Фауст. 8-ма частина

СОН ВАЛЬПУРЖИНОЇ НОЧІ, АБО ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ

ОБЕРОНА Й ТІТАНІЇ

Інтермедія.

Д и р е к т о р  т е а т р у

Нині буде вам спочин,

Мідінгівці жваві :

Гора й долина – то наш кін,

Готовий до вистави.

Г е р о л ь д

Півстоліття ждать дано

Весілля золотого.

А сварка скінчиться – воно

Ще золотіш від того!

О б е р о н

До мене, духи, всі сюди,

Як ви мені покірні, –

Ми вже знову, й назавжди,

З жоною друзі вірні.

П у к

Пук перевертом іде,

Притупує ногою,

Веселих духів вслід веде

Ватагу за собою.

А р і е л ь

Аріель заводить спів

У тонах дивних, ясних;

Вабить всіх його мотив –

Потворних і прекрасних.

О б е р о н

Всі, хто хочете, ходіть

До нас любові вчиться!

Щоб подружжю в згоді жить,

Перш треба розлучиться!

Т і т а н і я

Як муж бурчить, жона кричить –

На це є добрий захід:

Її на схід кудись замчіть,

Його пошліть на захід!

О р к е с т р

(tutti fortissimo)

Комарі й жучки-гучки,

Їх брати і сестри,

Жаби й коники-сюрчки –

Усі у нас в оркестрі!

С о л о

Чи ви бачили дуду –

Мов бульбашку надуту?

Йде й гуде – ду-ду, ду-ду,

Гундосить аж до нуду.

Д у х, щ о т і л ь к и т в о р и т ь с я

З жабиних пліч, павучих ніг

І крилець двох незгірших, –

Як не вийде звіреня,

То, певне, вийде віршик!

П а р о ч к а

Дрібний крок, високий скок,

Де росяна травиця;

Та в повітря до пташок

Тобі несила звиться.

Ц і к а в и й  м а н д р і в е ц ь

Чи я у маскарад замчавсь,

А чи марю, може?

Звідкіля ти тут узявсь,

Обероне-боже?

О р т о д о к с

Не має він хвоста й рогів,

Я ж знаю те, що знаю:

Як і грецьких всіх богів,

Його за чорта маю.

П і в н і ч н и й  х у д о ж н и к

Що я тут не розпочну –

Якісь бліді етюди.

Ось я в Італію майну,

Там все інакше буде.

П у р и с т

В який це я попав содом!

Які кругом лахудри!

З усіх присутніх тут відьом

Лиш дві вживають пудри.

Г о л а  в і д ь м а

І пудра, й плаття нас ляка,

То – баб’яче вже діло;

Сиджу на цапі голяка –

Любуйте всі на тіло!

С т а р а  в і д ь м а

З тобою спорити шкода,

Та високо не пнись ти;

Хоч ти вродлива й молода,

А доведеться гнисти.

К а п е л ь м е й с т е р

Комарі й жучки-гучки,

Од голої одстаньте!

Жаби й коники-сюрчки,

Не кваптеся, анданте!

Ф л ю г е р

(в один бік)

Яка компанія, гляди

Панянки знакомиті,

Та й кавалери хоч куди, –

Усі як перемиті!

(У другий бік).

Як не розступиться земля

Цю погань поглинути,

Тоді од них готовий я

І в пекло плигонути.

К с е н і ї

Ми – кузьки з тисяччю жалець,

Кусаємось затято;

Прийшли ми к чорту на ралець,

Бо це ж наш рідний тато!

Г е н н і н г с

Поглянь на дружний рій казюк –

Наївні і жартливі!

Ще хтось подумає про злюк,

Що серцем добротливі.

М у з а г е т

Мені приємно поблудить

В цім галасливім крузі;

Відьми б я краще став водить,

Як ті примхливі музи.

C i – d e v a n t  г е н і й  ч а с у

Із нами ладь, держись за нас, –

Побачиш, вийдеш в люди!

Це ж Блоксберг, наш німецький Парнас,

Усім тут місця буде.

Ц і к а в и й  м а н д р і в н и к

Що то за один, скажіть,

Бундючний, гордовитий?

Все носом нишпорить, нюшить,

Чи є тут єзуїти .

Ж у р а в е л ь

Чи чиста, чи мутна вода, –

Люблю ловити рибку;

Й побожним часом випада

В чортів побути дрібку.

С и н с в і т у

Побожні йдуть на кожну путь,

Аби вела угору;

І Блоксберг скоро оберуть

За місце для собору.

Т а н ц ю р и с т

Що це? Ніби бубнії

На багвах б’ють у бубни?

Та де там, ні! То бугаї

Очеретолюбні.

Т а н ц м е й с т е р

Усі у круг – танцюй, нога!

Всі скачуть, як попало,

Кривий стриба, гладкий плига –

Байдуже, що невдало!

С к р и п а л ь

Чорти! Один одного б тут

Смачніше, як людей, їв!

Та їх гамує голос дуд,

Як звірів – спів Орфеїв .

Д о г м а т и к

Усякій критиці на зло

Я на своїм остався:

Бо якби чорта не було,

То де ж би він узявся?

І д е а л і с т

Моя фантазія буя

Цей раз, як кінь безгнуздий;

Бігме, коли усе це – я,

То я таки безглуздий .

Р е а л і с т

Шаліє дух, піднявши бунт;

Я лютий до нестями!

Уперше тут схитнувся ґрунт

У мене під ногами.

С у п е р н а т у р а л і с т

Таїть утіхи немалі

Новий для мене обрій;

Бо як існують духи злі,

То мусять бути й добрі.

С к е п т и к

Шукавши чортових скарбів,

Вже не один збезумнів.

Я цього слова вмисне вжив,

Щоб зримувать свій сумнів.

К а п е л ь м е й с т е р

Жаби й коники-сюрчки,

Клятущі дилетанти!

Комарі й жучки-гучки,

Які з вас музиканти!

П р о н о з и

Ми звемося Sans souci ,

Це не самохвальство;

Гориніж ходимо усі,

Коли велить начальство.

Н е в д а х и

І нам перепадали було шматки,

Тепер не наздогониш.

Протанцювались у нас чобітки,

Ми біжимо босоніж.

Б л у д н і в о г н і

Полюбуйтеся на нас,

Зродило нас болото.

Та блиском ми затьмарим враз

Усю оту голоту!

П а д у ч а з і р к а

Лл'ючи іскри зорев'і,

Сюди я впала з неба;

Кр'ижем тут лежу в траві –

Звести б на ноги треба.

М а с и в н і

Гей, з дороги! Грубим путь!

Всі трави потолочим;

Духи йдуть, і духам буть

Опецьками не злочин.

П у к

Та не тупайте ви тут

Слонячою тупою,

Переважить всіх вас Пук

Сьогодні грубизною.

А р і е л ь

Всяк, хто любить даль і шир,

Всяк, хто не безкрилий,

В літ за мною, до тих гір,

Що троянди вкрили!

О р к е с т р

(pianissimo)

Імла рідкіш, хмарки світліш,

Край неба засвітало.

Шелеще лист, шумить комиш –

Усе немов потало.

 

ПОХМУРИЙ ДЕНЬ. ПОЛЕ

Фауст і Мефістофель.

Ф а у с т

В недолі! В розпачі! Довго блукала, страждаючи, по землі, а тепер – у неволі. Як злочинницю, вкинуто в тюрму на люті муки – її, миле, безталанне створіння! Аж ось до чого дійшло! Ось до чого!.. – І ти, лукавий, нікчемний духу, таїв усе від мене! – Стій тепер, стій! Ворочай скажено своїми сатанинськими вирлами! Стій наді мною нависом, осоружний! – У неволі! У безпросвітній неволі! У владі злих духів і безсердечно осудливої людськості! А ти заколихуєш тут мене відворотними розвагами, приховуєш од мене її гірке горе, – нехай гине в безпораді!

М е ф і с т о ф е л ь

Вона не перша!

Ф а у с т

Собако! Потворо мерзенна! – Оберни його, безконечний духу! Оберни цього гробака знов у собачу постать, що в ній він любив гасати нічною добою, клубком підкочуватись під ноги мирному перехожому і кидатись на плечі поваленому. Оберни його знову в його улюблену подобу, хай плазує переді мною в пилу, хай я топтатиму його потоптом, падлюку! – Не перша! – Горе! Горе! Ні думкою здумати, ні гадкою згадати! Уже ж одна загинула в безодні такого лиха, і смертною своєю нелюдською мукою не відпокутувала вини всіх інших перед очима Всепрощаючого! Серце моє начетверо крається, як подумаю про одну оцю безталанну; а тобі байдуже – глузуєш з недолі тисячей істот!

М е ф і с т о ф е л ь

От і довеслували ми до того берега, де у вашого брата, людини, глузд за розум заходить. Нащо ж було вступати з нами в спілку, коли хисту нема? І літати кортить, і запаморочення боїшся? Що ж, ми до тебе набивалися чи ти до нас?

Ф а у с т

Чого вищиривсь на мене так людожерно?! Аж гидко! – Великий, могутній духу, ти, що ласкаво з’явивсь мені, ти, що знаєш серце й душу мою, навіщо ти прикував мене до цього ганебного супутника, що йому шкода за ласощі, а згуба за розкоші?

М е ф і с т о ф е л ь

Ти ще не виговорився?

Ф а у с т

Врятуй її! А ні – горе тобі! Найтяжчі прокльони на твою голову на тисячі тисяч літ.

М е ф і с т о ф е л ь

Незмога мені розірвати пута месника, розбити його затвори. – Врятуй її! А хто довів її де загибелі? Я чи ти?

Ф а у с т дико озирається.

Що, грому шукаєш? Шкода, не дано його вам, злиденним смертним! Бач, тиранська звичка: роздробити безвинного суперечника, коли загонить на слизьке.

Ф а у с т

Веди мене до неї. Її треба визволити!

М е ф і с т о ф е л ь

А про небезпеку свою забув? В місті ще свіжі сліди твого кривавого злочину! Над могилою вбитого ширяють духи помсти, чигаючи повороту душогуба!

Ф а у с т

І тобі ще про це говорити! Смерть і погибель всесвітня на тебе, потворо! Веди мене до неї, чуєш, і звільни її!

М е ф і с т о ф е л ь

Та поведу вже, зроблю що можу. Що ж у мене, вся влада на небі й на землі? Я обмарю сторожу; добудь ключа і виведи її звідти людською рукою. Я ж чатуватиму напоготові з чарівними кіньми, – умчу вас. Це я можу.

Ф а у с т

Швидше!

НІЧ. ЧИСТЕ ПОЛЕ

Фауст і Мефістофель летять навзаводи вороними кіньми.

Ф а у с т

Чом в’ються вони круг шибениці?

М е ф і с т о ф е л ь

Не знаю, щось варять, щось творять.

Фауст

Висяться, низяться, клоняться, хиляться.

М е ф і с т о ф е л ь

Чарують, чаклують.

Ф а у с т

І кадять, і святять.

М е ф і с т о ф е л ь

Вперед! Вперед!

В'ЯЗНИЦЯ

Фауст з низкою ключів і лампою перед залізними дверима.

Ф а у с т

Знов жаль мене проймає незборимий,

У серці знов весь біль всіх серць людських.

Тут, тут вона, за мурами сирими,

Карається за свій безгрішний гріх!

Ти боїшся ввійти до неї?

Ти страшишся вини своєї?

Йди, не гайся! Смерть іде на поріг.

(Кидається до замка. Зсередини чути спів).

П і с н я

Моя мати, ледащо ,

Зарізала мене!

Мій батько, гультяй,

Із’їв мене!

А сестричка мала

Взяла й знесла

Кістки в зелений гай;

Я пташечкою полинула –

Вилітай! Вилітай!

Ф а у с т

(відмикаючи)

Не думає вона, що милий тут,

Соломи шелест чує, брязкіт пут.

(Входить).

М а р ґ а р и т а

(ховаючись у солому)

Ой горе! Йдуть... Ой смерть, не йди!..

Ф а у с т

(тихо)

Цить, цить! Я випущу тебе на волю.

М а р ґ а р и т а

(кидаючись йому до ніг)

Коли людина ти, згляньсь на мою недолю!

Ф а у с т

Та не кричи, сторожі не збуди!

(Схоплює кайдани, щоб відімкнути).

М а р ґ а р и т а

(навколішки)

А хто ж тобі цю владу дав

Наді мною, кате?!

Крові вночі вже зажадав...

Ой зжалься, встигнеш ще скарати!

Чи ждати ранку тобі шкода?

(Встає).

Я ж молода ще, молода!

І мушу вмерти!

Я гарною була, і в тім причина смерті.

В мене був дружок, а тепер нема,

Хтось порвав вінок, квіти поламав...

Ой, пусти! За що така насила?

Пощади! Що я тобі зробила?

Вчуй мою благальну річ...

Та я ж не бачила тебе й навіч!

Ф а у с т

Чи виживу я цю стражденну ніч!

М а р ґ а р и т а

Тепер твоя тут воля, кате.

Дай хоч дитя погодувати,

Всю ніч воно ще тут було;

Вони взяли його, мені на зло,

І кажуть, що я вбивця немовляти.

І я безрадісно помру.

Пісень про мене співають...

То не люди – шакали.

Вони ту казочку стару

До мене приклали.

Ф а у с т

(падає їй до ніг)

Тобі до ніг упав коханий,

Прийшов розбить твої кайдани.

М а р ґ а р и т а

(кидається до нього)

Усім святим повинні помолиться ми!

Дивись! Під східцями

Горить огненна

Страшна геєна!

Лукавий,

Губитель кривавий,

Рикає, мов звірюга!

Ф а у с т

(голосно)

Ґретхен! Ґретхен!

М а р ґ а р и т а

(наслухаючи)

Я чую голос друга!

(Зривається на ноги, кайдани спадають).

Де він, де? Я вчула слово кличне!

Вільна я! Зникло тло темничне!

Швидше, швидше пригорнути,

Упасти на груди!

Крикнув він: „Ґретхен!” Той голос любовний

Крізь регіт глумливий і скрегіт зубовний,

Крізь ревіт пекельний, диявольський сказ –

Той голос коханий впізнала я враз!

Ф а у с т

Це я!

М а р ґ а р и т а

Це ти! Ох, ще скажи! Ще раз!

(Обіймає його).

Це він, це він! Не стало мук, образ,

І тьми тюрми, й кайданів, і недолі!..

Це ти! Я знов на волі!

Ти мене спас!

Дивись, ось тая вулиця,

Де вперше ми ззирнулися,

А ось і той садок,

Де з Мартою тебе я ждала в вечорок.

Ф а у с т

(хоче вивести її)

Ходім! Ходім!

М а р ґ а р и т а

(пестить його)

Лишись!

І я тут лишусь, як ти лишишся!

Ф а у с т

Та не барись!

Як забаришся,

То нам на волі не бувать.

М а р ґ а р и т а

Ти що? Не вмієш цілувать?

Зі мною тільки розлучився,

Вже й цілуватись розучився?

Чому ж такий страшний тепер став?

А ти ж було речами і очами

До мене небо прихиляв

І цілував-заціловував до нестями.

Цілуй мене!

Бо цілуватиму тебе!

(Обіймає його).

Ой! Уста твої холодні і німі!

Чого?

Не стало кохання

Зарання...

Хто відняв його?

(Одвертається).

Ф а у с т

Ходім! За мною! Люба, схаменись!

Люблю тебе стократне, як колись,

Молю тебе, за мною лиш іди!

М а р ґ а р и т а

(обертається до нього)

Хіба це ти? Чи це ж і справді ти?

Ф а у с т

Це я! Ходім!

М а р ґ а р и т а

Ти з мене пута зняв

І знов мене в обійми взяв.

Чого ж мовчать у тебе жах і гнів?

Чи знаєш ти, кого це ти звільнив?

Ф а у с т

Ходім! Ходім! Тікає ночі мла!

М а р ґ а р и т а

Рідну неньку з світу я звела,

Втопила рідне дитя.

Твоє й моє було в нім життя.

Твоє... Це ти? Чи, може, ні?

Дай руку мені! То це не вві сні?!

Люба, мила рука! – Ой, вона ж вогка!

Обітри! Здається, мов

То кров.

Боже! Кого ти заколов?

В піхви сховай свій меч,

Не супереч!

Ф а у с т

Що було – те пройшло, тому край!

Мене не карай!

М а р ґ а р и т а

Ні, будь живий і цілий,

Мусиш упорать могили;

Готуй для кожного ямку

З самого ранку.

Матері – кращу містину,

Поруч із нею – сину,

А мені – чуть в стороні,

Недалеко од рідні!

А дитинку мені по праву грудь,

Більш там нікому не бути! –

Тебе до серця горнути,

То було щастя – повік не забуть!

Але його вже більш не вернути,

Порив мій до тебе чимсь ніби скутий,

Ніби ти хочеш мене відштовхнуть;

А все ж – це ти, і добрий, як завжди.

Ф а у с т

Ти ж бачиш, це я. Іди ж, іди.

М а р ґ а р и т а

Куди?

Ф а у с т

На волю.

М а р ґ а р и т а

Коли нас жде там вічний дім,

Тоді ходім, ходім!

Піду я в тихий той куток,

І далі – ні на крок...

Ти йдеш? О Генріху, коли б і я могла...

Ф а у с т

Ти можеш, аби хіть!

Глянь, двері вже відкриті.

М а р ґ а р и т а

Нема мені надії на цім світі –

Впіймають скрізь, куди б я не втекла!

Ой тяжко-важко ходить попідтинням,

А ще до того з нечистим сумлінням...

Ой тяжко-важко в чужині блукати

І щогодини ждать розплати!

Ф а у с т

Я лишусь з тобою!

М а р ґ а р и т а

Облиш! Облиш!

Дитя рятуй скорші!

Туди, туди,

Під гору йди,

Понад ручай,

І прямо в гай,

І до ставка,

Де кладочка...

Витягай, витягай!

Воно ще виринає,

Воно ще б’ється!

Рятуй! Рятуй!

Ф а у с т

Отямся! Чуй!

Один лиш крок – і вільна ти!

М а р ґ а р и т а

Коли б нам мимо гори пройти!

На камені там моя мати сидить,

Аж жах шибає мною!

На камені там моя мати сидить,

Хитає головою!

Ні, вже не кива... – ой, важка голова...

Спить – не проспиться, жива – нежива...

Спить, щоб ми вдвох раювали.

Щасні ті хвилі бували!

Ф а у с т

Як ні впросити, ні вблагати,

То мушу силоміць узяти.

М а р ґ а р и т а

Пусти! Я насильства не буду терпіть!

Кинь мене, мов убивця, душить!

Все ж я робила тобі самохіть!

Ф а у с т

День уже дніє! Мила! Мила!

М а р ґ а р и т а

День! Правда, що день! Останній день настає,

Це буде весілля моє!

Гляди ж, не кажи, що вже в Ґретхен ти був!

Бідний мій віночку!

Прощай, прощай!

Ми зустрінемось, чекай,

Тільки не в таночку.

Кругом народу – аж загуло,

Площі й вулиць мало.

І враз тихо стало.

Ударили в дзвін, зламали жезло ,

Волочать мене на плаху,

Руки зв’язавши назад.

Натовп здригнув від жаху –

Змахнув сокирою кат...

Ввесь світ, як німа могила!

Ф а у с т

Ой нащо мене мати родила!

М е ф і с т о ф е л ь

(на порозі)

Швидше! Бо тут вам хвилина остання.

Годі вагання й словами змагання.

Коней моїх здригання

День провіщає близький.

М а р ґ а р и т а

Хто це, хто це такий?

Він! Він! Прожени!

Чого він прийшов сюди з глибини?

По мене!

Ф а у с т

Ти будеш жить!

М а р ґ а р и т а

Суд Божий буде мене судить!

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

Ходім! Бо кину тут тебе із нею!

М а р ґ а р и т а

Боже, зжалься над рабою твоєю!

Ви, херувими і серафими,

Мене осініте крильми благими!

Генріху! Який ти страшний!

М е ф і с т о ф е л ь

Вона рокована!

Г о л о с

(з неба)

Врятована!

М е ф і с т о ф е л ь

(до Фауста)

Мерщій!

(Зникає з Фаустом).

Г о л о с

(зсередини, завмираючи)

Генріху! Генріху!