За річкою, в затінку дерев. 1-ша частина

Деталі

Перегляди: 175

 

Розділ І 

Вони вирушили ще за дві години до світанку, і спочатку не доводилося ламати кригу в каналі, бо попереду пливли інші човни. В кожному човні, невидимий у темряві, стояв на кормі весляр з довгим веслом; чути було тільки плюскіт води. Мисливець сидів на стільчику, прилаштованому до скриньки з харчами та патронами; рушниці - дві, а то й більше - були сперті на купу дерев'яних вабців. У кожному човні везли мішок з однією-двома підсадними качками, і в кожному човні сидів собака; собаки здригалися й кидались, зачувши лопотіння крил у повітрі. 

Чотири човни попрямували головним каналом на північ, до великої лагуни. П'ятий звернув у бічний канал. Урешті й шостий човен повернув на південь, у неглибоку лагуну, вкриту суцільною кригою. 

Вночі раптом ударив мороз без вітру і міцно скував воду. Лід пружно вгинався під натиском весла, потім різко й лунко тріскався, наче скляна шибка, але човен посувався вперед дуже поволі. 

- Дайте-но весло! - сказав мисливець у шостому човні. 

Він підвівся і розставив ноги, щоб твердіше стояти. Над головою лопотіли крильми качки, а в човні шаленів собака. З півночі долинав тріск криги, яку ламали інші човни. 

- Обережніше,- попередив весляр з корми. - Не перекиньте човна. 

- Я вмію, - відказав мисливець. 

Він узяв з рук човняра довге весло і перевернув його лопаттю догори. Потім нахилився вперед і пробив держаком кригу. Держак уперся в тверде неглибоке дно. Мисливець наліг на лопать весла, тримаючи його обома руками, потяг на себе, потім відштовхнувся так, що весло опинилось поруч із кормою, а човен посунувся вперед, ламаючи кригу. Крига тріскалась, неначе дзеркальне скло, і човняр на кормі пропихав човен в утворений прохід. 

Трохи перегодя мисливець - тепло вдягнений, він уже впрів від важкої роботи - спитав човняра: 

- А де ж наша бочка? 

- Ліворуч. Посеред сусідньої затоки. 

- То, може, пора звертати? 

- Про мене. 

- Що це за балачка - "про мене"? Ви ж повинні знати, яка тут глибина. Вистачить, щоб наш човен пройшов? 

- Вода спала... Хто його знає? 

- Треба поспішати, а то й розвидниться. Човняр мовчав. 

"От лобуряка,- подумав мисливець,- Дарма, допливемо. Ми пропливли вже дві третини, та як тобі ліньки розбивати лід, щоб можна було підбирати качок, то це вже паскудство". 

- Моторніш, телепню! - сказав він по-англійському. 

- Що? - перепитав човняр по-італійському. 

- Кажу, що треба поспішати. Скоро вже розвидниться. I справді, вже розвиднилось, коли вони дісталися до великої дубової бочки, вкопаної в дно лагуни. Бочку оточував положистий земляний вал, обсаджений осокою й рогозом; мисливець обережно ступив туди й почув, як під ногами з хрускотом ламаються мерзлі стеблини. Човняр дістав із човна стільчик зі скринькою для патронів і передав мисливцеві; той нахилився й поставив його на дно бочки. 

Мисливець - у високих чоботях та в старій військовій куртці з нашивкою на лівому рукаві (ніхто не знав, що та нашивка означає) і зі світлими цятками від зірочок на погонах - заліз у бочку, і човняр подав йому обидві рушниці. 

Обіперши рушниці об клепки бочки, мисливець почепив другий патронташ між ними на два гачки, забиті для цього, а тоді прихилив рушниці з обох боків до патронташа. 

- Вода є? - спитав мисливець човняра. 

- Нема,- відказав той. 

- А з лагуни можна пити? 

- Ні. Захворієте. 

Мисливець утомився, ламаючи кригу, йому хотілося пити, і він почав був сердитись, але стримався. 

- Може, допомогти вам ламати кригу і ставити вабці? 

- Не треба,- відповів човняр і люто попхав човен на кригу. Човен рушив, а крига лунко затріщала. Човняр почав гатити по ній веслом, а потім заходився шпурляти на всі боки вабці. "Що це на нього найшло? - подумав мисливець.- Ото лобуряка. Всю дорогу я працював, як віл, а він ледь-ледь веслом ворушив. Чого він казиться? Йому ж за це заплачено!" 

Він приладнав стільчик так, щоб можна було повертатися на всі боки, розпечатав пачку патронів і переклав їх у кишені, потім розпечатав ще одну й залишив напохваті, в патронташі, Перед ним у сірому світлі світанку простягалась ніби скляна поверхня лагуни, на ній чорнів човен, а в ньому стояв високий кремезний човняр, бив веслом по кризі й кидав у воду вабці, немовби хотів швидше спекатися чогось гидкого. 

Розвиднилось, і мисливець побачив низеньку смужку недалекої коси по той бік лагуни. Він здав, що за косою стоять ще дві бочки, потім знову тягнеться болото, а ще далі - відкрите море. Зарядивши обидві рушниці, він прикинув на око відстань до човняра, що ставив вабці. 

Ззаду почувся шурхіт крил. Мисливець нахилився, схопив рушницю з правого боку, підвівся і приготувався стріляти по двох качках, які гальмуючи крильми, падали темними цятками на тлі сірого неба прямо на вабці. 

Пригнувши голову, він неквапно повів рушницею і вистрелив, а потім, не дивлячись, влучив чи ні, плавним рухом підніс рушницю, цілячись трохи вище й ліворуч від другої качки, і, натиснувши курок, побачив, як вона, склавши крила, шугнула вниз на розбиту кригу, між вабці. Глянувши трохи праворуч, він угледів і першу качку - чорну цятку там же, на кризі. Він знав, що цілився як треба і в першу качку, беручи далеко праворуч від човна, та й у другу теж брав вище й ліворуч і чекав, поки качка вище злетить, тож був певен, що в човен не влучить. Добрячий дуплет - акуратний і точний, безпечний для човна, і мисливець почував велике задоволення, заряджаючи знов рушницю. 

- Гей, ви! - гукнув човняр. - Чого гатите в човен? "А чорти б тебе вхопили!" - вилаявся сам до себе мисливець. 

- Кидайте свої вабці! - гукнув він човняреві.- Та не баріться! А я поки що не стрілятиму - хіба що просто вгору. 

Човняр щось буркнув. 

"Не розумію, - подумав мисливець.- Він же знає мисливські порядки. I знає, що я дорогою працював не менше за нього, коли не більше. Ніколи я ще не стріляв качок так точно і обережно. Чого ж він казиться? Адже я навіть запропонував йому разом розставляти вабці. Хай йому біс!" 

А човняр люто гатив веслом по кризі та кидав вабці, і в кожному його русі була ненависть. 

"Ні, я не дам йому спаскудити мені ранок,- казав собі мисливець.- Коли сонце не розтопить криги, багато не настріляєш. Ну, може, кілька качок - і не дам я йому зіпсувати собі полювання! Хтозна, скільки разів ще лишилося мені полювати - не дам я зіпсувати собі цей день!" 

Він подивився, як жевріє небо за довгою косою, потім обернувся в бочці й глянув на замерзлу лагуну, на болото й на снігові вершини вдалині. Підгір'їв з бочки не було видно, і верхів'я підносилися просто з рівнини. А ось і вітер дмухнув йому в лице. Він знав, що, як зійде сонце, повіє вітер, який неодмінно сполохає качок і прижене їх з моря. 

Човняр скінчив розкидати вабці. Вони плавали двома купками: одна - попереду й трохи ліворуч від бочки в тому боці, де мало зійти сонце, а друга - праворуч від мисливця. Потім він кинув за борт підсадну качку зі шворкою й тягарцем; качка одразу почала пірнати, то занурюючи, то підводячи голову і хлюпаючи водою собі на спину. 

- А може, ще трохи оббити кригу? - гукнув мисливець до човняра.- Дуже мало місця - качки не сядуть. 

Човняр не відповів, але загепав веслом по обламаних краях криги. Він знав, що обламувати кригу більше не треба. Та мисливець не знав цього і думав: "Що це в біса з ним коїться? Не дам зіпсувати мені полювання. Не дам, і край! Тепер кожний постріл, може, останній для мене, і я не дозволю якомусь там сучому синові псувати мені полювання! Спокійна, хлопче, не треба сердитись",- умовляв він себе. 

Розділ ІІ 

Та він уже не хлопець. Йому п'ятдесят років, і він полковник піхотних військ Сполучених Штатів. I, щоб пройти медичний огляд за день до поїздки на полювання в Венецію, він проковтнув стільки нітрогліцерину, скільки було треба для того, щоб... він і сам добре не знав, для чого; для того, щоб пройти огляд, казав він собі. 

Лікар вислухав його з недовірою. Але, змірявши двічі тиск, все ж таки записав цифри у картку. 

- Розумієте, Діку,- сказав він.- Це може вам завадити; при підвищеному внутрішньоочному та внутрішньочерепному тиску це дуже шкідливо. 

- Не розумію, - сказав мисливець, який лише намірявся стати мисливцем, а поки що з генерала став полковником піхотних військ Сполучених Штатів. 

- Я ж знаю вас дуже давно, полковнику. Чи, може, це мені тільки здається, що я знаю вас давно? 

- Ні, не здається,- сказав полковник. 

- Щось ми обидва заспівали сумної, - промовив лікар.- Тільки глядіть, не вдартеся об щось тверде та пильнуйте, щоб на вас не впала іскра, коли вже так напхалися нітрогліцерином. Не завадило б начепити на вас знак, як на цистерну з бензином. 

- А з кардіограмою у мене все гаразд? - спитав полковник. 

- Кардіограма у вас чудова, полковнику! Не гірша, ніж у двадцятип'ятирічного, ба навіть дев'ятнадцятирічного юнака! 

- То чого ж ви чіпляєтесь? - спитав полковник. 

Від великої дози нітрогліцерину його трохи нудило; йому хотілося, щоб огляд швидше закінчився. Йому хотілося швидше лягти й випити соди. "Я міг би скласти інструкцію із тактики оборони для взводу з високим тиском,- подумав він,- Шкода, що не можна йому цього сказати. А чом би и не признатись і не попросити ласки в суду? Не зможеш, - сказав він собі.- Усе повторюватимеш, що не винен". 

- Скільки разів вас поранило в голову? - спитав лікар. 

- Ви ж знаєте, - відповів полковник. - У карточці все записано. 

- А скільки разів вам перепало по голові? 

- О господи! - Потім він запитав: - Ви питаєте офіційно чи як мій приватний лікар? 

- Як ваш приватний лікар. А ви думали, що я хочу підкласти вам свиню? 

- Ні, Весе. Пробачте. А що вас, власне, цікавить? 

- Скільки у вас було контузій. 

- Серйозних? 

- Ну, таких, коли ви непритомніли або потім нічого не пам'ятали. 

- Та, мабуть, із десять,- відповів полковник. - Як рахувати й падіння з коня. А легших три. 

- Ох, старе луб'я,- сказав лікар.- Вибачте, пане полковнику,- додав він. 

- Мені можна йти? - спитав полковник. 

- Так, пане полковнику. У вас усе гаразд. 

- Дякую. Ви не хочете поїхати зі мною постріляти качок на болоті у гирлі Тальяменто? Чудові місця. Там маєток славних італійських хлопців - я познайомився з ними в Кортіні. 

- Це те болото, де повно лисух? 

- Ні, в тих місцях полюють на справжніх качок. Хлопці дуже славні. I полювання чудове. Добрячі качки. Крижні, шилохвости, чирки. Навіть гуси трапляються. Не гірше, ніж у нас удома, коли ми ще були хлопчаками. 

- Я був хлопчаком у двадцять дев'ятому й тридцятому 

- Ну, це вже таки ницо! Не сподівався такого від вас. 

- Та я зовсім не те хотів сказати. Просто я не пригадую, щоб у нас було добре полювання на качок. До того ж я ріс у місті. 

- Тим гірше для вас. Всі ви, міські хлопці, нічого не варті. 

- Ви це серйозно, полковнику? 

- Звичайно, ні. Ви й самі в біса знаєте. 

- Із здоров'ям у вас усе гаразд, полковнику. Шкода, що я не можу з вами поїхати. Та я й стріляти не вмію. 

- Дарма! - сказав полковник.- Ну то й що? У нас в армії ніхто не вміє стріляти. Мені б дуже хотілося, щоб ви були зі мною. 

- Я дам вам ще одні ліки, крім тих, що ви вживаєте. 

- А хіба є такі ліки? 

- Сказати правду, нема. Але вони щось там придумують. 

- Ну й хай собі придумують, - сказав полковник. 

- Оце розумна мова, пане полковнику. 

- Ідіть до біса! То ви не хочете їхати зі мною? 

- З мене досить качок у ресторані "Лоншан" на Медісон-авеню,- відказав лікар.- Влітку там кондиційоване повітря, а взимку тепло. Не треба вставати вдосвіта й натягати на себе теплі кальсони. 

- Гаразд, міський жевжику. Анічогісінько ви не тямите. 

- I не хочу тямити, - відповів лікар. - А зі здоров'ям у вас усе гаразд, пане полковнику. 

- Дякую,- сказав полковник і вийшов. 

Розділ III 

Це було позавчора. А вчора він виїхав з Трієста до Венеції старою дорогою, що йшла від Монфальконе до Латізани і далі рівниною. Шофер у нього був добрий, і він спокійно відхилився на спинку переднього сидіння, поглядаючи на місця, знайомі ще з юності. 

"Тепер вони якісь не такі,- думав він.- Певно, тому, що не такими здаються відстані. Коли старієш, усе ніби меншає. Та й шляхи тепер кращі і куряви такої нема. Колись я проїздив тут вантажною машиною. Але здебільшого ми ходили пішки. Усе, про що я тоді мріяв,- це знайти хоч якийсь затінок на привалі та криницю на селянському подвір'ї. Ну й, звичайно,- канаву. Чимбільше канав". 

Вони звернули з шосе і переїхали тимчасовий міст через Тальяменто. Береги зеленіли; на тому боці, де було глибше, сиділи рибалки. Підірваний міст відновлювали, лунко гупали клепальні молотки, а за вісімсот ярдів від мосту зруйнований дім і надвірні будівлі - все, що залишилося від вілли, яку збудував колись Лонгена,- показували, де скинули свій вантаж середні бомбардувальники. 

- Подумати лишень, - сказав шофер. - У них де не побачиш який міст чи станцію - кругом аж на півмилі самі руїни. 

- Звідси мораль, - відповів полковник,- не будуй собі вілли чи церкви і не наймай Джотто малювати фрески, коли та церква стоїть за вісімсот ярдів від мосту. 

- Я так і знав, пане полковнику, що тут теж має бути своя мораль,- сказав шофер. 

Вони поминули зруйновану віллу і виїхали на прямий шлях, обсаджений вербами; в рівчаках досі стояла темна вода, а на полях росли шовковиці. Попереду їхав велосипедист і читав газету, тримаючи її обома руками. 

- Коли літають важкі бомбардувальники - інша мораль: відступи на цілу милю,- сказав шофер,- Правда, пане полковнику? 

- А якщо керовані снаряди, то й на всі двісті п'ятдесят, - додав полковник. - Посигнальте-но велосипедистові! 

Шофер посигналив, і той з'їхав на узбіччя, навіть не глянувши на них і не доторкнувшись до керма. Коли вони проїздили мимо, полковник висунувся, щоб подивитися, яку велосипедист читає газету, та заголовка не було видно. 

- Як на мене, то тепер узагалі не варто споруджувати пишних будинків та церков і наймати отого - як ви його назвали? 

- Джотто. Але це міг би бути й П'єро делла Франческа або Мантенья. I навіть Мікеланджело. 

- Ви, певне, добре знаєте всіх отих малярів, пане полковнику? 

Тепер вони їхали прямим відтинком дороги і, надолужуючи час, мчали з такою швидкістю, що селянські хати набігали одна на одну, зливались у суцільну смугу, і можна було розгледіти лише те, що видніло далеко попереду й рухалося назустріч. За боковим склом тяглася одноманітна холодна рівнина. "Не скажу, щоб я дуже любив швидку їзду,- думав полковник.- Брейгель був би невартий доброго слова, якби йому довелося спостерігати натуру з машини, що мчить на шаленій швидкості". 

- Малярів? - перепитав він. - Ні, Бернхеме, я знаю про них небагато. 

- Моє прізвище Джексон, пане полковнику. Бернхем поїхав відпочивати в Кортіну. Чудове місце, пане полковнику. 

- Мене зраджує пам'ять. Пробачте, Джексоне. Так, місце там чудове. Годують добре. Пристойний догляд. I ніхто до тебе не чіпляється. 

- Авжеж, пане полковнику,- погодився Джексон.- А я спитав вас про малярів через отих мадонн. Мені якось теж схотілося поглянути на картини, і я пішов до найбільшого музею у Флоренції. 

- Уффіці чи Пітті? 

- А біс його зна. Найбільший з усіх. Дивився я, дивився, аж поки мене не занудило від тих мадонн. Мабуть, той, хто погано розуміється на мистецтві, тільки їх і бачить, аж йому всю душу вивертає. Ви ж, певно, помітили, як усі тут схибнулися на своїх bambini1, і чим менше у них їжі, тим більше bambini а їм усе мало! Отож я й думаю, що їхні малярі теж дуже любили bambini. Не знаю чи саме ті, що ви назвали, та байдуже, ви вже поправте мене, коли я щось наплутаю. Але здається мені, що всі оці мадонни, на яких я надивився доволі, чи, точніше сказати, всі цї малярі, що малювали самих мадонн... всі вони тільки й думали про bambini... не знаю, чи зрозумієте ви мене... 

- Не забувайте, що їм доводилося малювати лише на релігійні сюжети. 

- Воно-то так, пане полковнику. Отже, ви поділяєте мою думку? 

- Та, мабуть. Хоч усе тут багато складніше. 

- Зрозуміло, пане полковнику. Думка моя ще не остаточна. 

- У вас є й інші погляди на мистецтво? 

- Ні, пане полковнику. Я додумався тільки до того, як було діло з тими bambini, Але чого б мені хотілося,- то це щоб хтось змалював оту гірську красу навколо Кортіни. 

- Тіціан родом з тих країв,- мовив полковник. - Принаймні так вважають. Я спускався в долину і бачив будинок, де він, за переказом, з'явився на світ. 

- Те місце чогось варте, пане полковнику? 

- Не дуже. 

- Ну що ж, коли він малював оті гори, - а там такі скелі кольору вечірньої заграви, сосни, навкруги сніг та гостроверхі шпилі... 

- Campanili, - сказав полковник.- Такі, як он перед нами в Чеджії. Дзвіниці. 

- Ну що ж, коли він гарно намалював ті місця, я залюбки купив би в нього дві-три картини... 

- Він чудово малював жінок,- сказав полковник. 

- Коли б я, скажімо, тримав шинок, чи корчму, чи заїзд, то в мене знайшлося б місце і для жінки,- відповів шофер.- Але боронь боже привезти таку картину додому: моя стара з'їсть мене живцем! Навіть кісток не залишить. 

- Ви могли б подарувати картину вашому музею. 

- Господи, та що там є у тому музеї? Наконечники для стріл, бойові убори з пір'я, ножі знімати скальпи, скальпи, скам'янілі риби, люлька миру, фотографія Пожирача Печінки Джонстона та ще шкіра одного пройдисвіта,- його спершу повісили, а потім якийсь лікар здер із нього шкіру. Картина з жінкою там зовсім ні до чого. 

- Бачите campanile по той бік рівнини? - спитав полковник.- Я покажу вам місце, де ми воювали, коли я був хлопчиськом. 

- Ви й тут воювали, пане полковнику? 

- Так,- відповів полковник. 

- А в кого був тоді Трієст? 

- У німців. Тобто у австрійців. 

- А ми його в них відібрали? 

- Лише потім, коли скінчилась війна. 

- А чиї були Флоренція і Рим? 

- Наші. 

- Ну, то ви ще дешево відбулися. 

- "Пане полковнику",- лагідно додав полковник. 

- Пробачте, пане полковнику,- похопився шофер.- Я був у тридцять шостій дивізії, пане полковнику. 

- Я бачив у вас нашивку. 

- Я саме згадав Рапідо, пане полковнику, і зовсім не хотів бути нечемним чи образити вас. 

- Вірю,- сказав полковник. - Ви просто згадали Рапідо. Але затямте, Джексоне, що в кожного, хто довго воював, було своє Рапідо, і то не одне. 

- Ну, з мене досить і одного, пане полковнику. 

Машина в'їхала у привітне містечко Сан-Дона-ді-П'яве. Його заново відбудували, але від цього воно не стало потворнішим за перше-ліпше містечко Центрального Заходу США. "Воно таке квітуче,- думав полковник.- А от Фоссальта, трохи вище по річці, - така злиденна й похмура. Невже вона так і не відродилася після першої світової війни? Та я ж не бачив її до бомбардування, - подумав він.- Місто сильно обстрілювали перед великим наступом п'ятнадцятого червня тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року. А потім і ми гатили по ньому, коли відбивали у ворога". Він пригадав, як почалася атака,- від Монастьє, через Форначе. Цього похмурого зимового дня він пригадав події того літа. 

Кілька тижнів тому він проїздив через Фоссальту і ходив на те місце на березі річки, де його поранило. Те місце неважко було знайти - тут річка робила коліно; там, де колись стояли важкі кулемети, вирва поросла густою травою. Кози чи вівці вискубли траву, і западина стала схожою на виїмку для гри в гольф. Каламутно-синя вода текла поволі, береги заросли очеретом; навколо не видно було ні душі, і полковник присів навпочіпки і, розглядаючи протилежний берег, - тоді не можна було й носа вистромити,- справив потребу на тому самому місці, де, як він гадав, його тяжко поранило тридцять років тому. 

- Нікчемне звершення,- мовив він до берега й річки, що застигли в осінній тиші, змочені рясними дощами,- зате моє власне. 

Він встав і озирнувся. Довкола не було нікого; машина стояла внизу, на шосе, біля крайнього й найнепоказнішого з нових будинків Фоссальти. 

- А тепер добудую пам'ятник,- сказав він, хоч чути його могли лише мерці, і вийняв з кишені старого, золінгенського складаного ножа, які носять німецькі браконьєри, розкрив його і викопав у вогкій землі акуратну ямку. Витерши ніж об халяву, він поклав у ямку коричневу банкноту в десять тисяч лір, притоптав землю і прикрив дерном. 

- Двадцять років по п'ятсот лір за Medaglia d'Argento al Valore Militare2. За Хрест Вікторії, здається, платять десять гіней. Медаль "За відмінну службу" не дає ні цента. Срібна Зірка також. А решта буде мені. 

"Чудово, - подумав він. - Лайно, гроші й кров. А як буяє трава! В землі багато заліза, і нога Джіно, й обидві ноги Рандольфо, й моя колінна чашка. Розкішний пам'ятник! У ньому є все - родючість, гроші, кров і залізо. Чим не держава? А де родюча земля, де гроші, кров і залізо - там батьківщина. Але потрібне ще вугілля. Треба дістати трохи вугілля". 

Потім він глянув на заново відбудований білий будинок на тому боці, який тоді лежав у руїнах, і плюнув у річку. Він стояв далеко від води, і доплюнути було важко. 

- Я ніяк не міг сплюнути тієї ночі й ще довго по тому, - сказав він. - А тепер я хвацько плюю, як на людину, що не жує гумки. 

Він поволі пішов до машини. Шофер спав. 

- Вставай-но, синку, - сказав він.- Повертай та їдьмо он тією дорогою на Тревізо. Тут карта вже не потрібна. Я покажу тобі, де звернути. 

Розділ IV 

Тепер, на шляху до Венеції, він тримав себе в руках і намагався не думати про те, як тягне його туди, а великий б'юїк тим часом проминув останні будівлі Сан-Дони і в'їхав на міст через П'яве. 

Вони переїхали міст і опинилися на італійському боці річки; він знову побачив стару низинну дорогу. Вона бігла одноманітно, як завжди понад річкою. Та око його розрізняло старі окопи. Обабіч рівного гладенького шосе, по якому вони тепер мчали, текли обсаджені вербами канали; колись у них плавали трупи. Наступ закінчився жахливою бойнею, сонце страшенно пекло, і, щоб очистити прибережні позиції та дорогу, хтось наказав поскидати трупи в канали. На лихо, у пониззі річки ще стояли австрійці, і шлюзи були на замку. 

Вода майже не рухалась, і мертві - їхні й наші - надовго загатили канали, плаваючи горілиць чи лицем донизу, пухнучи й роздуваючись, наче барила. Врешті, коли все трохи налагодилось, робочі команди почали виловлювати ночами трупи й ховати їх край дороги. Полковник поглянув, чи не буяє де пишна зелень на узбіччі, але нічого не помітив. А в каналах плавали качки та гуси, і береги вздовж усієї дороги обліпили рибалки. 

"Та їх же потім повикопували, - подумав полковник, - і поховали на великому ossario3поблизу Нервеси". 

- Ми воювали тут, коли я був іще хлопчиськом, - сказав полковник шоферові. 

- З біса рівна місцевість, - відповів шофер,- воювати тут кепсько. Ви боронили цю річку? 

- Так, - сказав полковник. - Боронили, втрачали її і знову брали. 

- Куди не глянь - навіть горбочка маленького не видно. 

- Отож-бо й воно, - сказав полковник.- Тільки горбочки такі малесенькі, що їх ледве видно, та ще рівчаки, будинки, укоси на березі каналу, живоплоти - і більш нічого. Неначе в Нормандії, тільки тут іще рівніш. Мабуть, так воювали в Голландії. 

- Цій річці далеко до Рапідо. 

- Тоді це була непогана річка.,- сказав полковник. - Поки не понабудовували всіх оцих електростанцій, вона була повновода у верхів'ях. А коли мілішала, в гальці відкривалися ковбані, глибокі й підступні. Було там одне місце - Граве-де-Пападополі,- справжнісінька пастка. 

Полковник знав, як нудно слухати чужі розповіді про війну, і тому замовк. "На війну кожен дивиться по-своєму,- подумав він.- Ніхто не цікавиться війною загалом, хіба що справжні солдати, а справжніх солдатів лишається небагато. Готуєш їх, готуєш, а найкращого з них убивають, до того ж кожен такий заклопотаний власними справами, що нічого не чує й не бачить. Думає тільки про те, що сам пережив, і, поки ти говориш, міркує собі, що б його таке відповісти і домогтися підвищення в чині або якоїсь вигоди. Навіщо ж тоді набридати цьому хлопчині, який, незважаючи на нашивку фронтовика, медаль за поранення та інші цяцьки, зовсім не солдат; на нього силоміць надягли військову форму, а тепер він, мабуть, вирішив лишитися в армії з якихось особистих міркувань". 

- Що ви робили перед війною, Джексоне? - спитав полковник. 

- Ми з братом мали гараж у Ролінсі, штат Вайомінг. 

- Хочете вернутися туди? 

- Брат мій загинув на Тихому океані, а той хлопець, що ми лишили господарювати замість нас, виявився нікчемою, - сказав шофер. - Ми втратили все, що вклали туди. 

- Погане діло,- сказав полковник. 

- Ще б пак не погане, хай йому чорт, - відказав водій і додав: - Пане полковнику. 

Полковник глянув на дорогу. 

Він знав, що незабаром буде перехрестя, якого він ніяк не міг дочекатися. 

- Глядіть не забудьте на першому роздоріжжі звернути ліворуч, на путівець, - сказав він шоферові. 

- А ви певні, що наша машина пройде низиною? 

- Побачимо, - сказав полковник. - Чому ні, адже дощів не було вже три тижні. 

- Щось я не дуже довіряю тутешнім путівцям. Та й болото кругом. 

- Якщо загрузнемо, витягнуть волами. 

- Та я ж турбуюсь тільки про машину, пане полковнику. 

- А ви турбуйтесь про те, що я кажу: звертайте ліворуч на першому роздоріжжі, якщо дорога буде більш-менш придатна. 

- Ото, мабуть, і вона за тим живоплотом,- сказав шофер. 

- Позаду нема машин. Зупиніться коло роздоріжжя, а я вийду та подивлюсь. 

Він виліз із машини, перейшов широке асфальтоване шосе і поглянув на вузеньку грунтову дорогу, на швидку течію каналу, вздовж якого вона йшла, і на густий живопліт на тому березі. З-за живоплоту визирала приземкувата селянська хата з великим хлівом. Дорога була суха. Навіть вози не повибивали на ній колій. Він повернувся до машини. 

- Справжнісінький бульвар,- сказав він.- Можете не боятися. 

- Слухаю, пане полковнику. Зрештою, це ваша машина. 

- Авжеж,- сказав полковник.- Я ще й досі не виплатив за неї. Слухайте, Джексоне, ви завжди отак уболіваєте, коли доводиться звертати з шосе на путівець? 

- Ні, пане полковнику. Але ж одне діло - джип, а зовсім інше - машина з такою низькою посадкою. Ви ж знаєте, пане полковнику, вона може зачепитись дифером. I раму можна пошкодити. 

- В багажнику є лопата й ланцюги. От коли виїдемо з Венеції, отоді справді буде чого боятися. 

- А ми й далі поїдемо цією машиною? 

- Не знаю. Побачимо. 

- Подумайте про крила, пане полковнику. 

- Ми їх підріжемо, як індіанці в Оклахомі. Крила в неї завеликі. Все в ній завелике, крім мотора. Мотор у неї добрий, Джексоне. 

- Авжеж, пане полковнику. Приємно їхати такою машиною по шосе. Тому мені й не хочеться, щоб з нею щось сталося. 

- Дякую, Джексоне. Але не варто хвилюватися. 

- Я й не хвилююсь, пане полковнику. 

- От і гаразд,- сказав полковник. 

Він теж перестав хвилюватися, бо раптом помітив вітрило, що промайнуло за купою темних дерев,- велике червоне вітрило, що скісно й стрімко спадало донизу; воно поволі пливло за деревами. 

"Чого завжди стискається серце, коли бачиш вітрило? - подумав полковник.- Чого в мене стискається серце, коли я бачу великих, поважних, полових волів? Мабуть, є щось таке в їхній повільній ході, в їхній масті та великих спокійних постатях. 

Але мене хвилює і гарний великий мул, і вервечка ситих в'ючних мулів. I койот, коли мені доводиться його бачити, і вовк, що рухається зовсім не так, як інші звірі,- сірий, упевнений у собі, з гордою поставою важкої голови й недобрими очима". 

- Ви колись бачили вовків поблизу Ролінса, Джексоне? 

- Ні, пане полковнику. Їх винищили, коли мене ще не було на світі, - потруїли геть усіх. Зате у нас багато койотів. 

- Ви любите койотів? 

- Я люблю слухати їх ночами. 

- Я теж. Дуже люблю. Але ще дужче я люблю дивитися на вітрильники, що пливуть попід берегом. 

- Онде якраз такий вітрильник, пане полковнику. 

- То в каналі Сіле,- сказав полковник. - Цей вітрильник пливе до Венеції. Вітер дме з гір, і він пливе досить швидко. Як вітер не вщухне, то вночі підморозить, і тоді буде сила качок. Зверніть ліворуч і їдьте понад каналом. Тут досить гарна дорога. 

- В наших краях рідко полюють на качок. А от у Небрасці на річці Платт качок достобіса. 

- То, може, пополюєте там, куди ми їдемо? 

- Мабуть, що ні. Краще відлежусь трохи. У мене є спальний мішок. Завтра ж неділя. 

- Та знаю, - сказав полковник.- Спочивайте собі до полудня. 

- У мене є й порошок від блощиць. Хоч раз висплюся як слід. 

Читати далі