Фауст. 7-ма частина

БІЛЯ МІСЬКОГО МУРУ

У ніші муру статуя Mater dolorosa , перед нею глечики з квітами.

Ґретхен стромляє свіжі квітки в глечики.

Ґ р е т х е н

О Діво,

Глянь милостиво,

За гріх мій Бога вмилосердь!

Мечем пробита,

Жалем повита,

Ти зриш Святого Сина смерть.

Отця зовеш ти

Й зітхання шлеш ти

До неба, скорбі повна вщерть.

Хто знає,

Як крає

Це серце біль трудний?

Як душа моя страждає,

Чим тремтить, чого жадає –

Видно лиш Тобі одній!

Чи то б куди пішла я –

Тяжка, тяжка, тяжкая

На серденьку печаль!

Чи то одна сиджу я –

Тужу, тужу, тужу я,

Терзає душу жаль.

Скропила я ції квіти

Росою, ах! сліз моїх,

Коли я рано-вранці

Для Тебе рвала їх.

Як промені веселі

Заграли крізь вікно,

Ридаючи, в постелі

Сиділа я давно.

Спаси! Одринь ганьбу і смерть!

О Діво,

Глянь милостиво,

За мене Бога вмилосердь!

НІЧ

Вулиця, біля дверей Ґретхен.

В а л е н т и н

(солдат, брат Ґретхен)

Коли, бувало, на гульні

Товариші мої п’яні

Почнуть хвалить та величать

Своїх улюблених дівчат,

П’ючи хильцем, щоб та хвала

Іще міцнішою була, –

Сиджу я нишком у кутку

І чвань ту слухаю грімку,

А там всміхнусь, розгладжу вус

І, повну взявши, було, озвусь:

„Ну що ж, усякому своє!

Та де в краю дівчина є,

Щоб Ґретці-сестриці рівня була,

Щоб їй водиці подать могла?” –

Дзень-брязь! Дзень-брязь! Бряжчать чарки,

Аж гук устане: „Правда його!

Вона – окраса дівоцтва всього!” –

І поніміють всі хвальки.

Тепер до чого ж довелося!

Дерись на стіну, рви волосся!

Усяка погань шпильки пускає,

Киває, моргає, плечима стискає,

Й на кожен закид, кожен з'акив

Мовчи й печи, мов злодій, раків!

Хоч їх усіх поб’ю на р'ам’я,

А все ж брехні їм не завдам я.

Це хто ж іде? Ще й крадькома...

Їх двоє, сумніву нема.

Коли це він, той шалапут,

То я йому зроблю капут!

Фауст, Мефістофель.

Ф а у с т

Отак, як там, в каплиці, за вікном

Проблискує лампадка невгасима,

А далі ледве-ледве блима,

І тьма згущається кругом, –

І в мене в серці споночіло.

М е ф і с т о ф е л ь

А в мене якось ниє тіло,

Мов у кота, що по щаблях,

По ринвах крадеться на дах;

А на душі вже так цнотливо...

Злодійкувато й похітливо...

То вже по жилах жбуха, б’є

Вогонь Вальпуржиної ночі ,

Що післязавтра настає, –

Тоді й до сну байдужі очі.

Ф а у с т

А скарб тоді підніметься мені,

Що он мигоче в глибині?

М е ф і с т о ф е л ь

Так, ти зрадієш – не сказати;

Казанчик вигулькне пузатий:

Я якось зазирнув згори –

Які там гарні таляри!

Ф а у с т

А там нема якихсь окрас

Для любої моєї кізки?

М е ф і с т о ф е л ь

Чому ж, я бачив там якраз

Чудових перел зо три низки.

Ф а у с т

Гаразд! Не хочеться мені

Іти до неї впорожні.

М е ф і с т о ф е л ь

Чого ж на себе нарікати,

Як можна й даром скуштувати?

Ось зорі сповнили всю неба глибину,

Нам можна братися за діло.

Я їй моральної утну,

Щоб їй скоріше закортіло.

(Співає, приграючи на цитрі).

Катрусю, чом

Стоїш смерком

Попід вікном

У хлопця, що ти любиш?

Гляди, гляди,

Не йди туди,

Побійсь біди –

Віночка там загубиш.

Йому дарма;

Зведе з ума –

Лишайсь сама,

Заломлюй білі ручки!

Кохать – кохай,

А розум май,

Не потурай,

Доки не дасть обручки!

В а л е н т и н

(виступає)

Кого ти надиш? Сакрамент!

Розпроклятущии щуролове !

Строщу я вщент твій інструмент,

Те ж буде вмент і співакові!

М е ф і с т о ф е л ь

Готова цитра, кидай в грязь.

В а л е н т и н

А зараз череп тільки хрясь!

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

Ну, докторе, яви одвагу!

Сміліш! Я ж поруч ось стою!

Виймай мерщій із піхов шпагу!

Коли! Штирхай! Я відіб’ю.

В а л е н т и н

Ану ж відбий!

М е ф і с т о ф е л ь

А чому й ні!

В а л е н т и н

Іще!

М е ф і с т о ф е л ь

Давай!

В а л е н т и н

Сам чорт на його стороні!

Це що ж таке? Мов руку одняло...

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

Коли!

В а л е н т и н

(падаючи)

Ой-ой!

М е ф і с т о ф е л ь

От і готов, дурло!

Тепер тікаймо звідси пріч!

Ти ж чуєш, здійняли вже галас.

Поліція б зі мною не змагалась,

А карний суд – то інша річ .

Пішли.

М а р т а

(у вікні)

Сюди! Сюди!

Ґ р е т х е н

(у вікні)

Вогню! Вогню!

М а р т а

Рятуйте, завели різню!

Н а р о д

Убитий ось один!

М а р т а

(виходячи)

А вбивці ж де? Втікли куди?

Ґ р е т х е н

(вибігаючи)

Хто це?

Н а р о д

Це матері твоєї син.

Ґ р е т х е н

Всевишній! Пощади!

В а л е н т и н

Вмираю! Скоро вимовить,

Зробить – іще скоріш.

Баби, покиньте скиглить-вить

І слухайте пильніш!

Всі обступають його.

Ти, Ґретонько, ще молода,

Ума в тобі шукать шкод'а, –

Ідеш ти не туди...

Що робиш, треба дороблять:

Коли вже з тебе вийшла...

То хоч на всю блуди!

Ґ р е т х е н

Ой брате! Боже! Ти ж ганьбиш...

В а л е н т и н

Та ти хоч Бога вже облиш.

Що сталось – не розстанеться,

Що має стати – станеться.

З одним ти нишком впала в гріх,

А там і троє буде їх,

А дійде до дванадцяти –

З всім містом будеш знаться ти.

Як тільки вродиться ганьба,

Її ховає сповитуха,

Нічної темряви габа

Їй покриває очі й вуха.

Її не пізно і приспать ще,

Та ось вона росте, зроста

І ходить гола запроста,

Хоч їй від того і не краще.

Та чим гидкіш її лице,

Тим більше їй потрібно це.

Вже скоро, скоро прийде час,

Коли всі чесні люди в нас

Од тебе, лярво, відсахнуться,

Як од прокази, віджахнуться.

Як в очі будеш їм глядіти

Після такої страмоти?

Тобі каблучки не одіти,

До вівтаря не підійти

І не кружляти більш у танці

У гарній сукні-мережанці...

Заб’єшся в темний кут навіки

Поміж старці, поміж каліки,

Й як Бог простить гріхи твої, –

Будь проклята ти на землі!

М а р т а

Та не гніви блюзнірством неба!

Самому каятися треба!

В а л е н т и н

Якби я міг, я б задушив

Тебе тут, звіднице мерзенна,

І, певне, в Бога б заслужив

На віки вічні розгрішення!

Ґ р е т х е н

Ой муки люті! Брате мій!

В а л е н т и н

Замовч, кажу, ридать не смій.

Це ж сором твій мені на кару

Завдав смертельного удару.

До тебе, Вишній Судія,

Іду солдатом чесним я.

(Умирає).

СОБОР

Служба Божа. Органи і півча. Ґретхен серед юрби народу.

Позад неї 3лий дух.

З л и й д у х

Не так бувало, Ґретхен,

Коли ще невинна

Ти йшла до вівтаря,

З пошарпаної книжечки

Молитви лебеділа

І гра дитяча,

І Бог у серці!

Ґретхен!

Де в тебе голова?

Яка провина

У тебе на душі?

Ти молишся за душу матері,

Тобою приспану для довгих-довгих мук?

У тебе на порозі кров чия?

А в тебе під серцем

Що там ворушиться,

Ляка й тебе, й себе

Зловісною присутністю?

Ґ р е т х е н

Горе! Горе!

Коли б позбутися думок,

Що тут і там, і там і тут

Мене гнітуть!

Х о р

Dies irae, dies illa

Solvet saeclum in favilla.

Грає орган.

З л и й д у х

То неба гнів!

Труба гримить!

Гроби тремтять!

Твоя душа

Із смерті сну

Для мук огненних

Знову вокресла –

Дрижить!

Ґ р е т х е н

Як би втекти!

Орг'ани ті мені

Дух забивають,

Той спів мені

Мов серце крає!

Х о р

Judex ergo cum sedebit,

Quidguild latet, adparebit,

Nil inultum remanebit.

Ґ р е т х е н

Як млосно тут...

Тяжкі колони

Мене тіснять!

Склепіння Давить! – Повітря!

З л и й д у х

Сховайсь! Гріх'а й ганьби

Не заховаєш.

Повітря? Світла?

Горе тобі!

Х о р

Quid sum miser tunc dicturus,

Quem patronum rogaturus,

Cum vix justus sit securus?

З л и й д у х

Лице од тебе

Одвертають святі,

Тобі подати руку

Страшно праведним!

Горе!

Х о р

Quid ssum miser tunc dicturus?

Ґ р е т х е н

Сусідко! Ваш флакон!

(Непритомніє).

ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ

Гори Гарц. Околиці сіл Шірке і Еленд .

Фауст і Мефістофель

М е ф і с т о ф е л ь

Тобі, мабуть, згодилося б мітлисько?

Мені б оце дебелого цапка!

Бо, знаєш, ми до цілі ще не близько.

Ф а у с т

Ні, ноги ще кріпкі, і йти не дуже слизько,

То буде з мене і ціпка.

Яка користь промчати навпрошки?

Ні, краще йти по закрутах долини,

На прямовисні дертись стромовини,

Що з них униз мов падають струмки –

Які утіхи скрасять нам стежки!

Поглянь, в березах завесніло,

Одмолоділа і сосна;

Невже ж весна не ввійде в наше тіло?

М е ф і с т о ф е л ь

Та що весна та навісна!

У мене в тілі зимнім-зимно;

Я б по снігу з охотою носивсь.

А тут іще й на небі ніби димно;

Червоний місяць весь обгородивсь,

Ледь блимає; не встигнеш і ступити, –

На дерево чи скелю налетиш!

Чи вогника блудного нам гукнути ?

Із ним видніш і веселіш.

Агов, малий! Ходи, пройдися з нами!

Чого там блудиш манівцями?

Чим так горіть, нам вгору присвіти!

Б л у д н и й в о г н и к

Надіюся, що панству на догоду

Зумію я здолать свою природу:

Зиґзаґами я звик завжди іти.

М е ф і с т о ф е л ь

Ти що ж, людину мавпувати?

Во ім’я чорта мусиш прямувати,

А ні – умить тебе задму!

Б л у д н и й в о г н и к

Я бачу – ви господар в цім дому,

Готов служить і тямлю осторогу.

Та зважте, скільки чар сьогодні на горі;

Раз ви мене взяли собі в проводирі,

То не здивуйте, як схиблю дорогу.

Ф а у с т, М е ф і с т о ф е л ь

і Б л у д н и й в о г н и к

(співають навпереміну)

Ми вступили в володіння

Снів чудових, чар таємних.

Проведи нас без блудіння

По просторах диких, темних,

Де блукають дивні мрева.

За деревами дерева

Мимо, мимо вдаль несуться,

Кручі корчаться і гнуться;

Онде бескети носаті

Захропіли, лігши спати .

Між каміння, баговиння

Чуть струмочків дзюркотіння.

Щось рокоче, щось воркоче,

Мов кохання шепт урочий,

Раювання сни чудові,

Спів надії, спів любові! –

Оддається скрізь луною,

Казков'ою давниною.

Шугу! Пугу! Скрики, зойки...

Сич і пугач, чайки й сойки –

Їм незмога сю ніч спати...

Чагарями скачуть жаби –

Товстопузі, довголабі!

Ось гадючиться коріння

І крізь ріння, й крізь каміння;

Дивовижні їх сплетіння

Мов зібрались нас хапати:

Пручать скрути, ніби спрути,

Щоб мандрівців затягнути.

Долом мшавим, колом млавим

Миші, миші сунуть плавом,

Незліченні, різноцвітні!

А на кожнім горнім плаї

Світляків рясніють зграї,

Щоб зблукались мимохідні.

Ти скажи, чи ще йдемо ми,

Чи на місці стоїмо ми?

Все тут крутить веремії –

Корчі, й скали-зубоскали,

Й світляки, що заскакали,

Завихрились, навіснії.

М е ф і с т о ф е л ь

Йди за мною без зневір’я!

Почалося середгір’я;

Звідси нам, як дивний сон,

Замигоче цар Мамон.

Ф а у с т

Крізь землю з'аграва замріла,

Немов розжеврілася рань,

Запроменіла, зазоріла,

Прохлюпнулась в найглибшу хлань.

Там в’ється пара, дим клубками,

Там жар у мареві горить,

То ллється тонко, мов нитками,

То водоспадом аж яскрить,

То по долині круженяє,

Струмує тисячею жил,

То знов водносталь їх єднає

Між двох прилеглих скельних брил.

Ось іскор безліч нам заграла,

Мов золотий пісок зрина...

Поглянь, поглянь, як запалала

Скали стрімчастої стіна!

М е ф і с т о ф е л ь

Мамон вже знає, як одзначить

Цю урочистість, празник цей!

Радій, що все ти зміг побачить;

Я чую вже розбещених гостей!

Ф а у с т

Який рвучкий схопився вихор!

У спину б’є, мов триста душ!

М е ф і с т о ф е л ь

Чіпляйсь за ребра скель чимдуж,

Бо в прірву звалишся, то буде не до ігор.

Гускне ніч од імли завій...

Чуєш? Бором реве борвій!

Сполошились сови вирлаті.

В вічнозеленій палаті

Вітер колони рушить,

Гілля трощить і крушить,

Стовбур’я стогне в одчаї,

Коріння вивертом зяє.

І страшно грьопає враз додолу

Мішма, шкереберть все те посполу,

І, розгулявшись по вітровалі,

Буря регоче в проваллі.

Чуєш крики – дальше й ближче?

Чуєш гуки – вище й нижче?

З усіх верхів, з усіх низів

Рине скажений чаклунський спів.

Х о р в і д ь о м

Весь Брокен од відьом зацвів, –

Жовта стерня, зелений сів.

Зібрався там увесь кагал, –

Сів Уріан на трон із скал .

Усяк навзаводи летить,

Відьма п...ть, а цап смердить.

Г о л о с

Старенька Ба'убо в стороні

Одна трюхика на свині .

Х о р

Хвала тому, кому хвала!

Нехай би Баубо нас вела!

Вперед, стара! Щодуху дми!

А за тобою – ми, відьми!

Г о л о с

Ти кудою ішла?

Г о л о с

Мимо Ільзенштайна .

До сови у гніздо зазирнула стайна,

Аж та витріщилась.

Г о л о с

Взяв би тебе дідько!

Чого ти так швидко?

Г о л о с

Я півбока драна,

Дивись, яка рана!

Х о р в і д ь о м

Далекий шлях, широкий шлях,

А всі стовпились – просто жах,

Всіх вила колють, мітли рвуть,

І мати дохне, й діти мруть.

В і д ь м а к и

(півхором)

Ми тут повзем, як слимаки,

Попереду усе жінки.

До зла баби йдуть, як на мед –

На тисячу ступнів вперед.

Д р у г и й п і в х о р

Та ми не заздрим на бабів,

Їм треба тисячу ступнів,

А чоловік – одразу скік!

І перегнав весь той потік.

Г о л о с

(зверху)

Ходіть до нас сюди з озір!

Г о л о с

(знизу)

Хотіли б ми до гір, на шир,

Та миємось, уже чистіш води.

Зате й безплідні назавжди.

О б и д в а х о р и

Вже місяць змерк, світ з'ірок стух,

І вихор стих, і вітер вщух,

Лиш ми, відьми, тут шумимо,

Мільйони іскор метемо.

Г о л о с

(знизу)

Пождіть! Пождіть!

Г о л о с

(зверху)

Це хто з провалля там ячить?

Г о л о с

(знизу)

Мене візьміть! Мене візьміть!

Я лізу більше трьох століть...

Яка тяжка до верху путь,

А все ж кортить з своїми буть.

О б и д в а х о р и

Сідай на вила, на козла,

Дістань кола чи помела;

Бо хто сьогодні не злетить,

Тому в багні довіку скніть.

Н е д о в і д ь м а

(внизу)

Я вже давно тут дрібочу,

Але, як інші, не злечу;

Із дому йду усіх раніш,

Сюди прийду – усіх пізніш.

Х о р в і д ь о м

Чарівна масть одваги дасть ,

Оберне всяку річ у снасть,

Учинить човен із ночов, –

Хто вверх не сплив, той вниз пішов...

О б и д в а х о р и

Ми облетіли гору в млі,

Аж захотіли до землі.

Весь луг сирий скорій укрий,

Відьомський рій, відьмацький рій!

(Опускаються).

М е ф і с т о ф е л ь

Біжать, летять, свистять, стукочуть,

Скриплять, шиплять, киплять, клекочуть,

Смердять, іскрять, горять, печуть!

Відьомський дух повсюди чуть!

Держись мене, бо зразу відітруть.

Та де ж ти?

Ф а у с т

(здалека)

Тут!

М е ф і с т о ф е л ь

Вже встигли відіпхати?

Та я ж таки господар хати!

Дорогу Фоланду! Гей, люба чернь, роздайсь !

До мене, докторе! За мене враз хапайсь,

Та й виб’ємось з цієї товчі.

Нащо вже й я, а чую прилив жовчі.

Мене мов тягне щось туди, в оті кущі,

Щось блима там, мов очі вовчі...

Ходім, ходім туди мерщій!

Ф а у с т

Дух заперечення! Ну що ж, веди де хочеш,

Коли вже ти увесь із протиріч;

Прийшли на Брокен ми стрічать Вальпурги ніч,

І раптом ти мені про самоту торочиш.

М е ф і с т о ф е л ь

Не самоту, а вужчий круг!

Дивись, який веселий рух

Біля бадьорого багаття!

Ф а у с т

Волів би там, вгорі, гулять я.

Там жар затлів і дим пішов,

Юрба до злого вже збираться стала,

Розв’яжеться там загадок немало.

М е ф і с т о ф е л ь

Й зав’яжеться чимало їх ізнов.

Нехай великий світ хвилює,

А нас і тиша улаштує.

Прадавній звичай всім велить

В великім світі скрізь малі світки творить.

Бач, молоді відьми всі наголо тут голі,

Старі ж убралися мудріш.

Прошу, будь з ними приязніш!

Турботи мало, втіх доволі.

Он грають вже... Бодай їх, тих музик!

До тої ревняви я й досі ще не звик,

Але тому вже не зарадиш горю...

Ходім, я перше сам зайду,

А там тебе у круг введу.

Ну що, скажи, чи мало в нас простору?

Очима кинь – нема йому кінця...

Кругом костри веселі зір голублять;

Тут варять, п’ють, кричать, танцюють, люблять...

Що ж краще є, як г'улянка оця?

Ф а у с т

А як до них ти звернешся з привітом?

Чи так, як чорт, чи, може, ворожбитом?

М е ф і с т о ф е л ь

Я, правда, звик собі інкоґніто ходить;

Та хоч-не-хоч, в цей день слід

орденом світить.

Підв’язки в нас не знає тут ніхто,

Зате шанує всяк це кінське копито.

Он бачиш слимака? Випручуючи ріжкі

До нас підповзує плазьма,

Мене вже він рознюхав трішки...

Втаїтися тут способу нема.

Ходім, обійдем всю громаду тую;

Ти женихайсь, а я постаростую.

(До деяких, що сидять біля погаслого багаття).

Панове старики, чого ви сіли скраю?

Всередині я вам повеселитись раю,

Між молоді, в розгульнім сум’ятті;

Насидитесь і дома в самоті.

Г е н е р а л

Служить народу – шкода праці!

Хоч як рятуй його в біді,

А як в жінок, то так і в націй –

Завсіди зверху молоді.

М і н і с т р

Тепер не той пішов вже чоловік!

Де старина та люба-мила?

Коли у нас була вся сила,

То справді золотий був вік.

В и с к о ч е н ь

І ми були мов не дурні,

Повсюди руки нагрівали;

Та в цій крутні, у цій вертні

І те, що мали, ми втеряли.

П и с ь м е н н и к

І хто тепер читав би твір

Поважного якогось змісту?

Не втрапиш ти ніяк, повір,

На молодь, надто гонористу.

М е ф і с т о ф е л ь

(являючись на мить старезним дідом)

На суд страшний іти всім скоро доведеться,

Бо я в останній раз на шабаш ось бреду;

Як я вже на тонку пряду,

То й світ небавом западеться.

В і д ь м а – п е р е к у п к а

Панове, прошу, не минайте!

Погляньте пильно на мій крам!

Такої знайди, так і знайте,

Ніде більш не надибать вам.

Нема нічого в мене в ятці,

Щоб без заслуг якихсь було;

Все наше, нічого бояться,

Усе колись робило зло.

Кинджали всі не раз багрились кров’ю,

Бокали всі трутизни пал лили

В тіла при повному здоров’ю;

Убори всі дівчат з пуття звели,

Усі мечі або вчинили зраду,

Або противника підступно вбили ззаду.

М е ф і с т о ф е л ь

Е, тітко! Зваж ти на вимоги ринку.

Те, що було, те загуло!

Сховай кудись свою старинку,

Нове б нас дужче притягло!

Ф а у с т

Ну й шарварок – аж голова дуріє...

Це ярмарок, чи що, кругом шаліє?

М е ф і с т о ф е л ь

Все стовпище угору підступає;

Не ти його, воно тебе рушає.

Ф а у с т

То хто стоїть?

М е ф і с т о ф е л ь

Пригляньсь, Ліліт.

Ф а у с т

Яка Ліліт?

М е ф і с т о ф е л ь

Адама перша жінка .

Пустила коси вітру на розпліт –

Ото її єдина одежинка.

Як в них вона заплута юнака,

То вже не скоро бідного пуска.

Ф а у с т

Он дві сидять – стара і молода.

Мабуть, натанцювались досить.

М е ф і с т о ф е л ь

Сьогодні так сидіть не випада.

Ходім до них! Мене до танцю зносить.

Ф а у с т

(танцюючи з молодою)

Колись приснилися мені

Два яблучка на яблуні;

Два яблучка висять-блищать,

І я поліз, щоб їх зірвать.

К р а с у н я

Та яблучок кортить-бо вам,

Усім Адамовим синам,

І радо я в своїм саду

Тих яблучок для вас найду.

М е ф і с т о ф е л ь

(танцюючи з бабою)

Колись приснилося мені

Старе дупло в осичині;

Хоч те дупло й гниле було,

Воно мене немов тягло.

Я г а

Я б’ю низенько вам чолом,

Лицарю з кінським копитом!

Держіть готового сучка,

Коли дупло вас не ляка.

П р о к т о ф а н т а з м і с т

Прокляте кодло! Як же ви посміли!

Чи ж вам не ясно з виступів моїх,

Що в привидів немає справжніх ніг?

Ви й танцювать, як люди, ще схотіли!

К р а с у н я

(танцюючи)

Чого ж то він сюди приліз?

М е ф і с т о ф е л ь

Та він буває всюди й скрізь!

Як хто танцює, то він цінить.

І жоден крок йому б не існував,

Коли б його він не обґрунтував.

А як вперед ідеш, тоді його аж пінить.

Коли б іще на місці ви топтались,

Як він в млині своїм старім ,

Та й славили його при тім, –

Тоді б ви, може, схвалення діждались.

П р о к т о ф а н т а з м і с т

То що ви тут? Ну й звички у чортів!

Почезніть геть! Та я вже ж просвітив!

Не зна ладу пекельнеє поріддя.

І мудрі ми – а в Тегелі привиддя .

З химерами б’ючись, я вже пихтів-пихтів,

Вони ж живуть; ну й звички у чортів!

К р а с у н я

Та годі вже нам дозоляти!

П р о к т о ф а н т а з м і с т

Скажу вам прямо, не стерплю:

Я деспотизму духу не люблю,

Бо мій же дух не має влади.

(Танець іде далі).

Мені сьогодні вперто не щастить,

Але ж мандрівку треба описати;

Чортів з поетами надіюсь подолати,

Коли б ще тільки довший час прожить.

М е ф і с т о ф е л ь

Він піде ще в калюжу сполоснуться –

Так він лікується з усіх недуг;

Коли ж йому п’явки у зад ввіп’ються,

То вийдуть з нього духи, вийде й дух.

(До Фауста, що кинув танцювати).

А де ж твоя дівчина-врода,

Що до танку співала всмак?

Ф а у с т

Коли вона співала так,

Червона мишка плигнула їй з рота.

М е ф і с т о ф е л ь

Ото і все? Це ще біда мала;

Аби не сіра миша та була.

Чи ж дивляться на те, коли гулять охота?

Ф а у с т

А ще я бачив...

М е ф і с т о ф е л ь

Що?

Ф а у с т

Ти в даль вдивися пильно:

Он дівчина, прекрасна і бліда;

Мов скована – така її хода,

Ледь сунеться – повільно йде, повільно...

Мені здається, впізнаю

В ній Ґретхен милую мою.

М е ф і с т о ф е л ь

Нехай собі! Немає в тім добра.

То ж привид неживий, оманлива мара.

Біда, кого вона спіткає,

Бо зір її у жилах кров стенає,

Людину враз у камінь обертає;

Ще про Медузу казка не стара .

Ф а у с т

Так, мов оскліли очі мертвякові,

Їх не закрила любляча рука.

Це Ґретхен грудь, у любощах п’янка,

Це Ґретхен тіло, в пестощах медове...

М е ф і с т о ф е л ь

Ти – дурень-легковір! Та це ж одна мана!

Здається кожному коханкою вона.

Ф а у с т

Що за розк'оші! Що за муки!

Мене до неї порива...

Та чом цю гарну шию обвива

Червоний шнур подобою гадюки,

А вшир – як спинка ножова?

М е ф і с т о ф е л ь

Та бачу, бачу всі ті штуки.

А часом під пахвою й голова,

Що втяв Персей їй міцнорукий.

Та що за мрією гоньба!

Ходім до того он горба,

Там шумно й людно, – чистий Пратер ,

І, як не спить твій поводатир, –

Ми під театром стоїмо.

Що тут таке?

S e r v i b i l i s

Знов зараз почнемо.

Семірку в нас усі тут полюбляють ,

Остання це з семи денних вистав.

Аматор п’єсу написав,

Аматори і виставляють.

Пробачте, я вже мушу йти;

Аматор я – завісу відслонити!

М е ф і с т о ф е л ь

На вдивовижу вас на Блоксберзі зустріти,

Вам кращого притулку не знайти.