Вікторія. 3-тя частина

V


Надійшла осінь, Вікторія поїхала додому, а на глухій вуличці, як і раніше,
лишилися будинки й тиша. У Юганнесовому помешканні ночами горіло світло. Воно
займалося ввечері з зірками, а гасло тоді, як надворі починало сіріти. Він
наполегливо працював — писав свою велику книгу.

Збігали тижні та місяці, він був сам і не шукав жодного товариства, до Сейєрів
він більше не навідувався. Часто його уява, затіваючи з ним кепську гру,
втелющувала до книжки сторонні вигадки, які йому згодом доводилося викреслювати
й відкидати геть. Це дуже гальмувало йому роботу. Якийсь раптовий шум у нічній
тиші, гуркіт брички на вулиці давали його думці поштовх і збивали її зі свого
шляху.

Геть з дороги від тієї брички, пильнуйся!

Навіщо? Власне кажучи, задля чого треба було пильнуватися тієї брички? Вона
проїхала мимо, нині вона, либонь, вже десь на розі. Може, там стоїть якийсь
чоловік — без пальта, без кашкета: стоїть, подавшися вперед і підставивши голову
до брички, і воліє, щоб його переїхали, навіки скалічили, вбили. Чоловік хоче
померти, то його проблема. Він уже не зашпилює ґудзиків на своїй сорочці й не
зашнуровує вранці своїх черевиків, він ходить розхристаний, у нього оголені худі
груди; він ладен померти… Якийсь чоловік лежав, дихаючи на ладан, тож написав
товаришеві листа, так собі — записку з невеличким проханням. Після чоловікової
смерті лишився лист. Там стояло число й підпис, він був написаний великими та
малими літерами, хоча той, хто писав, мав десь за годину померти. То було дуже
дивно. Він навіть поставив під своїм іменем звичну карлючку. А за годину вже й
помер… А то ще один чоловік. Він лежить сам у кімнатчині з дерев'яними панелями,
пофарбованими в блакитний колір. Що тоді? Нічого. У цілому широкому світі він
саме той, хто мусить нині померти. То його захоплює; він думає про те до
знемоги. Він бачить, що вже вечір, що дзиґарі на стіні показують восьму, і він
не розуміє, чого вони не б'ють. Дзиґарі не б'ють. Уже кілька хвилин по восьмій,
а вони й далі цокають, але не б'ють. Сердега, його мозок уже почав засинати,
дзиґарі _вибили_восьму,_а він того й не помітив. Потім він проштрикує дірку в
портреті своєї матері, який висить на стіні, бо що йому вже до того потрета й
навіщо його лишати цілим, якщо він помре? Його стомлені очі падають на горщик
квітів, який стоїть на столі, й він, простягнувши руку, повільно й виважено
скидає чималого горщика з квітами додолу, й той розбивається вщент. Навіщо йому
тут стояти цілим? Потім він жбурляє свого бурштинового мундштука за вікно. На
біса він йому тепер? Для нього ясно, як божий день, що після себе він нічого не
має лишити. І за тиждень чоловік помер…

Юганнес схоплюється на ноги й метушиться по кімнаті. Його збудив сусід, що
мешкав через стіну, — ось він перестав хропіти, зітхнув і змучено застогнав.
Юганнес навшпиньки підходить до столу й сідає за нього знов. У тополях за вікном
шумить вітер, і від того шуму його починає морозити. Старі дерева поскидали
листя й стали схожі на понурих потвор, їхнє вузлувате гілля треться об стіну
будинку, породжуючи скрип, який нагадує звук пилки чи якогось розсохлого котка
для трамбування дороги, що й на мить не стихає.

Він кидає погляд на свої папери й перечитує їх. Атож, знов уява збила його на
манівці. Небіжчики та бричка, що проїздила мимо, тут ні до чого. Він змальовує
садибу, зелений, пишний сад у своєму краї, сад навкруг Замку. Он що він
змальовує. Нині садиба завмерла під снігом, та однак то саме її він оживлює
своїм пером, змальовуючи-таки не зиму та сніги, а весну та пахощі лагідного
вітру. Саме вечір. Он там, унизу, лежить спокійне, глибоке плесо, воно як
свинцеве море; пахнуть бузки, живоплоти один за одним обліплюються пуп'янками та
зеленим листям, а в повітрі залягає така тиша, що чути, як потойбіч затоки токує
тетерук. На одній стежині в саду стоїть Вікторія — вона сама, в білому вбранні,
в розповні двадцяти років. Он вона стоїть. Стан у неї стрункіший за
найстрункіший куш троянди, вона дивиться кудись ген-ген — на воду, на ліс, на
сплячі далекі нагір'я; посеред того зеленого саду її постать здається якимось
білим духом. З долішньої дороги долинає чиясь хода; Вікторія проходить кілька
кроків уперед, спускається до відлюдної альтанки, спирається ліктями на мур і
дивиться вниз. Чоловік на дорозі знімає свого капелюха, опускає його до землі й
кланяється. Вона відповідає кивком голови. Чоловік оглядається, — на дорозі
нікому за ним стежити, й він трохи підіймається до муру. Тоді вона відступає
назад і кричить: «Ні, ні!» Ще й відмахується від нього руками. «Вікторіє, —
мовить він, — колись ви сказали святу правду, що мені не варто нічого такого
собі уявляти, бо то неможливо». «Атож, — відповідає вона, — тоді що ж ви хочете?
Він підійшов до неї зовсім близько, їх розділяє лише мур, і відповідає: «Що я
хочу? Бачте, я тільки хочу тут хвильку постояти. Востаннє. Я хочу підійти до вас
якомога ближче; зараз я перебуваю зовсім недалечко!» Вона мовчить. Так збігає та
хвилька. «Добраніч», — каже він і знов опускає капелюха майже до землі.
«Добраніч», — відповідає вона. І він, не озираючись, іде геть…

Що йому до небіжчиків? Він жмакає списані папери і жбурляє їх у грубу. Там
лежать ще й інші чернетки, які треба спалити, повні мимовільної гри уяви, що
переходить всілякі межі. І він знов пише про чоловіка на долішній дорозі, про
подорожнього, який віддав уклін та й попрощався, як тільки збігла його хвилина.
А в саду знов стояла юна дівчина — вся в білому і в розповні двадцяти літ. Вона
йому відмовила, ну й що ж. Усе-таки він постояв біля того муру, за яким вона
жила. Хоч раз побув біля неї поблизу.

Знов збігають тижні та місяці, й надійшла весна. Сніг уже розтав, десь далеко в
повітрі вирує таке шумовиння, що здається, ніби то від сонця до місяця
плюскочуть водоспади. Прилетіли ластівки, а в лісі за містом неабияк пожвавилося
життя-буття всіляких тварин та птахів, що гомонять різними мовами. З землі
підіймається свіжий, солодкавий запах.

Цілу зиму він трудився до сьомого поту. Вночі і вдень об стіни його будинку
ритмічно шкреблося сухе гілля тополь; нині буяла весна, бурі відшуміли, й коток
перестав скрипіти.

Він відчинив вікно й виглянув надвір, вулиця тиха-претиха, хоч навіть не
звернуло з півночі, на безхмарному небі мерехтять зірки, віщуючи на завтра теплу
ясну днину. Його слух уловлює гул, що долинає з міста, до якого примішується ще
й безкінечний пошум далини. Зненацька з залізниці озивається пронизливий
свисток, — то сигнал нічного потяга, що скидається на самітній крик півня в тиші
ночі. Ось і час братися до роботи, той гудок паровоза був йому ніби кличем
упродовж цілої зими.

Зачинивши вікно, він знов сідає до столу. Відкидає вбік книги, які читав, і
підсовує до себе папір. Тоді хапає перо.

Тепер його великий твір майже завершено, не вистачає лише заключного розділу,
такого собі вітання з корабля, що відпливає, і той розділ уже написаний у нього
в голові.

Десь у придорожньому заїзді сидить добродій, він там проїздом, і йому ще блукати
й блукати світами. Голова й борода в нього сиві, понад ним пролетіло чимало літ;
одначе він і досі величний і дужий і навряд чи настільки старий, яким здається.
Надворі стоїть його бричка, коні відпочивають, кучер радий і вдоволений з того,
що той чужак почастував його вином і обідом. Коли добродій написав своє ім'я,
власник готелю упізнав його і з щонайглибшою пошаною йому вклонився. «Хто тепер
живе в Замку?» — питає добродій. Власник готелю відповідає: «Капітан, він
страшенно багатий; пані добра до всіх». «До всіх? — питає добродій себе самого,
якось загадково всміхаючись. — І до мене?» І добродій сідає писати щось на
папері, а написавши, перечитує, вийшов вірш — сумний і ніжний, у словах повно
гіркоти. Одначе він рве той аркуш на клапті й, не підводячись з місця, рве його
ще дрібніше. Аж тут хтось стукає до нього в двері, й заходить жінка в жовтому.
Вона відкидає серпанок, то господиня Замку, пані Вікторія. Вона схожа на саму
величність королеву. Добродій схоплюється на ноги, тієї миті його похмуру душу
осяяло якесь світле натхнення. «Ви така добра до всіх, — зажурено каже він. — От
навіть до мене навідуєтесь». Вона не відповідає, лише стоїть і дивиться на
нього, і її обличчя спалахує жаром. «Що ви хочете?» — так само зажурено, як і
досі, питає він. — Чи ви прийшли нагадати мені про минуле? Якщо так, то це буде
востаннє, ласкава пані, бо тепер уже я поїду назавжди». 1 молода господиня
Замку, як і раніше, нічого не відповідає, а її вуста тремтять. Він каже: «Хіба
вам не досить того, що колись я вже був зізнався у своєму божевіллі? Тоді
слухайте — я зізнаюся ще раз: я вас жадав, хоч і був не вартий вас, — ви тепер
задоволені?» Він дедалі дужче запалюється: «Ви відповіли мені відмовою, ви
зробили інший вибір; я був селюк, вайло, дикун, що замолоду забрів на манівці
королівського шляху!» І потім добродій плюхається в крісло, вдаряється в сльози
й просить: «О, йдіть собі! Вибачте, йдіть своєю дорогою!» Тепер уже з обличчя
господині Замку геть спадає рум'янець. Вона, напрочуд повільно й чітко
вимовляючи слова, каже: «Я кохаю вас; більше не вводьте себе в оману, я кохаю
лише вас, прощайте!» І тоді молода господиня Замку затуляє обличчя руками й
прудко виходить з кімнати…

Він кладе перо на стіл і відкидається назад. Ну от, крапка, кінець. Перед ним
лежала книга, списані стоси паперу, дев'ять місяців праці. Його поймає тепле
почуття задоволення тим, що твір завершено. І поки він сидить і дивиться у
вікно, за яким сіріє день, в голові знов щось гупає й гуде, і його душа працює
далі. Він відчуває піднесення, його розум немов опиняється в занедбаному глухому
саду, де парує земля.

Він якимось загадковим робом потрапив у глибоку, мертвецьку долину, де немає
ознак життя. Ген удалині, самотній і всіма забутий, грає орган. Він підходить
ближче і оглядає його: орган стікає кров'ю, кров цебенить у нього з одного боку,
а він собі грає. Потім він доходить до майдану. Той нагадує пустелю, там не
видно жодного дерева й не чути жодного звуку, — пустельний майдан та й годі.
Одначе на піску помітно людські сліди, а повітря й досі ніби насичене останніми
словами, сказаними тими, хто зовсім недавно звідси вибрався. Його охоплює якесь
особливе відчуття, ті слова, які ще витають у повітрі понад майданом, нагонять
на нього страху, насідають на нього й тиснуть. Він одганяє їх від себе, а вони
знов лізуть, то не слова, то старці, купа танцюючих старців; тепер він їх
бачить. Навіщо вони танцюють і чому, танцюючи, не отримують ні краплі радості?
Від тієї купи старців повіває зимним вітром, вони його не бачать, вони незрячі,
а коли він їх гукає, вони його не чують, бо мертві. Він прямує на схід, до
сонця, і дістається до гори. Чийсь голос гукає: «Ти стоїш біля гори?» «Атож, —
відповідає він, — я стою біля гори». Тоді той голос каже: «Це не гора, це моя
нога; я лежу зв'язаний у Всевишньому царстві, йди сюди і звільни мене!» І він
рушає до Всевишнього царства. Біля мосту його підстерігає чоловік, що збирає
тіні; він весь із мускусу. Його охоплює крижаний жах від одного вигляду того
чоловіка, що норовить заграбастати його тінь. Він плює на нього й погрожує йому
стисненими кулаками, та чоловік стоїть непорушно й очікує. «Вернися!» — кричить
позад нього чийсь голос. Він обертається й бачить, що по дорозі котиться голова
й показує, куди йому йти. То людська голова, і раз по раз на ній з'являється
тиха й мовчазна усмішка. Він іде за нею. Вона котиться днями й ночами, а він іде
слідом; на морському узбережжі вона западає крізь землю і зникає. Він заходить в
море і пірнає. Опинившись біля здоровецької брами, він надибує там велику ходячу
рибу. На шиї у неї грива, і вона по-собачому наближається до нього. За тою рибою
стоїть Вікторія. Він простягає до неї руки, на ній немає ані сорочини, вона
усміхається йому, а вихор куйовдить їй коси. Тоді він гукає її, сам чує свій
крик… і прокидається.

Юганнес схоплюється і підходить до вікна. Уже майже розвиднілося, а в маленькому
люстерку, причепленому на лутці вікна, помічає свої почервонілі скроні. Він
гасить лампу й при сірому вранішньому світлі ще раз перечитує останні сторінки
своєї книги. Потім лягає на ліжко.

Пополудні того самого дня Юганнес заплатив за помешкання, здав рукопис і покинув
місто. Він від'їхав за кордон, ніхто не знав куди.


VI


Велика книга вийшла друком;[iv][[iv] _Велика_книга_вийшла_друком… —_натяк на
«Містерії».] у ній немов у якомусь королівстві, кипів маленький бурхливий світ
настроїв, голосів та химер. Її продавали, читали і відкладали вбік. Минуло
кілька місяців, і восени Юганнес опублікував нову книгу. Ну й що ж? Його ім'я не
сходило з людських вуст, він здобув шалений успіх, та нова книга була написана
бозна-де, вдалині від батьківщини і вийшла встояна й міцна, як вино.

Любі читачі, там оповідається про Дідеріка та Іселіну.[v][[v] _…
ам_оповідається_про_Дідеріка_та_Іселіну._ — Натяк на «Пана», що був написаний у
Парижі й приніс Гамсунові славу.] Писалося то благодатної пори, в дні несуттєвої
журби, коли все можна було легко переносити, писалося з щонайтеплішою
прихильністю до Дідеріка, якого Бог уразив коханням.

Юганнес був на чужині, ніхто не знав де. І минуло більше року, перш ніж
хто-небудь про те довідався.

— Здається, хтось стукає у двері? — якогось вечора питає старий мірошник.

Вони з дружиною прислухаються і примовкають.

— Ні, ніхто, — каже вона згодом. — Десята година, вже майже ніч.

Минає кілька хвилин.

Тоді в двері стукають намогливо й рішуче, так ніби комусь довелося збиратися з
духом, щоб на те зважитися. Мірошник відчиняє. На порозі стоїть панна з Замку.

— Не бійтеся, це всього-на-всього я, — соромливо усміхаючись, каже вона.

Панна заходить до хати. Їй підсовують стільця, та вона не сідає. На голові в неї
сама шаль, а на ногах зграбні відкриті черевички, хоча ще не весніє й дороги
розвезені.

— Я просто хотіла попередити вас, що навесні приїздить лейтенант, — каже вона. —
Лейтенант, мій наречений. 1 може, йому заманеться постріляти тут вальдшнепів. То
я хотіла попередити вас про те, щоб ви не злякалися.

Мірошник та його дружина здивовано дивляться на панну з Замку. Досі, коли
Замкові гості вибиралися полювати в лісах і на луках, їх ніхто ніколи про те не
попереджав. Вони їй лагідно подякували, мовляв, то так мило з її боку.

Вікторія знов повертається до дверей.

— Оце і все, що я хотіла. Мені подумалось, що ви люди старі, тож не завадить вас
попередити.

Мірошник відповідає:

— Все, що панна хотіла! І задля цього ви, панно, промочили такі зграбні
черевички?

— Та ні, дорога суха, — коротко відповідає вона. — Я однак прогулювалась.
Добраніч.

— Добраніч.

Вона підіймає клямку й виходить. Обернувшись у дверях, вона питає:

— До речі… що чути від Юганнеса?

— Нічого не чути, дякуємо, що цікавитесь. Анічогісінько.

— Певно, він скоро приїде. Я думала, що ви мали якусь вістку.

— Ні, з торішньої весни нічого не було. Юганнес, либонь, десь на чужині.

— Атож, на чужині. Йому там добре. Він пише в своїй книжці, що переживає дні
несуттєвої журби. Тож, мабуть, йому ведеться непогано.

— О так, дай Боже. Ми його чекаємо; але він нам не пише, нікому не пише. Ми
просто його чекаємо.

— Мабуть, йому краще там, де він є, якщо журба його така несуттєва. Атож, він те
описував. Мені лише хотілося дізнатися, чи приїде він навесні додому. Ще раз
добраніч.

— Добраніч.

Мірошник та його дружина вийшли за нею надвір. Вони бачили, як вона повернула до
Замку, високо тримаючи голову й ступаючи зграбними черевичками по калюжах та
ковбанях.

Через два дні прийшов лист від Юганнеса. Він прибуде додому не раніше, як через
місяць, коли закінчить нову книжку. Впродовж тривалого часу йому велося добре,
новий твір незабаром буде завершено, його єство переповнювали пристрасті
суспільного буття…

Мірошник рушає до Замку. На дорозі він надибує носову хустинку з ініціалами
Вікторії, яку вона загубила того пізнього вечора.

Панна тепер нагорі, але покоївка каже, що дасть їй про нього знати, — з якого
він приводу?

Мірошник відмовляється сказати. Він ліпше почекає.

Врешті-решт панна виходить.

— Я чула, що ви хочете зі мною про щось поговорити? — питає вона, прочиняючи
двері до вітальні.

Мірошник заходить, вручає їй носову хустинку й каже:

— А ми отримали листа від Юганнеса.

її обличчя на якусь мить осяює радісне хвилювання, лише на одну-єдину мить. Вона
відповідає:

— Дякую вам. Атож, це моя хустинка.

— Тепер він знов приїде додому, — майже пошепки каже мірошник.

Її обличчя сковує холодний вираз.

— Кажіть, мірошнику, голосніше, хто приїде? — питає вона.

— Юганнес.

— Юганнес? Ну то й що?

— Та то так… Ми подумали, що я повинен вам про це сказати. Перемовились словом з
дружиною, і вона теж висловила ту ж думку, що і я. Ви ген позавчора питалися, чи
він навесні приїде додому. Ну так от, приїде.

— То ви, мабуть, радієте? — питає панна з Замку. — Коли він приїде?

— Через місяць.

— Он як. Ну, і це все?

— Так. Ми просто думали, раз ви питалися… Ага, це все. Я лише це й мав сказати.

Мірошник знов стишує голос.

Вона проводить його до виходу. В коридорі вони стрічають її батька, й вона
мимохіть каже йому гучним байдужим тоном:

— Мірошник розповідає, що Юганнес знов повертається додому. Мабуть, ви
пам'ятаєте Юганнеса?

І мірошник, виходячи з брами Замку, дає собі слово більш ніколи, ніколи в світі
не пошиватися в дурні й не слухати дружини, якщо та твердитиме, ніби розуміє
таїну людської душі. Аби ж то було так.


VII


З тієї стрункої горобини, що росте біля млина на греблі, він збирався колись
вирізати вудку; тепер, коли збігло стільки років, дерево зробилося товще за його
руку. Він подивився на нього з подивом і пішов далі.

Уздовж річки вже буяли непролазні хащі папороті, що стояла лісом, там худоба
повитоптувала биті дороги, які тепер ховалися під буйним листям. Він пробирався
через хащі, як у дитинстві, розводячи вбік руки й намацуючи ногами землю. Комахи
та гаддя перед великою людиною кидалися врозтіч.

Угорі біля гранітної каменярні він знайшов терен, анемони та фіалки. Зірвав
пучечок, і милі серцю пахощі повернули його до минулих днів. Удалині синіли
сусідні узгір'я, а потойбіч затоки вже кувала зозуля.

Він підвівся, а трохи перегодом став щось наспівувати. Аж тут неподалік на
стежині почулася чиясь хода.

Повечоріло, сонце сідало; але повітря було тепле й тремке. Понад лісом,
узгір'ями та затокою лежав безмежний спокій. До каменярні підіймалась якась
жінка. То була Вікторія. Вона несла кошик.

Юганнес звівся на ноги й уклонився, пориваючись піти.

— Я не хотіла вам заважати, — мовила вона. — Я збиралась нарвати тут трохи
квітів.

Він не відповів. Йому й на думку не спало, що в неї в саду повно всіляких
квітів.

— Я прихопила з собою кошик на квіти, — вела вона далі. — Та, може, нічого й не
надибаю. Квіти нам потрібні для вечірки, прикрасити стіл. У нас будуть гості.

— Тут є анемони й фіалки, — мовив він. — Вище, бувало, ріс хміль. Але тепер для
нього, мабуть, ще зарано.

— Ви блідіші, як були, — зауважила вона. — Відтоді минуло два роки. Я чула, ви
десь їздили. Я читала ваші книги.

Він далі нічого не відповідав. Йому кортіло сказати їй, можливо, таке: «Еге ж,
добраніч, панно!» — й піти. Від того місця, де він стояв, був лише крок до
найближчого каменя, і звідти якийсь крок до неї, а потім він міг би, так ніби
мимоволі, відступити. Вона стояла йому посеред дороги. На ній була жовта сукня
та червоний капелюшок, вона була по-особливому прекрасна; і шия в неї була
оголена.

— Я заступаю вам дорогу, — пробурмотіла вона й відступила.

Він опанував себе, щоб жодним чином не виказати збудження.

Тепер поміж ними був якийсь один крок. Вона не уважила йому дороги, щоб він міг
пройти, ні, вона стояла на місці. Вони зустрілись поглядами. Раптом вона
зашарілась, як мак, опустила очі й відступила вбік; на її обличчі з'явився вираз
розгубленості, одначе вона усміхнулась.

Він пройшов повз неї і зупинився, її зажурена усмішка його зворушила, серцем він
знов полинув до неї і сказав навмання:

— О, ви, мабуть, відтоді безліч разів бували в місті? Від того разу?… Тепер я
знаю, де раніше бували квіти — на луці біля вашого флагштока.

Вона обернулась до нього, й він здивовано помітив, яке в неї зблідле й
схвильоване лице.

— Хочете прийти до нас на вечірку? — спитала вона. — Може, ви прагнете
товариства? У нас будуть гості, — правила вона своєї, її обличчя знов
зашарілося. — Дехто приїде з міста. То відбудеться ближчим часом, але я дам вам
знати точніше. Що ви скажете?

Він не відповів. Те товариство було не для нього, він не належав до тих, хто
вчащає до Замку.

— Не відмовляйтеся. Ви не будете нудьгувати, я подумала про те і готую для вас
несподіванку.

Запала мовчанка.

— Ви вже мене нічим не здивуєте, — відповів він.

Вона закусила губу; розпачлива усмішка знов з'явилась на її обличчі.

— Що ви від мене хочете? — глухо спитала вона.

— Я від вас, панно Вікторіє, не хочу нічого. Я сидів собі на камені, а тепер
збираюся йти.

— Ох, я блукала нашими луками, блукала цілий день околицями та й приблукала
сюди. Я могла б піти понад річкою, іншою дорогою, тоді б і не наткнулась якраз
на це місце…

— Люба панно, це місце ваше, а не моє.

— Я колись завдала вам болю, Юганнесе, мені хотілося б його загоїти, виправити
те, що сталося. Я справді готую вам несподіванку, яка, мабуть… цебто я
сподіваюсь, що ви зрадієте. Не можу сказати більше. Але цього разу прошу вас
прийти.

— Якщо це справить вам втіху, то я прийду.

— Прийдете?

— Так, дякую вам за вашу ласку.

Спустившись пагорбом у ліс, він обернувся й подивився назад. Вона вже сіла;
кошик стояв поруч. Він не пішов додому, а й далі никав сюди й туди дорогою. В
голові роїлися тисячі думок. Несподіванка? Вона казала про неї тепер, оце щойно,
її голос тремтів. У ньому спалахує гаряча нервова радість, змушуючи серце
калатати так, що він відчуває, як щось підняло його понад дорогою, де він іде. А
чи випадково вона й сьогодні вдягнула жовту сукню? Він бачив її руку, де колись
була обручка, — на ній обручки тепер немає.

Минає якась година. Навкруг нього витали випари лісу та землі, проникаючи йому в
душу і в серце. Він сів, потім ліг навзнак, підклав руку під потилицю й
заслухався зозулі, що кувала потойбіч затоки. Повітря аж нетямилося від
завзятого пташиного щебету.

Отже, йому знов випали переживання! Коли вона підіймалась до каменярні в своїй
жовтій сукні і в криваво-червоному капелюшку, то скидалась на непосидючого
метелика, що перелітав із каменя на камінь і сів просто перед ним. «Я не хотіла
вам заважати», — сказала вона й усміхнулась; її усмішка полум'яніла так, що
осяяла все лице й розсипалася зірками. На шиї в неї синіло кілька тонюніх жилок,
а дрібка веснянок під очима надавали щокам якогось соковитого відтінку. Вона
вступала в своє двадцяте літо.

Несподіванка? Що вона задумала? Може, покаже йому його книжки — викладе перед
ним ті два-три томики й порадує, що сама їх усі купила й порозрізала в них
сторінки? Не погордуйте, будь ласка, моєю мізерною жертовністю!

Він скочив, як ошпарений, і вкляк на місці. До нього знов підходила Вікторія, її
кошик був порожній.

— Невже ви не знайшли квітів? — розгублено спитав він.

— Ні, я облишила те заняття. Я більше не шукала, я просто там сиділа.

Він сказав:

— Ага, поки я не забувся: не думайте, ніби ви завдали мені болю. Вам нічого
сушити собі голову тим, чим би мене розважити.

— Ти ба, — заскочена зненацька, відповіла вона. Його слова змусили її
замислитись, і вона в задумі глянула на нього. — Мені не хотілося б, щоб ви весь
час на мене гнівались за те, що сталося.

— Та я на вас не гніваюсь.

Вона ще хвильку подумала й раптом випросталась.

— Ну й гаразд, — мовила вона. — Я мала б це знати й сама. Те не справило на вас
надто великого враження. Атож. забудьмо про це.

— Так, забудьмо. Вам і тепер до моїх вражень так само байдужки, як і колись.

— До побачення, — сказана вона. — Поки що до побачення.

— До побачення, — відповів він.

Вони пішли кожен своєю дорогою. Він зупинився, обернувся. Он вона пішла. Він
простягнув руки й пошепки мовив сам до себе лагідні слова: «Я не гніваюсь на
тебе, ні, ні, не гніваюсь; я досі кохаю тебе, кохаю тебе…»

— Вікторіє! — гукнув він.

Почувши те, вона здригнулася й озирнулась, одначе не переставала йти.

Збігло кілька днів. Юганнес перебував у неймовірній тривозі, не брався за
роботу, не спав, проводив майже цілий день у лісі. Раз він зійшов на чималий
сосновий пагорб, де стояв флагшток Замку; там висів прапор. Другий майорів на
Замковій круглій вежі.

Його пойняла якась дивна напруга. Напевно, в Замок приїхали гості, мабуть, там
лаштуються до свята.

Пополудні було тихо й тепло; річка в своєму плині немов пульсувала спекотним
краєвидом. До берега, лишаючи на затоці омахи білих брижів, наближався пароплав.
Ось із подвір'я Замку виїхали чотири брички й спустилися до пристані.

Пароплав причалив, пані та панове зійшли на берег і повсідалися в брички. Потім
від Замку долинула низка пострілів; нагорі круглої вежі стояли двоє чоловіків,
вони заряджали мисливські рушниці й стріляли, заряджали й стріляли. Коли
вистріляли двадцять один патрон, брички вкотилися в Замкову браму, й стрілянина
припинилась.

Ну от, у Замку заходило свято. Гостей зустрічали прапорами й салютом. У бричках
сиділо кілька військових; може, там був і лейтенант Отто.

Юганнес спустився з пагорба й рушив додому. Аж тут його наздогнав якийсь чоловік
із Замку, Юганнес став. Чоловік ніс у кашкеті листа від панни Вікторії, вона
хотіла знати відповідь.

Юганнес, завмираючи серцем, прочитав листа. Вікторія його все-таки запрошувала,
вона зверталась до нього най-щирішими словами й прохала прийти. Саме цього разу
їй хотілося б, щоб він не відмовив. Просить відповіді через посланця.

Його захопила якась дивна й несподівана радість, кров шугнула йому в голову, й
він відповів чоловікові, що прийде, атож, він дякує і зараз же прийде.

Прошу!

Він тицьнув посланцеві в руку монету до смішного чималої вартості й поквапився
додому перевдягатися.