Фауст. 3-тя частина

КАБІНЕТ ФАУСТА

Фауст і Мефістофель

Ф а у с т

Хто там? Заходь! Чи ж мук іще не досить?

М е ф і с т о ф е л ь

Це я.

Ф а у с т

Заходь!

М е ф і с т о ф е л ь

Хто хоче, тричі просить.

Ф а у с т

Заходь же!

М е ф і с т о ф е л ь

От за це люблю;

Дійдем до злагоди ми духом.

Дивись, яким прийшов я зухом:

В червець убрався, в блаватас ,

Плащем обвинувся єдвабним,

Вдяг капелюх з пером привабним

Ще й шпагу замашну припас.

Послухай дружньої поради,

Вдягни й собі такі наряди,

Покинь нікчемні заняття, –

Узнаєш, що таке життя.

Ф а у с т

Шкода мені у шати ті вбиратись,

Турбот життя й на них лежить печать.

Я застарий, щоб тільки гратись,

Замолодий, щоб не бажать.

Чого ж мені од світу ждати?

І що той світ спроможний дати?

Страждай, терпи! Терпи, страждай! –

Цей спів я чую щохвилини,

І щогодини, і щоднини

Усе життя – із краю в край.

Прокинувся уранці – і тривога,

Печаль гірка мене уже тіснить,

Що весь цей день не дасть мені здійсні

Ні одного бажання, ні одн'ого...

Найменший проблиск щастя враз

Від злої критики погасне,

Зникає видиво прекрасне

За тисяччю гидких гримас...

Нічною зрадною добою

Я в ліжко з острахом іду –

І тут мені нема спокою

Од снів, що сняться на біду.

А Бог той, що живе в мені

І сили збуджує духовні,

Громадить їх бентежно в глибині,

Та вийти не дає назовні.

Онавіснів мені тягар буття –

Я кличу смерть, ненавиджу життя.

М е ф і с т о ф е л ь

Та хто ж бажає смерті прибуття?

Ф а у с т

Блаженний той, кому у сяйві слави

Вона чоло у лавр зав’є кривавий,

Кого знайде серед гулянки

В обіймах дівчини-коханки.

Чому не вмер я в захваті в ту мить,

Як Дух Землі мені явився!

М е ф і с т о ф е л ь

І все-таки якогось трунку спить

Ти тої ночі не рішився.

Ф а у с т

Як бачиться, ти любиш шпигувать.

М е ф і с т о ф е л ь

Хоч не всевіда я, а дещо можу знать.

Ф а у с т

Тоді від пориву страшного

Спинив мене знайомий спів,

І спомин днів дитинства м'ого

Іще раз душу обманив...

Клену ж я все, що нас тримає

В тенетах марев і оман,

Клену я все, що нам скрашає

Життя земного тужний бран!

Прокльон бучному гордуванню,

Що дух ним сам себе п’янить,

Прокльон людському сліпуванню,

Що нас обманює щомить!

Прокльон вам, мрії славолюбні,

Бажання ввічнити ім’я,

Прокльон вам, пута злудні, згубні –

Робота, влада і сім’я!

Прокляття золоту, мамоні ,

Що завдає нам тьму турбот

Або колише нас на лоні

Розкошолюбних насолод!

Я шлю прокльон любові щирій,

Смачному соку виногрон,

Я шлю прокльон надії, вірі,

Й терпінню надто шлю прокльон!

Х о р д у х і в

(незримо)

Жаль! Жаль!

Розбив ти його,

Прекрасний світ,

Ударом руки –

Розбив на друзки!

То вчинок півбога!

Ми зносим

Уламки у вічне Н і ч о г о,

Голосим

По загинулій красі.

Сильніший,

Як земнородні всі,

Пишніший

Світ побудуй,

Побудуй його в серці своїм!

І прямуй

Шляхом новим

З духом ясним,

І чарівніший

Спів наш почуй!

М е ф і с т о ф е л ь

Мої малята

Мудрі до ката.

Чуєш, як до втіх і дії

Радять, мов старії?

Звуть тебе в світи

З цеї самоти,

Що від неї кров німіє,

Розум туманіє.

Кинь панькатись із вічною журбою,

Що круком серце рве тобі з грудей.

Відчуєш ти, оточений юрбою,

Що й ти людина між людей.

Не хочу я, правда, рівнять

Тебе до того наброду.

Я сам не великого роду;

Але, коли схочеш пристать

До мене в життєвій дорозі,

То буду тобі по змозі

Товаришем вірним,

Слугою покірним,

А хочеш – і псом,

Безмежно відданим рабом.

Ф а у с т

Якої ж ти від мене хочеш плати?

М е ф і с т о ф е л ь

Того часу ще досить довго ждати.

Ф а у с т

Ні, ні! Ти, чорте, егоїст,

І так не зробиш, Бога ради,

Комусь другому щось в користь.

Кажи, якої хочеш плати,

А то не буду і наймати.

М е ф і с т о ф е л ь

Я маю т у т тобі у всім служить,

Скоряючись завжди твойому слову.

Коли ж ми т а м зустрінемося знову –

Ти мусиш те ж мені робить.

Ф а у с т

Що буде там – мене це не обходить.

Ти можеш світ якийсь новий виводить,

Коли зруйнуєш той, що є.

На цій землі я радістю втішаюсь,

Під небом цим я муками караюсь,

І аж тоді, як з ними попрощаюсь,

Нехай що хоче настає.

І не бере мене цікавість

Спізнати той інакший світ,

Чи є і там любов, ненависть,

Чи є і там і верх, і спід.

М е ф і с т о ф е л ь

Та, якщо так, тобі немає риску.

Угодьмося. Лиш дай мені підписку,

Я дам тобі таке, чого повік

Іще не бачив чоловік.

Ф а у с т

Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?

Чи можеш ти стремління ті узнати,

Що їх плекає дух людський?

Є в тебе їжа – в ній нема поживи;

Є в тебе злото – та воно рухливе,

Із рук виприскує як стій;

Покажеш гру – в ній виграть неможливо,

Даси коханку – а вона, зрадлива,

З моїх обіймів іншому морга;

Є в тебе честь і слава дорога –

Мов метеор, вона щезає;

У тебе плід зеленим зогниває,

А дерево лиш мить одну цвіте.

М е ф і с т о ф е л ь

Така вимога біса не злякає,

Я можу дать тобі все те.

Та, друже мій, колись і щось хороше

Утішити в спокої прийде нас.

Ф а у с т

Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе,

То буде мій останній час!

Коли тобі, лукавче, вдасться

Мене собою вдовольнить,

Коли знайду в розкошах щастя, –

Нехай загину я в ту мить!

Ідем в заклад?

М е ф і с т о ф е л ь

Ідем!

Ф а у с т

Дай руку, переб’єм!

Як буду змушений гукнути:

„Спинися, мить! Прекрасна ти!” –

Тоді закуй мене у пута,

Тоді я рад на згубу йти.

Тоді хай дзвін на вмерле дзвонить,

Тоді хай послух твій мине,

Годинник стане, стрілку зронить,

І безвік поглин'е мене.

М е ф і с т о ф е л ь

Зміркуй як слід! Ми все затямим, друже!

Ф а у с т

На це ти маєш всі права.

Що я кажу – то не пусті слова.

Як буде так – я раб тобі, злий душе,

Тобі чи ще кому – байдуже.

М е ф і с т о ф е л ь

Сьогодні ж, пане докторе, в обід

Я до своєї служби приступаю.

Але – життям і смертю заклинаю –

Розписку дай, щоб все було як слід.

Ф а у с т

Навіщо ця формальність дріб’язкова?

Не знаєш ти, що ми додержуємо слова?

Тобі не вистачить хіба,

Що слово дам несхибне, поки віку?

Весь світ тече, хисткий без міри і без ліку,

Мене ж затримає клятьба?

Хоч, може, це й химера все –

Але душа її приймає.

Блаженний той, хто вірність в серці має,

Він без жалю все в жертву їй несе.

А звій пергамену, і підпис, і печатка

Лякає всіх, як хижий василіск;

Там слово мертве од початку,

Там владу мають шкура й віск.

Скажи ж мені, щ'о треба взяти:

Мідь? Мармур? Шкуру? Папірець?

Різець, перо чи олівець?

Як бачиш, вибір пребагатий!

М е ф і с т о ф е л ь

Уже засипав, як з лоток...

Навіщо стільки тої мови?

Бери абиякий листок,

А підписатися – вточи краплину крові.

Ф а у с т

Ну що ж, і цей зроблю я крок,

Коли вже в вас такі умови.

М е ф і с т о ф е л ь

Кров, бачиш, своєрідний сік.

Ф а у с т

Не бійсь, що я угоду цю порушу:

Мою нестримно пориває душу

До того, що тобі прирік.

Даремно я себе дурив:

Не більш од тебе я заважив.

Великий дух мене зневажив,

До тайн природи вхід закрив.

Тепер порвалась нитка мислі,

Науки стали мені ненависні.

Тепер у вирі чуттєвих втіх

Я пристрасті пломінь заспокою,

За чарівною пеленою

Набачусь див і чуд усіх.

Риньмося сміло в часу прибій,

В потік випадків і подій,

Нехай і сміх, і плач,

І щастя, й біль невдач

Перехлюпуються, як хвилі рік:

Лиш в русі проявить себе чоловік.

М е ф і с т о ф е л ь

В нас не питай, де міра й край:

Всього досхочу, до жадоби.

Бери, хапай, що до вподоби,

І на здоров’я поживай.

Лиш не губись, держися сміло.

Ф а у с т

Та зрозумій, не в насолодах діло.

В стражданнях радощі відчути я готов,

Утіху – в розпачі, в ненависті – любов.

Мій дух звільнивсь уже од пут науки,

Чутким зробивсь до будь-якого болю,

Вмістить в собі всі радощі і муки,

Все те, що людству випало на долю.

І глиб, і вись – все духом охоплю я,

І втіху, й біль – все в серце уберу я,

Щоб всім єством своїм з єством вселенським злитись

І разом з ним у безвість провалитись.

М е ф і с т о ф е л ь

І я жую вже ряд тисячоліть

Той шмат черствий, мій друже милий!

Ніхто з людей, з колиски й до могили,

Старої з'акваски ніяк не міг стравить.

Повір мені, для себе сам

Бог сотворив цей світ як цілість;

Він в вічнім світлі сяє там,

Нам дав лиш пітьму, ну, а вам

І день і ніч послав як милість.

Ф а у с т

Коли ж я хочу!

М е ф і с т о ф е л ь

Це воно!

Але... тут є „але” одно.

Мистецтво довге, вік короткий,

Ти б мусив знати це давно.

Нехай який-небудь поет солодкий,

У мріях смілий, у серці кроткий,

Для тебе аж у хмари зайде,

Найкращі якості там найде;

Ти будеш сміливий, як лев,

І, як сайгак, прудкий,

Як півдня син, яркий, палкий,

Як сіверяк, кріпкий.

І будеш ти зразком лицарства

І водночас верх'ом лукавства,

Зумієш пристрастю палати

І розраховано кохати.

Таку прояву високосну

Знач'у я знаком мікрокосму.

Ф а у с т

Хто ж я такий, що досягти

Я мрії людськості не можу,

Якою душу я тривожу?

М е ф і с т о ф е л ь

Кінець кінцем, ти – тільки ти.

З мільйонів кучерів дістань собі перуки,

На височеннії зопнися закаблуки,

Але й тоді ти будеш – ти.

Ф а у с т

Не радує мене тих знань скарбниця,

Що я збирав на протязі років...

Я ніби й ріс – а добре придивиться,

То духом я ні крихти не зміцнів;

Не став я ні на волос вищий,

До безконечного не ближчий.

М е ф і с т о ф е л ь

Мій друже, дивишся на речі

Ти якось надто по-старечи;

Ні, треба діяти не так,

Поки в житті ми чуєм смак.

Кат знає! Руки, ноги маєш,

І голова, і зад – все є...

А те, чим вільно користаєш,

То, може, скажеш, не твоє?

Шестірку коней я впряжу,

Коли купити їх до змоги,

І, хоч людина, а біжу,

Як звір двадцятьчотириногий!

Мерщій покиньмо всі думки

І в світ пориньмо навпрямки!

Хто в мудрощі химернії заходить,

Той мов осел, невдаха-довговух,

Якого пустирем мара по колу водить,

Коли кругом хвилює пишний луг.

Ф а у с т

З чого ж ми почнемо?

М е ф і с т о ф е л ь

Мерщій відціль біжім!

Та це ж катівня, а не дім!

Себе ти тут даремно душиш

І хлопчаків нещасних сушиш;

Нехай сусіда цим живе,

Товче, як знає, воду в ступі...

Чи тим малим ти скажеш щось нове?

Вони для того надто глупі.

Ось чуєш, вже один іде!

Ф а у с т

Я не прийматиму нікого.

М е ф і с т о ф е л ь

Та бідний хлопець довго жде,

Невже ж і піде без нічого?

Стривай, цей плащ і шапочка оця

Мені якраз, здається, до лиця.

(Перевдягається)

На мене сміло покладайся,

Я хлопчику скажу два-три слівця,

А ти іди в дорогу вже ладнайся.

Фауст виходить.

М е ф і с т о ф е л ь

(у Фаустовій довгій одежі)

Зневаж лиш розум і знання –

Найвище людське надбання;

Хай дух олжі тебе охмарить,

Дивами злудними обмарить, –

Тоді робота нам легка...

Йому діставсь на долю дух бентежний,

Що мчить усе вперед, усе чогось шука,

Рвучись кудись в простір безмежний,

Од втіх земних він утіка.

Втягну ж його в життя розпусне,

У світ нікчемностей липкий,

Хай б’ється, борсається, грузне,

Нехай в ненаситі своїй

Жадливими устами дарма ловить

Примарну їжу і пиття, –

Коли б і не вдалось мені його підмовить,

То він би й сам пропав без вороття.

Увіходить учень.

У ч е н ь

У цьому місті я новак,

Сюди осміливсь завітати,

Щоб мужа вченого пізнати,

Якого тут шанує всяк.

М е ф і с т о ф е л ь

Вельми вдячний вам за цюю честь,

Та таких, як я, немало єсть.

Ви що, уже взялися за науку?

У ч е н ь

О, прийміть мене під вашу руку!

Я з щирим серцем сюди прийшов,

Є й грошенята, й свіжа кров.

Довго мене не пускала мати,

Та дуже хочу мудрість пізнати.

М е ф і с т о ф е л ь

Тоді на місці ви якраз.

У ч е н ь

Признатись, сумно якось у вас:

Усі ці мури, всі ці зали

Мені до серця не припали.

Мов нежива оселя ця –

Ані зела, ні деревця,

А як за парту я сідаю –

І слух, і зір, і ум втрачаю.

М е ф і с т о ф е л ь

Та тут у звичці діло все.

І немовля спочатку теж

Не дуже радо груди ссе,

А опісля – не одірвеш.

Отак і вам – науки груди

Щодня смачніше ссати буде.

У ч е н ь

Радніший я до тих грудей допасти,

Але ж навчіть, як шлях до них прокласти?

М е ф і с т о ф е л ь

Та ви скажіть мені вперед,

Який ви обрали факультет?

У ч е н ь

Я хочу справді вченим стати,

Усе знання умом обняти,

Пізнать життя землі і неба

І всіх речей збагнути суть.

М е ф і с т о ф е л ь

Ви стали враз на вірну путь;

Лиш розважатися не треба.

У ч е н ь

Візьмусь я щиро працювати,

Але хотілося б мені

Хоч трохи часом погуляти

У гарні святкові літні дні.

М е ф і с т о ф е л ь

Цінуйте час – він не стоїть на місці,

Зумійте з нього взять якмога більш користі,

А щоб як слід згострити ум,

Вступіть в Collegium logicum .

Там дух ваш добре намуштрують,

В іспанські чоботи озують ,

Щоб він тягнувсь за кроком крок

Обачно по шляху думок,

А не збивавсь на манівці,

Як блудний вогник по луці.

Там вас навчатимуть щодня:

Не дій ніколи навмання,

Не так-то просто їсти й пить –

Все слід під „раз, два, три” робить.

Думки у нас фабрикують так,

Як складну тканину тче верстак:

Раз ступив – тисячі ниток,

Раз прибив – непомітно ллються,

Човники сюди-туди снуються,

В основу вплітаючи уток.

А тут філософ вже підходить

І щ о , й ч о г о , і я к доводить:

Як перше так і друге так, –

То третє і четверте так;

Як першого й другого немає,

То третє й четверте відпадає.

І славлять повсюди його учні,

Та щось із них ткачі незручні.

А стане мудрець живе щось вивчати –

Заходиться з нього дух виганяти,

І от – всі частки в руках трима,

Та що по тих частках – зв’язку ж нема!

„Encheiesis naturae” це в хімії звуть,

Ті мудрощі темні самі себе б’ють.

У ч е н ь

Мені не все тут зрозуміло.

М е ф і с т о ф е л ь

Та далі краще піде діло,

Навчіться лиш редукувати

І вірно класифікувати .

У ч е н ь

Од цих речей я очманів:

У голові – мов сто млинів.

М е ф і с т о ф е л ь

А потім, щоб дійти мети,

Слід метафізику пройти.

Збагніть, зглибіть усе те в ній,

Чого не втямить глузд людський,

А як не все і збагнете –

Слова ж препишні є на те!

Та ви в цей перший рік занять

Повинні пильно працювать:

Щодня п’ять лекцій буде в вас;

З дзвінком завжди заходьте зразу в клас,

Заздалегідь завчіть урок

З своїх книжок – рядок в рядок,

Побачите, що вчитель вчить

Достотно так, як там стоїть,

І все пишіть у зошит свій,

Мов то диктує Дух Святий.

У ч е н ь

Я розумію це чудово:

Не спи, у класі сидячи,

Усе записуй слово в слово,

Іди додому та й учи.

М е ф і с т о ф е л ь

То вибирайте ж факультет!

У ч е н ь

У правознавстві щось принади я не бачу.

М е ф і с т о ф е л ь

За це я вас не винувачу:

Наука права – то не мед.

Закон, права, правопорядок –

Все те прийшло до нас у спадок,

Передавалось, як лишай,

Із роду в рід, із краю в край.

Страждай, тому що ти нащадок:

Ум – безумом і злом добро стає,

А що у нас природне право є,

Про те нема ніде і згадок.

У ч е н ь

Тому, що досі думав сам,

У вас підтвердження знайшов я.

Чи не піти ж на богослов’я?

М е ф і с т о ф е л ь

Я б не хотів зле радить вам.

В науці тій обачним треба бути,

Щоб на слизьку дорогу не ступить.

Розлито стільки в ній таємної отрути,

Що трудно нам її од ліків одрізнить.

Найкраще й тут – одного лиш держітться

І на слова учителя кляніться,

Тоді вам прикростей не знать.

І взагалі, держіться слова,

І в храм пізнання путь готова.

У ч е н ь

Але ж до слів потрібно і понять!

М е ф і с т о ф е л ь

Авжеж, це так, міркуючи сумлінно;

Та де понять не стане, неодмінно

Словами слід їх підмінять.

Словами спорять на всі теми,

Словами творять всі системи,

Словам тим віри всі діймають,

Із слова букв не викидають.

У ч е н ь

Пробачте, я вам відбираю час,

Розпитуючи без упину,

Та хтів би я почуть од вас

Ще кілька слів про медицину.

Три роки швидко промайнуть,

А ще ж яка далека путь!

Та вже як хто покаже пальцем,

То ніби охітніше йти.

М е ф і с т о ф е л ь

(до себе)

Ну, мабуть, годі сухот'и,

Явлюся знов, як чорт – зухвальцем.

(Вголос)

Дух медицини легко зрозуміть.

Великий і малий світ вивчити прийдеться,

А там – нехай усе ведеться,

Як Бог велить!

Тут нічого в премудрощах витать –

Не перевчиш усього і за вік;

Хто н'агоду зумів піймать,

То тільки й чоловік.

А ви збудовані як треба,

Та й смілість би у вас найшлась, –

І як повірите ви в себе,

То й інші теж повірять в вас.

Займіться, раджу вам, жінками:

В них охи й ахи цілий вік;

Тих самих лік

Всі потребують хворі дами;

Не надто грубо лиш зайдіть –

І всі до вас попали в сіть.

На титул ваш усі повірить ладні,

Що рівних вам у вмілості нема,

І мацайте собі усі красоти знадні,

Що інший жде роками задарма.

Щупніть їй пульсик, як годиться,

Метніть їй зір при тім палкий,

Візьміть за стан її стрункий –

Чи не тісна, мов, шнуровиця?

У ч е н ь

Оце воно! Тут видно, що і де.

М е ф і с т о ф е л ь

Теорія завжди, мій друже, сіра,

А древо жизні – золоте .

У ч е н ь

Немов крізь сон я слухаю все те.

За мудрі ради вам подяка щира;

Коли ж іще мене ви повчите?

М е ф і с т о ф е л ь

Я помогти готовий завше.

У ч е н ь

Я не піду од вас, не взявши

Хоч пари писаних рядків:

В альбом що-небудь я б просив.

М е ф і с т о ф е л ь

Гаразд!

(Пише й дає).

У ч е н ь

(читає)

Eritis sicut Deus, scientes bonum et malum .

(З пошаною закриває альбома,

вклоняється й виходить).

М е ф і с т о ф е л ь

Слухай цих слів та змії, тітки моєї, поради –

Будеш своїй богорівності

сам незабаром нерадий!

Ф а у с т

(увіходить)

Куди ж ми підемо?

М е ф і с т о ф е л ь

Побудемо, де слід:

Оглянем перш малий, за ним великий світ .

Побачиш, буде до любові

Тобі цей курс наук чудовий.

Ф а у с т

Задовга в мене борода,

І пустувать мені шкода.

Боюсь, що зробим кепську спробу,

Цей світ – не на мою подобу;

На людях нічусь я, малюсь,

Завжди соромлюсь і гублюсь.

М е ф і с т о ф е л ь

Нічого, друже мій, усе це згодом дасться,

У себе тільки вір, і ти доб’єшся щастя.

Ф а у с т

А як же з дому нам піти?

Де тії коні, повіз, челядь?

М е ф і с т о ф е л ь

Та наші так: плаща лише простелять –

І пошуміли у світи!

У смілий цей політ з собою

Речей багато не бери;

Ми миттю злинем догори,

Ось тільки я дмухну югою –

Легенько скрізь летітиметься нам!

Поздоровляю вас з новим життям!

АВЕРБАХІВ СКЛЕП У ЛЕЙПЦИҐУ

Веселе товариство розважається.

Ф р о ш

Ніхто не п’є, не веселиться.

Я покажу вам кислі лиця!

Завжди, бувало, горите,

А це, як мокрі, сидите!

Б р а н д е р

Себе вини! Бо й ти хороший теж:

Ні свинства, ні дурниці не сплетеш.

Ф р о ш

(виливає йому на голову склянку вина)

Н'а й те, і те!

Б р а н д е р

З свиней свиня!

Ф р о ш

А ти не в’язни, як пеня!

З і б е л ь

За двері геть! Не треба чвар!

Усяк лиш пий і пісню шквар:

Гей, гей-а-гей!

А л ь т м а є р

Ой пробі! Вати, вати!

Оглухну я, як будуть так співати.

З і б е л ь

Як од склепінь луна іде,

То, значить, добре бас гуде.

Ф р о ш

Отак! Кому ж не в лад,

того в три вирви гнать!

Ой тара-ляра-ля!

А л ь т м а є р

Ой тара-ляра-ля!

Ф р о ш

Ну, можна починать.

(Співає)

І як воно іще стоїть,

Священне Римське царство?

Б р а н д е р

Погана пісня! Політична! Тьху!

Противна пісня! Даймо Богу славу,

Що не на нас він звірив ту державу.

Про мене й те прибуток немалий,

Що я не цісар і не канцлер в ній.

Та треба й нам якесь начальство мати;

Анумо папу обирати!

Відомо всім, котрій з прикмет

Належить тут пріоритет !

Ф р о ш

(співає)

Соловейку-пташко, лети-вилітай ,

Мою милованку сто раз привітай...

З і б е л ь

Про милу не співай! Не хочу я і чути!

Ф р о ш

Співай і прославляй! По-твоєму не бути!

(Співає).

Одчини! Бо ніч іде.

Одчини! Бо милий жде.

Зачини! Світає день...

З і б е л ь

Ну що ж, співай на славу їй пісень!

Од цих пісень тобі ж колись завадить:

Мене вже зрадила, чекай, тебе ще зрадить.

Нехай кохається вона з домовиком,

Вночі на пустирі стає із ним на речі,

І цап, вертаючись додому од відьом,

Хай на добраніч їм люб’язно промекече.

Хіба я з розуму вже спав,

Щоб за повією впадав?

Які у біса їй привіти?

Хіба що вікна потрощити!

Б р а н д е р

(гримнув кулаком по столі)

Мовчать! Мовчать! Що за содом!

Ви ж знаєте, я вмію жити:

Тут всі закохані кругом,

Їх треба чимсь хорошим пригостити,

Щоб все кінчилося лад'ом.

Ось пісня вам нового крою,

І всі тягніть приспів за мною.

(Співає).

Раз криса в кухні завелась,

Жила із сала й масла,

Мов доктор Лютер, розплилась,

Пузце собі напасла.

Та кухар їй отрути дав,

І білий світ немилий став,

Неначе з закохання!

Х о р

(весело)

Неначе з закохання!

Б р а н д е р

Вона й туди, вона й сюди,

Усе гризе, що знає,

З усіх калюж пила води –

Ніщо не помагає!

Вона й навплиг, вона й навскач,

Її ж пече – хоч сядь та й плач,

Неначе з закохання!

Х о р

Неначе з закохання!

Б р а н д е р

І зо страху середо дня

У кухню як не скоче!

Упало край вогню, бідня,

Так жалібно пискоче...

Отруйник злий сміється лиш:

„Ого, як солодко квил'иш

Неначе з закохання!”

Х о р

Неначе з закохання!

З і б е л ь

Ех, ниці блазні! І чому б

Із цього приводу радіти?

Жарт – бідну крису отруїти!

Б р а н д ер

Чи ба, озвався крисолюб!

А л ь т м а є р

Ех ти, товстий, а тонкокожий,

Ти, голом'озина гладка!

Недаром же і сам ти схожий

Ураз на крису й пацюка.

Ф а у с т і М е ф і с т о ф е л ь.

М е ф і с т о ф е л ь

От, для початку придивися,

Як весело живе гульвіса:

Йому, крім гуль, усе бридня,

Справляє празника щодня.

Хоч розум в’яне від безділля,

Танцює кожен тут кругом,

Мов кошенятко за хвостом;

Аби легке було похмілля,

Аби шинкар на віру дав –

Ото йому усіх і справ.

Б р а н д е р

Що це за люди чудородні?

Одразу знать, що лиш сьогодні

До нас у місто прибули.

Ф р о ш

Це правда. Лейпціґ наш в тім гідний похвали!

Він, мов малий Париж, своїх людей карбує.

З і б е л ь

І хто ж, по-твоєму, вони?

Ф р о ш

Стривай лиш! Хай вип’ють у охоту,

Я в'изнаю од них усе достоту –

Вони ще проти мене сосуни!

А все ж таки здається, що пани:

Такі бундючні, гордовиті.

Б р а н д е р

Та це базарні дурисвіти.

А л ь т м а є р

Хтозна.

Ф р о ш

Ось я їм дам, дивись.

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

Людцям і невтямки, що біс

Їх може враз за карк схопити.

Ф а у с т

Чолом, панове, б’ю!

З і б є л ь

Спасибі, й вам чолом!

(Тихо, позираючи на Мефістофеля).

А цей чого немов кульгає ?

М е ф і с т о ф е л ь

Чи можна й нам присісти за столом?

Як доброго вина у вас бігмає,

То хоч в гурті звеселимось.

А л ь т м а є р

Ви дуже вередливі щось.

Ф р о ш

У Ріппаху, мабуть, сю ніч ви ночували

І в Ганса-дурника вечері заживали?

М е ф і с т о ф е л ь

Ні, цим раз'ом не довелось,

А на тім тижні в нього ми бували:

Він нам розповідав про любих родичів

І кожному із них вклонитись доручив.

(Кланяється Фрошу).

А л ь т м а є р

(тихо)

А що, піймав! Це зух!

З і б е л ь

Авжеж! Це битий жак!

Ф р о ш

Стривай, заїду ще інак!

М е ф і с т о ф е л ь

Іще недавно тут, здається,

Бриніла пісня голосна;

Од цих гінких склепінь луна,

Мабуть, чудово оддається?

Ф р о ш

А ви, буває, не артист?

М е ф і с т о ф е л ь

Велика хіть, та невеликий хист!

А л ь т м а є р

Ви б пісню нам якусь...

М е ф і с т о ф е л ь

Та я їх силу знаю.

З і б е л ь

Але нову – такий наказ.

М е ф і с т о ф е л ь

Вернулись ми з Іспанії якраз,

Вина й пісень уславленого краю.

(Співає).

Жив цар колись в давн'ину,

Й була у нього блоха...

Ф р о ш

Ха-ха! Блоха! Приємна вість!

Блоха у нас жаданий гість.

М е ф і с т о ф е л ь

(співає)

Жив цар колись в давн?ину,

Й була у нього блоха;

Мов рідную дитину,

Він ту блоху кохав.

Велів кравця позвати.

Прийшов к ньому кравець:

„Поший мерщій паняті

Штанці і жупанець!”

Б р а н д е р

Хай нагадать кравцеві не забудуть,

Щоб пильно міру добирав,

Бо він пропав, навік пропав,

Якщо штанці у брижах будуть.

М е ф і с т о ф е л ь

В саєти, в адамашки

Блоху вдягли кругом,

Обвішали у стяжки,

Оздобили хрестом.

Міністром стала скоро –

Аж сяють ордени,

Весь рід взяла до двору,

Всіх вивела в пани.

А ті вже не давали

Спокою дворакам,

Царицю – й ту кусали,

Шпигали її дам.

Не стало впину злющим,

Ні вбить, ані зігнать...

Ми ж трощим їх ще й плющим.

Хай спробують кусать!

Х о р

(весело)

Ми ж трощим їх ще й плющим.

Хай спробують кусать!

Ф р о ш

Браво! Браво! Молодець!

З і б е л ь

Блосі – блошиний і кінець!

Б р а н д е р

Між нігтів згинуть їй дано!

А л ь т м а є р

Віват свобода! Віват вино!

М е ф і с т о ф е л ь

На честь свободи – так, пилась би всмак чарчина,

Якби у вас були хоч трохи кращі вина.

З і б е л ь

Ізнову та ж балаканина!

М е ф і с т о ф е л ь

Боюсь зробити кривду шинкарю,

А то б я дав вам для спробунку

Із похідного льоху трунку.

З і б е л ь

Нічого! Я вас помирю!

Ф р о ш

Дамо вам похвалу, як буде до вподоби.

Та цур! Щоб не маленькі проби!

Тут треба, щоб суддею буть,

Добряче цівкою смикнуть.

А л ь т м а є р

Це гості з Рейна, річ видима.

М е ф і с т о ф е л ь

Добудьте десь свердл'а!

Б р а н д е р

А що свердлом робить?

Хіба в вас тут і кухви за дверима?

А л ь т м а є р

Он в шинкаря в кутку начиння все лежить.

М е ф і с т о ф е л ь

(бере свердла; до Фроша)

Яким же вас почастувати?

Ф р о ш

А що, хіба у вас усякі є?

М е ф і с т о ф е л ь

Хай кожен те, що хоче, п’є.

А л ь т м а є р

(до Фроша)

Іч? Ти почав і губи вже лизати!

Ф р о ш

Гаразд! Як вибирать – то рейнське вибираю:

Найкращі нам дари від батьківського краю.

М е ф і с т о ф е л ь

(просвердлюючи дірку в столі проти Фроша)

Ви воску принесіть, щоб з'атички ліпити.

А л ь т м а є р

Та це таке – дурних сліпити!

М е ф і с т о ф е л ь

(до Брандера)

А вам?

Б р а н д е р

Шампанського вина,

Щоб шумувало аж до дна!

М е ф і с т о ф е л ь провірчує дірки; хтось тим часом поналіплював

із воску пробок і затикає дірки.

Б р а н д е р

Й чужого не цураймось, друзі, –

Буває, й там щось добре є.

Хоч німцю щирому не до душі французи;

Він їхні вина радо п’є.

З і б е л ь

(коли Мефістофель підходить до нього)

Я кислого, признатись, не люблю,

Солодкого ж ніде не уникаю.

М е ф і с т о ф е л ь

Тоді я вам вточу ток'аю.

А л ь т м а є р

Ні, глуму я не потерплю!

Ану ж, погляньте прямо в очі!

М е ф і с т о ф е л ь

Про це й балакати не варт –

То був би надто смілий жарт.

Кажіть, до чого ви охочі?

Чим можу вас я пригостить?

А л ь т м а є р

Чим ваша хіть. Лиш не томіть!

(Всі дірки попровірчувано й позатулювано).

М е ф і с т о ф е л ь

(з химерними вихилясами)

Грона є на лозі,

Роги є на козі,

Вино – це сік, лоза – деревина,

З дерева стіл, в нім скриті вина.

В природу глибше заглядай.

Вір в чудо й чуда дожидай!

Виймайте затички і пийте!

В с і

(повиймали затички; кожному ллється в склянку замовлене вино)

О пречудовий водограй!

М е ф і с т о ф е л ь

Та цур, ні краплі не розлийте!

(П’ють по другій).

В с і

(співають)

Прелюдожерно гарно нам,

Мов всім на світі кабанам!

М е ф і с т о ф е л ь

Поглянь, народ на волю вирвавсь наче.

Ф а у с т

Вони мені уже обридли всі.

М е ф і с т о ф е л ь

Стривай лиш, ще в усій красі

Побачиш їх нутро скотяче.

З і б е л ь

(необережно якось п’є; вино хлюпнуло додолу

і взялося полум’ям)

Огонь! У пеклі я горю!

М е ф і с т о ф е л ь

(замовляє огонь)

Вгамуйся, приязна стихіє.

(До товариства).

Це тільки бризочка з чистилища вогню!

З і б е л ь

Це що ж таке? Та як він сміє?

Та ми за цюю чортівню...

Ф р о ш

Щоб ти такого більш не коїв!

А л ь т м а є р

А може, попросить на виступці панка?

З і б е л ь

Чи бач, нахаба отака!

Яких ти фіглів тут наброїв?

М е ф і с т о ф е л ь

Заткнись, барило!

З і б е л ь

Ах ти ж помело!

Так ти ще будеш нам грубити?!

Б р а н д е р

Ну, начувайся, будеш битий!

А л ь т м а є р

(відтикає пробку зі стола;

в лице йому жбухає вогонь)

Горю! Горю!

З і б е л ь

Це ж чародій!

Поза законом! Хлопці, бий!

Повихоплювали ножі і обступають Мефістофеля.

М е ф і с т о ф е л ь

(прибравши урочисто-таємничої постави)

Місце й час, схитнись,

Слово й вид, змінись,

Око й ум, змутнись.

Всі поставали остовпіло, витріщившись один на одного.

А л ь т м а є р

Та де ж це я? Чи не в раю?

Ф р о ш

Сад-виноград, чи що?

З і б е л ь

І я в лозі стою.

Б р а н де р

У ярім листі ягід повно:

Буйні, круглясті – гроно в гроно...

(Хапає Зібеля за носа. Інші роблять

те ж одне одному, попіднімавши ножі).

М е ф і с т о ф е л ь

(як і перше)

Спади з очей, мани полудо!

І знайте, як жартує біс!

(Щезає з Фаустом.

Приятелі випускають одне одного).

З і б е л ь

Це що ж?

А л ь т м а є р

Це ж як?

Ф р о ш

То це твій ніс?

Б р а н д е р

А я схопив твого... От чудо!

А л ь тм а є р

Оце удар! Аж жах шибає мною!

Стільця сюди, бо на ногах не встою!

Ф р о ш

Що трапилось – ніяк не розберем.

З і б е л ь

А де ж той ланець? Ну, спіймаю,

То з рук не випущу живцем!

А л ь т м а є р

Я бачив сам – він сів на бочку скраю

І полетів з тим другим молодцем.

В ногах мов олово, здається...

(Обертаючись до столу).

А може, там вино ще ллється?

З і б е л ь

Та це ж усе була мана!

Ф р о ш

А я хіба не пив вина?

Б р а н д е р

А як же грона ті на вітті?

А л ь т м а є р

От і кажіть, що див нема на світі!