Фауст. 4-та частина

ВІДЬМИНА КУХНЯ

На низенькому припічку кипить на вогні великий казан. Угору клубочиться пара, і в ній манячать різноманітні постаті. Мавпа сидить край казана, мішає в ньому і доглядає, щоб не перекипіло через край. Мавп'ій із мавпенятами сидять навколо, гріються. Стеля й стіни пообвішувані чудернацьким відьомським начинням.

Ф а у с т  і  М е ф і с т о ф е л ь .

Ф а у с т

Не по мені цей чар несамовитий;

Коли б то зміг мене уздоровити

Безглуздих нісенітниць спліт?

Привів мене до баби, до чаклунки...

Хіба ж її паскудні трунки

З плечей ізнімуть тридцять літ?

Оце твій лік мені на безголов’я!

Вогонь надії вже в мені потух.

Невже ж природа й благородний дух

Не здужають ніяк вернуть здоров’я?

М е ф і с т о ф е л ь

Розумно кажеш, далебі!

Тебе одмолодить є і природний засіб.

Та не про нас ця річ, вона тобі

Іще дикішою здалася б.

Ф а у с т

Я хочу знать.

М е ф і с т о ф е л ь

Та засіб не який –

Без ліків, чар і без оплати.

У поле йди собі мерщій

Та й ну копати чи сапати;

Замкни себе, і розум свій

Держи в обмеженому колі,

І їж хоч просто, та доволі;

Живи з скотом, як скот, і не погребуй сам

Ту ниву, де ти жнеш, порядно угноїти;

Оце найкращий спосіб нам

Хоч на сто літ помолодіти!

Ф а у с т

До того я не звик, і краще не чіпати

Мені ні сапи, ні лопати;

Не по мені вузьке життя.

М е ф і с т о ф е л ь

Що ж! Жди відьомського пиття!

Ф а у с т

І знать яги я б не хотів!

Хіба ж ти сам не звариш зілля?

М е ф і с т о ф е л ь

На те нема мені дозвілля,

Скорій змощу я тисячу мостів .

Тут треба, крім знання і вміння,

Диявольського ще терпіння.

Тут звільна діє дух не рік, не два,

Поки як слід те вариво вшумує;

Яких приправ не потребує

Він для чаклунського питва!

Хоч чорт навчив його варити,

А сам не вміє сотворити.

(Зирнувши на мавп).

Які ж гарнесенькі звірки!

Оце такі в яги служк'и.

(До звірів).

Немає дома господині?

З в і р і

В гостині!

Крізь димар

Пішла аж до хмар!

М е ф і с т о ф е л ь

Чи довго ж буде там баритись?

З в і р і

Та поки будемо тут грітись.

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

Ну, як тобі оці звірята?

Ф а у с т

Чи де ще є подібна бридь?!

М е ф і с т о ф е л ь

Е, ні, із ними говорить,

То це мені з відрад відрада!

(До звірів)

Скажіть же, кляті потерчата,

Що вам тут дідько заварив?

З в і р і

Нізчимну юшку для старців.

М е ф і с т о ф е л ь

Тоді в вас публіки багато!

М а в п 'і й

(підліз і лащиться до Мефістофеля)

Зіграймо у кість

Мені на кор'исть –

Дай виграти грошей!

Я дурень в біді,

А стану тоді

Розумний, хороший.

М е ф і с т о ф е л ь

Була б щаслива мавпа, як ніхто,

Коли б уміла грати у лото

(Тим часом мавпенята грають великою кулею

і викочують її вперед).

М а в п 'і й

Оце земля:

Летить, кружля,

Не знає впину;

Бряжчить, як скло,

Бо в ній дупло

На всю нутрину;

Блищить, мигтить,

Кругом ряхтить, –

Гляди, мій сину,

За рухом стеж,

Бо розіб’єш

Її до решти

І сам за те ж

Тоді помреш ти.

М е ф і с т о ф е л ь

Це що, решет'о ?

М а в п 'і й

(здіймає решето)

Як злодій хто –

Воно ураз покаже.

(Біжить до мавпи, щоб та подивилась

крізь решето).

На, глянь в решето!

Ну, злодій хто?

Хоч знає, не каже!

М е ф і с т о ф е л ь

(підходить до вогню)

Це що за збан?

М а в п 'і й

Який ти дурбан!

Та це ж казан.

Чудні в тебе мислі!

М е ф і с т о ф е л ь

Яке ж ти мурло!

М а в п 'і й

Ось н'а помело

Та й сядь тут у кріслі.

(Садовить Мефістофеля

на крісло).

Ф а у с т

(дивиться у дзеркало, то підходячи,

то одступаючи од нього)

Який чудовий вид одкрили

Свічада чари тут очам !

Ой осін'и мене, Амуре легкокрилий,

Щоб я до неї враз домчав!

Ах, тут стоять доводиться мені;

Коли наблизитись я хочу –

Вже бачу я в тумані, мов у сні,

Ту постать чарівну жіночу.

Невже ж така у жінці є краса?

Невже в цьому простягненому тілі

Вмістилися всі неба чудеса?

Невже таке і на землі б ми стріли?

М е ф і с т о ф е л ь

Та ясно, коли Бог шість день попрацював

І потім „браво” сам сказав,

То, певне, він не схибив цілі.

Ну, поки що дивись на видиво бліде,

А там найду й живу красу для тебе;

Блаженний, хто її до себе

Як наречений поведе!

(Фауст усе дивиться в дзеркало. Мефістофель,

розлігшися в кріслі граючись помелом, веде річ далі).

Я тут сиджу, неначе цар на троні!

І скіпетр у руці, от тільки не в короні!

З в і р і

(що досі розмовляли між собою на мигах, з кумедними

вихилясами і великим галасом приносять

Мефістофелю корону)

Вінч'аній главі

Дай поту й крові –

Корону скріпити.

(С'іпнули якось необережно корону і розбили її надвоє,

скачуть довкола з половинками).

А ми глядим'о,

За всім слідимо,

Щоб вірші ліпити.

Ф а у с т

(перед дзеркалом)

Я збожеволію! Це сказ!

М е ф і с т о ф е л ь

(вказуючи на звірів)

Та і мені ось ці вже голову прогризли.

З в і р і

А в слушний час

Бувають у нас

У віршах навіть мислі.

Ф а у с т

(як перше)

У мене в грудях аж клекоче!

Ходімо далі од біди!

М е ф і с т о ф е л ь

(в тій же поставі)

Я визн'аю, проте, охоче,

Що з них поети хоч куди!

(Мавпа якось одвихнулася од казана, і він починає бігти; спалахує

велике полум’я і жбухає в комин. Відьма через полум’я влітає

в кухню з оглушливим репетом).

В і д ь м а

Ух! Ух! Ух! Ух!

Проклята твар! Паскудна гидь!

Казан проспать? Мене спалить?

Триклята бридь!

(Побачивши Фауста і Мефістофеля).

А ви чого?

А вам кого?

А ви куди?

І як сюди?

Ось я вогню

На вас хлюпну!

(Набирає ополоником у казані і оббризкує огнем

Фауста, Мефістофеля і мавп. Звірі скавулять).

М е ф і с т о ф е л ь

(обернувши помело, трощить склянки й горщики)

Шарах! Тарах!

По всіх горшках!

Все розвалю,

Все розіллю, –

Це, стерво, так

Тобі під такт!

(Відьма одсахнулася з гнівом і жахом).

Впізнала вже, опудало погане?

Впізнала ти свого володаря?

Захочу я – й тебе, й твого звір’я

Перед очима враз не стане!

Забула вже вбрання червоне це

І півняче перо на капелюшу?

Чи, може, я сховав лице?

Чи, може, сам назватись мушу?

В і д ь м а

Пробачте, пане, за прийом!

Та, бачу, ви не з копитом.

Та й де ж це ваші вірні круки ?

М е ф і с т о ф е л ь

Гаразд, цей раз забудьмо зло!

Води чимало утекло

Од часу нашої розлуки.

Тепер прогрес, що світ весь охопив,

І чорта навіть зачепив;

Північні привиди вступилися з дороги;

Де стрінеш кігті, хвіст і роги?

От кінської ноги – не можу я зректись,

Хоч з нею вочевидь я не ходжу між люди,

Бо рада є й на те: тепер же повелись

Фальшиві литки в моду всюди.

В і д ь м а

(пританцьовуючи)

Ой я п’яна і без вина –

Вернувсь мій пан, мій сатана!

М е ф і с т о ф е л ь

Не зви мене більш тим ім’ям!

В і д ь м а

Чому? Хіба ж воно завадить вам?

М е ф і с т о ф е л ь

Із тим ім’ям ми в книгу притч попали,

Та не пішло те на кор'исть людцям:

Лихого відреклись, а добрими не стали.

Тепер я – „пан барон”, ти так мене і зви;

Тепер я кавалер, як інші кавалери,

Шляхетна в мене кров, шляхетні і манери,

І герб шляхетський – ось диви.

(Робить сороміцький жест).

В і д ь м а

(заходиться реготом)

Ха, ха, ха, ха! Оце встругнув!

Такий жартун, як перше був!

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

Мій друже, вчись, яким шляхом

Підходить треба до відьом.

В і д ь м а

А що ж сюди вас, панство, привело?

М е ф і с т о ф е л ь

Нам треба склянку, знаєш, того соку...

Та щоб пиття старе було!

Воно міцніє рік від року.

В і д ь м а

Та ось той сік, у цьому бутлю,

Сама я часто з нього дудлю –

Смачне, й ні крихти не смердить;

Чому б і вас не пригостить?

(Нишком).

Та як первісних чар нема в ції людини,

Вона ж, ви знаєте, не витягне й години.

М е ф і с т о ф е л ь

Та не завадить, ні, бо чоловік це свій,

Найкріпшого дання йому готовий дать я,

Накресли круг, скажи закляття

І чару вщерть йому налий.

Відьма ворожить, химерно жестикулюючи, – обчіркує круг і становить в нього усяке причандалля; склянки тим часом забряжчали, казани загуділи – почалася музика. Вкінці дістає велику книгу і розставляє у крузі мавп – піддержувати книгу і присвічувати смолоскипами. Аж тоді киває Фаустові, щоб підійшов.

Ф а у с т

(До Мефістофеля)

Скажи, нащо це готування,

Це химородне чаклування?

Усі ті витівки дурні

Давно вже ввірились мені.

М е ф і с т о ф е л ь

Нехай собі! То все на сміх;

Не будь же строгим ти до них!

Це мов лікарська процедура,

Щоб краще діяла мікстура.

(Примушує Фауста вступити в круг).

В і д ь м а

(починає високохмарно декламувати з книги)

Як досягти

До десяти ?

Один – як дим,

А два – сплива,

А три – зітри,

Чотири ж – виріж,

А п’ять – украдь,

А шість – ізчисть,

А сім – знесім,

А вісім – повісим,

А дев’ять що? – Н'евідь-що.

А десять – кудесять.

Отак-то лічим ми, відьм'и.

Ф а у с т

З гарячки баба щось верзе.

М е ф і с т о ф е л ь

Стривай лишень, це ще не все.

Вся книга та з однакових мудрацій;

На неї й я поклав чимало праці.

Усіх тих таємниць, усіх тих протиріч

Ні дурень, ні мудрець не втямить ані гич.

І так ведеться вже давно:

Ми знаєм прикладів чимало,

Як кривду в правду обертало

Те „три в однім і в трьох одно” .

Отак повчають скрізь і всюди,

І з дурнями змагатись зась –

Бо, чуючи слова, звичайно вірять люді,

Що в них і думка є якась.

В і д ь м а

(ворожить далі)

Науки дар –

Немов між хмар,

Для людства таємниця!

А хто без дум,

Тому, мов на глум,

Вона спішить одкриться.

Ф а у с т

А може, годі? Чи не все ще?

Вже як не трісне голова!

Здається, мов оті слова

Ураз сто тисяч дурнів плеще.

М е ф і с т о ф е л ь

Ну, буде вже, метка Сивілло!

Бери своє пиття і сміло

По самі вінця наливай!

Це другові ніяк не зробить шкоди –

Вже він пройшов усякі переходи

Й не раз хиляв аж через край.

Відьма з великими церемоніями наливає пиття в чару; коли Фауст

її пригубив, з неї вихоплюється легке полум’я.

М е ф і с т о ф е л ь

Ну, вимчи духом аж до дна!

Це буде серцеві одрада.

І з чортом ти запанібрата,

А чара ця тобі страшна?

Відьма розмикає круг. Фауст виходить.

В і д ь м а

Ну, доброго здоров’я пивши!

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

Тепер ходім!

Тобі потрібен рух!

(До відьми).

Коли від мене ждеш яких послуг,

То нагадай, на шабаш прилетівши.

В і д ь м а

Ось пісня вам! Коли її співать,

То буде лік вас краще пробирать.

М е ф і с т о ф е л ь

Тепер іди мерщій за мною,

Спітнієш добре, й міць напою

Пройме істоту всю, не знаючи заслон.

А там навчу тебе я благородній ліні –

І скоро вчуєш ти в солодкому томлінні,

Як грає у тобі скакунчик Купідон.

Ф а у с т

Дай в дзеркало іще раз подивиться

На тую жінку казков'у!

М е ф і с т о ф е л ь

Ні, ні! Чекай, усім жінкам цариця

До тебе прийде наяву.

(Стиха).

Тепер, з тим хмелем у голівці,

Гелену вбачиш в кожній дівці.

НА ВУЛИЦІ

Фауст. Маргарита проходить мимо.

Ф а у с т

Гарна панно! Не відмовте в честі ,

Дозвольте вас додому пров'ести.

М а р ґ а р и т а

Не панна я, й не гарна я,

Додому втраплю і сама.

(Випручалась і пішла).

Ф а у с т

Їй-Богу, чарівне дитя!

Таких не бачив за все життя.

Цнотлива, скромна – ангел кругом,

І трохи з перцем, заразом.

Корали уст, рум’янець щік –

Я не забуду їх повік!

Очиці опустила вниз –

Аж серце пройняла навкрізь.

А як відрізала мені...

Я в неї просто в полон'і.

Увіходить Мефістофель .

Ф а у с т

Ти мусиш дівку ту підмовить!

М е ф і с т о ф е л ь

Яку?

Ф а у с т

Та ту, що ось пройшла.

М е ф і с т о ф е л ь

Вона приходила на сповідь,

Тут у священика була;

У сповідальню я прокравсь –

Вона невинна, я дізнавсь.

Ходила на сповідь задарм'а;

Над нею в мене влади нема.

Ф а у с т

Уже за чотирнадцять їй.

М е ф і с т о ф е л ь

Говориш ти, мов Ганс Ласій ,

Що на всі любі квітки жадний

І думає, що кожна честь

І ласка лиш для нього єсть;

Цей шлях бува часом трудний.

Ф а у с т

Пане магістре Похвальний ,

Не треба моралі, то марна праця!

Ось тобі слово моє тверде:

Як те дівчатко молоде

Цю ніч мені на руки не впаде,

То опівночі ми мусим розстаться.

М е ф і с т о ф е л ь

Зміркуй, що можна, а що ні!

Два тижні треба буде мені,

Щоб тільки знайти якусь прикл'ючку.

Ф а у с т

Мав би я часу сім годин,

То і без чорта, сам-один,

Звів би таку гарненьку штучку.

М е ф і с т о ф е л ь

Говориш, як француз-пустак;

Тобі все шкода й невиг'ода.

Яка ж одразу насолода?

Тоді кохання буде всмак,

Коли ти здалеку зайдеш

І фіґлі-міґлі поведеш,

Доскочиш кралі шляхом інтриг,

Як знаєм ми з італійських книг.

Ф а у с т

Й без того маю апетит!

М е ф і с т о ф е л ь

Та годі, ти мені обрид!

Щоб спокусить оте дитя,

Не будьмо поквапні без пуття,

Тут штурмом нічого кид'атись,

Треба до хитрощів удатись.

Ф а у с т

Добудь од неї мені що-будь!

Дай у покої її побуть!

Дістань хустину з грудей її,

Підв’язку з ніжки милої!..

М е ф і с т о ф е л ь

Щоб бачив ти, що я тобі

Допомагаю у цій журбі, –

Нам нічого довго зволікати,

Сьогодні зводж'у до її кімнати.

Ф а у с т

До неї? Нею володіть?

М е ф і с т о ф е л ь

Ні, вона буде в сусідки сидіть,

А ти тим часом можеш мріть

На самоті, в оселі тихій,

Про неї, про майбутні втіхи.

Ф а у с т

Зараз підем?

М е ф і с т о ф е л ь

Трохи пізніш.

Ф а у с т

Та не забудь їй дарунків, гляди ж!

(Пішов).

М е ф і с т о ф е л ь

І за дарунки вже? Ну, будеш успіх мати.

Є в мене сила тайників,

Давно закопаних скарбів –

Там треба буде дещо взяти.

 

ВЕЧІР

Невеличка чистенька кімната.

 

М а р ґ а р и т а

(заплітаючи і підв’язуючи коси)

Що б я дала, щоб хто сказав,

Який то пан мене займав!

Такий у нього пишний вид,

Одразу знать вельможний рід –

Це мов написано на ч'олі,

А то б не давав собі так волі.

(Виходить).

 

Мефістофель, Фауст.

 

М е ф і с т о ф е л ь

Сюди, та тихше, ось сюди!

 

Ф а у с т

(постоявши хвилю мовчки)

Тепер іди й надворі жди!

 

М е ф і с т о ф е л ь

(обнишпорив очима кімнату)

В дівчат так чисто не завжди.

(Виходить).

 

Ф а у с т

(оглядається кругом)

Привіт оселі цій святій,

Що мріє в з'астумі півтьми!

Скропляючись в ясній росі надій,

Кохання біль, у серці защеми!

Який тут спокій і порядок,

Яке довілля і звич'ай!

В цій бідноті – який достаток!

В цій тісноті – який розкішний рай!

(Кидається в шкіряне крісло край ліжка).

Прийми й мене, як за старих часів

Приймав других, з утіхою й журбою.

Як часто він, цей любий трон батьків,

Обвішувавсь дрібною дітворою!

І мила, може, тут, у зграї щебетух,

За різдвяний удячна подарунок,

Дідусику несла свій поцілунок.

Я чую, дівчино, тут дух

Хазяйновитості витає;

Як мати, він тебе щодня навчає

Стіл чепурно обрусом застелить,

Узорчасто піском долівку притрусить.

О мила рученько! Подбай,

І ти з хатини зробиш рай.

А тут!

(Підіймає заслону ліжка).

Мене пройма блаженний жах.

Стояв би тут години цілі...

Це ж тут природа в світлих снах

Створила ангела у тілі;

Вона тут спала, й наливалась

У груди їй теплінь жива,

Тут чисто й свято розвивалась

Ясна подоба божества.

А ти! Тебе що привело?

Мене всього мов потрясло...

Що хочеш ти? Чом в серці біль тяжкий?

Нужденний Фауст! Ти ніби сам не свій.

Чи тут незримим чаром віє?

Я ж насолоди був запраг –

І ось душа моя у сні любовнім мліє!

Чи ж ми хисткі, немов на вітрі прах? –

Коли б вона в цю мить ввійшла в покій,

То як свого блюзнірства ти б скупився:

Одразу знічений, малий,

До ніг упав би й розтопився.

 

М е ф і с т о ф е л ь

(увіходить)

Скоріш! Іде вже господинька!

 

Ф а у с т

Ходім! І більше не прийду!

 

М е ф і с т о ф е л ь

Дивись, яка важкенька скринька;

Як треба буде, ще знайду.

Постав у шафу, на косинець.

Клянусь, вона зійде з ума,

За цей спокусливий гостинець

Тобі гостинця дасть сама.

Дитя – дитя, і цяця – цяця.

 

Ф а у с т

 Не треба, може?

 

М е ф і с т о ф е л ь

Ще й питаться?

Чи, може, візьмеш скарб собі?

Тоді пораю я тобі

Мене даремно не тривожить

І клопоту мені не множить.

Не думав я, що ти скнарій!

А я тут в голову захожу...

(Ставить скриньку в шафу і замикає її).

Ходім! Скорій!

Щоб привернути грою мрій

До тебе ту дитину гожу.

Чого ж понуривсь ти,

Немов тобі на лекцію іти,

Немов тебе примарою ляка

І фізика, і метафізика?!

Ходім!

 

Виходять.

 

М а р ґ а р и т а

(увіходить із лампою)

Ой як тут душно, парко як!

(Одчиняє вікно).

А вечір же наче й без тепла.

І якось моторошно так...

Коли б хоч мати скоріше йшла...

Вся аж тремчу... Острах стиска...

Яка ж я, дурненька, боязка...

(Роздягається, заспівала).

Був вірний коханці завше

Славетний Фульський цар ;

Вона йому, вмиравши,

Дала злотний кубок в дар.

Над всі скарби коштовні

Він кубок той любив,

І очі сліз були повні,

Як він із нього пив.

Почувши, що годі жити,

Усе роздав синам:

„Усе беріте, діти,

А кубка не віддам!”

Сидів він на бенкеті,

 І все лицарство з ним,

У замку на бескеті,

Над берегом морським.

Допив живець д'останку

Старенький бенкетар

І в буйні хвилі з ґанку

Жбурнув священний дар.

Ось кубок летить, мигоче,

Ось вир його схопив...

А цар склепив свої очі

І більше вже не пив...

(Одчиняє шафу, щоб повісити одежу

 аж бачить – скринька).

Звідкіль взялась тут скринька ця мала?

Таж шафа замкнена була.

Що за притичина? І що в ній може буть?

А, знаю, мамі хтось приніс

В заклад під позичку, мабуть.

Ось ключик на шнурочку звис...

А що, як взять та й відімкнуть?

Ой, що це? Боже милий! Глянь,

Чи бачила ж таке я на віку?

Убір! В святковий день найбільша з пань

Наділа б річ таку!

А як мені в цім ланцюжку?

Чиї ж то всі оці розкоші?

(Убирається й розглядається в дзеркалі).

Ой, а сережки ж хороші!

Вберись – і вже зовсім не та...

Щ'о врода й молоді літа?

До них тепер байдужі всі,

І похвали твоїй красі

Бринять, неначе докори.

Всі злота ждуть,

На злото б’ють –

Горе нам, бідним, горе!