Фауст. 2-га частина

ЗА МІСЬКОЮ БРАМОЮ

Юрби людей, що вийшли гуляти за місто.

Г у р т  п і д м а й с т рі в

Із нами хочете? Ходім!

Д р у г и й  г у р т

Та ні, ми йдем в Стрілецький дім.

П е р ш і

А ми до млину водяного.

О д и н  п і д м а й с т е р

Я раджу вам до Доброї Води.

Д р у г и й

Коли ж негарна там дорога!

Д р у г и й  г у р т

А ти?

Т р е т і й

Куди вони, і я туди.

Ч е т в е р т и й

Ходім у слободу, там гулянки на диво,

Дівчата гарні, і незгірше пиво,

І хлопці б’ючі, хоч куди.

П ’ я т и й

Диви, яка палка натура!

Чи втретє засвербіла шкура?

Ти не заманиш більш мене туди.

Н а й м и ч к а

Ні, ні, пусти, я маю бути в місті.

Д р у г а

Та він десь тут, ходім до тих осокорин.

П е р ш а

Мені нема з того кор'исті,

Бо ж горнеться до тебе він,

З тобою тільки і танцює...

Мене те щастя не хвилює!

Д р у г а

Та він там буде не один,

Казав, що прийде і блондин.

Ш к о л я р

Глянь, пане-брате! Ну й дівульки!

Гайда слідом, підчепим хто яку.

Хмільного пива дзбан,

Кріпкий тютюн до люльки

Та дівка при бок'у – оце нам до смаку.

Д і в ч и н а – г о р о д я н к а

Нівроку, хлопці дженджуристі,

Та легковажні, просто жах:

Де б погулять в пристойнім товариств

Так ні, побігли по дівках.

Д р у г и й ш к о л я р

(до першого)

Стривай, ще дві ідуть за нами,

Дівчата ладні, чепурні;

Одна – моя сусідка саме,

І страх до любості мені.

Дивись, як ніжками дрібочуть,

Напевно, нас догнати хочуть.

П е р ш и й

Ні, пане-брате! Щ'о нам чепурні!

Біжім, не даймо зникнуть дичині.

Ті рученьки, що в будень працю люблять,

В недільний день найкраще приголублять.

М і щ а н и н

Ні, новий бургомістр не радує мене,

Як на посаду став, так зразу кирпу гне!

А місту з цього мало послуг, –

Що день, то гірше справи йдуть,

Що час, то збільшується послух,

Що раз, то більше з нас деруть.

С т а р е ц ь – л і р н и к

(співає)

Пани кохані, любі пані,

Мої рум'яні, пишно вбрані

Учуйте голос слізний мій,

Запоможіть в нужді гіркій!

Нехай недарма буду грати!

Блаженний той, хто може дати...

Хай ради празника і ми

Повеселимся між людьми.

Д р у г и й м і щ а н и н

Люблю я над усе в неділю а чи в свято

Послухати про війни та бої;

В Туреччині, – десь є такі краї, –

Народи ріжуться завзято.

Стоїш собі із кухлем край вікна,

А по ріці човни проходять рівномірно;

Так весело святковий день мина,

І йдеш додому тихо й мирно.

Т р е т і й м і щ а н и н

Еге ж, сусіде, й я за те,

Хай б’ються там собі на лихо,

Хай світ перевертом іде,

Аби у нас було все тихо.

С т а р а б а б а

(до дівчат-городянок)

Дівчатонька! Ой любий маків цвіт!

У вас не закохатись годі!

Бабуся стане вам в пригоді –

Чи ворожить, чи вилити пристріт.

Д і в ч и н а – г о р о д я н к а

Не йди, Аґато, до старої відьми,

Не станем тут із нею говорить ми;

Та, знаєш, в неї в новорічну ніч

Я судженого бачила навіч.

Д р у г а

Та і мені вона гадала,

Його в кришталі показала:

Військовий, смілий, гарний на виду, –

Шукаю скрізь його, та хтозна, чи знайду.

С о л д а т и

Кріпкії замки –

Мури зубчасті,

Пишні дівчата,

Ще й гордуваті –

Здобич солдата!

Красна в нас плата

За см'іливий труд!

Завше ми радо

Йдем за трубою,

Як до утіхи,

Так і до бою.

Любо нам жити,

Мило нам битись,

Замки й дівчата

Мусять скоритись.

Красна в нас плата

За сміливий труд!

Візьмуть солдати

Й далі ідуть.

Ф а у с т і В а г н е р

Ф а у с т

Від криги звільнив закуті хвилі

Ясної весни животворний зір;

Полів зеленіє весела шир;

Стара зима у люті безсилій

Втекла до схову суворих гір

І посилає подеколи звідти

Зернистого снігу спізнілу стягу,

Що зникне вмить на зеленім лугу,

Бо білого сонце не хоче терпіти;

Всюди буяє ріст і цвітіння,

Все одягає барвне одіння,

І як немає квіток ще тут,

То їх замінює вбраний люд.

З гірки цієї обернися

І на місто подивися:

Як із темрявих воріт

Весело висипав люд, мов цвіт.

Сонце всіх їх радо віта:

Це ж бо день воскресіння Христа,

Та й самі вони з мертвих встали,

Вийшли з тісних, ядушних домів,

Кинули темні горища й підвали,

Стіни гнітючі майстерень, цехів,

Вирвались з вулиць щемких оков,

Із святобливого смерку церков –

Вийшли всі до світла ясного!

Глянь-бо, глянь, народу якого

Розійшлось по садах, по полях,

А ріка тече розлого,

Вся в веселих, рухливих човнах.

Од берега, до краю повен,

Одчалює останній човен;

Навіть з далекої гори

Убрань мигочуть кольори...

А он – селян святкові зграї,

Тут люди раді, як у раї,

І скрізь один лунає крик:

Ось тут я справді чоловік!

В а г н е р

Шановний докторе, із вами

Приємно й корисно пройтись;

А сам би я не зміг гулять між му гирями,

Бо грубості я не виношу скрізь.

Цей крик і зик, скрипки, скраклі

Для мене зроду ненависні:

Так репетують, мов їх гонять духи злі,

І це в них гра, і це в них пісня!

С е л я н и

(танцюють і співають під липами)

Ой пастушок прибравсь в танок,

На жупанку – стрічок, квіток –

Як мак той, процвітає...

Під липою гульня вже йде,

І всі танцюють, аж гуде –

Гей, гоп! Гей, гуп!

Топо-топ! Тупу-туп!

Ще й скрипка витинає.

Ось пастушок прискорив крок,

Та шусть в гурток, та до дівок,

І вже одну штовхає...

Та обертається мерщій:

„Агій, дурний, який швидкий –

Гей, гоп! Гей, гуп!

Топо-топ! Тупу-туп!

Звичаю мов не знає!”

Та пастушок її в кружок,

Направо стриб, наліво скок –

Плахіття тільки має!

Розчервонілись – аж горять,

Втомились — сіли спочивать,

Гей, гоп! Гей, гуп!

Топо-топ! Тупу-туп!

Він дівку підмовляє.

„Ой пастушок, голубчичок!

Слова ж твої, як той медок,

А не зведеш, буває?”

А він її у гай веде,

З-під липи ж їм танець гуде –

Гей, гоп! Гей, гуп!

Топо-топ! Тупу-туп!

Ще й скрипка витинає...

С т а р и й с е л я н и н

А, пане докторе, гаразд,

Що й ви між нас у день оцей:

Такий учений чоловік,

А не цураєтесь людей!

За це ж найкращий кухоль вам,

Хоч покуштуйте наших вин,—

Пиття вам згагу прожене;

І, скільки в кухлі є краплин,

Бажаю я, щоб стільки днів

Вам Бог до віку приложив.

Ф а у с т

За ласку дяку віддаю

І за здоров'я ваше п’ю.

Народ обступає їх колом.

С т а р и й с е л я н и н

Еге ж, гаразд, що ви до нас

У цей веселий день прийшли;

Та ви і в інший, гірший час

До нас прихильними були.

Чимало є між нас таких,

Що ваш покійний панотець

Одзволив з пазурів чуми,

Поклавши пошесті кінець.

А ви, ще парубком, із ним

З села ходили до села

Між хворих, чумних мертвяків –

Не брала вас недуга зла.

Випробувань скінчився час:

Спасителя Спаситель спас.

У с і

Хай Бог пошле вам довгий вік,

Учений муж, наш рятівник!

Ф а у с т

Моліть Того, хто боре зле,

Спасати вчить, спасіння шле.

(Іде з Вагнером далі).

В а г н е р

Народна шана, о великий муже,

Тебе, напевне, схвилювала дуже.

Щасливий той, хто весь свій хист

Оберне на таку користь!

Показує на тебе батько сину,

Юрба навкруг хвилює без упину,

Застиг скрипаль і танцюрист.

Ти йдеш, і всі стоять рядами,

Шапкуючи, прохід дають:

Ще мить – і всі навколішки впадуть,

Немов перед священними дарами!

Ф а у с т

Пройдім туди ще декілька ступнів

Та й сядемо на камені спочити.

Не раз я тут у роздумі сидів,

Від молитов і посту хоровитий,

І, уповавши на Творця,

Ридав, зітхав, ламав я руки,

Благав страшній чумі кінця,

Визволу від тяжкої муки.

Хвала юрби звучить мені як глум,

І скільки вже я передумав дум

Про те, що ми, невдахи бідні,

І батько, й син – похвал не гідні!

Мій батько, чесний, скромний трудівник

Над тайнами природи бивсь весь вік

Ретельно, ревно і невтомно,

Але якось головоломно .

У чорній кухні він сидів,

Замкнувшись із гуртком адептів,

І там за безліччю рецептів

Чудовий еліксир варив.

З негідних речовин червоний лев вчинявся,

Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,

А згодом їх обох ганяв огонь палкий

На шлюбне таїнство з покою у покій.

І в склянці ось, блискучіша над перли,

З'являлася цариця молода;

Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,

Чи вижив хто – питать шкода,

Із цим-то варивом пекельним,

Ще гірше од чуми смертельним,

Ми гори й доли ці пройшли.

Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,

Вони погинули, а я доживсь безслав’я –

Убивцям чую похвали.

В а г н е р

Навіщо вам про те журитись?

Хіба ж не досить нам трудитись

Ретельно й чесно, так, як нас

Учили вчителі в свій час?

Коли ти хлопцем батька поважаєш,

Його науку радо приймеш ти;

Коли ти мужем скарб той умножаєш,

То син твій зможе більше досягти.

Ф а у с т

Блаженний той, хто ще надію має

На світ зірнуть із цього моря тьми!

Бо треба нам, чого не знаєм ми,

Що знаємо – з того пуття немає.

Та годі, годі сумувать

Такої гарної години!

Поглянь, як в сяєві прощальному блищать

Окучерявлені хатини...

Заходить сонце; гасне день у нас;

Десь інший край ще оживить та сила.

Коли б дались мені могутні крила,

Летів би я за сонцем повсякчас,

Глядів би я на світ просторий

У променистім сповитті,

На тихі падоли, на жевріючі гори,

На сріберні струмки і ріки золоті...

Ні дикі урвища, ні темряві ізвори

Мене б у льоті не могли спинить,

І ось уже внизу леліє море,

Ваблива, лагідна блакить...

Не видно вже Божистого світила,

А мрія знов у серці заясніла:

За ним, за ним летіти дню навстріч,

Лишаючи позаду себе ніч,

Над мною – небо, піді мною – хвилі...

Це мрія, сон, а день уже погас...

Чому лиш дух крилатий в нас,

Але тілесно ми безкрилі?

Та хто не марив, хто не снив

Злетіли в'исоко-вис'око,

Почувши жайворонка спів,

Що його не догляне око,

Побачивши, як од землі

Орел шугає попід тучі,

Як понад море й гори-кручі

Летять додому журавлі?!

В а г н е р

І я, було, частенько химерую,

Але в таких дурницях не смакую.

Набриднуть швидко всі поля й ліси;

Пташині крила – то мені до лиха;

Книжки, книжки читати – от де втіха,

Немає в світі кращої краси!

Вони скрашають вечори зимою

І зогрівають серце і думки,

А розгорну пергаменти шумкі –

То й небо те, здається, тут, зі мною.

Ф а у с т

Тобі одна знайома путь,

А я – стою на роздоріжжі...

У мене в грудях дві душі живуть,

Між себе вкрай не схожі – і ворожі.

Одна впилась жаждиво в світ земний

І розкошує з ним в любовній млості,

А друга рветься в тузі огневій

У неба рідні високості.

О духи, духи, ви ж тут є,

Ширяєте між небом і землею,

Зійдіть до мене й силою своєю

Змініть, змініть життя моє!

Коли б плаща чарівного я мав,

Щоб він мене поніс у світ незнаний,

То я б його, щасливець незрівнянний,

І за царську порфіру не віддав.

В а г н е р

Не викликай тих духів навісних,

Що в мареві над нами в’ються роєм:

Даремно людям ждать добра від них,

Вони приносять звідусюди зло їм.

Із півночі кусливі духи йдуть,

І зуби, й язики у них гостренні,

Зі сходу сонця нам вони засуху шлють,

Сухотами згризаючи легені,

Із півдня, із розпечених пустинь

Спекотою палючою діймають,

Із заходу не прохолодну тінь,

А зливу, як потоп, на ниви насилають.

Лиш позови – вони з’являються на клич,

Готові враз на згубу і на шкоду,

Та, хоч і ангельська в них річ,

Вони диявольського роду.

Але ходім! Уже зовсім стемніло,

Холодна мла полями залягла;

Кортить увечері до хатнього тепла!

Та що ж ти став і дивишся здуміло,

Мов поночі побачив дивне щось?

Ф а у с т

Собака чорний он там по ріллі блукає.

В а г н е р

Та бачу й я – нічого в тім немає.

Ф а у с т

Ану пригляньсь, на що воно здалось?

В а г н е р

То, мабуть, пудель, що шукає

Свого хазяїна сліди.

Ф а у с т

А глянь, як він спіралями кружляє,

Зближаючись щораз до нас сюди!

За ним слідком у грі витворній

Мигочуть іскри голубі...

В а г н е р

Та що це ти?

Там просто пудель чорний,

А інше все примарилось тобі.

Ф а у с т

Мені здається, ніби він проводить

Чаклунський круг навколо наших ніг.

В а г н е р

Дивись, як сторожко й непевно

він підходить –

Замість хазяїна він двох чужих настиг.

Ф а у с т

Все вужче коло, вже він близько!

В а г н е р

Ну от, дивись, звичайне псисько,

Гарчить, то знітиться увесь,

Хвостом виляє — звісно, пес.

Ф а у с т

До мене, цуцику! На, на!

В а г н е р

Ця псина, бач, яка чудна!

Як станеш ти – й вона тут стане,

Гукнеш – одразу прибіжить,

Загубиш щось – то найде вмить,

Ціпка тобі з води дістане.

Ф а у с т

Ти правду кажеш, духа тут нема;

В цьому собаці – виучка сама.

В а г н е р

І мудреця, буває навіть,

Такий собака зацікавить;

Твоєї ласки сп'овна заслужив

Годованець веселих школярів.

 

Увіходять до міської брами .

 

КАБІНЕТ ФАУСТА

Фауст увіходить з пуделем.

Ф а у с т

Покинув я поля і луки,

Що у нічнім тумані сплять,

Ущухли в грудях люті муки,

І буйні пориви мовчать.

Душа стражденна просвітліла –

Благословен просвіток цей!

І знову в ній заговорила

Любов до Бога, до людей.

Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!

Чом ти там на порозі гарчиш?

Ляж біля печі, треба зігріться...

Ось на подушку, та мовчи ж!

Кумедно кружляв і петляв чогось ти,

Як сюди ми йшли по дорозі крутій,

Тепер попав до мене в гості,

Так шануватися умій.

Коли у келії смиренній

Знов світло лампи спалахне,

В моїй душі, добром натхн'енній,

Зринає видиво ясне.

Думки стають чіткі і стислі,

Надія лине в майбуття,

І знову, знов я зношу мислі

До потайних джерел життя.

Та цить же, пуделю! Твоє завивання

Не гармонує зі звуками тими,

Що душу сповняють думками святими.

Таж нам відоме людське глузування

З високого всь'ого,

З того, що в ньому не тямлять нічого;

Осміюють вони прекрасне все;

І ти туди ж, за ними, псе!

Та лихо мені! Я знову нудьгую,

В душі задоволення більше не чую.

Чом так швидко криниця висихає,

А мене знов спрага змагає?

Не раз таке було зі мною...

Та з цим ще можна позмагатись:

Нам треба вірою пройнятись,

Премудрістю понадземною,

Нам тільки Відкриття з'ясує світ.

Відкрию Новий Заповіт,

Відкрию текст прадавній знову,

Заглиблю в нього пильний зір

І цей священний первотвір

Перекладу на милу рідну мову.

(Розгортає книгу і лаштується перекладати).

Написано: „Було в почині С л о в о!”

А може, переклав я зразу помилково?

Зависоко так слово цінувать!

Інакше треба зміркувать,

Так внутрішнє чуття мені говорить.

Написано: „Була в почині М и с л ь !”

Цей перший вірш як слід осмисль,

Бо ще перо біди тобі натворить.

Хіба ж то мисль і світ і нас створила?

А може, так: „Була в почині С и л а !”

Пишу – і сумнів душу огорнув:

Я, мабуть, знову суті не збагнув...

Та світ свінув – не зрадила надія,

І я пишу: „Була в почині Д і я!”

Коли ти хочеш тут сидіти,

Пуделю, то годі вити

І скавуліти!

Мені в роботі заважаєш,

Господаря так зневажаєш!

Хоч мені з кімнати

Прийдеться тікати,

Хоч гостю покажу поріг:

Біжи туди, звідкіль прибіг!

Та що це? Що я бачу?

Чи я притомність трачу?

Чи це не сон, чи не мара?

Собаку щось мов розпира –

Росте, росте, як та гора,

Втрачає подобу собачу!

Так ось кого я пригостив!

Немов страшенний бегемот,

Він блимнув оком, роззявив рот.

Ну що ж! Бог милостив!

Пекельне кодло розженем

Ми Соломоновим ключем !

Д у х и

(в коридорі)

Одного уже зловили –

Обережно, браття миле!

Як в капкан хитрий лис,

Втрапив в пастку хижий біс.

Тільки глядіть!

Підлетіть та заграйте,

Все змішайте,

І звільніть його, звільніть!

Якщо ми зможем –

Йому допоможем;

Він нашій породі

Теж стане в пригоді.

Ф а у с т

Я звіра чарами зв’яжу ,

Замову Чотирьох скажу:

Саламандро, блищи,

Ундіно, течи,

Сільфідо, подуй,

Кобольде, працюй!

Той, хто не знає,

Що в кожній стихії

Силу становить –

Той не здолає

Добрі й лихії

Духи замовить.

В огні розвійся,

Саламандро!

В воді розлийся,

Ундіно!

Блисни в повітрі промінно,

Сільфідо!

Дай дому поміч незмінно,

Incudus! Incudus!

Вийди, я тебе не боюсь!

Ось всі чотири –

Нема їх в звірі...

Лежить і вищиривсь, бридкий;

Його не зрушив поклик мій!

Та ще я нову

Вживу замову.

Ти, може статься,

Пекельного роду?

Глянь на цей знак !

Його бояться

Всі ваші зроду.

Чому ж це ти наїживсь так?

Виплід триклятий!

Вмієш читати

Ім’я Несказанного,

Чудом зачатого,

За нас розп’ятого,

В віках осіянного?

Де ж він? За піччю он,

І вже вироста, як слон,

Заповнює весь покій,

Хоче узятись туманом...

Спускайся униз мерщій!

Падай ниць перед паном!

Бачиш, мої не марнії погрози,

Спалять тебе святії грози!

Не змушуй же

Вогонь троїстий лити !

Не змушуй же

Щонайсильніших чар ужити!

М е ф і с т о ф е л ь

(виступає, коли туман розійшовся,

з-за печі в одязі мандрованого схоласта )

Що тут за шум? Чим зможу вам служити?

Ф а у с т

Так ось хто в пуделі сидів!

Мандрований схоласт! Оце так насмішив!

М е ф і с т о ф е л ь

Вітаю вас, великовчении муже!

Од ваших чарів впрів я дуже.

Ф а у с т

Як звешся ти?

М е ф і с т о ф е л ь

Як дивно запит цей

Від того чуть, хто зневажає слово

Й, не звикши мислить поверхово,

Зглибляє дійсну суть речей.

Ф а у с т

Таких, як ти, відома суть –

Аж світиться крізь покрив назви;

Пізнаєтесь усюди враз ви,

Коли „лихими” вас „спокусниками” звуть;

Ну, добре, хто ж ти є?

М е ф і с т о ф е л ь

Я – тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.

Ф а у с т

Це загадка! Розгадку ж хто подасть?

М е ф і с т о ф е л ь

Я – заперечення усього!

Бо всяка річ, що постає,

Кінець кінцем нічим стає,

І жодна річ буття не гідна.

А все, що ви звете гріхом,

Чи згубою, чи просто злом, –

Ото моя стихія рідна.

Ф а у с т

Ти кажеш, що ти – часть,

а сам з’явивсь цілком.

М е ф і с т о ф е л ь

Мені чужа зарозумілість.

Це ж тільки ви з своїм дурним світком

Себе вважаєте за цілість.

Я ж – часть од часті лиш, що перше всім була,

Частинка тої тьми, що світло привела,

Те світло гордеє, що хочеться йому

З одвічних володінь прогнати матір тьму.

Та це йому не вдасться – шкода сил,

Воно навік приковане до тіл:

Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,

Тілами лиш спиняється в ході,

А згинуть ті тіла – тоді

Й воно разом з тілами згасне.

Ф а у с т

А, ось до чого ти згодивсь!

Велике знищить – неспромога,

Так ти з маленьким заходивсь.

М е ф і с т о ф е л ь

Та й тут непевна перемога!

Цей світ, оце нікчемне Щось,

Проти Ніщо мов затялось;

На всякі способи я брався,

А все удачі не діждався:

Проти пожеж, потопів, бур

Земля стоїть собі, як мур!

Людське й звірине кодло теж набридло:

Як можна так поводитися підло?

Вже я їх бив, губив – і знов,

Дивись, шумує свіжа кров.

І скрізь таке, хоч бийся в груди –

В землі, в воді, в повітрі, – всюди

Мільйони родяться життів,

В теплі і в холоді, в сирому і в сухому...

Остався б я, напевне, ні при чому,

Коли б огонь служить не захотів.

Ф а у с т

На всеблагу творящу силу,

Підступний, ниций, хижий біс,

Ти руку смертно-зледенілу

Даремно, грозячи, підніс.

До чогось іншого б узявся,

Потворний дух, поріддя тьми!

М е ф і с т о ф е л ь

Та я вже й сам був поривався;

Про це ще поговорим ми.

А зараз можна мені вийти?

Ф а у с т

Чому ж не можна? Ну й чудний ти!

Тепер уже знайомі ми:

Заходь до мене, як захочеш,

Вікном – вікном, дверми – дверми,

Та й через комин ти проскочиш.

М е ф і с т о ф е л ь

Та так-то так! А звідси вийти як?

Завадою постане під ногами

Біля порога тайний знак.

Ф а у с т

А! Ти злякався пентаграми ,

Що має силу над чортами?

Пекельнику, як ти сюди пробравсь?

І як це дух такий попавсь?

М е ф і с т о ф е л ь

А придивись до неї пильно, –

Вона накреслена нещільно:

Не вийшов трохи крайній кут.

Ф а у с т

Випадок добре постарався!

Так ти тепер в неволі тут?

Оце не ждав, не сподівався!

М е ф і с т о ф е л ь

Коли сюди я вскочив псом,

Я не помітив знаку того, –

І чорту вийти вже незмога.

Ф а у с т

А чом не вилізти вікном?

М е ф і с т о ф е л ь

Та звичка в нас така вже здавна повелась:

Чортам і привидам скрізь вхід без перепони,

Але кудою вліз, тудою і вилазь.

Ф а у с т

То в пеклі теж свої закони?

Чудова річ! То з вами можна й пакт

Надійний підписати, безумовно?

М е ф і с т о ф е л ь

Як хто формальний укладе контракт,

Обіцяне завжди одержить сповна.

Колись питання це складне

Ми обговорим неодмінно.

Ну, а тепер пусти мене,

Прошу тебе, прошу уклінно.

Ф а у с т

Та ще хвилиночку пожди,

Скажи мені хорошу казку!

М е ф і с т о ф е л ь

Та це ми встигнемо завжди.

Пусти мене, зроби цю ласку!

Ф а у с т

Чи я шукав тебе, скажи?

Ти ж сам попавсь мені на щастя.

Хто чорта вловить, то держи,

Хтозна, чи ще коли впіймати вдасться.

М е ф і с т о ф е л ь

Гаразд, на все я пристаю,

Як хочеш, я лишусь з тобою,

Але дозволь фантазію твою

Потішити мого мистецтва грою.

Ф а у с т

Роби що хоч, але гляди,

Щоб не було в тій грі нуди.

М е ф і с т о ф е л ь

Твої чуття за цю часину

Зазнають більше втіх, мій сину,

Ніж в цілий рік сіреньких днів.

Ти вбачиш любосну картину,

Ти вчуєш духів ніжний спів, –

І це не буде лиш маною:

Відчуєш ти амброзій пах

І смак нектару на устах,

Торкнешся щастя ти рукою.

А збори скорі будуть в нас:

Весь гурт наш тут; почнімо враз!

Д у х и

Щезніть, зникайте,

Темні склепіння!

Дивно привітне,

Ніжно-блакитне

Небо, сіяй!

Геть розпливайтесь,

Чорнії тучі,

Ви ж розгоряйтесь,

Зорі блискучі,

Сонце, заграй!

Діти небесні –

Духи чудесні,

Ласку несучи,

Тут пролітають,

Трепет жагучий

Скрізь викликають;

Звинні їх тіні

В барв мерехтінні

Землю вкривають

Там, де в альтанах

Пари коханих

В пристраснім млінні

Душі зливають.

Зелено пишні

Лози буяють,

Грона розкішні

Тяжко звисають,

І винотоки

Винні потоки,

Пінні й шумливі,

З них вигнітають.

В радісній зливі

З гір, маєм критих,

По самоцвітах

Струмні ті ллються,

Поки зійдуться

В ріки глибокі,

Плеса широкі.

Любить там птиця

Солодко впиться

Й далі помчати

Десь на чудовий

Острів казковий

Сонце стрічати.

Чуєш, у лузі

Спів там лунає?

Бачиш, у крузі

Танець буяє?

Всюди тут воля,

Всім тут роздолля:

Ті поп’ялися

По верховині,

Ті розплилися

В озера сині,

Інший ширяє

В небо безкрає,

В далі прозорі,

Звідки ллють зорі

Щастя жагу.

М е ф і с т о ф е л ь

Заснув! Гаразд, мої хлоп’ята чулі!

Чудово ви співали люлі-люлі;

За цей концерт я не лишусь в боргу.

Він думав, що мені звідсіль уже не вийти!

Ще більш його маною оповийте,

Ще глибш його занурте в море мар!

Мені ж тепер пацюк на визвіл прийде,

Розбить накреслений цей чар.

От і пацюк вродивсь одразу –

Шмигнув до ніг і жде наказу.

Володар всіх щурів, мишей,

Жаб, мух, комах, блощиць, вошей

Тобі наказує підлізти

І на порозі знак прогризти

Там, де оливи він полив, –

За діло ж, ну, без зайвих слів!

Он закрутка чаклунська, бачиш, скраю?

Я через неї тут сидіти маю;

Гризни! Ще раз, і всьому край! –

Ну, Фаусте, спи й поки що бувай!

Ф а у с т

(прокинувся)

Це що ж, я знов в оману дався?

Знов духів рій без сліду зник,

Почезла чортова мана вся,

Та й пудель теж кудись утік!