Страждання молодого Вертера. 2-га частина

1 липня.

Що значить Лотта для хворого, я відчув на своєму власному бідолашному серці, якому тепер гірше, ніж багатьом із тих, що знемагають у тяжкій хворобі. Вона пробуде кілька днів у місті в одної добродійки, яка, на думку лікарів, лежить уже на смертній постелі і яка побажала в останні свої хвилини побачити Лотту.

Минулого тижня я їздив з нею до пастора в Ш., містечко, що лежить у горах. Ми їхали туди з годину і прибули близько четвертої. Лотта взяла з собою меншу сестричку. Коли ми в'їхали на подвір'я, затінене двома високими горіхами, старий пастор сидів на ослоні біля дверей. Побачивши Лотту, він наче ожив, забув про свій костур і почимчикував їй назустріч. Вона підбігла до нього, примусила його сісти, сама сіла коло нього, передала щирий привіт від батька, приголубила його найменшого сина і пестунчика, брудного нечупару. Аби ти побачив, як вона розважала старого, як намагалась голосніше говорити, бо знала, що він недочуває, як розповідала про молодих, здорових людей, що вмирали наглою смертю, про чудові курорти Карлсбада, і як хвалила його намір наступного літа туди поїхати, запевняла, що в нього вигляд набагато кращий, бадьоріший, ніж останнього разу, коли вона його бачила. Я ж тим часом чемно відрекомендувався пані пасторші. Старий геть повеселішав, а коли я не забарився похвалити прекрасні горіхи, що давали нам такий чудовий холодок, він почав розповідати, хоч і з деякими труднощами, їхню історію.

- Старе дерево,- мовив він,- ми не знаємо, хто садив, одні кажуть, що той пастор, а другі - що інший. А молодший горіх, що он там росте,- ровесник моєї дружини. В жовтні їм буде п'ятдесят. Батько її посадив того горіха вранці, а надвечір народилась вона. Він був мій попередник на цій посаді і так любив це дерево, що й не сказати, та й я його не менше люблю. Моя дружина сиділа під ним на колоді і плела, коли я, бідний студент, двадцять сім років тому вперше ступив на це подвір'я.

Лотта запитала про його доньку. Старий сказав, що вона саме пішла з паном Шмідтом на луку до наймитів, і повів далі про те, як його попередник полюбив його, і донька також і як він став потім вікарієм, а там і його наступником.

Оповідь уже кінчалася, коли з саду вийшла пасторова донька з отим самим паном Шмідтом. Вона щиро й тепло привіталася з Лоттою, і я мушу сказати, що мені сподобалась та струнка, висока, чорнява дівчина, з нею було б не нудно на селі. Пан Шмідт, її коханий (бо це відразу було видно по ньому), вродливий, але мовчазний чоловік, не озвався й словом, хоч Лотта всіляко намагалась залучити його до розмови. Найбільше мені не сподобалось у ньому те, що він був такий нетовариський не через обмеженість - обличчя його здавалося зовсім не дурним, а швидше через свою впертість і погану вдачу. На жаль, скоро мій здогад цілком підтвердився, бо, коли Фредеріка під час прогулянки йшла то з Лоттою, то зі мною, обличчя Шмідтове, і без того смагляве, так потемніло, що Лотта смикнула мене за рукав і порадила де надто упадати біля неї. Мені дуже прикро дивитись, як люди мучать одне одного, особливо, як молодь у розквіті свого віку, замість того щоб цілою душею сприймати всі радощі життя, псує одне одному через дурниці щасливі дні і аж згодом починає розуміти, що тих днів нам так мало даровано і їх уже не вернути. Мене взяла досада, і, коли ми надвечір повернулися до пасторської садиби й біля столу, де пили молоко, завели розмову про радощі й прикрощі нашого життя, я не втримався і, підхопивши тему, палко й щиро виступив проти поганого гумору.

- Ми, люди, часто нарікаємо на те,- почав я,- що радісних днів нам даровано мало, а поганих сила-силенна, але, на мою думку, це неправда. Коли б ми сприймали відкритим серцем те добро, що його бог нам приділив. на кожен день, то в нас вистачило б сили витримати й лихо, якби воно спіткало нас.

- Але ж ми не маємо влади над своїми почуттями,- втрутилась пасторша,- бо дуже залежимо й від тіла. Коли хто почуває себе погано, то йому скрізь негаразд.

Я з цим погодився.

- Тоді ми повинні дивитись на свій стан як на хворобу,- мовив я,- і розпитувати, чи нема на неї якоїсь ради.

- Добре сказано,- зауважила Лотта,- я принаймні певна, що багато залежить від нас самих, бо знаю це по собі. Коли мене щось дратує або журить, я схоплюсь, погуляю по садочку, заспіваю пісню, і журби як не було.

- Якраз про це мені і йшлося,- мовив я.- З нудьгою те саме, що й з ледарством, бо це одного батька діти. Всі ми від природи полюбляємо бити байдики, а проте як зуміємо перемогти себе, то робота в нас горить у руках, і ми тоді знаходимо в діяльності справжню втіху.

Фредеріка слухала мене дуже уважно, але її коханий заперечив мені:

- Не можна панувати над самим собою, а над своїми почуттями й поготів.

- Йдеться про неприємні почуття,- мовив я,- а їх кожен радо позбувся б, і ніхто не знає, наскільки стане в нього сили, поки її не випробує. Хто хворіє, той обійде всіх лікарів, відмовиться від усього, вживатиме найгіркіших ліків аби тільки залишитись при доброму здоров'ї.

Я помітив, що наш старий напружує слух, щоб почути, про що йдеться, і взяти участь у розмові, тому заговорив голосніше, звернувшись до нього:

- В казаннях картають всілякі води, а проте я ніколи не чув, щоб хто з священиків картав у церкві поганий гумор4.

- Це робота для міських священиків,- сказав він,- у селян не буває поганого гумору. Але часом таке казання не завадило б і їм, чи принаймні моїй жінці та панові управителеві.

Всі засміялися, і він разом з усіма, та потім закашлявся, і розмова на якийсь час урвалася.

Тоді знову озвався Шмідт:

- Ви назвали поганий гумор вадою, а мені здається, що ви перебільшуєте.

- Анітрохи,- відповів я.- Хіба та риса в нас, що шкодить і нам, і навколишнім, не заслуговує на таку назву? Хіба не досить уже того, що ми не можемо зробити одне одного щасливими, то ще й повинні позбавляти одне одного радощів, які вряди-годи знаходить собі наше серце? Назвіть мені людину, яка, бувши в поганому гуморі, матиме мужність приховати свій настрій, лише сама страждатиме від нього й не псуватиме радощів тим, хто її оточує. Бо ж поганий настрій - це найчастіше вияв нашого внутрішнього невдоволення своєю непорядністю, невдоволення собою, що завжди пов'язане з заздрістю, яку роз'ятрює дурне марнославство. Ми бачимо щасливих людей, що не нам зобов'язані своїм щастям, і це вже для нас нестерпне видовище.

Лотта усміхнулась до мене, побачивши, з яким запалом я обстоюю свою думку, а сльози в очах Фредеріки заохотили мене говорити далі.

- Горе тому,- сказав я,- хто, маючи владу над чиїмось серцем, силоміць позбавляє його скромних радощів, що зароджуються в ньому. Ніякі подарунки, ніякі в світі милі речі не замінять хвилини внутрішньої втіхи, яку отруїть нам заздрісна неприязнь нашого тирана.

Серце моє тієї миті переповнилось, спогади про минуле тислися у моїй душі, сльози набігали на очі.

1 липня.

Що значить Лотта для хворого, я відчув на своєму власному бідолашному серці, якому тепер гірше, ніж багатьом із тих, що знемагають у тяжкій хворобі. Вона пробуде кілька днів у місті в одної добродійки, яка, на думку лікарів, лежить уже на смертній постелі і яка побажала в останні свої хвилини побачити Лотту.

Минулого тижня я їздив з нею до пастора в Ш., містечко, що лежить у горах. Ми їхали туди з годину і прибули близько четвертої. Лотта взяла з собою меншу сестричку. Коли ми в'їхали на подвір'я, затінене двома високими горіхами, старий пастор сидів на ослоні біля дверей. Побачивши Лотту, він наче ожив, забув про свій костур і почимчикував їй назустріч. Вона підбігла до нього, примусила його сісти, сама сіла коло нього, передала щирий привіт від батька, приголубила його найменшого сина і пестунчика, брудного нечупару. Аби ти побачив, як вона розважала старого, як намагалась голосніше говорити, бо знала, що він недочуває, як розповідала про молодих, здорових людей, що вмирали наглою смертю, про чудові курорти Карлсбада, і як хвалила його намір наступного літа туди поїхати, запевняла, що в нього вигляд набагато кращий, бадьоріший, ніж останнього разу, коли вона його бачила. Я ж тим часом чемно відрекомендувався пані пасторші. Старий геть повеселішав, а коли я не забарився похвалити прекрасні горіхи, що давали нам такий чудовий холодок, він почав розповідати, хоч і з деякими труднощами, їхню історію.

- Старе дерево,- мовив він,- ми не знаємо, хто садив, одні кажуть, що той пастор, а другі - що інший. А молодший горіх, що он там росте,- ровесник моєї дружини. В жовтні їм буде п'ятдесят. Батько її посадив того горіха вранці, а надвечір народилась вона. Він був мій попередник на цій посаді і так любив це дерево, що й не сказати, та й я його не менше люблю. Моя дружина сиділа під ним на колоді і плела, коли я, бідний студент, двадцять сім років тому вперше ступив на це подвір'я.

Лотта запитала про його доньку. Старий сказав, що вона саме пішла з паном Шмідтом на луку до наймитів, і повів далі про те, як його попередник полюбив його, і донька також і як він став потім вікарієм, а там і його наступником.

Оповідь уже кінчалася, коли з саду вийшла пасторова донька з отим самим паном Шмідтом. Вона щиро й тепло привіталася з Лоттою, і я мушу сказати, що мені сподобалась та струнка, висока, чорнява дівчина, з нею було б не нудно на селі. Пан Шмідт, її коханий (бо це відразу було видно по ньому), вродливий, але мовчазний чоловік, не озвався й словом, хоч Лотта всіляко намагалась залучити його до розмови. Найбільше мені не сподобалось у ньому те, що він був такий нетовариський не через обмеженість - обличчя його здавалося зовсім не дурним, а швидше через свою впертість і погану вдачу. На жаль, скоро мій здогад цілком підтвердився, бо, коли Фредеріка під час прогулянки йшла то з Лоттою, то зі мною, обличчя Шмідтове, і без того смагляве, так потемніло, що Лотта смикнула мене за рукав і порадила де надто упадати біля неї. Мені дуже прикро дивитись, як люди мучать одне одного, особливо, як молодь у розквіті свого віку, замість того щоб цілою душею сприймати всі радощі життя, псує одне одному через дурниці щасливі дні і аж згодом починає розуміти, що тих днів нам так мало даровано і їх уже не вернути. Мене взяла досада, і, коли ми надвечір повернулися до пасторської садиби й біля столу, де пили молоко, завели розмову про радощі й прикрощі нашого життя, я не втримався і, підхопивши тему, палко й щиро виступив проти поганого гумору.

- Ми, люди, часто нарікаємо на те,- почав я,- що радісних днів нам даровано мало, а поганих сила-силенна, але, на мою думку, це неправда. Коли б ми сприймали відкритим серцем те добро, що його бог нам приділив. на кожен день, то в нас вистачило б сили витримати й лихо, якби воно спіткало нас.

- Але ж ми не маємо влади над своїми почуттями,- втрутилась пасторша,- бо дуже залежимо й від тіла. Коли хто почуває себе погано, то йому скрізь негаразд.

Я з цим погодився.

- Тоді ми повинні дивитись на свій стан як на хворобу,- мовив я,- і розпитувати, чи нема на неї якоїсь ради.

- Добре сказано,- зауважила Лотта,- я принаймні певна, що багато залежить від нас самих, бо знаю це по собі. Коли мене щось дратує або журить, я схоплюсь, погуляю по садочку, заспіваю пісню, і журби як не було.

- Якраз про це мені і йшлося,- мовив я.- З нудьгою те саме, що й з ледарством, бо це одного батька діти. Всі ми від природи полюбляємо бити байдики, а проте як зуміємо перемогти себе, то робота в нас горить у руках, і ми тоді знаходимо в діяльності справжню втіху.

Фредеріка слухала мене дуже уважно, але її коханий заперечив мені:

- Не можна панувати над самим собою, а над своїми почуттями й поготів.

- Йдеться про неприємні почуття,- мовив я,- а їх кожен радо позбувся б, і ніхто не знає, наскільки стане в нього сили, поки її не випробує. Хто хворіє, той обійде всіх лікарів, відмовиться від усього, вживатиме найгіркіших ліків аби тільки залишитись при доброму здоров'ї.

Я помітив, що наш старий напружує слух, щоб почути, про що йдеться, і взяти участь у розмові, тому заговорив голосніше, звернувшись до нього:

- В казаннях картають всілякі води, а проте я ніколи не чув, щоб хто з священиків картав у церкві поганий гумор.

- Це робота для міських священиків,- сказав він,- у селян не буває поганого гумору. Але часом таке казання не завадило б і їм, чи принаймні моїй жінці та панові управителеві.

Всі засміялися, і він разом з усіма, та потім закашлявся, і розмова на якийсь час урвалася.

Тоді знову озвався Шмідт:

- Ви назвали поганий гумор вадою, а мені здається, що ви перебільшуєте.

- Анітрохи,- відповів я.- Хіба та риса в нас, що шкодить і нам, і навколишнім, не заслуговує на таку назву? Хіба не досить уже того, що ми не можемо зробити одне одного щасливими, то ще й повинні позбавляти одне одного радощів, які вряди-годи знаходить собі наше серце? Назвіть мені людину, яка, бувши в поганому гуморі, матиме мужність приховати свій настрій, лише сама страждатиме від нього й не псуватиме радощів тим, хто її оточує. Бо ж поганий настрій - це найчастіше вияв нашого внутрішнього невдоволення своєю непорядністю, невдоволення собою, що завжди пов'язане з заздрістю, яку роз'ятрює дурне марнославство. Ми бачимо щасливих людей, що не нам зобов'язані своїм щастям, і це вже для нас нестерпне видовище.

Лотта усміхнулась до мене, побачивши, з яким запалом я обстоюю свою думку, а сльози в очах Фредеріки заохотили мене говорити далі.

- Горе тому,- сказав я,- хто, маючи владу над чиїмось серцем, силоміць позбавляє його скромних радощів, що зароджуються в ньому. Ніякі подарунки, ніякі в світі милі речі не замінять хвилини внутрішньої втіхи, яку отруїть нам заздрісна неприязнь нашого тирана.

Серце моє тієї миті переповнилось, спогади про минуле тислися у моїй душі, сльози набігали на очі.
- Треба тільки щодня казати собі,- вигукнув я,- не псуй своїм друзям радощів, а навпаки, радій разом з ними, хай вони будуть ще щасливіші. Чи зумієш ти дати їм хоч краплину полегшення, коли їхня душа страждатиме в тортурах пристрасті і змемагатиме від турбот? I коли остання, найстрашніша хвороба доконає істоту, яку ти надвередив у розповні її літ, і вона лежатиме безпорадна й жалюгідна, звернувши непритомний зір до неба, з смертельним потом на блідому чолі, тоді ти лише стоятимеш біля її постелі, як проклятий, і почуватимеш у найглибшому розпачі, що неспроможний нічого вдіяти, хоч би й офірував усі свої статки, і будеш корчитись від жалю, ладен усе віддати, аби тільки можна було тому створінню, що конає перед тобою, влити хоч краплю сили, вдихнути хоч одну іскру життяЗгадка про таку сцену, що відбувалась у моїй присутності, впала на мене при цих словах, як важкий тягар. Я підніс хусточку до очей, квапливо вийшов і отямився аж тоді, як Лотта гукнула, що нам пора їхати. I як же вона дорогою сварила мене, що я так близько беру до серця кожну справу, що я сам себе занапащаю, що я повинен берегти себе!

О ангеле мій! Заради тебе я мушу жити!


6 липня.

Вона й далі біля своєї смертельно хворої приятельки, й далі турботлива, лагідна, така, що як гляне, то й біль пом'якшиться і людина стає щасливішою. Учора ввечері вона пішла з Маріанною і маленькою Мальхен на прогулянку. Я про це знав, зустрів її, і ми пішли разом. Погулявши години півтори, ми повернулись до міста і зупинилися біля криниці, що була мені така дорога, а тепер стала ще в тисячу раз дорожча. Лотта присіла на муровану цямрину, а ми стояли перед нею. Я озирнувся навкруги, і - ах! - переді мною знову постали часи, коли серце моє було таке самотнє.

- Люба кринице,- сказав я,- відтоді я вже ніколи не відпочивав біля твоєї прохолоди, а іноді, поспішаючи мимо, навіть і не дивився на тебе.

Я глянув униз і побачив, що Мальхен зі склянкою води обережно підіймається вгору. Я подивився на Лотту й раптом відчув, що вона для мене означає. Тим часом підійшла Мальхен з водою. Маріанна хотіла взяти в неї склянку.

- Ні,- сказала дитина з наймилішою міною на обличчі,- спочатку ти, Лотхен, напийся!

Я був такий захоплений тією щирістю, тією добротою, яка бриніла в її словах, що не втримався, підхопив дитину з землі й палко поцілував її, а вона злякалася й заплакала.

- Ви зробили негаразд,- мовила Лотта.

Я зніяковів.

- Ходи, Мальхен,- сказала вона дитині, взяла її за руку й повела вниз сходами,- умийся свіжою водичкою з кринички, швиденько, швиденько, і нічого не буде.

Я стояв і дивився, як ретельно дівчинка терла щічки мокрою ручкою, як вона вірила, що чудодійне джерело очистить її і в неї більше не буде ганебної бороди з бруду. Нарешті Лотта сказала: "Ну, годі вже!" Але дитина й далі завзято робила своє, вважаючи, мабуть, що краще перевмиватися, ніж недовмиватись. Щиро кажу тобі, Вільгельме, навіть на хрещення я не дивився з такою пошаною, як на те умивання. А коли вже Лотта вийшла наверх, я ладен був упасти ниць перед нею, як перед пророком, що змив гріхи цілого народу.

Увечері я не втримався й розказав про цей випадок одному добродієві, якого вважав людяним, бо знав, що він чоловік недурний. Але ж і дісталось мені! Він сказав, що Лотта вчинила дуже погано, не можна морочити дітей нісенітницями, це тільки спричиняється до хибних уявлень і забобонів, від яких дітей треба завчасу оберігати. Я згадав, що в цього добродія тиждень тому були хрестини, а тому й не сказав йому ні слова, але в душі залишився вірний істині: ми повинні ставитись до дітей так, як ставиться до нас бог, що дарував нам найвище щастя, дозволивши тішитися радісними мріями.


8 липня.

Яка ж я дитина! Як прагну хоч одного ласкавого погляду! О, яка я дитина!

Ми зібралися іти у Вальгайм. Дами мали їхати каретою. Під час прогулянки мені здавалося, що в чорних Лоттиних очах... О, який же я дурний, даруй мені, але якби ти побачив їх, ті очі! Щоб не розводитись довго (бо спати хочеться, аж очі злипаються), скажу, що дами посідали в карету, а навколо стояли молодий В., Зельштадт, Одран та я і весело, невимушено розмовляли з ними. Я ловив Лоттин погляд. Ох, він переходив з одного на другого, тільки мене, мене, мене, що стояв збоку зовсім самотній і зневірений у ній, обминув той погляд! Серце моє тисячу разів говорило їй: "Прощавай!" А вона й не глянула на мене. Карета рушила, і сльози виступили на моїх очах. Я дивився їй услід і бачив у вікні Лоттин капелюшок. Вона висунула голову й озирнулась. Ох! Чи не на мене? Друже, в цій непевності я й досі перебуваю. В цьому вся моя втіха: може, вона озирнулась на мене! Може!

На добраніч. О, яка ж я дитина!


10 липня.

Аби ти побачив, який у мене стає безглуздий вигляд, коли в товаристві зайде про неї мова! А коли питають, чи вона мені подобається, то й не кажи! Подобається! Смертельно ненавиджу це слово! Що то був би за чоловік, якому Лотта тільки подобалася б, а не заповнювала б усі думки, всі почуття! Подобається! Недавно один тут питав мене, чи мені подобається Оссіан!


11 липня.

Пані М. почуває себе дуже погано. Молюся за її життя, бо сумую разом із Лоттою. Я зрідка бачуся з нею в одної приятельки, і сьогодні вона мені розповіла дивну річ!

Старий М.- зажерливий, скупий бурмило, він ціле життя мучив свою дружину і в усьому її обмежував. Але вона завжди вміла собі якось зарадити. Кілька днів тому, коли лікар визнав її стан безнадійним, вона звеліла покликати свого чоловіка,- Лотта була при цьому,- і ось що сказала йому: "Я повинна признатися тобі в одному своєму вчинку, бо після моєї смерті він може спричинитись до великого непорозуміння й клопоту. Досі я господарювала в домі чесно й ощадливо, як лише могла, тільки ти мені пробач, що я всі ці тридцять років мусила тебе обманювати. Спочатку, тільки-но ми побралися, ти призначив якусь дещицю на кухню та інші господарські видатки. Коли наше господарство зміцніло і прибутки збільшились, ти не захотів збільшити мені тижневі видатки. Словом, ти знаєш, що й тоді, коли наше господарство розширилось, ти вимагав, щоб я витрачала не більше, як сім гульденів на тиждень. Я й слова не мовила, але тих грошей мені не вистачало на тиждень, тож я добирала з виторгу, бо нікому б і на думку не спало, що дружина краде з каси. Я нічого не розтринькала і могла б, не признавшись, з чистим сумлінням відійти у вічність, якби не турбувалась за ту, що мене заступить і буде господарювати в домі. Вона ж не зможе обійтися тими грішми, і ти завжди докорятимеш їй, що, мовляв, першій жінці їх вистачало".

Ми поговорили з Лоттою про неймовірне засліплення людини, яка й гадки не має, що справа негаразд, коли семи гульденів вистачає там, де явно треба вдвічі більше. Але мені й самому доводилось зустрічати людей, що не здивувалися б, якби в їхній хаті з'явився, як у пророка, невичерпний дзбан олії.


13 липня.

Ні, я не вводжу себе в оману! Я читаю в її чорних очах справжнє співчуття до мене й до моєї долі. Так, я почуваю, і в цьому можу цілком довіритись своєму серцеві, що вона... О, чи посмію ж я, чи зможу вимовити це райське слово?.. Що вона кохає мене!

Кохає! Як я виріс у власних очах, як... тобі я, мабуть, можу признатися в цьому, ти розумієш такі речі... як я почав себе поважати, відколи вона мене покохала!

Чи це зухвала самовпевненість, чи так воно і є? Мені здається, що в її серці я не маю суперника. А проте коли вона починає говорити про свого нареченого, тепло, з любов'ю, то я почуваю себе так, наче мене позбавлено всякої гідності й честі, наче в мене відібрали шпагу.


16 липня.

Ах, який дріж всього мене проймає, коли мої пальці ненароком торкнуться її руки, коли наші ноги зіткнуться під столом. Я сахаюся, як від вогню, а потаємна сила знову тягне мене вперед, і в голові паморочиться... А її невинна, чиста душа не відчуває, як мене мучить ця звичайна довірливість! Коли вона, розмовляючи, кладе свою руку на мою або, захопившись темою, ближче присувається до мене, і її чудесний віддих досягає моїх уст, то мені здається, що я непритомнію, наче вражений громом. Але якщо я, Вільгельме, зважуся колись це небесне створіння, цю довіру... Ти розумієш мене. Ні, серце моє ще не таке зіпсоване, ні! Але слабке, дуже слабке! А хіба ж це не зіпсованість?..

Вона для мене свята. Всяка жага мовчить у її присутності. Я не тямлю, що зі мною робиться, коли я біля неї, неначе душа моя стає клубком нервів. Є в неї одна мелодія, яку вона грає на фортепіано з ангельською силою, просто й натхненно! Це її улюблена пісня, і досить їй узяти першу ноту, як уся моя туга, жура, мука зникають без сліду.

Мене так зворушує цей простий спів, що жодне слово, сказане про чарівну силу старовинної музики, не здається мені тепер неймовірним! I як вона вміє вибрати час, щоб заграти саме тоді, коли я ладен пустити собі кулю в лоб. Неспокій і потьмарення в душі моїй прояснюються, і я знову дихаю вільніше.


18 липня.

Вільгельме, що для нашого серця світ без кохання? Те саме, що чарівний ліхтар без світла! А тільки-но встав у нього лампочку, і на білій стіні з'являться барвисті картини! Хай це буде лише миттєвий фантом, але він дає нам утіху, і ми, наче зелені юнаки, стоїмо перед ним і захоплюємось чудесним видивом. Сьогодні я не міг побачитися з Лоттою, мене затримали гості, яких я не міг здихатись. Що ж було робити? Я послав до неї свого служника, щоб мати біля себе хоч одну людину, яка сьогодні була коло неї. Як нетерпляче я чекав на нього і як радісно його зустрів! Я ладен був обійняти його й поцілувати, якби не було соромно.

Кажуть, що бононський камінь, полежавши на сонці, вбирає сонячне проміння і вночі якусь часинку світиться. Отаке було і з моїм служником. Думка, що її очі дивились на його обличчя, на щоки, на гудзики його сурдута, на комір плаща, зробила все це для мене таким дорогим, таким святим! Я б його тієї хвилини не віддав і за тисячу талярів. Мені було так приємно в його присутності. Боронь тебе боже сміятися з цього! Вільгельме, хіба ж це фантом, коли нам так приємно від нього?


19 липня.

"Я побачу її! - вигукую я кожного ранку, прокинувшись і весело глянувши на ясне сонце.- Я побачу її!" I більше в мене цілий день нема ніяких бажань. Все, все сходиться на цьому.


20 липня.

Я ще не вирішив, чи мені їхати з посланником в ***, як ви радите, чи ні. Я не дуже полюбляю субординацію, а крім того, всім відомо, що це й людина погана. Ти кажеш, що мати моя дуже б хотіла бачити мене при ділі. Мені аж смішно. Хіба ж я тепер сиджу без діла? I хіба ж, по суті, не однаковісінько, що перебирати - горох чи сочевицю? Зрештою, все на світі шеляга варте, і дурень той, хто береться за якусь роботу не з любові до неї або з власної потреби, а тільки на бажання інших і працює лише заради грошей, слави абощо.


24 липня.

Коли ти так турбуєшся, щоб я не занедбав малювання, то краще було б мені взагалі про це змовчати, ніж сказати тобі, що за останній час я зробив дуже мало.

Ніколи ще я не був такий щасливий, ніколи так повно, всім серцем не відчував природи, кожного камінчика, травички, а проте... Не знаю, як і висловитись, моя мистецька сила так ослабла, усе так пливе й міниться переді мною, що я не годен схопити жодного обрису. Але мені здається, що коли б я мав глину або віск, то, може, й зобразив би це. Якщо так довго триватиме, я дістану глини й ліпитиму, хай там хоч і пиріжки виходять!

Лоттин портрет я тричі починав і тричі осоромився. Це для мене тим більше прикро, що раніше вона виходила на моїх малюнках дуже вдало. Нарешті я зробив її силует і тим задовольнився.


25 липня.

Гаразд, кохана Лотто, я все дістану і все привезу, тільки давайте мені більше доручень і якнайчастіше. Про одне лише прошу - не посипайте піском листів, які мені посилаєте. Сьогодні я швиденько притис його до уст, і на зубах аж захрумтіло.


26 липня.

Я вже кілька разів давав собі слово не бачитися з нею так часто. Але хто б його дотримав! Кожного дня я врочисто наказую собі: завтра не підеш! А настане те завтра, знайдеться якась невідкладна причина, і не встигну зоглядітись, як я вже в неї. Або вона ввечері скаже: "Ви ж завтра прийдете?" Ну то як же не піти? Чи дасть мені якесь доручення, і я хутенько переконую себе, що краще самому прийти з відповіддю. Або день надто вже гарний, і я йду у Вальгайм, а коли я вже там, то до неї ж усього півгодини! Я надто близько до неї, тому й незчуюся, як уже там. Моя бабуся знала одну казку про магнітну гору. Якщо корабель наближався до тієї гори, вона забирала з нього все, що було залізне, всі цвяхи висмикувались і летіли вгору, корабель розпадався, і бідолашні моряки гинули під купою дощок.


30 липня.

Приїхав Альберт, і я повинен відійти. I хоч би він був найкраща, найшляхетніша людина, а я з усіх поглядів гірший за нього, мені було б несила бачити його володарем такого скарбу... Володарем!.. Що там казати, Вільгельме, приїхав жених, та й годі. Щирий, гарний хлопець, до якого я мушу бути прихильний. На щастя, я не бачив їхньої зустрічі! Моє серце не витримало б. Проте він настільки делікатний, що при мені жодного разу не поцілував її. Хай йому бог віддячить. За те, що він шанує дівчину, я мушу його любити. До мене він ставиться гарно, і я здогадуюсь, що це більше через Лоттин вплив, а не через його власні почуття до мене, бо на цьому жінки неабияк розуміються, та й мають рацію: їм же краще, коли двоє їхніх залицяльників житимуть у згоді, хоча це й рідко буває.

Все ж таки Альберта не можна не шанувати. Його витримка й незворушність дуже відрізняються від моєї неспокійної вдачі, якої я не вмію приховати. Він людина чутлива і вміє цінувати Лотту. Він, здається, рідко буває в поганому гуморі, а ти ж знаєш, що цю ваду я ненавиджу в людях більше, ніж усі інші.

Альберт вважає мене за розумну людину, і моя прихильність до Лотти, моє щире захоплення кожним її вчинком тільки збільшують його тріумф, і він ще палкіше її любить. Не без того, мабуть, що іноді він трохи її й ревнує, та принаймні коли б я був на його місці, то хтозна, чи теж не піддався б цьому пекельному почуттю.

Та нехай собі як хоче! Знаю лише, що минулася моя радість перебування біля Лотти. Як же назвати це? Дурістю чи засліпленням? Але що допоможуть назви! Треба дивитися правді у вічі. Я й раніше, до Альбертового приїзду, знав, що так воно буде, знав, що не можу мати на неї жодних претензій та й тепер не маю, цебто наскільки можливо при такій її привабливості не мати до неї потягу. А тепер цей дурень дивується, що інший справді відбирає в нього дівчину.

Я зціплюю зуби і глузую зі свого лиха, але вдвічі, втричі дужче глузував би з того, хто сказав би мені: зречися її, однаково нічого вже не вийде. Не хочу слухати таких сухарів! Я тиняюсь по лісі, і коли приходжу до Лотти й застаю її з Альбертом у саду, а піти вже незручно, то починаю розпачливо жартувати й плести якісь нісенітниці.

"Ради бога,- сказала сьогодні Лотта,- не починайте того, що вчора ввечері! Ви страшні, коли впадаєте в такі веселощі". Між нами, я намагаюсь вибрати часинку, коли він на роботі; гульк - і я вже там, і такий щасливий, коли застану її саму.


8 серпня.

Будь ласка, пробач мені, Вільгельме, це ж не про тебе була мова, коли я нападав на людей, що вимагають від нас коритися неминучій долі. Я справді не думаю, що ти можеш мати такі погляди. Але, по суті, ти маєш рацію. Лише одне скажу, мій друже: в житті дуже рідко доводиться робити вибір "або - або". Між тим, що ми почуваємо, і тим, як ми діємо, так само багато відтінків, як між горбатим і кирпатим носом. Отже, ти не матимеш на мене зла, коли я, визнавши слушність твоїх доказів, усе-таки спробую пролізти між отими "або".

Ти кажеш мені: або ти маєш надію на Лотту, або не маєш ніякої. Отже, або намагайся здобути її, здійснити свої бажання, або ж навпаки - схаменися, спробуй спекатися злощасного почуття, яке забирає всі твої сили. Друже, краще й не скажеш, але добре тобі казати!

I чи можеш ти вимагати від нещасного бідолахи, якого виснажує безнадійна хвороба, щоб він одним ударом кинджала поклав край своїм мукам? I хіба хвороба, що поглинає його силу, не відбирає в нього заодно й мужності звільнитися від недуги?

Звичайно, ти міг би відповісти мені доречним у цьому випадку порівнянням: краще дати, щоб тобі відрізали руку, ніж через вагання й нерішучість ризикувати життям. Можливо! Не будемо допікати один одному порівняннями. Годі!

Атож, Вільгельме, часом у мене бувають напади такої мужності, що я ладен схопитися, вирватись і втекти, і якби тільки було куди, то я залюбки втік би.


Ввечері.

Сьогодні мені знов потрапив до рук мій щоденник, якого я від певного часу занедбав. Дивно, як свідомо, крок за кроком, я вплутувався в ці тенета! Як чітко бачив я своє становище, а проте поводився мов дитина, та й тепер усе чітко бачу, а схаменутись не можу.


10 серпня.

Я міг би жити найкраще, найщасливіше, якби не був дурний. Таких чудових умов, щоб веселитись душею, як я маю тут, знайти нелегко. Ах, свята правда, що тільки наше серце джерело всіх радощів. Я тут як свій у цій найдостойнішій годині, старий любить мене, як сина, діти - як батька, і Лотті я подобаюсь... Альберт, добра душа, жодною дрібницею не порушує мого щастя, а оточує мене щирою приязню і, після Лотти, найдужче любить. Радісно слухати нас, Вільгельме, коли ми гуляємо з ним і розмовляємо про Лотту. Нема нічого смішнішого в світі за цю картину, хоч у мене часто сльози стоять в очах. Або коли він починає розповідати про її матір, як та чудова жінка, лежачи на смертельній постелі, доручила Лотті дім і дітей, а йому - Лотту, як відтоді Лотта змінилася, як вона, ретельно взялася за господарство, стала справжньою матір'ю для братів та сестер, з якою любов'ю вона їх доглядає, не гайнує жодної хвилинки без роботи, а проте її ніколи не покидає бадьорий, веселий настрій.

Так я йду поруч із ним, рву квітки дорогою, старанно складаю їх у китички, і... кидаю в струмок, що пробігає мимо, й дивлюся, як вони пливуть за водою... Не знаю, чи я писав тобі, що Альберт залишається тут, бо отримує посаду з доброю платнею від двору, де його дуже люблять. Бо й справді, таких працьовитих, сумлінних людей, як він, мені рідко доводилось бачити.


12 серпня.

Безперечно, Альберт - найкраща людина в світі. Вчора у мене сталася з ним дивна розмова. Я прийшов до нього попрощатися, бо надумав поїхати в гори, звідки тепер і пишу до тебе. Ходжу я собі в нього по кімнаті і раптом бачу - пістолі.

- Позич мені ці пістолі на дорогу,- мовив я.

- Прошу,- оказав він,- якщо тобі не ліньки буде їх набити. У мене вони висять тільки для оздоби.

Я взяв одного, а він повів далі:

- З того часу, коли моя необережність вийшла мені боком, я на них і дивитися не хочу.

Мені стало цікаво, що ж трапилось.

- Місяців три я мешкав на селі в одного приятеля, мав там пару ненабитих пістолів і спав собі спокійно,- почав розповідати він.- Якось після обіду, в сльоту, я сиджу собі, нуджуся і знічев'я казна-що думаю: ану ж, як на нас нападуть, то потрібні будуть пістолі, то ж... сам знаєш, як це буває. От я й звелів, щоб слуга почистив їх і набив. А він почав жартувати з дівчатами, хотів їх налякати, а пістоль, кат його зна й як, бабахнув, ще коли в ньому стирчав шомпол, і влучив одній дівчині у великий палець правої руки й покалічив його. Я наслухався чимало прокльонів, ще й мусив заплатити за лікування і відтоді не набиваю зброї. Ось, друже, що значить обережність. Не знаєш, звідки й прийде небезпека. Хоча...

Знаєш, я дуже люблю його, поки він не дійде до "хоча". Але що вдієш, кожне правило має винятки! Надто вже він справедливий! Коли він вирішить, що сказав щось зайве, дуже загальне або не зовсім слушне, то одразу ж починає застерігати, переінакшувати свої слова, додавати, відкидати щось, поки від раніше сказаного нічого не залишиться. Отож він заходився докладно обговорювати цю справу. Мені набридло його слухати, я жартома підняв пістоль і приставив дуло до лоба над правим оком.

- Тьху,- сказав Альберт, відбираючи в мене пістоль,- це що за жарти?

- Він же ненабитий,- мовив я.

- А хоч би й так,- сказав він невдоволено,- навіщо це? Я не можу собі уявити, яким треба бути дурним, щоб застрелитись. Навіть сама думка про це викликає в мене огиду.

- Отакі всі люди! - вигукнув я.- Зайде про щось мова, то вони одразу: це по-дурному, це розумно, це добре, це погано. А що всі ці слова означають? Хіба ви намагалися збагнути внутрішній сенс вчинку? Чи можете ви напевне сказати, чого він стався і чого був неминучим? Якби ви знали це, то не квапилися б зі своїми висновками.

- Але ти не можеш не погодитися зі мною,- сказав Альберт,- що певні вчинки завжди будуть хибні, незалежно від причин, які їх викликали.

Я здвигнув плечима й погодився.

- Та все ж таки, мій друже,- повів я далі,- і тут можна знайти якісь винятки. Справді, крадіжка - злочин, але чого заслуговує той, хто йде красти, щоб урятувати себе і свою родину від голодної смерті,- кари чи співчуття? Хто перший підніме камінь на чоловіка, що в праведному гніві покарає зрадливу дружину і її нікчемного спокусника? Або осудить дівчину, що губить себе, піддавшись радісному шалові кохання? Навіть наші законники, ці холодні педанти, зворушуються і не поспішають накладати кару.

- Це зовсім інша річ,- мовив на те Альберт,- бо людина, охоплена пристрастю, не володіє собою, і на неї дивляться, як на сп'янілу або несамовиту.

- Ах, ви ж, розважні голови! - вигукнув я, всміхаючись.- Пристрасть! Сп'яніння! Несамовитість! Ви, святенники, байдужісінько стоїте собі збоку і вухом не ведете! Ганьбите п'яницю, гидуєте несамовитим, минаєте їх, як священики, і, як фарисеї, дякуєте богові, що він не створив вас такими, як котрийсь із них. Я не раз бував п'яний, мої пристрасті межували з божевіллям, а проте я не каюсь, бо зрозумів, наскільки був спроможний, чому всіх видатних людей, які створили щось велике, щось неймовірне, здавна прозивають п'яними й божевільними. Та й у щоденному житті нестерпно слухати, як кожному, хто зважився на трохи вільніший, шляхетніший, несподіваний вчинок, кричать услід: "Та він п'яний, він божевільний!" Сором вам, тверезі, сором вам, мудрі!

- Це знову твої химери,- мовив Альберт.- Ти скрізь переборщуєш, а тут безумовно помиляєшся, порівнюючи самогубство, про яке в нас ішла мова, з великими вчинками. Його можна вважати лише виявом слабкості. Адже ж легше одразу вмерти, аніж мужньо витримувати тяжке життя.

Я вже ладен був припинити цю розмову, бо ніщо так не дратує мене, як гладенькі загальники, сказані у відповідь на слова, що йдуть від щирого серця. Але я стримався, бо вже часто чув таке й не раз обурювався, і відповів йому досить палко:

- То ти називаєш це слабкістю? Прошу тебе, не піддавайся цьому зовнішньому враженню. Коли народ, що стогне під нестерпним ярмом тирана, нарешті повстає і рве свої кайдани, то чи посмієш ти назвати його слабким? Коли в домі вибухає пожежа, то господар, охоплений жахом, напружує всі сили і легко виносить тягарі, які в спокійному стані не зрушив би, може, й з місця. Коли ображений у нападі люті кидається на шістьох напасників і перемагає їх, то ти його також назвеш слабким? I коли, друже мій, напруга - це сила, то чому перенапруга повинна бути її протилежністю? Альберт поглянув на мене й сказав:

- Не сердься, друже, але твої приклади тут, здається, зовсім не до речі.

- Це може бути,- відповів я,- мені вже часто закидали, що мої докази іноді межують з нісенітницею. Погляньмо тоді з іншого боку - як почуває себе людина, яка вирішила скинути з себе, що не кажи, а приємний тягар життя? Бо ми маємо право говорити лише про те, що самі пережили. Людська натура,- вів далі я,- має свої межі, вона може зносити радість, біль, страждання лише до певної міри і гине, коли та міра перейдена. Отже, річ не в тому, чи вона слабка, чи міцна, а чи вона може витримати міру своїх страждань, однаково, душевних чи фізичних. I для мене так само дивно було б сказати: він боягуз, бо вкоротив собі віку,- як і недоречно назвати боягузом того, хто вмирає від лихоманки.

- Парадокс, справжній парадокс! - вигукнув Альберт.

- Не такий уже й парадокс, як ти думаєш,- мовив я.- Ти ж погодишся разом зі мною назвати смертельною таку хворобу, коли всі сили в людини цілком виснажені або стали такі кволі, що ніякими засобами не щастить відновити звичайний життєвий кругообіг.

А тепер, любий мій, застосуємо це до царини духовної. Поглянь на людину, в її обмежений внутрішній світ, як на неї впливають враження, як у ній визрівають ідеї, аж поки дедалі більша пристрасть не відбере в неї спокій та розум і не приведе до загибелі.

Надаремне витриманий, розважний друг відкриватиме їй очі на її стан, марно вмовлятиме її! Це те саме, що здоровий, стоячи біля постелі хворого, захотів би влити йому хоч краплину своєї сили.

Для Альберта ці приклади були надто загальними. Тоді я нагадав йому про одну дівчину, яка недавно втопилась, і розповів її історію. Ця молода, мила істота виросла серед хатніх турбот, щоденної одноманітної роботи й не знала інших розваг, як, може, в неділю, вбравшись у трохи кращу одежину, зароблену важкою працею, піти з товаришками на прогулянку за місто або й потанцювати у великі свята, бо в будень їй тільки й залишалося, що якусь часинку погомоніти з сусідкою про чиюсь сварку або плітку. I от у цій палкій натурі прокидаються, нарешті, глибокі жадання, що зростають під впливом чоловічих лестощів, давні розваги її вже не тішать, і нарешті вона зустрічає юнака, до якого її непереможно вабить невідоме досі почуття і на якого вона покладає всі свої надії. Вона забуває про все на світі, нічого не чує, нічого не бачить, нічого не відчуває, живе тільки ним, єдиним, лине душею до нього, єдиного. Не зіпсована порожніми втіхами нікчемного марнославства, вона тягнеться до своєї мети, хоче належати йому і в вічному єднанні з ним найти все те щастя, якого їй бракувало, зазнати всіх тих радощів, до яких прагнула. Нові й нові обіцянки кохання, що зміцнюють її надії, сміливі пестощі, які розпалюють її жагу, геть пойняли її душу, вона ходить, як очманіла, передчуваючи всі земні втіхи. Її напруження доходить краю. Нарешті вона розкриває обійми, сподіваючись на здійснення всіх своїх бажань, і... коханець покидає її... Заціпенівши від нестями, вона стоїть над безоднею. Навколо - пітьма, ніякого просвітку, немає навіть натяку на якусь втіху, бо її покинув той, заради кого вона жила. Вона не бачить широкого світу, що лежить перед нею, не бачить тих, що могли б замінити її втрату, вона почуває себе самотньою, всіма покинутою і, знетямлена, загнана в безвихідь жахливим горем, на відчай душі кидається в безодню, щоб в обіймах смерті поховати всі свої муки. От бачиш, Альберте, це історія багатьох людей! I скажи тепер, чи це не те саме, що й хвороба? Природа не може знайти жодного виходу з заплутаного лабіринту суперечливих сил, і людина мусить померти. Горе тому, хто може на це дивитися байдуже й казати: "От дурна, хай би трохи почекала, час би загоїв рани, розпач минув би, і знайшовся б хтось інший, хто дав би їй втіху й розраду". Але це те саме, що сказати: "От дурний, помирає від гарячки, хай би трохи почекав, поки набрався б сили, поки життєві соки очистилися б, кров уляглася, і все вийшло б на краще, він жив би й досі".

Альберт, якому й це порівняння здалося непереконливим, почав заперечувати і, між іншим, сказав, що я, мовляв, узяв для прикладу якусь наївну дівчину, але як можна виправдати людину розважну, не таку обмежену, з широкими поглядами - цього він збагнути не може.

- Друже мій,- сказав я,- людина завжди лишається людиною, і та крихта розуму, яка може в неї бути, мало важить або й зовсім мовчить, коли бурхають пристрасті і витісняють усі інші людські почуття. Тим більше... Та хай іншим разом...

I ми розійшлися, не порозумівшись один з одним. Як же рідко люди на цьому світі можуть порозумітися!


15 серпня.

Безперечно, ніщо в світі не робить людину такою бажаною, як любов. Я відчуваю це по Лотті, що не хотіла б мене втратити, та й по дітях, які навіть не уявляють собі, що якогось дня я б не завітав до них. Сьогодні я прийшов, щоб настроїти Лоттине фортепіано, але так нічого й не зробив, бо малі не відступались від мене, вимагали казки, аж поки сама Лотта сказала, щоб я задовольнив їхнє бажання. Тоді я накраяв їм на вечерю хліба, бо вони від мене беруть його майже так само радо, як і від Лотти, і розповів казку про принцесу, в якої служниками були руки. Запевняю тебе, що, бавлячи їх, я й сам учусь і лише дивуюсь, яке велике враження робить на них моя розповідь. Коли я часом вигадую іншу подробицю, яку потім забуваю, вони негайно кажуть, що минулого разу було інакше, і тоді я намагаюся розповідати без жодних змін, не пропускаючи жодного слова. З цього я зробив висновок, що автор, випускаючи свою книжку другим, виправленим виданням, неодмінно шкодить своєму творові, хоч би навіть з погляду літературного він став ще кращий. Перше враження найсильніше, а людина так створена, що може легко повірити у найнеймовірніше. Воно зразу ж міцно засяде в пам'яті, і лихо тому, хто захоче викорінити його звідси.


18 серпня.

Невже так і має бути, що все, що робить людину щасливою, стає й джерелом її страждань?

Глибока, гаряча любов моя до живої природи, що таким блаженством сповнювала моє серце, що весь навколишній світ перетворювала в рай, стала для мене тепер нестерпним катом, злим духом, що мучить мене і не кидає на всіх дорогах. Коли я дивився, бувало, зі скелі на родючу долину, що простяглась за річкою ген аж до пагорбів у далині, і бачив, як усе навколо буйно квітне й зеленіє; коли дивився на гори, вкриті від підніжжя до вершин густим високим лісом, на химерно покручені долини, затінені чудовими гаями, і на лагідну річечку, яка тихо дзюркотіла між очеретами, відбиваючи в собі ніжні хмаринки, що пливли в небі на легких крилах вітерця; коли слухав пташиний спів, від якого оживав навколишній ліс, бачив рої комах, що весело витанцьовували в червоному промінні призахідного сонця, останній тремтливий відблиск якого виманював з трави коника; коли сюрчання й метушня навколо мене привертали мою увагу до землі; коли мох, що добував поживу з твердої скелі піді мною, і чагарі, що виросли на сухому піщаному узгір'ї, відкривали мені потаємне, гаряче, святе життя природи,- як я тоді щиро сприймав усе своїм палким серцем, яким богорівним відчував себе серед тої буйної краси, і величні образи безмежного світу, живі-живісінькі, повставали в моїй душі. Мене оточували велетенські гори, переді мною лежали безодні, зі скель спадали потоки, внизу струменіли річки, лісами й горами котилась луна. I я бачив, як усі ті незбагненні сили взаємно діяли й творили в глибинах землі, а на землі й під небесами аж кишіли найрізноманітніші створіння. Все, все заселене силою-силенною різних істот. А люди будують халупи, купчаться в них і гадають собі, що панують над усім широким світом. Жалюгідні дурні! Вони все вважають нікчемним, бо й самі дуже дрібні. Від неприступних гір, через пустелі, де не ступала людська нога, аж до краю незвіданого океану віє дух одвічного творця і радіє з кожної порошинки, яка живе і чує його. Ох, як часто прагнув я тоді полинути на крилах журавлів, що пролітали наді мною, до берегів неозорого моря, напитися п'янкого щастя життя з того пінявого келиха безмежності і хоч на одну мить, наскільки стане снаги в моїх кволих грудях, відчути радість істоти, яка все вбирає в себе і все відтворює.

Брате, сама згадка про ті години дає мені втіху. Вже саме намагання викликати це невимовне почуття, висловити його підносить мою душу і змушує мене вдвічі сильніше відчувати жах того становища, в якому я тепер перебуваю.

Перед моєю душею наче розсунулась заслона, і видовище безконечного життя змінилось на безодню вічно розкритої могили. Чи можеш ти сказати: "Ось те, що лишиться навіки!" - коли все минає, все мчить повз тебе, як вихор, і так рідко вичерпує до кінця всі свої життєві сили, коли - ах! - бурхливий потік усе забирає з собою, все поглинає і трощить об скелі? Нема жодної хвилини, яка б не пожирала тебе і твоїх близьких, нема жодної хвилини, протягом якої ти б не зруйнував чогось навколо себе, хоча б мимохіть. Найневинніша прогулянка коштує життя тисячам нещасних хробаків, один крок руйнує мурашники, з такими труднощами збудовані, і затоптує в ганебну могилу цілий невеличкий світ. Ах, не великі, рідкісні катастрофи світу вражають мене, не поводі, що змивають ваші села, не землетруси, що поглинають ваші міста. Серце моє вражає та руїнницька сила, що прихована у всій природі. Вона не створила нічого такого, що не зруйнувало б сусіда, не зруйнувало б її саму. I я аж нетямлюся зі страху. Навколо мене земля і небо, їхні творчі сили, а я бачу лише жахливу потвору, що вічно все поглинає, вічно ремигає.


21 серпня.

Надаремне я простягаю свої руки до неї, коли вранці прокидаюсь від тяжкого сну, надаремне шукаю її вночі біля себе, коли в щасливому, невинному сні мені привидиться, наче ми сидимо з нею на луці і я держу її руку і вкриваю незчисленними поцілунками. Та коли потім прокинуся, сльози струмком потечуть з пригнобленого серця, і я гірко й невтішно оплакую своє похмуре майбутнє.


22 серпня.

Справжнє лихо, Вільгельме! Моя працездатність обернулася в якусь тривожну апатію, я не можу байдикувати, але не годен нічого й робити. Зникла моя творча уява, любов до природи, книжки мені остогидли. Бо, коли людині чогось бракує, тоді їй усе немиле. Присягаюсь тобі, що часом я хотів би стати наймитом, аби тільки вранці, прокинувшись, мати яку-небудь мету, прагнення, надію на прийдешній день. Часто я заздрю Альбертові, коли бачу, як він сидить над паперами, по вуха загрузнувши в них, і уявляю, як би добре було опинитись на його місці. Мені вже кілька разів спадало на думку написати тобі й міністрові, щоб дістати посаду в посольстві. Ти ж бо запевняєш, мені не відмовили б у моєму проханні. Я навіть сам у цьому впевнений. Міністр здавна любить мене, давно хоче, щоб я присвятив себе якійсь роботі. Та я й сам інколи не від того. А потім подумаю добре та згадаю байку про коня, який, знудившись на волі, дав себе осідлати й загнуздати і якого потім мало не до смерті заїздили, то й не знаю, як бути. А що, любий друже, коли цей мій потяг до зміни становища - лише гнітючий внутрішній неспокій, що всюди мене переслідує?


28 серпня.

Справді, якби мою хворобу можна було вилікувати, то ці люди вилікували б мене. Сьогодні день мого народження, і вже рано-вранці я отримав пакуночок від Альберта. Розкривши його, я одразу побачив один із рожевих бантів, які Лотта носила на сукні, коли я тільки познайомився з нею, і які я ще тоді не раз прохав подарувати мені. Там були ще дві книжечки в одну дванадцяту аркуша, маленький ветштайнівський Гомер, видання, яке я так хотів мати, щоб, ідучи на прогулянку, не тягати з собою ернестівського. Бачиш, як вони вміють угадати наперед мої бажання і виявити дрібні, приязні послуги, які в тисячу разів дорожчі, ніж ті пишні подарунки, що тільки принижують нас і тішать марнославство того, хто дарує.

Я все цілував той бант, і з кожним разом у серці моєму озивалася згадка про блаженство, яким я був сповнений в ті недовгі, щасливі, неповторні дні. Вільгельме, так скоїлося, і я не нарікаю. Квітки життя - тільки марево! Скільки їх опаде, не залишивши й сліду після себе, і як мало з тих, що залишаться, дадуть зав'язь, а ще менше з тієї зав'язі достигне плоду. I все-таки й їх вистачає. Отож, брате мій, невже ми знехтуємо, занедбаємо, згноїмо стиглий плід, не споживши його?

Прощавай! Тепер чудове літо. Я часто вилажу на груші в Лоттиному садку і довгою тичкою здіймаю груші з самого вершечка. Потім подаю їй, а вона бере їх унизу.


30 серпня.

Бідолахо! Може, ти божевільний? Може, дуриш сам себе? Що означає ця бурхлива, нескінченна пристрасть? У мене тільки й молитви, що до неї, в моїй уяві нема іншого образу, крім її, весь світ для мене лише в ній одній. Побути кілька годин із нею - для мене велике щастя, але щасливі хвилини промайнуть, і я мушу знову розлучатися. Ох, Вільгельме, куди мене часом заводить моє серце!

Коли я посиджу в неї дві-три години, милуючись її постаттю, поведінкою, чудовим звучанням її слів, всі мої почуття поволі напружуються, як струни, у мене темніє в очах, я майже не чую сам себе, горло стискає, наче обценьками, потім серце моє починає шалено колотитись, намагаючись дати вихід стримуваним почуттям, та тільки збільшує їхнє збентеження. Вільгельме, я часто й сам не знаю, чи ще живу на світі, чи мене вже нема! А якщо іноді жури несила перемогти і Лотта не дозволить мені виплакати свою тугу, схилившись над її рукою, тоді я тікаю геть, мушу тікати! Блукаю далеко в полі, радісно спинаюсь на високу гору, продираюсь крізь гущавину лісу, прокладаю стежку в непрохідних хащах крізь живоплоти, крізь колючі терни! Тоді мені трохи легшає. Трохи! I коли я від утому й спраги дорогою трохи відпочиваю, часом навіть серед ночі, коли наді мною стоїть місяць уповні, а я сяду на скривлене дерево в глухому лісі, щоб дати спочинок збитим ногам, і, вкрай знеможений, задрімаю на світанку... О Вільгельме, самотнє життя в келії, волосяниця й вериги були б тепер втіхою для моєї змученої душі. Прощай! Я не бачу кінця своїм мукам, хіба що в могилі.


3 вересня.


Треба тікати! Дякую тобі, Вільгельме, що ти поклав край моїм ваганням. Уже два тижні виношую я думку, що треба її покинути. Вона знову в місті, у своєї товаришки. I Альберт... і... тікати!.. Тільки тікати!


10 вересня.

От була ніч! Вільгельме, тепер я все витримаю! Я більше не побачу її. О, якби я міг кинутись тобі на шию, милий друже, і в радісних сльозах вилити всі почуття мого збуреного серця! Тепер я сиджу тут, ледве переводячи дух, намагаючись заспокоїтись, чекаю ранку, бо, тільки-но зійде сонце, під'їдуть замовлені коні.

Ах! Вона спокійно спить, їй, мабуть, і не сниться, що ми вже більше не побачимось. Я відірвався від неї, у мене вистачило сили протягом двогодинної розмови не зрадити свого наміру. Боже, і якої розмови!

Альберт пообіцяв мені зараз же по вечері вийти з Лоттою в садок. Я стояв на терасі під високим каштаном і дивився на сонце, що заходило мені тут востаннє над чарівною долиною, над тихою річкою. Не раз стояли ми тут з нею, милувалися цим чудовим видовищем, а тепер... Я походжав по алеї, що була для мене така люба. Якась таємнича сила вабила мене сюди ще й до моєї зустрічі з Лоттою, і як ми зраділи, коли на початку нашого знайомства виявили, що ми обоє любимо це місце, справді одне з найромантичніших і найкращих з усіх, які мені доводилось бачити.

Найперше між каштанами відкривається далекий краєвид. Ага, пригадую, я вже тобі, здається, не раз писав, як буки високою стіною врешті змикаються, а густі кущі, що тісно зійшлись докупи біля їхнього підніжжя, роблять алею все похмурішою, аж поки в самому кінці вона переходить у невеличку, оточену з усіх боків деревами галявину, моторошно відлюдну. Я ще й досі пам'ятаю, яке дивне почуття охопило мене, коли я вперше потрапив туди опівдні. Я ніби передчував, скільки радості й горя я ще зазнаю на цьому місці.


Я, мабуть, із півгодини сидів там, віддаючись болісно-солодким думкам про розлуку і про майбутнє побачення, коли нарешті почув на терасі їхні кроки. Я кинувся їм назустріч, як у лихоманці, схопив її руку й поцілував. Щойно ми вернулись на галявину, як із-за пагорка, вкритого кущами, виплив місяць. Ми йшли, розмовляючи, і незчулись, як опинилися біля самітної альтанки. Лотта ввійшла туди й сіла. Альберт теж сів біля неї, а за ним і я, але хвилювання не давало мені довго всидіти. Я встав, зупинився перед Лоттою, трохи походив і знову сів; становище було гнітюче. Вона сказала нам з Альбертом, щоб ми глянули, як гарно місяць освітлює терасу в кінці букової алеї. То була справді пречудова картина; вона вражала тим більше, що нас оточувала глибока темрява. Ми трохи помовчали, потім Лотта сказала:

- Коли я гуляю при місяці, то чомусь завжди згадую своїх небіжчиків, завжди думаю про смерть і про те, що буде після неї. Ми не зникнемо,- повела вона далі навдивовижу теплим голосом,- але чи ми віднайдемо одне одного, Вертере? Чи впізнаємо одне одного? Як вам здається? Що ви можете на це сказати?

- Лотто,- відповів я, подаючи їй руку, і в мене сльози виступили на очах,- ми побачимось, і тут, і там побачимось.

Я не міг далі говорити, Вільгельме. I треба ж було їй запитати це саме тоді, коли серце моє гнітив тягар розлуки!

- Чи знають про нас дорогі небіжчики? - вела вона далі.- Чи відчувають, що ми, коли нам гарно на серці, з любов'ю згадуємо про них? Ах! Образ моєї матері завжди ввижається мені, коли я тихим вечором сиджу серед її дітей, серед моїх дітей, а вони оточують мене, як раніше оточували її. А коли здіймаю заплакані очі до неба, мені так хочеться, щоб вона могла глянути на нас і побачити, як я додержую свого слова, даного їй у годину її смерті,- бути за матір сиротам. З яким почуттям я тоді волаю: "Пробач мені, матінко мила, коли я була для них не така, як ти! Я ж роблю все що можу, вони зодягнуті, нагодовані, а що найважливіше - їх доглядають і люблять. Коли б ти побачила, трудівнице свята, в якій згоді ми живемо, то ти б гаряче подякувала господові, в якого з гіркими слізьми у смертну годину благала щастя для своїх дітей".

Так вона говорила! Але хіба можна, Вільгельме, переказати її мову? Хіба можуть холодні, мертві літери відтворити небесну красу її духу?

Альберт лагідно перебив її:

- Це надто хвилює вас, люба Лотто. Я знаю, ви схильні душею до таких думок, але прошу вас...

- О Альберте,- мовила вона,- я знаю, ти пам'ятаєш ті вечори, коли тата не було вдома, а ми всі, вклавши малих спати, сідали навколо круглого столика. Ти часто мав із собою цікаву книжку, але до читання рідко доходило. Бо хіба ж, не краще було просто тішитись присутністю тієї чудової жінки? Такої прекрасної, ніжної, бадьорої і завжди діяльної! Бог знає, як часто я проливала сльозу на своїй постелі, благаючи його: "Господи, зроби так, щоб я була схожа на неї".

- Лотто,- вигукнув я, падаючи перед нею навколішки і зрошуючи її руки сльозами,- Лотто, ти благословенна богом і духом твоєї матері!

- Як жаль, що ви не знали її,- сказала вона, стискаючи мені руку,- вона гідна була вашого знайомства!

Я аж нестямився. Ніколи ще ніхто не висловлював мені такої великої, значущої похвали. А вона вела далі:

- I тій жінці судилося вмерти в розповні життя, коли її найменшому синочкові не було ще й півроку! Вона недовго хворіла, була спокійна і покірна, тільки турбувалась за дітей, особливо за найменшого. Коли вже близько був кінець, вона сказала: "Приведи їх сюди". Я ввела і малих, які ще нічого не розуміли, і старших, що нетямилися з горя. Всі поставали навколо її ліжка, вона здійняла руку, помолилася за них, поцілувала всіх одного по одному і, відіславши їх, сказала мені: "Будь їм за матір!" Я дала слово, що виконаю її волю. "Гляди ж, доню,- сказала вона,- ти обіцяєш їм материнське серце і материнське око, це велика обіцянка! Так, ти відчуваєш, що воно означає, я не раз бачила це по твоїх вдячних сльозах. Заступи ж дітям матір, а батькові дотримуй вірності й послуху, як дружина, і будь йому втіхою". Потім вона сказала покликати батька, який вийшов, щоб приховати своє невтішне горе. Він був геть пригнічений. Ти, Альберте, був тоді в кімнаті. Вона почула твої кроки, запитала, хто це, й покликала тебе. Тоді радісно подивилась на нас із тобою й наче заспокоїлася, побачивши, що ми будемо щасливі вкупі...

Альберт кинувся Лотті на шию, поцілував її і вигукнув:

- Ми щасливі і будемо щасливі!

Спокійний Альберт і той був зворушений до краю, а про мене годі й казати.

- Вертере,- знов озвалась вона,- і така гарна жінка мусила померти! Боже мій! Подумати лише, що найдорожча нам людина вмирає, і ніхто так гостро не відчуває цього, як діти. Вони довго жалілися, навіщо чорні люди винесли маму!

Лотта встала, а я, збурений, зворушений, сидів і тримав її за руку.

- Ходімо вже,- мовила вона,- пора.

Вона хотіла звільнити свою руку, але я ще міцніше стиснув її.

- Ми побачимось,- вигукнув я,- ми знайдемо одне одного, хоч би який мали вигляд. Я йду звідси,- повів я далі,- йду добровільно, а проте, коли б довелося сказати "навіки", я б цього не витримав. Прощавай, Лотто! Прощавай, Альберте! Ми ще побачимось.

- Мабуть, завтра,- сказала вона жартома.

Це "завтра" сколихнуло мою душу. Ох, вона ні про що не здогадалась, коли звільняла свою руку з моєї... Вони пішли алеєю в місячному сяйві, а я стояв, дивився їм услід, потім упав на землю, виплакався, знову схопився, побіг за ними на терасу і побачив, як ген далеко, в затірку високих лип, майнула її біла сукня коло садової хвіртки. Я простяг руки до неї, і все зникло.