За річкою, в затінку дерев. 2-га частина
- Деталі
- Перегляди: 174
- Порошок навряд чи знадобиться, - сказав полковник. - А консервів не прихопили? Їжа там буде суто італійська.
- Авжеж, прихопив кілька бляшанок. Ще й іншим вистачить.
- От і добре, - сказав полковник.
Тепер він дивився вперед: дорога, що бігла уздовж каналу, мала знову вийти на шосе. Він знав, що такого ясного дня з роздоріжжя все буде видно. На болотах, бурих, як і болота взимку в гирлі Міссісіпі, довкола Пайлоттауна, рвучкий північний вітер гнув додолу очерет, а вдалині бовваніла квадратна вежа церкви в Торчелло й висока campanile на Бурано. Море було сірувато-синє, і він налічив аж дванадцять вітрильників, що пливли за вітром до Венеції.
"Треба зачекати, поки переїдемо міст через Дезе під Ногерою, - сказав він собі.- Звідти все видно як на долоні. Подумати лишень - цілу зиму ми обороняли підступи до міста тут, на каналі, і ні разу не бачили його самого. Якось я був у тилу, поблизу Ногери, день видався тоді теж холодний і ясний, і я вперше побачив його по той бік затоки. Але так і не потрапив туди. I все одно воно моє: я бився за нього зеленим хлопчиськом, а тепер, коли мені стукнуло п'ятдесят, вони знають, що я тут воював, і я для них жаданий гість.
Гадаєш, того ти для них жаданий гість? - спитав він себе.
Можливо, - подумав він. - А може, тому, що я штабне начальство з армії переможців... Та, мабуть, ні. Адже тут не Франція.
Там ти б'єшся за місто, яке ти любиш, і весь час тремтиш, щоб чого не пошкодити в ньому, а потім, коли ти маєш у голові хоч якийсь глузд, то й поткнутися туди не наважишся, бо одразу ж наразишся на якогось вояку, котрий не простив тобі, що ти воював за це місто. Vive la France et les pommes de terre frites. Liberté, Venalité, et Stupidité4. Дивовижна clarté5 французької військової думки! Вони не мали жодного військового мислителя з часів дю Піка. Та й той був таким самим горопахою полковником, як і я. Манжен, Мажіно і Гамлен. Вибирайте, панове! Три школи військової думки. Перша: я дам йому по носі. Друга: сховаюся за цю штуковину, хоч вона мені й лівого флангу не прикриває. Третя: сховаю голову в пісок, наче страус, і покладуся на могутність Франції, а потім накиваю п'ятами. Накивати п'ятами - це ще делікатно сказано. А втім, - подумав він,- не слід занадто спрощувати, це несправедливо. Згадай чудових хлопців з руху Опору, згадай Фоша - він же і воював, і армію згуртовував; згадай, як стійко трималися люди. Згадай добрих друзів і пом'яни загиблих. Ще раз згадай багато дечого, найближчих друзів і найкращих людей, яких ти знав. Не вдавайся в тугу й не глузуй. Нічого скидати все на солдатське ремесло. Годі,- сказав він собі.- Адже ти їдеш розважатись".
- Джексоне,- озвався він,- вам тут подобається?
- Так, пане полковнику.
- Чудово. Зараз ми під'їдемо до місця, яке я хочу вам показати. Ви тільки глянете, і все. Вам не буде важко.
"Чого він присікався до мене,- думав шофер.- Усе бундючиться! Ще б пак! Був колись велике цабе. Добрий генерал генералом і зостанеться. А цього, видно, так змолотили, що й памороки забило".
- Ну ось, погляньте, Джексоне,- сказав полковник.- Поставте машину на узбіччі та подивімося звідси.
Полковник і шофер перейшли через дорогу і поглянули на той бік лагуни,- воду шмагав рвучкий, холодний вітер, і обриси будівель у прозорому повітрі здавались чіткими, ніби накресленими.
- Ото прямо - Торчелло, - показав полковник. - Там жили люди, що їх вестготи прогнали з суходолу. Вони й збудували оту церкву з квадратною вежею. Колись тут жило тридцять тисяч чоловік; вони збудували церкву, щоб поклонятися своєму богові і віддавати йому хвалу. Згодом, коли вже церква стояла тут, гирло Сіле замулилось чи, може, велика повінь погнала воду іншим руслом; всі ті землі, якими ми їхали, позатопляло, розплодилися москіти, і люди гинули від малярії. Тоді зібралися старійшини й вирішили переселитися на здорові місця, які можна було захищати з моря й куди вестготи, ломбардці та інші розбійники не могли дістатися, бо в тих розбійників не було кораблів. А хлопці з Торчелло всі були добрими моряками. Отож вони розібрали свої будинки, повантажили камінь на барки, на зразок тих, що ми тільки-но бачили, та й збудували Венецію. Полковник спитав:
- Вам не набридло, Джексоне?
- Ні, ні, пане полковнику. Я ще ніколи не чув про тих, хто заснував Венецію.
- То були люди з Торчелло. Дужі, витривалі хлопці, що мали великий смак. Вони прийшли з невеличкого села Каорле, ген там, на узбережжі, а після навали вестготів до них збігся весь люд із навколишніх міст і сіл. Один чоловік, що возив зброю до Александрії, знайшов там тіло святого Марка і вивіз його, сховавши під свинячими окостами. Він теж був з Торчелло. Отож він привіз тіло до Венеції, і тепер святий Марк - їхній заступник; вони збудували йому собор. Та на той час вони вже торгували з далекими східними країнами, і архітектура в них стала, на мій погляд, надто візантійською. Ніколи не будували вони краще, ніж на початку, в Торчелло. Ось воно, Торчелло.
- А площа Святого Марка - це там, де сила голубів і де стоїть отой величезний собор, схожий на розкішний кінотеатр?
- Атож. Ви маєте слушність, Джексоне. Усе залежить від того, як подивитись на ту чи іншу річ. А тепер погляньте ген-ген за Торчелло - бачите оту гарну campanile, на Бурано? Вона нахилилася майже так само, як Пізанська вежа. Бурано - густозаселений острівець, жінки там плетуть чудові мережива, а чоловіки роблять bambini; вдень вони працюють на скляних заводах он на тому острівці, поблизу іншої campanile; це Мурано. Вдень вони роблять чудовий скляний посуд для багатіїв усього світу, а потім вертаються додому маленьким vaporetto6 і роблять bambini. Одначе не всі щоночі сплять із жінками. Вночі ще полюють на качок, ген на тих болотах, за лагуною; вони полюють на плоскодонках, з довгими рушницями. В місячну ніч постріли чути до самого ранку. Він замовк на мить.
- А там, за Мурано,- Венеція. Це моє місто. Багато ще показав би я вам, та треба їхати. Погляньте востаннє. Звідси все видно, і можна збагнути, як виникло місто. Тільки ніхто не дивиться на нього звідси.
- Чудовий краєвид. Спасибі, пане полковнику.
- Гаразд, - сказав полковник.- Рушаймо.
Розділ V
Але сам він усе дивився не відриваючись, і місто здавалося йому таким самим прекрасним і хвилювало не менше, ніж тоді, коли йому було вісімнадцять і він, побачивши його вперше, нічого не зрозумів і тільки відчув, що воно гарне. Зима тоді видалася холодна, і гори за рівниною стояли зовсім білі. Австрійці будь-що хотіли прорватися в тому місці, де Сіле та старе річище П'яве створили природну перешкоду.
Якщо утримуєш старе річище П'яве, то в тилу лишається Сіле, за яку можна відступити, коли ворог прорве оборону. А за Сіле не було вже нічого, крім голої, як долоня, землі та густого плетива шляхів, що вели у долини Венето та Ломбардії, і австрійці цілу зиму раз у раз ішли в атаку, щоб пробитися на цю чудову дорогу, якою мчала тепер машина і яка веде просто на Венецію. Тієї зими у полковника - він був тоді лейтенантом у чужій армії, і це потім здавалося трохи підозрілим у його власній армії і добряче зіпсувало йому кар'єру - боліло горло. Боліло воно тому, що весь час доводилося лізти в воду. Обсушитися ніяк не вдавалось, і краще вже було швидше змокнути до нитки й так і лишатися мокрим.
"Австрійці погано організовували атаки, зате часто й настійливо; спершу в нас гатили з гармат, щоб залякати, потім вогонь припинявся, і можна було оглянути позиції й полічити людей. Подбати за поранених не було коли: починалась атака, і тоді ми вбивали австрійців, які ледве брели болотом - вода сягала їм аж до пояса,- тримаючи гвинтівки над головою.
Не знаю, що б ми робили,- часто думав полковник, тоді ще лейтенант, - якби вони не переставали стріляти. Та перед самою атакою вони завжди на якийсь час припиняли вогонь, тоді переносили його далі.
Коли б ми втратили старе річище П'яве і відійшли на Сіле, австрійці перенесли б вогонь на другу й третю лінію оборони, хоч і ту і ту важко було втримати; австрійцям слід було підтягти гармати ближче й бити безперестану, навіть під час атаки, аж поки не прорвуться. Та, хвалити бога,- думав полковник, - з-поміж високого начальства завжди знайдеться який-небудь йолоп, отож вони діяли досить безладно".
Цілу ту зиму він убивав людей, які сунули на нього з гранатами, пристебнутими до портупеї, із важкими ранцями з телячої шкіри, у касках, схожих на казанки. То був ворог.
Але він ніколи не мав до нього ненависті, та й узагалі ніяких почуттів. Він командував, обмотавши горло старою шкарпеткою, намоченою в скипидарі, бо в нього воно весь час боліло, а хлопці відбивали атаки вогнем тих гвинтівок та кулеметів, які ще залишались цілі після артилерійського обстрілу. Він навчав їх стріляти - у європейських військах рідко хто вміє стріляти як слід, - навчав дивитися в лице ворогові, а оскільки вряди-годи все ж випадала спокійна хвилина, то вони стали добрими стрільцями.
Але після кожного артилерійського обстрілу доводилося лічити - і то швиденько, - скільки в тебе зосталося людей. Його самого тієї зими тричі поранено, та йому щоразу на диво щастило - всі три рани були легкі, кісток не зачепило, і таке щастя змусило його твердо повірити в своє безсмертя, бо справді, чом же його досі не вбило в шаленій стрілянині перед якоюсь атакою? Та зрештою і йому перепало, і то добряче - на все життя. Жодне з поранень не підкосило його так, як перша важка контузія. "Отоді, - думав він, - я, певне, і втратив віру в безсмертя. Що ж, у певному розумінні це також багато".
Край цей був милий його серцю, миліший, ніж він міг чи хотів комусь признатися, і тепер він був щасливий, що іще півгодини - і він. у Венеції. Полковник ковтнув дві таблетки нітрогліцерину; він умів добре плювати, і йому не треба було запивати таблетки водою,- то тільки тоді, вісімнадцятого року, в нього пересихало в роті. Потім він спитав:
- Як справи, Джексоне?
- Чудово, пане полковнику.
- Зверніть ліворуч біля роздоріжжя на Местре - побачимо човни на каналі, та й рух там трохи менший.
- Слухаю, пане полковнику,- сказав шофер. - А ви покажете мені роздоріжжя?
- Атож,- відповів полковник.
Вони швидко наближались до Местре, і знов його охопило таке почуття, як того дня, коли він уперше під'їздив до Нью-Йорка, а місто аж сяяло усе - біле і гарне. Тоді там іще не було такого диму. "Ми під'їжджаємо до мого міста,- думав він.- Боже, яке воно прекрасне!"
Звернувши ліворуч, вони поїхали вздовж каналу, де стояли припнуті до берега рибальські човни; полковникові любо було дивитися на брунатні сітки, і на плетені сажалки, і на вишукані обриси човнів. Ні, мальовничими їх не назвеш. Мальовничість - то ніщо. Вони просто з біса гарні.
Машина проминула довгу низку човнів у каналі, що поволі плинув з Бренти, і полковник згадав берег у Бренті, де стоять розкішні вілли, з моріжками й садками, з платанами й кипарисами. "Хай би мене отам і поховали,- думав полковник.- Я ж знаю й люблю ті місця. Та, мабуть, нічого не вийде. А може, й вийшло б. Невже не знайдеться нікого, хто б дозволив поховати мене на своїй землі? Спитаю в Альберто. Ні, не треба, а то ще подумає, що я скиглій".
Він давно вже перебирав у думці ті гарні місця, де б йому хотілося спочити, ті краї, часточкою яких хотів би стати. "Смердітимеш і розкладатимешся не так уже й довго, зате зробишся ніби якимсь добривом, навіть кістки не пропадуть марно. Хотілося б лежати десь у далекому куточку садиби, щоб звідти видно було чепурний старий будинок та великі крислаті дерева. Не думаю, щоб це дуже заважало мешканцям. Я б змішався з тією землею, де вечорами граються діти, а вранці ще, може, навчають коней перестрибувати перешкоди,- копита глухо гупають по дерну, а в ставку скидається форель, полюючи на мушву".
Від Местре вони їхали брукованою дорогою повз потворні заводи Бреда, що були достоту схожі на заводи Геммонда у штаті Індіана.
- А що тут роблять, пане полковнику? - запитав Джексон.
- В Мілані ця фірма будує паровози,- відповів полковник.- А тут виготовляють усілякі вироби з металу, всього потроху.
Звідси відкривався не такий гарний краєвид на Венецію, тому полковник не любив цієї дороги; зате вона була набагато коротша і можна було подивитися на канали та бакени.
- Це місто само себе годує,- сказав він Джексонові.- Колись Венеція була володаркою морів, народ тут затятий, не боїться ні бога, ні чорта, такого ніде більше не зустрінеш. Люди тут увічливі, але Венеція, як придивитися пильніше,- місто затятіше, ніж Шайєнн.
- Я б не сказав, що Шайєнн затятий.
- Навіть Каспер не зрівняється з ним.
- Ви вважаєте, пане полковнику, що Каспер теж затятий?
- Це нафтове місто. Славне місто.
- Так. Але я б не сказав, що воно затяте, пане полковнику. I раніш ніколи не було таке.
- Ну гаразд, Джексоне. Мабуть, ми з вами водимося з людьми різних кіл. А може, по-різному називаємо ті самі речі. Та хай там як, а Венеція, де люди напрочуд увічливі й виховані, - таке саме затяте місто, як і Кук-Сіті в штаті Монтана, коли старожили на своє свято понапиваються до нестями.
- От Мемфіс - це таки справді затяте місто.
- Куди йому до Чікаго, Джексоне. Мемфіс затятий тільки щодо негрів. А Чікаго затятий і на північному боці, й на південному, й на західному, а на сході там озеро. Але люди там неввічливі й невиховані. А отут, в Італії, коли вже хочете побачити справжнє затяте місто, то їдьте в Болонью. I кухня там чудова.
- Я ніколи там не був.
- Ну, ось і гараж, де ми поставимо машину,- сказав полковник.- Ключ можете здати в контору. Тут не крадуть. А я тим часом загляну до бару. Валізи вони самі занесуть.
- А рушницю й патрони можна лишити в багажнику?
- Авжеж. Тут не крадуть, я ж уже казав.
- Я дбаю про ваше майно, пане полковнику, тож хотів ужити заходів...
- Ви такий з біса солодкий, що часом аж верне,- сказав полковник,- Чи вам позакладало?
- Я усе чув, пане полковнику.
Полковник, за звичкою, зміряв його нищівним поглядом. "От сучий син,- подумав Джексон,- а вдавав із себе такого добрягу".
- Вийміть валізи, поставте машину отам, огляньте скати, заправте водою й пальним,- загадав йому полковник і рушив просто до бару зацементованою доріжкою, залитою бензином та мастилом.
Розділ VI
В барі, за першим столиком біля входу, сидів міланець, скоробагатько з часів війни - такий огрядний і самовпевнений, як бувають тільки міланці,- з шикарною і надзвичайно знадливою коханкою. Вони пили negroni - суміш двох частин десертного вермуту та однієї частини зельтерської, - і полковник подумав: скільки ж податків той мусив приховати, щоб мати змогу купити оцю випещену дівулю в норковому манто та гарну спортивну машину - він бачив, як шофер щойно відвів її довгою вигнутою естакадою в гараж. Обоє витріщились на нього, як і слід було чекати від невихованих людей такого гатунку, і полковник, недбало відсалютувавши, сказав по-італійському:
- Пробачте, що я в мундирі. Але це мундир, а не маскарадний костюм!
Не чекаючи відповіді, він повернувся і пішов до стойки. Звідти можна було наглядати за багажем, як оті дві pescecani7 наглядали за своїм.
"Він, певно, commenatore8,- подумав полковник. - А вона вродлива, бездушна погань! А таки вродлива, бісова личина! Цікаво, як би воно було, коли б я мав гроші, щоб купити отаку кралю й одягати її в норку? Та хай вона згине! Вистачить і того, що в мене є".
Бармен потис йому руку. Він був анархіст, але не засуджував полковника за те, що той - полковник. Навпаки, він почував велику гордість і радість із цього, немовби й анархісти тепер мали свого полковника; за ті кілька місяців, що вони були знайомі, у бармена виникло таке почуття, ніби це він сам створив полковника чи надав йому такого рангу; він дуже пишався цим, немов збудував якусь дзвіницю або старовинну церкву в Торчелло.
Бармен почув розмову, чи, власне, репліку, яку полковник кинув мимохідь, і був задоволений.
Він миттю послав ліфт униз по джин та кампарі.
- Зараз,- мовив він,- сюди підіймуть ваше питво. Ну, що там робиться в Трієсті?
- Щось таке, як ви собі уявляєте.
- Я не можу собі уявити.
- Ну, то й не натужуйтесь, бо дістанете геморой.
- Я не від того, якщо й мені дадуть полковника.
- Ось і я був не від того.
- Глядіть, щоб на вас ще й швидка не напала!
- Тільки не скажіть вельмишановному Паччарді,- мовив полковник.
Це стало їхнім улюбленим жартом: вельмишановний Паччарді був міністром оборони Італійської республіки. Він мав стільки ж років, як і полковник, і мужньо воював у першу світову війну, а також в Іспанії, де командував батальйоном і де полковник, тоді воєнний спостерігач, познайомився з ним. Серйозність, з якою міністр оборони ставився до своїх обов'язків у цій нездатній до будь-якої оборони країні, смішила полковника і бармена. Обидва були практичними людьми, і кожна згадка про вельмишановного Паччарді як захисника Італійської республіки дуже їх розважала.
- У нас там весело, - сказав полковник, - Отож я й не від того.
- Слід би трохи механізувати вельмишановного Паччарді. Дайте йому атомну бомбу.
- У мене в багажнику є аж три,- сказав полковник. - Найновіші, вдосконалені моделі. Паччарді не можна лишати без зброї. Треба дати йому ще й бактерій.
- Авжеж, ми не підведемо вельмишановного Паччарді! Краще один день побути левом, аніж усе життя ягням.
- Краще померти стоячи, ніж жити на колінах,- додав полковник. - Але частенько доводиться й на череві плазувати, коли хочеш лишитися живим.
- Це що за балачки, полковнику!
- Ми їх голими руками подушимо! - провадив полковник. - На ранок устане мільйон захисників вітчизни!
- А хто ж їм дасть зброю?
- Про це подбають. Це лиш початок великого плану.
Зайшов шофер. Полковник похопився, що він забув стежити за дверима, поки балакав з барменом. Він завжди сердився на себе, коли забував про пильність.
- Чого ви там стільки длубались, Джексоне? Хочете випити?
- Ні, пане полковнику, спасибі.
"Бісів святенник! - подумав полковник. - Та чого це я в'ївся на нього?.."
- Зараз поїдемо, - сказав він.- Я тут трохи вчився в свого приятеля говорити по-італійському.
Він озирнувся на міланських спекулянтів, та вони вже пішли.
"Який повільний я стаю, - подумав він. - Гляди, ще хтось колись застукає. Можливо, навіть вельмишановний Паччарді".
- Скільки з мене? - спитав він коротко.
Бармен сказав і глянув на нього своїми розумними очима: вони вже не сміялись, хоч у кутиках не зникли ще веселі зморшки. "У нього, певно, все гаразд,- подумав бармен.- Дай йому боже, чи хто там іще, щоб з ним не сталося біди!"
- Бувайте, полковнику, - промовив він.
- Чао,- сказав полковник.- Джексоне, ми спустимось естакадою й поїдемо на північ, де пришвартовані моторні човни. Ось і носій з нашими валізами. Хай він несе їх і далі - тут такий порядок.
- Слухаю, пане полковнику,- промимрив Джексон. Не озираючись, вони вийшли з бару.
На imbarcadero9 полковник заплатив носієві і пошукав очима знайомого човняра.
Він не впізнав його, та човняр гукнув:
- Добридень, пане полковнику. Якраз моя черга.
- Скільки до "Грітті"?
- Ви ж добре знаєте, пане полковнику. У нас постійна такса.
- А саме?
- Три тисячі п'ятсот.
- Тоді ми поїдемо пароплавом за шістдесят.
- Воля ваша,- відказав літній човняр з червоним, але лагідним обличчям.- До "Грітті" він вас не довезе, але ви можете зійти біля "Гаррі" і викликати телефоном когось із готелю, щоб піднесли валізи.
"Що тепер купиш на оті дурні тисячі? А він славний старий..."
- Може, послати з вами он того чолов'ягу?- Човняр показав на немічного старигана, який жив з усякого дрібного заробітку - збігати кудись або щось піднести і завжди набивався з послугами - підсадити чи зсадити пасажира, якому це зовсім не було потрібне, - а потім згинався в поклоні й простягав свого подертого капелюха. - Він відведе вас до пароплава. Наступний відходить через двадцять хвилин.
- Біс із ним,- сказав полковник.- Везіть до "Грітті".
- Con piacere10.
Полковник і Джексон спустилися в човен, схожий на швидкохідний катер. Він блищав лаком і був чисто вимитий; на ньому стояв маленький мотор, перероблений з автомобільного, - він певно, відслужив свій вік на "фіаті" якогось провінційного лікаря, потім його купили десь на звалищі автомобілів (ці кладовища механічних слонів можна знайти тепер поблизу кожного людного селища) і полагодили для нового-життя на каналах Венеції.
- Як ваш двигун? - спитав полковник, хоч він добре чув, що мотор торохтить та чхає, наче підбитий танк або самохідка, тільки тихіше, бо мотор був слабенький.
- Та животіє,- сказав човняр і махнув рукою.
- Вам би купити маленький "Універсал". То, наскільки я знаю, найкращий і найлегший човновий мотор.
- Мені не одне треба купити!
- Може, цей рік вам щаститиме.
- Дай боже. Тепер чортова сила акул приїздить грати в рулетку на Лідо. Але хто з них попливе двічі моїм човном? А човен гарний. Міцний, чистий. Звісно, не така краса, як гондола. Та коли б йому новий мотор...
- Я спробую дістати вам з віліса. Зі списаного, а ви б його перебрали.
- Що там балакати! - відмахнувся човняр.- Не про мене таке щастя. Я навіть думати не хочу.
- Чого ж? - сказав полковник. - Вважайте, що мотор уже ваш.
- Ви не жартуєте?
- Нащо! Правда, головою ручитись не буду. Але зроблю все, що зможу. У вас багато дітей?
- Шестеро. Двоє хлопців і четверо дівчат.
- Мабуть, ви не дуже-то вірили в фашизм. Усього шестеро!
- Так, я справді не вірив.
- А хоч би й вірили, то що такого? Можете не запевняти, - сказав полковник. - Думаєте, що я б мав злість на вас за це?
"Це ми проїхали найгіршу частину каналу - від П'яццале Рома до Ка'Фоскарі, але й тут гарно",- думав полковник.
Хіба-таки скрізь мають стояти палаци та церкви. Звісно, й тут непогано! Полковник подивився праворуч - на штирборт, поправив він себе. Адже ми на судні!
Вони проминули довгий, низький, приємної архітектури будинок. Поруч стояла тратторія.
"Отут би мені жити! Пенсії цілком вистачить. Звичайно, не в "Грітті-паласі". Найняти б кімнатку в такому будинку, як оцей, дивитися щодня на припливи й відпливи та милуватися човнами. Вранці читати, потім гуляти до обіду, заходити в Academia поглянути на Тінторетто і в Scuola San Rocco, їсти в добрих дешевих рестораціях за базаром, а вечерю хазяйка сама готувала б.
Обідати краще не вдома, щоб потім можна було прогулятись. У цьому місті так гарно гуляти. Мабуть, ліпше, ніж будь-де. Куди не підеш, скрізь приємно. Я міг би його ще більше вивчити, і воно стало б зовсім моє.
Яка заплутана ця Венеція - шукати тут те чи те місце куди цікавіше, ніж розгадувати кросворди. Так, мало чим можемо ми похвалитися,- а от її, слава богу, не бомбували. Ну, й ті - треба віддати їм належне - теж пошанували її.
Господи, як я люблю це місто, - думав він.- Я радий, що допомагав її захищати, коли був іще шмаркачем, і мову погано знав, і навіть не бачив її як слід до того ясного зимового дня, коли ходив у тил перев'язати легеньку рану і раптом побачив, як вона виринає з моря.
Хай йому біс! - думав він. - А ми непогано билися там, біля перехрестя!
Шкода, що не можна перевоювати з початку ту війну. З моїм досвідом і з тим, що у нас тепер є. Але і в них тепер усього не менше, а труднощі - ті самі, якщо нема переваги в повітрі".
Міркуючи про це, він стежив, як крутий ніс човна розтинає буру воду і спритно обминає перешкоди, - човен весь виблискував лаком та дбайливо начищеними гарними мідними оздобами.
Вони пройшли під білим мостом і під іще не закінченим дерев'яним. Червоний міст зостався праворуч, і вони проминули перший високий білий міст. За ним показався чорний міст з ажурного чавуну на каналі, що вів до Ріо-Нуово, і вони пропливли повз два стовпи, сковані ланцюгом, але поставлені далеко один від одного, - як і ми з нею, подумав полковник. Він дивився, як прибій шарпає стовпи і як глибоко в'ївся ланцюг відтоді, як він уперше побачив їх. Неначе ми, думав він. Це пам'ятник нам. Скільки ж їх стоїть по каналах цього міста!
Вони пливли поволі, поки не дісталися до величезного ліхтаря, праворуч входу до Великого каналу. Тут мотор надсадно задеренчав і трохи прискорив хід.
Далі вони попливли уздовж будинку Академії, поміж палями, і мало не зіткнулися з чорним дизелем, навантаженим ущерть довгими поліняками, що призначалися для опалення вогких будинків морського міста.
- Це що, береза? - спитав полковник човняра.
- Береза та ще якесь дешевше дерево, забув, як воно називається, - відповів човняр.
- Береза для каміна все одно що антрацит для плити. А де тут рубають березу?
- Не знаю. Я в горах не жив. Мабуть, її привозять з-за Бассано, аж з отого схилу Граппи. Якось я їздив на Граппу подивитись, де похований мій брат. Із Бассано ми поїхали з екскурсією до великого ossario. А поверталися через Фельтре. Коли ми спускались у долину, я бачив, що на тому боці схил порослий лісом. Ми їхали військовою дорогою, і там якраз стягували багато дерева.
- В якому році вбили вашого брата на Граппі?
- У вісімнадцятому. Він був патріот, і його запалили промови д'Аннунціо. Пішов добровольцем, коли його рік іще не призивали. Ми ще й добре звикнути до нього не встигли, надто рано він пішов від нас.
- А скільки хлопців вас була у сім'ї?
- Шестеро. Двох убили за Ізонцою, одного - на Баїнзіцці й одного під Карстом. Потім іще на Граппі втратили ми того брата, про якого я оце казав, і я лишився сам.
- Я дістану вам той клятий віліс з усім причандаллям, - сказав полковник. - А тепер облишмо вже цю сумну розмову і краще подивімося на всі ті місця, де живуть мої друзі.
Вони пливли Великим каналом, і звідси було добре видно, де живуть друзі.
- Ось будинок графині Дандоло, - показав полковник.
Далі він не сказав уголос, а тільки подумав: хоч їй уже за вісімдесят, а вона і досі жвава, наче дівчисько, і зовсім не боїться смерті. Волосся фарбує в яскраво-рудий колір, і їй це дуже личить. З нею весело, вона чарівна жінка.
I палаццо у неї зручний; стоїть віддалік каналу, перед ним сад із власним причалом, де свого часу приставало безліч гондол, що привозили безліч людей - веселих, добродушних, сумних і зневірених. Але більше веселих - адже вони їхали до графині Дандоло.
Вони дуже поволі посувалися каналом проти холодного вітру з гір, скоряючись древній магії міста та його красі; обриси будинків були чіткі й контрастні, як у зимовий день, а день і справді був зимовий. А полковника тішило ще й те, що він особисто знав багатьох мешканців цих палаццо, і хай навіть там тепер ніхто й не жив, - знав долю кожної з цих будівель.
"Ось будинок матері Альваріто", - подумав він, але промовчав.
Вона тут майже не живе і рідко залишає маєток біля Тревізо, де ростуть дерева. Їй не подобається, що у Венеції зовсім немає дерев. Вона втратила чоловіка і тепер майже нічим не цікавиться, крім господарства.
Її сім'я наймала колись цей будинок Джорджу Гордону, лордові Байрону, і в його ліжку відтоді ніхто не спить; не сплять і в іншому ліжку, двома поверхами нижче, де він ночував з дружиною гондольєра. I не тому, що ліжка ті - святиня чи реліквія. Це просто зайві ліжка, якими не користуються з різних причин, а може, - й з поваги до лорда Байрона, якого тут дуже любили, незважаючи на всі його хибні вчинки. Тут, мабуть, треба бути затятим хлопцем, щоб люди тебе полюбили. Вони ж так і не признали ні Роберта Браунінга, ні місіс Браунінг, ні їхнього пса. Ці троє так і не стали венеціанцями, хоч би що там писав про це містер Браунінг. "А що означає "затятий"? - спитав себе полковник.- Я так часто вживаю це слово, що мусив би знати його значення. Шибайголова? Ні, швидше той, хто вміє все поставити на карту і не виходить з гри, незважаючи на програш. Або просто той, хто ладен грати до кінця. I йдеться зовсім не про театр, - думав він,- Хоч я дуже люблю театр".
"А чи так воно?" - подумав полковник, побачивши над самою водою маленьку віллу, нітрохи не кращу за першу-ліпшу халупу на околиці Парижа, яку бачиш з вікна гаврського або шербурзького поїзда. Вілла ховалася в хащі занедбаних дерев, і з власної волі ви не стали б там жити. В тій віллі жив він.
Його любили за талант, за всі його вади, за мужність. Бідний єврейський хлопчик, він скорив країну своїм талантом і своїм красномовством. Я не зустрічав нікого жалюгіднішого й підлішого. Але той, з ким я міг би його порівняти, не ризикував усім, що мав, і сам не воював, а Габрієле д'Аннунціо (цікаво, як його звали насправді, подумав він, хто в цій земній країні міг дістати ім'я д'Аннунціо11; а може, він не був євреєм,- та й хіба не однаково) скуштував служби у всіляких військах, як і кохання всіляких жінок.
Служба ніде не була для нього обтяжливою, крім піхоти. Походи його були блискавичні, і він завжди виходив сухим із води. Полковник пам'ятав, як д'Аннунціо втратив око, коли розбився літак, на якому він летів чи то над Трієстом, чи над Пулою, і як він потім завжди носив чорну пов'язку, а люди, не знаючи, де це сталося, гадали, що око йому вибили під Велікі, чи під Сан-Мікеле, чи в іншому злощасному місці, по той бік Карсту, де, як ви знаєте, ті, що не полягли, всі залишилися каліками. Для д'Аннунціо війна була просто фіглярством. У піхотинця своє особливе ремесло, не схоже на інші. А Габрієле літав, хоч і не був пілотом. Він служив у піхоті, але не був піхотинцем,- усе тільки про людське око.
І полковник пригадав, як одного разу, коли він іще командував взводом, і стояла сльота, як завжди в ті нескінченні зими чи, в кожному разі, під час усіх парадів або військових оглядів, - д'Аннрпнціо, в чорній пов'язці на вибитому оці, з обличчям білявим, ніби черево в камбали, виставленої на ринку, і з таким виглядом, наче він уже два дні неживий, кричав їм: "Moriro non è basta!"12,- і полковник, що був тоді лейтенантом, подумав: "Якого дідька ще їм треба від нас?"
Він слухав промову і в кінці, коли підполковник д'Аннунціо, письменник і патентований національний герой, якщо вже доконче потрібні герої, - а полковник у героїв не вірив, - попросив хвилину помовчати в пам'ять славних загиблих, то лейтенант покірливо виструнчився. Та його взвод, що слухав промову,- тоді не було гучномовців, а вітер відносив убік слова оратора, - як тільки запало мовчання на честь славних загиблих, одностайно й розкотисто ревнув: "Evviva d'Annunzio!"13
Д'Аннунціо не раз промовляв до них після перемог і перед поразками, тож солдати знали, що їм кричати, коли оратор робить паузу.
Полковник, який тоді був лейтенантом і любив свій взвод, гукнув і собі, наче скомандував: ""Evviva d'Annunzio!",- тим самим приєднуючись до тих, хто не чув промови, і намагаючись скромно, як і належить лейтенантові (якщо тільки йдеться не про захист безнадійної позиції або не про ініціативу в бою), поділити з ними провину.
А ось тепер човен пропливає повз будинок, де цей старий гріховода жив зі своєю великою актрисою, сумною і не такою вже й коханою, і полковник пригадує її прегарні руки й на диво мінливе обличчя,- воно не було вродливим, зате вміло передати всю любов, усю велич, усі радощі й болі на світі, - пригадує, як легенький помах її руки краяв йому серце, і думає: "Господи, вони ж обоє давно померли, а я навіть не знаю, де їх поховали. Та я щиро сподіваюся, що в цьому домі вони пережили й щасливі хвилини".
- Джексоне,- сказав він. - Ота маленька вілла колись належала Габрієле д'Аннунціо. Він був видатний письменник.
- Так точно, пане полковнику, - відповів Джексон.- Спасибі, що сказали. Я ніколи й не чув про такого.
- Я потім скажу вам, щó він написав, коли захочете його почитати. Є кілька англійських перекладів.
- Спасибі, пане полковнику,- відповів Джексон.- Залюбки почитаю, якщо буде час. Будиночок нічогенький. Як, ви сказали, його прізвище?
- Д'Аннунціо,- сказав полковник. - Письменник.
І додав подумки, не бажаючи бентежити Джексона, якого він сьогодні вже не раз заганяв на слизьке: письменник, поет, національний герой, фашистський фразер, егоїст і співець смерті, авіатор, полководець, учасник першої атаки торпедних катерів, підполковник піхотних військ, що не вмів як слід командувати ротою, ба навіть взводом, талановитий, чудовий письменник, якого ми шануємо, автор "Notturno"14 і падло.
Поблизу Санта-Марія-дель-Джільйо схрещувалися два канали, а трохи далі виднів дерев'яний причал "Грітті".
- Ось і готель, у якому ми зупинимось, Джексоне. Полковник показав на невеликий рожевий триповерховий палац - колись він був філіалом "Гранд-отелю", а тепер відділився й став дуже добрим готелем. У місті, де стільки чудових готелів, це, мабуть, найкращий, якщо ви не любите, коли біля вас хтось крутиться й надокучає надмірною запобігливістю.
