За річкою, в затінку дерев. 5-та частина
- Деталі
- Перегляди: 207
- Не часто, - сказав полковник. - Але помилявся. Тричі помилитися в моєму ділі - це вже забагато, а я зробив три помилки.
- Розкажи, як це сталося.
- Тобі буде нудно,- сказав полковник.- Мене самого з душі верне, коли я пригадаю це, а сторонніх - то й поготів.
- Хіба ж я стороння?
- Ні. Ти моя щира любов. Моя остання, єдина і щира любов.
- Оті помилки - коли ти їх зробив, давно чи недавно?
- Одну давно, другу пізніше, а третю недавно.
- Може, ти все-таки розкажеш? Мені б хотілося трохи полегшити твій біль.
- А хай йому чорт! - сказав полковник. - За ті помилки я заплатив сповна. Лихо в тому, що їх неможливо спокутувати.
- А може, все-таки розповіси мені? I чому їх не можна спокутувати.
- Ні, - відрубав полковник. I просити його було марно.
- Тоді давай веселитися.
- Давай, - сказав, полковник. - У нас життя тільки одне.
- А може, й не одне? Може будуть і інші життя.
- Не думаю, - сказав полковник. - Повернись у профіль, диво моє!
- Отак?
- Так, - сказав полковник.- Саме так.
"Ну от,- подумав полковник,- почався останній раунд, а я навіть не знаю який. Я любив тільки трьох жінок і тричі їх втрачав.
Жінку втрачаєш так само, як втрачаєш свій батальйон,- через помилкове рішення, нездійсненний наказ чи нестерпні умови. Та ще через власну брутальність.
Я у своєму житті втратив три батальйони і трьох жінок, а тепер у мене четверта, найчарівніша з усіх, і чим же воно, в біса, скінчиться?
Відповідайте, генерале,- адже тут не військова рада, а вільний обмін думками про теперішнє становище, - відповідайте, генерале, на питання, яке ви самі не раз мені задавали: де ж ваша кіннота, генерале?
Так я і думав,- сказав він сам до себе.- Командир не знає, де його кіннота, а кіннота не знає ні свого становища, ні свого завдання, і частина її,- саме стільки, скільки для цього потрібно, - зіпсує всю справу, як псувала у всіх війнах, з того часу, як кіннотників посадили на коней".
- Красуне моя,- сказав він.- Ma très chère et bien aimèe32. Я дуже нудний. Ти вже не гнівайся на мене.
- Мені з тобою ніколи не буває нудно, бо я люблю тебе. Просто я хотіла б, щоб сьогодні нам було весело.
- I буде весело, хай йому чорт, - сказав полковник. - А чим би нам розвеселитись?
- Тим, що ми разом, і тим, що робиться тут, у місті... Ти ж часто буваєш веселий.
- Так, - підтвердив полковник. - Твоя правда.
- То невже ми не можемо ще раз повеселитися?
- Авжеж. Чом би й ні.
- Бачиш отого юнака з хвилястим волоссям? Воно в нього таке від природи, він тільки трошки розпушує його, щоб краще лежало.
- Бачу, - сказав полковник.
- Він дуже гарний художник. Передні зуби в нього фальшиві, бо раніше він був pèdèraste, і інші pèdèrastes напали на нього на Лідо, якраз коли місяць був уповні.
- Скільки тобі років?
- Скоро мине дев'ятнадцять.
- Звідки ж ти знаєш про такі речі?
- Почула від одного гондольєра. Цей юнак дуже гарний художник як на наші часи. Адже тепер немає справжніх художників. Але мати фальшиві зуби в двадцять років - це ж просто смішно!
- Я тебе дуже люблю,- сказав полковник.
- I я тебе люблю, от тільки не знаю, як воно по-вашому, по-американському. Але я люблю тебе й по-італійському, всупереч усім своїм поглядом і всім своїм бажанням.
- Не можна чогось бажати всіма бажаннями,- сказав полковник,- а то ще воно здійсниться!
- Авжеж,- сказала вона.- Але я б хотіла, щоб моє теперішнє бажання здійснилося.
Вони трохи помовчали, потім дівчина сказала:
- Цей юнак,- він тепер уже справжній мужчина і упадає за жінками, щоб приховати, хто він такий,- намалював мій портрет. Хочеш, я подарую його тобі?
- Спасибі,- сказав полковник.- Дуже хочу.
- Він такий поетичний. Волосся вдвічі довше, ніж насправді, і вигляд у мене такий, наче я виходжу з моря, не замочивши голови. Коли виходиш з моря, волосся злипається, і вся ти схожа на дохлого щура. Але тато добре заплатив за портрет, і хоч я там і не справжня, такою тобі хотілося б мене бачити.
- Я часто уявляю собі, як ти виходиш з моря.
- Це ж таке огидне видовище... Але, може, справді дати тобі той портрет на згадку?
- А твоя матуся не заперечуватиме?
- Ні. Я думаю, вона навіть буде рада позбутися його. У нас є кращі картини.
- Я дуже люблю вас обох - і тебе, і твою матір.
- Я неодмінно скажу їй.
- Як ти гадаєш, отой рябий хлюст справді письменник?
- Так, коли вірити Етторе. Він любить пожартувати, але ніколи не бреше. Річарде, а що таке хлюст?
- Це важко пояснити. По-моєму, це людина, яка ніколи не займається по-справжньому своїм ділом (oficio) і тільки дратує всіх своїм нахабством.
- Мені треба навчитися правильно вживати це слово.
- Краще його зовсім не вживати,- сказав полковник. Потім спитав: - А коли я одержу портрет?
- Хоч би й сьогодні ввечері. Я скажу, щоб його загорнули і віднесли до тебе. А де ти його повісиш?
- У себе вдома.
- I ніхто не прийде й не буде сміятися з мене та говорити всяку гидоту?
- Ні. Я їм скажу, що це портрет, моєї дочки.
- А в тебе була дочка?
- Ні, але мені завжди хотілося її мати.
- Я можу бути ще й твоєю дочкою.
- Тоді це буде кровозмішення.
- В такому стародавньому місті, як наше, це нікого не вразить. Тут і не таке бачили!
- Слухай, доню...
- Як гарно! - сказала вона. - Мені дуже подобається.
- От і гаразд, - сказав полковник трохи захриплим голосом.- Мені теж подобається.
- Тепер ти розумієш, за що я тебе люблю, хоч добре знаю, що не слід би.
- Слухай, доню... Де ми повечеряємо?
- Де хочеш.
- То, може, в "Грітті"?
- Гаразд.
- Тоді подзвони додому і спитай дозволу.
- Ні, я не питатиму дозволу, а просто скажу, де я, щоб вони не хвилювалися.
- Ти справді хочеш вечеряти в "Грітті", а не десь-інде?
- Так. Це дуже добрий ресторан, і ти там живеш, і там усі можуть нас бачити.
- Коли це ти стала такою?
- Я завжди була така. Мені завжди було байдуже, що про мене думають. Та я й ніколи не робила нічого такого, чого треба соромитись, хіба що брехала в дитинстві і бувала нечемною.
- Ох, як би я хотів одружитись з тобою і мати п'ятеро синів! - сказав полковник.
- Я теж,- відповіла дівчина. - I порозсилати їх на п'ять сторін світу.
- Хіба світ має п'ять сторін?
- Не знаю, - сказала вона,- Мені здавалось, що п'ять, коли я це говорила. От нам і стало весело, правда?
- Так, доню.
- Скажи ще раз. Тим самим тоном.
- Так, доню.
- Ох! - сказала вона. - Чому в людей усе так складно? Можна потримати тебе за руку?
- Вона така потворна, що мені й самому гидко на неї дивитися.
- Ти навіть не розумієш, яка в тебе рука!
- Ну, це як на чий смак,- сказав він.- Тільки все-таки ти помиляєшся, доню.
- Може, зате нам знову весело, і все погане розвіялося.
- Зникло, як туман у видолинках, коли над пагорбами сходить сонце,- сказав полковник. - А сонце - ти.
- Я хочу бути місяцем.
- Ти й місяць, - сказав полковник. - I кожна інша планета, що тобі до вподоби. Я покажу тобі, де вона на небі. Господи, доню, та, про мене, будь хоч цілим сузір'ям!
- Ні, краще я буду місяцем. У нього теж бувають прикрощі.
- Так. Його прикрощі повторюються регулярно. Але щербатий місяць перед тим завжди буває уповні.
- Він іноді здається мені таким сумним отам, над Каналом, що в мене аж серце щемить.
- Йому добряче перепало на віку.
- Може, вип'ємо ще по одному "Монтгомері"? - спитала дівчина.
Аж тепер полковник помітив, що англійці пішли. Він нічого не бачив, крім її чарівного обличчя. "Отак тебе колись і вбити можуть, - думав він.- Але, з другого боку, це нібито й зосередженість. Та хай там як, а не можна бути таким з біса необачним".
- А чого ж? - сказав він.- Можна випити.
- Від нього стає так легко на серці, - сказала дівчина.
- У Чіпріані його добре готують, він діє навіть на мене.
- Чіпріані дуже розумний!
- До того ж майстер свого діла.
- Колись він заволодіє всією Венецією.
- Не всією, - заперечив полковник. - Тобою він ніколи не заволодіє.
- Ні. I ніхто інший, поки ти мене хочеш.
- Я хочу тебе, доню. Але не хочу заволодіти тобою.
- Знаю,- сказала дівчина. - Я люблю тебе й за це.
- Покличмо Етторе і попросімо його подзвонити до тебе додому. Ти скажеш їм і про портрет.
- Так. Якщо ти хочеш одержати портрет сьогодні ж, я попрошу служника загорнути його й відіслати до тебе. А потім покличу до телефону маму, скажу їй, де ми повечеряємо, і, коли хочеш, спитаю в неї дозволу.
- Не треба, - сказав полковник. - Етторе, ще два найкращих "Монтгомері"" з дрібними оливками, і подзвоніть, будь ласка, додому до цієї дами; скажете нам, коли хтось підійде до телефону. I, будь ласка, швиденько.
- Слухаю, пане полковнику.
- А тепер, доню, давай веселитися.
- Ми ж уже веселилися, коли ти його покликав, - сказала вона.
Розділ X
Вони йшли правим боком вулиці, що вела до "Грітті". Вітер дув їм у спину і куйовдив дівчині волосся. Вітер розділив його на потилиці і метляв ним круг її обличчя. Вони йшли, поглядаючи дорогою на вітрини; дівчина затрималася коло освітленої вітрини ювелірної крамниці.
Там було багато старовинних коштовностей; вони розглядали їх і, рознімаючи руки, показували одне одному найкращі з них.
- Може, тобі чогось хочеться? Я можу вранці купити. Чіпріані позичить мені грошей.
- Ні,- сказала вона, - мені не хочеться, ти ж усе одно ніколи мені нічого не даруєш.
- Ти багатша за мене. Я привожу тобі всілякі дрібнички з полкової крамниці й плачу в ресторанах.
- I катаєш мене у гондолі, і возиш по різних, чудових місцях.
- Я й гадки не мав, що ти б хотіла отримати в дарунок якісь камінці!
- Не тому, що я хочу їх мати. А тому, що це подарунок, і на них можна дивитися, про них можна думати, коли їх надіваєш.
- Це новина для мене,- сказав полковник. - Та хіба я зміг би на свою військову платню купити тобі щось таке, як оті твої квадратні смарагди?
- Нічого ти не розумієш! Вони ж дісталися мені у спадок. Їх заповіла мені бабуся, а вона отримала їх від своєї матері, а та - від своєї... Ти думаєш, приємно носити самоцвіти, що належали мертвим?
- Ніколи й не думав про це.
- Хочеш, я віддам їх тобі, якщо ти любиш дорогоцінні камені? Для мене вони все одно що паризька сукня. Ти ж любиш носити парадний мундир?
- Ні, не люблю.
- I шаблі не любиш носити?
- Кажу ж тобі, що ні!
- Тоді ти не справжній військовий, а я - не справжня дівчина. I все ж подаруй мені щось надовго, щоб я могла його носити й радіти щоразу, коли надіну.
- Гаразд,- сказав полковник.- Подарую.
- От бачиш, який ти кмітливий,- сказала дівчина. - Як добре, що ти вирішуєш одразу. Візьми, будь ласка, мої смарагди, носитимеш їх у кишені як талісман і мацатимеш щоразу, коли нудитимешся.
- На службі я рідко тримаю руки в кишенях, я або кручу в руках стек, або показую щось олівцем.
- Але ж ти можеш іноді засунути руку в кишеню й помацати їх?
- Мені не буває нудно, коли я працюю. Так страшенно сушиш собі голову, що нема коли нудьгувати.
- Та ти ж тепер не працюєш.
- Так. Тільки все роблю для того, щоб мене швидше списали в запас.
- Я все одно тобі їх віддам. Мама мене зрозуміє, я певна. Та мені й не треба їй зразу про це розповідати. Вона ніколи не стежить за моїми речами. Ну, а покоївка їй не скаже.
- Мабуть, усе-таки мені не слід їх брати.
- Ні, візьми, я дуже тебе прошу.
- Хіба ж це порядно?
- Це все одно, якби я сумнівалася, чи я дівчина! Все, що приємно для того, кого любиш,- завжди порядно.
- Гаразд,- сказав полковник.- Я беру їх, і хай буде що буде.
- Ну, а тепер скажи "дякую",- мовила дівчина і спритно, мов злодій, засунула йому в кишеню смарагди.- Я взяла їх із собою, бо ще на тому тижні надумала віддати їх тобі.
- А кажеш, що думала про мою руку.
- Не чіпляйся до слів, Річарде. Сором бути таким недотепою! Адже ти мацаєш їх рукою. Невже ти одразу не здогадався?
- Ні, не здогадався. Твоя правда: я недотепа. А що б ти хотіла з цієї вітрини?
- Оте негренятко з чорного дерева в тюрбані з дрібних діамантів із маленьким рубіном посередині. Я носитиму його замість брошки. Колись усі жінки в нашому місті носили такі прикраси: за модель правило улюблене арапеня. Я вже давно мрію про нього і хочу, щоб саме ти подарував його мені.
- Я пришлю його тобі вранці.
- Ні. Подаруй мені його за обідом, перед від'їздом.
- Гаразд.
- Ну, а тепер ходімо, а то спізнимося на вечерю.
Вони пішли рука в руці, і, коли сходили на перший міст, в обличчя їм ударив лютий вітер.
Відчувши біль, полковник подумав: "Ну й біс із ним!"
- Річарде, - попросила дівчина,- будь ласка, засунь руку в кишеню й помацай їх.
Він послухався.
- О, вони дуже приємні на дотик! - сказав він.
Розділ XI
З вітру й холоду вони зайшли до світлого й теплого вестибюля "Грітті-паласу".
- Добривечір, графине! Добривечір, полковнику! - привітав їх портьє.- Сьогодні, здається, дуже холодно?
- Так, - відказав полковник і не приправив своєї відповіді солоним жартом про те, як саме холодно або з якою силою дме вітер, що звичайно так тішило їх, коли вони були самі.
Вони пішли довгим коридором, який вів до головних сходів і до ліфта; праворуч був вхід до бару, вихід на Великий канал і двері до ресторану; із бару вийшов Gran Maestro.
На ньому був білий смокінг; він усміхнувся й привітався з ними:
- Добрий вечір, графине! Добрий вечір, полковнику!
- Здрастуйте, Gran Maestro! - відповів полковник.
Gran Maestro усміхнувся і, ще раз вклонившись, сказав:
- У нас вечеряють у барі, в самому кінці. Взимку тут мало гостей, а ресторан занадто великий. Я залишив для вас столик. Якщо бажаєте, на закуску можемо подати доброго омара.
- А він свіжий?
- Я бачив його вранці, коли його принесли з ринку. Він був іще живий, темно-зелений, і дивився на мене дуже неприязно.
- Хочеш на закуску омара, доню?
Полковник піймав себе на тому, що назвав її дочкою. Це помітили і Gran Maestro, і сама дівчина. Та для кожного з них це слово прозвучало по-різному.
- Я сховав його для вас, бо сюди можуть наскочити pescecani. Вони зараз у гральному домі на Лідо. Не думайте, що я хочу збути його вам.
- Я охоче з'їм омара,- сказала дівчина.- Холодного, під майонезом. Майонез краще гострий.- Вона сказала це по-італійському. - А омар - це дуже дорого? - заклопотано спитала вона полковника.
- Ay hija mia33.
- Ану помацай у правій кишені!
- Я догляну, щоб він був не дуже дорогий,- сказав Gran Maestro.- А то можу й сам за нього заплатити. Тижневої платні вистачить з лишком.
- Ні, його вже закупив Трест, - сказав полковник. "Трест" була кодова назва військ, що окупували Трієст. - Мені на це вистачить денної платні.
- Засунь руку в праву кишеню і відчуєш, який ти багатий,- сказала дівчина.
Gran Maestro зрозумів, що це якийсь їхній жарт, і мовчки відійшов. Він радів за дівчину, котру поважав, і радів за свого полковника.
- Я дуже багатий,- сказав полковник, - але як будеш мене дражнити, то я віддам їх тобі, отут, на очах у всіх, вийму і покладу на стіл.
Тепер він і сам дражнив її, зопалу кинувшись у контратаку.
- Не віддаси! - сказала вона. - Ти вже їх полюбив.
- Ну то й що! Я можу скинути з кручі найдорожче і піти собі, навіть не озирнувшись!
- Не можеш! - сказала дівчина. - Мене ти не скинеш із кручі.
- Не скину, - признався полковник. - Пробач мені за ці злісні слова.
- Слова були не такі вже й злісні, до того ж я тобі не повірила, - сказала дівчина.- Скажи краще, куди мені піти розчесатися - до жіночої кімнати чи до тебе?
- Куди хочеш.
- Звичайно, до тебе, я хочу подивитися, як ти живеш.
- А що скажуть у готелі?
- У Венеції і так усе знають. Але вони знають, що я з доброї родини і чесна дівчина. I що ти - це ти, а я - це я. Ми ще не втратили їхнього довір'я.
- Гаразд,- погодився полковник.- Підемо пішки чи поїдемо ліфтом?
- Ліфтом,- сказала дівчина, і він помітив, як затремтів її голос. - Поклич ліфтера, а коли хочеш, давай поїдемо самі.
- Самі,- сказав полковник. - Я давно навчився керувати ліфтом.
Доїхали вони щасливо, як не рахувати легкого поштовху напочатку й того, що ліфт трохи не дотяг до площадки. Полковник подумав: "Оце так навчився! Треба ще підучитись!"
Коридор здавався йому тепер не просто гарним, а якимсь таємничим, і двері він відмикав так, наче виконував обряд.
- Заходь,- сказав полковник, відчиняючи двері.- Отак я й живу.
- Чудесно! - сказала дівчина,- Але тут страшенно холодно - у тебе ж відчинені вікна.
- Зараз позачиняю.
- Не треба. Хай будуть відчинені, якщо тобі так краще. Полковник поцілував її і відчув її довге, молоде, гнучке й туге тіло, коли дівчина пригорнулася до нього; сам він був іще міцний і м'язистий, але тяжко покалічений; цілуючи її, він ні про що не думав.
Поцілунок був довгий; вони стояли, пригорнувшись одне до одного, а з відчинених вікон, що виходили на Великий канал, віяло холодом.
- Ох! - зітхнула дівчина. I знову: - Ох!
- Не охай. Нема чого!
- Ти одружишся зі мною, і в нас буде п'ятеро синів?
- Так! Так!
- А ти цього хочеш?
- Звичайно, хочу.
- Тоді поцілуй мене ще раз так, щоб гудзики на твоєму френчі зробили мені боляче. Тільки не дуже боляче.
Отак вони стояли й цілувалися.
- Річарде, я в усьому розчаровуюсь... - сказала вона. Сказала просто й відверто, а для полковника її слова прозвучали, мов рапорт про котрийсь із трьох батальйонів, коли командир казав щиру, але найстрахітливішу правду.
- Геть у всьому?
- Так.
- Сердешна моя доню.
Тепер у цьому слові не було іншого, прихованого змісту,- вона справді була його дочкою, він ніжно любив її і жалів.
- Усе одно причешись. Причешися, підмалюй губи, а потім підемо й добре повечеряємо,- додав він.
- Але спершу скажи ще раз, що кохаєш мене, і знову притисни до мене свої гудзики.
- Я люблю вас, - церемонно сказав полковник.
А тоді прошепотів їй на вухо так тихо, як, бувало, шептав, коли до ворога лишалося всього шість-сім кроків, а сам він був молодим лейтенантом у дозорі.
- Я люблю тільки тебе, моя найщиріша, моя єдина й остання любове.
- Добре,- сказала вона і поцілувала його так міцно, що він відчув солонуватий присмак крові.
"А гарно!" - подумав він.
- Тепер я причешуся і підмалюю губи, а ти дивись на мене.
- Хочеш, я зачиню вікно?
- Ні,- заперечила вона.- Холод нам не завадить.
- Кого ти любиш?
- Тебе,- сказала вона.- Хоч нам з тобою не дуже щастить, правда?
- Не знаю,- сказав полковник.- Швиденько причісуйся!
Полковник пішов у ванну кімнату вмитися перед вечерею. В цьому номері ванна єдина не вдовольняла його. "Грітті" був побудований за тих часів, коли в палацах іще не робили окремих ванних кімнат, лише згодом їх улаштували кінці коридора, і ті, хто хотів помитися, мусили заздалегідь просити, щоб нагріли воду й приготували рушники.
Під його ванну кімнату відгородили куток якоїсь зали, і вона здавалася полковникові швидше оборонною, ніж наступальною позицією. Вмиваючись, він поглянув у дзеркало, щоб стерти сліди губної помади, і побачив там своє обличчя.
"Воно має такий вигляд, ніби його витесала з дерева чиясь байдужа рука", - подумав він.
Він почав розглядати глибокі шрами, що залишилися ще з тих часів, коли не вміли робити пластичних операцій, і ледве помітні сліди майстерних пластичних операцій після поранень у голову.
"Оце й усе, що я можу запропонувати вам як gueule34 або façade35, - подумав він. - Жалюгідний дарунок. Добре, що воно хоч засмагле,- це трохи приховує мою потворність. О боже, яка я потвора!"
Він не бачив, що очі в нього сірі, як лезо старої шаблі, від кутиків очей розбігаються тоненькі сміхотливі зморщечки, а зламаний ніс - як у гладіатора на стародавній скульптурі. Не бачив він і своїх добрих уст, що іноді бували жорстокими.
"Хай тобі чорт! - сказав він зображенню в дзеркалі.- Жалюгідний ти каліко! Ну що ж, вернімося до наших дам".
Він зайшов до кімнати і зразу став молодим, як за часів своєї першої атаки. Вся його нікчемність лишилася у ванній кімнаті. "Так і треба, - подумав він.- Там її справжнє місце".
Où sont les neiges d'antan? Où sont les neiges d'autrefois? Dans le pissoir toute la chose comme ça36.
Дівчина, котру звали Рената, розчинила дверці високої шафи, де всередині були вставлені дзеркала. Вона почала розчісуватися.
Розчісувалася вона не для того, щоб похизуватися своїм волоссям чи щоб сподобатися полковникові, хоч і знала, що він це любить. Вона рвала, смикала його без найменшого жалю, а що воно було густе й непокірне, як у селянок чи великосвітських красунь, то їй важко було дати собі раду з гребінцем.
- Вітер страшенно його скуйовдив,- сказала вона. - Ти мене ще любиш?
- Так. Можна, я тобі допоможу?
- Ні. Я завжди розчісуюся сама.
- А ти не могла б повернутися боком?
- Ні. Воно для наших п'яти синів і ще для того, щоб тобі було куди покласти голову.
- Я думав тільки про обличчя,- сказав полковник. - Дякую, що нагадала. Я став таким забудьком...
- Мабуть, я занадто язиката.
- Ні,- заперечив полковник. - В Америці підкладають такі штуки із дроту і губчастої гуми, як на сидіннях у танках. I нізащо не вгадаєш, скільки свого і скільки чужого, якщо хтось не такий нахаба, як я.
- У нас так не роблять, - сказала вона і гребінцем закинула назад уже розділене проділом волосся; воно впало їй на щоки й розсипалося по шиї і плечах. - Ти любиш, коли воно гладенько зачесане?
- Ну, не таке вже воно й гладеньке, зате з біса гарне.
- Я могла б підібрати його, якщо ти любиш гладенькі зачіски. Але я завжди гублю шпильки, та й "не хочеться з ним марудитися!
Голос у неї був такий гарний і так нагадував йому віолончель Пабло Казальса, що в грудях у нього защеміло, наче від рани. Та все можна стерпіти, думав він.
- Я люблю тебе такою, як ти є,- сказав полковник. - Ти найпрекрасніша з усіх жінок, яких я знав чи бачив на картинах давніх майстрів.
- Не розумію, чому це досі не несуть портрета.
- За портрет великі спасибі,- сказав полковник і раптом додав по-генеральському: - Та це все одно, що шкура дохлого коня.
- Прошу тебе, не будь такий нечемний, - сказала дівчина. - Сьогодні такі слова мене особливо вражають.
- Я ненароком згадав жаргон свого sale métier37.
- Не треба. Краще обійми мене. Ніжно і міцно. Прошу тебе. А ремесло твоє зовсім не брудне. Це найдавніше й найкраще ремесло, хоча ті, хто ним займаються, здебільшого нікчемні люди.
Він щосили притис її до себе, намагаючись не завдати їй болю, і вона сказала:
- Я б не хотіла, щоб ти був адвокатом чи священиком. Або чимось торгував. Мені подобається твоє ремесло, і я тебе люблю. Коли хочеш, шепни мені на вухо щось приємне.
Полковник зашепотів, міцно пригортаючи її до серця, і в його схвильованому шепоті, ледь чутному, наче тихенький посвист собаці, звучала безнадія:
- Я шалено тебе люблю! Але ж ти мені водночас і дочка. I я ні за чим не жалкую, бо ж місяць наш батько і наша мати! Ну, а тепер ходімо вечеряти!
Він шепотів їй так тихенько, що той, хто не любить, ніколи б цього не почув.
- Гаразд, - мовила дівчина. - Ходімо. Але спершу поцілуй мене ще раз.
