Вікторія. 1-ша частина

І

Мірошників син ішов, поринувши в роздуми. То був чотирнадцятилітній хлопчина з обвітреним та засмаглим на сонці лицем, вдатний на всілякі вигадки.

Як виросте, він стане піротехніком. То було настільки дивовижне й ризиковане заняття, що через сірку в нього на пальцях ніхто не насмілювався б із ним здоровкатись. А між товаришами він зажив би собі великої пошани тим жахливим ремеслом.

Він вистежував у лісі своїх пташок. Атож, він знав їх усіх, знав, де вони мостять гнізда, розумів їхні крики і вмів по-їхньому відповідати. Йому не раз доводилося замішувати борошно з батькового млина на тісто, ліпити з нього кульки та й годувати ними пташок.

Всі ті дерева вздовж стежини були його добрими знайомими. Навесні він пускав із них сік, а взимку був їм за турботливого батенька — струшував сніг і розправляв їхнє гілля. І навіть нагорі, в занедбаній гранітній каменярні жоден камінь не був йому чужий; він вирізьбив на тамтешніх каменях літери та знаки, повикочував їх нагору й розмістив так, що вони нагадувати парафіян, які стояли навкруг пастора. У тій старій каменярні діялися всілякі чудернацькі речі.

Він звернув зі стежини й спустився до греблі. Млин працював, і хлопця обступив невпинний тяжкий гуркіт. Він звик тут блукати, розмовляючи вголос сам із собою; кожна піниста блискуча крапля начебто оповідала щось про своє буття, а ген коло шлюзу вода, спадаючи донизу, скидалась на чисте полотно, яке вивісили сохнути.
Біля греблі, нижче від водоспаду, водилась риба; він багато разів стояв там зі своєю вудкою.

Як виросте, він стане водолазом. Таке в нього бажання. Він тоді з палуби корабля спуститься в море — просто в незнані царства-королівства, де росли, погойдуючись, велетенські химерні ліси, де на самім дні височить кораловий замок. А принцеса помахає йому з вікна рукою і скаже: «Зайди-но сюди!»

Аж тут він чує за спиною своє ім'я, — то його гукав батько.

— Юганнесе, тебе просять до Замку. Ти повинен перевезти на острів гурт молоді!

І він одразу ж пішов. Мірошниковому сину виявили ще одну велику довіру.

«Панська садиба», оточена зеленим краєвидом, нагадувала невеличкий замок, атож, якийсь фантастичний усамітнений палац. Будинок був пофарбований у біле, дерев'яний, з багатьма аркоподібними вікнами в стінах і на даху, а коли там приймали гостей, то на його круглій вежі майорів прапор. Люди називали його
Замком. Біля садиби з одного боку лежала бухта, а з другого тягнулися безкраї ліси; ген удалині виднілося кілька дрібненьких хутірців.

Юганнес зустрів гурт молоді на пристані й посадив усіх до човна. Він уже їх знав, то були діти господаря Замку та їхні приятелі з міста. Вони були повзувані у високі чоботи й могли переходити вбрід; проте Вікторію, на якій були самі черевички і яка мала не більше десяти років, треба було, причаливши до острова, нести на берег на руках.

— Перенести тебе? — спитав Юганнес.

— Я перенесу! — сказав міщук Отто, хлопець віку конфірмації, і взяв дівчинку на руки.

Юганнес стояв і дивився, як її знесли на високий берег, і почув, як вона подякувала. Потім Отто оглянувся на нього:

— Ага, то ти припильнуєш човна? Як його звати? — Юганнес, — відповіла Вікторія.
— Авжеж, він припильнує човна.

І він лишився. Всі решта, побравши в руки кошики на яйця, подалися в глиб острова. Якусь мить він стояв і міркував; йому страшенно кортіло піти з ними, власне, вони могли б витягнути човна на сушу. Затяжко? Човен був не дуже й тяжкий. І він, міцно вхопившись за нього руками, трохи його підтягнув.

До нього долинали сміх та лемент молодого товариства. Гаразд, поки що бувайте. Одначе вони запросто могли б узяти його з собою. Він знав гнізда, до яких би їх повів, знав незвичайні потайні печери в горах, де жили хижі птахи з щетиною на дзьобах. Якось на очі йому попався там навіть горностай.

Він зіпхнув човна у воду, надумавши підпливти до острова з другого боку. Він уже чимало проплив, як йому гукнули:

— Веслуй назад! Ти відлякуєш птахів.

— Та я тільки показав би вам, де живе горностай? — запитально відповів він і хвильку почекав. — А тоді можна було б повикурювати гадюк? У мене є сірники.

Йому ніхто не відповів. Він розвернувся, поплив до того місця, де вони причалили, й витягнув човна на сушу.

Як виросте, він купить у султана якийсь острів і нікому не дозволить на нього сходити. Його береги охоронятиме корабель із гарматою. «Ваша величносте, — звістять йому раби, — у морі плив човен, наскочив на риф і розбився, там гинуть люди». «Нехай гинуть!» — відповість він. «Ваша величносте, вони волають про допомогу, ми ще можемо їх врятувати, там і жінка в білому». «Врятуйте їх!» — громовим голосом звелить він. І потім після стількох літ він знов побачить дітей господаря Замку, а Вікторія впаде йому до ніг і дякуватиме за порятунок. «Нема за що дякувати, то всього-на-всього мій обов'язок, — ласкаво прошу до моєї країни». І він загадає відчинити для гостей замкову браму й частуватиме їх усіх із золотого посуду, а триста смаглявих рабинь співатимуть і танцюватимуть цілу
ніч. А коли діти з Замку лаштуватимуться в дорогу, Вікторія не зможе їхати, — вона впаде перед ним навколішки й умиється сльозами, бо вона його покохає.
«Дозвольте мені лишитися, не проганяйте мене, ваша величносте, зробіть однією зі своїх рабинь»…

Він, охоплений хвилюванням, квапиться пробратися в глиб острова. Атож, йому хотілося б урятувати дітей із Замку. Хтозна, може, вони заблукали на острові?
Може, Вікторія чіпко застряла між двох каменів і не має сил вибратися? Йому варто лише простягнути руку, щоб її визволити.

Та коли він знайшов дітей, ті подивились на нього з подивом. Він що — покинув човна?

— Я поклав відповідальність за човна на тебе, — нагадав Отто.

— Може б, я показав вам, де є малина? — спитав Юганнес.

Товариство мовчить. Вмить зацікавилася Вікторія:

— Правда? І де ж?

Проте міщук, швиденько оговтавшись, випалив:

— Нам зараз не до того.

Юганнес мовив:

— А ще я знаю, де шукати мушлі.

Знов запала мовчанка.

— А перли в них є? — спитав Отто.

— Йой, ото якби були! — скрикнула Вікторія.

Юганнес відповів, що ні, мовляв, він того не знає; але мушлі лежать далеко відси на білому піску; треба поплисти човном і пірнути по них.

Потім ту пропозицію висміяли, а Отто мовив:

— Та ти гадаєш, що я водолаз.

Юганнес важко задихав і сказав:

— Якщо хочете, то я вилізу на скелю й зіпхну з неї в море важенну каменюку.

— Навіщо?

— Просто так. А ви подивились би.

Одначе й ту пропозицію було відхилено, і Юганнес збентежено примовк. А тоді подався шукати яйця — осторонь від решти, з другого краю острова.

Коли товариство знов зібралося внизу біля човна, Юганнес мав куди більше яєць, як усі інші. Он він обережно несе їх у кашкеті.

— Як це ти умудрився знайти так багато яєць? — спитав міщук.

— А я знаю, де гнізда, — відповів щасливий Юганнес. — Вікторіє, я зараз покладу ці яйця до твоїх.

— Стривай! — крикнув Отто. — Навіщо?

Всі глянули на нього. Отто, тицьнувши пальцем на кашкета, спитав:

— Хто мені поручиться, що той кашкет чистий?

Юганнес нічого не відповів. Його щастя враз померкло. Він знов із кашкетом у руках рушив у глиб острова.

— Що це з ним? Куди він іде? — нетерпляче питає Отто.

— Куди ти, Юганнесе? — гукає Вікторія і біжить за ним слідом.

Він зупиняється і відповідає:

— Я покладу їх назад у гнізда.

Якусь мить вони стояли й дивились одне на одного.

— А пополудні я піду в каменярню, — сказав він.

Вона не відповіла.

— Там я міг би показати тобі печеру.

— Ага, але я страшенно боюся, — відказала вона. — Ти казав, що там темно, як у могилі.

І тоді Юганнес, дарма, що був бозна-як зажурений, усміхнувся й хоробро мовив:

— Так, але ж я буду з тобою.

Він цілими днями пропадав у старій гранітній каменярні.

Люди чули, як він там щось собі гомонів за роботою, хоч і перебував на самоті; іноді він удавав із себе пастора й правив службу.

Те місце було занедбане віддавна, тепер камені заросли мохом, і всі сліди від свердл та клинів стали майже невидимі. Проте потайну печеру мірошників син прибрав і дуже ловко оздобив, і велося йому там так, як ватажкові найдоблеснішої у світі розбійницької шайки.

Він дзвонить у срібний дзвоник. Досередини вбігає якийсь чоловічок, карлик з діамантовою пряжкою на кашкеті. То служник. Він згинається в три погибелі. «Як прийде принцеса Вікторія, то приведеш її сюди!» — голосно каже Юганнес. Карлик знов згинається в три погибелі й зникає. Юганнес зручно витягується на м'якій канапі й мережить всілякі думки. Он там він її посадить і частуватиме вишуканими стравами зі срібних та золотих горщиків; печеру має освітлювати пломінке багаття; за важкою, вишитою золотом гардиною треба буде послати їй ложе й поставити на сторожі дванадцятьох лицарів…

Юганнес підвівся, виліз із печери й прислухався. Внизу на стежині зашурхотіло гілля та листя.

— Вікторіє! — гукає він.

— Я, — відповідає вона.

Він іде їй назустріч.

— Я ще вагаюся, — мовить вона.

Він знизує плечима й каже:

— Я щойно там був. Оце звідти йду.

Вони заходять до печери. Він припрошує її сісти на камені й каже:

— Там сидів велетень.

— Йой, не говори більше, не розказуй мені того! Невже ти не боявся?

— Ні.

— Гаразд, але ти казав, що в нього було лише одне око, а одноокі тільки тролі. 

Юганнес замислився.

— Він мав двоє очей, але одним не бачив. Він сам про те обмовився.

— Про що ще він обмовився? Ні, не кажи!

— Він спитав, чи не хотів би я піти до нього в найми.

— Ой, таж ти, мабуть, не згодився? Боже борони.

— Що ти, я не відмовився. Словом, я не сказав йому ні.

— Ти збожеволів! Хочеш бути замурованим у скелі?

— Та я й не знаю. На землі теж не з медом.

Западає мовчанка.

— Відколи приїхали з міста ті хлопчиська, ти весь час із ними, — каже він.

Знов западає мовчанка.

Юганнес править своєї:

— Однак я дужчий за будь-кого з них, мені завиграшки переносити тебе з човна й піднімати на руки. Напевно, я міг би протримати тебе так цілу годину. Ось глянь.

Він узяв її на руки й підняв. Вона обхопила його за шию.

— Годі, більше не треба мене тримати.

Він опустив її додолу. Вона сказала:

— Так, але й Отто сильний. Він бився навіть з дорослими.

Юганнес з непевністю перепитує.

— З дорослими?

— Атож, з дорослими. У місті.

Западає мовчанка. Юганнес поринає в думки.

— Ну от, тут нічого не вдієш, — каже він. — Я знаю, що зроблю.

— Що ж ти зробиш?

— Наймуся до велетня.

— О ні, ти схибнувся, чуєш! — кричить Вікторія.

— Та ні, мені просто радісно. Я таки наймуся.

Вікторія силкується знайти якийсь рятунок.

— Гаразд, але він, може, більше й не прийде?

Юганнес відповідає:

— Прийде.

— Сюди? — випалює вона.

— Атож.

Вікторія підводиться й рушає до виходу.

— Краще ходімо звідси.

— Нема чого парка парити, — каже Юганнес, також пополотнівши на виду, — бо він не з'явиться раніше ночі. Він прийде опівночі.

До Вікторії вертається спокій, і вона знов хоче сісти на своє місце. Та
Юганнесові нелегко впоратися з тим страхом, якого він сам на них і нагнав, йому здається, що лишатися в печері надто небезпечно, й він каже:

— Якщо ти хочеш кров з носа звідси піти, то в мене за печерою є камінь з твоєм іменем. Я його тобі там покажу.

Вони вилізли з печери і знайшли камінь. Вікторія горда й щаслива. Зворушений Юганнес, ковтаючи сльози, каже:

— Поки я буду десь далеко, ти дивитимешся на нього і час од часу згадуватимеш
мене. Думай про мене якось гарно.

— Гаразд, — відповідає Вікторія. — Але ж ти, мабуть, повернешся?

— А Бог його знає. Ні, певно, не повернуся.

Вони звернули на дорогу, що вела додому. Юганнес мало не плакав.

— Тоді прощай, — каже Вікторія.

— Ні, я проведу тебе ще трішки.

Від того, що вона так безсердечно може кинути йому «прощай» — чим раніше, тим краще, — йому робиться гірко, його вразливу душу поймає гнів. Він раптом зупиняється і спересердя каже:

— Aлe, Вікторіє, знай, що ти не знайдеш нікого, хто був би з тобою такий добрий, як я. Лише це я й хочу тобі сказати.

— Гаразд, проте й Отто добрий, — заперечує вона.

— Он як, то бери його собі.

Вони роблять кілька ступнів мовчки.

— А я ще прекрасно влаштуюся. Не переймайся тим. Бо ти сном-духом не знаєш, що я матиму в нагороду.

— Не знаю. А що?

— Півкоролівства. Це по-перше.

— Ти ба, півкоролівства!

— А ще мені дістанеться принцеса.

Вікторія зупиняється.

— Ти, либонь, вигадуєш?

— Ні, він так сказав.

Западає мовчанка. Вікторія ніби питає саму себе:

— Ну і яка ж вона з виду?

— Господь з тобою, та вродливішої за неї нема ніде на світі. І ми це вже давно знаємо.

Вікторія бентежиться.

— То ти хочеш її здобути? — питає вона.

— Атож, — відповідає він, — воно, мабуть, на те й вийде. — Та оскільки Вікторія і справді схвильована, він додає: — Та може статися, що я колись і повернуся. Що я ще здійсню прогулянку по землі.

— Добре, але тоді не бери її з собою, — попросила вона. — Навіщо вона тобі тут?

— Ну я можу прийти й сам.

— Ти мені це обіцяєш?

— Авжеж, я це можу пообіцяти. Та що тобі до мене? Я не сподівався, що ти про мене думатимеш.

— Слухай, ти не кажи такого, — відповідає Вікторія. — Я певна, що вона не так тебе кохає, як я.

Теплі радощі проймають наскрізь його юне серденько. Її слова так його тішать і бентежать, що він ладен упасти на землю. Не зважуючись на неї глянути, він дивиться вбік. Потім підіймає з долу якусь галузку, обгризає на ній кору й хльоскає себе нею по руці. Зрештою він так ніяковіє, що починає щось насвистувати.

— Ну от, мені таки треба додому, — каже він.

— Ага, прощай, — відповідає вона й простягає йому руку.


II


Мірошників син поїхав до міста. Його довго не було вдома, він ходив до школи, дуже багато вчився, подорослішав, став великий і дужий, з пушком над верхньою губою. До міста було досить далеко, дорога туди й назад коштувала надто дорого, тож ощадливий мірошник літо й зиму впродовж кількох років протримав сина в місті. Той син увесь час читав.

Одначе тепер він став дорослий — йому виповнилось вісімнадцять, а може, двадцять років.

Таким ото він одного весняного полудня й висів із пароплава на берег. Над Замком майорів прапор — у честь сина, який теж прибув додому на вакації тим самим пароплавом; по нього до пристані прислали бричку. Юганнес віддав поклін господареві Замку, господині та Вікторії. Як же Вікторія виросла! Вона не відповіла на його поклін.

Ще раз знявши кашкета, він почув, як вона спитала свого брата:

— Дітлефе, хто то кланяється?

Брат відповів:

— То Юганнес, мірошник Юганнес.

Вона знов окинула його поглядом, але в нього пропала охота кланятися хтозна-скільки разів. Потім бричка від'їхала.

Юганнес подався додому.

О Господи, яка смішна й крихітна була хатина! Щоб зайти в двері, він мусив нагнутися. Батьки зустріли його подарунком. Він страшенно захвилювався, все було так зворушливо й мило, батько й мати посивіли, як голуби, й полагідніли, вони по черзі подавали йому руку й ласкаво запрошували додому.

Ще того вечора він обійшов і оглянув усе довкілля, побував у млині, в каменярні, відвідав ту місцину, де ловив рибу, зажурено прислухався до знайомих пташок, які вже помостили гнізда у гіллі, й завернув у бік величезного мурашника в лісі. Мурашок не видно, все вимерло. Він порунтав купу, — життя в ній більше не було. Блукаючи по всіх усюдах, він помітив, що в панському лісі вирубано багацько дерев.

— Ти все тут пізнаєш? — жартома спитав батько. — Чи здибав своїх давніх дроздів?

— Я не все впізнаю. Ліс вирубано.

— То панський ліс, — відповів батько. — Пощо нам лічити його дерева. Кожному потрібні гроші, а панам — то й поготів.

Дні наставали й минали, — теплі, жадані дні, дивовижні години самоти, наповнені приємними спогадами дитинства, тяжінням до землі та неба, до повітря та гір.

Він ішов дорогою, що вела до Замку. Вранці його вжалила оса, і верхня губа в нього розпухла; якщо він зараз когось здибає, то тільки привітається й поквапиться далі. Він не здибав нікого. У Замковому саду він побачив якусь пані і, ступивши ближче, низенько вклонився їй та й минув. То була господиня Замку.
Серце в нього закалатало достоту так, як і в ті давні дні, коли він проходив повз Замок. Пошана до того великого будинку, до тих численних вікон, до штивної, витонченої особи господаря Замку ще досі сиділа в його крові.

Він простував до причалу.

Аж тут він раптом наткнувся на Дітлефа та Вікторію. Юганнес почервонів: чого доброго, вони подумають, що він їх переслідує. Окрім того, в нього розпухла верхня губа. Він уповільнив ходу й завагався, чи йти йому далі. Й таки пішов. Він ще здалеку віддав їм поклін і, поки минав їх, поти й ніс кашкета в руці. Вони безмовно відповіли на його вітання й повільною ходою пройшли мимо. Вікторія обвела його відвертим поглядом, на лиці вона ледь змінилась.

Юганнес, не зупиняючись, спускався до пристані; ним опанував неспокій, хода його зробилась нервова. Ти ба, як Вікторія виросла, — цілком доросла, вродливіша, ніж колись. Брови в неї на переніссі майже зрослися й скидались на два тоненькі оксамитові шнурочки. Очі потемніли й стали густо-сині, як терен.

Повертаючись додому, він вибрав стежину через ліс, щоб десятою дорогою обійти Замковий сад. Ніхто не дорікне, що він наступав на п'яти мешканцям Замку. Він зійшов на пагорб, нагледів собі камінь і сів. Пташки заполонювали ліс невгамовною, пристрасною музикою, зваблюючи одна одну, перегукуючись і пурхаючи з галузками в дзьобах. Повітря було замішане на солодкавому запахові перегною,
першого листя та струхлих дерев.

Він таки опинився у Вікторії на дорозі — вона йшла просто на нього з протилежного краю.

Ним оволоділо безпорадне роздратування, йому хотілося провалитися крізь землю; звісно, цього разу вона подумає, що він ішов за нею слідком. Чи треба йому знов їй кланятися? Чи, може, дивитися в інший бік, — до того ж його вжалила оса.

Та коли вона підійшла ближче, він підвівся й зняв кашкета. Усміхнувшись, вона кивнула йому головою.

— Добрий вечір. З поверненням, — привіталась вона.

Здавалось, що її вуста ледь затремтіли, проте вона зараз же опанувала себе.

Він сказав:

— Може, воно трохи й дивно, та я не знав, що ти тут.

— Атож, звісно, ви того не знали, — відповіла вона. — Це моя примха, мені спало на думку сюди прийти.

Йой! Він сказав «ти».

— І довго ви тепер пробудете вдома? — спитала вона.

— До кінця вакацій.

Він відповів їй через силу, вона враз віддалилась від нього на бозна-яку відстань. І навіщо їй здалося зачіпати з ним балачку?

— Дітлеф каже, що ви, Юганнесе, напрочуд здібний. Ви дуже гарно склали іспити. А ще він каже, що ви пишете вірші, це правда?

Він відповів коротко й ухильно:

— Так, певна річ. Усі пишуть.

Тепер вона, мабуть, піде, бо ж більш нічого не каже.

— Уявляєте, мене сьогодні вжалила оса, — мовив він, показуючи на губу. — От чому в мене такий вигляд.

— Таж ви так довго були у від'їзді, що тутешні оси вас навіть не впізнають.

Їй було байдужки, спотворила його оса чи ні. Авжеж. Вона стояла перед ним, крутила на своєму плечі червону парасолю з позолоченою ручкою, і ніщо інше її не обходило. А він же все-таки не раз носив оцю поважну панну на руках.

— Я також не пізнаю тих ос, — відповів він, — хоч раніше ми приятелювали.

Проте вона не зрозуміла глибокої суті його фрази і змовчала. О, а там була така глибока суть!

— Я нічого вже тут не впізнаю. Навіть ліс вирубали.

Її лице смикнулося в легкій судомі.

— То вам, може, тут і не писатиметься, — мовила вона. — Овва, а чи хотіли б ви коли-небудь мені вірш присвятити? Та що це я кажу! Ось ви й пересвідчились, як мало я в цьому тямлю.

Він потупився в землю, схвильований і безмовний. Вона мило з нього кепкувала, промовляючи гордовиті слова й пильнуючи за тим, яке вони справляли на нього враження. Даруйте, він увесь час читав більше, ніж решта…

— Атож, мабуть, ми ще побачимось. А поки що бувайте.

Він зняв кашкета й, нічого не відповівши, пішов.

Якби вона лишень знала, що то їй і нікому іншому, він присвятив вірші, геть усі вірші — навіть той, що про ніч. навіть той, що про болотяного духа. Вона ніколи
про те не знатиме.

У неділю прийшов Дітлеф і забажав, щоб Юганнес перевіз його на острів. «Знов я буду за перевізника», — подумав він, але пішов. Біля причалу, як завше в неділю, тинялись туди-сюди люди, загалом усе було спокійно, на небі сяяло ясне сонце.
Нараз ген удалині почулися звуки музики, вони линули з моря, від островів; поштовий пароплав, перш ніж причалити, робив чималий гак, і то на його борту лунала музика.

Юганнес відв'язав човна й сів на весла. Той осяйний день пробудив у ньому сентиментальний і збуджений настрій, а музика з пароплава ткала перед його очима якийсь серпанок із квітів та золотавого колосся.

Чого Дітлеф не сідав? Чого він стояв на березі, обводив поглядом і людей і пароплав, мовби нікуди й не збирався пливти? Юганнес подумав: «Годі мені сидіти на веслах, зійду-но я на берег». І він почав розвертати човна.

Аж тут перед очима в нього мелькнуло щось біле, й він почув плюскіт у воду: і на пароплаві й на березі здійнявся відчайдушний стоголосий лемент, і безліч рук та очей потягнулися до того місця, де те біле зникло. Музика враз припинилась.

В одну мить Юганнес опинився на тому місці. Він діяв цілком несвідомо, нічого не роздумуючи. Він не чув, як мати на пароплаві голосила «моя дівчинко, моя дівчинко!», і більше нікого не бачив. Анітрохи не вагаючись, він стрибнув із човна й пірнув у воду.

Якусь хвилю його не було, якусь хвилю; видно було, як вирувало море на тому місці, де він стрибнув, і люди розуміли, що він шукає.

На пароплаві не переставали голосити.

Та ось він випірнув трохи осторонь, на кілька футів від місця трагедії. Люди закричали, несамовито тицяючи пальцями:

— Ні, то сталося тут, тутечки!

І він ще пірнув.

Знов болісна хвилина, на палубі невгавав лемент жінки та чоловіка, який заламував руки. Знявши сорочку та черевики, з пароплава стрибнув ще один чоловік — штурман. Він пильно обстежував місце, де впала дівчинка, і всі на нього сподівалися.

Тут знов з води показалася Юганнесова голова — ще далі, ніж раніше, набагато далі. Він загубив свого кашкета, голова в нього поблискувала на сонці, як у морської свинки. Видно, він з кимось боровся, бо насилу плив, одна його рука була чимось зайнята. І ось він розчепірив рота, схопивши щось у зуби, — якийсь чималий клунок; то була втоплениця. На пароплаві й на березі в захваті закричали, навіть штурман, певно, почув той крик і підняв голову над водою й озирнувся.

Урешті-решт Юганнес наздогнав човна, що вже був відплив, увіпхнув у нього дівчину, а тоді заскочив сам; і робив він усе те несвідомо. Люди бачили, як він схилився над дівчиною і буквально розпанахав у неї на спині сукню, потім схопився за весла й чимдуж повеслував до пароплава. Коли втопленицю перенесли на пароплав, гримнуло багатоголосе, радісне «ура!»

— Чого ви шукали її так далеко? — спитали його.

Він відповів:

— Я знаю дно. А ще тут течія. Для мене то не секрет.

До борту пароплава пропхався блідий як смерть добродій з перекошеною усмішкою на лиці й зі сльозами на віях.

— Зійдіть сюди на хвильку! — крикнув він донизу. — Я хочу вам подякувати. Ми вам страшенно зобов'язані. Лише на хвильку.

І чоловік, блідий як смерть, знов одійшов од поручнів.

З пароплава спустили драбину, Юганнес піднявся на палубу.

Він пробув там недовго, назвав своє ім'я та адресу; його, мокрого до рубчика, обняла якась жінка, а блідий, розгублений добродій тицьнув йому в руку свої дзиґарики. Юганнес зайшов до каюти, де двоє чоловіків, пораючись біля утоплениці, сказали: «Вона житиме, пульс б'ється!» Юганнес подивився на хворобливу, молодюсіньку, біляву дівчину в куценькій, розідраній на спині сукенці. Потім якийсь чоловік надів йому на голову кашкета, і йому лишалося тільки піти.

Він гаразд не пам'ятав, як зійшов на берег і прив'язав човна. Він чув, як ще раз гримнуло «ура» і, коли пароплав відчалив, заграла врочиста музика. Усе його тіло пронизала хвиля стриманої солодкої радості, він усміхнувся й заворушив губами.

— Виходить, сьогодні прогулянки не вийде, — мовив Дітлеф.

Він не приховував розчарування.

Нагодилась Вікторія, підступила ближче й випалила:

— Ні, ти збожеволів! Нехай іде додому й перевдягнеться.

— Хіба є чого хвилюватися в дев'ятнадцять років!

 

Юганнес подався додому пішака. У вухах і досі лунала музика й гучні «ура», шалене хвилювання гнало його далі. Він минув домівку й побрався стежиною через ліс до каменярні. Там нагледів зручного каменя, якого пряжило сонце. Його одіж аж парувала. Він сів. Якийсь несамовитий радісний неспокій змусив його знов підвестись і пройтися. Щастя просто переповнювало йому душу! Він упав навколішки і, обливаючись гарячими слізьми, подякував Богові за цей день. Вона там стояла, вона чула вигуки «ура». «Нехай іде додому й перевдягнеться», — мовила вона.

 

Він сів і кілька разів засміявся від захвату. Атож, вона бачила, як він усе те вимоторив, бачила його героїчний вчинок, вона з гордістю стежила за ним, коли він випірнув з води, тримаючи в зубах утопленицю. Вікторія, Вікторія! Коли б вона знала, наскільки він належав їй кожної миті свого життя! Йому хотілось бути її служником, рабом і своїми плечима розчищати їй дорогу. А ще йому хотілося цілувати її зграбненькі черевички, тягнути її бричку, а холодними днями топити дровами її грубу. Ет, Вікторіє, він волів би топити ту грубу позолоченими дровами.

 

Він роззирнувся. Ніхто його не чув, він був сам із собою на самоті. Ті коштовні дзиґарики він тримав у руці, вони цокотіли, вони йшли.

 

Дякую, дякую за цей прегарний день! Він погладив мох на камені й галузки, що лежали долі. Вікторія йому не усміхнулась, — ну й що, то не входило в її звичку. Вона просто стояла на причалі, на її щоках грав ледь помітний рум'янець. Чи захотіла б вона мати собі ці дзиґарики, якби він їй віддав?

 

Сонце сідало, і спека спала. Йому далася взнаки мокра одіж. І тоді він легко, мов пір'їнка, скочив на рівні й помчав додому.

 

За звичаєм Замку влітку там зібралося товариство — з гостями з міста, танцями та музикою. І вдень і вночі впродовж тижня майорів на круглій вежі прапор.

 

Наспіла пора возити на обійстя сіно, але коні були зайняті тим, що ними катали гостей, тож сіно собі стояло. Ще чимало отави лишилось нескошено, та наймити були то за кучерів, то за веслярів, і сіножатні луги попросту ниділи. І музика в жовтій залі не вгавала…

 

Старий мірошник у такі дні зупиняв млина й замикав хату. Він набагато помудрішав; раніше, бувало, весела купа міщуків завалювалась до млина і влаштовувала там бешкетні витівки над його лантухами з зерном. Ночі стояли напрочуд теплі та ясні, й витівки не переводились. Заможний камергер  колись замолоду власними руками переніс у якомусь коритці до млина мурашник та й вивернув його там. Нині камергер був уже в літах, але тепер до Замку завітав його шалапутний син Отто. Про нього ходило чимало чуток…

 

Лісом тупотіли підковані коні й лунали крики. То молодь мчала верхи на блискучих, баских панських конях. Вершники підлетіли до мірошникової хатини та й ну шмагати батогами по дверях, силкуючись в'їхати досередини. Двері були надто низькі, одначе вони не відступалися. 

— Добридень, добридень, — галасували вони. — Ми хотіли б із вами привітатися. 

Приголомшеного мірошника насмішила та вигадка. 

Потім вони позіскакували з коней, поприв'язували їх і запустили млина. 

— Там порожньо! — крикнув мірошник. — Ви поламаєте млин! 

Проте в тій невпинній гуркотнечі ніхто нікого не чув. 

— Юганнесе! — щосили гукнув мірошник, звівши голову в бік каменярні. 

З'явився Юганнес. 

— Вони геть-чисто поламають мені млин! — крикнув батько, тицьнувши пальцем на молодиків. 

Юганнес поволі попрямував до товариства. Він був білий як стіна, жили в нього на скронях аж повипинались. Він упізнав Отто, сина камергера, вбраного в кадетський мундир; з ним було ще двоє. Один із них усміхнувсь і вклонився, мовби прагнув усе владнати. 

Юганнес не кричав і навіть бровою не повів, а йшов собі куди знав. Він прямував просто на Отто. Тієї миті він побачив двох вершниць, що виїздили з лісу, одна з них була Вікторія. На ній була зелена амазонка, і їхала вона на білій кобилі з Замку. Вікторія не зіскакувала додолу, а сиділа й пильно обводила всіх запитливим поглядом. 

Тоді Юганнес змінив напрямок, звернув убік, піднявся на греблю й відкрив шлюз; гуркотнеча помалу стишувалась, млин зупинився. 

Отто заволав: 

— Ні, нехай крутиться! Навіщо ти його зупиняєш? Кажу тобі — запусти млина! 

— Це ти його запустив? — спитала Вікторія. 

— Атож, — засміявся Отто. — А чого він стоїть? Чого б йому не працювати? 

— Бо він порожній, — задихаючись, відповів Юганнес і подивився на нього. — Розумієте? Млин порожній. 

— Він же порожній, чуєш? — озвалась і Вікторія. 

— Звідки мені те знати? — спитав Отто й засміявся. — Чого це він порожній, я вас питаю? Хіба там не було зерна? 

— Сідай на коня! — урвав його один із товаришів, щоб покласти тому край. 

Вони посідали на коней. Перед тим, як від'їхати, один із них вибачився перед Юганнесом. 

Вікторія була остання. Трохи проскакавши, вона повернула коня й знов під'їхала. 

— Будь ласка, перекажіть вашому батькові вибачення, — сказала вона. 

— Було б набагато прийнятніше, якби кадет сам вибачився, — відповів Юганнес. 

— Атож. Звичайно, але він такий паливода… Відколи це я вас, Юганнесе, не бачила? 

Він зиркнув на неї. Вона що — забула минулу неділю, його знаменний день? Він відповів: 

— Я бачив вас у неділю на причалі. 

— А, так-так, — притьмом відповіла вона. — Господи, яке то щастя, що ви допомогли штурманові шукати. Ви ж знайшли дівчинку? 

Він відповів коротко й дражливо: 

— Атож, ми знайшли дівчинку. 

— Чи то було так, — ніби щось згадавши, вела вона далі, — було так, що ви сам…
Ну та це одне й те ж. То я сподіваюсь, що ви привітаєте з цим свого батька. Добраніч. 

Вона усміхнулася, кивнула головою, звела докупи вуздечки й помчала геть. 

Коли Вікторія зникла з виду, Юганнес, зажурений і схвильований, подався до лісу.
Там він побачив Вікторію, що сама-самісінька стояла біля дерева. Прихилившись до
стовбура, вона ридала. 

Може, вона впала? Чи, може, забилась? 

Він підійшов просто до неї і спитав: 

— З вами щось сталося? 

Вона підступила до нього на крок, простягнула руки, а очі в неї сяяли. Потім вона зупинилась, опустила руки й відповіла: 

— Ні, зі мною нічого не сталося. Я скочила з кобили й пустила її вперед…
Юганнесе, вам не треба так дивитися на мене. Ви стояли на греблі й не зводили з мене очей. Що ви хочете? 

Він, затинаючись, перепитав: 

— Що я хочу? Не розумію… 

— У вас тут дуже широко, — мовила вона, поклавши раптом свою руку на його. — У вас зашироке зап'ястя. А ще ви засмагли на сонці, мов той горіх… 

Його потягнуло до неї, він хотів узяти її за руку. Та вона, підібравши поділ своєї сукні, сказала: 

— Ні, ні, зі мною нічого не сталося. Мені просто заманулося пройтися додому пішки. Добраніч.