За річкою, в затінку дерев. 3-тя частина
- Деталі
- Перегляди: 193
- А тут, Здається, непогано, - озвався Джексон.
- Таки непогано.
Човен стрілою підлетів до причалу. "Кожен його рух, - думав полковник,- це подвиг спрацьованого механізму. Тепер уже нема таких бойових коней, як славнозвісний Мандрівник або як Лізетта генерала Марбо, що воювала під Ейлау. Тепер ми шануємо витривалість спрацьованих важелів, які ніяк не хочуть ламатися, і головок циліндрів, які не виходять з ладу, хоч давно вже заслужили це право.
- Пристали, пане полковнику,- сказав Джексон.
- Авжеж, що пристали. Вистрибуйте, а я розрахуюся з цим чолов'ягою.
Він повернувся до човняра.
- З мене три тисячі п'ятсот, еге ж?
- Так, полковнику.
- Про списаний віліс я не забуду. Ось нате, купіть вівса своєму коникові.
Швейцар, який брав у Джексона валізи, засміявся:
- Жоден ветеринар уже не зарадить його коняці.
- Вона ще бігає,- сказав човняр.
- Та вже не виграє призів на перегонах. Як живете, полковнику?
- Чудово. А як там члени Ордену?
- Усі здорові.
- От і добре. Я б хотів побачитися з Великим Магістром.
- Він вас чекає.
- Не можна примушувати його довго чекати. Джексоне, ідіть до холу з оцим чоловіком і попросіть записати мене. А ви догляньте, щоб сержантові дали кімнату, - звернувся він до швейцара. - Ми тільки на одну ніч.
- Про вас питав барон Альваріто.
- Я побачуся з ним у "Гаррі".
- Добре, полковнику.
- А де Великий Магістр?
- Зараз піду пошукаю.
- Скажіть йому, що я в барі.
Розділ VIІ
Бар "Грітті" був зразу ж за холом, хоча слово "хол", подумав полковник, не пасує до зали таких благородних пропорцій. Здається, це Джотто визначив, що таке коло? Ні, то якийсь математик. Він пригадав один з анекдотів про Джотто, який йому найбільше подобався: "Це дуже просто!" - сказав художник, намалювавши бездоганне коло. Хто і коли в біса йому це розповів?
- Добривечір, Таємний Раднику,- привітався він до бармена; той був лише кандидатом у члени Ордену, але полковникові хотілося підлестити йому.- Чим можу служити?
- Випийте чарочку, полковнику.
Полковник поглянув крізь засклені двері на Великий канал. Він побачив високий чорний стовп, до якого прив'язували гондоли, і відблиск вечірнього зимового сонця на воді, що брижилася від вітру. По той бік стояв старовинний палац, а каналом пливла широка чорна баржа, горнучи перед собою хвилю тупим носом, хоч і вітер був ходовий.
- Налийте сухого мартіні,- сказав полковник. - Велику чарку.
В цю мить до зали зайшов Великий Магістр. На ньому був фрак, як і належало метрдотелю. Він був гарний справжньою людською - внутрішньою - красою: усмішка його йшла від самого серця чи від того, що називають душею, а тоді весело й щиро виливалась назовні, осяваючи обличчя.
Обличчя в нього було правильне, з довгим прямим носом, як у всіх уродженців Венето, з добрими, веселими й щирими очима і сивиною людини поважного віку - він був на два роки старший за полковника.
Він підійшов з привітною усмішкою, хоч і з виглядом змовника, бо в них було чимало спільних таємниць, і простяг свою велику міцну руку з довгими пальцями, випещену, як і годилося людині на такій посаді, а полковник простяг йому свою - двічі прострелену і трохи скарлючену. Так зустрілися два старожили Венето, двоє братів у спільноті роду людського - єдиного клубу, куди вони обидва платили внески, побратими в любові до стародавньої країни, яку споконвіку роздирали нескінченні чвари, але яка навіть у поразці лишалася нездоланною, до країни, яку обидва вони захищали в юності.
Міцний потиск рук - короткий вияв прихильності й радості від зустрічі; потім метрдотель сказав:
- Добридень, полковнику!
- Добридень, Gran Maestro15,- відказав полковник. Полковник запросив Gran Maestro випити з ним за компанію; метрдотель відповів, що він на роботі. А пити на роботі заборонено.
- Під три чорти всякі заборони! - вигукнув полковник.
- Маєте рацію,- мовив Gran Maestro,- але свої обов'язки треба виконувати, правила у нас розумні, тож їм слід коритися, особливо мені: я мушу подавати приклад.
- Який же тоді з вас Gran Maestro! - заперечив полковник.
- Налийте мені чарку Garpano punto e mezzo16,- звелів Gran Maestro барменові, котрого досі не прийняли до Ордену через якусь дріб'язкову причину, неясну й приховану.- Я вип'ю за Ordine17.
Так, порушивши порядок і правила поведінки старшого рангом, що повинен бути прикладом для підлеглих, Gran Maestro і полковник вихилили по чарці. Вони поспішали не навмисне, і Gran Maestro не виявляв ніякої тривоги. Просто швидко вихилили по чарці, і край.
- А тепер обміркуймо справи Ордену, - сказав полковник. - Сесія у нас таємна?
- Так, - відповів Gran Maestro.- Я оголошую її таємною.
- Давайте далі, - сказав полковник.
Орден, витвір їхньої фантазії, був заснований під час розмов Gran Maestro з полковником. Він називався El Ordine Militar, Nobile y Espirituoso de los Caballeros de Brusadelli18. I полковник, і метрдотель розмовляли по-іспанському, а оскільки це найпридатніша мова, коли ви хочете заснувати Орден, то вони й скористалися нею, назвавши Орден ім'ям відомого міланського спекулянта-мільярдера, що ухилявся від сплати податків; під час шлюборозлучного процесу, коли виникла суперечка через розподіл майна, він публічно звинуватив молоду дружину в тому, що своєю надмірною хтивістю вона довела його до розумового розладу.
- Gran Maestro, що чути про нашого патрона, хай буде благословенне його ім'я? - спитав полковник.
- Нічого. Він чомусь притих останнім часом.
- Мабуть, віддається медитаціям.
- Мабуть.
- Певне, вигадує нові й ще мерзенніші підступи.
- Можливо. Він мені нічого не казав.
- I все ж на нього можна покластися.
- Поки не вмре. А тоді хай чорти смажать його в пеклі, а ми свято шануватимемо пам'ять про нього.
- Джорджо,- сказав полковник,- налийте Gran Maestro іще чарку карпано.
- Коли це наказ,- сказав Gran Maestro,- то я мушу коритись.
Вони цокнулися.
- Джексоне! - гукнув полковник.- Погуляйте собі як слід. Їсти можете тут. Завтра об одинадцятій нуль-нуль з'явитесь до холу, а тепер згиньте мені з очей, глядіть тільки, не вскочте в якусь халепу. Гроші у вас є?
- Так, пане полковнику,- відказав Джексон і подумав: "Старий шкарбан і справді з'їхав з глузду. Міг би підкликати мене до себе, а не горлати на цілу залу".
- Вшивайтеся швидше! - скомандував полковник.
Джексон виструнчився перед ним.
- Ви мені набридли; товчетеся цілими днями і навіть гульнути як слід не вмієте. Господи, та хоч сьогодні погуляйте досхочу!
- Слухаю, пане полковнику.
- Ви зрозуміли, що я сказав?
- Так, пане полковнику.
- Повторіть.
- Рональдові Джексону, особистий номер сто тисяч шістсот сімдесят вісім, з'явитися в хол готелю "Грітті" об одинадцятій нуль-нуль, завтра, числа не пам'ятаю, а доти не навертатися на очі полковникові й добряче гульнути. Або...- додав він,- принаймні спробувати.
- Вибачте, Джексоне,- сказав полковник,- я таки свиня...
- Дозвольте заперечити, пане полковнику? - спитав Джексон.
- Дякую, Джексоне. Може, я й не свиня. Добре, якщо ви маєте слушність. А тепер забирайтеся звідси! Кімнату вам дадуть чи вже дали, харчі забезпечені, отож ідіть і розважайтеся собі.
- Слухаю, пане полковнику.
Коли Джексон пішов, Gran Maestro спитав:
- Що він за хлопець? З отих понурих американців?
- Атож,- відповів полковник,- Господи, скільки їх у нас! Похмурі, доброчесні, вгодовані й тупі. В тому, що вони тупі, є й моя вина. Але трапляються й гарні хлопці.
- Як ви гадаєте, вони трималися б, як ми, на Граппі чи на П'яве?
- Добрі хлопці трималися б. Може, навіть краще за нас. Але, бачите, в нашій армії не ставлять до стінки навіть самострілів.
- Господи! - вигукнув Gran Maestro.
I він, і полковник - обидва вони знали людей, які нізащо не хотіли вмирати, забуваючи, що тому, хто помре в четвер, уже не треба буде вмирати в п'ятницю; вони пам'ятали, як один солдат прив'язував мішок з піском до ноги свого товариша, щоб не лишилося опіку, і стріляв у нього з такої відстані, щоб, улучивши в гомілку, не пошкодити кістки, а потім, замітаючи сліди, стріляв разів зо два в повітря. Так, обидва вони знали про це, і на згадку про війну, а також із щирої, благородної ненависті до тих, хто на ній багатіє, вони й заснували свій Орден.
Вони пам'ятали - ці двоє, що любили й поважали один одного, - як бідні солдати, котрі нізащо не хотіли вмирати, ділили між собою гонорейний гній, зібравши його в сірникову коробку, щоб заразитися і не йти в чергову криваву атаку.
Були и такі, що носили під пахвами мідні монети, сподіваючись дістати жовтяницю. А тим, у кого водилися гроші, впорскували парафін під колінну чашечку, і їм зовсім не треба було воювати.
Вони знали, як вживати часник, щоб ухилитися від атаки, знали всі чи майже всі хитрощі: адже один був сержантом, а другий лейтенантом у піхоті, й обидва билися на трьох вузлових позиціях - на Пасубіо, на Граппі і на П'яве, - а де ж тоді й ухилятися, як не там!
А перед тим вони пройшли крізь безглузду бойню на Ізонцо й на Карсті. Їм було соромно за тих, хто її влаштував, і вони намагалися не думати про цю ганебну, безглузду подію - скоріше б її забути. Хоч іноді полковник згадував її для науки. Отож вони й заснували Орден Брусаделлі - аристократичний, військовий і духовний, - який налічував усього п'ять членів.
- Що чути в Ордені? - спитав полковник.
- Кухаря ресторану "Маніфік" ми зробили Командором. Того дня, коли йому стукнуло п'ятдесят, він тричі показав себе мужчиною. Я повірив йому на слово. Він ніколи не бреше.
- Авжеж. Він ніколи не бреше. Але в цьому ділі я б не дуже звірявся на чиюсь похвальбу.
- А я повірив йому. Він був ледь живий.
- Колись він був великий мастак задирати дівчатам спідниці.
- Anch'io19.
- Ви щось плануєте на зиму?
- Ні, Найдостойніший.
- А вам не здається, що слід влаштувати маніфестацію на честь вельмишановного Паччарді?
- Як накажете.
- Мабуть, почекаймо з цим,- сказав полковник.
Він трохи подумав, а потім замовив собі ще чарку сухого мартіні.
- А чи не влаштувати нам на честь нашого великого патрона Брусаделлі, хай буде благословенне його ім'я, процесію й маніфестацію в якомусь історичному місці - скажімо, на площі Святого Марка чи коло старої церкви в Торчелло?
- Церковна влада навряд чи дасть на це дозвіл.
- Тоді відмовимося на цю зиму від публічних маніфестацій і будемо діяти на користь Ордену своїми власними силами.
- Отак буде найкраще,- сказав Gran Maestro.- Ми тим часом перегрупуємо свої лави.
- Ну, а ви самі як живете?
- Препогано,- відповів Gran Maestro.- Знижений кров'яний тиск, виразка шлунка і борги.
- Але ви не розкисаєте?
- Ніколи. Я дуже люблю свою роботу, мені доводиться мати справу з цікавими, незвичайними людьми. Цього року понаїхало повно бельгійців. Їх тут як сарани. Раніш до нас приїздило багато німців. Як це сказав Цезар? "I найхоробріші з них були бельги". Але аж ніяк не найелегантніші. Правда?
- В Брюсселі, я бачив, вони одягаються пристойно,- сказав полковник.- Сита, весела столиця. Безтурботні вони люди.
- От би нам повоювати в давнину у Фландрії.
- В давнину нас не було на світі,- сказав полковник. - Тому ми й не могли там воювати.
- Шкода, що ми не воювали за часів кондотьєрів: тоді досить було перехитрити ворога, і він здавався. Ви б придумували різні хитрощі, а я передавав би ваші накази.
- Спершу довелося б захопити кілька міст, щоб залякати противника нашими хитрощами.
- А коли б ті міста надумали опиратися, ми б їх пограбували, - сказав Gran Maestro.- Які б міста ми захопили?
- Тільки не Венецію,- сказав полковник.- Я захопив би Віченцу, Бергамо та Верону. Можливо, спершу Верону чи Бергамо.
- Мало. Треба захопити ще два міста.
- Ваша правда,- сказав полковник. Тепер він знову став генералом і страшенно тішився.- Я думаю, що Брешію можна залишити у себе в тилу. Вона й так здасться.
- Ну, а як ваше здоров'я, Найдостойніший? - спитав Gran Maestro; він розумів, що захоплення міст заважке для нього діло.
Він почував себе як удома в Тревізо, в маленькому будиночку на березі бистроводої річки, під старими мурами. Швидка течія ворушила водорості, а під ними ховалася риба і виринала в присмерку, коли на воду сідала мошва. Він почував себе як удома і на війні, коли в бою брало участь не більше роти; тоді він розумівся на операції не гірше, ніж на опорядженні малої банкетної зали, та й великої теж.
А коли полковник знову став генералом і починав орудувати поняттями, так само незрозумілими для метрдотеля, як інтеграли для людини, що знає тільки арифметику, - тоді він почував себе ні в сих ні в тих, якимсь осиротілим і всіляко намагався повернути полковника до тих часів, коли той був іще лейтенантом, а сам він - сержантом.
- А як би ви вчинили з Мантуєю?- спитав полковник.
- Не знаю. Мені ж не відомо, з ким ви воюєте та які сили у вас і у них.
- Ви ж самі сказали, що ми кондотьєри і базуємось тут, у Венеції, або в Падуї.
- Полковнику,- мовив Gran Maestro цілком відверто. - Сказати правду, я анічогісінько не знаю про кондотьєрів. Ані про те, як вони воювали. Я ж тільки сказав, що й за тих часів хотів би воювати під вашим командуванням.
- Ті часи минули й ніколи більше не вернуться, - відповів полковник, і чари розвіялись.
"Які там ще в біса чари! - подумав полковник. - Хай тобі чорт, - сказав він сам до себе.- Годі дуріти, візьмись за розум, адже тобі вже півсотні років".
- Ще чарочку карпано, - запропонував він.
- Дозвольте відмовитись. У мене ж виразка.
- Авжеж, авжеж. Гей, Джорджо, чи як вас там! Іще чарку сухого мартіні. Secco, molto secco e doppio20.
"Руйнувати чарівні замки - не моє ремесло,- думав він.- Моє ремесло - вбивати озброєних солдатів. Чарівний замок мусить перетворитися на фортецю, щоб я став його нищити. Але ж ми вбивали не тільки озброєних солдатів. Годі, руйнівнику замків, замовкни!"
- Gran Maestro,- озвався він.- Ви й далі Gran Maestro, і під три чорти всіх отих кондотьєрів.
- Вони давно вже там, Найдостойніший.
- Атож,- відказав полковник.
Та чарівний замок все-таки завалився.
- Побачимося за вечерею, - сказав полковник. - Що там у вас є добренького?
- Все, що хочте, а чого нема, дістанемо.
- Свіжа спаржа знайдеться?
- Ви ж знаєте, що для неї ще зарано. її привозять у квітні, з Бассано.
- Гаразд,- сказав полковник. - Тоді придумайте що-небудь самі. Я їстиму все, що подадуть.
- Ви будете самі?
- Ні, нас двоє. Коли зачиняється ваше бістро?
- Обід вам подадуть, хоч коли б ви прийшли.
- Я прийду вчасно, - сказав полковник. - До побачення, Gran Maestro,- він усміхнувся й простяг Gran Maestro скалічену руку.
- До побачення, Найдостойніший,- відказав Gran Maestro, і чарівний замок постав знову, неначе й не був зруйнований.
Та все ж чогось бракувало, і полковник відчував це; він подумав: "I чом я такий виродок, чому не можу зректися отого клятого військового ремесла і бути лагідним та добрим, яким мені хочеться бути.
Я завжди намагаюсь бути справедливим, але я простак і нечема, і справа не лише в тому, що я ні перед ким не хочу плазувати і це служить мені захистом проти начальства й проти всього світу. Жити лишилося небагато, і слід би бути ввічливішим, слід би загнуздати свій норов. Спробую-но сьогодні ввечері. Так, але з ким і де? - подумав він.- Господи, хоч би мені втриматися!"
- Джорджо! - гукнув він барменові. Лице у Джорджо було бліде, як у хворого на проказу, але без гуль та сріблястої осуги.
Джорджо не дуже любив полковника, а може, він просто був родом з П'ємонта і взагалі нікого не любив,- хіба ж можна вимагати цього від холодних людей з прикордонної області? Тамтешні люди недовірливі, полковник це знав, він не сподівався від людей того, чого вони не можуть дати.
- Джорджо,- сказав він блідому барменові,- будь ласка, запишіть усе на мене.
Він вийшов з бару своєю звичною ходою, ступаючи трохи твердіше, ніж треба, і пам'ятаючи про свій добрий намір поводитись люб'язно, скромно і доброзичливо, чемно привітався зі своїм приятелем швейцаром та з помічником управителя, що вмів розмовляти мовою суахілі, бо відбував полон у Кенії; це був дуже приязний чоловік, молодий, життєрадісний і гарний з лиця. I хоч від іще не був членом Ордену, проте вже зазнав у житті немало горя.
- А де ж пан управитель? - спитав полковник.- Де мій приятель?
- Його нема,- відповів помічник. - Звичайно, в цю хвилину, - додав він.
- Перекажіть йому моє вітання,- попросив полковник.- I хай мене проведуть у номер.
- Це все той самий. Він вам не набрид?
- Ні, ні. А про сержанта ви подбали?
- Авжеж.
- Добре.
Він рушив до свого номера у супроводі розсильного, який ніс його валізу.
- Прошу, полковнику,- мовив розсильний, коли ліфт зупинився, трохи не дотягши до горішнього поверху.
- Невже ви не можете впоратися з ліфтом? - спитав полковник.
- Не можу, - відказав розсильний.- У нас не завжди є струм.
Розділ VIII
Полковник нічого не сказав і пішов коридором попереду розсильного. Коридор був довгий і широкий, з високою стелею та великими, на широку ногу, простінками між дверима номерів, що виходили вікнами на Великий канал. А що раніше це був палац, то з усіх кімнат відкривався чудовий краєвид, крім, звичайно, колишніх челядень.
Надто вже довго він іде цим коридором, принаймні так здалося полковникові; і коли нарешті з'явився коридорний - низенький, чорнявий, зі скляним оком, що поблискувало в лівій очній ямці,- і, стримуючи широку, добродушну усмішку, почав крутити в замку великим ключем, полковник ніяк не міг дочекатися, поки двері нарешті відчиняться.
- Та ну-бо, швидше!
- Зараз, зараз. Ви ж знаєте, які тут замки.
"Та знаю,- подумав полковник. - Але хочу, щоб швидше відчинилося".
- Як там усі ваші? - спитав він коридорного, коли той нарешті розчинив перед ним двері.
Полковник зайшов до великої кімнати з високою потемнілою шафою із гарним дзеркалом, двома вигідними ліжками та великою люстрою; крізь зачинені вікна видно було розбурхані води Великого каналу.
У тьмяному світлі зимового надвечір'я канал був сталево-сірий, і полковник попросив:
- Арнольдо, відчиніть, будь ласка, вікна.
- Сьогодні сильний вітер, полковнику, а в кімнаті погано натоплено: струму не вистачає.
- А для струму не вистачає дощів. Повідчиняйте всі вікна.
- Воля ваша, полковнику.
Коридорний повідчиняв вікна, і в кімнату ввірвався північний вітер.
- З'єднайтеся, будьте ласкаві, з портьє: хай подзвонить за цим номером.
Коридорний дзвонив, поки полковник був у ванній кімнаті.
- Графині нема вдома. Але, мабуть, її можна знайти в "Гаррі".
- У "Гаррі" можна знайти все на світі!
- Все, крім щастя.
- А от я і його знайду! - запевнив полковник.- Як то кажуть, де ми, там і щастя.
- Авжеж,- погодився коридорний.- Я приніс гіркої настоянки й пляшку джину. Зробити вам коктейль із содовою?
- Спасибі, друже. Де ви все це взяли, у барі?
- Ні. Купив у місті перед вашим приїздом, щоб вам не довелося переплачувати в барі. Там такі скажені ціни.
- Гаразд,- сказав полковник.- Тільки даремно ви вкладаєте свої гроші в таке діло.
- Де наше не пропадало. Це нам із вами не вперше. Джин коштує три тисячі двісті лір, він не контрабандний, а кампарі - вісімсот.
- Спасибі, друже. Як вам сподобались качки?
- Жінка ще й досі згадує про них. Адже нам доти не доводилось куштувати диких качок - така дорога їжа не для нас. Одні наші сусіди сказали їй, як їх готувати, і потім ми з'їли їх з тими сусідами. Мені ніколи й не снилася така смакота! Відкусиш шматочок, а він аж тане тобі в роті.
- Для мене теж нема нічого смачнішого, ніж ці жирні качки з-за залізної завіси. Вони летять через неозорі лани Дунайської рівнини. Тут, у нас, качки роблять короткі перельоти, але прилітають сюди завжди тим самим шляхом, від тих часів, коли ще й рушниць не було.
- Я нічого не тямлю у мисливстві,- сказав коридорний.- Ми надто бідні для цього.
- Але ж у Венето полюють і незаможні люди.
- Так. Звідти цілу ніч долинає стрілянина. Та ми ще бідніші за них. Бідніші, ніж ви можете собі уявити, полковнику.
- Чого ж, дуже добре можу уявити.
- Ну, не знаю,- сказав коридорний.- Жінка навіть пір'я зібрала. Вона просила подякувати вам.
- Якщо післязавтра нам пощастить, ми настріляємо багато качок. Великих селезнів з зеленими головами. Скажіть дружині: якщо нам пощастить, вона матиме дуже смачних качок - жирних, як кабанці, - вони добре відпаслися у росіян,- і з гарним пір'ям.
- А як ви ставитесь до росіян, полковнику, якщо це не секрет?
- Кажуть, це наш майбутній противник. Тож мені як солдату, можливо, доведеться з ними воювати. Проте вони мені дуже подобаються, я не знаю людей кращих і таких схожих на нас.
- Мені не пощастило з ними зустрічатися.
- Нічого, ще колись зустрінетесь. Хіба що вельмишановний Паччарді зупинить їх на річці П'яве, хоч вона вже й висихає. Її всю поглинають гідростанції. А може, вельмишановний Паччарді захоче битися з ними. Та я не думаю, що битва триватиме дуже довго.
- А я навіть не знаю, хто він такий, цей вельмишановний Паччарді.
- Зате я знаю. А тепер попросіть подзвонити до "Гаррі", може, графиня вже прийшла. А як ні, хай іще раз подзвонять їй додому.
Полковник ковтнув суміші, що приготував йому Арнольдо, коридорний із скляним оком. Пити йому не хотілося, і він знав, що це йому вадить.
Але він пив уперто, як дикий кабан, уперто, як робив усе в житті, і коли він ішов до відчиненого вікна, хода його нагадувала котячу, хоч це був уже досить старий кіт; він подивився на Великий канал, що брався сірою барвою, наче його намалював Дега в один із своїх найсіріших днів.
- Велике спасибі вам, Арнольдо,- сказав полковник. Той розмовляв по телефону і тільки кивнув, мигнувши приязно своїм скляним оком.
"Шкода, що йому довелося вставити скляне око,- думав полковник.- Шкода, що я люблю тільки тих, хто воював і був скалічений.
I з-поміж інших є славні люди, я добре ставлюся до них і навіть симпатизую декому, проте по-справжньому люблю тільки тих, хто був там і зазнав кари, яка належить усім, хто пробув там досить довго.
Авжеж, кожен каліка може мене обдурити,- думав він, допиваючи суміш, якої йому не хотілося пити.- Перший-ліпший сучий син, якщо тільки йому добряче перепало,- а кому ж не перепало з тих, хто там довго пробув? От таких я люблю.
Так,- підтвердила інша, краща риса його вдачі.- Таких ти любиш.
А навіщо це мені? - думав полковник. - Навіщо мені когось любити? Краще натішитися наостанку.
Але й тішитися,- казала найкраща риса його вдачі,- ти не зможеш не люблячи.
Гаразд, гаразд, от я й люблю, як найпослідущий сучий син", - сказав полковник, але не вголос.
А вголос він мовив:
- Ну як, додзвонились Арнольдо?
- Чіпріані ще не вернувся,- відказав коридорний. - Його чекають кожної хвилини, тож я не вішаю трубки.
- Дарма, - сказав полковник. - Доповідайте, хто там є, і не будемо гаяти часу. Я хочу точно знати, хто там тепер є.
Арнольдо щось півголосом промовив у трубку. Потім прикрив її рукою:
- Я розмовляю з Етторе. Він каже, що барона Альваріто ще нема. Граф Андреа там, він добряче напідпитку, але, каже Етторе, він іще може скласти вам компанію. Там усі дами, що звичайно бувають після обіду, ваша знайома грецька княжна і ще кілька чоловік, яких ви не знаєте. Ну, й ще ота шушваль з американського консульства, - вони сидять там з обіду.
- Хай він подзвонить, коли ця шушваль піде геть, - тоді я прийду.
Арнольдо щось проказав у трубку і повернувся до полковника, який задивився на баню Догани.
- Етторе каже, що він би їх витурив, але боїться, щоб Чіпріані не розсердився.
- Скажіть, хай їх не чіпає. Їм же сьогодні не треба працювати, тож чому б їм не напитися, як усім порядним людям? Та я не хочу їх бачити.
- Етторе обіцяє подзвонити. Він думає, що скоро вони самі здадуть позиції.
- Подякуйте йому, - сказав полковник.
Він стежив, як гондола поволі пливе каналом, проти вітру, і думав, що американців не так-то легко зрушити з місця, коли вони п'ють. "Я ж розумію, їм тоскно. I в цьому місті також. Їм тут дуже тоскно. Тут холодно, платять їм не дуже щедро, а паливо коштує дорого. Жінки їхні тримаються мужньо, вони вдають, ніби живуть не у Венеції, а у себе в Кіокаці, штат Айова, а діти вже торохтять по-італійському, наче маленькі венеціанці. Та сьогодні, Джеку, тобі не хочеться розглядати аматорські фотографії. Сьогодні обійдемося без аматорських фото, без напівп'яних звірянь, докучливих умовлянь випити чарку і буденної нудоти консульського побуту".
- Ні, Арнольдо, щось я сьогодні не хочу ні другого, ні третього, ні четвертого віце-консулів.
- У консульстві є і дуже приємні люди.
- Так,- сказав полковник.- У дев'ятсот вісімнадцятому тут був з біса симпатичний консул. Його всі любили. Не пригадую, як його прізвище.
- Ви любите заглиблюватися в минуле, полковнику.
- У таке з біса далеке, що аж смішно.
- Невже ви пам'ятаєте все, що було колись?
- Все,- відповів полковник.- Його прізвище було Керрол.
- Я чув про нього.
- Вас тоді ще й на світі не було.
- Невже ви гадаєте, полковнику, що треба народитися в певний час, щоб знати все, що тут відбувається?
- Ваша правда. Та хіба тут кожному відомо, що відбувається в місті?
- Не кожному. Але майже всім,- сказав коридорний. - Бо простирала ж мусить хтось міняти і мусить хтось прати... Певна річ, ідеться не про такі готелі, як, приміром, наш.
- Мені, бувало, добре велося й без ваших простирал.
- Ще б пак! Але гондольєри - хоч вони й дуже товариські люди і, як на мене, найпорядніші у нас - люблять поплескати язиком.
- Цілком природно.
- Потім священики. Вони ніколи не порушують таємниці сповіді, але ж і в них іноді сверблять язики.
- Авжеж.
