Вікторія. 5-та частина

X


Наступного дня, в неділю, господар Замку власною персоною завітав до мірошника й попросив його прийти до них пополудні, щоб відвезти тіло лейтенанта Отто на пароплав. Мірошник анічогісінько не второпав і вибалушив на нього очі; тоді господар Замку в двох словах пояснив, що вся його челядь вихідна, люди подалися до церкви, тож удома ні душі.

Очевидно, господар Замку провів безсонну ніч, бо скидався на мерця, крім того він був неголений. Одначе своїм звичаєм помахував тростиною і тримався рівно.

Мірошник вбрався у свою найкращу куртку і рушив у дорогу. Коли він під'їхав до Замку, то господар сам зголосився допомогти йому перенести тіло на підводу. Вони впорались тихо, майже цілком таємно, нікого ніде не було й ніхто їх не бачив.

Мірошник поїхав до пристані. Слідом за ним прибули камергер із дружиною, а також господиня замку та Вікторія. Всі вони йшли пішки. Видно було, як на ґанку стояв господар Замку й безперестанку кланявся; вітер куйовдив його сивого чуба.

Коли тіло занесли на борт, туди піднялися й провожаті. Тримаючись за поручні, господиня Замку крикнула мірошникові, щоб він переказав вітання господареві, а Вікторія й собі попросила про ту саму послугу.

Пароплав відчалив. Мірошник довго стояв і дивився йому вслід. Дув сильний вітер, затока бушувала; лише через чверть години пароплав зник з очей. Мірошник поїхав собі додому.

Він поставив коней у стайню, поклав їм фуражу й подався переказувати господареві Замку вітання. Одначе виявилось, що двері до кухні були замкнені. Він обійшов навкруг будинку й хотів зайти від дороги; головний вхід теж був замкнений. «Мабуть, господар по обіді спить», — подумав мірошник. Та як людина обов'язкова, він волів виконати те, за що взявся, й пішов до челядні, аби переказати вітання хоч через кого-небудь. У челядні нікого не було. Він знов походив обійстям, шукаючи по всіх закутнях, заглянув навіть до дівочої. І там було порожньо. Ціла
садиба наче вимерла.

І тільки він хотів було виходити надвір, як помітив у підвалі Замку відблиск
світла. Він зупинився. Через ґратчасте віконце виразно видніла постать чоловіка, що спустився туди зі свічкою в одній руці та зі стільцем, обтягнутим червоним шовком, у другій. Мірошник упізнав у ньому господаря Замку. Він був поголений і вбраний у сурдут, мов на свято. «Може, постукати у віконце й переказати йому вітання від дружини», — подумав мірошник, але не рушив з місця.

Господар Замку розглянувся навсібіч, посвітив навкруг і знов розглянувся. Він приволік лантуха, напханого, може, сіном, а може, соломою, і поклав його біля вхідних дверей. Потім облив той лантух якоюсь рідиною з кухля. Тоді наставив під двері ящиків, приніс соломи та якусь допотопну підставку для квітів, і все те знов облив чимось із кухля; мірошник помітив, що весь той час господар пильнувався, аби не забруднити собі рук чи одягу. Затим він примостив на лантух недогарок свічки і обмостив його соломою. А тоді господар Замку сів собі на стілець.

Мірошник дедалі дужче витріщався на ті приготування, його очі немов прикипіли до підвального віконця, у душу закрадались тяжкі передчуття. Господар Замку непорушно сидів на стільці й дивився на свічку, яка помалу догоряла; його руки були схрещені. Мірошник бачив, як він струснув пальцем з рукава свого чорного сурдута порошинку й знов схрестив руки.

Нажаханий старий мірошник скрикнув.

Господар Замку повертає голову й дивиться у віконце. Нараз він схоплюється з місця, підскакує до самого віконця, зупиняється там і вилуплює очі. У тому погляді повно невимовної муки. Його рота спотворює страховидна гримаса, і він у безмовній погрозі простягає до віконця стиснені в кулаки руки; врешті-решт він починає погрожувати лише однією рукою, задкуючи в глиб підвалу. Тоді натикається на стілець, свічка перевертається. І враз спалахує несамовите полум'я.

Мірошник з криком вибігає надвір. Якусь мить він, цілком утративши від жаху здоровий глузд, метається обійстям, не в змозі нічого придумати. Він підбігає до підвального віконця, вибиває шибку і репетує на все горло; тоді нагинається донизу, хапається за ґрати і трясе ними так, що розхитує і зриває геть.

Аж тут він чує з підвалу голос — не голос, а стогін, схожий на стогін мерця
з-під землі; почувши його двічі, він відсахується од вікна, мчить обійстям і
спускається на дорогу, що веде додому. Він навіть боїться оглянутись.

Коли ж за якийсь час він повернувся туди з Юганнесом, цілий Замок — давня велична дерев'яна будівля — був охоплений полум'ям до самого неба. З пристані прибігло ще кількоро людей, але й вони вже нічого не могли вдіяти. Все згоріло дотла.

Проте мірошник мовчав, як могила.


XI


Якщо комусь цікаво, що таке кохання, то нехай знає — це всього-на-всього вітер, що, пошумівши в трояндах, вщухає. Але часто воно, як той невигубний карб, з яким проживаєш усе життя до самої смерті. Бог створив безліч різновидів кохання і пильнував, чи воно є, чи зникає.

Йдуть дорогою дві матері й гомонять. Одна вбрана в світло-блакитну сукню, бо її коханий вернувся додому з мандрів. Друга — вся в жалобі. Вона мала трьох дочок, двох чорнявих, а третю біляву, і білява померла. Те сталося десять років тому, аж десять років тому, а мати ще й досі носить по ній жалобу.

— Що за чудова днина! — вигукує мати в світло-блакитній сукні і сплескує в долоні. — Мене захмеляє тепло, мене п'янить кохання, в мені по вінця щастя. Я ладна роздягнутись догола просто на дорозі, простягнути руки до сонця і цілувати його.

Та мати, що в жалобі, мовчить, — не усміхається і не відповідає.

— Ти все ще журишся за своєю дівчинкою? — душевно питає та, що в блакитному. — Хіба від її смерті не минуло десяти років?

Жінка в жалобі відповідає:

— Минуло. Зараз їй би було п'ятнадцять.

Тоді та, що в блакитному, намагається її втішити й каже:

— Але ж у тебе є інші дочки, ти маєш іще двох.

Жінка в жалобі ридає:

— Так, але жодна з них не білява. Небіжчиця була світла, як день.

І обидві матері прощаються і йдуть кожна своєю дорогою, кожна зі своїм коханням…

Одначе в кожної з тих двох чорнявих доньок теж своє кохання, і кохали вони одного й того ж чоловіка.

Якось він прийшов до старшої і каже:

— Хочу попросити у вас доброї поради, бо я кохаю вашу сестру. Вчора я її зрадив, вона заскочила мене зненацька, коли я цілував у передпокої вашу покоївку; вона злегка зойкнула, схлипнула і пройшла мимо. Що мені тепер робити? Я кохаю вашу сестру, поговоріть з нею, ради Бога, й допоможіть мені!

Старша сестра зблідла й схопилася за серце; правда, вона усміхнулась, ніби благословила його, й відповіла:

— Я допоможу вам.

Наступного дня він пішов до молодшої, упав перед нею навколішки й освідчився в коханні.

Вона обвела його зверхнім поглядом і відповіла:

— На жаль, у мене не водиться більше десяти крон, якщо вам це на думці. Але підіть до моєї сестри, вона має більше.

І вона з погордою покинула його на самоті.

А зайшовши до своєї кімнати, вона впала долілиць, заламуючи від кохання руки.

Стоїть зима, на вулиці холод, туман, пороша й вітер. Юганнес знов у місті, в колишньому своєму помешканні, де чути, як у дерев'яну стіну шкребуться тополі, і де він не раз вітав зі свого вікна світанок нового дня. Сонця тепер немає.

Його весь час поглинала робота, ті великі аркуші паперу, які він списував і яких ставало дедалі більше в міру того, як він переживав зиму. Там відбилася низка пригод зі світу його фантазії, породженої у безмежну, яснозору ніч.

Одначе дні випадали неоднакові, гарні чергувалися з поганими, а іноді, коли він поринав у роботу з головою, його ні сіло ні впало зачіпала за живе якась думка, слово, чиїсь очі з минулого, вмить опановуючи його настроєм. Тоді він підводився і снував по кімнаті від стіни до стіни; таке з ним траплялося часто, він аж вичовгав на підлозі білий слід, який щодня ставав усе біліший та біліший…

«Зараз, коли я не здатен працювати, не здатен думати, не здатен очуматися від спогадів, мені треба сісти й записати свої переживання однієї ночі. Любий читачу, сьогодні в мене страшенно нездалий день. Надворі мете сніг, вулицею майже ніхто не їздить, все таке сумне, і моя душа схожа на жахливу пустку. Я прогулявся вулицею, а тоді кілька годин никав по кімнаті, намагаючись трішки себе опанувати. Та ось минув полудень, а мені не попустило. Я мав би зігрітися, а не бути холодним і блідим, як згаслий день. Любий читачу, оце в такому стані я спробую описати одну ясну, зворушливу ніч. Оскільки робота змусить мене вгамуватися, то, може, через кілька годин до мене знов повернеться радість…»

Аж тут хтось стукає у двері, й до кімнати заходить Камілла Сейєр — його молодюсінька наречена, з якою він таємно заручився. Він відкладає перо й підводиться. Обоє, усміхаючись, вітаються.

— Ти не питаєш мене про бал, — одразу ж каже вона й падає в крісло. — Я перетанцювала геть усі танці. То тривало до третьої ночі. Я танцювала з Річмондом.

— Який я тобі, Камілло, вдячний, що ти прийшла. Мені дуже сумно, а ти така радісна; це мене розважить, стривай, а в чому ти була на балу?

— В червоному, в чому ж іще. Господи, я не пам'ятаю, та, здається, я базікала за десятьох і багато сміялась. Там було страшенно цікаво. Атож, я була в червоній сукні без рукавів, без жодного натяку на рукава. Річмонд виконує дипломатичну місію в Лондоні.

— Ти ба.

— Його батьки англійці, але він народився тут. Що це в тебе з очима? Які вони червоні! Ти плакав?

— Ні, — відповідає він і сміється, — то я утуплював їх у свої пригоди, де хтозна-скільки сонця. Камілло, якщо ти й справді прагнеш бути чемною дівчинкою, то не шматуй того паперу на клапті, що ти щойно пошматувала.

— О Боже, я забулася, де сиджу. Вибач, Юганнесе!

— Нічого, то лише деякі нотатки. Та слухай сюди: а в твоїх косах, напевно, була троянда?

— Звичайно. Червона троянда, аж чорна. Знаєш що, Юганнесе? Ми могли б майнути у весільну подорож до Лондона. Там зовсім не так погано, як балакають, то просто вигадки, ніби там суцільний туман.

— Хто тобі таке сказав?

— Річмонд. Він це сказав сьогодні вночі, а він же знає, що каже. А ти знайомий з Річмондом?

— Ні, не знайомий. Колись він виголосив слово на мою честь, у нього на сорочці були діамантові ґудзики. Це все, що я в ньому пам'ятаю.

— Він дуже вродливий. О, коли він підійшов до мене, то вклонився й мовив: «Панно, чи ви мене впізнаєте?…» Уявляєш, я дала йому троянду.

— Дала троянду? Що за троянду?

— Ту, що була в моїх косах. Я її йому віддала.

— Виходить, ти по вуха закохалася в Річмонда.

Вона шаріється і шпарко відповідає:

— Аніскілечки, зовсім ні. Буває, що хтось комусь подобається, про когось можна мати гарну думку, але то не… Фу, Юганнесе, ти збожеволів! Я ніколи більше не назву його імені.

— Бог з тобою, Камілло, у мене й гадки не було… не сприймай того так усерйоз…
Навпаки, я хотів би йому подякувати за те, що він тебе розважав.

— Атож, те неодмінно треба зробити — не бійся дякувати! Я зі свого боку більше ніколи не заговорю до нього й словом.

Запала мовчанка.

— Ну й гаразд, — каже він. — Ти вже хочеш іти?

— Так, я не можу довше сидіти. А ти впорався з роботою? Мама про те питала. Уяви собі, я не бачила Вікторії багато тижнів, а це її зустріла.

— Зараз?

— Ага, як ішла сюди. Вона усміхнулась. О, якби ти знав, як вона змарніла!
Слухай, ти скоро до нас прийдеш?

— Авжеж, скоро, — відповідає він і схоплюється на ноги. Його лице пашіє. — Може, найближчими днями. Спершу мені треба дещо написати, я саме його обмірковую, закінчення своїх пригод. Атож, я напишу їх, напишу! Уяви собі, що згори земля скидається на красиву чудернацьку мантію папи. Всюди в її складках люди, вони походжають парами, вечоріє, западає тиша, настає пора кохання. То зватиметься «Кревність». Сподіваюсь, вийде щось величне; я так часто уявляю собі те видовище, і мені щоразу здається, ніби моє серце розривається, і я здатен обійняти всю землю. Там мешкають і люди, і звірі, й птахи, і в усіх їх, Камілло, своя пора кохання. Накочується хвиля самозабуття, погляди стають палкіші, груди тремтять. Тоді від землі здіймається ніжний рожевий відсвіт; то займається соромливий рум'янець оголених сердець, від якого ніч забарвлюється в ясно-червоний колір. А ген удалині, на задньому плані, лежать могутні сонні гори; вони нічого не бачили й нічого не чули. І вранці Владика Небесний понад усім тим повісить тепле сонце. То буде зватися «Кревність».

— Он як.

— Еге ж. Ото я тоді до вас і прийду, як доберусь до кінця. Дуже тобі дякую, Камілло, що ти до мене навідалась. І не поминай лихом те, що я тобі казав. Нічого поганого в мене й на думці не було.

— А в мене вже все вивітрилося з голови. Відтепер я нізащо в світі більше не назву його імені. Цього ніколи не буде.

Наступного ранку Камілла знов приходить. Вона бліда й на диво дуже неспокійна.

— Що з тобою? — питає він.

— Зі мною? Нічого, — випалює вона. — Я тебе кохаю. А й правда, ти не повинен думати, ніби зі мною щось відбувається і ніби я тебе не кохаю. Ні, ось послухай, що я придумала: ми не поїдемо в Лондон. Що нам там робити? Він, мабуть, не тямив, що казав, той чоловік, там більше туманів, ніж він гадає. Ти дивишся на мене, чого ти так дивишся на мене? Я ж не назвала його імені. Таке брехло, набалакав мені цілу торбу гречаної вовни. Ми не поїдемо в Лондон.

Він зводить на неї очі, придивляється уважніше.

— Ні, ми не поїдемо в Лондон, — задумливо каже він.

— Правда ж? Отже, не поїдемо. Ти добрався до кінця своєї «Кревності»? Господи, я просто згоряю від цікавості. Закінчуй швидше та приходь до нас. Пора кохання, хіба не так? І чарівна, в складки, мантія папи, і ясно-червона ніч, Боже, це те, про що ти розповідав, якщо мені не зраджує пам'ять. Останнім часом, я не часто до тебе забігала; та надалі я приходитиму щодня й питатиму, чи ти вже закінчив.

— Ось-ось закінчу, — каже він, все ще не відводячи від неї свого погляду.

— Сьогодні я перенесла твої книжки до своєї кімнати і хочу їх перечитати; то мене аніскілечки не стомить, лише втішить. Слухай, Юганнесе, ти міг би зробити неабияку ласку й провести мене додому, бо хтозна, чи я дійду туди спокійно. Я того не знаю. Може, хтось очікує мене на вулиці, може, ходить там і жде. Я того майже певна… — Раптом вона заходжується плачем і лепече: — Я назвала його брехуном, просто так, знехотя. Мені боляче, що я таке вчинила. Він не дурив мене, навпаки, він увесь час був… У четвер до нас прийде дехто зі знайомих, але він не має приходити, зате _ти_повинен, чуєш? Обіцяєш мені? Та все-таки я не хотіла б говорити про нього нічого поганого. Я не знаю, що ти про мене думаєш…

Він відповів:

— Я починаю тебе розуміти.

Вона, тремтяча й розгублена, кидається йому на шию і ховає лице в нього на
грудях.

— Атож, але я і тебе кохаю! — скрикує вона. — Ти не повинен сумніватися. Я кохаю не лише його, виходить, не така це вже й велика біда. Коли торік ти мене спитав про мої почуття, я неймовірно зраділа; а тепер з'явився він. Я нічого не розумію. Правда ж, Юганнесе, з мого боку це страх як жахливо? Я кохаю його, мабуть, трішки більше, ніж тебе; я нічим не можу цьому зарадити, воно сильніше за мене. О Боже, скільки безсонних ночей я провела відтоді, як його зустріла, і я кохаю його дедалі дужче. Що мені робити? Ти набагато старший, ти мусиш мені допомогти. Зараз він провів мене сюди, тепер стоїть надворі й чекає, щоб знов провести мене додому, либонь, він там мерзне. Юганнесе, ти мене зневажаєш? Я не цілувалася з ним, ні, не цілувалась, можеш мені повірити; я лише віддала йому свою троянду. Юганнесе, чому ти нічого не відповідаєш? Ти повинен сказати, що
мені робити, бо далі я так не витримаю.

Юганнес сидів, як онімілий, і слухав її. Тоді сказав:

— Мені нічого на це відповісти.

— Дякую, любий, дякую, Юганнесе, який ти великодушний, що не гніваєшся на мене,
— сказала вона й втерла сльози. — Але не думай, що я тебе вже не кохаю. Боже мій, я приходитиму до тебе куди частіше, ніж досі, й робитиму все що захочеш.
Але річ усього-на-всього в тім, що його я кохаю дужче. То вийшло мимоволі. Не з моєї вини.

Він мовчки підвівся, надів капелюха й мовив:

— Ходімо?

Вони спустились східцями надвір.

Там стояв Річмонд. То був чорнявий, кароокий молодик, що весь світився молодістю й енергією. Від морозу його щоки почервоніли, як жар.

— Вам холодно? — питає Камілла, підбігаючи до нього.

Її голос тремтів од хвилювання. Нараз вона швиденько повернулася до Юганнеса, взяла його попідруч і сказала:

— Вибач, мені треба було й тебе спитати, чи тобі не холодно. Ти не вдягнув пальта, може, я сходжу по нього? Ні? Ну тоді хоч зашпили на піджаку ґудзики.

Він зашпилив.

Юганнес подав Річмондові руку. Йому зробилося навдивовижу байдужки, мовби те, що зараз діялось, його ніяк не стосувалося. Через силу усміхнувшись, він пробурмотів:

— Радий знов вас бачити.

Було видно, що Річмонд не відчував вини і не вдавав із себе бозна-кого. Він упізнав Юганнеса, і коли з ним вітався, на обличчі в нього промайнула радість.
Низько опустивши капелюха, Річмонд сказав:

— Недавно я бачив у вітрині лондонської книгарні одну з ваших книг. Переклад повісті. Так приємно було її там надибати, то сприйнялося як вітання з батьківщини.

Камілла йшла посередині, по черзі поглядаючи на обох. Урешті-решт вона сказала:

— Отже, Юганнесе, ти прийдеш у четвер. О, вибач, що я думаю лише про себе, — додала вона й засміялась. Одначе тої ж миті й пошкодувала про необачність та, повернувшись до Річмонда, запросила і його. — Зійдуться самі знайомі, ми запросили й Вікторію з матір'ю та ще кількох людей.

Раптом Юганнес зупинився і сказав:

— Власне, мені краще повернутись додому.

— До побачення в четвер, — відповіла Камілла. Річмонд схопив його за руку й щиро її потиснув. І, лишившись самі, щасливі молодята подалися своєю дорогою.


XII


Мати в блакитному перебувала в неймовірній напрузі: з саду ось-ось їй подадуть умовний знак, а пройти сюди ніхто не пройде і не прослизне, поки її чоловік не піде з дому. Ох уже ж цей чоловік, цей сорокарічний лисий чоловік! Яка це морока вскочила йому в голову, що він так зблід сьогодні ввечері й, непорушний і невблаганний, усівся в крісло і вп'явся очима в свою газету?

Вона не мала ні хвильки спокою; зараз уже одинадцята. Дітей давно вкладено спати, а чоловік не йшов. А що як зараз їй подадуть умовний знак, крихітним заповітним ключиком відчинять двері — і двоє чоловіків постануть одне перед одним лице в лице і око в око! Вона не зважувалась довести тієї думки до кінця.

Відступивши в найтемніший куток кімнати, вона заломила руки і врешті-решт сказала навпростець:

— Вже одинадцята. Якщо ти збираєшся до клубу, то тобі пора.

Він ураз підвівся, ще блідіший, ніж досі, вийшов із кімнати й пішов з дому.

За садом він зупинився й прислухався до свисту — ледь чутного умовного знаку. На жорстві почулися кроки, у замок вхідних дверей хтось засовує ключа й повертає ним; а трохи перегодом за шторами в кімнаті з'являються дві тіні.

Він і раніше чув умовний знак, кроки і бачив дві тіні за шторами, йому все було відомо.

Він прошкує до клубу. Там відчинено, з вікон ллється світло, але він не заходить всередину. Півгодини він блукає вулицями і навпроти свого саду, вони здаються йому вічністю. «Ану ж почекаю ще з чверть години!» — думає він і блукає втричі довше. Потім заходить у сад, береться східцями нагору й дзвонить у власні двері.

Виходить покоївка, відчиняє двері, висовує голову надвір і каже:

— Пані вже давно…

Тут вона затинається, впізнавши, хто перед нею.

— Гаразд, не хвилюйтесь, — відповідає він. — Скажіть пані, що повернувся додому її чоловік.

I покоївка йде. Вона стукає до пані в замкнені двері й переказує те, що їй велено:

— Я маю переказати вам, що пан господар повернувся додому.

Пані питає з-за дверей:

— Що таке? Пан господар вернувся? Хто тобі таке сказав?

— Він сам. Він стоїть надворі.

Аж тут із кімнати пані долинає безпорадне зітхання, а потім жагучий шепіт, двері відчиняються і знов зачиняються. Тоді все стихає.

І господар заходить до кімнати. Пані зустрічає його, а серце в неї кипить, мов на ножі.

— Клуб зачинений, — одразу ж випалює він, проймаючись до неї співчуттям та жалем. — Я дав тобі знати, щоб ти не злякалася.

Пані, втішена, з облегшеним серцем, врятована, плюхається в крісло. На неї налягає таке блаженство, що вона в пориві надмірної добродушності питає в чоловіка про здоров'я:

— Ти дуже блідий. Що з тобою, любий?

— Зі мною все гаразд, — відповідає він.

— А тобі нічого не сталося? У тебе якийсь такий пригнічений вигляд.

Чоловік відповідає:

— Ні, я усміхаюсь. І віднині так і усміхатимусь. Я хочу, щоб ця гримаса завжди була у мене на виду.

Вона прислухається до тих стислих, сухих слів і не розуміє їх, аніскілечки не розуміє. Куди він хилить?

Та раптом він щосили хапає її дужими руками, мов у залізні лабети, й шепоче просто в лице:

— Як ти гадаєш, а що якби ми наставили йому роги… тому, хто пішов… що якби ми наставили йому роги?

Вона скрикує і кличе покоївку. Він випускає її з обіймів, тихо, сухо сміється і водночас роззявляє рота, як пащеку, ще й ляськає себе по стегнах.

Уранці добродушність пані знов бере гору, і вона каже чоловікові:

— Учора ввечері в тебе був якийсь химерний приступ; видно, тепер він минувся, але ти й досі блідий.

— Атож, — відповідає він, — у моєму віці жодне захоплення вже не до снаги. Цього більш ніколи не буде.

Розповівши про всі різновиди кохання, чернець Вендт згадує ще одну бувальщину:

— Є ще один — особливий, надзвичайно зворушливий різновид кохання!

Молоде подружжя якраз повернулось додому після завершення своєї довгої весільної
подорожі й дало волю відпочинкові.

Над їхнім дахом спалахували падучі зірки. Влітку молодята прогулювались, не відходячи одне від одного ні на крок. Вони рвали жовті, червоні й сині квіти й дарували їх одне одному; вони милувались травою, яку гойдав вітер, і заслухалися співом лісових пташок, і кожне слово, що вони промовляли, було виявом кохання. Взимку вони катались на санях, які були запряжені кіньми з бубонцями, а небо над ними ясніло блакиттю, і ген у високості на безмежних просторах дзвеніли зірки.

Так проминуло багато-пребагато років. У того подружжя знайшлося трійко діток, а їхні серця кохали одне одного так, як і першого дня, коли вони вперше поцілувались.

Та ось чоловіка — здорового, як дуб, чоловіка — спіткала недуга і так надовго прикувала його до ліжка, що терпіння дружини зазнало жорстоких випробувань. Того дня, коли він одужав і став на ноги, він сам себе не впізнав, побачивши своє спотворене недугою обличчя і лису, мов коліно, голову.

Страждання займали всі його думки. Якось уранці він спитав дружину:

— Мабуть, тепер ти мене більше не кохаєш?

Проте дружина, почервонівши від збентеження, обняла його й поцілувала так палко, як цілувала навесні в пору їхньої молодості.

— О, я кохаю, вірно тебе кохаю, — відповіла вона. — Я ніколи не забуду, як ти вибрав мене, а не когось іншого, і подарував мені стільки щастя.

І вона вийшла до своєї кімнати, обчикрижила наголо свої золотисті коси, щоб стати схожою на коханого чоловіка.

І знов минуло багато-пребагато років, подружжя постаріло, їхні діти повиростали. А вони, як і раніше, ділили своє щастя надвоє: влітку все ще блукали луками і милувалися хвилястою травою, а взимку закутувалися в шуби й каталися під зоряним небом на санях. І їхні серця лишалися гарячими й радісними, ніби були напоєні чудодійним трунком.

Та ось пані розбив параліч. Стара жінка не могла ходити, її треба було возити
візочком на колесах, і чоловік сам її возив. Але через ту біду жінка так сильно
страждала, що її обличчя вкрилося глибокими зморшками болю.

Якось вона сказала:

— Краще б мені зараз померти. Я спаралізована й бридка, а ти такий гарний, мов намальований, тож не захочеш більше мене цілувати й кохати, як раніше.

Та чоловік обіймає її і, зашарівшись від хвилювання, відповідає:

— О, я кохаю тебе, голубонько, понад усе життя, я кохаю тебе так, як і того першого дня, першої миті, коли ти подарувала мені троянду. Пригадуєш? Ти простягнула мені троянду і глянула на мене своїми чудовими очима; троянда пахла, як і ти, а ти червоніла, як вона, і хмелила все моє єство.

Та зараз я кохаю тебе ще дужче, зараз ти ще прекрасніша, ніж замолоду, і моє серце дякує і благословить тебе за кожен день, що ти була моєю.

Чоловік іде у свою кімнату і, щоб спотворити себе, обливає лице кислотою, а тоді каже дружині:

— Дивись, я ненароком перевернув кислоту і геть попік собі щоки. Ти, мабуть, більше не кохаєш мене?

— О мій суджений, мій коханий! — забубоніла стара жінка, цілуючи його руки. — Ти вродливіший за всіх чоловіків у світі, твій голос ще й донині зігріває мені душу, і я кохатиму тебе довіку.


XIII


Юганнес зустрічає на вулиці Каміллу, — вона в товаристві матері, батька та юного Ричмонда; бричка зупиняється, і вони заводять з ним приязну балачку.

Камілла хапає його за руку й каже:

— Ти не прийшов до нас. А свято вдалося на славу, можеш мені повірити; ми до останнього тебе чекали, а ти не прийшов.

— Мені перебили, — відповів він.

— Вибач, що з тих пір я в тебе не була, — вела вона далі. — Днями зайду, напевне, коли Річмонд поїде. Яке гарне в нас вийшло свято! Вікторія занедужала, її відвезли додому, ти чув? Незабаром я до неї навідаюсь. Їй, звісно, вже набагато краще, може, вона вже й зовсім здорова. Я подарувала Річмондові медальйон — майже такий, як і тобі. Слухай, Юганнесе, пообіцяй мені наглядати за своєю грубою; коли ти пишеш, то забуваєш про все, і в тебе стає так зимно, як у могилі. Тоді тобі треба викликати дзвінком покоївку.

— Атож, я викликатиму покоївку, — відповів він.

Пані Сейєр і собі вточила слово — спитала його про роботу, чи завершив він уже розділ «Кревності»? Вона з нетерпінням чекала продовження.

Відповівши, як належить, на всі запитання, Юганнес вклонився і постояв, поки бричка від'їхала. Як мало його обходили та бричка, ті люди, та балаканина! Його опанувало відчуття порожнечі й холоду і супроводжувало аж додому. Біля його дверей ходив сюди-туди чоловік; то був давній знайомий, колишній домашній учитель із Замку.

Юганнес віддав йому поклін.

Учитель був зодягнений у ретельно вичищене довге, тепле пальто й мав хоробрий, рішучий вигляд.

— Перед вами ваш товариш і колега, — мовив він. — Дайте мені вашу руку, молодий
чоловіче. Звідтоді, як ми з вами бачились востаннє, Бог неймовірним чином
спрямував мене на певний шлях, — я одружився, маю дім, садочок, дружину. На
світі ще трапляються дива. Ви помічаєте в мені ознаки колишнього?

Юганнес дивиться на нього з подивом.

— Отже, все вирішено. Розумієте, я навчав її сина. В неї є син, дитина від першого шлюбу. Звісно, вона вже була замужем і овдовіла. Еге ж, я одружився із вдовицею. Ви можете заперечити, що я, мовляв, тоді свого не відспівав; але ж я одружився із вдовицею. Дитину вона вже мала. Отож ходжу я там, придивляюсь до саду, до вдови і ще довго перебуваю в напрузі й усе розмірковую. Нараз я зв'язую докупи свої думки й кажу сам собі: либонь, ти свого не відспівав і так далі; та все-таки я ходжу, домагаючись її, бо так мені, очевидно, було написано на роду. Бачте, як воно вийшло.

— Вітаю! — мовив Юганнес.

— Цитьте! Ні слова більше! Я знаю, що ви хочете сказати. Вас цікавить та, перша, правда ж, вам цікаво, чи забув я своє перше вічне кохання? Саме це вас цікавить. Тоді зі свого боку і я наважуся спитати вас, вельмишановний, що сталося з моїм першим, єдиним і вічним коханням? Хіба вона не вийшла заміж за капітана артилерії? Втім, я завдам вам ще одне запитаннячко: чи бачили ви коли-небудь, хоч коли-небудь, щоб хтось із чоловіків одружився з тією, якої жадав? Я не бачив. Он якась легенда оповідає, як Господь Бог зглянувся на благання одного чоловіка і послав йому в дружини першу, єдину кохану. Однак те не принесло йому щастя. «Чому?» — знов спитаєте ви, так от я вам відповім: та з тієї простої причини, що кохання помирає відразу ж по одруженні — _відразу_ж,_чуєте, ха-ха-ха, вмить. І так буває завжди. То ж то й воно — не можна одружуватися з
жінкою, якої жадаєш; а якщо, бува, хтось один-єдиний раз і звабиться тією триклятою оманою, то відразу ж по одруженні його кохання помре. Воно завше видається не таким, як є. І тоді чоловік змушений шукати якогось іншого, нового
кохання, поміркованішого, такого, що не помирає від життєвих змін. Ну й мудро,
скажу вам, облаштована природа, коли людина так прекрасно все витримує. Гляньте
лишень на мене.

Юганнес сказав:

— Бачу, вам добре ведеться.

— Просто чудово! Слухайте, переймайтеся і дивіться. Хіба моя персона не
купається в морі постійних турбот? Я вбраний, взутий, маю дім і хатній затишок,
дружину, дитину, цебто нащадка. Що мені ще хотілось би сказати, то це про свою поезію, я зараз до цього дійду. О мій юний колего, я старший за вас і, можливо, трохи обдарованіший. Мої вірші лежать у шухляді. Вони побачать світ після моєї кончини. «Невже ви матимете із того якусь втіху?» — заперечите ви. Тут ви знов дасте маху, а тим часом ними насолоджується моя родина. Ввечері, коли запалюється лампа, я відчиняю шухляду, виймаю свої вірші й читаю їх уголос
дружині та нащадкові. Одній сорок років, другому дванадцять, обоє від них у захваті. Якщо ви колись завітаєте до нас, то ми разом повечеряємо й вип'ємо тоді. Сприймайте це як запрошення. Нехай Господь Бог береже вас од всілякої напасті.

Він простягнув Юганнесові руку. І раптом спитав:

— Ви чули про Вікторію?

— Про Вікторію? Ні. Стривайте, щойно оце чув, зовсім недавно…

— Ви помітили, що вона змарніла? А які в неї під очима темні кола?

— Я бачив її ще навесні, тоді, як був удома. Хіба вона досі нездужає?

Учитель, тупнувши ногою, відповів із кумедною твердістю:

— Атож.

— Я щойно чув… Ні, я жодного разу не стрічав її недужу, ми з нею не бачились.
Вона дуже хвора?

— Дуже. Можливо, вже й померла, розумієте?

Юганнес подивився на вчителя, потім на свої двері й розгубився, як йому бути —
заходити в дім чи стояти; тоді знов обвів поглядом учителя, його довге пальто,
капелюха та й усміхнувся — спантеличено й гірко, як жебрак.

Старий учитель грізно вів далі:

— Ще один приклад, — ану, що ви на це скажете? Дівчина не вийшла заміж за того,
кого жадала, кого кохала чи не з самого малечку, за юного красеня лейтенанта.
Одного вечора він поїхав на полювання, хтось вистрілив йому просто в лоба й
розтрощив голову надвоє. От він і помер, як жертва тієї мізерної омани, яку
Господь Бог наслав на нього. Вікторія, його наречена, починає марніти, якась
гадина пожирає її тіло, немилосердно точить душу, — її товариші все те помічали.
Аж ось кілька днів тому вона пішла на вечірку до Сейєрів; до речі, вона казала
мені, що й ви мали там бути, але не прийшли. Словом, на тій вечірці вона надміру
багато рухалась, на неї нахлинули спомини про нареченого і, попри все,
розвеселили її; вона танцює, танцює цілий вечір, танцює, як божевільна. А тоді
вона падає, підлога під нею червоніє; її піднімають, виносять, відвозять додому.
Вона більше не підвелася з ліжка.

Вчитель підійшов до Юганнеса впритул і жорстко мовив:

— Вікторія померла.

Юганнес, геть як сліпий, почав водити перед собою руками.

— Померла? Коли вона померла? Невже Вікторія померла?

— Померла, — відповідає вчитель. — Вона померла сьогодні вранці, нещодавно,
перед полуднем. — Засунувши руку в кишеню, він вийняв ізвідти грубого конверта.
— А цього листа вона доручила мені передати вам. Ось він. «Після моєї смерті», —
просила вона. Вікторія померла. Я передаю вам листа. Моя місія закінчена.

І не поклонившись, не мовивши більше ні слова, вчитель розвернувся і повільно
посунув вулицею вниз, а там і щез.

Юганнес лишився стояти з листом у руці. Вікторія померла. Він раз по раз уголос
проказував її ім'я, і голос у нього був бездушний і якийсь задубілий. Він глянув
на лист і впізнав почерк, яким були виведені малі й великі літери, рівненькі
рядки; а та, що написала їх, уже мертва!

Потім він заходить у під'їзд, підіймається східцями, знаходить потрібний ключ,
засуває його в замок і відчиняє двері. В кімнаті було холодно й темно. Він сідає
до вікна й при світлі догасаючого дня читає листа від Вікторії.

«Любий Юганнесе! — писала вона. — Коли ви читатимете цього листа, мене вже не
буде на світі. Тепер усе здається мені дивом дивним, я вже вас не соромлюся і
пишу вам знов, мовби між нами не було жодних непорозумінь. Досі, коли я
провадила нормальне, повне життя, мені ліпше було днями й ночами страждати, ніж
писати вам; але тепер, почавши з ним прощатися, я більше такого не думаю.
Сторонні люди бачили, як я зійшла кров'ю, а лікар обстежив мене і виявив лише
рештку легені, то навіщо ж мені стримуватись?

Я лежала в своєму ліжку й обдумувала останні слова, які я вам сказала. То було
того вечора в лісі. Тоді мені й на думку не спадало, що то будуть мої останні
слова, інакше я попрощалася б з вами і подякувала б вам. Тепер я вас більше не
побачу і шкодую, що не впала вам тоді в ноги, не поцілувала ваших черевиків і
тої землі, якою ви ходили, і не освідчилася у своєму безмежному коханні. Я
лежала в ліжку і вчора й сьогодні мріяла про те, що якби не моя недуга, то я
поїхала б знов додому, подалася б до лісу, знайшла б ту місцину, де ми сиділи
тоді, як ви тримали мої руки в своїх; я ж могла б там лягти долілиць, щоб
придивитися, чи ніде часом не збереглося вашого сліду, й перецілувати весь
довколишній верес. Одначе тепер мені не можна поїхати додому, хіба як трохи
поправлюся, на що сподівається мама.

Любий Юганнесе! Так дивно думати про те, що я була народжена лише для того, щоб
покохати вас та й попрощатися з життям; як незвично лежати в постелі й чекати
свого дня й години. Я крок за кроком віддаляюсь від життя, від людей на вулиці
та гуркоту бричок; надійде весна, якої я, певно, вже ніколи не побачу, а ці
будинки, вулиці, дерева в парках стоятимуть і після мене. Посидівши сьогодні в
ліжку, я трішки подивилась у вікно. Ген на розі зустрілися хлопець і дівчина,
вони віталися, тисли одне одному руки, про щось гомоніли й сміялися; і як же це
воно так виходить, що я, котра не підводилася з ліжка і не зводила з них
погляду, мала померти? Мені подумалось: ті двоє внизу не знають, що я лежу,
очікуючи свого часу; та якби й знали, то все одно, мабуть, віталися б і гомоніли
одне з одним, як тепер. Сьогодні вночі, коли було темно, я подумала, що наспіла
моя смертна година, моє серце поволі стишувалося, і мені здалося, ніби до мене
десь іздалини долинав гул вічності. Та наступної миті я опинилась далеко від
того й знов стала дихати. Того відчуття аж ніяк не можна описати. Але мама
вважає, що мені просто згадалась наша річка чи водоспад.

О Господи милостивий, якби ви, Юганнесе, знали, як я вас кохала. Мені так і не
випало освідчитися вам, надто багато перешкод стояло на моїй дорозі, і
насамперед — мій власний характер. Тато також завдавав собі немало шкоди через
той характер, а я його дочка. Але зараз, коли я помираю і все запізно, я ще раз
вам пишу і вже освідчуюсь. Я питаю саму себе, навіщо мені це здалося, якщо вас
мої слова, либонь, нічим не вразять, а надто, якщо мене вже не буде на білому
світі; одначе мені так хотілося б наостанок побути близько біля вас, принаймні,
щоб хоч не відчувати себе далі такою покинутою, як раніше. Я мовби бачу ваші
плечі, руки, кожен ваш порух, коли ви читатимете цьою листа, — триматимете його
перед собою і читатимете. Мені здається, що тоді між нами зникне та велетенська
відстань. Я не можу нікого послати по вас, бо не маю на те права. Мама хотіла послати по вас ще два дні тому, але я вирішила краще написати. Крім того мені  хотілося б, аби ви запам'ятали мене такою, якою я була колись, ще до хвороби. Я пригадую, що ви… (тут кілька слів пропущено)… мої очі та брови; але й вони вже
не такі, як раніше. Ото ще й з тієї причини мені не хотілося б, щоб ви прийшли. Крім того, я хочу попросити вас не дивитися на мене в домовині. Звісно, я буду
майже така, як і в житті, лише трохи блідіша, і лежатиму я в жовтій сукні; та ви
однак пошкодували б, якби прийшли на мене подивитись.

Сьогодні я безліч разів бралася писати цього листа і все-таки не сказала й тисячної долі того, що хотілося б. Мене жахає сама думка про смерть, я не хочу помирати, я ще сподіваюсь на Божу ласку, сподіваюсь, що, може, мені трохи покращає, може, вже до весни. Тоді встановляться ясні дні, й дерева вкриються листям. Якби я видужала, то ніколи більше не тримала б на вас, Юганнесе, зла. Скільки сліз я виплакала і скільки дум передумала! О, я вийшла б надвір і гладила б рукою кожного камінчика на бруківці, зупинялася б і дякувала б кожній сходинці, якою ступала б, і з усіма велася б по-доброму. І дарма, що на душі шкребтимуть коти, а мені аби тільки жити. Я ніколи б уже ні на що не нарікала, ні, я усміхалась би всім, хто накидався б на мене з кулаками, і дякувала б та славила Бога, якби судилося жити. Моє життя геть непрожите, я нікому не принесла ніякої користі, й ось це невдале життя має ось-ось урватися. Якби ви знали, як мені не хочеться помирати, то ви, либонь, щось та зробили б, ви вдалися б до всього, що було б вам до снаги. Ви, звісно, нічого не можете вдіяти; та я подумала, що якби ви разом з цілим світом молились за мене і благали мого порятунку, то Господь Бог подарував би мені життя. О, яка безмежна була б моя вдячність, я довіку нікому не завдала б нічого лихого і усміхалась би на все, послане згори, лише б тільки отримати можливість жити.

Мама сидить біля мене й плаче. Вона сиділа тут цілу ніч і плакала наді мною. Мені на душі від того трішечки легшає, то ніби зменшує гіркоту розлуки. Сьогодні я подумала: а що якби я, красиво вдягнена, одного дня підійшла до вас просто на вулиці й, не сказавши жодного образливого слова, дала вам троянду, куплену заздалегідь? Та враз мені сяйнуло в голові, що я більш ніколи не зможу робити того, що хочу, бо ж, мабуть, ніколи не видужаю, бо ж помру. Я дуже часто плачу, лежу собі тихо та ллю рясні, невтішні сльози; у грудях болить лише від ридань. Юганнесе, любий, любий друже, мій єдиний у світі коханий, прийдіть до мене зараз і побудьте зі мною трішки, поки почне смеркати. Я не плакатиму, я всміхатимусь так щасливо, як тільки зумію, від самої радості, що ви прийшли.

О, де моя гордість і моя відвага? Тепер я не дочка свого батька; та це
відбувається тому, що сили мої тануть. Я довго страждала, Юганнесе, задовго до цих останніх днів. Мене терзали страждання, коли ви були за кордоном, та й потім, уже приїхавши навесні до міста, я не бачила за стражданнями білого світу. Я ніколи раніше не знала, якою безкінечно довгою може бути ніч. За той час мені випало двічі бачити вас на вулиці; першого разу ви проходили мимо, щось наспівуючи, й не помітили мене. Я сподівалась побачити вас у Сейєрів, та ви не прийшли. Я не мала наміру заговорити чи підходити до вас, але була б вдячна за можливість бачити вас оддалік. Але ви не прийшли. Мені тоді подумалось, що ви, мабуть, не прийшли через мене. Об одинадцятій годині я пішла танцювати, бо мені несила було чекати довше. О Юганнесе, я кохала вас, кохала лише вас усе своє життя. Ці слова пишу я, Вікторія, а Господь читає їх у мене з-за плеча.

А зараз я мушу попрощатися? вами, вже майже смеркло, і я більш нічого не бачу. Прощайте, Юганнесе, дякую за кожен день. Коли я відлітатиму на небеса, то подякую вам ще й востаннє і поки летітиму, поти й повторятиму самій собі ваше ім'я. Дай Боже вам щастя і здоров'я на цілий вік і вибачте мені за все, що я чинила вам наперекір, і за те, що я не могла впасти перед вами навколішки й попросити у вас вибачення. Тепер це робить моя душа. Дай Боже вам здоров'я, Юганнесе, і прощайте назавжди. І ще раз дякую за кожен Божий день і годину. Я більше не можу.

 Ваша ВІКТОРІЯ 


Щойно мені запалили лампу, і набагато посвітлішало. Лежачи в забутті, я знов побувала десь далеко від землі. Слава Богу, мені вже не було так моторошно, як раніше, я чула навіть тихеньку музику, а головне — розсіялась темрява. Я дуже вдячна. Але тепер мені вже бракне сил писати. Прощайте, мій коханий…»

 1898