнів пригнав.

97] Казала жінка: «Як владар ти міста,

98] Що бились за його ім'я боги,

99] Бо квітне тут наука пломениста,

100] Скарай того, хто доні дорогій

101] Зухвало стан обняв, о Пісістрате!»

102] А чоловік, спокійний та благий,

103] їй слово одказав ясне й крилате:

104] «Що ж візьмем для ненависті й злоби,

105] Якщо ми для любові хочем страти?»

106] Я бачив шал нестямної юрби,

107] Як юнака вона каменувала

108] Під вигуки: «Добий його! Добий!»

109] Він похиливсь під смертю, що поклала

110] Його на землю, а в його очах

111] Небесна брама ясно поставала.

112] Круг нього вирував убивства жах,

113] А він за вбивців у сльозах молився,

114] Звертавсь до Бога в болісних словах.

115] Коли від внутрішніх видінь звільнився

116] Й до зовнішньої дійсності вернувсь, -

117] Збагнув, що в мріях я не помилився.

118] І проводир на мене озирнувсь,

119] Мов на розбудженого, й зауважив:

120] «То що тобі? Чого ти похитнувсь?

121] З півмилі є, як ти раптово зважив

122] На щось стороннє й зразу шкутильгнув,
123] Немов себе вином чи сном обтяжив».

124] «О добрий батьку, ти б лишень почув

125] Що сталось, - мовив я, - мара побожна

126] Пробігла, поки я кульгавим був».

127] А він: «Крізь сотню навіть масок можна

128] Побачити, мов крізь прозоре скло,

129] Твої думки, хай з них минуща кожна.

130] Не сховано від тебе це було,

131] Аби відкрив ти серце водам миру,

132] Що вилива предвічне джерело.

133] Не так питав тебе, як той, хто віру

134] В свій зір лиш має й квапиться спитать

135] В мерця, який упав на землю сіру.

136] Я ж запитав, щоб сил ногам надать.

137] Так треба спонукати бездіяльних,

138] Які марнують час чи просто сплять».

139] Ми тихо йшли до небокругів дальніх,

140] Віддаючись розмовам щирим тим,

141] У вечорових одблисках прощальних.

142] Аж звідкілясь насунув раптом дим,

143] Хмариною, чорнішою від ночі,

144] Нас обгорнувши мороком густим.

145] Цей дим заповнив нам легені й очі.

ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА

1] Тьма Пекла та беззоряної ночі,

2] Коли незміряної довжини

3] Хмарину чорну вихор мне й клубоче,

4] Не навела б тієї пелени

5] На зір мені, як дим цей непрозорий,

6] Такий жорстокий і такий жахний.

7] Вожай мій був на допомогу скорий,

8] А що не міг я розтулить повік,

9] То руку дав мені він для опори.

10] Немов сліпець, який держатись звик

11] Поводиря, чиє дбання щоденне

12] Від небезпек його рятує вік,

13] Я теж посунув крізь хмурне, шалене

14] Це димне місце за поводирем,

15] Що говорив: «Не відставай од мене».

16] Чув голоси я, молитви з плачем,

17] Щоб зглянувсь на покутних агнець Божий

18] І зняв гріхів обтяжливий ярем.

19] І кожен вів мотив, на інші схожий,

20] А всі зливались в звуках чарівних,
21] Утворюючи ладний хор і гожий.

22] «Учителю, то співи душ смутних?» -

23] Спитав я. Він.; «Ти вірно розмишляєш,

24] І вузол гніву - тут весь клопіт в них».

25] «То хто ж ти, що про нас так розмовляєш

26] І йдеш в диму між нашої юрми,

27] Мов час календами ще виміряєш?»

28] Отак чийсь голос вимовив з пітьми.

29] Отож учитель проказав: «Озвися

30] Й спитай, чи зійдем нині вгору ми».

31] І я: «Ти, що, очистившись, у висі

32] Творцеві принесеш прекрасний дух,

33] Зі мною йди, на чудеса дивися».

34] «Піду з тобою, поки вільний рух, -

35] Він одповів, - та в цім диму постилім

36] Потрібен нам не зір, а тільки слух».

37] І я почав: «Нагору йду я з тілом,

38] Яке ще смерть не бралась розкладать,

39] І вже пройшов устріч пекельним силам.

40] А що мене осяла благодать

41] І проводжати забажалось Богу

42] Стежками, що не дано всім топтать, -

43] Не приховай, з чийого ти порогу,

44] Чого ж іще прошу від тебе я,

45] То це вказати нам з пітьми дорогу».

46] «Я був ломбардець, Марко на ім'я,

47] Любив чесноту, мудрості знайому.

48] Чи нині в них влуча стріла чия?

49] Хто обира наверх тропу відому?» -

50] Так мовивши, додав він: «Помолись

51] За мене, як дістанешся додому».

52] І я: «Клянусь, якщо дійду колись,

53] Зробити це, та зараз дай пораду,

54] Бо знов у мене сумніви знялись,

55] Та ще й сильніші, на мою досаду,

56] Бо правда слів твоїх без боротьби

57] З недавно сприйнятим доходить ладу;

58] Чеснота зникла, повен світ ганьби,

59] Як сказане тобою те ж доводить.

60] Він дихати не може від злоби.

61] А люд ніде пояснень не знаходить, -

62] Тож запитання не зневаж мого:

63] Чи то зірки, чи сам собі він шкодить?»

64] Зітхання в нього стало зойком: «О!»

65] І він почав: «Ти мною не погребуй,
66] Та світ сліпий, і ти - дитя його.

67] Ви завжди все приписуєте небу,

68] Мовляв, зірки весь час і тут, і там

69] Всім рухають на власну лиш потребу.

70] Тоді було б не дано зовсім вам

71] Свободи волі й вищої подяки

72] Діянням добрим, осуду - гріхам.

73] Зірки штовхають, не скажу - на всякий

74] Вас вчинок, а як навіть би й сказав,

75] То світло вирізня добра познаки.

76] Якби свободний вибір ваш повстав

77] Проти зірок уже в найпершім ділі,

78] То протягом життя б усе здолав.

79] Свободні, ви підлеглі вищій силі

80] Й природі кращій: вам вони дають

81] Думки, не зв'язані зірками в тілі.

82] Тож світ звертають на неправу путь

83] Самі живі, у смертних вад в полоні.

84] Простеж, як докази до цього йдуть.

85] Не роджена душа лежить у лоні

86] Того, хто з нею, мов дівча ясне,

87] Все бавиться, тримаючи в долоні.

88] Душа простенька, тямлячи одне:

89] Як радісно було Творця їй бавить,

90] Вернути прагне щастя чарівне

91] І помиляється буває: славить

92] Мізерне щось, звеличує без меж,

93] Як нею вождь а чи вузда не править.

94] Потрібні, як вузда, закони; теж

95] Потрібні трони, звідки б додивлятись

96] У Місті правди до священних веж.

97] Закони є, та хто б за них мав братись?

98] Ніхто, бо чільний пастир хоч жує

99] І ремиґає, - він, проте, без ратиць.

100] Його ж отара верне на своє:

101] Як той же харч в вождя, що в неї зроду,

102] То іншого вона не визнає.

103] Отак призвів поганий напрям ходу

104] До того, що весь світ угруз в гріхах,

105] І винуватити не варт природу.

106] От Рим, що дав закони у віках,

107] Два сонця мав, по одному в окрузі,

108] Що світський осявали й Божий шлях.

109] Та перевищило одне в напрузі.

110] Меч воїнський і пастирське жезло,
111] Хоч зв'язані, але не стали друзі,

112] Стикаються безбоязно, та зло.

113] А що з насіння впізнають рослину,

114] Помисли, що із цього б нам зросло!

115] Де поять Адідже із По рівнину,

116] Колись жили там рицарства взірці,

117] А Федеріго як почав руїну,

118] То сповнились підлоти землі ці,

119] Там убезпечені лише бувають

120] Тремтячі перед чесністю людці.

121] Ще, правда, там три діди доживають,

122] В яких юнак воює з стариком,

123] Та, щоб Господь покликав, дожидають:

124] Коррадо да Палаццо з добряком

125] Герардо й Гвідо да Кастель, якого

126] Французи звуть ломбардським простаком.

127] Тож всім скажи, що римська церква вбога,

128] Силкуючись зліпити двоє влад,

129] Бруднить обидві і себе ж до того».

130] «О Марко, - мовив я, - з твоїх порад

131] Узнав я правду і закон той слушний,

132] Що спадки взяв у Левієвих чад.

133] Хто ж цей Герардо, мудрий, благодушний,

134] Уламок згаслих прастарих колін,

135] Лихій сучасності докір незрушний?»

136] І він озвався: «Обійдись без кпин

137] Або спокус, тосканцю, бо, здається,

138] Що згинув добряка Герардо й тлін.

139] Інакше він ніде у нас не зветься,

140] Хіба ще Гаїним ім'ям святим.

141] Ну, далі я не йду. Хай вам ведеться!

142] Я бачу, мерехтить зоря крізь дим.

143] Це ангел блискотить там поміж духів.

144] Мені ще рано зустрічатись з ним».

145] Він так сказав і більш мене не слухав.

ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА

1] Згадай, як в Альпах потрапляв, читачу,

2] Ти в хмару й наставала сліпота,

3] Що всю породу відзнача кротячу;

4] Й коли густа, волога пара та

5] Нарешті рідшала і мерехтіла

6] Ясного сонця смуга золота, -

7] То уявляв уже ти лик світила,

8] Як я уздрів цю силу вогняну,
9] Коли на заході вона світила.

10] Я руку вчителя свого міцну

11] Вчував, виходячи з тієї тучі.

12] Вже низ гори готовий був до сну.

13] О ти, уяво! Мчиш мене на кручі,

14] Й нічого в захваті не чую я,

15] Хай з сотень сурм оркестри б'ють могучі.

16] Тебе хто зрушить, як мовчить чуття?

17] Та зрушить світло, небесам властиве,

18] А Божа воля вишле з небуття.

19] Обернення на пташку нечестиве,

20] Щонайгарнішу між пташок-співух,

21] Враз уявилося мені мінливе.

22] Та, зосередившись в думках, мій дух

23] Від мене все стороннє геть відкинув

24] І зовсім знечутив мій зір і слух.

25] В уяві десь розіп'ятий пролинув,

26] Що клекотіли в нім зневага, гнів,

27] Пиха, і, нерозкаяний, він гинув.

28] А поруч грізний Артаксеркс сидів

29] Із вірною Есфір'ю й Мардохеєм,

30] Славетним щирістю і діл, і слів.

31] Пропали цар з царицею, з євреєм

32] Та з Аманом, як пара пропада,

33] Коли потік всихає, вкритий глеєм.

34] Лавінія з'явилась молода

35] В сльозах, із зойком: «Ой яка з тобою,

36] Владарко-мати, скоїлась біда?

37] Щоб не було розлуки із дочкою,

38] Себе ти вбила - й розлучились ми,

39] І не когось - тебе нема зі мною!»

40] Як під нежданим світлом сон німий

41] Ховається в кутки, мов звір до пущі,

42] Вмираючи із залишками тьми, -

43] Так зникли привиди скороминущі,

44] Коли засяло, мов зоря якась,

45] Яскравіша, ніж в нас зірки найдужчі.

46] Вдивлявсь я в даль, що вільно простяглась,

47] Та голос мовив: «Тут є шлях нагору», -

48] Й моя увага вмить перенеслась.

49] Він гостроти надав моєму зору

50] Й бажання глянути на вістуна,

51] І в далину я озирнувсь прозору,

52] Але, як зіркість слабшає ясна,

53] Коли виходить сонячне палання, -
54] Ослабла так і в мене враз вона.

55] «Божественний цей дух не жде благання,

56] А любо вказує, що стежка там,

57] Сам, як завжди, ховаючись в сіяння.

58] Він робить те, що слід робити й нам:

59] Той, хто чекає на смиренну мову,

60] Ладен уже відмовить прохачам.

61] Хай ноги коряться звертання слову!

62] Скоріш ходім, завидна щоб дійти,

63] А то світанку ждати мусим знову».

64] Так вчитель мовив, повен чистоти,

65] І тільки я на сходинку квапливо

66] Ступнув, щоб швидше верха досягти,

67] Вчув обвів крил і мову чарівливу:

68] «Блаженні миротворці, бо в серцях

69] У них нема ненависного гніву».

70] Останній промінь, вказуючи шлях

71] Для ночі, високо в зеніт піднявся,

72] І зорі заблищали в небесах.

73] «О доблесте, чом я без сил зостався?» -

74] Казав собі я сам, бо відчував,

75] Як поступово з сходів уступався.

76] Нового кола східець там сягав,

77] Де стали ми, мов корабель на ріні,

78] Коли до берега свого він став.

79] Я вслухався, чи може звук долине,

80] А то злетить іздалека луна,

81] І вчителеві мовив по хвилині:

82] «Яка покутується тут вина,

83] Мій добрий батьку? Хай ослабли ноги, -

84] То в мене, в тебе ж мова ще міцна».

85] І він: «Карає мляву до незмоги

86] Любов до блага - зміцнення її,

87] Бо ледар ледь веслом б'є шлях вологий.

88] До мене приверни думки свої

89] І, поки стоїмо, плоди чудовні

90] Збереш - од слів моїх урожаї.

91] Творець і твір любові завжди повні, -

92] Почав він, - знаєш, сину, цей урок -

93] В одміні чи природній, чи духовній.

94] У першої немає помилок,

95] А друга чи у виборі, чи в силі

96] Зробити легко може хибний крок.

97] Та поки в неї є високі цілі,

98] Низькі ж не тиснуть душу без кінця,
99] Тоді гріховні втіхи їй не милі.

100] Коли ж вона до зла веде серця

101] Або захоплює їх понад міру,

102] То твір тоді іде проти творця.

103] Ти бачиш, отже, що любов ту щиру

104] Слід розглядать як вічне джерело

105] І блага й зла, яке ламає віру.

106] Любов ця відганяє завжди зло

107] Од любого; тому й створіння Боже

108] Себе зненавидіти б не могло.

109] А створена істота буть не може

110] Не зв'язана з Творцем міцним зв'язком,

111] І їй ненавидіть його негоже.

112] Отож ця думка правильна цілком.

113] Крізь вашу твань в любові шлях троїстий,

114] Любиме ж зло - для ближнього є злом.

115] Той сподівається ще вище сісти,

116] Як шани хтось позбудеться й жезла

117] І втратить владу й одяг урочистий.

118] Той, щоб од нього слава не пішла,

119] Бо хтось до неї буцім став моститись,

120] Йому найгіршого бажає зла.

121] А той од кривд не знає, де подітись,

122] Ненавидить когось палким чуттям

123] І дихає жадобою помститись.

124] Потрійна ця любов каралась там,

125] Внизу. Я ж мову присвячу любові,

126] Яка ганьбить ті блага зіпсуттям.

127] Всі, блага прагнучи на кожнім слові,

128] Щоб душу заспокоїти в житті,

129] Його шукать собі хоч де готові.

130] Холодні, мляві, неретельні, ті,

131] У кого в серці забарне горіння,

132] Спокутують отут, по каятті.

133] Ще благо є - без щастя, без радіння,

134] Воно не є щасливим та ясним,

135] І не благі в нім суть, плоди й коріння.

136] Любов, що надто упада за ним,

137] Спокутується в колах трьох горішніх,

138] А що їм дано, трьом шляхам смутним, -

139] Я не скажу: побачиш сам на грішних».

ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА

1] Великий вчений закінчив промову

2] І пильно в очі зазирнув мені,
3] Питаючись, чи маю сумнів знову.

4] Мене пекли цікавості вогні,

5] Та я мовчав, а у собі карався:

6] «Йому набридли розпити смішні».

7] Помітивши, що більш я не питався,

8] Хоч і жадав, - мій батько дорогий

9] Мене зохотив, бо до мене вдався.

10] Тоді я: «Вчителю, дає снаги

11] Твій пломінь, щоб ці очі розгляділи

12] Усе, чому ти надаси ваги.

13] То, може, ще розкажеш, батьку милий,

14] Про ту любов, що ти до неї звів

15] Усі - благі і протилежні - сили».

16] «Спрямуй сюди свій ум, - він одповів, -

17] І помилки збагнеш тих сліпооких,

18] Що іншим стали за поводирів.

19] Бо, створена для почуттів глибоких.

20] Душа стремить приємному устрій,

21] Потрапивши в полон утіх високих.

22] Тоді ваш розум уявляє річ

23] І вимальовує її звабливо,

24] Аж та ввижається душі увіч.

25] Як пристрасть виросте, стає на диво

26] Любов'ю, ба природою вона

27] Й захоплює в утісі вас жадливо,

28] І, як вогонь, спахнувши, почина

29] У небо прагнути, ген-ген у висі,

30] Бо там навкруг - його речовина,

31] Так квапиться душа віддатись втісі -

32] Не терпить цей духовний рух оков,

33] Аж поки мрії всі ще не збулися.

34] Тепер наочно бачиш ти, що знов

35] Неправду твердить дехто незугарний,

36] Мовляв, похвальна всяка в нас любов.

37] Усяка-бо любов, на погляд марний,

38] Є гарна зроду - а бува, на глум,

39] Негарним виливок, хоч віск і гарний».

40] «Твої слова і мій уважний ум

41] Поняття склали про любов чудовні,

42] Та не розвіяли непевних дум, -

43] Сказав я: - Як любов приходить зовні,

44] То для душі заслуги в тім нема,

45] Чи праведні в нас вчинки, чи гріховні».

46] А він: «Скажу усе щодо ума,

47] А з іншим всім, до віри приналежним,
48] То Беатріче справиться сама.

49] В сутті, од речовини незалежнім,

50] Та з нею в непоривному зв'язку

51] Є здатність із могуттям необмежним.

52] її не видно в жодному кутку,

53] А виявляється вона у чині,

54] Немов життя рослини у листку.

55] На першого осягнення причині

56] Не знаєтесь - вона в запоні мли,

57] Як перших пристрастей ті глибочіні,

58] Що в вас існують, наче у бджоли

59] Потреба медом повнити колоди, -

60] Й водінням цим - ні гани, ні хвали.

61] Для згоджування з волею, з природи

62] Закладено в вас здатність міркувать,

63] Що помага вам на порозі згоди.

64] Отож у вас є змога обирать

65] І змога є щоразу осягнути,

66] Чи буде з цього зло, чи благодать.

67] Хто мислить і досяг самої суті,

68] Той вроджену свободу визнає,

69] На ній мораль оперта має бути.

70] Коли ж любов велика настає

71] Лише тому, що неминучість кличе, -

72] Ви вільні погасить чуття своє.

73] Цю благородну здатність Беатріче

74] В слова «свобода волі» убира.

75] Не забувай цього при вашій стрічі».

76] Над північ до високого шатра

77] З'явився місяць, розігнавши зорі,

78] Сліпучіший од мідного відра,

79] І рушив небом по тропі прозорій,

80] Де сонце йде тонуть, як бачить Рим,

81] Між сардів з корсами в вечірнім морі.

82] Шляхетний дух, що П'єтола із ним

83] Найбільш славетна в Мантуанськім краї,

84] Ізняв тягар у розумі моїм.

85] Пропали дум непевних чорні зграї.

86] Я був після поетових речей,

87] Мов той, хто пада з ніг, бо засинає.

88] Та раптом сон утік мені з очей,

89] Коли почувся ззаду крик шалений.

90] До наших наближаючись плечей.

91] Як береги Асопу та Ісмени

92] Колись вночі дивилися на біг
93] Фівян у празник Бахуса священний,

94] Так в цьому колі бачити я міг,

95] Що добра воля та любов погнали

96] Покутні тіні по кільцю доріг.

97] І зараз же повз нас вони промчали

98] В нестримнім потягу до чистоти,

99] І дві з них перші у сльозах кричали:

100] «Марія в гори квапилася йти,

101] А Цезар, не затримавшись в Марсільї,

102] В Ілерду поспішав - перемогти».

103] «Мерщій, мерщій! Не гай часу в свавіллі

104] Та без любові, - так гукав ще хтось, -

105] Зазеленіє благодать в зусиллі».

106] «О душі, в кому полум'я знялось

107] Там, де раніш не жевріло нічого,

108] Ані чуття до іншого когось,

109] Цього - кажу я правду вам - живого

110] Піднятись на вершину порива,

111] То де найближчий є тут шлях для нього?»

112] Такі були вождя мого слова,

113] І хтось із духів одповів: «За нами

114] Ідіть - там отвір сходи відкрива.

115] Такі ми повні світлими чуттями,

116] Що не спиняємось; і я б тужив,

117] Якби нечемним здався перед вами.

118] Абат в обителі Сан-Дзено, жив

119] В Вероні я при добрім Барбароссі,

120] Який в Мілані скорб та сум лишив.

121] А той, кому ногою довелося

122] В могилу стать, оплаче монастир

123] І лад, який панує в ньому досі,

124] Бо син його, спотворений на взір

125] Породою, і тілом, і душею,

126] Найменше дбає про любов та мир».

127] Можливо, тінь гукала ще; за нею,

128] Проте, ми йшли на відстані значній,

129] А це зберіг я пам'яттю своєю.

130] І той, хто був порада й провід мій.

131] Сказав: «Поглянь, як на бігу ці душі

132] Укусів завдають нудьзі жахній».

133] «Ті, хто пройшов по морю, як по суші, -

134] Гукало двоє, - в мандрах полягли,

135] Йордан же сприймуть юні очі й уші.

136] Ті, що відмовились і утекли

137] Од подвигів Анхізового сина,
138] Себе ганьбі повсюдній прирекли».

139] Коли од них звільнилася стежина,

140] Бо всіх поспішливих заніс порив,

141] У мене думка виникла єдина,

142] А з неї кольористий рій злетів -

143] Таке було цікаве різновиддя,

144] Аж очі із утіхи я закрив,

145] І думи обернулись на сновиддя.

ПІСНЯ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА

1] У час, коли не линуть рештки спеки

2] До Місяця, бо в зоряних полях

3] Долають їх Земля й Сатурн далекий;

4] Коли зі сходу йде по небесах

5] Фортуна геомантова велика,

6] А ззаду вже ясніє сонця шлях, -

7] Мені приснилась жінка - недоріка,

8] Кульгава, косоока та без рук,

9] Обличчя ж мала, як той мрець-каліка.

10] Я розглядав її, і, мов той сук

11] Під сонцем кригу паростком ламає,

12] Під зором тим ліг зрозумілий звук

13] їй на язик; я вздрів, що стан спрямляє

14] Вона, і краска грає на лиці,

15] Як почуття любовне вимагає.

16] Вона, знайшовши звук на язиці,

17] Співати стала так, що полонена

18] Була моя увага в цім сильці.

19] «Я, - почала, - я ніжна та сирена,

20] Чий спів людей чарує в млі морській,

21] І тьмарить розум їх жага вогненна.

22] З дороги звів Улісса голос мій,

23] І всіх принадить тих моя щедрота,

24] Хто в пісні закохається моїй».

25] Спокусниця ще не закрила рота,

26] Як заступила враз її сильце

27] В жіночу постать втілена чеснота.

28] «Віргілію, Віргілію, хто це?» -

29] Вона сказала. Він же приступився,

30] Вдивляючись у пресвяте лице.

31] Роздерши одяг, що на грудях збився,

32] Вона весь оголила їй живіт,

33] І я від смороду аж підхопився.

34] Коли я знову подививсь на світ,

35] Поет сказав: «Будив тебе я тричі,
36] Шукаймо шлях до бажаних воріт».

37] Я встав, і далі рушили ми швидше.

38] У сяйві дня сіяла висота,

39] З-за спин же сонце сяло на узбіччі.

40] Я ззаду йшов, немов людина та,

41] В якої голова з думок похила,

42] Мов половина арки у моста,

43] Коли якась промовила нам сила:

44] «Ви підійдіть, тут сходи», - і в посла

45] Небес у мові лагідність яскріла.

46] Мов лебідь, розпростер він два крила,

47] Провів нас обережно за стіною,

48] Що грізну кручу колом обнесла.

49] Змахнув пером по лобі й наді мною,

50] «Блаженні плачущії, з їх-бо сліз, -

51] Сказав, - зросте їм радість супокою».

52] «Чому замислився, уткнувшись вниз?» -

53] Спитав вожай, коли пішли ми вгору,

54] А вісник одлетів у блиску риз.

55] І я: «Такого у думках роздору

56] Через останню я зазнав мару,

57] Що під ногами загубив опору».

58] «Побачив чародійку ти стару, -

59] Сказав він, - пані у подальших колах?

60] Побачив, як її розкрити гру?

61] Та кинь; стопою бий по скелях голих,

62] Не зводь очей з примани, що кружить

63] Цар вічно буде в вічних видноколах».

64] Як сокіл поглядає, що лежить

65] У пазурах, і, на мисливця слово

66] Зірвавшись, вмить до здобичі спішить, -

67] Так я, з тих слів наснагу мавши знову,

68] Нарешті подолав східцями схил

69] Крізь кам'яну вузьку й круту закову

70] І, опинившись в п'ятому із кіл,

71] Побачив душі, що лежать в риданнях,

72] Лицем у ґрунт, явивши небу тил.

73] І шепотіли у гірких стражданнях

74] Вони: «Прильпне душа моя землі», -

75] І потопав псалом в сумних зітханнях.

76] «Обранці, в кого муки не малі

77] Маліють з мрій про правосуддя вище,

78] Порадьте шлях на дальші нам щаблі!»

79] «Коли ви не лежать, а далі йти ще

80] З'явились, кожен з вас свій крок направ
81] Десницею до крутояру ближче».

82] Питав поет, і нам відповідав

83] Хтось спереду, і уловив я в очі

84] Того, хто співрозмовником нам став.

85] Я в вічі глянув вчителю, й охоче

86] Він рухом дозвіл дав на те мені,

87] Чого, як зір мій промовляв, він хоче.

88] Виконуючи думи потайні,

89] До того підійшов я запитати,

90] Чиї слова подобались ясні,

91] І мовив: «Душе, молиш благодаті,

92] Без неї ж не піднімеш голови,

93] Та перестань хоча б на мить ридати.

94] Хто був ти? Ниць чом лежите всі ви?

95] Чим помогти тобі, коли між люди

96] Вернусь туди, звідкіль іду живий?»

97] І він мені: «Ти взнаєш суть осуди,

98] Та перш скажу: Петра наслідник бих

99] Апостола я, відомо ті буди.

100] В містечках Сьєстрі й К'явері пласких

101] Біжить ріка, що з титулом високим

102] Дала наймення для моїх близьких.

103] Строк понад місяць був достатнім строком,

104] Щоб тим тягар священних шат збагнуть,

105] Хто дбає не вбагнить їх ненароком.

106] Я пізно, леле, взнав блаженства путь!

107] Коли я римським пастирем зробився,

108] Відчув, що нам життя облуди гнуть,

109] Що в мене в серці мир не воцарився

110] Й нема його у смертному житті, -

111] І смуток за довічним розгорівся.

112] Моя душа далека в сліпоті

113] Була від Бога, в скупості потворній, -

114] І тут вона за вини не пусті.

115] Найгірше скупості судилось чорній,

116] Бо не підносити в молитві лиць -

117] Найтяжча з кар на скелі неозорній.

118] А що в нас очі до земних дрібниць

119] Були прип'яті, а істота скута,

120] То справедливість нас повергла ниць.

121] І що у нас вгасила скупість люта

122] До блага потяг, добрі вчинки з ним,

123] То справедливість руки й ноги в пута

124] Нам закувала присудом грізним,

125] Аж поки Бог не явить справедливий
126] Своєї ласки прощеним, ясним».

127] Хотів привіт сказать я шанобливий

128] Навколішках, і тільки став я, дух,

129] Зачувши, взнав про порух мій поштивий

130] І мовив: «Та навіщо цей твій рух?»

131] А я йому: «Така достойність сану,

132] Що стоячи тебе не сприйме слух».

133] «Ти, брате, встань! Всі одного ми стану, -

134] Одмовив він, - усе я там лишив,

135] Ми всі єдиному слугуєм пану.

136] Коли з євангельських виходиш слів:

137] «Не женяться», - то кривосуд знімаєш

138] Із tofo, що я тут проголосив.

139] Тепер ступай, куди ступати маєш, -

140] Сліз при тобі не можу лити я,

141] А в них засада щастя, сам ти знаєш.

142] Небога добра на землі моя,

143] Аладжа, є, - аби чого лихого

144] її не вивчила моя рідня;

145] А більше в мене там нема нікого».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТА

1] Скоряється в нас воля кращій волі:

2] Як папа змусив - мусив я з зіниць

3] Взять губку, не насичену доволі,

4] Й піти з вождем, що між простертих ниць

5] Ступав до скелі ближче по стежині,

6] Мов на фортечнім мурі вздовж бійниць.

7] Бо душі, випускавши по сльозині

8] Все зло, яким укритий цілий світ,

9] Лежали покотом по широчіні.

10] Прокляття їй, вовчиці давніх літ,

11] Чия жадливість всесвіт упихає

12] В огидний та ненатлий свій живіт!

13] О небо! Все рухоме протікає,

14] Ти змінюєш його в земних речах, -

15] Коли ж той прийде, хто її злякає?

16] Ми обережно обирали шлях,

17] І з жалем слухав я, як люд цей скніє

18] У стогонах, у лементі, в сльозах.

19] Десь перед нас: «О благосна Маріє!» -

20] Почув я зойк, і згадка враз прийшла,

21] Як породілля у переймах мліє.

22] А голос вів: «Убого ти жила, -

23] Ми ясно бачим ясла у повітці,
24] Де ноша пресвята твоя лягла».

25] І ще почув я: «О, колись Фабріцій

26] Дав перевагу бідній чистоті

27] Перед багатством у скверноті ницій!»

28] Сподобались мені думки прості,

29] І я на тіні став дивитись доти,

30] Аж поки взнав, хто вів слова оті.

31] А він розповідав, які щедроти

32] Явив невинним дівам Миколай,

33] Щоб не згубили юності й чесноти.

34] «О красномовний душе, не ховай,

35] Хто був ти, - проказав я, - і для чого

36] Повторюєш хвали, відповідай.

37] Оддячу я, коли вернусь для того,

38] Щоб довершить коротку путь життя,

39] Яке спішиться до кінця сумного».

40] А він: «Хоч допомоги жду і я,

41] Вшаную благодаті я зусилля,

42] Що й тут твоє продовжують буття.

43] Я коренем триклятого був зілля,

44] Що на просторах християнських піль

45] Затінням губить все живе бадилля.

46] Молю того, хто судить все суціль:

47] Нехай кривавим відомстять бенкетом

48] За кривди Брюгге, Гент, Дує та Лілль!

49] Я звався за життя Гуго Капетом,

50] Мій рід до трону стежку вторував,

51] Дивуючи весь світ високим злетом, -

52] А дід в Парижі м'ясом торгував.

53] Коли згасали королі французів,

54] А з них останній рясу надягав,

55] Я так в руках вузду правління звузив

56] І стільки мрій плекав у голові,

57] А навкруги юрмилось стільки друзів,

58] Що став мій син короні-удові

59] Укоханим, а там линула злива

60] Посвячених у королі нові.

61] Аж поки кров мою звела манлива

62] Прованська, взята в посаг, оболонь,

63] Не варта кров була та й не шкідлива.

64] А там грабіж скрізь понесла й вогонь,

65] Спочатку зжерла, на відшкодування,

66] Понтьє, Нормандію, взяла Гасконь.

67] До вас Карл вдерся й, на відшкодування,

68] Вбив Куррадіно, а тоді й Фому
69] Вернув на небо, на відшкодування.

70] Ще прийде - знаю, статися тому -

71] Новий французький Карл на ваше поле

72] Уславити себе й потомків тьму.

73] Ще не приходив так ніхто й ніколи,

74] І списом юдиним в руках брудних

75] Він черево Флоренції проколе.

76] Здобуде ж він не землі - стид і гріх,

77] Тим важчий і тим більше непрощенний,

78] Що легшим він здававсь йому з усіх.

79] Того ж, хто буде в морі полонений,

80] Я бачу, як він доню продає,

81] Торгуючись, немов корсар злиденний.

82] О скупість, тож в тобі принади є

83] Могутні, для мойого роду милі..

84] Аж тіло той занедбує своє!

85] Хай інші злочини всі мерхнуть в силі!

86] Я бачу, як Христа в заміснику

87] Ув'язнюють в Аланьї квіти лілій.

88] Я бачу їх злорадісність низьку,

89] Я бачу жовч із оцтом у солдата

90] І смерть між двох розбійників близьку.

91] Я бачу ще новітнього Пілата,

92] Якого зваблять скарби в далині,

93] Де здобич в храмі блискотить багата,

94] Коли ж чекати, Господи, мені

95] На мсту твою, до певної години

96] Приховувану з гнівом в таїні!

97] Звертання ж до єдиної дружини

98] Святого духа, що почули ви,

99] Як вас вона ввела на ці стежини,

100] Ввіходить в наші денні молитви.

101] Коли ж ми бачимо нічну заслону,

102] За приклад беремось щораз новий.

103] і Увагу віддаєм Пігмаліону,

104] Що, за багатством гнавшись, батька вбив.

105] Став зрадником, порушником закону;

106] Мідасу, охоронцеві скарбів

107] І скупію з обличчям прегордливим,

108] Що з нього всесвіт посміхи зробив;

109] Іще Ахану з потягом жахливим

110] До вражого майна, який Навін

111] Карає й досі гнівом справедливим.

112] Шлемо Сапфірі й мужеві проклін,

113] Хвалу коню, що збив Геліодора.
114] Гуде гора у криках всіх колін,

115] Що Поліместор - вбивця Полідора,

116] У вигуках: «Гей, Красе, смак який

117] У золота? Дай відповідь нам скору!»

118] Той тихий в бесідах, цей - гомінкий,

119] Хто мовить з примусу, а хто - охоче,

120] На вдачу хто упертий, хто - м'який.

121] Пригадуємо благо, що до ночі

122] Про нього ми розмови всі вели,

123] Сказати ж голосно - ніхто не хоче».

124] Ми досить вже далеко відійшли

125] Од тіні, надолужуючи втрату,

126] І поспішали вгору як могли,

127] Коли нараз почувся грім розкату,

128] Гора здвигнулася під ноги нам,

129] І я закляк, мов той, хто йде на страту.

130] Так не хитався навіть Делос сам

131] До того, як Латона під горою

132] Знайшла в гнізді два ока небесам.

133] І тут такий розлігся над юрбою

134] Могутній крик, що вчитель озирнувсь,

135] Промовивши: «Не бійся, я з тобою».

136] Та «Слава в вишніх Богу» - спів почувсь,

137] Наскільки шум збагнув я стоязикий,

138] Коли він біля мене розітнувсь.

139] Завмерли ми; наш подив був великий,

140] Як той, що вперш до пастуха прийшов;

141] Але ущухли землетрус і крики.

142] В святу дорогу рушили ми знов,

143] А тіні, заспокоївшись помалу,

144] Вернулися до скарг і молитов.

145] Як в пам'ять глянути мою несталу,

146] То вперше у житті відчув я вмить

147] Страшенної цікавості навалу,

148] Але не міг її задовольнить, -

149] Ні розпитатись, вгору поспішивши,

150] Ні сам як слід що-небудь зрозуміть.

151] І так я йшов, од незнання терпівши.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША

1] Природної тієї спраги сила,

2] Яку вгасить могла б вода лиш та,

3] Що самарянка дати їй просила,

4] Терзала й за вождем вела свята

5] Мене поміж повалених нещасних,
6] Котрих скарала права Божа мста.

7] Як у Луки воскреслий, в ризах ясних,

8] Христос явився по дорозі двом

9] У сяйві невмирущих рис прекрасних, -

10] Так нам явився дух: ішов слідом

11] В юрбі скорботній, до землі похилій,

12] І непомітний був для нас цілком,

13] Аж поки мовив: «Мир вам, браття милі!»

14] ^озирнулись ми, і привітав

15] Його рукою лагідно Віргілій,

16] Сказавши: «Суде істини, направ

17] Тебе у сонм блаженних душ назавше,

18] Якої милості мені не дав».

19] «Тож, тіні, як? - він мовив, нас догнавши, -

20] Бог не пуска вас до небес своїх,

21] Хто ж вас провів сюди, угору знявши?»

22] І вчений: «Придивись до знаків тих,

23] Що ангел в цього написав на лобі,

24] Побачиш - буде він поміж святих.

25] Та, що пряде вам нить, весь час в жалобі,

26] Не закінчила кужеля життя,

27] Що дасть Клото, і він іще не в гробі.

28] Його ж душа, сестра твоя й моя,

29] Не в силі одинока крокувати,

30] Бо не така зірка, як ти чи я.

31] Тож мушу з пащі Пекла мандрувати,

32] Веду його і буду скрізь вести,

33] Аж доки стане вміння керувати.

34] Але скажи, напевне, знаєш ти:

35] Чому гора здригнулась в землетрусі

36] І крик зчинивсь до моря з висоти?»

37] Мені він у голчане вушко скрусі

38] Цим запитанням влучив, і жага

39] Поменшала в надії та спокусі.

40] А. той почав: «Оця гора блага

41] Й на мить з покори небу не виходить,

42] Інакше б не була його слуга.

43] Ніщо ніяк не може їй пошкодить,

44] А грюк цей означає, що з землі

45] Своє в свою оселю Бог заводить.

46] Нема дощів, ні снігу в зимній млі,

47] Ані роси, ні інею, ні граду,

48] Коли минути три вузькі щаблі.

49] Тут неба хмари не беруть в обладу,

50] Окремі чи густі, ні блискавки,
51] Ні Тавманта дочка, легка на зраду.

52] Сухої пари-бо не йдуть струмки

53] Над східці, об які спирає ноги

54] Осяйний брамник, до Петра близький.

55] Тремтять, можливо, низ гори й відроги,

56] Бо вітер глибочінь земну лиша,

57] Та поштовхи безсилі над пороги.

58] Гора ж тоді тремтить, коли душа

59] Підводиться, очищення відчувши,

60] Й під наші співи в небо вируша.

61] Коли вона, покути строк відбувши,

62] Спонукується волею іти

63] Й радіє, справжню волю осягнувши,

64] Бо доти прагненням до чистоти

65] Карала Божа правда душі кволі

66] За потяг до гріховної мети.

67] Я, лежма зносячи нестерпні болі

68] П'ять сотень літ і більше, враз відчув

69] Можливість звіритись свободній волі.

70] Тоді-от землю поштовх і струснув,

71] І стали Господа молить блаженні,

72] Щоб ласку він свою й на них звернув».

73] Так мовив він. І радощі вогненні

74] Мене тут охопили, й не скажу,

75] Які приніс він втіхи нескінченні.

76] І мудрий вождь: «Із слів твоїх суджу,

77] Які навколо вас сітки й закови,

78] Чом раді всі, як пройде хтось межу.

79] Та хто ти був? Я слухати готовий.

80] Чом ти лежав століттями, промов,

81] Щоб я усе збагнув з твоєї мови».

82] «В добу, як добрий Тіт карати йшов

83] З помогою найвищого владики

84] За продану Іскаріотом кров,

85] Я титул ніс незмінний і великий, -

86] Одмовив він, - прославленим митцем

87] Вважався я, та був у вірі дикий.

88] Такий я хист мав* що своїм співцем

89] Мене, тулузця, визнав римський форум

90] Та ще й оздобив миртовим вінцем.

91] Ще й досі Стація всі славлять хором:

92] Співав про Фіви й за Ахілла взявсь,

93] Але в дорозі впав під другим твором.

94] Мій запал тим жаринам розкривавсь,

95] З яких вогонь священний пломениться,
96] Що в сотнях серць раніше розгорявсь.

97] Кажу про «Енеїду», - годівниця

98] І мати це в поезії мені,

99] Без неї в мене все було б дрібниця.

100] За те, щоб жити в ті щасливі дні,

101] Коли Віргілій жив, я б дав охоче

102] Сонцевий строк в обителі ясній».

103] Віргілій повернув до мене очі,

104] Немовби мовчки наказав: «Мовчи!»

105] Та воля може не усе, що хоче.

106] За почуттями сміхи та плачі

107] Так швидко йдуть, що з воль найбільш висока

108] Не завжди встигне піднести бичі.

109] І я, мов той, хто хитро мружить око,

110] Всміхнувсь, а він у вічі подививсь,

111] Бо частка видна в них душі глибока,

112] І: «Боже, дай, щоб вдало закінчивсь, -

113] Сказав, - твій задум, та чого несмілий

114] У тебе відблиск усмішки з'явивсь?»

115] Я опинився між двома, безсилий,

116] Бо той забороняв, благав же цей, -

117] Тож я зітхнув, і мій учитель милий

118] Збагнув мене і: «Ти не бійсь речей, -

119] Він мовив, - бо схвильований він дуже.

120] З'ясуй цікаве для його очей».

121] І я тоді: «Ти, стародавній душе,

122] Дивуєшся, що посмішку зустрів,

123] Та я ще більш твої здивую уші:

124] Отой, хто вгору зір мені підвів,

125] Це й є Віргілій, в кого ти навчався

126] Оспівувати смертних і богів.

127] Отож, коли в чому ти сумнівався,

128] То сумніви свої, прошу, вздкинь -

129] Із збігу я кумедного сміявся».'

130] Учителю, подавшись на ступінь,

131] Припав до ніг він, той же мовив: «Брате,

132] Згадай, що тінь ти сам і бачиш тінь».

133] І він, підводячись: «Таке багате

134] В мені чуття до тебе збереглось,

135] Що я забув становище закляте,

136] Вважаючи мару за справжнє щось».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА

1] Уже лишився ангел десь за нами,

2] Той ангел, що вказав нам дальший шлях
3] І на моїм чолі торкнувся плями,

4] І ті, що правду носять у думках,

5] Сказали ніжним голосом: «Блаженні...»

6] Ще й «жаждущії» - та й по цих словах.

7] Цей дотик ще ваги забрав у мене,

8] І я скоріш, як досі, вгору йшов,

9] Куди вели співці благословенні.

10] Віргілій розпочав: «Одна любов,

11] Запалена до цнот, запалить другу,

12] Як зовнішній вогонь її зборов.

13] Відколи розповів на всю округу

14] Про тебе в нас у Пеклі Ювенал,

15] Що ти віддав любов мені, як другу,

16] Я теж відчув до тебе в серці пал,

17] Хоча тебе ніколи я й не бачив, -

18] Гадаю, й тут заслужиш ти похвал.

19] Прошу, щоб ти по-дружньому пробачив

20] За неміцну вузду на язиці,

21] А я б тобі по-дружньому віддячив.

22] Розвій же хмару на моїм лиці:

23] То як же ти на скупості спіткнувся,

24] Якщо тебе навчали мудреці?»

25] На те звертання Стацій усміхнувся

26] І вожаєві мовив моєму:

27] «Радію, що з тобою я зіткнувся.

28] А й дійсно, правди не знайти тому,

29] Хто прагне роздивитися у тому,

30] Що видно зовні, всю глибинну тьму.

31] Вважаєш, мабуть, що гріху тяжкому

32] Жадливості в житті я віддававсь,

33] Бо в колі здибав ти мене такому?

34] То знай, що скупості я опиравсь

35] Усе життя, а час настав понурий -

36] Багато місяців за це каравсь.

37] Якби я проминув твій вірш похмурий,

38] Цей досконалий вияв чистоти,

39] Обуреної з нашої натури:

40] «Чом не керуєш смертним серцем ти,

41] Жаги до золота нелюдська сило?»

42] Я б мав кружляти в люті і клясти,

43] А так я взнав, які широкі крила

44] У щедрих рук, забув про грошей дзвін,

45] Про всі гріхи, що їх душа носила.

46] О, скільки лисих встане з домовин,

47] Бо через совість, незнанням закуту,
48] І каяття з них не зняло провин!

49] І знай, що вада відбува покуту

50] Таку ж гірку, як протилежний гріх.

51] І там же всушує свою отруту.

52] Тож лиш того я опинивсь між тих,

53] Кому на плечі люта скупість тисне,

54] Що в мене вдача не така, як в них».

55] «Ти оспівав нам війни, люттю звісні,

56] І сліз Йокастиних подвійний струм, -

57] Сказав співець пастушачої пісні, -

58] Тож плід натхнень Кліо не ствердить дум

59] Що віра, без якої добре діло -

60] Ніщо, ввела тебе до вірних в тлум.

61] Раз так, яке ж то сонце чи світило

62] Роздерло тьму в тобі й ти постернив

63] На човен рибаря своє вітрило?»

64] І він йому: «Це ти мене привів

65] На вславлену Парнаську верховину,

66] А потім і до Бога напутив.

67] Ти діяв так, як той, хто на стежину,

68] Якою інших поночі веде,

69] їм світить, беручи вогонь за спину.

70] Сказав ти: «Час оновлення гряде,

71] Вертають Правда й перший вік у мирі,

72] Поріддя сходить з неба молоде».

73] Твій син у віршах, я твій син і в вірі.

74] Щоб все ти осягнув, додам зусиль

75] І вкрию фарбою малюнки сірі.

76] Вже сповнивсь світ до океанських хвиль

77] Христовим словом, ним-бо засівали

78] Посли святого царства все суціль.

79] Отим твоїм думкам відповідали

80] Слова, що їхні вчителі вели

81] І рідними за те мені ставали,

82] Бо в правилах таких святих жили,

83] Що, як Доміціан почав їх гнати,

84] Без мене сліз кривавих не лили.

85] Не припиняв я їм допомагати

86] Увесь земного існування строк,

87] Вільніших сект одкинувши багато.

88] Ще вів своїх я греків до річок

89] Фіванських, як прийняв хреста на себе,

90] Та з боязні приховував свій крок

91] Під маскою поганства більш як треба, -

92] За цю байдужість четверо століть
93] Четвертим колом кодував до неба.

94] Нам довгий шлях тут для розмов лежить.

95] І ти, хто місце, де хвали невгавні,

96] Мені колись зміг приязно розкрить,

97] Скажи тепер: а де Теренцій давній,

98] Цецілій, Плавт, Варрон, - де всі вони?

99] В якому колі мучаться преславні?»

100] І вождь мій: «Персій, я, ще гурт ясний

101] Із нами, й грек, що музи краснолиці

102] Йому лиш харч давали чарівний, -

103] Всі в першім колі хмурої темниці

104] Вчащаємо у думці до гори,

105] Де пробувають наші годівниці.

106] Там з Антіфоном Евріпід старий

107] І з Сімонідом поруч Агатона

108] Ще сила греків славної пори.

109] А з тих, що оспівав ти, - Антігона,

110] Аргія, Деїфіла, дотепер

111] Засмучена Ісмена безборонна;

112] Ще й няньку, хлопчик у якої вмер,

113] Стрічав, дочку Тіресія, Фетіду,

114] Деїдамію між її сестер».

115] І мова їм урвалася без сліду,

116] Бо в мурі ми пройшли останній крок

117] І нам краса відкрилась краєвиду.

118] Служницям першим дня вже вийшов строк,

119] І п'ята, взявши дишель колісниці,

120] Підводила розжеврений ріжок,

121] Коли вожай: «Немає тут різниці,

122] Спішім, як перш, щоб південь не потух,

123] До прірви обертаючи правиці».

124] За звичкою ми й почали свій рух

125] Упевнено, а надто як до ладу

126] З тим згодивсь другий чеснотливий дух.

127] Вони вперед ішли, а я позаду

128] З їх бесід вчився, як тлумачить слід

129] Високої поезії відраду.

130] Та, перервавши їм розмови хід,

131] Враз перед нами дерево постало,

132] Яке вкривав пахучий ніжний плід.

133] Чим більше в височінь воно сягало,

134] Тим, як в ялин, коротшало гілля, -

135] Мабуть, це лізти вгору заважало.

136] А з кам'яного муру, побіля,

137] Струмок спадав, блискучий та краплистий,
138] І ним скроплялись зелень і земля.

139] І підійшли під велет ряснолистий

140] Поети, і почули голос там

141] Погрозний, владний: «Вам цього не їсти!»

142] І ще: «На святі не своїм устам

143] Марія, що до всіх любов'ю дише,

144] Хотіла догодити всім гостям;

145] Колись-то римлянки в воді лиш свіжій

146] Утіху мали; Даниїл-звіздар

147] Здобув собі знання, як зрікся їжі.

148] Для голоду був жолудь - неба дар

149] У перший вік, що золотим був віком,

150] Для спраги ж не вода текла - нектар.

151] Хреститель сарану їв з медом диким,

152] В пустелі живши, віддалік од міст,

153] І став таким славетним та великим,

154] Як свідчить нам святий євангеліст».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

1] Тоді, як в зелень зором я впивався,

2] Мов той, хто вік пустив намарно свій,

3] Бо на пташок безглуздо любувався,

4] За батька більший мовив: «Сину мій,

5] Ми маєм скористатись зараз саме

6] Нам даним часом, - тож ходім хутчій».

7] І зір я й крок повів за мудрецями,

8] Й не довелося докладать зусиль, -

9] Так захопивсь я їхніми речами.

10] Але з плачем співання, звідусіль

11] «О господи, устні мої!» почуте,

12] Вливало в серце радощі та біль.

13] «Мій ніжний батьку, що це може бути?» -

14] Спитав я, й він: «Це тіні у сльозах,

15] Мабуть, розв'язують вузли покути».

16] Немов юрба прочан в святих думках,

17] Не зупиняючись, лиш погляд кине,

18] Коли хто-небудь перетне їй шлях,

19] Так натовп мовчазних побожних тіней,

20] Догнавши нас, випереджав, легкий,

21] Занурений у почуття єдине.

22] Запали темні очі, вид різкий

23] У всіх здавався, висохлий, здрібнілий,

24] І шкіра обтягала їм кістки.

25] Навряд, щоб отакий худий та білий

26] Став Ерісіхтон, як, на кістяка
27] Змарнівши, падав з голоду без сили.

28] Подумав я: «Єрусалим така

29] Сповняла, мабуть, людність тої ночі,

30] Коли Марія з'їла хлопчака».

31] Були мов персні без каміння - очі.

32] Хто ж «ОМО» бачить на людськім лиці,

33] Той скрізь би «М» розпізнавав охоче.

34] Не відаючи, в чому корінці,

35] Хто б думав, що плоди й вода пахучі

36] Виснажують жаданням душі ці?

37] Я дивувавсь, чого вони худючі,

38] Чому покров їх шкіри лусковий, -

39] Пояснення ховалось ніби в тучі.

40] Та із глибин своєї голови

41] Цікава тінь на мене поглядала

42] Й гукнула враз: «О радість, ти живий?»

43] Нікого жодна з рис не нагадала,

44] А з голосу її я все згадав,

45] Що в себе жадна худина забрала.

46] З тієї іскри в мене спомин встав

47] Про губи, висхлі тут з тяжкого посту,

48] І я тоді Форезе упізнав.

49] «О, не зважай на люту цю коросту, -

50] Благав він, - що знебарвлює мене,

51] На тіло, нині без ваги та зросту.

52] Скажи, щоб все було мені ясне,

53] Про себе й тіні ці, що йдеш із ними,

54] Промов мені слівце хоча б одне».

55] «Твоє обличчя, що я змив гіркими,

56] Коли помер ти, варте знов цього, -

57] Я відповів, - із змінами тяжкими.

58] Та, бога ради, схудли ви чого?

59] І не питай причин мого приходу, -

60] В думках про це не вимовиш того».

61] І він: «Спадаючи на листя й воду,

62] Тут сила потаємна та блага

63] Гріховну нам знесилює природу.

64] Юрбу, що в плачі й співах не ляга,

65] Бо встигнув рот багато зла накоїть,

66] Тут очищають голод і жага.

67] Бажання їсти й пити непокоїть

68] їм дух, коли зачують, як пахтять

69] Плоди та рідина, що зілля поїть.

70] Під дерево ідуть себе терзать,

71] Щораз вертають на нові страждання...
72] Кажу: «страждання», «втіха» б мав сказать.

73] Ця ж воля, що сюди веде з блукання,

74] Звела Христа до зойку: «Боже мій!», -

75] Коли Він кров'ю відкупляв сконання».

76] І я: «Форезе, нас в земній пітьмі

77] Лишив, на кращий світ її змінявши,

78] Ти літ із п'ять - так згадую в умі.

79] Якщо ти навіть доживав, не мавши

80] Гріхів нових, аж поки став на иуть,

81] Себе стражданням з Богом поєднавши, -

82] То як ти встиг цю вишину здобуть?

83] Гадав зустрінутися я з тобою

84] Там, де покуту рік за рік здають».

85] А він мені: «Це плачем та журбою

86] Моя подбала Нелла влити сил

87] В полин солодкий тужного напою.

88] Й відколи я зійшов з землі у діл,

89] А тіло сповила смертельна тиша,

90] Звільнити з місць, де ждуть, і з інших кіл.

91] Тим Богові приємніша й рідніша

92] Вона, хто сльози безутішно ллє,

93] Чим у своїй чесноті самітніша.

94] В Сардинії в Барбаджі - й там своє

95] Пристойніший жіноцтво вигляд має,

96] Як в цій Барбаджі, де мій дім ще є.

97] Знай, любий брате, - скоро час минає:

98] Коли цей день, що в небесах стоїть,

99] Утечі з пам'яті ще не зазнає,

100] З амвонів скрізь під тягарем страхіть

101] Осудять безсоромних флорентинок

102] І їхню звичку персами світить.

103] Чи треба варварок та сарацинок,

104] Щоб не ходили з голими грудьми,

105] Лякати карами за цей їх вчинок?

106] Коли ті соромітниці самі

107] Дізнаються, що ждало їх за гулі,

108] Завиють, наполохані, зі тьми.

109] Бо посмутяться у посмертнім гулі

110] Раніше, як змужніє те маля,

111] Що нині мирно спить під «люлі-люлі».

112] Та, брате, бачиш, що не тільки я,

113] А й всі цікавляться, щоб ти відкрився,

114] Бо в тебе тіло сонце затуля».

115] А я на це: «Коли б ти в пам'ять вбився,

116] Згадав би дружбу давньої пори,
117] То тут од прикрощів би й не дивився.

118] Оцей, що стежку вказує, старий,

119] З життя мене поніс на край дороги,

120] Коли був повен лик цього сестри, -

121] Й на сонце показав: - 3 його помоги

122] Помандрував до справжніх я мерців

123] Зі справжнім тілом, що несуть ці ноги.

124] Підтримав він, до сходів цих привів

125] По стежці на верхів'я таємниче,

126] Яке спрямляє в вас, що світ скривив.

127] Він мовив, що мене до Беатріче

128] Охоче доведе й на вишині

129] Лишусь без нього після тої стрічі.

130] Віргілій - той, хто мовив так мені, -

131] І я сказав: на честь цієї ж тіні

132] Був трус гори і співи голосні,

133] Бо з вашим царством розстається нині».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

1] Ні мові нашій рух не був на шкоду,

2] Ні руху мова, - ми тепер неслись,

3] Немов судно в сприятливу погоду.

4] Мерці, що двічі трупами здались,

5] В дірки очей світили подив знову,

6] Що я живий, як і вони колись.

7] І, далі ведучи свою розмову,

8] Я проказав: «Ця тінь не поспіша,

9] Либонь, через нову якусь умову.

10] А де Піккарди чарівна душа?

11] І ще скажи, коли це тільки можна,

12] Хто з славних тут увагу полиша?»

13] «Сестра, не менш прекрасна, як побожна,

14] Святкує на Олімпі між святих

15] В своїм вінку, щаслива і вельможна».

16] Так він сказав, а потім: «Тут усіх

17] Назвати вільно, бо не зчинять бунту,

18] Такі спотворені обличчя в них.

19] Пізнай-но в цім, - вказав він, - Бонаджунту.

20] Це Бонаджунта з Лукки, а в лиці,

21] Сухішому від кам'яного ґрунту,

22] Того, хто взяв із церквою вінці, -

23] Тепер цей турець згадує голодним

24] Больсенську рибку, зварену в винці».

25] Він одного показував за одним,

26] І прикрості не взнав ані один
27] Із згадуваних духом благородним.

28] Тут марно зуби шкірив Убальдін

29] Із замку Піла, був там Боніфацій,

30] Що юрми пас жезлом серед рівнин.

31] То був месер Маркезе, що горляці,

32] Ще не сухій, заняття дав хмільне

33] Й ніяк не міг скінчить цієї праці.

34] Мов той, хто з різних обира одне,

35] Я врешті зупинивсь на тому, з Лукки,

36] Що начебто найбільше знав мене.

37] Почув я, як шептав ім'я Джентукки

38] Він ротом, що без їжі та води

39] Терпів тяжкі безперестанні муки.

40] «О душе, - я сказав, - а ти не жди

41] Моїх питань, а сам, як хочеш, далі

42] Зі мною втішну мову поведи».

43] «Іще та жінка не вдягла вуалі, -

44] Почав він, - що тебе розважить в нас,

45] На спільний осуд у міськім загалі.

46] Бодай пророцтва зміст в тобі не згас!

47] Коли ж в думки заводить помилкові

48] Тебе мій шепіт, - правді буде час.

49] Чи не того я бачу, хто чудові

50] Нові рядки створив і так почав:

51] «Ви, донни, знаєтеся на любові...»?

52] А я: «Що від любові я чував,

53] Все списував у зошит на роздачу

54] І сказане мені всім повідав».

55] «О брате, - мовив він, - тепер я бачу,

56] Чому Гвіттоне, нотарю й мені

57] Новий солодкий стиль явив задачу.

58] Бо ваші пера, бачу, запальні

59] І вірно пишуть, що любов диктує,

60] А наші в цьому надто забарні.

61] І саме цим, хай всякий занотує,

62] Новий різниться від старого стиль».

63] І, мов скінчивши, вдав, що більш не чує.

64] Як птаство, що летить до нільських хвиль

65] На зиму, по весні, зібравшись в зграї,

66] Ключами повертається звідтіль,

67] Так душі, схудлі у сумному краї,

68] Сухі, легкі, без гомону й пісень,

69] Звернули на стежки страждань безкраї.

70] І наче той, хто, втомлений за день,

71] Пускає інших наперед юрбою,
72] Аж поки стишить віддихи легень,

73] Форезе так пускав перед собою

74] Весь натовп, тихо йшовши до мети,

75] Питаючись: «Чи стрінемось з тобою?»

76] «Не знаю, - я промовив, - скільки йти

77] Ще мушу, та хоч як цей час пролине,

78] Хотів би швидше в гавань приплисти,

79] Бо місто, де життя у мене гине,

80] Збавляється щодня нових чеснот

81] І котиться по схилу до руїни».

82] І він: «То йди, бо мерзощів оплот

83] Звірюці, бачу, до хвоста прип'ятий,

84] В низину тягнеться, де край підлот,

85] І звір прискорює свій біг затятий,

86] Хвицаючи копитами щомить,

87] Щоб скинуть труп спотворений, розтятий.

88] Уже недовго сферам цим кружить, -

89] І очі зняв до неба, - і в усьому

90] Розглянешся, чого не пояснить.

91] Тут я тебе лишу, бо в царстві цьому

92] Час дорогий, я ж гаюсь, далебі,

93] В ходінні із тобою нешвидкому».

94] Як уперед виноситься в гоньбі

95] Кіннотник перед кінними бійцями,

96] Щоб першому почати лютий бій,

97] Так він помчав за іншими мерцями,

98] А я зостався знову із двома,

99] Що в світі славними були митцями.

100] Коли ж він загубивсь між усіма

101] І став не більш приступний нам для зору,

102] Ніж зміст його розмови для ума,

103] Побачив я, поглянувши під гору,

104] Ще яблуню в спокусливих плодах,

105] Розложисту, високу і простору.

106] І сила тіней заступила шлях,

107] Благально руки простягла до листу,

108] Як діти біля того, хто в руках

109] Показує їм звабу пломенисту,

110] І, поки казяться вередуни,

111] Він мовчки слуха просьбу голосисту.

112] Немов отямившись, пішли вони,

113] Й тоді ми підступили до глухого

114] На зойки дерева, як до стіни.

115] «Проходьте - не добудете нічого,

116] Згори мій предок віття нахиля,
117] Колись-то Єва куштувала з нього», -

118] Так хтось проголосив тут із гілля,

119] І ми, притиснувшись до скель лускатих,

120] Пройшли вперед - Віргілій, Стацій, я.

121] «Згадайте, - мовив той, - п'яниць проклятих

122] Із кодла Хмари, що Тезей гатив

123] По грудях їх, подвійних та кошлатих;

124] І тих євреїв, хто в вигоді пив

125] І не придавсь у військо Гедеону, '

126] Як сходив той на Мадіан з горбів».

127] Ми слухали про неба заборону

128] І про ненащності гріх тяжкий,

129] Про справедливість кари та закону.

130] Коли ж на вільні вийшли ми стежки,

131] То далі сунули в мовчущім строї

132] І кожен з нас заглибивсь у думки.

133] «Куди йдете, замислені, всі троє?» -

134] Раптово хтось сказав, і я здригнув,

135] Мов звір, що чує раптом брязкіт зброї.

136] І зір на того, хто питав, звернув, -

137] Як в горні, склом розжареним надміру

138] Й розжевреним металом, враз сяйнув

139] Той хтось, що мовив: «Ясного ефіру,

140] Сюди пішовши, певно сягнете.

141] Іде сюди, хто прагне йти до миру».

142] Він засліпив мене, і, мов на те,

143] Щоб сказаному підкоритись, очі

144] Одвів назад на двійко я святе.

145] І, наче вдосвіта вітрець лоскоче

146] Траву і ніжні квіти на землі

147] І ледве в гарних пахощах шепоче,

148] Такий відчув я повів на чолі

149] І вчув, як од легкого колихання

150] Тонку амброзію, чутно в крилі,

151] Й почув: «Блажен, у кому пожадання

152] Солодких страв не може затулить

153] Високого до неба поривання,

154] Хто їсть, аби лиш сили поновить».

 

Джерело: www.ukrcenter.com