Євгеній Онєгін (2-га частина)

 

Глава четверта

La morale est dans la nature des choses.
Necher*

І. II. III. IV. V. VI.


VII


Що менше жінку ми кохаєм,
То більше ми до серця їй
І то вірніш її вловляєм
У згубне плетиво надій.
Колись розпуста схолодніла
В науці любощів гриміла,
Про славу власну скрізь гула
І, не любивши, мед пила.
Але поважна ця забава
Годилась лиш мавпа?м старим
В минулім віці голоснім:
Ловласів підупала слава
Як і червоний закаблук
Та пишні кучері перук.

-----------------
* Моральність - у природі речей. Неккер (франц.).- Ред.


VIII


Кому не нудно лицемірить,
Казать по-різному одно,
В тім намагатися завірить,
Що вже відоме всім давно,
Стрічать ті самі перепони,
Перемагати забобони,
Яких нема, відколи світ,
У дівчинки в тринадцять літ!
Кого не вимучать погрози,
Благання, клятви, вданий страх,
Записки на шести листах,
Сплітки, омани, персні, сльози,
Дозор тіток і матерів
І дружба докучна мужів!


IX


Євгеній думав так от саме.
Він на світанку літ своїх
Був жертва пристрастей без тями
І серця заблудів палких.
З колиски відданий дозвіллю,
Тим зачарований на хвилю
І розчарований у цім,
Бажанням томлений палким
І втомним відданий утіхам,
Ловивши в шумі й тишині
Душі зітхання неясні
І позіхи глушивши сміхом,-
Так змарнував він вісім літ.
Так стратив свій найкращий цвіт.


X


В красунь він більш не залюблявся,
Лиш залицяючись на мить;
Відмовлять - хутко розважався,
А зрадять - привід одпочить.
Він їх шукав без оп'яніння,
А залишав їх без тужіння,
Забувши і любов, і злість.
Достоту так байдужий гість
За карти ввечері сідав
До столу, а кінчиться гра,-
Він їде повагом з двора,
Спокійно дома засинає,
Нездатний вранці сам сказать,
Де буде вечір гостювать.


XI


Та лист од скромної Татьяни
Мого героя зворушив:
Дівочий порив полум'яний
Рої думок у нім збудив;
Згадав він Тані личко миле,
Таке бліде та посмутніле,
І заглибивсь, як у затон,
В солодкий і безгрішний сон.
Можливо, знов полуменисту
Спізнав він бурю почуттів,
Та ошукати не хотів
Її душі довіру чисту.
Тепер ми в сад перелетім,
Де стрілася Татьяна з ним.


XII


Хвилину-дві вони мовчали,
Тоді Онєгін ближче став
І каже: "Ви мені писали,
Не відмовляйтесь. Я читав
Душі невинне сповідання,
Любові чистої признання;
Одвертість ваша - чарівна;
У серці підняла вона
Чуттів колишніх вир яскравий;
Та вас не хочу я хвалить
І вам повинен тут зложить
Признання також нелукаве;
Прийміть же сповідь і мою:
Себе на суд вам оддаю.


XIII


"Коли б життя в домашнім колі
Навік замкнути я хотів;
Коли б щасливий вирок долі
Отцем і мужем буть велів;
Коли б родинності картину
Злюбив я на одну хвилину,-
То, вірте, тільки б вас одну
Узяти марив за жону.
Скажу без лесток мадригальних:
Свій ідеал найшовши знов,
Лише б із вами я пішов,
Як з другом днів моїх печальних,
І, склавши вам любов до ніг,
Щасливий був би... скільки міг!


XIV


"Та я не створений для раю,
Йому чужа душа моя;
Сама довершеність ви, знаю;
Що ж! - вас не вартий зовсім я.
Повірте (совість в тім порука),
З одруженням нам буде мука.
Я, хоч і як любив би вас,
Як звикну - розлюблю в той час;
Зачнете плакать: ваші сльози
До серця не дійдуть мого,
А роздратують лиш його.
Подумайте ж, які нам рози
В дарунок Гіменей прирік,
Ще й не на день і не на рік!


XV


"На світі гіршого немає,
Аніж родина, де жона
Тужливо мужа виглядає,
Щодня самотня і сумна;
Де чоловік, ціну їй знавши,
Хоч проклинає долю завше,
Щораз похмурий, мовчазний,
Ревнивий, зимний і лихий!
Такий от я. Невже шукали
Того ви серцем молодим,
Коли мені з чуттям таким,
Розумно й просто так писали?
Чи вам такий судив кінець
Суворий долі рішенець?


XVI


"Літа і мрії - вічна втрата;
Душі тепер не воскресиш...
Я вас люблю любов'ю брата
І, може бути, ще ніжніш.
Послухайте ж мене без гніву:
Не раз іще зчарують діву
Принади легкокрилих мрій,
Так лист переміняє свій
Берізка з кожною весною.
Судило, певно, небо так.
Полюбите ви знов; однак...
Учіться володіть собою,-
Як я, вас розуміть не всім?
Біда в недосвіді такім".


XVII


Так говорив Євгеній строго.
Спинивши віддих, мовчазна,
Крізь плач не бачивши нічого,
Ту мову слухала вона.
Він руку їй подав. Печально
(Як то говорять, машинально)
Татьяна сперлась і пішла,
Не звівши томного чола.
Пішли під, садом, обіч поля;
З'явились разом, і нічим
За те не докоряли їм:
Сільська віддавна має воля
Свої вигоди та права,
Як і погордлива Москва.


XVIII


Читач мій згодиться зо мною,
Що дуже мило учинив
Наш друг із Танею сумною;
Не вперше тут він появив
Дух благородний і правдивий,
Хоча ніколи люд злостивий
Не визнавав у нім того:
І друзі, й вороги його
(А це одно й те саме, може)
Його ганьбили й так і сяк;
З нас має ворогів усяк,-
Від друзів порятуй нас, боже!
Ох, друзі, друзі! Недарма
Про них і забуття нема.


XIX


А що? Та так. Я присипляю
Думки порожні і смутні;
В дужках лише додати маю:
Нема найгидшої брехні,
Що склав наклепник, раб чорнила,
А світська чернь благословила,
Нема беззубих епіграм,
Дурниць із брудом пополам,
Які ваш друг, узявши слово
Серед шанованих людей,
З незлобним полиском очей
Не повторив би випадково;
А втім, за вас він завжди сам,
Він любить вас, він... рідний вам!


XX


Гм! Гм! Шановний мій читачу,
Здорова ваша вся рідня?
Дозвольте: хочеться вам, бачу,
Почуть від мене цього дня,
Що, власне, означає рідні.
Тут справи зовсім очевидні:
Нам треба рідних огрівать,
Любити ніжно, шанувать
І, як ведеться у народі,
Під час різдва у них бувать,
Або листом поздоровлять,
Щоб на ввесь рік сказати: годі!
Що я їм, що вони мені!..
Тож дай їм, боже, довгі дні!


XXI


Зате любов красунь вабливих
Певніша, знаємо, бува:
Над нею й серед бур шумливих
Ви зберігаєте права.
Звичайно, так. Та вихор моди,
Та примхи людської природи,
Та світських осудів ріка...
А мила стать, як пух, легка.
Та й те: дружина чеснотлива
Кориться мужеві всякчас,
І відлітає вмить од нас
Коханка ваша незрадлива,
Як перемінлива весна:
Любов'ю грає сатана.


XXII


Кого ж любить? Кому нам вірить?
Хто нас не зрадить хоч один?
Хто все ладен на світі мірять
Послужливо на наш аршин?
Хто наклепів про нас не сіє?
Хто нас голубить і жаліє?
Хто не вбачає наших вад?
Кому з нас кожен завжди рад?
Примар шукачу невгамовний,
Свої ви сили бережіть,
Себе самого лиш любіть,
Читачу мій вельмишановний.
Для серця кращої мети,
Їй-богу, в світі не знайти!


XXIII


Що сталося по тій розмові?
Ах, це не тяжко відгадать!
Безумні пориви любові
Не перестали хвилювать
Душі, що прагнула страждання.
Від безнадійного кохання
Татьяна ще палкіш горить;
Вночі від неї сон летить;
Здоров'я, цвіт життя і сила,
Дівочий спокій, ясний сміх
Пропали, не вернути їх.
І меркне Тані юність мила:
Так буря отіняє день,
Що повен сонця і пісень.


XXIV


Нещасна від печалі в'яне,
Блідніє, гасне і мовчить.
Ніщо не знаджує Татьяни,
Нічим душі не зворушить.
Похитуючи головою,
Сусіди шепчуть між собою:
Пора, пора вже заміж їй!..
Та годі. Слід мені мерщій
Любов щасливу змалювати,
Щоб звеселити вам серця,
Хоч мимохіть нещасна ця
Мене пече, як біль утрати;
Простіть мені: я так люблю
Татьяну дорогу мою!


XXV


Любивши Ольжині принади
Все в більшій пристрасті палкій,
Був Ленський підкоритись радий
Такій неволі чарівній.
Він з нею вічно. У покої
Вони сидять надвечір двоє;
Вони уранці, в холодку,
Під руку ходять по садку.
І що ж? В закоханні сп'янівши
Від соромливих почуттів,
Вряди-годи він тільки смів,
Зичливу посмішку зловивши,
Їй кучері перебирать
Чи край одежі цілувать.


XXVI


Читав він Ользі вечорами
Добропоучливий роман,
Де автор знає більше тями
В природі, як Шатобріан,
Сторінок дві чи три, одначе
(Там і невинна річ, неначе
Та серцю дівчини страшна),
Почервонівши, він мина.
Сховавшись од людського шуму,
Вони за шахматним столом
Сидять з нахмуреним чолом,
Запавши у глибоку думу,
І Ленський пішкою ладью
Бере з недогляду свою.


XXVII


До себе вернеться,- і вдома
Слугує Ользі він своїй.
Летючі аркуші альбома
Ретельно прикрашає їй:
Сільські малює краєвиди,
Надгробний камінь, храм Кіпріди -
І ліру з ніжним голубком
Виводить фарбами й пером;
Чи на листах, де хтось признання
У вічній дружбі залишив,
Він пише декілька рядків,
Безмовну пам'ятку кохання,
Крилатих мрій тривалий слід,
Той самий через кілька літ.


XXVIII


Не раз ви, певно, розглядали
Сільської панночки альбом,
Що подруги його списали
З кінця, з початку і кругом.
Сюди, на зло шкільній науці,
З поправним віршем у розлуці,
Рядки, римовані так-сяк,
Наляпані на дружби знак.
На першому листку стрічаєш:
Qu`ecrirez-vous sur ces tablettes?*;
І підпис: t. a. v. Annette**;
А на останнім прочитаєш:
"За мене любить хто міцніш,
Нехай напише тут пізніш".

----------------------
* Що ви напишете на цих листках?.. (франц.).- Ред.
** Вся ваша Аннета (франц.).- Ред.

XXIX


Там двоє серць є неодмінно,
Квітки і факел біля них;
Там заприсягся хтось невинно
Любить до гроба днів своїх;
Армійський там піїта хвацький
Черкнув експромта по-вояцьки.
В такий альбом, признаюсь вам,
Писати радий я і сам,
Щасливий думкою одною,
Що, хоч дурницю там скажу,
Ласкавий погляд заслужу
І що з усмішкою лихою
Ніхто не буде міркувать,
Чи я мастак дотепувать.


XXX


Та ви, що прикрашали доти
Бібліотеку сатані,
Альбоми дивної пишноти,
Тортури віршників страшні,
Ви, що оздобив вас моторний
Толстого пензель чудотворний
Чи Баратинський освятив,-
Нехай би вас господь спалив!
Коли високосяйна дама
Мені in-quarto* свій дає -
І дрож, і злість із серця б'є,
Жорстока, вбивча епіграма
В душі клекоче через край,-
А мадригали їм давай!

--------------------
* In-quarto - в четверту частину аркуша
(великий книжний формат).- Ред.


XXXI


Не мадригали Ленський пише
На спомин Ользі молодій;
Його перо любов'ю дише,
Чуже дотепності черствій;
Що лиш побачить, що почує
Про Ольгу,- він про те й віршує:
І, тільки правдою жива,
Ріка елегій виплива.
Так ти, Язиков невгамовний,
В натхненні пориву свого
Оспівуєш хтозна-кого,
І знай: елегій том коштовний
Колись тобі твій власний шлях
Покаже в запальних рядках.


XXXII


Та тихше! Чуєш? Критик строгий
Наказує зірвати нам
Елегії вінок убогий
І нашій братії співцям
Кричить: "Та перестаньте плакать
І про одне й те саме квакать,
Жаліти, що було колись!
Покинь! До інших тем берись!"
"Гаразд. Ти, певне, нам покажеш
Сурму, личину та кинджал
І мислей мертвий капітал
Побожно воскресить накажеш:
Чи правда, друже?" - "Зовсім ні!"
"Пишіть-но оди лиш мені,


XXXIII


Як їх писали в літа давні,
Як те заведено колись..."
"Писати оди лиш прославні!
Та годі, друже, схаменись!
Згадай-но, що сказав сатирик!
Хіба "Чужої тями" лірик
Миліший для смаків твоїх
За наших віршників сумних?"
"Та все в елегії нікчемне;
Мета у ній така дрібна;
А в оді все - височина
І благородство..." - Надаремне
Я б заперечував тобі:
Нащо сварити дві доби!


XXXIV


Прихильник слави і свободи,
У вируванні дум своїх,
Писав би Володимир оди,
Та Ольга не читала їх.
Поети слізні таємничі,
Коханим ви читали в вічі
Свої писання? Гомонять,
Що втіхи кращої не знать.
Блажен, хто в сміливості скромний
Читає ніжний утвір свій
Пісень обранці неземній,
Красуні чарівливо-томній!
Блажен... хоч, може,- хто те зна -
Про інше думає вона.


XXXV


Та я свої рядки примхливі,
Що в гармонійний злиті рій,
Читаю тільки няні сивій,
З дитинства подрузі моїй,
Чи після довгого обіду
Свого поважного сусіду
За полу у кутку зловлю
Й трагедією там давлю
Або (тут жарти залишаю)
У нападі нудьги та рим
Ходжу над озером моїм,
Качок полохаючи зграю:
Почувши гармонійний спів,
Вони злітають з берегів.


XXXVI. XXXVII


А що ж Онєгін? Не гнівіться!
Терпіння вашого прошу:
Я вам докладно, як годиться,
Весь день його тут опишу.
Анахоретом живши в домі,
Вставав улітку він о сьомій
І, в одіж вдягшися легку,
Рушав під гору, на ріку;
Там, як співець Гюльнари знаний*,
Сей Геллеспонт перепливав,
А потім каву випивав,
Журнал гортаючи поганий,
І одягався...

-------------------
* Байрон, що року 1810 переплив Дарданелльську протоку. - Ред.


XXXVIII. XXXIX


Дозвілля, книги, сон глибокий,
Діброва, струмінь лісовий,
А часом - личко чорнооке
І поцілунок молодий,
Слухняний кінь дзвінкокопитий,
Обід доволі розмаїтий,
Та пляшка світлого вина,
Та самота і тишина,-
Святе життя мого героя;
До нього він нечутно звик,
Забувши дням чергу і лік
Ясною літньою порою,
А місто й друзів занедбав,
Як і марноту їх забав.


XL


Але північне наше літо,
Карикатура теплих зим,
Майне - й нема, хоч гордовито
Ми і ховаємося з цим.
Вже в небі осінь повівала,
Вже рідше сонечко блищало
І до ущербу день ішов,
Таємна глибочінь дібров
З печальним шумом оголялась,
На ниви налягав туман,
Гусей крикливих караван
На південь тягся; наближалась
Нудна, безрадісна пора:
Стояв листо?пад край двора.


ХLІ


Горить зоря в імлі холодній;
На нивах праці шум замовк;
Удвох з вовчихою голодний
Виходить на дорогу вовк;
Його почувши, кінь тривожний
Хропе - і мчиться подорожній,
Аж вітер забиває дух;
На ранішній зорі пастух
Корів не гонить по долині,
І в час південний на лужок
Не кличе їх його ріжок;
З піснями діва23 у хатині
Пряде, і, праці друг нічний,
Миглива скалка світить їй.


ХLII


І от уже тріщать морози,
У тиші срібляться лункій...
(Читач мій жде тут рими рози;
На от, візьми її мерщій!)
Чистіші за паркети модні
Ріки просторища холодні,
І креслить ковзанками лід
Хлопчаток гомінливий рід24;
Червонолап, гусак дебелий,
По лону вод пливти схотів,
На кригу повагом ступив,
Слизнувсь і падає; веселий
Мелькає, в'ється перший сніг,
Ляга зірками вздовж доріг.


ХLIІІ


Як взимку тут прожить безжурно?
Гулять? Та вколо пустота,
Мов тім'я лисого Сатурна
Або кріпацька біднота.
Чи верхи мчатися стрілою?
Та кінь, підковою тупою
За лід чіпляючись хрусткий,
Спіткнеться і впаде як стій.
Сиди в обіймах самотини,
Ось Прадт, ось W. Scott - читай,
А то рахунки провіряй,
Гнівись чи пий; минуть години,
Заснеш - і дня уже нема...-
Так славно промине зима.


XLIV


Як Чайльд-Гарольд, запав Євгеній
В задуму, схожу до півсна:
У ванні з кригою студеній
Щораз він день свій почина,
А потім, з пильністю науки,
Тупого кия взявши в руки,
На біліарді грає сам,
І так до вечора. А там,
Дивись, надворі вже смеркає:
Стола накрито, і в камін
Дубових кинуто полін.
Він жде: от Ленський над'їжджає
На чалій троєчці своїй;
Давай обідати мерщій!


ХLV


Вдови Кліко або Моета
Благословеннеє вино
У пляшці мерзлій для поета
Вже приготоване давно.
В ньому кипучість Іпокрени25;
Його прозорий струм шалений
(Подобу і того, й сього)
Я божествив; було, свого
Останнього не пожалію
Я лепта за його бокал!
Яких сперечок юний шал,
І жарти, й дурощі, і мрію
Цей чарівничий плин будив,
А скільки віршів, скільки снів!


ХLVІ


Та шлунок мій в іскристій піні
Став небезпеку примічать,
І я бордо статечний нині
Волію, друзі, споживать.
Я більше до аї не здібний;
Він до коханої подібний,
Що в'ється, міниться, кипить,
Полюбить і покине вмить...
А ти, бордо, на друга схожий,
Що завжди, в горі і в біді,
На суходолі й на воді
Пораду дасть і допоможе,
Утишить біль тяжких недуг...
Нехай живе бордо, наш друг!


ХLVІІ


Огонь погас; лиш під золою
Ще тліє золото жарин;
Лиш пара хвилею тонкою
Струмує. Розлива камін
Тепло останнє. Дим пахучий
Іде з люльок. Вино кипуче
Іще шумить серед стола;
Вечірня налягає мла...
(Люблю, як зійдуться друзяки
Потеревенить при вині
У присмерковій тишині,
У час "між вовка та собаки".
Як звикли ми чомусь казать).
Тож наші друзі гомонять:


ХLVII


"Ну, як там Ларіни-панянки?
Як Ольга пожива твоя?"
"Налий-но ще мені півсклянки...
Доволі, друже... Вся сім'я
Здорова; кланялись, до речі.
Ах, що за груди, що за плечі
У Ольги! А душа яка!
Стара щоразу заклика
Тебе у гості, милий друже.
А й справді, слід поїхать нам,
А то зміркуй лише ти сам:
Ти так поставився байдуже...
Стривай-но... дурень я з дурних!
Тебе ж запрошено до них!"


ХLІХ


"Мене?" - "Татьянині йменини
В суботу. Велено сказать,
Щоб ти приїхав - і причини
Нема тобі не завітать".
"Але ж там буде, безумовно,
Невігласів усяких повно..."
"Нікого, запевняю я!
Хто буде там? Своя сім'я!
Поїдьмо, друже мій коханий!
Ну що ж?" - "Я згоден".- "Це-то так!"
І склянку вихилив юнак
За Ольги личенько рум'яне,
І далі річ почав ізнов
Про неї: отака любов!


L


Думки його були веселі:
Два тижні - визначено строк,
І тайна шлюбної постелі,
І ніжних пестощів вінок
Поета ждали молодого.
Гімена прикрості й тривоги,
Холодні позіхи нудні
Йому не снились і вві сні.
Ми, давні вороги Гімена,
У шлюбнім бачимо житті
Картини, втомні і пусті,
Роман в манері Лафонтена...26
Та Ленський, читачі мої,
Немов родився для сім'ї.



Його кохали... Так він щиро
Принаймні думав завжди сам.
Блажен, хто в серці має віру,
Хто з неостудженим чуттям
Запав у раювання миле,
Як на ночівлі гість підпилий,
Або ж метелик той, скажім,
Що сів на квіті веснянім;
Але нещасний, хто вбачає
Холодним розумом усе,
Хто в серці сумніви несе,
Хто кожен рух перевіряє,
Чий досвід серце остудив
І забуття заборонив!

Глава п'ята

О, не знай страшних цих снів
Ти, моя Світлано!
Жуковський

I


Довгенько осінь гостювала,
І забарився перший сніг;
Його природа ждала, ждала,
А він лишень у січні ліг
Під третій день. Уставши зрана,
В вікно побачила Татьяна
Недавно побілілий двір,
Дахи, куртини, косогір,
Химерні на шибках узори,
У сріблі дерева? старі,
Сорок веселих на дворі
І м'яко вистелені гори
Зими покровом осяйним
Під небом ясно-голубим.


II


Зима!.. Радіючи, в ґринджоли
Конячку селянин запріг;
По первопуттю через поле
Вона чвалає, вчувши сніг;
Пухнаті краючи рівнини,
Кибитка відчайдушна лине:
Візник сидить на передку
В червонім пасі, в кожушку.
От хлопчик бігає дворовий:
Жучка в санчата посадив,
Себе в коня перетворив;
Сміяться й плакать він готовий:
У пальцях зашпори давно,
А мати лає крізь вікно...


III


Та, може, всі такі дрібниці
Вам погляду не звеселять:
Даремна річ в природі ницій
Нам елегантного шукать.
Натхненням божеським зігрітий,
Поет найшовся знаменитий,
Що пишно і принадно зміг
Намалювати перший сніг27.
Зчарує вас він, я пророчу,
В рядках малюючи дзвінких
Гуляння на санках легких;
Та я змагаться з ним не хочу,
Як і з тобою, друже мій,
Співець Фінляндки запальний!28


IV


Татьяна (руську душу мавши,
Сама не знаючи чому)
Любила зиму руську завше,
Таку величну та німу,
В морозний день на сонці іній,
І на зорі змагання тіней
З рожевим полиском снігів,
І млу хрещенських вечорів.
По-старовинному любили
Цей вечір святкувати в них:
Служниці з закутків усіх
Гуртом панянкам ворожили
І провіщали з перших слів
Війну й військових женихів.


V


Татьяна вірила не жартом
Усім простолюду казкам,
І снам, і ворожійним картам,
І місяцеві, і зіркам.
Її тривожили ознаки;
Звичайне явище усяке
Вістило їй добро чи зло,
Передчуття її пекло.
Маніжний кіт було вмиває
Свій писок лапками,- вона
Напевно вже по тому зна,
Що їдуть гості. Випливає
Ліворуч місяць-молодик,-
Вона, легкий стримавши крик,


VI


Тремтить і з жаху полотніє.
А як падучої зорі
Стріла огниста залеліє
У небі темному вгорі,-
Тоді Татьяна поспішала,
Ще поки зірка та не впала,
Шепнуть бажання серця їй.
Коли, було, чернечий стрій
Вона побачить на дорозі
Чи заєць, бистрий та легкий,
Перебіжить дорогу їй,-
Недобрій вірячи загрозі,
Вона не знала вже й сама,
Чи є рятунок, чи нема.


VII


Що ж? Потаємний чар ловила
Вона і в острахах самих;
Так нас природа сотворила
У суперечностях своїх.
Святки! Пора, для серця мила!
Ворожить молодь легкокрила,
Якій нічого ще не жаль,
Перед якою ясна даль
У світ прослалася великий;
Старі при вході гробовім
Ворожать оком півсліпим,
Усе вже стративши навіки:
Надія бреше тим і тим
Дитячим лепетом своїм.


VIII


Татьяна стежить пильним зором
За воском жовтим у воді;
Він їй чудним своїм узором
Чуття бентежить молоді.
Із блюда повного з водою
Обручки тягнуть за чергою,
І вийнялась обручка їй
Під старовинний спів такий:
"Усяк там мужичок багатий,
Гребе лопатою срібло;
Кому співаєм, того зло
Минає!" - Та віщує втрати
Протяжний, жалісний цей спів;
Миліша киця серцю дів29.


IX


Морозна ніч, у небі ясно;
Тече величний хор світил
Так гармонійно, так прекрасно...
В широкий двір, повз частокіл
Татьяна в сукні лиш виходить,
На місяць дзеркало наводить;
Але з небесних височин
Одбився місяць лиш один.
О!.. Сніг тріщить!.. То перехожий;
Вона на пальчиках біжить,
І голосок її бринить,
На флейту милозвучну схожий:
Як ваше ймення?30 їй не в тон
Одповіда він: Агафон.


X


Щоб ворожити до світання,
Як няня радила зробить,
Стола на двох веліла Таня
У бані звечора накрить;
Та жах узяв нараз Татьяну.
І я - на згадку про Світлану -
Собі від ляку задрижав...
Та що нам до дівочих справ?
Вона тремтячою рукою
Зняла одежу і лягла;
Торкнувся Лель її чола;
А під подушкою м'якою
Дівоче дзеркало лежить.
Затихло все. Татьяна спить.


XI


І сниться дивний сон Татьяні.
Їй сниться, нібито вона
Іде по сніговій поляні;
Навколо ночі мла сумна;
В заметах сніжних перед нею
Водою сивою своєю
Реве, немов луна погроз,
Потік, що не скував мороз.
Татьяна бачить дві жердини:
Подоба згубного містка
Лежить над хвилями, хистка;
Край виру, що шумить і рине,
Спинилась дівчина, і страх,
І подив у її грудях.


XII


Як на негадану розлуку,
Гнівиться Таня на потік;
Нікого, хто подав би руку,
Її легкий почувши крик;
Аж тут замет заворушився,
І хто ж з-під нього появився?
Ведмідь, кудлатий і тяжкий.
Татьяна: ах! - а він, страшний,
Реве - і лапу з пазура?ми
Простяг. За липу мимохіть
Вона взялася, хоч тремтить,
І боязкими ступенями
Зійшла через місток на лід,
Біжить,- а він за нею вслід.


XIII


Татьяна кинулась тікати,
Легку прискорює бігу,
Та все біжить лакей кошлатий,
Провалюючись у снігу;
Він крекче в тупоті важкому;
Ліс перед ними; нерухомо
Похмурих сосон ряд стоїть...
Звисає низько з верховіть
Лапатий сніг; крізь віття голе
Осик, беріз та лип старих
Сіяє промінь зір нічних;
Шляху немає; гори й доли
Метелицею занесло,
Усе снігами повило.


XIV


Татьяна в ліс; ведмідь за нею,
Не відриваючи очей;
То сосна гілкою своєю
Її зачепить, то з ушей
Сережки вирве. Ніжка мила
В снігу хрусткому загубила
Маленький вогкий черевик;
Хустина впала в чагарник;
Вона її не сміє взяти,
Бо звір ступає їй услід;
Боронить їй дівочий стид
Край сукні навіть підійняти;
Біжить, налякана, німа,-
І сили бігти вже нема.


XV


Упала в сніг; ведмідь квапливо
Вхопив нещасну і поніс,
Нечулу, тиху, мовчазливу,
Через пустинний, дикий ліс,
Уздовж безлюдної дороги
Враз між дерев курінь убогий;
Його з усіх боків обліг,
Усе покрив глибокий сніг,
І світло б'є з вікна малого,
І в курені і крик, і шум.
Ведмідь промовив: "Тут мій кум:
Погрійся, відпочинь у нього!"
І в сіни просто він іде
І на поріг її кладе.


XVI


Нараз отямилась Татьяна:
Ведмідь подівсь не знати де;
Розмова за дверима п'яна,
Немов на поминках, іде;
Її цікавість огорнула,
У шпарку Таня зазирнула,
І що ж побачила?.. Кругом
Сидять потвори за столом:
З рогами там собача морда,
Голівка півняча мала,
Он суміш відьми та козла,
Он кістякова постать горда,
Он карлик, он дивує світ
На журавлиних лапках кіт.


XVII


Від дива й жаху серце мліє:
Он верхи рак на павуці,
Он череп на гусиній шиї
Стирчить в червонім ковпаці,
Вітряк навприсядки гасає,
Тріщить і крилами махає;
Сміх, гавкіт, крики, свист і стук,
І людська річ, і кінський грюк!31
Та що подумала Татьяна,
В юрбі побачивши чудній
Того, хто наймиліший їй,-
Героя нашого романа!
Онєгін за столом сидить
І в двері крадькома зорить.


XVIII


Він знак подасть - і всі тупочуть;
Він п'є - всі п'ють і всі кричать;
Він засміється - всі регочуть;
Насупить брови - всі мовчать;
Він там хазяїн, річ видима:
І з пожвавілими очима
Татьяна, хоч іще тремтить,
Насміла двері прочинить...
Враз вітер поривом нежданим
Згасив тремтячий ряд огнів,
Жахаючи домовиків;
Онєгін зором полум'яним
На них поглянув, далі встав
І до дверей попрямував.


XIX


І страшно стало; і квапливо
Метнулась Таня утікать:
Несила! Рветься нетерпливо
І з жаху хоче закричать,-
Дарма! Євгеній на порозі.
Перед потворами, в тривозі,
З'явилась діва; дикий сміх
Перекотився; очі всіх,
Копита, хоботи пістряві,
Всі роги та хвости чудні,
Всі ікла й пальці костяні,
Всі вуса й язики криваві -
До неї! Вся страшна сім'я
Кричить одно: моя! моя!


XX


- Моя! - сказав нараз Євгеній,
І все розвіялось як дим.
Сама у темряві студеній
Татьяна зосталася з ним.
Нема й сліда страшної зграї!
Онєгін Таню пригортає32,
До лави у кутку веде
І голову свою кладе
Їй на плече. Аж Ольга входить
І Ленський; огник враз майнув;
Онєгін руку замахнув,
І дико він очима водить,
Грізні вигукує слова,-
Ні мертва Таня ні жива.


XXI


І раптом гнівною рукою
Ножа Онєгін ухопив -
І Ленський пада; все імлою
Заслалось; жахно продзвенів
У пітьмі крик... земля здригнулась...
І Таня злякана проснулась...
А ясне сонце вже зійшло
І крізь шибок замерзле скло
Промінням пурпуровим грає;
Немов Аврора, осяйна,
Легка, як ластівка дрібна,
В кімнату Ольга прибігає,
"Ну,- каже,- признавайсь мені,
Кого ти бачила вві сні?"


XXII


А та сестри й не помічає,
В постелі з книгою лежить,
Листки у ній перегортає
І, заклопотана, мовчить.
Хоч сторінки ті й не містили
Поетів чарівної сили,
Ні мудрих істин, ні картин,
Але й Вергілій, і Расін,
І Скотт, і Байрон, і Сенека,
І навіть Дамських Мод Журнал
Будив у серці менший пал:
То, друзі, був Мартин Задека33,
Глава халдейських мудреців,
Тлумач, одгадник людських спів.


XXIII


Сей мудрий твір, достойний шани,
Купець мандрований завіз
І для мрійливої Татьяни,
По торзі мало не до сліз,
Оддав за три ще й половину,
Докинувши стару Мальвіну
І, від щедротної руки,
Ладу базарного байки,
Граматику, дві Петріади
Та Мармонтеля третій том.
Задека порваний кругом,
Для Тані - джерело розради,
Всякчас він серце веселить
І нерозлучно з нею спить.


XXIV


Щоб зрозуміти сон таємний,
Татьяна книгу ту взяла
І зміст розгадувати темний
З тривожним серцем почала.
Вона порядком абетковим
Знаходить слово там за словом:
Бір, буря, вал, ведмідь, гора,
Місток, метелиця, мара
І далі. Та Мартин Задека
Сказав лиш дівчині сумній,
Що у житті судилась їй
Путь, невесела і далека.
По тому кілька днів вона
Була тривожна і сумна.


XXV


Та от багряною рукою34
Світанок з ранішніх долин
Виводить з сонцем за собою
Веселе свято іменин.
Ще зранку Ларіни стрічали
Гостей-сусідів; під'їжджали
Вони в кибитках, у бричках,
В тяжких дормезах і в санях.
Весь дім у гаморі, в тривозі;
Десятки одягів і лиць,
Собачий гавкіт, писк дівиць,
Шум, гомін, натовп на порозі,
Уклони, поцілунки, сміх,
Крик годувальниць, плач малих.


XXVI


Пан Пустяков, масний та ситий,
З товстою жінкою приспів;
Гвоздін, хазяїн знаменитий,
Володар голих мужиків;
Скотиніни при діток зграї -
Найменше лиш два роки має,
Найстарший - в тридцять увійшов;
Франт повітовий Пєтушков;
Мій брат двоюрідний Буянов,
В пуху, в кашкеті з козирком35
(Усім відомий він кругом),
І радник вислужений Флянов,
Шахрай, хабарник, лепетун,
Обжера, блазень і брехун.


XXVII


З сім'єю пана Харликова
З'явивсь в рудому парику
Мосьє Тріке, що із Тамбова
Прибув у глушину сільську.
Француз правдивий, він зарані
Куплет приготував Татьяні
На спів, що знали й ви самі:
Reveillez vous, belle endormie*,
В кінці старого альманаху
Містився давній цей куплет;
Тріке, догадливий поет,
Його на світ явив із праху,
І сміло - замість belle Nina**
Поставив belle Tatiana***.

-----------------------
* Прокинься зо сну, красуне (франц.).- Ред.
** Прекрасна Ніна (франц.).- Ред.
*** Прекрасна Татьяна (франц.).- Ред.


XXVIII


Аж от, серед вітань веселих,
Панянок вистиглих кумир,
Утіха матінок дебелих,
Приїхав ротний командир.
Ввійшов... Ах, новина велика!
Приїде полкова музика!
Наказ полковника такий.
О, радість: буде бал гучний!
Дівчиська загодя стрибають36;
Та мить обіду надійшла.
Простують пари до стола.
Панни з Татьяною сідають;
Мужчини проти. Хрест кладуть
І круг стола, як рій, гудуть.


XXIX


Притихли голоси веселі,
Уста жують. З усіх боків
Бринять чарки, гримлять тарелі,
Лунає передзвін ножів.
Та незабаром гості знову
Здіймають запальну розмову.
Ніхто не слухає, кричать,
Сміються, сваряться, пищать.
Враз двері навстіж. Ленський входить,
І з ним Онєгін. "Пізно як!" -
Кричить хазяйка. Чемно всяк
Гостям новим стільці відводить,
Велика метушня зайшла;
Двох друзів садять до стола.


XXX


Вони сидять навпроти Тані.
Бліда, як місяць-молодик,
І тріпотливіша від лані,
Вона, не зводячи повік,
Немов застигла: дише важко,
Горить огнем; їй душно, тяжко;
Вітань запізнених гостей
Вона не чує; із очей
Сльоза политися готова;
От-от зомліть вона могла,
Але до рук себе взяла
І, тихе прошептавши слово,
Мовчуща, при столі гучнім,
Лишилась в розпачі німім.


XXXI


Всіх явищ трагіко-нервічних,
Зомлінь дівочих та плачів,
Як ворогів своїх одвічних,
Євгеній здавна не любив.
Гостей веселих рій шумливий
Уже гнівив його, та діви
Тривога млосна і палка
Розлютувала дивака.
Ні, Ленському не подарує
Він цеї послуги повік!
Йому відплату він прирік
І загодя вже тріумфує.
Тим часом він гостей усіх
У мислях підійма на сміх.


XXXII


Звичайно, Танину тривогу
Він не один помітить міг,
Та всіх цікавив, слава богу,
В хвилину ту масний пиріг
(На горе, трохи солонавий).
Та от після м'ясної страви
Перед солодким бланманже
Цимлянське подають уже;
За ним чарки тонкі, довгасті,
Як ніжна талія твоя,
Зізі, укоханко моя,
Кристал душі моєї, щастя,
Любові звабної фіал,
Що викликала п'яний шал!


XXXIII


Пляшки засмолені відкрито
З веселим ляскотом; вино
Шипить; поважно й гордовито,
Куплетом мучений давно,
Мосьє Тріке встає; розмова
Нараз ущухла бенкетова.
Татьяна ніби нежива;
Француз, фальшуючи, співа
Куплет свій. Оплески і крики
Його вітають. Віддала
Уклін Татьяна, як могла;
Поет і скромний, і великий
За неї перший чарку п'є
І їй куплет передає.


XXXIV


Зайшли привіти, побажання;
Складає Таня дяку всім;
Євгеній мусив привітання
Сказати теж, але чудним
Жалем забилось серце в нього:
Побачивши її тривогу,
Він мовчки уклонився їй,-
Та дивно глянув із-під вій.
Хто зна - чи на сердечні болі
Він спочуття в ту хвилю мав,
Чи, може, лиш кокетував;
Хто знає, мимохіть чи з волі,
Та ніжність погляд той явив:
Він серце Тані оживив.


XXXV


Всі до вітальні йдуть шумливо,
Встають, стільцями грюкотять;
Так бджоли з улика на ниву
З гудінням радісним летять.
Задовольнившися обідом,
Сусід сопе перед сусідом;
Розмова дам - при коминку;
Панянки шепчуться в кутку;
Столи зелені вже розкрили:
Завзятих кличуть картярів
Бостон і ломбер стариків
І віст, що й досі серцю милий,-
Одноманітні з давнини
Нудьги жадібної сини.


XXXVI


Вже восьмий робер догравали
Герої віста, сім разів
Вони місця переміняли,-
І чай приносять. Я злюбив
Час визначать обідом, чаєм,
Вечерею. Години знаєм
Ми з певних на селі прикмет:
Тут шлунок - вірний наш брегет;
До речі, висловлю признання,
Що мову я свою веду
Так само часто про їду,
Напої, бе?нкети, гуляння,
Як сам божественний Омір*,
Він, тридцяти століть кумир!

------------------
* Омір - Гомер.- Ред.


XXXVII. XXXVIII. XXXIX


Круг столу ґречно посідали
Панянки - мирно чаювать;
Аж несподівано із зали
Фагот із флейтою бринять.
Утішений музики громом,
Забувши чашку чаю з ромом,
Паріс тутешній, Пєтушков,
До Ольги прудко підійшов,
До Тані - Ленський, Харликову,
Панянку переспілих літ,
Бере тамбовський наш піїт,
Помчав Буянов Пустякову,
І в залу висипали всі,
І бал пишається в красі.


ХL


Колись у цьому я романі
(Прошу початок пригадать)
Хотів на жвавий лад Альбані
Бал петербурзький описать;
Шкода! Удавшись в марнослів'я,
Про дамські ніжки лиш зумів я
Припом'янути в тих рядках.
По ваших люблених слідах,
О ніжки, годі вже блукати!
Пора, забувши юні дні,
Набратись розуму мені,
Діла і мову виправляти,
І в зошиті під знаком п'ять
Ліричні відбіги спинять.


ХLІ


Одноманітний і безумний,
Як вихор юних днів і мрій,
Кружляє вальса вихор шумний,
Мелькають пари по одній.
Провчити Ленського поклавши.
Онєгін, усміх заховавши,
Іде до Ольги, стан обвив,
У бистрім танці закрутив
І на стілець її саджає,
Тихенько, ніби віч-на-віч,
Про те про се заводить річ,
І знов танець розпочинає.
Всі здивувались. Ленський сам
Не хоче вірити очам.


ХLIІ


Мазурка розляглась. Бувало,
Як загримить мазурки звук,
У пишній залі все дрижало,
Ламав підлогу закаблук,
Тряслися, деренчали рами;
Тепер не те: і ми, і дами
Паркетом плинемо сковзьким;
Лишень у закутку глухім
Мазурка й досі зберігає
Ознаки давні: і стрибки,
І довгі вуса, й каблуки
Ті самі; тут їх не зміняє
Химерна мода, наш тиран,
Біда сучасних росіян.


ХLІІІ. ХLІV


Буянов, братик мій завзятий,
Враз до Онєгіна підвів
Татьяну й Ольгу - вибирати
Одну до танцю повелів.
Онєгін Ольгу вибирає
Схилившись, ніжно промовляє
Якийсь банальний мадригал
І руку тисне. Юний пал
Дівочих гордощів розлився
Рум'янцем на її щоках.
Все бачив Ленський. У грудях
Огонь ревнивий розгорівся;
Проте, стримавши гнівний тон,
Він кличе Ольгу в котильйон.


ХLV


Не може Ольга. Що? Не може?
Так, так, бо слово вже дала
Онєгіну. О боже, боже!
Що чує він? Вона могла...
Іще дитя,- а вже зрадлива,
Уже кокетка пустотлива!
Уже навчилась хитрувать,
Уміє слово вже ламать!
Яка образа і покара!
Мов грім серед ясного дня! -
Він вибіг, скочив на коня
І мчиться. Пістолетів пара,
Дві кулі - рада лиш одна,
Щоб змити кривду цю до дна!

Глава шоста

La, sotto i giorni nubilosi e brevi,
Nasce una gente a cui l'morir non dole.
Petr.*

I


Онєгін, з Ольгою сидівши,
Відсутність друга постеріг;
Бажання помсти вдовольнивши,
Нудьгу прогнати він не міг.
За ним і Ольга позіхала,
Очима Ленського шукала,
І нескінченний котильйон
Її томив, як прикрий сон.
Нарешті кличуть до вечері.
Постелі стелять; для гостей
Широке місце від сіней
Аж до дівочої, по двері.
Онєгін тільки з-між усіх
Додому рушив на нічліг.

-------------------
* Там, де дні хмарні й короткі, родиться плем'я,
якому вмирати не боляче. Петр[арка] (італ.).- Ред.


II


Все спить: у залі для гостини
Хропе дебелий Пустяков
Біля дебелої дружини.
Гвоздін, Буянов, Пєтушков
І Флянов, трохи занепалий,
В їдальні на стільцях лежали,
А на долівці, у кутку,-
Тріке в фуфайці й ковпаку.
Панянки в горницях Татьяни
Та Ольги сплять невинним сном.
Сама журливо під вікном,
Повита променем Діани,
Татьяна лиш не спить бліда,
На темне поле погляда.


III


Його негадана поява,
І ніжність погляду чудна,
І мова з Ольгою ласкава,-
Таке це дивне все! Вона
Його не може зрозуміти;
Та як у серці погасити
Пекучі ревнощі! Стиска
Їй серце, як страшна рука,
Печаль. Безодня роз'яріла
Немов під нею клекотить...
"Загину,- Таня шепотить,-
Від нього і загибель мила.
Навіщо марно нарікать?
Від нього щастя не чекать!"


IV


Вперед, вперед, моя істор'є!
Особа кличе нас нова.
В п'яти верстах од Красногор'я,
Де виріс Ленський, прожива
Та благоденствує й донині
По-філософському в пустині
Зарєцький, за минулих днів
Отаман зграї картярів,
Гультяй і зух, трибун трактирний.
Тепер - з початком сивини -
Сімейства батько без жони,
Надійний друг, поміщик мирний
І навіть чесний чоловік:
Так виправляється наш вік!


V


Облесний люд колись в околі
Його за смілість вихваляв:
На п'ять він сажнів із пістоля
У туза справді поціляв.
Та й те сказать, у справжнім бої,
Одваги повний огняної,
Він одзначився, серед дня
В багно звалившися з коня,
Мов хлюща п'яний, і дістався
В полон французам без тривог
Новітній Регул, честі бог,
Він знов би у неволю дався,
Щоб кожен ранок, по зорі,
Хилити наборг у Вері37.


VI


Умів він друзів веселити,
Дурного підіймать на сміх,
Розумного у дурні шити
Чи спотайна, чи при усіх,
Хоч деякі дотепні штуки
І не минались без науки,
І він, на радість ворогам,
Вклепатись часом міг і сам.
Він майстер був посперечатись,
І гостро, й тупо відказать,
І передбачливо мовчать,
І передбачливо змагатись,
Підбити друзів молодих
І на бар'єр поставить їх,


VII


Або до миру нахилити,
Щоб пообідати в гурті,
А потім наклеп розпустити,
Як то поводиться в житті.
Sed alia tempora!* Буяння
(Як і солодкий сон кохання)
Минає по весні людській.
Як я сказав, Зарєцький мій
Під тінь черемшин та акацій
Від бур сховався під кінець
І там, як істинний мудрець,
Капусту садить, мов Горацій,
Качок розводить та гусей
І учить азбуки дітей.

------------------
* Але часи інші! (лат.).- Ред.


VIII


Був не дурний він; мій Євгеній,
Не шанувавши серця в нім,
Любив думки його - не вчені,
Та глуздом натхнуті живим.
Він залюбки з ним зустрічався,
Отож ніяк не здивувався,
Коли об ранішній порі
Його побачив на дворі.
Той увійшов, почав розмову,
Почавши, скоро сам урвав
І, усміхаючись, подав
Йому записку юнакову.
Онєгін, ставши при вікні,
Проглянув літери дрібні.


IX


То був приємний, благородний,
Короткий виклик, чи картель:
Поет, узявши тон холодний,
Ним кликав друга на дуель.
Онєгін у недовгій мові
Того доручення послові
Сказав, що завжди радий він.
Оддавши ввічливий уклін,
Зарєцький вийшов із покою;
Багато дома мавши справ,
Він бути довше не бажав.
А що Євгеній? Самотою
Себе він гостро засудив,
Що нерозважно так чинив.


X


І справді: зміркувавши строго,
Він визнав у думках своїх,
Що досить наробив лихого:
По-перше, підійняв на сміх,
Досаді давшись понад міру,
Любов несміливу і щиру;
По-друге: хай собі юнак
Шаліє; це ж природно так
У раннім віці. Занехаяв
Євгеній дружбу, що велить
Себе в цій справі появить
Не м'ячиком дурних звичаїв,
Не самолюбним хлопчаком,
А мужем з честю та умом.


XI


Він мав би злагоду явити,
А не їжачитись, як звір.
Повинен був він пом'якшити
Юнацьке серце. "Та про мир
Тепер шкода вже і гадати...
До того ж,- мислить він,- завзятий
Устряв до цього дуеліст,
На брехні й наклепи артист.
Звичайно, я б зневажить радий
Всі вигадки лепетуна,-
Та людський сміх, юрба дурна..."
І от уже вам суд громади!38
Пружина честі, наш кумир!
От владар світу з давніх пір!


XII


Тяжкого нетерпіння повний,
Поет на відповідь чекав,-
І от сусід багатомовний
Її з поважністю подав.
Тож любо ревності шаленій!
Боявся Ленський, щоб Євгеній
На жарт усього не звернув
І хитрощами не минув
Його погрозного пістоля.
Тепер умовлено, щоб їм
Зустрітись при млині старім,
Де навзаєм судила доля,
Як тільки-но займеться світ,
Ціляти в скроню чи в живіт.


XIII


Кокетку кленучи душею,
Кипучий Ленський намір мав
Не зустрічатись більше з нею;
То він на сонце поглядав,
То на годинник свій дивився -
І у сусідок опинився.
Таївши задуми свої,
Хотів збентежить він її,
Та де там! Оленька зустріла
Його на отчім рундуці
З веселим сміхом на лиці,
Немов надія легкокрила,
Рум'яна, жвава, чарівна,
Як і раніш, була вона.


XIV


"Чому втекли ви так зарання?" -
Від неї перший запит був.
І всі недавні почування
Бідаха, змішаний, забув.
Що діять ревнощам жорстоким
Перед таким невинним оком,
Перед дитячим цим чолом,
Перед душі її теплом!..
І Ленський, чарами повитий,
Її кохання бачить знов,
І гнів у нього перейшов,
І він ладен її простити,
Тремтить і не знаходить слів,
Він знов щасливий, знов ожив...


XV. XVI. XVII


І знову хмурий, посмутнілий
Від дум, що мучать і гнітять,
Не має Володимир сили
Вчорашнє Ользі нагадать;
Він мислить: "Буду їй спаситель;
Не стерплю я, щоб спокуситель
Огнем зітхання і похвал
Збудив у ній гріховний пал;
Щоб ніжну лілії стеблину
Гробак отруйний підточив,
Щоб доранковий квіт одцвів,
Розцвівшися наполовину".
Це значило, читачу мій:
Піду я з другом на двобій.


XVIII


Коли б то знав він, що за рана
Татьяну мучила й пекла!
Коли б то відала Татьяна,
Коли б дізнатися могла,
Що за холодний склеп могили
Змагаться з Ленським вийде милий;
Ах, може б, ще її любов
Їх дружбу воскресила знов!
Але чуття її палкого
Іще ніхто не відгадав.
Онєгін, знаючи, мовчав;
Вона таїла муку строго;
Одна б лиш няня знать могла,
Та недогадлива була.


XIX


То говіркий, то сумовитий,
Весь вечір Ленський примхував;
Та звісно - муз натхненні діти
Усі такі: то він сідав,
Нахмурившись, за клавікорди
І брав на них самі акорди,
То, в Ользі утопивши зір,
Шептав: "Щасливий я, повір!"
Та їхати пора. Стискалось
У нього серце, як вона
Із ним прощалась, чарівна;
Воно неначе розривалось.
Вона в обличчя зазира:
"Що з вами?" - "Так!" - І геть з двора.


XX


Удома він свої пістолі
Оглянув, потім їх відклав
І, щоб утишить серця болі,
З полиці Шіллера узяв;
Та мисль одна його тривожить,
Чуття примовкнути не можуть,
І Ольги образ молодий
Стоїть в очах, немов живий.
Тож книгу Ленський закриває,
Бере перо; його рядки,
Бредні любовної зразки,
Дзвенять і ллються. Їх читає
Поет в ліричному огні,
Як Дельвіг п'яний в час гульні.


XXI


Ті вірші й досі уціліли,
На спогад перейшли мені:
"Куди, куди ви відлетіли,
Весни моєї красні дні?
Що день новий мені готує?
За ним даремно зір слідкує,
В глибокій тьмі таїться він.
Байдуже: є закон один.
Впаду я, вражений стрілою,
Чи мимо пролетить вона,
Все благо: діяння і сна
Свій час надходить за чергою;
Благословен і день ясний,
Благословен і час нічний!


XXII


"Заграє промінь зоряниці,
І день яскравий заблищить,
А я - в таємну тінь гробниці
Зійду, як доля повелить,
І пам'ять юного поета
Поглине тиховода Лета,
Забуде світ мене; а ти
Чи прийдеш, діво красоти,
Слізьми скропити вінця урни
І думать: він мене любив,
Мені єдиній присвятив
Сумного дня світання бурне!
О друже мій, о раю мій,
Прийди, прийди, навік я твій!.."


XXIII


Так в'яло й темно він, читачу,
Писав (це романтизмом звуть,
Хоч романтизму тут не бачу
Нітрохи я; та далі в путь!)
Аж перед ранньою порою,
Схилившись тихо головою,
На моднім слові ідеал
Заснув він, вичерпавши пал;
Та тільки сонна одволога
Йому торкнулася чола,
Сусіда постать увійшла
І каже Ленському з порога:
"Вже сьома: уставати час.
Онєгін, певно, жде на вас".


XXIV


Та помилявся він. Євгеній
В той час немов убитий спав;
Уже в напівімлі студеній
Аврору півень привітав,-
Онєгін спить собі глибоко.
Вже сонце котиться високо,
І сніг летючий мерехтить
І в'ється,- він іще лежить.
М'якою ковдрою покрившись,
Іще над ним літає сон.
Нарешті шовк легких запон
Він одкриває, пробудившись,
І бачить, що давно пора
Йому рушати із двора.


XXV


Він швидко дзвонить. Прибігає
Француз Гільйо, його слуга,
Халат на пана накидає,
Надіть пантофлі помага.
Спішить Онєгін одягатись,
Слузі наказує зібратись
Із ним в дорогу снігову,
Шкатулу взявши бойову.
Готові коні нетерпливі.
Він сів і до млина летить.
Примчались. Він слузі велить
Лепажа39 вироби жахливі
Нести за ним,- а коням стать,
Де в полі два дубки стоять.


XXVI


Тим часом, як у неспокої
Фатальних Ленський ждав хвилин, -
Знавець механіки сільської,
Зарєцький правив щось про млин.
Аж от Онєгін. Він пробачить
Їх просить. "Але що ж це значить,
Мій пане? Де ваш секундант?" -
В дуелях класик і педант,
Методі вірний був Зарєцький
І дозволяв людину в рай
Послать не на галай-балай,
А як велить закон мистецький,
Як наші предки завели
(За це він вартий похвали).


XXVII


"Мій секундант? Прошу, панове:
Ось він, monsieur Guillot, мій друг.
Я певен: згодитесь його ви
Прийняти в наш високий круг;
Хоч невідома він людина,
Та чесний, далебі, хлопчина".
Зарєцький губу прикусив,
Онєгін Ленському повів:
"Що ж, почнемо?" - "Я рад почати".
Пішли за млин. Зарєцький взяв
Хлопчину чесного, почав
З ним договора укладати.
Тим часом вороги самі
Стояли, хмурі та німі.


XXVIII


Так... вороги! Чи то ж давно їм
Серця ненависть повила?
Чи то ж давно із супокоєм
Трапезу, мислі і діла
Ділили друзі? Нині крові,
Неначе вороги спадкові,
Жадають, як в страшному сні,
Один одному в тишині
Вони готують кулю згубну...
А що, як сміхом це кінчить,
Як рук своїх не багрянить,
Як розійтися миролюбно?..
Та серце слухати своє
Фальшивий сором не дає.


XXIX


От пістолети заблищали,
Гримить об шомпол молоток.
Дві кулі у стволи загнали,
І цокнув зведений курок.
От на полицю сіруватий
Посипавсь порох - і зубчатий,
Надійний кремінь звівся знов.
За пень високий одійшов
Monsieur Guillot зніяковілий.
Останні сказано слова.
Ретельно кроків тридцять два
Зарєцький виміряв умілий;
Плащі двобійники зняли
І пістолети узяли.


XXX


"Зіходьтесь!"
І вони поволі
Пройшли, спокійні, мовчазні,
Ще не підводячи пістоля,
Чотири кроки ті страшні,
Чотири сходини смертельні.
Як приписи велять дуельні.
Євгеній зброю підійняв
І націлятися почав.
Ще кроків п'ять - одна хвилина -
І Ленський теж підводить бронь, -
Та раптом вибухнув огонь -
Онєгін вистрілив... Година
Прийшла рокована: поет
Безмовно ронить пістолет,


XXXI


Кладе собі на груди руку
І падає. Туманний зір
Відображає смерть, не муку.
Так іноді по схилу гір,
У сяйві раннього світила,
Поволі пада сніжна брила.
Облитий холодом страшним,
Онєгін нахиливсь над ним,
Говорить, кличе... та намарне:
Його немає вже. Співець
Найшов дочасний свій кінець!
Дихнула буря, квіт прегарний
Зів'яв на ранішній зорі,
Погас огонь на вівтарі!..


XXXII


Недвижно він лежав. Таємна
Була печать його чола.
В грудях димилась рана темна,
І струмнем відти кров текла.
Ще тільки-но хвилину тому
В натхненні жив він молодому,
Ненависть відав і любов,
Цвіло життя, кипіла кров;
Тепер, як в домі спорожнілім,
Запала вічна тишина;
Сім'я роз'їхалась гучна,
Забито двері, вікна білим
Замазано. Усюди тьма.
Хазяйки і сліда нема.


XXXIII


Приємно лезом епіграми
Невдаху-ворога дражнить,
Коли, сердитіш до нестями,
Схиливши роги, він стоїть
І в дзеркалі свойого виду
Пізнать не хоче, повен стиду,
Чи простодушно визнає:
Обличчя, друзі, це моє!
Ще приємніше сталь холодну
На нього тихо підіймать
І в білий лоб йому цілять,
Узявши відстань благородну;
Та розлучить його з життям,-
Навряд чи це приємно вам.


XXXIV


Коли ж од вашого пістоля
Ваш юний приятель поліг,
Що слова, може, мимоволі,
Стримати на устах не міг
І вас образив при чарчині,
Чи й сам, піддавшися хвилині,
Вас гордо викликав на бій,-
Скажіть: які в душі своїй
Ви затаїли б почування,
Його уздрівши на землі
З печаттю смерті на чолі,
Як непорушний, без дихання,
Поволі він закостенів
І вже не чує марних слів?


XXXV


Страждання сповнений тяжкого,
Євгеній схилений поблід,
На друга дивлячись німого.
"Ну що ж? Умер",- сказав сусід.
Умер!.. Страшне почувши слово,
Здригнувсь Онєгін і раптово
Покликав слуг своїх і йде.
Зарєцький бережно кладе
На сани труп похолоділий,
Додому скарб везе страшний.
Почувши мертвого, як стій
Од жаху коні захропіли,
Удила пінять і гризуть
І, як стріла, помчали в путь.


XXXVI


Вам жаль поета, друзі милі,
Що в самім розквіті надій,
У свіжій молодості й силі,
Дитя в дорозі життьовій,
Зав'яв! Де молоде буяння,
Де благородне поривання
Чуттів і мислей молодих,
Високих, ніжних, огняних?
Де хвилі буйної любові,
Жадоба чесного труда
І страх пороку і стида,
І ви, примари юнакові,
Ви, мрії першої весни,
Поезії святої сни!


XXXVII


Можливо, для добра людського
Чи хоч для слави він родивсь,
І оддзвін співу голосного
Не умовкаючи б котивсь
У даль віків. По сходах світу
Він на вершину гордовиту
Ступив би, гордість поколінь.
Його многострадальна тінь
Забрала, може, із собою
Святу, велику таїну,
Животворящу і ясну,
І за могильною стіною
Не долетить прославний дзвін,
Благословення всіх племін.


XXXVIII. XXXIX


А може, й так: поета ждало
Звичайне на землі життя.
Натхнення б юне відбуяло,
Огонь би згас без вороття.
Багато в чім би він змінився,
Розстався б з музами, женився,
Ріжки на лоб собі придбав,
В халаті б жив та поживав,
Спізнав би світ цей без омани,
Пив, їв, товстішав, спав, потів,
В подагрі ногу волочив
І врешті, як отець коханий,
На ліжку б вік свій закінчив
Між баб, дітей та лікарів.


ХL


Та хай у далечі темніла
Чи інша доля, чи така,-
Поета мрійного убила,
Читачу, другова рука!
Є місце: в тиші староденній,
Де жив улюбленець натхнення,
Корінням дві сосни зійшлись;
Струмки під ними розлились
І в луг розбіглись недалекий.
Там ратай любить спочивать
І жниці воду набирать
Опівдні у дзвонисті глеки;
Там під покровом верховіть
Немудрий пам'ятник стоїть.


ХLІ


Під ним (як дощик починає
Весняний прибивати пил)
Про Волгу-матінку співає
Пастух, ладнаючи постіл,
І городянка чепуриста,
Прибувши спочивати з міста,
Як верхи проїздить вона,
Між нивами сама одна,
Коня свого там зупиняє,
І, від лиця одвівши флер,
Наймення того, хто помер,
Очима бистрими читає,-
І сльози, блиснувши з-під вій,
Туманять ясні очі їй.


ХLII


І тихо їде в чистім полі,
Пойнята мріями, вона;
Тоді про Ленського, про долю
Думки снувати почина,
Гадає: "Як-то Ольга нині?
Тужила довго в самотині,
Чи скоро сліз пройшла пора?
І де тепер її сестра?
Де той відлюдник і злостивець,
Той ворог модний модних дам,
Дивак, розсварений з життям,
Поета юного убивець?"
Колись, за кілька, може, літ,
Складу про все докладний звіт,


ХLIІI


Та не тепер. Хоч я, читачу,
Мого героя і люблю,
Та інший час йому призначу,
А зараз кину без жалю.
Літа до прози нахиляють,
Грайливу риму проганяють,
І я за нею - жаль сказать -
Став лінивіше упадать.
Нема колишньої охоти
На давній віршувати лад;
Нових думок суворий ряд,
Нові, не знані ще турботи
В житейськім шумі, в тишині
Тривожать мирний сон мені.


ХLIV


Спізнав я інші поривання,
Спізнав невідану печаль;
Нема для перших уповання,
А давньої печалі жаль.
О де ви, де, солодкі мрії?
Де ваша рима - молодії?
Невже і справді під кінець
Зав'яв юнацький мій вінець?
Невже признати довелося
Без мудрих елегійних слів,
Що не вернуть весняних днів
(Як жартома казав я досі)?
Невже зав'яв мій юний цвіт?
Невже надходить тридцять літ?


ХLV


Так, південь мій настав, панове.
Це мушу вам сказати я.
Що ж, попрощатись я готовий,
О люба молодість моя!
Спасибі за хвилини щасні,
За сум, за пориви прекрасні,
За бурі, за бенкетний грім,
За все, за все в житті моїм
Спасибі щире. В самотині
У шумі людськім я прожив
З тобою досить милих днів.
Доволі! З чистим серцем нині
Я рад на шлях новий ступить,
Пора настала відпочить.


ХLVІ


Дай оглянусь. Прощайте, ниви,
Де в тиші пропливали дні,
Де знав я пристрасті, щасливий,
Чи марив у лінивім сні.
А ти, натхнення, ти, крилате,
Тебе прошу я прилітати!
Дрімоту серця оживляй,
У закуток мій прилітай,
Не дай заснуть душі співцевій,
Похолодіти й зачерствіть,
А далі й зовсім скам'яніть
У людській метушні дешевій,
У цім багнищі, де загруз
Між друзів і служитель муз!40

Глава сьома

Москва, Росії дочко люба.
Де рівну ми тобі найдем?
Дмитрієв

Як рідну не любить Москву?
Баратинський

Зневага до Москви!
З мандрівки недарма!
Де ж ліпш?
- Де нас нема.
Грибоєдов

І


Весняним гонені промінням,
Із гір потоками сніги
Вже позбігали з буркотінням
На позаливані луги.
Крізь ясний сон природа мила
Свій ранок усміхом зустріла;
Палають сині небеса;
Лісів прозора ще краса
Немовби пухом зеленіє.
На поле бджілка золота
Збирати подать виліта,
Долина сохне і рябіє,
Стада шумлять, і соловей
Співає в німоті ночей.


II


О весно, весно! Час любові!
Який несеш мені ти сум,
І млосне хвилювання крові,
І хвилювання млосних дум!
З яким тяжким замилуванням
Я упиваюся диханням
Солодковійної весни
Серед сільської тишини!
Чи не для мене раювання,-
І все, що серце веселить,
Все, що сіяє, що блищить,
Утому лиш і нудьгування
Вливає в душу що німу,
Що всюди бачить тільки тьму?


III


Чи ми не раді повороту
Листків, опалих восени,
Гірку лиш чуємо скорботу
В новому шелесті весни?
Чи наше око, що вбачає,
Як цвіт природи воскресає,
Пригадує зів'ялий цвіт
Навіки вмерлих наших літ?
І, може, серце наше знову
У поетичнім бачить сні
Своєї молодості дні,
І далеч мрії загадкову,
І образ милої живий,
І ніч, і місяць чарівний...


IV


Не гайтесь, лінюхи дрімливі,
Епікурейці-мудреці,
Ви, учні Лєвшина41 щасливі,
Ви, тиші красної співці,
Ви, сіл околишніх Пріами,
І ви, чутливо-ніжні дами,
Весна до себе кличе вас,
Тепла, квіток, роботи час,
Пора проходок в чистім лузі,
Пора спокусливих ночей!
В поля, утіху для очей,
Спішіть, спішіть, кохані друзі,
В бричках, каретах, на візках,
Міський отрушуючи прах!


V


І ви, читачу мій ласкавий,
В своїй колясці виписній
Покиньте місто і забави,
Порі пристойні зимовій;
З моєю музою легкою
Над безіменною рікою
Послухаємо шум гаїв
Там, де недавно, взимку, жив
Євгеній мій на самотині,
В неробстві тихім і гіркім,
Де Таня стрілася із ним
І де його немає нині...
Нема! Печальний тільки слід
Лишив він для майбутніх літ.


VI


Між гір, що піднеслись півколом,
Туди ходімо, де струмок,
В'ючись, біжить зеленим полем
Крізь юний липовий гайок.
Там ніжна пісня солов'їна
Дзвенить всю ніч; цвіте шипшина
І чути плескіт джерела,-
Плита могильна там лягла
В тіні двох сосен пристарілих,
І напис так нам промовля:
"Взяла тут Ленського земля,
Що згинув рано смертю смілих,
Тоді-то, у таких літах.
Хай мирно спить поетів прах!"


VII


Там віти со?сна нахиляє,
І ранній порив вітерця,
Бувало, там вінок гойдає
Над гробом бідного співця.
Бувало, пізньою порою
Сестра приходить із сестрою,
І плачуть в сяєві нічнім
Удвох над каменем тяжким.
Та нині... пам'ятник журливий
Забуто. Весь він в бур'яні.
Вінка нема вже на сосні.
Пастух лиш немощний і сивий
Сидить там, лико плетучи
Та пісню довгу ведучи.


VIII. IX. X


Мій бідний Ленський! Сумування
Було не довге по тобі.
Не молодій, квітучій панні
Без краю плакати в журбі.
Шкода! Найшовся скоро другий,
Що юне серце, повне туги,
Любовним шепотом приспав,
Улан її зачарував,
Улан скорив її красою...
І наша Оля під вінцем
З ним поруч перед вівтарем,
З похиленою головою,
З огнем в опущених очах,
Таїть усмішку на устах.


XI


Мій бідний Ленський! За межею,
Де вічність криє таїну,
Чи засмутився ти душею,
Фатальну вчувши новину,
Чи, може, тихі води Лети
Приспали муки всі, поете,
І в сні блаженному твоїм
Здається світ увесь німим?..
Так! Забуття чекає в гробі
Усіх нас. Мовкне відгук слів
Коханок, друзів, ворогів,-
І тільки в непристойній злобі
Хор спадкоємців не вгава,
Свої доводячи права.


XII


Тож скоро любий голос Олі
В родині Ларіних змовка.
Улан, своїй покірний долі,
Із нею їде до полка.
Слізьми гіркими умивавшись,
Старенька, з донею прощавшись,
Здавалось, ледь жива була,-
А Таня плакать не могла;
Лише смертельно поблідніло
Її лице з таємних мук,
Коли всі вийшли на рундук
І все, прощаючись, шуміло
Округ карети молодих,
Проводячи в дорогу їх.


XIII


І оком, сповненим туману,
Вона дивилась їм услід.
Шкода! Покинула Татьяну
Подружка найлюбіших літ,
Її голубка яснокрила,
Її сестра, порада мила,
У даль полинула навік,
Як присуд долі їй прирік.
Мов тінь, без цілі Таня бродить,
Зорить на опустілий сад...
Ніде, ні в чім нема відрад,
І думам пільги не знаходить
Вона в приглушених сльозах,
І рветься серце у грудях.


XIV


І в цій жорстокій самотині
Сильніш любов її горить,
І про Онєгіна віднині
Говорить серце їй щомить.
Уже його їй не стрічати,
Вона повинна проклинати
Того, хто Ленського убив;
Та вмер поет... туман покрив
Про нього спомин. Наречена
Уже за іншого пішла.
Поета пам'ять проплила,
Як диму смужка золочена,
Два серця тільки ще за ним
Сумують, може... Що ж по тім?


XV


Був вечір. Небо меркло. Води
Струмились тихо. Хрущ гудів.
Уже замовкли хороводи;
Уже за річкою горів
Огонь рибальський. В полі чистім,
У сяйві місяця сріблистім,
Повита мріями, смутна
Татьяна довго йшла одна.
Ішла, ішла. Перед собою
Вона зненацька бачить дім,
Село й діброву попід ним
І сад над світлою рікою.
Побачила - і серце в ній
Тривозі віддалось чудній.


XVI


Вагання душу їй сповняють.
"Піти вперед, піти назад?
Його нема. Мене не знають...
Поглянути на дім, на сад..."
І з пагорба Татьяна сходить,
Дух затаївши; далі зводить
Зачудування повний зір...
І входить на безлюдний двір,
Собаки кинулись до неї;
Двірських десяток хлопчаків
Приборкав розлютілих псів
І, гордий з послуги своєї,
Побившися за поділ прав,
Панянку під опіку взяв.


ХVIІ


"Кімнати бачить я б хотіла..."
І до Анісьї дітвора
Ключі просити полетіла;
Сама їх винесла стара,
І перед Танею блідою
Відкрила двері від покою,
І Таня входить в дім пустий,
Де жив герой наш молодий.
Спинилася: забутий в залі,
Кий на більярді спочивав,
На зм'ятім канапе лежав
Манежний прутик. Таня далі;
Старенька їй: "А ось камін;
Тут пан сидів, було, один.


XVIII


Із ним обідав тут зимою
Небіжчик Ленський, наш сусід.
Сюди, паняночко, за мною.
Ось кабінет: після обід
Він тут, бувало, спочиває,
Свого прикажчика приймає;
Тут кофій пив він і читав...
Тут і покійний проживав
Наш пан. Бувало, споминаю,
Він, щоб годину змарнувать,
Зо мною в дурня зволив грать.
Хай прийме бог його до раю,
І кісточкам в землі сирій
Хай дасть він мир і супокій!"


XIX


Татьяна в захваті невиннім
Навколо погляд водить свій,
Здається все їй неоцінним,
Усе томливу душу їй
Тяжкої сповнює відради:
І стіл, і мирний блиск лампади.
І книги в неладі кругом,
І ліжко, вкрите килимком,
І в шибі хмарка срібнорунна,
Що заглядає в кабінет,
І лорда Байрона портрет,
І лялька на стовпці чавунна
В трикутці, з грозовим чолом,
З руками, що лежать хрестом.


XX


Татьяна в келії тій модній
Як зачарована стоїть.
Та пізно. Віє в тьмі холодній
Нічний вітрець. Діброва спить
Над стуманілою рікою;
Сховався місяць за горою,
І пілігримці молодій
Пора вертатися мерщій.
І, потаївши хвилювання,
Не втримавшись, щоб не зітхнуть,
Татьяна вирушає в путь,
Зложивши ключниці прохання,
Щоб їй у замку цім бувать
І книги тут самій читать.


XXI


Анісья провела Татьяну
Аж за ворота. День пройшов,
І героїня наша рано
З'явилась у садибі знов;
І в кабінеті мовчазному,
Віддавшись захвату чудному,
Нарешті зосталась одна,
І довго плакала вона.
До книг по тому узялася.
Було їй спершу не до них,
Та трохи дивним вибір їх
Їй здався. Ревно віддалася
Вона друкованим рядкам;
Їй світ новий одкрився там.


XXII


Хоч нам відомо, що читання
Давно Євгеній розлюбив,
Одначе деякі писання
Із-під неласки він одвів:
Співець Гяура та Жуана,
Та зо два, зо три ще романи,
Де віддзеркалився наш час
І де змальовано для нас
Його героїв досить вірно,
Без віри й честі у ділах,
З холодним серцем у грудях,
Химерам відданих безмірно,
Чия озліла голова
На марні дії порива.


XXIII


Відзначок нігтем там чимало
Було на книжних берегах,-
І око пильне оживало
Ще більше на таких рядках.
Татьяна з трепетом зважає,
Що мій Онєгін відзначає,
На чім увагу він спинив
І з чим погодився без слів.
То там, то там на білім полі
Лишились олівця сліди,-
Душа Онєгіна завжди
В них одбивалась мимоволі -
В короткім слові чи в гачку,
Чи в запитальному значку.


XXIV


Належну знайдено дорогу;
Дається Тані зрозуміть
Усе ясніше - слава богу,-
Кого судилось полюбить,
Кому віддати пал сердечний:
Дивак сумний і небезпечний,
Що в небі чи в безодні зріс,
Цей ангел чи гордливий біс,-
Що ж він? Наслідування вдале,
Нікчемна тінь? Невже-бо він
В плащі Гарольдовім москвин,
Химер чужих тлумачник дбалий,
Слів модних збиранка нова?
Чи не пародія, бува?


XXV


Невже-бо загадку збагнула?
Невже те слово - ось воно?
Час лине; дівчина забула,
Що дома ждуть її давно,
Де із сусідами розмова
Іде статечна вечорова.
"Що діять? Таня не мала,-
Стара з кректінням почала,-
Молодша Оленька за неї.
Віддати заміж, далебі,
Пора,- але куди тобі!
Усім співає однієї:
Не вийду! І, завжди сумна,
Все бродить по лісах вона".


XXVI


"Чи не закохана?" - "В кому-бо?
Буянов - одкоша дістав.
За Пєтушкова - теж нелюбо.
Гусар Пихтін тут гостював;
То ж як до неї він лицявся,
Як, наче бісик, увивався!
Я думала собі: ось-ось;
Куди там! Знову розійшлось!"
"Що ж, матінко, за чим же стало?
В Москву, на ринок відданок!
Там що ступи, то й женишок".
"Ох, батечку! Прибутків мало".
"На зиму вистачить, а там
І я позичу радо вам".


XXVII


Старенькій Ларіній припала
Розумна рада до смаку,
І до Москви вона поклала
На зиму повезти дочку.
І Таня мліє від турботи.
На осуд світської пишноти
Провінціальний лад і стрій
Явити дівчині сільській,
І запізнілі вже убори,
І запізнілий склад речей;
Московських франтів і цірцей
Зустріть насмішкуваті зори!..
О страх! Ні, краще в глушині,
В лісах промарнувати дні.


XXVIII


Тепер, прокинувшись зарання,
Біжить сама-вона в поля,
І не таїть замилування,
І потихеньку промовля:
"Прощайте, тіняві долини,
І ви, знайомі верховини,
І ви, знайомі дерева!
Прощай, красо небес жива,
Прощай, жива моя природо!
Міняю тишу милих дум
На блискотливий, марний шум!
Прощай і ти, моя свободо!
Куди, до чого лину я?
Що доля вирекла моя?"


XXIX


Проходки довшають дедалі.
Тепер то пагорб, то струмок,
Раніш без погляду зосталі,
В ній будять тихий рій думок.
Вона, як з друзями, з братами,
З гаями рідними, з лугами
Приходить ніжно розмовлять.
Та літа красні дні летять,
І осінь злото розсипає.
Природа трепетна, сумна,
Неначе жертва осяйна...
Аж північ хмари наганяє,
Завила враз, - і от сама
Йде чародійниця-зима.


XXX


Прийшла, розсипалась; жмутками
Повисла на гіллі дубів,
Лягла хвилястими ковдрами
У полі, навкруги горбів;
Зрівняла береги з рікою
Розпушеною пеленою;
Блищить мороз. І раді ми
З цих жартів матінки зими.
Не раде їй лиш серце Тані.
Вона не йде її стрічать,
Морозну куряву вдихать
І першим снігом на світанні
Обличчя, груди, плечі вмить;
Зимова путь її страшить.


XXXI


Давно пора вже від'їздити,
Минувся і останній строк;
Вже верх новий давно прибитий
До рідко вживаних санок.
Обоз домашній, три кибитки,
Везуть домашні всі пожитки,
Каструлі, дзиґлики, скриньки,
Гриби, варення, сінники,
Перини та клітки з півнями,
Горшки, миски et cetera,
Ну, безліч різного добра.
Зібралась челядь і сльозами
Майбутню окропляє путь;
От вісімнадцять шкап ведуть,


XXXII


В боярські сани запрягають,
Сніданок варять кухарі,
З верхом кибитки накладають;
Сварки і гомін на дворі.
На шкапі, миршавій, кудлатій,
Сидить форейтор бородатий.
Всі слуги збіглись до воріт
Панів проводити у світ.
От сіли, і під крик стокротний
Дідівські поповзли санки.
"Прощайте, затишні кутки!
Прощай, притулку мій самотній!
Чи ще побачимось колись?" -
І сльози в Тані полились.


XXXIII


Коли освіті добродійній
Ми більше відведем границь,
То з часом (висновки надійні
Із мудро складених таблиць -
Літ за п'ятсот) дороги, певно,
Налагодить Росія ревно:
Шосейний переріже шлях
Її в найдальших напрямках,
Мости чавунною дугою
Окриють вод блакитний шир,
Розриємо підніжжя гір;
Пройдем зухвало під водою,
І заведе хрещений мир
На кожній станції трактир.


XXXIV


Тепер нема цього нітрохи42,
Мости занедбані гниють,
Блощиці в станціях та блохи
Заснути людям не дають;
У хаті, завсігди холодній,
Високомовний, та голодний
На показ прейскурант висить,
Щоб апетит лише дражнить,
І повагом сільські циклопи
З напівзотлілим фартухом
Лікують руським молотком
Легенькі вироби Європи
І славлять бога, що завів
Дороги з безліччю ровів.


XXXV


Зате в зимові дні холодні
Їзда нам серце веселить;
Як вірш без думки в пісні модній,
Гладкий усюди шлях лежить.
Моторні в нас автомедони,
Стомити важко наших коней,
І верстви через гори й діл
Мелькають, ніби частокіл43.
Та Ларіна, щоб не платити
Прогонів, надто дорогих,
На шкапах їхала своїх,
І дівчина могла зажити
Нудьги дорожньої до дна:
Сім день промучилась вона.


XXXVI


Та вже близенько. Перед ними
Білокамінної Москви,
Як жар, хрестами золотими
Старі поблискують церкви.
Ах, друзі! З радістю якою
Побачив я перед собою
Півколо кам'яних домів,
Церков, чертогів і садів!
Як часто у гіркій розлуці,
Печаль стрічаючи нову,
Я думав потай про Москву!..
Москва... О, скільки в цьому звуці
Для серця руського злилось!
О, скільки спогадів зійшлось!


XXXVII


Ось гай розрісся кучерявий,
Петровський замок свій фронтон
Над ним підносить, гідний слави.
Даремно ждав Наполеон,
Сп'янілий від бряжчання криці,
Коліноклонної столиці
З ключами древнього Кремля;
Ні, не пішла Москва моя
З похиленою головою.
Не свято, не гостинний дар -
Вона готовила пожар
Нетерпеливому герою.
Відсіль, забувши лік годин,
Дивився на пожежу він.


XXXVIII


Прощай, старої свідку слави,
Петровський замку. Ну! Не стій.
Вперед! Уже стовпи застави
Біліють; от і по Тверській
Провінціальний повіз мчиться.
Мелькають скрізь баби, крамниці,
Будки, хлоп'ята, ліхтарі,
Двірці, сади, монастирі,
Бухарці, візники, городи,
Купці, халупи, мужики,
Бульвари, башти, козаки,
Аптеки, магазини моди,
Леви камінні при домах
І зграї галок на хрестах.


XXXIX. ХL


Отож добрались до притулку,
Проїхавши чималий світ;
Близ Харитонія в завулку
Звернули сани до воріт
Старого дому. Без пишноти
Живе тут хора на сухоти
Московська тітка. До дверей
Біжить, стрічаючи гостей,
Старий слуга старої пані,
В подертім каптані калмик.
Лунає привітальний крик
Княжни на ветхому дивані.
З плачем старенькі обнялись,
І речі бистрі полились.


ХLI


"Княжно, mon ange!"* - "Pachette!"** - "Аліно!"
"Ну, хто б подумав?" - "Як давно!"
"Надовго? Серденько! Кузино!
Сідай - та дивно ж як воно!
Їй-богу, сцена із романа..."
"А це дочка моя, Татьяна".
"Ах, і не віриться мені -
Немов я все це бачу в сні...
А пам'ятаєш Грандісона?"
"Як, Грандісон?.. а, Грандісон!
Та де ж він? Все неначе сон!"
"В Москві, неподаль Симеона;
Кутю таки у мене їв;
Недавно сина він женив.

----------------------
* Мій ангеле! (франц.).- Ред.
** Пашето! (франц.).- Ред.

ХLII


А той... та все пізніш розкажем...
Гаразд? Усій її рідні
Ми Таню завтра ж і покажем,
Шкода, несила вже мені,-
Ох, волочу насилу ноги!
Та ви замучені з дороги,
Ходімо разом одпочить,
Зморилась... в грудях так болить...
Нелегко нині вже й радіти,
Отак, голубонько моя...
Вже ні на що не здатна я...
Старому гидко в світі жити..."
І тут, з утомою в очах,
Закашлялась вона в сльозах.


XLIII


Татьяні серце зворушила
Ласкавість хорої; та їй
Нова домівка все ж немила,
Самотній мрійниці сільській.
Під шовком ніжної запони
Вона в солодкім сні не тоне,
І рано-вранці передзвін,
Предтеча трудових годин,
Її з постелі підіймає.
Сідає Таня край вікна.
Поволі дніє; та вона
Ланів дідизних не вбачає;
Сіріють тільки крізь туман
Конюшня, кухня та паркан.


ХLIV


І от від ранку аж до ночі
Татьяну возять там і там,
Щоб лінощі її дівочі
Явить бабусям та дідам.
Куди лиш повіз їх прибуде -
Ласкаві зустрічі усюди,
Хліб-сіль, розмова гомінка.
"Велика Таня вже яка!
Чи я ж давно тебе хрестила?
- А я за уші наскубла!
- А я медяника дала!
- А я так на руках носила!"
І хором сиві гомонять:
"Ох, як же то роки летять!"


ХLV


Та в них не видно переміни;
Усе в них на старий взірець:
У тітоньки княжни Поліни
Той самий тюлевий чепець;
Все білиться Лукер'я Львівна,
І бреше все Любов Петрівна,
Іван Петрович все дурний,
Семен Петрович все скупий,
В Авдотьї Карпівни від шлюбу
Той самий друг, мосьс Фінмуш,
Той самий шпіц, той самий муж;
А він все член ретельний клубу,
Глухий і смирний жінчин гість,
За двох так само п'є та їсть.


ХLVI


Їх дочки Таню обнімають.
Розквітлі грації Москви
Спочатку мовчки оглядають
Татьяну з ніг до голови;
Вона здається їм чудною,
Худою надто та блідою,
Провінціального взірця,
А втім, гарненькою з лиця;
Тоді, скорившися природі,
До себе приязно ведуть,
Цілують, серденьком зовуть,
І роблять зачіску по моді,
І ніжно повіряють їй
Дівочих таємниці мрій,


XLVII


Секрети юного кохання,
Надії, пустощі дрібні.
Скрашає їхнє лепетання
Легенька домішка брехні.
Тоді, в одплату за довіру,
І Таню просять душу щиру
Одкрити без вагання їм.
А Таня, наче в сні чуднім,
Думками десь далеко лине,
Не розуміє їхніх слів,
І тайну власних почуттів,
Страждань і щастя скарб єдиний
У серці криючи своїм,
Його не ділить ані з ким.


ХLVІІІ


Татьяна слухає в вітальні
Гостей розмови голосні,
Та все слова такі загальні,
Такі утерті та нудні;
Нема ні серця, ні уяви,
Усе байдуже, нецікаве,
І навіть наклепи у них
Чуттів позбавлені живих.
Шкода вже й розуму шукати,
Не те що там великих дум;
Не посміхнеться томний ум,
Не вгріє серця й жарт крилатий.
Бо й дурощів смішних нема
В цім панстві, де нудьга сама!


ХLIХ


Архівні юнаки юрбою
На Таню споважна зорять
І неприхильно між собою
Про неї стиха гомонять;
Один якийсь блазнюк печальний
В ній бачить образ ідеальний
І потай в метушні людській
Елегію складає їй.
Якось у тітоньки нудної
До неї Вяземський підсів
І зацікавити зумів.
Про ймення панночки нової,
Свій поправляючи парик,
Тоді питається старик.


L


А там, де Мельпомена виє
Протяжним голосом своїм,
Де плащ мішурний багрянів
Перед збіговищем людським,
Де тихо Талія дрімає
І на плескання не зважає,
Де Терпсіхорі лиш одній
Глядач дивує молодий
(Про це ви спомин бережете,
Як я, панове, бережу),-
На дівчину, усім чужу,
Не поверталися лорнети
Ревнивих паній і знавців
Із лож блискучих та з рядів.


LI


Її привозять і в зібрання.
Задуха, гомін, шум і сміх,
Музики грім, свічок блищання,
Мелькання, вихор пар легких,
Красунь прозорчасті убори,
Людьми ущерть залиті хори,
Півколо панночок і дам,-
Усе вражає очі там.
Тут франти появляють чари -
Своє нахабство, свій жилет
І неуважний свій лорнет.
Сюди відпущені гусари
Спішать прибути, прогриміть,
Заполонить і полетіть.


LII


Зірок багато єсть у ночі,
Багата на красунь Москва,
Але найбільше вабить очі
Сріблиста зірка ранкова.
Але вона, перед котрою
Я мовкну з лірою дзвінкою,
Зорею ранньою, ясна,
Блищить серед красунь одна.
Як по-небесному гордливо
Землі торкається вона!
Як від грудей пашить весна!
Як очі дивляться томливо!..
Та годі, годі; перестань:
Ти заплатив безумству дань.


LІІІ


Шум, метушіння, сміх, уклони,
Галоп, мазурка, вальс... А там,
Між двох тіток, біля колони,
Чужа усім людським очам,
Татьяна дивиться й не бачить,
Що серцю суєта ця значить!
Їй душно тут... Вона в думках
Перелітає по полях
Туди, де бідні поселяни,
Де самотинності куток,
Де світлий котиться струмок,
Де квіти, де її романи,
Де в тінях липових алей
Ввижався він у тьмі ночей.


LIV


Так мисль її далеко бродить:
Забуто й світ, і пишний бал;
Очей тим часом не відводить
Якийсь од неї генерал.
Лукаво тітоньки моргнули
І ліктем Таню підштовхнули,
І кожна прошептала їй:
"Ліворуч подивись мерщій!"
"Ліворуч? Де? А що там саме?"
"Та що вже є, туди поглянь ..
Он, недалечко тих-от пань...
Там поруч двоє з орденами...
Недавно увійшов він в зал..."
"Хто - він? товстий той генерал?"


LV


Тут переможниці Татьяні
Ми поздоровлення складім
І знов ходу свою в романі
На путь колишню повернім...
До речі, тут сказати маю:
Про друга юного співаю
І дивину його химер.
Благослови ж мене тепер,
О музо епосу висока!
І, з вірним посохом в руці,
Не дай зійти на манівці.
Доволі! Скінчена морока!
Віддав я класицизму честь,-
Хоч пізно трохи, заспів єсть.