Вікторія. 4-та частина

VIII


Вперше у своєму житті він увійшов у браму Замку й піднявся східцями аж на другий
поверх. Десь із кімнат долинав людський гамір, серце в нього мало не вискакувало
з грудей, він постукав і зайшов досередини.

Йому назустріч вийшла ще моложава господиня Замку, приязно з ним привіталась і
потисла руку. Їй приємно його бачити, вона пам'ятала його звідтоді, як він був
ось такенький; тепер він велика людина… Здавалось, ніби господиня Замку хотіла
сказати щось іще, бо довго тримала його руку в своїй і обводила допитливим
поглядом.

Господар Замку й собі підійшов і подав йому руку. Як сказала його дружина, він
тепер велика людина, більш ніж велика. Відома людина. Він дуже радий…

Його відрекомендували всьому панству, камергерові, обвішаному орденами, дружині
камергера, поміщикові, що мешкав по сусідству, та лейтенантові Отто. Вікторії
він не бачив.

Минуло досить часу. Зайшла Вікторія — бліда, навіть невпевнена; вона вела за
руку якусь дівчину. Вони пройшли колом по залі, з усіма вітаючись, із кожним
перемовляючись словом. Тоді зупинились перед Юганнесом.

Вікторія усміхнулась і сказала:

— Гляньте, це Камілла, еге ж, несподіванка? Ви знайомі? Вона трохи постояла,
подивилася на обох і вийшла з зали. Першої миті Юганнес сторопів і завмер на
місці. Ну й несподіванка — Вікторія дружньо запропонувала замість себе іншу.
Агов, людоньки, ходіть сюди й кохайтеся! Весна буяє цвітом, сонце сяє; якщо
хочете, відчиніть вікна навстіж, бо в саду повно пахощів, і у верховітті беріз
так само залицяються одне до одного шпаки. Чому ви не заводите балачки? Ну ж,
усміхніться!

— Атож, ми знайомі, — просто мовила Камілла. — Це ж тут ви колись витягай мене з
води.

Вона була юна, світла, життєрадісна, вбрана в рожеву сукню, — панночка
сімнадцяти років. Зціпивши зуби, Юганнес заходився сипати сміхом та жартами.
Потроху її радісний лепет таки збадьорив його, вони довго розмовляли, його серце
втихомирилось. У неї, ніби в тої дитини, збереглася чарівна звичка схиляти
голову набік і очікувально прислухатися до його слів. Він її впізнав, Вікторія
його не здивувала.

Он вона знов зайшла, тримаючи під руку лейтенанта; підвела його до Юганнеса й
спитала:

— Чи пізнаєте ви Отто, мого нареченого? Мабуть, ви його пам'ятаєте.

Паничі пам'ятали одне одного. Вони, як і належить, привіталися, як і належить,
уклонились одне одному й розійшлися. Юганнес та Вікторія знов лишилися самі. Він
питає:

— То це та несподіванка?

— Ага, — з мукою і нетерпінням відповідає вона. — Я так старалась, я більш
нічого не могла придумати. Не дивіться на мене зизом, краще подякуйте мені. Я
бачила, як ви зраділи.

— Я вам дякую. Авжеж, я зрадів.

Він не міг упоратися з відчаєм і зблід лицем, як покійник. Якщо колись вона
завдала йому болю, то тепер усе було досить щедро виправлено й залагоджено. Він
був їй щиро вдячний.

— А я встиг помітити, що сьогодні ви з обручкою. Не знімайте її більше.

Запала мовчанка.

— Ні, тепер я вже, напевно, її не зніму, — відповіла вона.

Вони подивились одне одному в вічі. Його губи тремтіли, він кивнув головою у бік
лейтенанта й сухо та грубо сказав:

— Ви маєте смак, панно Вікторіє. Він красень.

Вона напрочуд спокійно відповіла:

— Ні, не красень. Але він людина в'ихована. А то теж дещо важить.

— Камінець у мій город. Дякую! — він голосно засміявся й без жодних докорів
сумління випалив: — І в нього повні кишені грошей, вони важать більше.

Вона враз відійшла.

Він никав од стіни до стіни, мов схибнутий. Камілла озивалась до нього, щось
його питала, та він не чув і не відповідав. Ще щось сказавши, вона навіть
доторкнулась до його руки й повторила запитання, та все дарма.

— О, тепер він ходить, поринувши в роздуми, — крізь сміх вигукнула вона. — Він
весь у роздумах!

Почувши те, Вікторія додала:

— Йому хочеться самоти. Він і мене спровадив геть. І раптом, підступивши до
нього впритул, вона голосно сказала: — Ви, звісно, ходите й обмірковуєте, як би
то переді мною вибачитись. Не переймайтеся тим. Навпаки, прийміть мої вибачення
за те, що я запізно послала вам запрошення. Бачте, яка я неуважна. Мені то
просто вилетіло з голови, я мало зовсім про вас не забула. Одначе я сподіваюсь
на ваше прощення, бо ж мені не було коли вгору глянути.

Він, прикипівши до неї поглядом, онімів; навіть Камілла дивилась то на нього, то
на неї і, здається, не могла нічого второпати. Вікторія, холодна й бліда лицем,
стояла просто перед ними з вдоволеним виглядом. Вона помстилася.

— Отакі ниньки наші молоді поклонники, — мовила вона до Камілли. — Не варто
чекати від них бозна-чого. Он там сидить мій наречений і просторікує про
полювання на лосів, а тут ось стоїть поет, поринувши в роздуми… Скажіть же щось,
поете!

Він здригнувся; на його скронях синіли жили.

— Ти ба. Ви просите мене щось сказати? Гаразд.

— О ні, не силкуйтеся.

Вона вже хотіла йти.

— А чого ж, можна було б дещо й сказати, — повагом і з усмішкою мовив він, хоч
голос його зривався, — і що як почати з основного: правда ж, панно Вікторіє, ви
недавно палали коханням?

На кілька секунд зробилось тихо, як у вусі; всі троє чули калатання своїх
сердець. Камілла злякано відповіла:

— Звичайно, Вікторія палає коханням до свого нареченого. У неї ж нині заручини,
хіба ви не знали?

Відчинилися двері до їдальні.

Юганнес знайшов своє місце й зупинився. Стіл плавав у нього перед очима, він
бачив безліч людей і чув гул їхніх голосів.

— Ну ось, будь ласка, ваше місце, — приязно мовила господиня Замку. — Тільки б
уже нарешті повсідалися.

— Вибачте! — раптом позад нього почувся голос Вікторії.

Він відступив убік.

Вона схопила його запрошення й понесла його на кілька місць далі, на сім місць
далі, й поклала його на місце поруч зі старим чоловіком, що був колись у Замку
домашнім учителем і про якого подейкували, ніби він любив випити. Звідти ж вона
принесла інше запрошення, а тоді сіла на своє місце.

Він стояв і не спускав із того всього ока. Господиня Замку вдала, наче вона
чимось заклопотана потойбіч столу, й уникала на нього дивитися.

Спантеличившись ще дужче, ніж досі, він збентежено попрямував до свого нового
місця; попереднє ж його місце зайняв товариш Дітлефа з міста, молодик з
діамантовими ґудзиками на сорочці. Лівобіч од нього сиділа Вікторія, правобіч —
Камілла.

Розпочався обід.

Старий учитель пам'ятав Юганнеса малим хлоп'ям, і вони відразу ж розговорилися.
Він зізнався, що й сам замолоду захоплювався поезією, у нього й досі збереглися
рукописи, при нагоді Юганнес може їх прочитати. Тепер його запросили до цієї
господи на свято, щоб він розділив родинну радість — заручини Вікторії. Господар
та господиня Замку приготували йому таку несподіванку, бо ж прихильні до нього
здавна.

— Я нічого вашого не читав, — сказав учитель. — Якщо мені заманеться щось
почитати, то я читаю своє; мої вірші та оповідання лежать у мене в шухляді. Їх
опублікують після моєї смерті; я все-таки волію, щоб люди знали, ким я був.
Йо-йой, ми, старші майстри слова, не дуже поспішали відтарабанювати все написане
до друкарні, як то чиниться тепер. Будьмо.

Обід тривав далі. Господар Замку дзенькнув об свого келиха й підвівся. На його
шляхетному худорлявому обличчі написано хвилювання, було помітно, що його
переповнює радість. Юганнес низько схилив голову. У нього в келиху порожньо, й
ніхто нічого йому не пропонує; він наливає собі сам аж по вінця і знов схиляє
голову. Ось воно й наспіло!

Промова була довга й доладна, її зустріли радісним галасом; заручини було
оголошено. З усіх кінців столу доньку господаря Замку та сина камергера засипали
силою-силенною добрих побажань.

Юганнес осушив келих.

За кілька хвилин він погамовує своє хвилювання, його знов огортає спокій;
шампанське пригашує у його жилах жар. Він чує, як промовляє ще й камергер і як
знов вигукують «браво» та «слава» й цокаються келихами. Мимохіть він зиркає
туди, де сидить Вікторія; вона бліда й ніби якась змучена, вона не підводить
очей. Камілла ж навпаки — киває йому головою й усміхається, і він киває їй у
відповідь.

Учитель біля нього не вмовкає:

— Як гарно, як чудово, коли двоє вирішують побратися. Мені таке не судилось. Я
був юним студентом, мав чималі перспективи, великі здібності; мій батько походив
зі старовинного роду, мав цілий маєток, багатство, хтозна-скільки кораблів та
пароплавів. Я навіть не побоюсь сказати, _які_великі_перспективи я мав. Вона теж
була молода, з вищих кіл суспільства. Якось я підступаюсь до неї і відкриваю їй
своє серце. _«Ні», —_відповідає вона. Ви можете її зрозуміти? Овва, вона
відкинула моє освідчення. Та я опанував себе, працював собі далі, по-чоловічому
прийнявши ту відмову. Потім випав неврожайний рік, мій батько зазнав збитків,
його обсіли борги, словом, він збанкрутував. І що ж я тоді? Я й те прийняв, як
годилося мужчині. І от, немов із-під землі, виростає та дівчина, про яку я веду
мову. Вона приїздить до міста й знаходить мене. Чого вона від мене хотіла? —
спитаєте ви. Я зубожів, дістав таку-сяку посаду вчителя, всі мої перспективи
звелися нанівець, моя поезія лежала запхнута в шухляді, — а вона прийшла, щоб
дати мені згоду. Дати згоду!

Учитель глянув на Юганнеса й спитав:

— Ви здатні її зрозуміти?

— А тоді вже ви її відкинули?

— Хіба я _міг_її прийняти, ану скажіть? Голий, як долоня, учитель, що лише по
неділях набиває люльку дешевим тютюном, — що ви від нього хочете? Я не міг
завдати їй такого болю. Та я просто питаю вас: ви здатні її зрозуміти?

— J що ж було з нею потім?

— О Боже, ви не відповідаєте на моє запитання. Вона вийшла заміж за капітана.
Десь через рік. За капітана артилерії. Будьмо.

Юганнес мовив:

— Кажуть, що деякі жінки шукають об'єкт для співчуття. Якщо чоловікові добре,
вони його ненавидять і обходять увагою; якщо ж біда зігне його в три погибелі,
вони зловтішаються і кажуть: «А ось і я».

— Але чому вона відмовила, коли мені так добре велося? Я мав перспективи, як
юний Бог.

— Виходить, їй хотілося дочекатися, поки ви зігнетеся в дугу. Бойозна.

— Однак я не зігнувся в дугу. Аніскілечки. Я мав гідність і дав їй відкоша. Що
ви на це скажете?

Юганнес мовчав.

— Проте, може, ви й маєте рацію, — згодився старий учитель. — Божуся Богом і
всіма його ангелами, що у ваших словах є правда, — раптом жваво вигукнув він і
знов випив. — Зрештою, вона вибрала старого капітана; тепер доглядає його, годує
і порядкує в господі. Капітан артилерії!

Юганнес звів очі. Вікторія сиділа з келихом у руці, не відриваючи від нього
погляду. Аж тут вона підняла келих високо вгору. Він мовби відчув у собі якийсь
поштовх і теж схопив свій келих. Його рука тремтіла.

Нараз вона голосно звернулась до його сусіда й засміялась, — вона викрикнула
ім'я вчителя.

Юганнес покірно поставив свій келих на стіл і навіть безпорадно всміхнувся,
втупившись невідомо куди поперед себе. Всі дивились на нього.

Старий учитель до сліз зворушився дружньою увагою своєї учениці. Він одним махом
випив до дна.

— І ось теперечки я вже старий дід, — казав він далі, — тиняюся, нудячи світом,
самотній і нікому невідомий. Така моя доля. Ніхто не знає, що в мені криється,
але ніхто не чув моїх нарікань. Як же так? Ви знаєте про горлицю? Здається, то
горлиця, весь час перебуваючи в тузі, спершу скаламучує чисте прозоре джерело,
vi][[vi] _Здається,_то_горлиця,_весь_час_перебуваючи_в_тузі,
спершу_скаламучує_чисте_прозоре_джерело… —_Учитель згадує давню народну пісню
про горлицю.] а тоді п'є з нього?

— Я цього не знаю.

— Ну й гаразд. Але вона така. І я чиню так само. Я не здобув тієї, з якою мав би
прожити життя; однак не такий я вже й убогий на радощі. Хоч я їх і каламучу.
Постійно каламучу. Тому-то розчарування не бере наді мною гору. Он бачите
Вікторію? Зараз вона проголосила за мене тост. Я був її вчителем, а нині вона
виходить заміж, і моя душа радіє, я відчуваю якесь особисте щастя, мовби тішуся
щастям власної дочки. Може, згодом я навчатиму її дітей. Атож, усе-таки в житті
немало радощів. Але те, що ви сказали про співчуття, про жінок та про зігнуту
дугу, — о, що більше я про те думаю, то більше переконуюсь, що ви маєте рацію.
Бог бачить, що маєте… Вибачте, я на хвильку.

Він підвівся, взяв свій келих і попрямував до Вікторії. Його вже трохи
похитувало, і йшов він дуже подавшись уперед.

Було виголошено кілька промов, брав слово лейтенант, сусід-поміщик підняв тост
за жінок, за господиню Замку. Нараз схопився молодик із діамантовими ґудзиками й
назвав Юганнесове ім'я. Він отримав на те дозвіл і хотів би привітати молодого
поета від імені молодого покоління. То було напрочуд доброзичливе слово, дружня
подяка від однолітків, повна визнання й захвату.

Юганнес аж віри не йняв своїм вухам і пошепки спитав учителя:

— Це він про мене говорить?

Учитель відповів:

— Атож. Він мене випередив. То я мав зробити, Вікторія ще пополудні мене про те
просила.

— _Хто,_ви кажете, вас про те просив?

Учитель виторопив на нього очі:

— Ніхто, — відповів він.

Поки говорилося слово, погляди гостей були прикуті до Юганнеса, навіть господар
Замку кивав йому головою, а пані камергерша підвела до очей лорнет, щоб ліпше
його роздивитися. Коли молодик закінчив слово, всі випили.

— Тепер дайте йому відповідь, — сказав учитель. — Він же говорив про вас. Таке
належало б промовляти до старших письменників. Крім того, я з ним абсолютно не
згоден. Абсолютно.

Юганнес кинув погляд через стіл на Вікторію. То вона змусила до слова молодика з
діамантовими ґудзиками; навіщо те їй здалося? Спершу вона навертала до того
іншого й думала про те ще до обіду; навіщо воно їй? А тепер сиділа, потупившись
і не виказуючи себе ані рисочкою на лиці.

Раптом від глибокого, бурхливого хвилювання йому на очі навертаються сльози, він
ладен кинутися їй до ніг і дякувати, дякувати. Та нехай то лишиться на потім, на
пообіддя.

Камілла сиділа собі, базікаючи з сусідами праворуч та ліворуч, і широко
всміхалася. Вона була задоволена, її сімнадцять років приносили їй самі радощі.
Вона безперестанку подавала Юганнесові знаки, щоб він підвівся.

Він підвівся.

Він говорив коротко, голос у нього був густий, схвильований: на цьому святі з
нагоди такої радісної оказії присутній і він — цілком стороння людина, яку
витягнули на люди зі скромного закапелку. Він хоче подякувати тому, кому першому
спала на думку ця мила вигадка, й тому, хто наговорив йому стільки приємних
слів. А ще він не може не оцінити тієї доброзичливості, з якою ціле товариство
вислухало похвалу на честь людини сторонньої, цебто його. Загалом єдина причина,
якою пояснюється його присутність тут, та, що він син сусіда господаря Замку,
того сусіда, що мешкає в лісі…

— Он як! — раптом вигукує Вікторія, зблиснувши очима.

Всі подивились на неї, — її щоки пашіли, а груди важко дихали. Юганнес замок.
Запала прикра мовчанка.

— Вікторіє! — здивовано застеріг господар Замку.

— Кажіть далі! — знов гукнула вона. — То єдина ваша причина; кажіть же далі! — І
її очі вмить згасли, вона, хитаючи головою, безпорадно заусміхалась. Потім
обернулась до батька й мовила: — Я не збиралась нічого перебільшувати. Але він
сам дав маху. Ні, я не хотіла заважати…

Юганнес слухав її пояснення й шукав виходу; його серце лунко калатало. Він
помітив, що господиня Замку дивилась на Вікторію зі сльозами на очах і з
невимовним жалем.

Атож, він згоден, що дав маху: панна Вікторія мала рацію. Як мило нагадала вона
йому про те, що він був не лише сином сусіда господарів Замку, а ще й товаришем
дитячих літ їхнім дітям, з якими вони вкупі гралися, і що саме завдяки цій
останній обставині він і присутній тепер тут. Він їй подякував, бо ж так воно й
було. Це його рідні місця, його батьківщина, ліси навкруг Замку становили колись
для нього цілий світ, за яким синіла невідома країна, повна пригод. І в ті роки
Дітлеф та Вікторія часто запрошували його з собою десь прогулятися чи погратися
в якісь ігри, — то лишило найбільші враження з його дитинства. Згодом, коли він
над усім тим роздумував, то переконався, наскільки ті роки, як жодні інші, були
в його житті значущими, і якщо здавалося — тут якраз про це йшлося, — ніби часом
він не писав, а горів, то виходило воно так тому, що його запалювали спогади тих
літ; у них жив відблиск того щастя, яке подарували йому брат і сестра в
дитинстві. Тому їм і належить значна частка його творчості. До загальних добрих
побажань з нагоди заручин він волів би додати й особисту подяку дітям із Замку
за чудові роки дитинства, за ту пору, коли поміж них не стояли ні час, ні
обставини, за ті радісні, швидкоплинні літні дні…

Він намагався говорити просто, а не виголошувати промову. Вийшло то нецікаво й
нікого ні на що не надихнуло, гості знов заходилися пити, їсти й базікати далі.
Дітлеф сухо зауважив матері:

— А мені й на гадку не наверталось, що то, власне, я писав його книжки. Га?

Проте господиня Замку не засміялась. Цокнувшись із сином, вона відповіла:

— Подякуй йому, подякуй. Це ж ясно як день — він був дуже самотній у дитинстві…
Що ти робиш, Вікторіє?

— Хочу, щоб служниця передала йому ось цю гілочку бузку. Хіба не можна?

— Не можна, — сказав лейтенант.

По обіді гості розійшлися Замком, просторою терасою і навіть садом. Юганнес
спустився на перший поверх і пішов до скляної веранди з виходом у сад. Там уже
зібрався чималий гурт — кілька курців, поміщик і ще якийсь добродій, що
півголосом просторікував про фінансові справи господаря Замку. Садиба його,
мовляв, занедбана, вся в бур'янах, паркани поваляні, ліси вирубані; подейкують,
що йому доводиться пнутися з усіх сил, щоб оплачувати неймовірно високу
страховку за все своє добро.

— На скільки ж він застрахований?

Поміщик назвав суму, вона була приголомшлива.

Втім, у Замку ніколи не вміли ошадити гроші, там споконвіку розтринькували
скажені суми. Скільки, скажімо, вгачено коштів у такий обід! А тепер у всьому
Замку, певно, як виметено, порожньо навіть у знаменитій скриньці з
коштовностями, що належить господині Замку, тож саме зятеві гроші мають
повернути Замкові велич.

— А скільки ж він має?

— Ого-го, в нього грошви як полови.

Юганнес підвівся й спустився в сад. Цвів бузок, йому забило дух від пахощів
аврикули, нарцисів, жасмину та конвалій. Він надибав безлюдний закуток біля муру
й сів на камінь, сховавшись від цілого світу за густим кущем. Його виснажили
душевні переживання, він відчував смертельну втому, свідомість у нього немов
затуманилась; він уже подумував, чи не підвестися, щоб іти додому, однак,
пригнічений та безсилий, сидів далі. Аж тут він чує на стежці, посиланій
жорствою, чиюсь невиразну мову й ходу і пізнає голос Вікторії. Затаївши дух, він
чекає; крізь листя зблискує і лейтенантів мундир. Либонь, заручені прогулюються.

— Як на мене, це навряд чи можна пояснити, — каже він. — Ти прислухалась до
кожного його слова, сиділа, як на голках, і навіть скрикнула. Що врешті-решт це
означає?

Вона зупиняється і випростується перед ним.

— Хочеш знати? — питає вона.

— Так.

Вона мовчить.

— Мені байдужки, якщо то нічого не означало, — веде він далі. — Тоді нема
потреби й казати.

Вона вся якось знітилась.

— Ні, то нічого не означало, — відповідає вона.

Вони знов ідуть. Лейтенант нервово посмикує еполетами й голосно каже:

— Він мав би бути обачніший. А то, чого доброго, рука офіцера зацідить йому у
вухо.

Вони рушили до альтанки.

Юганнес ще довгенько просидів на камені, пригнічений та виснажений. Йому до
всього було байдужки. Лейтенант у чомусь запідозрив свою наречену, а та
швиденько відмела всі його підозри. Вона сказала те, що й треба було сказати,
заспокоїла офіцерове серце й пішла з ним далі. А понад головами заручених
задушевно гомоніли у гіллі дерев шпаки. Гаразд. Нехай Господь пошле їм довге
життя… За обідом він говорив задля неї, вириваючи з душі своє серце; йому насилу
вдалося виправити й зам'яти її зухвалу репліку, а вона йому за те навіть не
подякувала. Тільки схопила свій келих і перехилила до дна. За ваше здоров'я,
гляньте на мене, як я красиво п'ю… А втім, гляньте на жінку збоку, коли вона
п'є. Дарма з чого вона п'є — з чашки, з келиха, з чого завгодно, — ви просто
гляньте на неї збоку. Вона кривляється так, що аж бридко. Випинаючи губи, вона
ледь торкається ними питва, і впадає в розпуку, якщо людські погляди падають їй
на руку. Загалом, тоді краще не дивитися на жіночу руку. Жінка того не витримує,
вона здається. Відразу ж ту руку осмикує і підводить ближче до себе, постійно
пильнуючи за красою свого руху, і водночас прагне приховати якусь ваду, кривизну
пальців чи не надто гарної форми нігтя. Зрештою, її терпець уривається, і вона
сама не своя питає: «Чого ви дивитесь?»… Колись вона його поцілувала, якось
уліті. То було бозна-коли, Господь святий знає, чи й було воно насправжки. Як то
було? Здається, вони сиділи на лавці? Вони довго розмовляли, а коли пішли, він
ступав біля неї так близько, що доторкався до її руки. Перед східцями вона його
поцілувала. «Я кохаю вас!» — мовила вона… А тепер вони пройшли мимо, може, й
досі сидять в альтанці. Лейтенант сказав, що залюбки зацідив би йому у вухо. Він
напевно чув ті слова, він не спав, хоч і не схопився на рівні й не вибіг на
стежку. Рука офіцера, сказав той. Ну що ж, йому однаково…

Він підвівся з каменя й подався до альтанки. Вона була порожня. Нагорі біля
тераси стояла Камілла й гукала його:

— Будь ласка, кава на веранді.

Він пішов слідом за Каміллою. Заручені сиділи на веранді; там уже було чимало
гостей. Узявши свою каву, він знайшов собі якесь місце.

Камілла старалась зав'язати з ним балачку. Личко в неї сяяло радістю, і дивилась
вона на нього таким відкритим зором, що він поступився й пристав на розмову —
відповідав на її запитання й сміявся. Де він був? У саду? А от і неправда, вона
шукала його в саду й не знайшла. По всьому саду, його ніде не було.

— Вікторіє, хіба він був у саду? — питає вона.

Вікторія відповідає:

— Ні, я його не бачила.

Лейтенант кидає на неї докірливий погляд і, мовби застерігаючи свою наречену, на
повен голос питає поміщика:

— Ви начебто хотіли взяти мене з собою полювати у ваших землях на вальдшнепів?

— Атож, — відповідає поміщик. — Ласкаво прошу.

Лейтенант дивиться на Вікторію. Вона нічого не каже й сидить собі, як і сиділа,
ні словом не відмовляючи його від того полювання на вальдшнепів. Його обличчя
дедалі дужче пересмикується, він нервовим рухом погладжує вуса.

Камілла знов щось питає у Вікторії.

Тоді лейтенант рвучко схоплюється на ноги й каже поміщикові:

— Гаразд, то я з вами їду ввечері, зараз же.

По тих словах він покидає веранду.

Поміщик і ще дехто виходять слідом.

Запала недовга мовчанка.

Раптом двері відчиняються, і лейтенант вбігає на веранду. Він страшенно
роздратований.

— Ти щось забув? — підводячись, питає Вікторія.

Він якось підстрибом робить кілька кроків од дверей, мовби йому не стоїться на
місці, йде просто до Юганнеса й ніби мимохідь, вдаряє його рукою. Потім
підстрибом вертається до дверей.

— Обережніше, чоловіче, ви мало не вибили мені ока, — мовив Юганнес і мило
всміхнувся.

— Ви помиляєтесь, — відповів лейтенант, — я вам дав ляща. Розумієте? Розумієте?

Юганнес вийняв носову хустинку, витер око й сказав:

— У вас і на думці того не було. Ви ж знаєте, що я можу згорнути вас удвоє й
запхнути до кишені.

Сказавши те, він підвівся.

І тоді лейтенант швидко відчинив двері й рушив надвір.

— Було! — крикнув він з порога. — Було, телепню!

І він аж хряснув дверима.

Юганнес знов сів.

Вікторія ще стояла посеред веранди. Вона не відривала від нього очей і була
бліда як смерть.

— Він вас ударив? — здивована до краю, спитала Камілла.

— Ненароком. Поцілив мені в око. Ось гляньте.

— Боже, воно ж червоне, з нього тече кров. Ні, не тріть, дайте мені його
промити. Ваша хустинка надто груба, овва, заберіть її; я візьму свою. Хай йому
грець, прямісінько в око!

Вікторія простягнула, було, й свою хустинку. Вона мовчала. Потім, повільно
підійшовши до скляних дверей, зупинилася біля них спиною до гостей. Вона
дивилась надвір і рвала свою хустинку на дрібні клаптички. За кілька хвилин
Вікторія відчинила двері й безмовно та нечутно пішла з веранди.


IX


Камілла, весела й безтурботна, простувала до млина. Вона була сама. Зайшовши до
невеличкої хатини, вона усміхнулась і сказала:

— Вибачте, що я не постукала. Тут так шумить вода, що мені то здалося марним. —
Роззирнувшись навсібіч, вона сама себе перебила: — О, як тут гарно! Гарно! Де
Юганнес? Я знаю Юганнеса. Що з його оком?

Їй запропонували стільця, і вона сіла.

Покликали з млина Юганнеса. Його око гноїлося, під оком був синець. Камілла
зустріла його словами:

— Я прийшла добровільно. Мені закортіло сюди навідатись. Вам і далі треба
прикладати до ока холодні примочки.

— Не конче, — відповів він. — О, Господь з вами, навіщо ви сюди прийшли? Хочете
побачити млин? Дякую, що навідались!

Він обняв матір за стан і представив її Каміллі:

— Це моя мати.

Вони спустилися до млина. Старий мірошник зняв кашкета, низенько вклонився і
щось мовив. Камілла не розчула що, але усміхнулась і відповіла навмання:

— Дякую, дякую. Авжеж, я залюбки його подивлюся.

Вона боялася гуркоту й тримала Юганнеса за руку, а витріщеними очима крадькома
позирала на обох чоловіків — чи вони бува нічого не говорять. Вона мовби
оглухла. Її дивувала у млині незліченна кількість коліс та всіляких обладнань,
вона сміялась, заповзято трясла Юганнесову руку й то сюди, то туди тицяла
пальцем. Млина зупинили, а тоді знов пустили повним ходом, щоб вона на власні
очі побачила, як він працює.

І коли вони пішли з млина, то Камілла ще з добру годину після того говорила до
смішного гучно, ніби у її вухах і досі гуркотіло.

Зворотньою дорогою Юганнес провів її до Замку.

— Просто незбагненно, як він посмів ударити вас в око! — мовила вона. — Потім
його як вітром здуло, він поїхав із поміщиком на полювання. Яка неприємна
пригода. Вікторія цілу ніч не спала.

— То нехай виспиться цієї ночі, — відповів він. — Ви знаєте, коли поїдете
додому?

— Завтра. А коли ви приїдете в місто?

— Восени. Чи можу я побачити вас пополудні? Вона вигукнула:

— Авжеж, дякую, приходьте! Ви розказували про якусь свою печеру, ви маєте мені
її показати.

— Я зайду по вас, — сказав він.

Дорогою додому він довго сидів на камені, поринувши в роздуми. Його заполоняли
теплі, радісні думки.

Пополудні він подався до Замку і перед входом попросив, щоб дали знати про нього
Каміллі. Поки він стояв, чекаючи Каміллу, у вікні другого поверху на якусь мить
показалась Вікторія; вона пильно глянула на нього, а тоді відвернулась і зникла
в глибині кімнати.

Вийшла Камілла, він повів її до каменярні та в печеру. Ним панував на подив
спокійний і щасливий настрій, юна дівчина його потішала, її ясна, легка мова
мовби оповивала його серпанком блаженства. Сьогодні добрі духи перебували десь
поблизу…

— Я, Камілло, пригадую, як ви колись подарували мені кинджал. Він був у срібних
піхвах. Оскільки я ним не користувався, то засунув його разом з іншими речами в
якийсь ящик.

— Атож, ви не мали потреби ним користуватися; ну так що?

— А те, що тепер я його загубив.

— Ти ба, як прикро. Та, може, замість нього я дістану для вас інший такий самий.
Буду старатися.

Вони йшли дорогою, що вела додому.

— А пам'ятаєте той важкий медальйон, який ви мені колись подарували? Він був із
золота і такий громіздкий та важкий, що ставився на підставку. Ви написали в
ньому кілька дружніх слів.

— Ага, я те пам'ятаю.

— Цього року, бувши за кордоном, я, Камілло, його віддав.

— О ні, невже? Ти ба, ви й це віддали! Навіщо?

— Я віддав його на згадку одному юному приятелеві. То був росіянин. Він дякував
мені за нього навколішки.

— Ото він так зрадів? Господи, та я певна, що він на радощах аж нетямився, раз
упав навколішки! Замість того медальйона ви отримаєте інший, і він уже буде
тільки ваш.

Вони дійшли до дороги, що пролягала між млином і Замком.

Юганнес зупинився й сказав:

— Ось біля цих кущів колись зі мною трапився один випадок. Якогось вечора я тут
ходив собі, як то часто бувало за моєї самоти. Тоді стояло літо і ясна година. Я
ліг під кущем і замислився. Коли це дорогою йде якась пара. Пані зупинилась, її
супутник спитав: «Чого ви зупиняєтесь?» Та не почувши відповіді, він питає знов:
«Щось на дорозі?» «Ні, — відповідає вона, — але вам не треба йти і так дивитися
на мене».

«Я просто собі йшов і дивився на вас», — сказав він. «Атож, — відповідає вона, —
я добре знаю, що ви мене кохаєте, але тато нічого не дозволить, розумієте: то
неможливо». Він буркнув: «Так, мабуть неможливо». Тоді вона каже: «На вашій руці
надто широка кістка. У вас напрочуд широке зап'ястя!» І тої миті пані взяла його
за руку вище зап'ястя. Запала мовчанка.

— Ну а чого воно так вийшло? — спитала Камілла.

— Хтозна, — відповів Юганнес. — Чого вона так сказала про його зап'ястя?

— Либонь, воно в нього було красиве. А вище біліла сорочка, — о, так, як я це
розумію. Мабуть, вона теж його кохала.

— Камілло! — скрикнув він. — Якби я вас безмежно кохав і почекав кілька років, я
лише питаю… Словом, я не вартий вас, але, як ви гадаєте, чи захотіли б ви стати
колись моєю, якщо я попрошу вас про це через рік або через два?

Запала мовчанка.

Раптом Камілла почервоніла, як той мак, і збентежилась; вона крутнулась усім
своїм тендітним тілом в один бік, крутнулась у другий і зімкнула руки. Він
обіймає її за стан і питає:

— Як ви гадаєте, колись те буде? Ви того хочете?

— Так, — відповідає вона і пригортається до нього.

Через день він іде на пристань провести Каміллу. Цілує її зграбні рученята, що
мають якийсь дитячий, невинний вигляд, і його душа переповнюється вдячністю та
радощами.

Вікторії з нею не було.

— Чому тебе ніхто не проводить?

Камілла з жахом в очах розповідає, що на Замок звалилась страшна біда. Вранці
надійшла телеграма, господар Замку зблід, як мрець, старий камергер та дружина
камергера закричали не своїм голосом: учора ввечері на полюванні застрелили
Отто.

Юганнес схопив Каміллу за руку.

— Застрелили? Лейтенанта?

— Так. Уже везуть його тіло сюди. Яке страхіття.

Вони пішли далі — кожен зі своїми думками; аж тут їх отямили люди на причалі та
крики команди на пароплаві. Камілла соромливо подала йому руку, він поцілував її
і сказав:

— Атож, я не вартий тебе, Камілло, так, аніскілечки не вартий. Але я робитиму
тобі стільки добра, скільки зможу, якщо ти будеш моєю.

— Я буду твоєю. Мені хотілося цього весь час, весь час.

— Я приїду за кілька днів, — сказав він. — За якийсь тиждень ми знов побачимось.

Вона вже зійшла на борт. Він помахав їй і махав доти, доки вона не зникла з
очей. Коли обернувся, щоб іти додому, то зіткнувся ніс у ніс з Вікторією. Вона
теж тримала в руці хустинку, вітаючи нею Каміллу.

— Я трохи припізнилась, — мовила вона.

Він не відповів. Та й що йому було казати? Втішати її з приводу втрати
нареченого, привітати чи потиснути їй руку? її голос був напрочуд беззвучний, а
обличчя неймовірно розгублене, — либонь, вона пережила глибоке потрясіння.

Люди з пристані порозходились.

— Ваше око ще червоне, — сказала вона, рушаючи з місця.

Потім озирнулась.

Він стояв.

Тоді вона раптом обернулась і ступила до нього.

— Отто помер, — грубо кинула вона, а її очі спалахнули. — Ви не кажете ні слова,
у вас багато гордині. Він був у сотні тисяч разів кращий за вас, чуєте? Ви
знаєте, чого він помер? Його застрелили, голова його була геть розтрощена, геть
уся його нерозумна голівонька. Він був у сотні тисяч…

Заридавши ридма, вона повільною, пригніченою ходою пішла на дорогу, що вела
додому.

Пізнього вечора хтось добивається в хатину мірошника: Юганнес відчиняє двері й
виглядає надвір — там, подаючи знаки рукою, стояла Вікторія. Він виходить до
неї. Вона шпарко хапає його за руку й тягне за собою на дорогу; її рука немов із
криги.

— Краще сядьте, — сказав він. — Сядьте й трохи перепочиньте; ви напружена, як
струна.

Вони сідають.

Вона бурмоче:

— Що ви маєте про мене думати, якщо я ніколи не даю вам спокою!

— Ви дуже нещасна, — відповідає він. — Зараз вам, Вікторіє, треба мене
послухатись і опанувати себе. Чим я можу вам допомогти?

— Ради Бога, вибачте мені за те, що я вам сьогодні сказала! — стала благати
вона. — Так, я дуже нещасна, я стільки років була нещасна. Я сказала, що він був
у сотні тисяч разів кращий за вас; то неправда, вибачте мені! Він помер, а він
був мій наречений, ото й усе. Ви думаєте, то сталося з моєї доброї волі?
Юганнесе, ви її бачите? Це моя обручка, вона в мене вже давно, хтозна-відколи;
зараз я її викину… викину! — І вона жбурляє обручку в ліс; обоє чули, як вона
впала. — Так хотів тато. Він убогий, жебрак жебраком, а Отто колись би мав купу
грошей. «Ти мусиш згодитись», — вмовляв мене тато. «Не можу», — відповідала я.
«Подумай про батьків, — казав він, — подумай про Замок, про наше старовинне
ім'я, про мою честь». «Гаразд, тоді я вволю вашу волю, — відповіла я, — почекай
три роки, й тоді я згоджуся». Тато подякував мені й згодився чекати, і Отто
чекав, усі вони чекали; проте обручку я отримала відразу ж. Так минуло багато
часу, і я збагнула, що ніщо мені не допоможе. «Навіщо нам чекати далі? Приводьте
мого чоловіка», — сказала я татові. «Нехай тебе Бог благословить», — відповів
він і знов подякував мені за те, що я згодилась. А тоді приїхав Отто. Я не
зустрічала його на пристані, а стояла біля свого вікна й дивилась, як він
під'їздив. А побачивши, побігла до мами і плюхнулась їй у ноги. «Що з тобою,
голубонько?» — питає вона. «Я не можу, — відповідаю я, — о, я не можу його
прийняти, він приїхав і стоїть унизу; ліпше застрахуйте моє життя, щоб я
кинулась у затоку чи у водоспад, то для мене найкращий вихід». Мама зблідла як
смерть і зайшлася наді мною слізьми. Заходить тато. «Послухай, люба Вікторіє, ти
повинна зійти зараз униз і прийняти його», — каже він. «Я не можу, не можу», —
відповідаю я, знов повторюючи своє прохання, щоб він зжалився наді мною і
застрахував моє життя. Тато нічого не відповідає, сідає на стілець, його проймає
дрож, і він поринає в задуму. Побачивши те, я кажу: «Ведіть мене до мого
чоловіка, я його прийму».

Вікторія замовкає. Вона тремтить. Юганнес бере її руки і гріє їх.

— Дякую, — каже вона. — Юганнесе, тримайте, будь ласка, мої руки міцніше! Прошу,
тримайте! Господи, який ви милий! Я так вам вдячна! Але ви повинні вибачити мені
за те, що я сказала на пристані.

— Та то давно забуто. Хочете, я принесу вам шалю?

— Ні, дякую. Одначе я розумію, чому я тремчу, моя голова горить, як жар.
Юганнесе, мені треба попросити у вас вибачення за багато що…

— Ні, ні, не робіть цього. Ну от, тепер вгамуйтеся. Сидіть спокійно.

— Ви говорили для мене, виголошували мені слово. Я була сама не своя відтоді, як
ви підвелися, і до тої миті, як ви знов сіли; але я чула тільки ваш голос. Він
був немов орган, і я впадала у відчай через те, що він мене зачаровував. Тато
спитав, чого я скрикнула й урвала вас; він дуже мене картав. Але мама нічого не
питала, вона все зрозуміла. Я відкрилась мамі, я їй уже давно все розказала, а
два роки тому, як приїхала в місто, знов повернулась до тієї самої розмови. То
було тоді, як я вас зустріла.

— Не будемо про те говорити.

— Гаразд, але вибачте мені, чуєте, зжальтеся наді мною! Що врешті-решт я мала
робити? Тепер тато снує будинком, никає від вікна до вікна по конторі, для нього
то таке жахіття. Завтра неділя; він розпустив усю челядь; це єдине, що він
сьогодні вирішив. Він посірів лицем і мовчить, ніби води в рот набрав, — ото так
на нього вплинула смерть зятя. Я сказала мамі, що хочу піти до вас. «Нам обом —
і тобі, й мені — завтра треба їхати з родиною камергерів до міста», — відповіла
вона. «Я іду до Юганнеса», — казала я далі. «Тато не дістане грошей на всіх
трьох, він лишиться тут», — відповіла вона, весь час намагаючись перевести мову
на інше. Тоді я рушила до дверей. Мама подивилась на мене. «Зараз я іду до
нього», — мовила я востаннє. Мама підійшла за мною до дверей, поцілувала мене й
відповіла: «Що ж, Бог тобі на поміч!»

Юганнес випустив її руки й сказав:

— Ну от, вони вже теплі.

— Щиро дякую, так, тепер мені вже дуже тепло… Вона сказала: «Бог тобі на поміч».
Я все розповіла мамі, вона весь час усе знала. «Дитя моє любе, кого ж ти кохаєш?
— спитала вона. «А ви ще й питаєте?» — відповідаю я. «Я кохаю Юганнеса, лише
його я кохала все життя, кохала, кохала…»

Він поворухнувся.

— Уже пізно. Ви думаєте, що за вас удома не переживають?

— Ні, — відповіла вона. — Ви знаєте, що я вас кохаю, Юганнесе, мабуть, ви це
зрозуміли? Я так тужила за вами всі ці роки, що ніхто в світі не збагне тієї
туги. Я блукала цією дорогою і думала: ану ж і я зверну з дороги вбік, в глиб
лісу, бо _він_теж туди звертав. А тепер звертаю я. Того дня, як я почула, що ви
приїхали, я вдягнула світлу, світло-жовту сукню, я була хвора від хвилювання й
туги і одно никала по хаті. «Ти сьогодні аж сяєш!» — сказала мама. Я ходила і
весь час сама собі говорила: «Ось він і повернувся додому! Він чудовий, і він
приїхав, вже самого цього досить!» На другий день мені вже терпець увірвався, і
я, знов одягнувши світлу сукню, пішла в каменярню, щоб зустріти вас. Чи
пам'ятаєте ви те? Я вас там і зустріла, проте я не шукала квітів, як вам
сказала, і зовсім не по квіти я туди прийшла. Ви більше не раділи, побачивши
мене; та все-таки я дякую вам за те, що я вас побачила. То було майже три роки
тому. Як я прийшла, у вас у руках була галузка, ви сиділи й поляскували нею; а
коли ви пішли, я підняла ту галузку, сховала її і принесла додому…

— Ні, Вікторіє, — сказав він тремтячим голосом, — віднині ви більше не повинні
говорити мені такого.

— Ні, — боязко мовила вона, схопивши його за руку. — Ні, не повинна. Либонь, вам
цього не хочеться. — Вона нервово поплескала його по руці. — О, я навіть не
чекала, що вам захочеться. А до того ж я завдала вам стільки болю. Скажіть,
невже з часом ви не зможете мені пробачити?

— Та я вам усе пробачив. Річ не в тім.

— А в чім же тоді?

Запала мовчанка.

— Я заручений, — відповів він.