Вікторія. 2-га частина

 

III  

Юганнес знов поїхав до міста. І потягнулися роки та дні, — тривала бурхлива пора праці і мрій, навчання і творчості. Він ішов доброю дорогою, йому поталанило написати вірш про Естер,  «юдейку, що стала царицею Персії», — твір, який надрукували і за який заплатили. Другий вірш «Лабіринт кохання», ліричним героєм якого був чернець Вендт, зробив його ім'я знаменитим.

То що ж таке кохання? Вітер, що шелестить у ружах, ні, то золоте світіння крові. Кохання — то пекельна музика, що змушує танцювати навіть серця старих. Воно, мов та придорожня стокротка, що зацвітає проти ночі, ніби анемона, що стуляється, як на неї дихнути, і помирає від дотику.

От що таке кохання.

Воно здатне людину зламати, відродити і знов зганьбити; сьогодні воно може зайнятися в мені, завтра в тобі, а післязавтра вночі в ньому, — настільки воно мінливе. Одначе воно спроможне бути міцним, мовби скріпленим незламною печаттю, і ладне незгасно горіти до смертної години, — настільки воно вічне. То що ж таке кохання?

О, кохання — то літня зоряна ніч і пахощі землі. Але чого тоді молодій людині доводиться іти дорогою покрадьки, а старій проливати сльози в своїй самотній келії? Ох, кохання обертає людське серце в загиджений палісадник, у бундючну, соромітну місцину, посеред якої випинається загадковий зухвалий гриб.

Хіба воно не доводить до того, що чернець тишком-нишком забирається через паркани в сади і ночами пориває очі на вікна спалень? А хіба воно не призводить черницю до божевілля, а принцесі не затьмарює розум? Воно доземно схиляє голову королю, так що він підмітає чубом усю дорожню пиляку і водночас подумки нашіптує неподобні слова, сміється й показує язика.

Ото таке воно, кохання.

О ні, воно ще набагато інакшіше, воно не схоже на ніщо інше в цілому світі. Якось на землі стояла весняна ніч, коли хлопець побачив очі, ті очі. Він дивився в них, не відриваючи погляду. Він поцілував уста, — і тоді здалося, ніби в його серці зустрілися два світла, мовби проти зірки сяйнуло сонце. Він падає в обійми і вже нічого більше не чує і не бачить в цілому світі.

Кохання — то перше слово Господа Бога, перша думка, що з'явилась у нього в мозку. Як тільки він мовив: «Нехай стане світло!» — так і зародилося кохання. І все, що він створив, було дуже гарне, і йому нічого не хотілося переробляти наново. І кохання стало джерелом світу і володарем світу; проте на всіх його шляхах повно квітів і крові, квітів і крові.

Вересневий день.

Він завжди прогулювався на тій глухій вуличці, — ходив нею, як у власній кімнаті, бо ніколи нікого там не стрічав; пообіч хідника були сади, де стояли дерева в багряному та жовтому листі.

Чому це тут іде Вікторія? Куди вона сюдою прямує? Він не помилився, то була вона, і, може, навіть то вона проходила тут учора ввечері, як він дивився надвір зі свого вікна.

Його серце ледве не вистрибувало з грудей. Він знав, що Вікторія була в місті, до нього дійшла така чутка; одначе вона оберталася в колах, куди мірошників син не мав доступу. З Дітлефом він також знайомства не підтримував.

Він опанував себе і пішов їй назустріч. Може, вона його впізнала? Вона йшла собі вся така поважна й задумлива, гордовито тримаючи голову на високій шиї.

Він уклонився.

— Добридень. — відповіла вона доволі тихо.

З усього було видно, що вона не збиралася зупинятися, й він мовчки пройшов мимо. Ноги в нього тремтіли. У кінці вулички він, як і завше, розвернувся. «Дивитимусь на брук і не зводитиму очей догори», — подумав він. Не ступивши й десяти кроків, він звів очі вгору.

Вона стояла біля якоїсь вітрини.

Може б, йому шмигнути у найближчий завулок? Навіщо вона там зупинилася? Вітрина була убогенька. — то була вітрина дрібної крамнички, де лежало кілька брусків червоного мила, складених навхрест, крупа в скляній посудині та давні поштові марки.

Мабуть, він міг би пройти ще кроків із десять, а тоді повернутися назад.

Аж тут вона, глянувши на нього, раптом знов рушає йому назустріч. Вона йшла швидко, ніби все зважила й навіщось набралась відваги, а коли заговорила, то ледве зводила дух. У неї була нервова усмішка.

— Добридень. Як приємно, що я вас зустріла.

Господи, як збурилося його серце, — воно не билося, а калатало. Він хотів щось
сказати, але в нього не виходило, ворушилися самі вуста. Надворі витали пахощі
від її вбрання, її жовтої сукні, чи, може, в неї були такі запашні вуста. Тієї
миті її обличчя нічим його не вразило; та він помітив її тендітні плечі й
побачив довгу, тонку руку на держаку парасолі. То була права рука. На ній була
обручка.

Першої хвилі він не надав тому значення й не передчував ніякої біди. Але рука в
неї була дивовижно красива.

— Я пробула в місті цілий тиждень, — вела вона далі, — але вас не бачила. Е ні,
я бачила вас якось на вулиці; хтось показав. Ви стали дуже знаменитий.

Він пробурмотів:

— Я знав, що ви в місті. Чи довго ви тут пробудете?

— Декілька днів. Ні, не довго. І знов їхатиму додому.

— Дякую вам за те, що дозволили з вами привітатись, — сказав він.

Запала мовчанка.

— На свою біду, я ще й заблукала, — мовила вона знов. — Я гостюю в камергера, як
туди пройти?

— Я вас проведу, якщо ваша ласка.

Вони пішли.

— Отто вдома? — спитав він, аби щось спитати.

— Так, удома, — коротко відповіла вона.

Аж тут із якихось дверей вийшли надвір кілька чоловіків, вони виносили
фортеп'яно, тож загородили хідник. Вікторія відступила ліворуч, притулившись
боком до свого супутника. Юганнес глянув на неї.

— Вибачте, — сказала вона.

Від того доторку його пронизало відчуттям щастя, її подих на якусь мить війнув
просто по його щоці.

— Бачу, ви носите обручку, — мовив він і усміхнувся, вдаючи з себе байдужого. — Може, вас можна привітати?

Що вона відповість? Він відвів од неї погляд і затаїв віддих.

— А ви? — спитала вона. — Ви не носите обручки? Видно, що ні. А то хтось був обмовився… Тепер щодня про вас стільки всього почуєш, стільки дізнаєшся з часописів.

— Я написав трохи віршів, — відповів він. — Та ви, певно, їх не бачили?

— Хіба не було книжки? Мені здається…

— Атож, вийшла невеличка збірочка.

Вони дійшли до якогось парку, вона нікуди не квапилась, хоч і поривалася до
камергера, а сіла на лаву. Він став перед нею.

І раптом вона подала йому руку й мовила:

— Сядьте й ви.

І лише тоді, як він сів, вона випустила його руку.

«Зараз або ніколи!» — подумав він. Намагаючись знов узяти жартівливий і байдужий
тон, він усміхнувся — просто так, сам до себе. Гаразд.

— Ну от, ви заручені й навіть не хочете мені в тому зізнатися. Мені, своєму
сусідові з хутора.

Вона замислилась.

— Якраз не про те я збиралась сьогодні з вами поговорити, — відповіла вона.

Він ураз споважнів і тихо мовив:

— Ну звісно ж, я розумію.

Запала мовчанка.

Він знов озвався:

— Я, певна річ, весь час знав, що то мене не обходить… атож, що мені до… Я
всього-на-всього син мірошника, а ви… Он воно як. І я навіть не розумію, як це
зараз у мене вистачає відваги сидіти біля вас і говорити недомовками. Та я мав
би стояти перед вами або так, або навколішки. То було б справедливо. Одначе… Всі
ці роки поза домівкою зробили своє. Це зараз я ніби посміливішав. Бо ж розумію,
що я вже не дитина, а ще знаю, що ви не зможете кинути мене до в'язниці, якби й
захотіли. Тому я наважусь вам дещо сказати. Але ви не маєте за те на мене
гніватись, а то я краще мовчатиму.

— Ні, говоріть. Кажіть те, що хочете.

— А можна? Те, що хочу? Але тоді й ваша обручка не має накладати на мене жодної
заборони.

— Так, — тихо відповіла вона, — обручка не накладає на вас жодної заборони.
Атож.

— Що? Гаразд, але що це тоді означає? Нехай благословить вас Бог. Вікторіє, я не
помиляюсь? — Він скочив на рівні й схилився над нею, щоб зазирнути їй в лице. —
Виходить, обручка нічого не означає?

— Сядьте.

Він сів.

— О ні, ви маєте знати, як я про вас думав. Господи, чи ж була в моєму серці
якась інша, бодай несуттєва думка! З усіх, кого я бачив, і з усіх, кого я знав,
для мене на світі не було нікого, крім вас. Я неспроможний був думати інакше, як
думав: Вікторія — найвродливіша, найчарівніша, і я її знаю! _Панна_Вікторія, —
завжди думав я. Щоправда, я добре розумів, що ніхто не був вам такий далекий, як
я; одначе я знав вас — о, то для мене було не абищо — і знав, що ви жили _там_і,
можливо, коли-не-коли згадували про мене. Зрозуміло, що вам таке й на гадку не спадало; та я стільки вечорів просидів на своєму стільці, думаючи про те, що ви, можливо, коли-не-коли та й згадували мене. Знаєте, тоді переді мною, панно Вікторіє, немовби відкривались небеса, і я писав тоді вам вірші, купував квіти
для вас на всі гроші, що мав, приносив їх додому й ставив у вазу. Всі мої вірші — для вас, є лише кілька, що не для вас. і ті не друковані. Та ви, певно, не читали й тих, що друкувалися. Нині я почав роботу над великою книгою. Атож, Господи, який я вам вдячний за те, що ви мене заполонили й подарували мені безмежну радість. Я завше — цілі дні ще й цілі ночі — слухав щось і дивився на те, що нагадувало мені про вас. Я написав ваше ім'я на стелі і, як лежу, не зводжу з нього очей; а служниця, що прибирає в мене, того не помічає, — воно
написане так дрібно, що тільки я його й бачу. То для мене певна відрада. Вона відвернулась, розстебнула на сукні ліф і вийняла звідти якогось аркушика.

— Подивіться! — важко дихаючи, мовила вона. — Я вирізала його й сховала. Отож знайте, що я читаю його щовечора. Ще тоді, як тато показав мені газету, я
відійшла до вікна й прочитала. «Де ж він? Я нічого тут не бачу», — сказала я,
повертаючи татові газету, хоч знайшла і прочитала вірш. І моїй радості не було
меж.

Від її грудей і від аркушика линули пахощі; вона сама його розгорнула й показала
йому; то був один із його перших віршів, чотири строфи, присвячені їй, вершниці
на білому коні. То було щире, палке зізнання душі, вибух, який годі було
стримати, бо він просто виривався з рядків і скидався на спалахи зірок.

— Так, — мовив він, — то я написав. І було то колись давно вночі; як я те писав,
за моїм вікном шелестіли тополі.

О, що ви — знов ховаєте? Дякую! Ви знов його сховали. О! — зворушено мовив він
зовсім тихим голосом. — Неймовірно, що ви сидите тепер так близько. Я відчуваю
вашу руку, від вас пашіє теплом. Безліч разів, перебуваючи на самоті зі своїми
думками про вас, я тремтів од хвилювання; але тепер мені тепло. Коли я востаннє
приїздив додому, ви були так само прекрасна; одначе зараз ви ще прекрасніша. Ці
очі, ці брови, ваша усмішка, — ні, я не здатен їх описати, все то заразом, все
то ви.

Вона усміхнулась і подивилась на нього приплющеними темно-синіми очима з-під
довгих вій. Її щоки залив густий рум'янець. Здавалось, у ній завирувала така
надзвичайна радість, що мимоволі змусила її вхопитися за нього рукою і мовити:

— Дякую!

— Ні, Вікторіє, не дякуйте мені, — відповів він. Уся його душа потягнулась до
неї, і він волів говорити ще й ще; він був настільки збентежений, що вибухнув
словами, його наче розібрав хміль. — Атож, Вікторіє, якщо ви трішки мене
кохаєте… Я того не знаю, але скажіть, що кохаєте, навіть якщо то не так. Будь
ласка! О, я пообіцяв би вам, що кимось стану, стану кимось більшим, набагато
більшим, ніж тепер. Ви не уявляєте, ким я міг би стати; я часом про те думаю і
знаю, що в мені повно нездійснених вчинків. Скільки разів вони з мене валували,
щоночі я сновигаю з кутка в куток по своїй кімнаті, переповнений видивами. В
сусідній кімнаті лежить чоловік, він не може заснути й стукає мені в стіну. Коли
надворі починає сіріти, він розлючено ввалюється до мене. Але то дарма, я на
нього не зважаю, бо коли вже я стільки думав про вас, то мені здається, що ви зі
мною. Я підходжу до вікна й співаю, починає трохи розвиднятися, шумлять тополі.
«Добраніч!» — кажу я назустріч дневі. Цебто вам. «Тепер вона спить, — думаю
собі, — добраніч, нехай Господь її благословить!» Потім я лягаю. Так минає вечір
за вечором. Одначе мені ніколи й на гадку не спадало, яка ви направду прекрасна.
І коли ви поїдете, я хочу пам'ятати вас такою — такою, яка ви тепер. Я хочу
пам'ятати вас як наяву…

— Ви приїдете додому?

— Ні. Я не готовий. Атож, приїду. Зараз же поїду. Я не зібраний, але я
геть-чисто з усім упораюсь. Ви й тепер блукаєте садом? Гуляєте коли-небудь
ввечері надворі? Я міг би вас бачити, либонь, міг би з вами вітатися, цього мені
було б досить. Та якщо ви трішки мене любите, якщо витримуєте й терпите, то
скажіть… Справте мені ту радість… Знаєте, є така пальма, яка цвіте за своє життя
лише раз, а вона, буває, росте й сімдесят років, то таліпотова пальма. Проте
вона цвіте тільки раз. Нині цвіту я. Атож, я добуду грошей і поїду додому. Я
продам те, що написав; я саме пишу одну велику книгу і зараз же її продам, вже
вранці продам усе, що готове. Мені за те добре заплатять. А ви хотіли б, щоб я
приїхав додому?

— Так.

— Дякую, дякую! Даруйте, якщо я сподіваюсь забагато, вірю забагато, як гарно
вірити в щось надто незвичайне. В мене зроду не було такого щасливого дня…

Він зняв капелюха й поклав його біля себе.

Вікторія роззирнулась, — узвозом спускалась якась пані, а вгору підіймалася
жінка з кошиком у руках. Вікторія занепокоєно зиркнула на свій годинник.

— Вам уже треба йти? — спитав він. — Скажіть що-небудь, а тоді підете, дозвольте
мені вас почути… Я вас кохаю і кажу це вам зараз. Від вашої відповіді
залежатиме, чи я… Розпоряджайтеся мною на свій розсуд. Що ви мені відповісте?

Запала мовчанка. Вона схилила голову.

— Ні, не кажіть нічого! — попросив він.

— Не тут, — відповіла вона. — Я відповім вам там.

Вони пішли.

— Кажуть, ви одружуєтеся з тим дівчам, з дівчиною, яку врятували, — як її звати?

— Ви маєте на гадці Каміллу?

— Каміллу Сейєр. Кажуть, що ви з нею одружуєтесь.

— Он як. Навіщо ви таке питаєте? Вона ще дитина. Я бував у неї вдома, їхній
будинок вельми просторий і заможний, такий замок, як і у вас. Я бував там безліч
разів. Ні, вона ще дитина.

— Їй п'ятнадцять років. Ми з нею зустрічалися, нам доводилось бувати в однім
товаристві. Я від неї просто в захваті. Вона така гарненька!

— Я не одружуюся з нею, — сказав він.

— Правда?

Він глянув на неї. Її лице пересмикнулося.

— Та навіщо ви зараз це кажете? Хочете перевести мою увагу на іншу?

Вона, нічого не відповівши, квапливою ходою рушила з місця. Вони дійшли до
будинку камергера. Вона взяла його руку й потягнула за собою у вхідні двері аж
до східців.

— Я туди не піду, — напівздивовано мовив він.

Вона натиснула на дзвінок, обернулась до нього, її груди високо підіймалися.

— Я кохаю вас, — мовила вона. — Розумієте? Це вас я кохаю.

Раптом вона рвучким рухом знов потягнула його на три-чотири східці донизу,
обійняла за шию й поцілувала. Її проймав дрож.

— Це вас я кохаю, — мовила вона.

Поверхом вище відчинились двері. Відірвавшись від нього, вона побігла східцями
нагору.


IV


Уже розвидняється, світає, займається блакитнявий тремтливий вересневий ранок.

Надворі стиха шелестять тополі. Відчиняється вікно, з нього, щось наспівуючи,
висовується хлопець. Сюртука на ньому немає, він споглядає світ, мов якийсь
оголений боже-вілець, що вночі напився й захмелів од щастя.

Нараз він одвертається від вікна й дивиться на свої двері; хтось у них постукав.
Він гукає:

— Зайдіть!

До кімнати заходить чоловік.

— Добрий ранок! — вітається він до того чоловіка.

То літній чоловік, він блідий, розгніваний і з лампою в руках, оскільки досі не
дуже видно.

— Я ще раз вас попереджаю, пане Меллер, пане Юганнесе Меллер, чи ви гадаєте, що
так можна, — роздратовано каже чоловік.

— Ні, — відповідає Юганнес, — ви маєте слушність. Я дещо написав, на мене мов
щось найшло, гляньте, все це я написав, у мене була пресвята ніч. Тепер я вже
закінчив. Тож відчинив вікно й трохи поспівав.

— Ви ревіли, — каже чоловік. — Я зроду не чув такого гучного співу, розумієте?
Та ще й посеред ночі.

Юганнес згрібає зі свого столу папери, цілу пригорщу великих та дрібних аркушів.

— Ось дивіться! — кричить він. — Кажу вам, що мені ще зроду так не велося. Я
мовби прошитий якоюсь довжезною блискавкою. Колись я бачив, як блискавка вдарила
в телеграфний дріт. Боже правий, здавалось, ніби все охопив вогонь. Ото таке
діялося цієї ночі і в моїй душі. Що мені робити? Не думаю, що ви матимете ще
щось проти мене, коли почуєте, яке тому пояснення. Я сидів собі й писав, чуєте,
я не ворушився, пам'ятаючи про вас, я сидів тихо. Та ось надходить та мить, коли
в мене відібрало пам'ять, мої груди ладні були розірватись, може, тоді я і
схопився зі стільця, може, я схоплювався навіть кілька разів на ніч і кілька
разів носився туди-сюди по кімнаті. Я був страшенно втішений.

— Цеї ночі я вас майже не чув, — каже чоловік. — Але з вашого боку непристойно
відчиняти вікно тепер, такої ранньої пори, й так репетувати.

— Авжеж. То непристойно. Та я ж вам оце пояснив. У мене була неймовірна ніч,
маєте це знати. Вчора я таке пережив. Іду я вулицею і стрічаю своє щастя, о,
послухайте мене, я стрічаю свою зірку і своє щастя. Знаєте, а тоді вона мене
цілує. Вуста в неї червоні, як кармін, і я кохаю її, вона мене цілує і хмелить.
Чи у вас коли-небудь так тремтять вуста, що ви не можете говорити? Я не міг
вимовити й слова, моє серце калатало з такою силою, що я весь трусився. Я помчав
додому, й мене огорнув сон; я сидів ось тут на стільці й спав. Прокинувся, як
повечоріло. Моя душа від піднесення гойдалася то вгору, то вниз, і я почав
писати. Що я писав? Он що! Мною опанували дивовижні, прекрасні думки, широко
розкрилося небо, для моєї душі мовби настала погожа літня днина, ангел пригостив
мене вином, я його випив; то було п'янке вино, я пив його з гранатової чаші. Чи
чув я удари дзиґарів? Чи бачив світло лампи? Дай вам, Боже, це зрозуміти! Я ще
раз пережив те заново, я знов ішов зі своєю коханою вулицею, а всі на неї
оглядалися. Ми подалися до парку, де зустріли короля, на радощах я до самої
землі зняв капелюха, й король оглянувся на неї, на мою кохану, бо вона була
напрочуд велична й чарівна. Ми знов спустилися до міста, і всі школярі
оглядалися на неї, бо вона була молода і вбрана в світлу сукню. Діставшись до
червоного кам'яного будинку, ми зайшли всередину. Я ступав слідом за нею по
східцях, ладен упасти навколішки. Аж тут вона обняла мене й поцілувала. То
сталося зі мною вчора ввечері, не давніше, як учора ввечері. Якщо ви спитаєте
мене, що я написав, то знайте, що це всього-на-всього ода радості, щастю, — ото
таке в мене вийшло. Щастя немовби лежало переді мною — оголене, усміхнене,
довгошиє і поривалося до мене.

— О, та навіщо мені ці ваші балачки, — якось роздратовано й пригнічено каже
чоловік. — Я щойно говорив із вами востаннє.

Юганнес перепиняє його біля дверей.

— Стривайте хвильку. О, якби ви бачили, як ваше обличчя ніби осяяло сонце. Я
помітив це щойно, як ви озирнулися, лампа кинула на ваше чоло сонячну цяту. Ви
вже не так гнівались, я то бачив. Я відчинив вікно, атож, і співав надто
голосно. Я був братом усіх перейнятих радістю. Втім, іноді так буває. Розум ніби
туманіє. Мені треба було подумати про те, що ви вже спали.

— Ще ціле місто спить.

— Атож, така рань. Я хочу вам щось подарувати. Приймете ось це? Він срібний,
мені його дали. Подарувала одна дівчина, яку я колись врятував. Прошу! Тут
уміщається дванадцять сигарет. Ви не хочете його прийняти? Ти ба, ви не курите?
А може, якось звикнете? Можна, я завтра зайду до вас вибачитися? Мені кортить
щось робити, хочеться благати у вас вибачення…

— Добраніч.

— Добраніч. Тепер я ляжу. Обіцяю вам. Ви більше не почуєте звідси ні звуку. А в
майбутньому я себе краще пильнуватиму.

Чоловік пішов.

Раптом Юганнес відчинив двері й докинув:

— Правда, я вже їду. Я більше вас не потривожу, я завтра їду. Я забув вам це
сказати.

Він не поїхав. Його затримали всілякі справи — він мав дещо полагодити, дещо
купити, дещо заплатити, за всім тим минули ранок і вечір. То була якась
неусвідомлена метушня.

Врешті-решт він подзвонив у двері камергера. Чи вдома Вікторія?

Виявляється, Вікторія вийшла у справах.

Він пояснює, що вони, панна Вікторія і він, з одних країв, що він хотів би
просто привітатися з нею, якби застав удома, тож і дозволив собі заглянути сюди.
Йому хотілося б через неї подати вістку додому. Оце і все.

Потім він подався блукати містом. Може, здибає її чи десь побачить, може, вона
сидітиме в бричці. Він тинявся до вечора. Надибавши її біля театру, він
уклонився — усміхнувся й уклонився, і вона відповіла на його уклін. Він
поривався підійти до неї, їх розділяло кілька кроків, аж тут він помічає, що
вона не сама, що з нею Отто, син камергера, вбраний у форму лейтенанта.

Юганнес подумав: «Зараз вона мені, мабуть, підморгне або ледь помітно поведе
очима?» Вона зашарілась, схилила голову й поквапилася в театр, мовби шукала там
якогось сховку.

Може, він побачить її в театрі? Купивши квиток, він зайшов досередини.

Він знав про ложу камергера, атож, ті багачі мали ложі. Он вона сидить у всій
своїй красі й роззирається навсібіч. Може, загледіла його? Де там!

Під час антракту він пантрував її у фойє. Він знов їй уклонився; вона трохи
здивовано глянула на нього й кивнула головою.

— Воду знайдеш он там, — сказав Отто, показуючи рукою десь вперед.

Вони пройшли мимо.

Юганнес дивився їм услід. Його очі застеляв якийсь дивний туман. Усі ті люди
гнівались на нього й штовхалися. Він машинально просив вибачення й не рушав із
місця. Аж ось вона зникла.

Коли вона повернулась назад, він низько їй вклонився й мовив:

— Даруйте, панно…

Отто відповів на поклін і глянув на нього примруженими очима.

— Це Юганнес, — відрекомендувала вона. — Ти його впізнаєш?

— Вам, мабуть, цікаво, як ведеться вдома, — вела вона далі, і її обличчя було
прекрасне й спокійне. — Я гаразд не знаю, але, напевно, добре. Чудово. Я
перекажу вашим вітання.

— Дякую. Чи скоро ви, панно, їдете?

— Днями. Атож, я перекажу вітання.

Кивнувши головою, вона пішла.

Юганнес знов дивився їй услід доти, доки вона зникла, а тоді подався надвір.
Він, убиваючи час, цілу вічність никав вулицями, на душі в нього було сумно й
тяжко. Годині о десятій він зупинився перед будинком камергера й чекав. Вже
вистава закінчилась, вона ось-ось з'явиться. Може, він відчинить дверці брички —
зніме капелюха, відчинить і доземно вклониться.

Врешті-решт десь за півгодини вона приїхала. Чи варто йому лишатися тут, біля
воріт, і знов нагадувати про себе? Він, не озираючись, побіг уздовж вулиці. Він
чув, як біля будинку відчинилась брама, як у неї в'їхала бричка і як та брама
знов зачинилася. Тоді він повернувся назад.

Тепер він якийсь час сновигав перед будинком. Він ні на що не сподівався і
нічого не хотів. Раптом відчиняються двері й надвір виходить Вікторія — без
капелюшка, лише з накиненою на плечі шалею. Вона якось напівзлякано,
напівзбентежено всміхається і для початку питає:

— Про що ви, ходячи тут, думаєте?

— Ні про що, — відповідає він. — Чи я думаю? Ні, я тут просто ходжу.

— Я бачила, як ви ходили тут сюди й туди, і тоді мені заманулось… Я побачила вас
зі свого вікна. Мені зараз же треба вертатися.

— Дякую, що вийшли, Вікторіє. Недавнечко я був у страшному відчаї, а тепер його
як рукою зняло. Вибачте, що я привітався з вами в театрі; на жаль, я ще й питав
про вас у домі камергера, я хотів вас бачити й дізнатися, що ви тоді мали на
гадці, що хотіли сказати?

— О, — мовила вона, — ви ж те знаєте. Я так багато сказала позавчора, що ви не
могли якось не так мене зрозуміти.

— Одначе я ще не зовсім певен.

— Не говорімо більше про те. Я сказала досить, я сказала надто багато, а зараз
завдам вам болю. Я кохаю вас, я не жартувала з вами вчора і не обманюю тепер,
але нас стільки всього роз'єднує. Я відчуваю до вас прихильність, мені приємно з
вами говорити, приємніше, ніж із будь-ким іншим, але… Атож, я боюся тут стояти
довше, нас можуть побачити з вікна. Юганнесе, є безліч причин, про які ви не
знаєте, тож більше не просіть мене сказати, що в мене на гадці. Я думала про це
день і ніч; в мене на гадці те, що я сказала. Та воно стало неможливим.

— Що стало неможливим?

— Усе. Геть усе. Слухайте, Юганнесе, дозвольте мені нами обома пишатися.

— Атож. Гаразд, пишайтеся! Але, виходить, ви позавчора морочили мені голову.
Ішли собі вулицею, здибали мене і, оскільки були в доброму гуморі, то…

Вона відвернулась від нього, пориваючись піти.

— Я вчинив щось недобре? — спитав він. Його обличчя було бліде до невпізнання. —
Цікаво, через що це я позбувся вашої… Чим я завинив перед вами за ці два дні й
дві ночі?

— Ні. Це не тому. Просто я все обміркувала; хіба ви над цим не думаєте? Знаєте,
це завжди було неможливо. Я відчуваю до вас прихильність, ціную…

— І поважаю вас.

Вона дивиться на нього, його посмішка її ображає, і вона спалахує:

— Господи, хіба ви самі не розумієте, що тато вам відмовить? Навіщо ви змушуєте
мене це казати? Ви самі все розумієте. Що з того вийшло б? Хіба я не маю рації?

Запала мовчанка.

— Маєте, — відповідає він.

— Окрім того, — вела вона далі, — є безліч причин… Атож, вам і справді не треба
більше ходити за мною до театру, ви мене налякали. Більш ніколи такого не
робіть.

— Гаразд, — каже він. Вона бере його за руку.

— А ви часом не навідаєтесь додому? Я була б дуже рада. Яка у вас тепла рука;
мені зимно. Ну, тепер я мушу йти. Добраніч.

— Добраніч, — відповідає він.

Вулиця, холодна й сіра, тягнулася містом угору; вона була схожа на піщаний
пасок, на пішу дорогу без кінця-краю. Він надибав хлопчину, що продавав несвіжі
прив'ялі троянди; гукнувши його, він узяв у нього одну троянду, ткнув хлопчині
п'ятикронову золоту монетку й пішов далі. Скоро він побачив купку дітвори, що
бавилася біля воріт. Хлоп'я років десяти сидить собі тихенько й дивиться:
старечими блакитними очима стежить за грою, в нього запалі щоки, чотирикутне
підборіддя, а поверх голови — полотняний кашкетик. Власне, підкладка від
кашкетика. Хлопчик був у перуці, бо хворе волосся знівечило ту голову назавжди.
Його душа, либонь, теж безповоротно прив'яла.

Все то впало йому в око, хоча він не мав жодного чіткого уявлення, на якому краю
міста він перебував, і не відав, куди йшов. А тут ще почався й дощ, він не
зважав на нього й не розгортав парасолі, дарма що цілий день з нею носився.

Коли зрештою він дістався до якогось скверу, то пішов і сів на лавку. Дощ припустив ще дужче, він мимоволі розгорнув парасолю і так і сидів. Небавом його огорнула нездоланна дрімота, розум затуманився, він заплющив очі, почав куняти й заснув.

Трохи перегодом його збудила розмова якихось людей, що минали лавку. Він підвівся й поплентався далі. У нього в голові прояснилося, він згадав, що сталося, згадав усі події, навіть хлопчика, якому він тицьнув за троянду п'ять крон. Він уявив собі, який захват відчула та мала людинка, коли виявила між своїми шилінгами чудернацьку монету, не якихось там двадцять п'ять ере, а п'ять крон золотом. Бог на поміч!

А тих решту дітей, очевидно, прогнав дощ, і вони бавляться далі в підворітті,
грають «у класа», перекидаються кулями. А спотворений десятилітній дідок сидить
і дивиться. Хтозна, може, він сидів і чимось тішився, може, в нього в
кімнатчині, що міститься із чорного ходу, є лялька, якась маріонетка чи дзиґа.
Він, може, не все в житті втратив, у його прив'ялій душі ще жевріло сподівання.

Попереду на дорозі несподівано випірнула тендітна жіноча постать. Здригнувшись,
він зупиняється. Ні, він тієї панни не знав. Вона вийшла з провулку і майже
бігла, парасолі в неї не було, хоч дощ тюжив не вщухаючи. Він наздогнав її,
зиркнув на неї і пройшов мимо. Яка вона худесенька та юна! Вона змокне й
застудиться, а він боявся підійти до неї ближче. Потім він згорнув свою
парасолю, щоб та панна мокла не сама. Коли він дістався додому, було вже за
північ.

На його столі лежав якийсь конверт, там було запрошення. Сейєри будуть раді,
якщо він завітає до них завтра ввечері. Побачить знайомих, між іншим — ану чи
вгадає? — Вікторію, панянку із Замку. Щиро вітають.

Він заснув у кріслі. Десь годин за дві він прокинувся від того, що змерз.
Напівпробурканий, напівсонний, перемерзлий, стомлений невдалим днем, він сів до
столу з наміром відповісти на те запрошення, якого не волів приймати.

Він написав відповідь і поніс конверта до поштової скриньки. Раптом йому спало
на думку, що запрошена й Вікторія. Ага, a вона про те й словом не обмовилась,
вона боялася, що він захоче прийти, їй було не до шмиги мати з ним щось спільне
при сторонніх.

Він шматує свого листа на дрібні клапті, пише нового й дякує, — він прийде. Від
хвилювання в нього тремтить рука, його охоплює якась по-чудернацьки радісна
злість. Чого б йому й не піти? З якого це дива йому ховатися? Годі.

Його всього проймає нестямне хвилювання. Одним махом він зриває кілька аркушів з
настінного календаря і переміщається в часі на тиждень наперед. Він уявляє собі,
яку радість він тоді матиме і аж нетямиться від захвату, йому хочеться
скористатись цією хвилиною, хочеться викурити люльку, сісти в крісло й
позловтішатися. Люлька забита повністю, він марно шукає ножа або хоч якогось
шкребка й раптом висмикує з годинника одну стрілку, щоб почистити нею люльку.
Йому приємно дивитися на пошкодженого годинника, в душі він із того посміюється,
пильно роздивляючись довкола, чи не можна ще чогось вивести з ладу.

Час минає. Урешті-решт він, удягнений, як був, у все мокре, кидається на ліжко й
засинає.

Коли він прокинувся, день був у розповні. Дощ і досі не пересівся, на вулицях
стояли калюжі. В голові в нього панувала плутанина, рештки снів перемішалися з
вчорашніми подіями, жару він не відчував, навпаки — його лихоманка минулася, на
нього війнуло прохолодою, ніби він цілу ніч блукав задушливим лісом, а тепер
опинився близько біля води.

Хтось постукав, поштар вносить йому листа. Він розгортає його, впивається очима, читає і силкується щось зрозуміти. Прислала того листа Вікторія. Власне, то записка, якихось піваркушика: вона забула сказати йому, що збиралась ввечері до Сейєрів; їй хотілося б його там побачити і остаточно з ним порозумітися, їй хотілося б попросити його, щоб він її забув і повівся по-чоловічому. Нехай вибачає за нікудишній папір. Щире вітання.

Він подався в місто, поїв, повернувся додому й написав нарешті Сейєрам відмову: мовляв, він не може прийти, він хотів би завітати до них, скажімо, завтра ввечері.

Він зараз же надав того листа посильному.