Фауст. 6-та частина

АЛЬТАНКА

Марґарита вбігає, стає за дверима,

притуляє пальця до вуст і виглядає крізь щілку.

М а р ґ а р и т а

Іде!

Ф а у с т

(увіходить)

Так ти дражнить? Стривай, як уловлю,

Узнаєш!

(Цілує її).

М а р ґ а р и т а

(обіймає його й цілує)

Голубе! Я так тебе люблю !

Мефістофель стукає.

Ф а у с т

(аж тупнув ногою)

Хто там?

М е ф і с т о ф е л ь

Свої!

Ф а у с т

Ну й гад!

М е ф і с т о ф е л ь

Налюбишся потому.

М а р т а

(надходить)

Так, пане, пізно вже.

Ф а у с т

Провести вас до дому?

М а р ґ а р и т а

Та мама ж... Прощавай!

Ф а у с т

Ти кажеш, щоб я йшов?

Прощай!

М а р т а

A dieu!

М а р ґ а р и т а

Ми стрінемося знов.

Фауст і Мефістофель виходять.

М а р ґ а р и т а

Мій Боже, що за чоловік!

Він думав, думав цілий вік,

А я ж – дурнісіньке дівча,

Лиш слухаю, як він навча.

О Ґретхен, Ґретхен, бідна ти,

І що він міг в тобі знайти?

ЛІС І ПЕЧЕРА

Ф а у с т

(сам)

Високий духу, дав мені ти все ,

Усе, чого просив я. Недаремно

Мені явив ти лик свій пломенистий.

Природу дивну дав мені в уділ ,

Дав силу – почувать, зажить її,

Не подивлять споглядачем холодним,

А глибоко у надра таємничі,

Немов у серце друга, зазирнути.

Ти показав всю безліч животвору,

Навчив мене вбачать своїх братів

В воді, в повітрі, в тихому гаю .

Коли в бору реве-бушує буря

І падає стовбур’я дужих сосон,

Ламаючи і тлумлячи сусідів, –

Аж хряскотом одгримує од гір,

Ведеш мене ти в затишок печери

Й показуєш мені мене самого –

Які дива таяться в мене в грудях.

А як засяє місяць-білозір –

Леліють в блиску лагіднім навколо,

На брилах скель і у гіллі вологім,

Часів прадавніх постаті сріблисті, –

І м’якша пал суворий споглядання.

Ох, для людей ніщо не досконале,

Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті,

Що до богів мене все ближче зносить,

Супутника, що став вже необхідним,

Хоч він зухвало й холодно знижає

Мене в моїх очах і обертає

Одним слівцем твої дари ун'івець.

Роздмухує в мені він ярий пломінь

До видива прекрасного того .

Я рвуся од жаги до насолоди,

І в насолоді я жаги жадаю.

М е ф і с т о ф е л ь

(приходить)

І хто-таки кумедно так живе?

Чи скоро вже тобі це все обридне!

Раз спробувать – воно іще догідне,

А там розшукуй щось нове.

Ф а у с т

Ти знов завзявсь нагнати нуду?

Чи більше нічого робить?

М е ф і с т о ф е л ь

Ну, ну, не буду більш, не буду,

Бо ти лад'ен вже бучу збить.

Різку, тяжку, примхливу маєш вдачу.

Розстанемось – то небагато втрачу.

Кручусь-верчусь для тебе день при дні,

А що тобі у лад, що ні –

Того тобі по носу не побачу.

Ф а у с т

Ти що ж, за витівки всі злі

Од мене й дяки ще б хотів?

М е ф і с т о ф е л ь

А як, злиденний син землі,

Без мене б ти і животів?

Чи ж од уяви злої тлі

Я не зцілив твоїх чуттів?

Коли б не я, ти взагалі

Вже в безвість був би полетів!

Чого ж отут, в тісній печерній щілі

Сидиш, мов пугач на могилі?

Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвіль,

І, наче жаба, смокчеш щось відтіль...

Аж сміх бере од цих химер.

Ні, доктор ще в тобі не вмер.

Ф а у с т

Чи знаєш ти, яку снагу живущу

Відчув я тут, зайшовши в дику пущу?

Коли б ти тільки міг збагнуть,

То ти мені, як чорт, позаздрив би, мабуть.

М е ф і с т о ф е л ь

Розк'оші неземні, божисті! –

Лежать вночі десь на скалі росистій,

І землю, й небо яро обіймати,

Себе до Бога гордо підіймати,

До надр землі пустить чуттів коріння,

Вмістить в собі всіх шести днів творіння,

Утіхами незнаними упиться,

В любовнім захваті в природі всій розлиться,

Земних позбувшись тягарів,

І ввесь небесний цей порив

(робить сороміцький жест)

Ось цим, пробачте, завершиться.

Ф а у с т

Бодай тебе!

М е ф і с т о ф е л ь

Не до смаку те диво?

Бодайкаєш ти надто соромливо!

Од того в’януть всі невинні уші,

До чого прагнуть всі невинні душі.

Я не хотів тобі заборонити

Себе самого часом одурити, –

Та в тебе ж витримки не гурт.

Я бачу, ти от-от схибнешся

І знов знеобачки зірвешся

В жахних марінь шалений нурт.

Облиш це все! А там твоя кохана

Десь сохне-в’яне од нуди,

Все виглядає милодана,

Що покохала назавжди...

Любов’ю перш так яросно бурлив ти,

Як бистрень навесні, в час танення снігів.

Любов їй в серце перелив ти,

І струмінь твій ізмеженів.

Ніж тут лісним царем бродити

По диких нетрях навмання,

Вертайся те дівча-бідня

За всю любов нагородити.

Помалу-малу йде їй день;

Стоїть край вікна, зорить в неба муть,

Де хмари хмурі над муром пливуть...

„Чом я не пташка?” – їй тільки й пісень

І день, і ніч, і ніч, і день...

То звеселіє, то хмурніє знов,

То вдариться у плач,

То ніби вщухне... От бач,

Яка там любов!

Ф а у с т

Змія! Змія!

М е ф і с т о ф е л ь

(до себе)

Таки тебе впіймаю я!

Ф а у с т

Не спокушай, не говори

І рани в серці не ятри!

Не розпаляй в душі безумній хоті

До ярої, незайманої плоті.

М е ф і с т о ф е л ь

Вона гада, що ти її забув уже...

Тобі ж, здається, байдуж'е.

Ф а у с т

І вдалині я все близький їй буду,

Її повік не кину, не забуду.

Я заздрю й на розп’ятого Христа,

Коли його торкнуть її уста.

М е ф і с т о ф е л ь

Бува й мені, що аж жижки трясуться

До сарн-близнят, що між лілей пасуться .

Ф а у с т

Геть, звіднику!

М е ф і с т о ф е л ь

Ну лайсь, нехай і так; про мене!

Створивши хлопця й дівку, Бог

Докупи тут же звів обох,

Щоб сповнили покликання священне.

Тяжка біда мені з тобою!

Та я ж до милої покою,

А не на смерть тебе веду.

Ф а у с т

Що за небесний рай – її обійми!

Нехай вона мене в них палко прийме!

Чи ж я забув її біду?

Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,

Недолюдком без просвітку й мети,

Неначе водоспад, що в льоті карколомнім

Шумить в зівущу хлань з жахної висоти...

А ось вона – в невинності дитинній

На тихому альпійському лужку

Жила собі в своїй хатині,

Як у маласенькім світку.

І я, богомерзенний,

На тім не перестав,

Що скелі величенні

На друзки розбивав!

Я ще й її життя розбив зухвало!

Ти, пекло, цеї жертви вимагало!

Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!

Що мусить буть, хай збудеться притьмом,

Нехай судьба її впаде й мене роздавить,

Нехай загинемо раз'ом!

М е ф і с т о ф е л ь

Знов закипів, в огонь метнувсь!

Йди, дурню, любку потішай!

В безвихідь головою ткнувсь

І думає: усьому край!

Хоробрим будь, дивися ширш!

Ти чортом вже помазався незгірш!

Ніде нічого гидшого не знаю,

Як чорт, що знизивсь до відчаю.

КІМНАТА ҐРЕТХЕН

Ґ р е т х е н

(одна за прядкою)

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік.

Де його нема –

Могильна тьма,

І білий світ –

Зів’ялий цвіт.

В голівоньці

Журба тяжка,

На думоньці

Печаль гірка.

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік.

Я виглядаю

Його в вікно,

Я дожидаю

Його давно.

Ой коли б прийшов,

Хорош, ласк'ав,

Пройняв очима,

Словом заграв,

Посмішкою

Зачарував,

Потиснув руку,

Поцілував!

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік...

До нього рветься

Душа моя,

Його обняти

Жадаю я,

І цілувати,

І любо мліть,

В його цілунках

І смерть зустріть.

САД МАРТИ

Марґарита і Фауст.

М а р ґ а р и т а

Пообіцяй же, Генріх!

Ф а у с т

Все, мій друже!

М а р ґ а р и т а

Скажи, як із релігією ти?

Ти серцем повний доброти,

А от до віри мов байдужий.

Ф а у с т

Облиш, дитя!

Міцна моя любов;

Кого люблю – проллю за того кров,

А вірити не бороню нікому.

М а р ґ а р и т а

Ні, треба вірити й самому.

Ф а у с т

Чи треба ж?

М а р ґ а р и т а

Ох, щоб я на тебе мала вплив!

Ти ж не шануєш і святих дарів!

Ф а у с т

Шаную.

М а р ґ а р и т а

А приймати не приймаєш.

На службі, сповіді ніколи не буваєш.

Ти віриш в Бога?

Ф а у с т

А чи змога

Комусь сказать:

„Я вірю в Бога”?

Чи ти в священика спитай,

Чи в мудреця про те – вважай,

Їх відповідь – мов глум.

М а р ґ а р и т а

То ти не віриш?

Ф а у с т

Мій ангеле, не в ту ти міру міриш.

Хто б міг назвать його

І так признать його:

„Я вірю в нього”?

Чи не відчуть його

І відметнуть його:

„Не вірю в нього”?

Всеобіймитель

І вседержитель,

Хіба ж не обіймає, не держить він

Тебе, мене, себе?

Хіба ж над нами не склепіння неба?

Хіба ж під нами не земная твердь?

Хіба ж нам не зоріють

Привітно зорі вічні?

Хіба ж я не дивлюсь тобі у вічі?

Хіба ж усе це не пройма

Твій ум і серце,

Не віє в вічній таємниці

Незримо й зримо вколо тебе?

Наповни ж ним все серце, аж по вінця,

І якщо в цім чутті зазнаєш щастя ти,

То зви його, як хочеш:

Любов! Блаженство! Серце! Бог!

А я ім’я не знаю

Йому! Чуття – то все ;

Ім’я – то звук і дим,

Що пал небесний сповива.

М а р ґ а р и т а

Втішаєш ти мене всім тим;

Священик каже те ж; слова

Він тільки інші ужива.

Ф а у с т

Ти обійди усі світи, –

Це кажуть всі од серця повноти,

Та кожному своя властива мова;

Чому й мені свого не вжити слова?

М а р ґ а р и т а

Послухаєш, то й гарно кажеш ти,

А все ж тривога обіймає,

Бо у тобі Христа немає.

Ф а у с т

Дитино!

М а р ґ а р и т а

Горе мені тяжке,

Що ти попав в товариство таке.

Ф а у с т

Яке?

М а р ґ а р и т а

Того, що ходиш завше з ним,

Ненавиджу я всім нутром своїм;

Такого не було ще ніколи;

Побачу – аж у серце коле,

Той чоловік страшний якийсь.

Ф а у с т

Люба лялечко, не бійсь!

М а р ґ а р и т а

Його присутність аж кров стен'а.

Я всім зичлива й приязна;

Тебе хочу бачить – жду не діждуся,

Того ж чоловіка душею боюся,

Та ще й здається, що він шахрай!

Як я неправа, Боже, не карай!

Ф а у с т

Є ж і такі диваки на світі.

М а р ґ а р и т а

Із таким я б не хотіла жити?

Як тільки він заходить сюди –

Подивиться так глузливо завжди

І мов зі злом;

Знать, що йому чуже все кругом;

В нього написано на лобі,

Що йому ніхто не в уподобі.

Мені з тобою тут в тиші

Так легко, вільно на душі,

В його ж присутності мене мов що стиска...

Ф а у с т

(до себе)

Моя віщунко ти чутка!

М а р ґ а р и т а

Аж самовладу я гублю,

Як він до нас свій вид бридкий появить.

Здається, що й тебе вже не люблю,

Молитися при нім не можу навіть...

Аж серце сохне у журбі;

Так, мабуть, Генріх, і тобі?

Ф а у с т

То просто антипатія.

М а р ґ а р и т а

Я мушу йти.

Ф а у с т

Коли вже зможу я

Набутися з тобою вдвох, мій світе,

Із груддю грудь, з душею душу злити?

М а р ґ а р и т а

Якби ж то спала я сама,

То сю ніч я б дверей не замикала.

Так мати ж – мов не спить – дріма,

І, якби нас вона застала,

То я б і з місця вже не встала!

Ф а у с т

Нічого, серце, то дарма.

На пляшечку! Лиш три краплини

Підлий в пиття; це зразу вплине,

Їй сон глибокий принесе.

М а р ґ а р и т а

Для тебе я піду на все.

А це їй часом не завадить?

Ф а у с т

Хіба я можу зле щось радить?

М а р ґ а р и т а

О голубе, я так тебе люблю,

Що воленьку у всім твою вволю;

Для тебе я такого вже зробила,

Що більш зробить, здається, і несила.

(Виходить).

М е ф і с т о ф е л ь

(увіходить)

От мавпа! Вже пішла?

Ф а у с т

Ти знов тут шпигував?

М е ф і с т о ф е л ь

Так, все, здається, розібрав:

Вас, докторе, навчали катехизі,

І ви раділи з тих побожних вправ.

Дівчата те читають, як по книзі, –

Хто вірить в Бога щиро й гаряче,

Той і від них, гадають, не втече.

Ф а у с т

То ти не бачиш, хижий звіре,

Що вірна, щира та душа,

Святої повна віри,

Яку вважа

Єдиним щастям, – тож вона боліє,

Що ближній осягти спасіння не зуміє.

М е ф і с т о ф е л ь

Ех ти, жених надземно-земний!

Водить за ніс тебе дівча.

Ф а у с т

Ти, пекла вибрудок нікчемний!

М е ф і с т о ф е л ь

Фізіономії ж вона незле вивча .

То моторошна їй завжди моя присутність?

Крізь маску цю побачила вона

Мого ума приховану могутність;

Для неї – геній я, а може, й сатана.

Так сю ніч...

Ф а у с т

Що тобі до того?

М е ф і с т о ф е л ь

І я ж утіху маю з цього.

БІЛЯ КОЛОДЯЗЯ

Ґрет хен і Лізхен із глеками.

Л і з х е н

Про Бербельхен ти чула щось?

Ґ р е т х е н

Ні, рідко я ходжу між люди.

Л і з х е н

Сьогодні чула я од Труди,

Що їй до скруту вже прийшлось,

Отій гордячці!

Ґ р е т х е н

Як?

Л і з х е н

Вже щось в ній є!

Тепер на двох і їсть, і п’є.

Ґ р е т х е н

Ах!

Л і з х е н

От тобі й дожартувалась.

На шию парубку чіплялась!

З ним вона й на гулі,

З ним і на танцюлі,

Хотіла скрізь перед вести;

Пиріжком, вином її вгости;

Пишалась з своєї красоти,

Стиду і сорому не мала,

Дарунки від нього приймала.

А він лестив її, пестив,

Аж поки без вінка пустив.

Ґ р е т х е н

Сердешная!

Л і з х є н

Жалю по киселю!

Ми все, було, при кужелю,

Мати не випустить вночі, –

Вона ж воркує, стоючи

В садку з ласкавчиком своїм, –

І нічка не змигнеться їм.

Тепер іди на покриття,

На привселюдне каяття .

Ґ р е т х е н

Він, певне, жениться на ній.

Л і з х є н

Нема дурних! Та він же зух –

Ще знайде сто таких красух;

Уже відкинувсь.

Ґ р е т х е н

Одурив!

Л і з х є н

А хоч би славу і покрив,

То хлопці зірвуть з неї вінця.

А ми їй – січки під ворітця .

(Пішла).

Ґ р е т х е н

(сама, вертаючись додому)

Як сміло я колись судила,

Як дівчина яка зблудила!

Як я словами гріх діймала,

Що й слів на те було замало!

Як я його, було, чорню

І бідну покритку виню.

Яка була в мені пиха!

І ось – сама не без гріха.

Та все, що в гріх мене ввело,

Ох Боже, любе й миле було!