Страждання молодого Вертера. 3-тя частина

Книга друга


20 жовтня 1771 року.

Ми прибули сюди вчора. Посол хворіє і тому кілька днів не виходитиме з дому. Якби він був хоч трохи зичливіший, то було б усе гаразд. Я вже бачу, бачу, що доля готує мені важкі випробування. Але будь мужній! Сприймай легше життя, і все витримаєш. Сприймати легше життя? Смішно мені, як з-під мого пера вийшло таке слово. О, якби я був хоч трохи легковажніший, то став би найщасливіший у світі. Як? Де інші безсоромно бундючаться переді мною крихтою сили й хисту, там я мушу сумніватися в своїх здібностях? Боже милосердний, що дарував мені все це, краще б ти дав мені тільки половину його, а решту поміняв на самовпевненість і невимогливість!

Терпіння, терпіння! Все буде гаразд. Бо таки справді, любий, ти маєш рацію. Відтоді, як я цілими днями вештаюся між оцією публікою, бачу, що і як вони роблять, я став набагато поблажливіший до самого себе. Звичайно, коли ми вже так створені, що прирівнюємо всіх до себе і себе до інших, то щастя й горе також залежать від оточення, з яким ми пов'язані, і нема нічого небезпечнішого, як самотність. Наша уява, маючи нахил до високих матерій, живлячись фантастичними картинами поетичного мистецтва, створює цілий ряд високих образів, поруч з якими ми бачимо себе нижчими, і все, крім нас, здається нам надзвичайним, а кожен інший досконалішим. I це зовсім природно. Ми часто відчуваємо, що нам багато чого бракує, й думаємо, нібито саме воно і є в іншого. Але насправді ми їм приписуємо лише свої власні властивості з певними ідеальними рисами на додачу. I ось щасливець готовий. Але це тільки наш власний витвір. Зате коли ми, хоч і помалу, але вперто й невтомно торуємо собі шлях уперед, то не раз бачимо, що, не кваплячись і обминаючи небезпечні місця, ми опинились далі, ніж інші на вітрилах і веслах, і тоді, порівнявшися з ними або навіть і випередивши їх, ми по-справжньому відчуваємо самих себе і свою силу.


26 листопада.

Я починаю тут потроху звикати. Найкраще те, що вистачає роботи, а ще мені приємно спостерігати все нових і нових людей. Яких тільки їх тут немає! Я познайомився з графом К., якого з кожним днем усе більше поважаю. Це розумна, далекоглядна людина, а тому й не бундючна. Весь він так і світиться ласкою і любов'ю. Він одразу виявив прихильність до мене, коли я прийшов до нього в справі, і з перших слів помітив, що ми можемо порозумітися, що зі мною можна говорити не як з кожним. Я не можу нахвалитися його ставленням до мене. Немає в світі більшої, повнішої радості, ніж бачити людину великої душі, щиру й прихильну до тебе.

24 грудня.

Посол завдає мені чимало прикростей, як я й передбачав. Він дурень з дурнів, повільний, педантичний, мов стара баба, завжди всім невдоволений, навіть самим собою, через те йому ніколи не догодиш. Я люблю працювати, в мене все горить у руках, як що напишу, то більше до нього не вертаюся. А він може взяти папірця в руки, покрутити його й віддати назад, сказавши: "Воно-то добре, але прогляньте ще раз, може, знайдете слівце, що краще сюди пасуватиме". Я тоді нетямлюся з люті. Він не пропустить жодного сполучника, жодної коми, а про інверсії, що іноді в мене проскакують, то й не кажи! Він їхній смертельний ворог. Коли напишеш не на його лад, то він взагалі нічого не розуміє. Просто мука мати діло з такою людиною.

Єдине, що мене тут тримає на світі, це довіра графа фон К. Недавно він цілком одверто сказав мені, що дуже незадоволений повільністю й нерішучістю посла. Такі люди обтяжують і себе, й інших. Але, сказав він, доводиться миритися з цим, як мандрівникові з горою, через яку йому треба перейти. Звичайно, якби не було гори, шлях був би набагато легший і коротший, та коли вже вона є, то мусиш іти через неї.

Мій старий почуває, що граф дуже поважає мене, і це його дратує, тому він використовує кожну нагоду, щоб сказати при мені щось прикре про графа, а я йому, звичайно, цього не дарую, від чого наші стосунки ще гіршають. Учора він зробив напад на мене, бо, ганячи графа, мав на увазі таки мене: граф, мовляв, добре розуміється на великосвітських справах, і легко працює, і непогано пише, але йому бракує грунтовних знань, як і всім літераторам. На цьому слові він прибрав такого виразу, наче хотів сказати: "А що, допік я тобі?" Але це не зачепило мене, я зневажаю людей, що можуть так думати й так поводитись. Я не змовчав і дав йому добру відсіч. Сказав, що граф заслуговує на пошану і за свою вдачу, і за знання. "Мені - сказав я,- ще не доводилось бачити людини, якій би пощастило так розширити світогляд, збагатити свої знання й залишитись такою простою у щоденному житті". Та для нього це було як китайська грамота. Я відкланявся, щоб не псувати собі нервів порожніми суперечками.

Ви всі винні в тому, що своїми балачками вмовили мене впрягтися в це ярмо і так вихваляли корисну діяльність. Корисна діяльність! Якщо той, хто садить картоплю і возить до міста продавати зерно із свого врожаю, дає користі не більше від мене, то я згоден ще десять років конати на цій галері, до якої тепер прикутий.

А ця духовна вбогість, що ховається під зовнішнім блиском, ця нудотна метушня огидних людців, яких тут повно-повнісінько! Гонитва за чинами, намагання випередити один одного, підставити іншому ногу, жалюгідні, нікчемні, неприховані пристрасті. Тут є, наприклад, одна жінка, що всім торочить про своє аристократичне походження і про свої маєтки,- послухавши її, кожний сторонній мимоволі подумає: "От дурепа, вихваляється якоюсь там краплею аристократичної крові і своїми маєтками, наче то бозна-що". Але найгірше те, що вона зовсім не аристократка, а донька місцевого писаря. Не можу зрозуміти цих людей: якими ж треба бути обмеженими, щоб так виставляти себе на сміх!

Правда, я з кожним днем усе більше переконуюсь, мій любий, як нерозумно міряти всіх своєю міркою. I тому, що стільки уваги приділяю своєму внутрішньому світові і маю таке гаряче серце, я не втручаюсь у їхні справи: хай собі йдуть своєю дорогою, тільки мені хай не заважають.

Що найбільше мене дратує, то це злощасні суспільні стосунки. Правда, я сам знаю не гірше за інших, яка потрібна різниця станів, які привілеї вона дає мені самому, але ж вона не повинна ставати мені на перешкоді якраз там, де я можу спізнати хоч трохи радощів, хоч краплю щастя на цьому світі. Недавно я познайомився на прогулянці з панною фон Б., милою істотою, що зберегла щирість і природність серед цього бундючного товариства. Ми сподобались одне одному і завели розмову, а прощаючись, я попрохав дозволу навідати її. Вона так щиро дала мені дозвіл, що я ледве діждався хвилини, коли зручно було піти до неї. Вона не тутешня, лише гостює в тітки. Стара не сподобалась мені, але я був до неї вельми уважний, в розмові звертався здебільшого до неї і менш як за півгодини зрозумів те, про що згодом розповіла мені сама панночка: що люба тітонька на старість терпить скруту у всьому, що вона не має ні особливих маєтків, ні розуму, ні жодної підтримки, крім ряду своїх предків, жодного захисту, крім свого аристократизму, за який ховається, мов за кам'яну гору, і не має іншої втіхи, як звисока позирати на міщан. Кажуть, що замолоду вона була вродлива, провадила веселе життя і своїми примхами добре помучила не одного бідолашного юнака. Дійшовши середнього віку, вона підкорилася старому офіцерові, який лише за таку ціну, давши їй абияке утримання, погодився до смерті доживати з нею її мідяний вік. А коли він помер, стара залишилася доживати свій залізний вік у самотині, і ніхто б до неї не заглянув, якби не її ласкава небога.


8 січня 1772 року.

I що це за люди, що найбільше дбають про церемоніал і роками плекають мрію про те, щоб піднестися хоч би на один щабель угору! I не можна сказати, щоб у них не було роботи. Роботи є повно, і все тому, що через дріб'язкові чвари відкладаються значні справи. Минулого тижня під час прогулянки на санях виникла сварка, і вся розвага була зіпсована.

Дурні, не розуміють, що не місце красить людину і той, хто сидить на першому місці, так рідко грає першу роль у житті! Скільки королів залежить від своїх міністрів і скільки міністрів від своїх секретарів! А хто ж тоді перший? Той, здається мені, хто бачить далі інших і хто має стільки влади або хитрощів, що вживає їхні сили й пристрасті на здійснення своїх планів.


20 січня.

Люба Лотто, доводиться писати вам у кімнатці поганенького сільського заїзду, куди я втік від негоди. Відколи я нидію у цьому жалюгідному містечку Д., серед чужих-чужісіньких моєму серцю людей, мені якось ніколи, жодного разу не спадало на думку написати до вас. А тепер, у цій халупі, у цій самотині, далеко від людей, коли сніг і град періщать у моє віконце, моя перша думка була про вас. Щойно я ввійшов сюди, як ваш образ постав переді мною, і спогади про вас, о Лотто, таким трепетним теплом огорнули мою душу. Боже милий, це ж перша щаслива хвилина за такий час!

Якби ви бачили, моя дорога, як у тому вирі всіляких розваг висохла моя душа! Жодної хвилини щирого почуття в серці, жодної щасливої години! Нічого, нічогісінько! Я стою, наче перед кунсткамерою з ляльками. Переді мною рухаються чоловічки, конячки, і я часто питаю сам себе, чи це не оптичний обман? Я граюся з ними, чи, скоріше, мною граються, як маріонеткою. Іноді схоплюся за дерев'яну руку свого сусіда і нажахано відсахуюсь назад. Ввечері я збираюся помилуватись завтрашнім сходом сонця, а вранці не можу встати з постелі. Вдень чекаю вечора, щоб помилуватися місячним сяйвом, а залишаюсь у кімнаті. Я не знаю до пуття, чого встаю і чого лягаю спати.

Бракує закваски, від якої заграло б моє життя. Зникли чари, що темної ночі не давали мені спати, а рано-вранці будили від сну.

Єдина справжня жінка, яку я тут знайшов і яка гідна була б зрівнятися з вами, люба Лотто, якщо хтось може рівнятися з вами, це панна фон Б. "Еге,- скажете ви,- чоловіка потягло на компліменти!" Воно трохи й так. Від певного часу я став дуже гречний (бо інакше тут і не можна), вельми дотепний, і жінки кажуть, що ніхто так тонко не вміє підлестити, як я (та й прибрехати, додасте ви, бо без цього, певна річ, не обійдешся).

Я почав говорити про панну Б. Вона має чутливу душу, яка так і сяє з її блакитних очей. Її становище - великий тягар для неї, воно не задовольняє жодного поривання її серця. Вона прагне вирватися з цього шарварку, і ми не одну годину разом снуємо мрію про сільське життя та його незатьмарену ідилію - ах, і про вас також. Як часто мусить вона віддавати вам шану - де там, не мусить, а залюбки віддає її, так радо слухає про вас, любить вас...

О, як би мені хотілось сидіти біля ваших ніг, у вашій милій, затишній кімнатці, і щоб коло нас вовтузились наші любі малята, а коли б вам видалося, що вони розбешкетувались, я б їх зібрав навколо себе і втихомирив би страшною казкою.

Сонце чудово заходить, засніжена рівнина виблискує в його промінні, буря вщухла, а я... знов мушу замкнутися в своїй клітці... Прощайте! Чи Альберт з вами? I як?.. Хай бог простить мені це питання!


8 лютого.

Ось уже з тиждень у нас препогана погода, а мені й добре. Бо відколи я тут, то не було ще жодного дня, якого б мені хтось не зіпсував або не отруїв. А тепер, коли надворі дощ або віхола, коли бере мороз або тане - о, думаю я собі, таж у кімнаті не гірше як надворі, чи навпаки, то я й спокійний. Коли сходить уранці сонце й обіцяє ясний день, я не можу втриматися, щоб не вигукнути: знову людям послано небесний дарунок, який вони постараються відібрати один в одного! Вони все можуть відібрати один в одного: здоров'я, добре ім'я, радість, спокій! I здебільшого з дурості, з недоумства й обмеженості. А послухай їх, то з найкращими намірами. Іноді, здається, навколішки благав би їх не так шалено порпатись у своїх нутрощах.


17 лютого.

Боюся, що мій посол і я недовго вживемося разом. Бо цей добродій став зовсім нестерпний. Його манера працювати й провадити справи така смішна, що я не втримуюсь, щоб не заперечити йому, і починаю робити так, як мені мій розум каже, а йому, звичайно, це не до вподоби. Крім того, він ще недавно й поскаржився на мене при дворі, і міністр зробив мені зауваження, правда, дуже делікатне, але все-таки зауваження, і я вже мав намір подати у відставку, аж раптом отримую від нього приватного листа5, та ще й такого листа, перед високим, шляхетним, мудрим змістом якого можна було б тільки схилити голову й молитись. Як він справедливо картає мене за мою надмірну образливість, як він, навіть з пошаною говорячи про мій юнацький запал, мої перебільшені уявлення про діяльність, про вплив на інших, про заглиблення в службові справи, намагається не викоренити їх, а лише пом'якшити і скерувати на такий шлях, де вони були б доречні й дали б користь. Це мене підбадьорило на цілий тиждень і примирило з самим собою. Душевний спокій, задоволення собою - чудова річ. Якби ж то, милий друже, цей скарб був настільки й осяжніший, наскільки він гарний і коштовний.


20 лютого.

Хай благословить вас бог, любі мої, і дарує вам усі ті щасливі дні, які відбирає від мене.

Дякую тобі, Альберте, що ти мене підманув. Я чекав на звістку, коли має бути ваше весілля, щоб того дня врочисто зняти зі стіни Лоттин силует і поховати його серед інших паперів. Тепер же, хоч ви й поєднались, її портрет усе ще на стіні! Тож хай там і залишається! А чому б і ні? Я ж знаю, що я також із вами і, безпечний для тебе, живу в Лоттиному серці на другому, так, так, на другому місці. I хочу там утриматись, повинен там утриматись. О, я збожеволів би, коли б вона забула мене... Альберте, ця думка завдає мені пекельної муки, Прощавай, Альберте! Прощавай, ангеле небесний! Всього тобі найкращого, Лотто!


15 березня.

Зі мною стався прикрий випадок, що змусить мене виїхати звідси. Я аж зубами скрегочу! Хай йому чорт! Тепер уже нічого не вдієш, а винні ви, що підбивали мене, квапили, мучили, щоб я швидше обійняв посаду, яка була мені не до вподоби. От тепер і маємо халепу, і я, і ви! А щоб ти не сказав знову, що все зіпсовано через мої надмірні фантазії, то я тобі, шановний, розповім тут усе просто й докладно, як розповів би якийсь літописець.

Граф фон К. любить мене, виявляє мені свою ласку, це відомо всім, я про це писав тобі вже сотні разів. Отож учора він запросив мене на обід, саме того дня, коли у нього ввечері збирається вишукане товариство, кавалери й дами, про яких я й не подумав, що нам, підлеглим, поміж них зась. Гаразд. От я пообідав у графа, а після обіду ми з ним, розмовляючи, почали походжати по великій залі. Потім приїхав і приєднався до нас генерал Б. Так поволі й наблизився час приїзду гостей. Бачить бог, я ні про що й гадки не мав. Аж ось заходить її яснобундючність пані фон С. зі своїм чоловіком та виплодком - пласкогрудою донькою в розкішному корсажі. Вони en passant6 витріщають на мене свої надшляхетні очі і задирають кирпи вгору. Це поріддя глибоко осоружне мені, тому я вже хотів відкланятися і лише чекав, поки граф звільниться від їхніх огидних теревенів, коли бачу - входить моя панна Б. Мені завжди стає веселіше на серці, коли я побачу її, тож я й залишився, став за її кріслом і аж трохи згодом помітив, що вона розмовляє зі мною не так щиро, як раніше, а якось збентежено. Це мене вразило. "Невже й вона така, як уся ця компанія?" - подумав я ображено і вирішив піти, а проте залишився, бо радо пробачив би їй, та й не вірив, що вона теж така, хотів почути від неї хоч одне привітне слово,- що хочеш думай. Тим часом збиралися гості: барон Ф., що нап'яв на себе гардероб часів коронації Франца Першого, радник Р., якого тут величають in qualitate7 паном фон Р., з своєю глухою дружиною і так далі - щоб не забути ще кепсько вбраного Й., який латає дірки на старомодній одежі новомодними латками; одне слово, зібралися геть усі. Я озиваюсь то до того, то до іншого зі своїх знайомих, але бачу, що вони надто лаконічні. Хай вам грець, думаю я, і надалі розмовляю тільки з своєю панною Б. I не помічаю, що жінки в кінці зали перешіптуються, що чоловіки й собі починають робити те саме, що пані фон С. щось сказала нишком графові (про все це мені потім розповіла панна Б.). Нарешті граф підійшов до мене і повів до вікна.

- Ви ж знаєте,- мовив він,- наші дивні звичаї. Я помітив, що товариство незадоволене вашою присутністю. Я нізащо в світі не хотів би...

- Ваша вельможність,- перебив я його,- тисячу разів прошу у вас пробачення, мені й самому слід було б здогадатися, даруйте на цей раз мою помилку. Я вже давно хотів попрощатися, та якийсь лихий геній затримав мене,- додав я і, усміхаючись, вклонився.

Граф щиро потиснув мені руку, висловивши тим усе. Я непомітно покинув бундючне товариство, вийшов, сів у кабріолет і поїхав до М. подивитися з пагорка, як заходить сонце, та почитати чудову Гомерову пісню про Уліссову гостину у славетного свинопаса. I все було гаразд.

Вернувшись до господи, я пішов вечеряти. Кінець столу кілька відвідувачів, загорнувши скатертину, грали в кості. Аж тут з'являється щира душа Аделін, побачивши мене, скидає капелюха, підходить і нишком питає;

- Ти мав неприємність?

- Яку? - дивуюсь я.

- Кажуть, граф попросив тебе з товариства.

- Ану їх до біса! Я був радий, що опинився на свіжому повітрі.

- Добре,- сказав він,- що ти не береш цього близько до серця. Лише прикро, що про це вже скрізь дзвонять.

Я був неприємно вражений. Мені раптом видалось, ніби всі, хто прийшов сюди вечеряти, тільки на мене й дивились, тільки про мене й думали. Вечір мій був зіпсований.

I ось уже сьогодні, куди б я не пішов, усюди мене жаліють, а про тих, що заздрять мені, й мови нема, вони, я чув, нетямляться з радощів і кажуть: "Ось бачите, що виходить з чваньками, які вважають себе за велике цабе і пнуться вище від усіх". Багато й іншого всього базікають,- коли почуєш таке, то хоч ножа в серце встромляй. Можна що завгодно казати про незалежність постави, але я хотів би побачити, чи стерпить хто, коли якийсь негідник почне брехати про нього, особливо, як матиме для цього привід. Звичайно, коли ті балачки - просто брехня, то на них легко не зважати.


16 березня.

Все мене переслідує. Сьогодні я зустрів на бульварі панну Б. і не втримався, щоб не озватись до неї, а тільки-но ми трохи відстали від товариства, я сказав їй, що ображений її тодішньою поведінкою.

- О Вертере,- сказала вона схвильовано,- як ви, знаючи моє серце, могли так витлумачити моє збентеження? Скільки я страждала через вас від тієї хвилини, коли ввійшла в залу! Я все передбачала і сотні разів поривалась попередити вас, що може статись. Я знала, що С. і Т. скоріше самі підуть зі своїми чоловіками, а не стерплять вашої присутності. Знала, що граф не може псувати своїх стосунків з ними, і ось маєте, скільки галасу!

- Про що ви, панно? - мовив я, приховуючи свій острах, бо пригадав усе, що Аделін позавчора мені розповів, і мене мов окропом ошпарило.

- Скільки мені це коштувало! - промовила вона, і на очах у неї виступили сльози.

Я не панував над собою і ладен був упасти перед нею на коліна. Миле створіння!

- Поясніть мені все! - вигукнув я.

Сльози котилися в неї по щоках. Я був у нестямі. Вона витерла сльози, не приховуючи цього, й почала розповідати:

- Ви знаєте мою тітку. Вона теж була там, і ви можете собі уявити, якими очима вона дивилася на все! Вертере, вчора ввечері й сьогодні вранці мені довелось вислухати цілу проповідь про мої стосунки з вами. Я слухала, як вас ганьбили, принижували, і не могла, не сміла хоч якось вас захистити.

Кожне її слово, як гострий меч, краяло мені серце. Вона не відчувала, що було б куди милосердніше приховати це від мене, а навпаки, ще й додала, що тепер скрізь підуть плітки, що знайдуться певні люди, які радітимуть з цього, вважаючи, що мене спіткала справедлива кара за мою пиху і зневагу до інших, що я давно заслуговую на це. Як мені, Вільгельме, було слухати це від неї! I вона ще й говорила з таким співчуттям. Я був геть збентежений, в мені ще й досі все кипить. Я хотів, щоб хто-небудь посмів сказати мені таке в вічі. Я б йому всадив у груди шпагу,- коли б я побачив кров, мені полегшало б. Ох! Я безліч разів хапався за ножа, щоб хоч трохи легше стало на душі. Кажуть, що є дуже породисті коні, які, коли їх надто заженуть, інстинктивно прокушують собі жилу, щоб хапнути повітря. Ось так часто буває й зі мною, я перерізав би собі жили, якби це дало мені вічну свободу.


24 березня.

Я зажадав від двору звільнення і сподіваюсь отримати його, а ви мені пробачите, що я не попрохав спочатку вашої згоди. Мені конче треба виїхати звідси, і я наперед знаю, що ви будете вмовляти мене залишитись, отже... Скажи про це якомога обережніше моїй матері, нехай змириться з тим, що я їй нічим не можу допомогти, бо й сам собі не дам ради. Звичайно, їй буде прикро довідатись, що син раптом кинув таку блискучу посаду, де колись міг би дослужитися до таємного радника або й до посла, і, піймавши облизня, вернувся в своє кубло. Робіть тепер що хочете, вираховуйте, за яких умов я міг би і повинен би був тут лишитися. Я однаково їду звідси, а щоб ви знали куди, то скажу: тут є князь ***, якому я дуже сподобався, отож, довідавшись про мій намір, він запросив мене у свій маєток на цілу весну. Князь обіцяв мені, що я матиму там цілковиту волю, а що ми до певної міри розуміємо один одного, то я й наважився спробувати щастя і поїду.


До відома


19 квітня.

Дякую за обидва твої листи. Я написав відповідь, але не відсилав її, поки не отримав відставки від двору, бо боявся, що мати звернеться до міністра і тоді мені важче буде здійснити свій намір. Але тепер усе гаразд, моя відставка вже в мене. Не буду казати, як неохоче погодились на неї і що пише міністр, це дало б вам привід до нових нарікань. Принц-наступник прислав мені на прощання двадцять п'ять дукатів з запискою, яка зворушила мене до сліз. Отже, від матері мені не треба тих грошей, про які я недавно писав їй.


5 травня.

Завтра я виїжджаю звідси, а дорогою загляну в ті місця, де я народився,- вони лежать усього за шість миль від мого шляху. Знов хочу побачити їх, згадати давні щасливі дні, сповнені юнацьких мрій, увійти тою самою брамою, з якої мати моя виходила зі мною, коли по смерті мого батька покидала любий, привітний куточок, щоб назавжди замкнутися в своєму осоружному місті. Прощавай, Вільгельме, я тобі писатиму про свою мандрівку.


9 травня.

З побожністю прочанина відбув я подорож до рідних місць, і там мене огорнули несподівані почуття. Біля великої липи, що росте недалеко від міста при дорозі на С., я звелів зупинитися, вийшов і сказав візникові їхати далі, а сам пішов пішки, щоб цілком віддатися спогадам і знов пережити в своєму серці минуле. Отож я стояв під липою, що давно колись мені, хлоп'яті, була за мету й межу моїх прогулянок. I як же все змінилося! Тоді, у щасливому невіданні, я прагнув у невідомий світ, де сподівався знайти для свого серця стільки поживи, стільки втіхи, сподівався сповнити новими враженнями й задовольнити свою неспокійну, спраглу душу. Тепер, о мій друже, я вертаюся з далеких світів і несу стільки розбитих надій, стільки зруйнованих планів!.. Я бачив перед собою гори, до яких так прагнув у своїх мріях. Годинами сидів я тут і линув думкою туди, бажаючи злитися душею з тими лісами й долинами, що так привітно майоріли перед моїми очима в туманній далечині, а коли наставав час вертатися назад, як неохоче покидав я улюблену місцину.

Я підходив до міста, вітаючи всі старі, знайомі будиночки, що виглядали з садків, бо нові були мені неприємні, як і все інше, що змінилося за час моєї відсутності. Я ввійшов у браму і зразу опинився наче вдома. Любий, я не хочу вдаватися в подробиці - все, що було для мене таке чарівне, в листі може вийти нудним і безбарвним. Я вирішив зупинитися на ринку, біля нашого колишнього дому. Йдучи туди, я помітив, що в школі, де нас тримала, мов у в'язниці, стара, поважна вчителька, зробили тепер крамницю. I згадалось мені, скільки пролив я сліз, скільки тривоги, душевного гніту, страху витерпів я в тій норі!

На кожному кроці траплялося для мене щось знаменне. Жодний прочанин не зустріне у святій землі стільки священних місць, і душа його не буде сповнена таким побожним зворушенням. Наведу один приклад із тисячі.

Я пішов понад річкою до однієї знайомої мені садиби. Колись я щоразу ходив сюдою до місця, з якого ми, хлопчаки, вчилися жбурляти пласкі камінці так, щоб вони якнайбільше разів відскочили ва воді. Мені так яскраво пригадалось, як я стояв над річкою, дивився на воду й думав, куди вона біжить. Якими чудесними здавалися мені ті країни, куди вона текла, і хоч моя уява недалеко сягала, проте я йшов думкою все далі й далі, поки не губився в недосяжних мені просторах. Такими, друже мій, обмеженими й щасливими були наші чудові предки! Такими дитячими були їхні почуття, їхня поезія! Коли Улісс говорить, про безмежне море, про безконечну землю, то це так правдиво, так людяно, щиро, наївно і таємничо! Що мені з того, коли я, як і всякий школяр, знаю, що вона кругла? Людині потрібно так небагато землі, щоб бути на ній щасливою, а ще менше, щоб у ній спочивати.

А тепер я вже тут, у мисливському замку князя. З господарем можна добре жити, він справедливий і невибагливий. Але його оточують дивні люди, яких я не розумію. Вони ніби й не шахраї, але й на чесних людей не схожі. Іноді вони здаються мені й чесними, а довіритись їм я не можу. Мені справляє прикрість і те, що князь часто говорить про речі, про які він тільки читав або чув від інших, і висловлює погляди, які йому накинули інші.

Він цінує мій розум і таланти більше, ніж серце, а воно ж - єдина моя гордість, єдине джерело всіх моїх сил, радощів і страждань. Ох, усе, що я знаю, може знати кожний, а серце моє належить тільки мені.


25 травня.

Мав я на думці одну справу, про яку не хотів писати, поки вона не здійсниться. Але тепер, коли з неї нічого не вийшло, мені вже однаково. Я хотів піти на війну. Я давно вже плекав цю мрію в серці. Через те головним чином я й поїхав сюди з князем, бо він генерал *** військ, Якось гуляючи я сказав йому про свій намір, але він відрадив мене. Я послухався його доказів, бо інакше це б уже була тільки моя примха, а не палке бажання.


11 червня.

Кажи що хочеш, а я не можу тут довше залишатися. Що я тут робитиму? Мені стає нудно. Князь ставиться до мене якнайкраще, а проте я не на своєму місці. Властиво, між нами немає нічого спільного. Він людина розумна, але розум у нього звичайний, і для мене розмовляти з ним, все одно що читати вправно написану книжку. Ще з тиждень я побуду тут, а потім подамся блукати далі. Найкраще, що я тут зробив,- це мої малюнки. Князь відчуває мистецтво і відчував би ще краще, якби не обмежив себе банальною науковістю і втертою термінологією. Іноді я аж зубами скрегочу, коли, щиро захоплений, намагаюся йому відкрити всю красу природи й мистецтва, а він, щоб похизуватися, і собі встряє з заяложеними думками про мистецтво.


16 червня.

Авжеж, я, мабуть, тільки мандрівець, блукач на землі. А ви хіба щось більше?


18 червня.

Куди я піду? Скажу тобі щиро. Ще два тижні доведеться пробути тут. А тоді, мабуть, поїду на ***ські копальні. Але справа не в тому, я просто хочу бути ближче до Лотти, от що! Я сміюся з власного серця - і потураю йому.


29 липня.

Ні, все гаразд, все-все гаразд! Я - її чоловік? О боже, який створив мене, якби ти дарував мені таке щастя, то я молився б тобі ціле життя безперестанку. Я не хочу нарікати, прости мені мої сльози, прости мої марні бажання! Вона - моя дружина? I я міг би пригорнути до себе це наймиліше в світі створіння? Мене аж жах бере, Вільгельме, коли Альберт обіймає її стрункий стан!

Чи сказати тобі, Вільгельме? А чому б і ні? Вона була б щасливіша зі мною, ніж з ним! О, він не той чоловік, що зможе здійснити всі бажання її серця. В нього бракує чутливості, бракує... Сприймай мої слова як хочеш, але його серце не заб'ється в унісон з її серцем на якомусь місці улюбленої книжки, де моє забилось би з Лоттиним, як одне. Та й у безлічі інших випадків, коли нам траплялося оцінювати поведінку якоїсь третьої особи. Щоправда, любий Вільгельме, він її кохає від щирого серця, а це також чогось варте.

Набридливий відвідувач не дає мені дописати. Мої сльози висохли. Мені полегшало. Прощавай, мій любий!


4 серпня.

Таке трапляється не тільки зі мною. Всіх людей зраджують надії, всіх обманюють сподівання. Я відвідав свою добру знайому в хатині під липою. Старший хлопчина вибіг мені назустріч. На його радісні вигуки вийшла й мати, на вигляд дуже пригнічена. Першим її словом було: "Ах, добрий паночку, мій Ганс помер!" Це був її найменший хлопчик. Я не міг вимовити й слова. "А чоловік,- повела вона далі,- вернувся з Швейцарії і нічого не приніс. Якби не допомогли в дорозі добрі люди, то довелося б йому старцювати, бо він ще й занедужав на лихоманку". Я не знав, що й казати, і дав малому якусь дещицю. Вона попрохала мене взяти за те кілька яблук, і мені не вистачило сили відмовитись. Так я й покинув те місце сумних спогадів.


21 серпня.

Мій настрій міняється щомиті. Часом життя знову привітно всміхається до мене, але, на жаль, лише на одну хвилинку. А як я порину в мрії, то не можу позбутися одної думки: а що, якби Альберт помер? Тоді б ти був... Тобто вона була б... I я чіпляюсь за цю химеру, поки вона не доведе мене до безодні, від якої я з жахом відсахуюсь.

Я виходжу за ворота на шлях, яким уперше їхав до Лотти, щоб узяти її на танці,- яке ж тоді все навкруги було інакше! Все, все минулося! Жодної ознаки того, що було, жодного тодішнього почуття в душі! Мабуть, те саме почував би дух померлого, коли б вернувся на згарища і руїни свого замку, якого він, у розквіті своєї могутності бувши, збудував і пишно оздобив, а вмираючи, повний сподівань на майбутнє, заповів своєму улюбленому синові.


3 вересня.

Іноді я не розумію, як інший може її кохати, як він сміє кохати, коли тільки я так щиро, так палко її кохаю і, крім неї, нічого іншого не знаю, не відаю, не маю!


4 вересня.

Еге ж, такі мої справи. Коли природа звернула на осінь, то і в мені, і навколо мене осінь. Моє листя жовтіє, а на сусідніх деревах уже й опало. Чи я не писав тобі часом, щойно приїхавши сюди, про одного сільського парубка? Тепер я знов запитав про нього у Вальгаймі й довідався, що його прогнали з роботи, і більше про нього ніхто й знати не хоче. А вчора я несподівано зустрів його на дорозі до іншого села. Я розговорився з ним, і він розповів мені свою історію, яка дуже зворушила мене, а чому саме, ти легко зрозумієш, коли я тобі її переповім. Але чи варто? Чи не краще ховати в душі все те, що мене тривожить і мучить? Навіщо я ще й тебе засмучую? Навіщо завжди даю тобі привід жаліти мене й лаяти? Але що я вдію, мабуть, і це мені судилося!

Спочатку парубок відповідав на мої запитання тихо й смутно, наче аж боязко, але потім, ніби раптом упізнавши мене, став сміливіший і відвертіший, признався в своїх помилках і почав нарікати на свою долю. О, якби я міг, друже мій, кожне слово його подати на твій розсуд! Поринувши в солодкі й щасливі спогади, він розповів мені, як міцніла з кожним днем його пристрасть до господині дому, як він нарешті зовсім збився з глузду: не тямив, що робить, що говорить, не знав, куди дітися. Він не міг ні їсти, ні пити, ні спати; шматок не ліз йому в горло. Він робив не те, що треба, не те, що йому казали, наче якийсь лихий дух не давав йому спокою. Аж ось одного дня, знаючи, що вона пішла нагору в кімнату, він подався за нею, чи, скоріше, його потягло до неї. А що вона не здалась на його прохання, то він спробував силоміць оволодіти нею, хоч і сам не тямить, як це трапилось, бо присягається богом, що наміри його до неї завжди були чесні, він нічого так не хотів, як побратися з нею і статечно прожити вкупі життя. Отак розповідаючи, він раптом почав затинатися, наче хотів ще щось сказати, але не зважувався довіритись. Нарешті сором'язливо признався, що господиня дозволяла йому певну інтимність і що між ними були досить близькі стосунки. Він кілька разів уривав розповідь, палко присягаючись, що говорить це не для обмови, як він висловився, що він любить її і цінує, як і раніше, що погане слово ніколи не злетіло б йому з язика, він хоче тільки переконати мене, що він зовсім не якийсь там зіпсований чи божевільний.

I ось, мій любий, я знов починаю давню пісню, яку завжди співатиму. Якби я міг показати тобі того парубка таким, як він стояв переді мною, як я й досі його бачу! Якби я міг розповісти тобі все так, щоб ти відчув, як я перейнявся його долею, не міг не перейнятися! Але годі вже, ти знаєш мою долю, знаєш і мене, тому добре розумієш, що мене тягне до всіх знедолених, а особливо до цього бідолахи.

Перечитавши листа, я побачив/що забув дописати кінець тієї історії, хоч про нього легко здогадатися й самому. Вона опиралась йому, їй на допомогу приспів брат, який давно його ненавидів і давно вже хотів вигнати з дому, бо потерпав, що коли бездітна сестра вийде заміж удруге, то його діти втратять добру спадщину, якої він сподівався від неї. Отож він миттю витурив його з дому й наробив навколо цієї справи такого галасу, що господиня хоч би й хотіла, то не могла вже його взяти назад. Тепер вона взяла іншого наймита, і кажуть, що через нього вже посварилася з братом. Ходять також певні чутки, що вона хоче з ним одружитися. "Але я,- додав парубок,- твердо вирішив, що цього не переживу".

Все це я тобі розповідаю без жодних прикрас і перебільшень, ба навіть можу сказати, що розповідь моя вийшла дуже бліда й грубувата, бо виклав я її затертими словами, які тільки й дозволяє наша мораль.

Отже, така любов, така вірність і пристрасть - не поетична вигадка. Вона живе, вона існує в своїй найбільшій чистоті серед того класу людей, який ми вважаємо за неосвічений, грубий. А ми, вчені, отупіли від своєї вченості. Прошу тебе, читай цю історію не з байдужим серцем. Я сьогодні якось притих, пишучи тобі цього листа, ти бачиш це навіть з мого письма, не дряпаю, мов курка лапою, як звичайно.

Читай, мій любий, і уявляй, що це історія й твого друга. Еге ж, так і зі мною було, так і буде, а я й наполовину не такий відважний і не такий рішучий, як той бідолаха, з яким я чи й посмію себе порівнювати.


5 вересня.

Вона написала записку до свого чоловіка на село, де його затримали різні справи. Записка починалася так:

"Найдорожчий, найкоханіший, приїжджай якнайшвидше, я чекаю тебе з величезною радістю". Коли це саме ввійшов один їхній приятель і повідомив, що через деякі обставини чоловік її не скоро повернеться. Записка так і лишилась невідіслана і ввечері потрапила мені до рук. Я читав її і всміхався.

- Чому ви всміхаєтесь? - запитала вона.

- Який божественний дарунок - наша уява,- сказав я.- Я собі на мить уявив, що це до мене писано.

Вона урвала розмову. Їй, здається, не сподобались мої слова, і я замовк.


6 вересня.

Я довго вагався, міняти чи ні той простенький синій фрак, що в ньому я вперше танцював з Лоттою, аж поки він став зовсім непоказний. Аж тоді я замовив собі новий, точнісінько такий самий, як і старий, з таким самим коміром і закарвашами, а до нього знов жовтий жилет і штани.

Він мені не такий гарний, як старий. А чому - не знаю... Може, я ще до нього звикну.


12 вересня.

Вона виїздила на кілька днів до Альберта. Сьогодні я ввійшов до неї в кімнату. Вона рушила мені назустріч, і я поцілував її руку з невимовною радістю.

Канарка, що сиділа на дзеркалі, пурхнула й сіла їй на плече.

- Це мій новий друг,- сказала вона і поманила пташку на руку.- Я його для дітей купила. Гляньте-но, яка гарнесенька пташка. Коли я даю їй хліб, вона мило тріпоче крильцями й так гарно дзьобає. Вона й цілує мене. Дивіться!

Вона підставила губи, і пташечка так мило припала до тих солодких уст, ніби відчувала блаженство, яке їй даровано.

- Хай поцілує і вас,- мовила Лотта й дала мені пташку.

Дзьобик від її уст перейшов до моїх, і коли пташина клюнула їх, то мені здалося, наче на мене війнуло передчуття неземної втіхи.

- Її цілунок,- мовив я,- не зовсім безкорисливий, вона шукає поживи й відвертається від порожньої ласки.

- Пташечка і їсть у мене з рота,- сказала вона і подала їй кілька крихіток губами, на яких засяяла радісна, невинна усмішка любові і співчуття.

Я аж одвернувся. Вона не повинна цього робити! Не повинна дражнити мою уяву картинами райського щастя і будити моє серце від сну, в який воно іноді западає від байдужності до життя! Але чому не повинна? Вона так мені довіряє! Вона знає, як я люблю її!


15 вересня.

Збожеволіти можна, Вільгельме, коли згадаєш, що є на світі люди, які не знають і не відчувають того поодинокого, що має цінність на землі. Ти, мабуть, пам'ятаєш ті горіхи, що в їхньому холодочку я сидів із Лоттою у славного пастора в Ш.? Чудові горіхи! Господи, якою втіхою сповнювали вони завжди моє серце! Який затишок, який холодок давали вони пасторовій садибі! А які були крислаті! I скільки спогадів берегли про тих чесних священиків, що колись давно їх посадили! Шкільний учитель часто згадував одного з них, про якого чув ще від свого діда; начебто дуже добрий був чоловік, і згадка про нього в холодку цих дерев була для мене священна. Кажу тобі, сльози стояли у нього в очах, коли він розповідав учора, що їх зрубано.

Зрубано! Я мало не знавіснів, я вбив би того собаку, що перший замахнувся сокирою! Та якби на моєму подвір'ї росло кілька таких дерев і хоч одно з них усохло від старості, то я б від жалю місця собі не знайшов. I ось мені довелось таке почути! Дорогий друже, одне лише мене втішає: люди не байдужі до цього. Все село ремствує, і я сподіваюся, що пасторша відчує на маслі, яйцях та інших приносинах, яку кривду вчинила вона своїй парафії. Бо це вона винна, жінка нового пастора (наш старий уже помер), худа, хвороблива істота, що ненавидить увесь світ, через що і її ніхто не любить. Дурепа, що вважає себе за дуже вчену, втручається в питання релігії, запекло обстоює новомодну, морально-критичну реформацію християнства, знизує плечима над Лафатеровими фантазіями, а самій три чисниці до смерті, тому вона й не має ні від чого втіхи на світі божому. Тільки таке створіння й могло зрубати мої горіхи. Я ще й досі не можу заспокоїтись! Їй, бач, листя смітило на подвір'ї, коли опадало, та й вологу довго затримувало, від дерев у хаті темно було, а коли достигали горіхи, то хлопчаки збивали їх камінням, а це їй діяло на нерви, заважало глибокодумно порівнювати Кеннікота з Землером чи Міхаелісом. Бачивши велике невдоволення селян, а особливо старих, я сказав: "Як же ви допустилися цього?" "Коли нашому старості чогось заманеться, то вже нічого не вдієш",- відповіли вони. А проте хоч одне вийшло на добре. Пастор, якому жінка допікає своїми примхами, цього разу хотів обернути їх собі на користь, поділившись із старостою. Про це довідалося начальство і сказало: зась! Воно вже давно зазіхало на ту частину пасторської садиби, де стояли дерева, і продало їх з торгів. I ось їх зрубано! Ох, якби я був князем! Я б тоді їм усім... Князем! Ет... Якби я був князем, то чи обходили б мене якісь там дерева в моїй країні?


10 жовтня.

Так мені стає любо, коли я лиш гляну в її чорні очі! I що, бач, прикро: Альберт, здається, не такий щасливий, як він... того сподівався... як був би я... коли б... Я не люблю ставити крапок, але тут не можу інакше висловитись, і, по-моєму, це досить ясно.


12 жовтня.

Оссіан витіснив з мого серця Гомера. В який світ вводить мене цей геній! Блукати степом, де навкруги свище буревій і при тьмяному світлі місяця, у клубах туману жене душі предків. Слухати в горах із темних печер крізь шум лісових потоків приглушений стогін духів і гірке голосіння дівчини, що біля чотирьох замшілих могильних плит оплакує полеглого в бою героя, свого нареченого. I я бачу його, сивого мандрівного барда, який у широкім степу шукає слідів своїх предків, та - леле! - знаходить самі лиш могили і тужить-плаче, дивлячись на любу вечорову зорю, що заходить у буряне море, і в душі героєвій оживають минулі часи, коли проміння це привітно світило сміливцям у небезпечних виправах, а місяць осявав їхній овіяний звитягою корабель, що вертався з щасливого походу. Я читаю глибоку журу на його чолі, бачу, як останній, самотній герой у смертельній втомі йде до могили, як він впиває в себе все нові, болісно-пекучі радощі в безплотній присутності тіней дорогих небіжчиків і, дивлячись на холодну землю та на високу хвилясту ковилу, волає: "Прийде, прийде мандрівець, який знав мене у моїй красі, і запитає: де ж той співець, прекрасний Фінгалів син? Він ступає по моїй могилі й надаремне шукає мене на цій землі!" О друже! Тоді хочеться мені, як шляхетному джурі, добути свій меч, щоб ураз звільнити мого володаря від болісних корчів повільного конання і послати й свого душу вслід за звільненим напівбогом.


19 жовтня.

Ох, яку порожнечу, яку нестерпну порожнечу відчуваю я в грудях! Я часто думаю: якби хоч раз, хоч єдиний раз притиснути її до свого серця, то вся ця порожнеча була б заповнена.


26 жовтня.

Так, це ясно, мій любий, ясно і щораз то стає ясніше, що існування окремої істоти важить мало або й зовсім нічого не важить. До Лотти прийшла подруга, і я вийшов у сусідню кімнату по книжку, але читати не міг і взявся за перо. Я чув, як вони тихенько розповідали одна одній всілякі дрібниці й міські новини: та виходить заміж, а ота хвора, тяжко хвора - в неї сухий кашель, а обличчя - самі вилиці стирчать, часто зомліває. "Життя її вже й шеляга не варте",- сказала гостя. "Пан Н. Н. також нездужає",- мовила Лотта. "Він весь розпух",- додала гостя. I я яскраво уявив себе коло постелі тих бідолах. Бачив, як нерадо розлучаються вони з життям, як вони... Вільгельме, а мої ж панночки говорили про це, як про звичайні речі, як взагалі говорять про смерть сторонньої людини. I коли я озираюсь і бачу цю кімнату, а навкруги Лоттину одіж, Альбертові папери та всі ці речі, до яких я так призвичаївся, навіть до оцього каламаря, то міркую собі: "А що ж таке ти в цьому домі? Подумай. Твої друзі шанують тебе. Ти розважаєш їх, і тобі здається, ніби вони не можуть без тебе обійтися, а проте, коли ти підеш від них, зникнеш з їхнього обрію, чи довго вони відчуватимуть, що тебе нема? Га? Довго?" О, яка марнота людина, коли навіть і там, де вона створює єдино правдиве враження від своєї присутності, навіть у пам'яті і в душі своїх кревних і близьких - і там спогади про неї гаснуть і зникають. I то як швидко!


27 жовтня.

Часто я ладен роздерти собі груди і розбити голову від того, що люди так мало можуть зробити одне для одного. Ах, кохання, радість, захоплення, втіха - ніхто не дасть їх нам, якщо їх немає у нас самих, і хай у мене серце буде вщерть повне блаженства, я й краплини щастя не зможу уділити тому, хто стоїть переді мною холодний і безсилий.


27 жовтня, вечір.

Мені так багато дано, але кохання поглинає все. Мені так багато дано, але без неї для мене все - ніщо.


30 жовтня.

Я вже сотні разів поривався кинутись їй на шию! Один господь святий відає, що зі мною діється, коли я бачу перед собою таку чарівливість і не смію пригорнути її до себе. Адже ж горнути до себе - це природний потяг людини. Хіба дитина не хапається за все, що їй сподобається?.. А я?


3 листопада.

Господь свідок, як часто я лягаю спати з бажанням, ба навіть з надією не прокинутись більше, а вранці розплющую очі, знову бачу сонце, знову почуваю своє лихо. О, якби я був примхливий, якби міг звалити вину на погоду, на когось іншого, на невдачу в якій-небудь справі, тоді нестерпний тягар хоч би половиною ліг на мене. Та, на жаль, я добре знаю, що винний у всьому лише я сам. Але чи винний? Досить того, що тепер у мені самому джерело всіх нещасть, як колись було джерело радощів. Та хіба ж я не той самий, що раніше літав по світу, вщерть сповнений почуттями, на кожному кроці знаходив рай і мав серце, здатне любовно обійняти увесь світ? А тепер моє серце мертве, воно вже нічим не захоплюється, очі мої сухі, й почуття, не освіжаючись живодайними слізьми, стягують чоло моє у похмурі зморшки. Я тяжко страждаю, бо втратив єдине блаженство мого життя, священну, живлющу силу, якою творив світи навколо себе. Вона зникла без сліду! Коли я дивлюся з вікна на далекі узгір'я і бачу, як сонце розриває над ними тумани й осяває тихі долини, а лагідна річка звивисто біжить до мене поміж безлистими вербами, ця чудесна природа лежить переді мною, як мертва налакована картинка, і вся її пишнота не може запалити й іскри натхнення в моєму серці й розумі, і я, бідолаха, стою перед лицем всевишнього, як висхлий колодязь, як порожнє цебро. В такі хвилини я часто падав ниць додолу і благав господа, щоб дав мені сліз, як селянин благає дощу, коли небо над ним, як мідь, пекуче, а земля навколо нього стужавіла, як камінь.

Та, на жаль, я знаю, бог посилає дощ і дає сонячну годину не за наші невідступні благання, і ті часи, згадка про які мучить мене, чи не тому й були такі блаженні, що я терпляче дожидав, щоб на мене зійшла благодать його духу, яку я щиро сприймав своїм вдячним серцем.


8 листопада.

Вона дорікала мені за мою нездержливість. Але як лагідно! А вся моя нездержливість тільки в тому й полягає, що я, замість склянки, вип'ю часом цілу пляшку вина.

- Не робіть цього! - сказала вона.- Думайте про Лотту!

- "Думайте!" - мовив я.- Ніби мені потрібно це нагадувати. Я думаю! Ні, не думаю - ви завжди в моїй душі. Сьогодні я сидів на тому місці, де ви недавно виходили з карети...

Вона перевела розмову на інше, щоб я не розводився на цю тему. Друже мій! Я пропав! Вона робить зі мною, що хоче.


15 листопада.

Дякую тобі, Вільгельме, за щире співчуття, за доброзичливу пораду і прошу тебе, не турбуйся. Хоч як я змучений, але маю досить сили витривати. Отож хай я перетерплю. Я шаную релігію, ти знаєш це, і відчуваю, що вона підпора для втомлених, чисте джерело для спраглих. Але чи може вона, чи повинна бути такою для кожного? Коли ти поглянеш на широкий світ, то побачиш тисячі людей, для яких релігія - чи то християнська, чи нехристиянська - не була підпорою і не буде нею, то чому ж вона має бути підпорою для мене? Хіба ж не сказав син божий, що лише ті будуть з ним, кого приділить йому отець небесний. А що, коли я не приділений йому? А що, коли отець хоче залишити мене для себе? Прошу тебе, не зрозумій мене хибно. Не вбачай блюзнірства в цих невинних словах. В них я відкриваю тобі всю душу, бо інакше я волів би мовчати, я не охочий витрачати слова на те, про що кожен знає не менше від мене. Кожному припадає на долю певна міра страждань, кожен мусить випити свій келих до дна. I коли цей келих був гіркий для людських уст сина божого, то чого я маю прикидатися, що він солодкий для мене? I чого я маю соромитися тієї страшної хвилини, коли все єство моє здригається між буттям і небуттям, коли минувшина, наче блискавка, осяває темну безодню майбутнього, і все зникає навколо мене, і зі мною гине весь світ? То хіба ж така знівечена, зневірена істота, нестримно падаючи у прірву, не заволає з усіх сил, що надаремне рвуться на волю: "Боже мій, боже мій, нащо ти мене покинув?" I чи ж мені соромитись цього волання, боятися цієї хвилини, коли її не уникнув і той, хто згортає небо, як сувій полотна?


21 листопада.

Вона не бачить, вона не відчуває, що сама готує смертоносну отруту для мене й для себе, і я з насолодою п'ю з келиха, якого вона подає мені на мою згубу. Що мають означати ті ласкаві погляди, якими вона часто... чи часто ж?... ні, не часто, а іноді мене обдаровує? Або та привітність, з якою вона сприймає мимовільні прояви мого кохання, чи, нарешті, співчуття до моїх страждань, що ясно позначається на її чолі?

Вчора, коли я прощався, вона сказала: "До побачення, любий Вертере!" Любий Вертере! Це вперше вона сказала мені- "любий", і я весь аж затремтів. Сотні разів повторяв я собі це слово, і ввечері, лягаючи спати й розмовляючи сам із собою про всячину, промовив раптом: "На добраніч, любий Вертере!" - аж потім сміявся з себе.


22 листопада.

Я не можу молитися: "Залиш її мені!" - проте мені часто здається, що вона моя. Я не можу молитися: "Дай її мені",- бо вона належить іншому. Я кепкую зі своїх страждань, бо коли б я дав собі волю, то була б ціла літанія з отаких антитез.


24 листопада.

Вона відчуває, як я страждаю. Сьогодні погляд її глибоко пронизав моє серце. Я застав її саму; я мовчав, а вона дивилася на мене. I я вже більше не бачив ні її милої краси, ні сяйва її чудесної душі; все це раптом зникло. Мене заворожив зовсім інший вираз в її очах, сповнений найщирішого співчуття і ніжного жалю до мене. Чому не посмів я припасти до її ніг? Чому не посмів кинутись їй на шию і відповісти тисячею поцілунків? Вона швидко сіла за фортепіано, знайшовши там притулок, і до своєї гри долучила ніжну, тиху, як зітхання, пісню. Ніколи ще її губи не були такі чудові. Здавалося, ніби вони напіврозкрились, щоб увібрати солодкі звуки, які лилися з інструмента, а з її чистих уст злітало лише найніжніше відлуння. Ах, хіба ж можна це висловити! Я не міг довше витримати і, схилившись, дав собі клятву: "Ніколи я не насмілюся поцілувати вас, дорогі, натхненні духом небесним уста!" I все-таки... я хочу... Розумієш, ніби стіна стоїть поміж мною і... блаженством... Переступити? А тоді спокутувати гріх. Та хіба ж це гріх?


26 листопада.

Іноді я кажу собі: "Твоя доля виключна",- і називаю інших щасливими. Ніхто ще так не мучився, як я! А коли почну читати якогось стародавнього поета, то мені здається, ніби я заглядаю в своє власне серце. Скільки мені доводиться терпіти! Ах, невже ж були й до мене люди, такі нещасні, як я?