За річкою, в затінку дерев. 10-та частина

Деталі

Перегляди: 205

 

- Навчи мене, що сказати по-справжньому, по-американському, отому рябому, якщо він тільки з'явиться. Я тихенько шепну йому на вухо, ніби призначаю побачення, як колись робили дами. 

- Це залежить від того, який у нього буде вигляд. Коли дуже кислий, шепни йому: "Гей, Маку! А ще хвалився, мовляв, я хлопець хоч куди!" 

- Чудово!- вигукнула вона і повторила фразу, наслідуючи Іду Люпіно. - А можна це сказати Gran Maestro? 

- Чом ні! 

Той підійшов і чемно нахилився до них. 

- Гей, Маку! А ще хвалився, мовляв, я хлопець хоч куди! - вигукнула дівчина. 

- А й справді,- відказав Gran Maestro.- Спасибі, що ви так одверто нагадали мені про це. 

- А коли той тип прийде і ти захочеш поговорити з ним після того, як він поснідає, шепни йому на вухо: "Витри з бороди яєчню, Джеку, та вимітайся геть!" 

- Я запам'ятаю і потренуюся дома. 

- А що ми робитимемо після сніданку? 

- Може, піднімемось нагору й роздивимося портрет при денному світлі: а що, як він нічого не вартий, я хочу сказати - не гарний. 

- Ходімо,- сказав полковник. 

Розділ XXVII 

Полковник боявся застати розгардіяш у своєму номері, але, на щастя, його вже прибрали. 

- Ану стань поряд, - сказав він. I, похопившись, додав: - Будь ласка! 

Вона стала коло портрета, і полковник поглянув на них з того місця, звідки дивився вночі. 

- Годі й порівнювати,- сказав він.- Я не кажу про схожість. Дуже схожі. 

- А ти що, хотів нас порівняти? - спитала дівчина, закинувши голову: на ній був той самий чорний светр, що й на портреті. 

- Та ні. Але вчора ввечері і рано-вранці я розмовляв з портретом, наче з тобою. 

- Дуже мило! Виходить, з нього була якась користь. 

Вони тепер уже лежали на ліжку, і дівчина спитала: 

- Тb ніколи не зачиняєш вікон? 

- Ні. А ти? 

- Лише тоді, коли йде дощ. Виходить, ми схожі. 

- Не знаю. Ми не мали доброї нагоди це перевірити. 

- Ми взагалі ні на що не мали доброї нагоди. Та хай там як, а все-таки я знаю тебе. 

- Ну, а що це тобі дало? - спитав полковник. 

- Я над цим не замислювалася. Та, мабуть, щось краще; ніж звичайно дає. 

- Отож. На цьому й зупинимось. Хоч я й не звик задовольнятися малим, але іноді доводиться. 

- А що тебе засмучує найбільше? 

- Коли мені наказують,- відказав він. - А тебе? 

- Ти. 

- Я не хочу засмучувати тебе. Я частенько бував найпослідущим сучим сином. Але ще нікому не завдавав горя. 

- Окрім мене, горе моє. 

- Гаразд,- сказав він,- Нехай буде так. 

- Дуже мило, що ти розумієш. Ти сьогодні добрий. Мені соромно, що у нас так виходить... Обійми мене, будь ласка, дуже міцно і не говорімо та й не думаймо про те, що все могло б бути інакше. 

- Це, доню, якраз одна з небагатьох речей, які я вмію. 

- Ти вмієш багато, багато чого. Не кажи так. 

- Авжеж,- сказав полковник. - Умію наступати, вмію відступати, а ще що? 

- Ти розумієшся на картинах, на книжках і на житті. 

- Це ж дуже просто! Дивись на картини без упереджень, читай книжки чесно і живи, як живеться. 

- Не скидай, будь ласка, френча. 

- Добре. 

- Ти завжди слухаєшся, коли я кажу "будь ласка". 

- Бувало, я слухався і без цього. 

- Не дуже часто. 

- Не дуже,- признався полковник.- "Будь ласка" - дуже милі слова. 

- Будь ласка, будь ласка, будь ласка! 

- Per piacere - це означає "будьте ласкаві". Шкода, що ми не можемо завжди розмовляти по-італійському. 

- Можемо, але тільки в темряві. Хоч є такі слова, які краще звучать по-англійському. "Я кохаю тебе, моя остання, справжня і єдина любове",- процитувала вона.- "Коли бузок востаннє цвів у нас в садку", "З колиски, що гойдається невпинно", "Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!" Тобі це більше подобається іншою мовою, Річарде? 

- Ні. 

- Поцілуй мене ще раз, будь ласка. 

- Тут "будь ласка" зайве. 

- Скоро, мабуть, і я стану зайвою. Якщо ти помреш, то хоч не зможеш мене кинути, 

- Ну, це трохи нечемно,- сказав полковник,- Припни свого язика. 

- Я стаю нечемою, коли ти нечемний,- відповіла вона.- Ти ж сам хочеш, щоб я хоч трошки скидалася на тебе. 

- Я хочу, щоб ти була сама собою. Я люблю тебе всім серцем, щиро й навіки. 

- Іноді ти дуже вдало говориш приємні речі. А що, коли це не секрет, у тебе сталося з дружиною? 

- Вона була жінка честолюбна, а я дуже часто бував у від'їзді. 

- Ти хочеш сказати, що вона покинула тебе через честолюбство, а тебе ніколи не було вдома через твою службу. 

- Атож,- відказав полковник, згадуючи минуле майже без гіркоти. - Честолюбства в неї було більше, ніж у Наполеона, а таланту - як у зразкової студентки. 

- Хоч би що воно означало, - докинула дівчина. - Але не говорімо про неї. Я шкодую, що запитала. Вона, мабуть, сумує за тобою. 

- Ні, вона надто самовпевнена, щоб за кимось сумувати, вона й заміж вийшла, щоб пролізти у військові кола й зав'язати знайомства, корисні для її професії чи то пак для її мистецтва. Вона була журналістка. 

- Це така огидна професія! - вигукнула дівчина. 

- Твоя правда. 

- Як ти міг одружитися з журналісткою, що не схотіла зректися свого ремесла? 

- Я ж казав, що у мене в житті бували помилки,- відповів полковник. 

- Поговорімо про щось приємне. 

- Гаразд. 

- Ні, це жахливо! Як ти зважився на таке? 

- Не знаю. Я міг би розповісти докладно, та краще облишмо цю розмову. 

- Гаразд, облишмо. Все-таки я не думала, що це так жахливо. Ти більше не зробиш такої дурниці? 

- Обіцяю тобі, серденько! 

- I ти з нею ніколи не листуєшся? 

- Звичайно, ні. 

- Ти не розкажеш їй про нас? А то вона ще напише про це в газетах. 

- Ні. Колись я їй дещо розповідав, а вона про це писала. Але то було в іншій країні. Та й до того ж вона вже вмерла. 

- Справді вмерла? 

- Безповоротно. Наче Феб Фінікійський. Хоч сама вона ще не знає цього. 

- А що, якби ми з тобою зустріли її на П'яцці? 

- Я подивився б повз неї і не помітив би її. Хай знає, що вона померла. 

- Дякую тобі,- сказала дівчина.- Ти ж знаєш, як важко недосвідченій дівчині змагатися з жінкою чи з пам'яттю про іншу жінку. 

- В мене нема іншої жінки,- сказав полковник, і очі його затуманились прикрими спогадами.- I немає пам'яті про іншу жінку. 

- Дякую тобі,- знову сказала дівчина.- Коли оце ти дивишся на мене, я вірю, що це правда. Але краще ніколи не дивись на мене так і ніколи не думай так про мене! 

- Давай спіймаємо її й повісимо на високому дереві! - запально вигукнув полковник. 

- Ні, краще забудьмо про неї. 

- Я її вже давно забув,- сказав полковник. 

I, як не дивно, це була правда. Дивно тому, що на якусь мить вона з'явилася в кімнаті і мало не зчинила паніки; і це вже справді дуже дивно, подумав полковник. Він-бо знав, що таке паніка. 

Але тепер вона пішла, навіки і без вороття, розжалувана й вигнана згідно з рапортом в одинадцяти примірниках, до якого додані три примірники офіційного, завіреного в нотаріуса свідоцтва про розлучення. 

- Я її забув,- сказав полковник. Це була щира правда. 

- Я дуже рада,- сказала дівчина,- Не розумію, як її взагалі пустили до готелю. 

- А ми таки з тобою схожі,- сказав полковник. - Та годі вже про це, хай йому грець! 

- Ну що ж, можеш її повісити, якщо ми через неї не можемо побратися. 

- Я її забув,- сказав полковник.- Може, вона роздивиться себе гарненько в дзеркалі й повіситься сама. 

- Тепер, коли її вже нема тут, не треба бажати їй зла. Але, як справжня венеціанка, я хотіла б, щоб вона померла. 

- I я теж,- сказав полковник.- А що вона не вмерла, то забудьмо її назавжди. 

- Назавжди і на віки вічні,- сказала дівчина.- Чи так я сказала? По-іспанському це буде para siempre.

- Para siempre і таке інше,- додав полковник. 

Розділ XXVIII 

Вони мовчки лежали поруч, і полковник чув, як б'ється її серце. Приємно чути, як б'ється її серце під чорним светром, що їй сплела якась родичка, і відчувати на здоровій руці її темне волосся, довге й важке. "Та хіба ж воно важке,- думав він,- воно ж легесеньке, як пух". Вона лежала, тиха й лагідна, і все, що було їм дароване, міцно єднало їх. Він ніжно й жадібно поцілував її в уста, і все ніби раптом завмерло, і лишилося тільки відчуття нерозривного єднання. 

- Річарде,- озвалася дівчина.- Жаль, що в нас усе так виходить... 

- А ти ні за чим не шкодуй,- сказав полковник.- Не думай про втрати, доню. 

- Скажи ще раз. 

- Доню. 

- Розкажи мені щось хороше, щоб мені було про що думати весь наступний тиждень, і щось повчальне про війну. 

- Облишмо війну. 

- Ні. Я повинна більше знати про неї. 

- Я теж повинен,- сказав полковник.- Але не про воєнні хитрощі. Якось один наш офіцер на генеральській посаді всілякими підступами роздобув план пересування військ противника. Він знав наперед кожен його крок і провів таку блискучу операцію, що йому віддали під команду куди достойніших людей. Ось чому нас і били якийсь час. А ще через те, що в суботу й неділю ми звикли байдикувати. 

- Сьогодні якраз субота. 

- Я знаю,- сказав полковник.- Лічити до семи я ще не розучився. 

- Чому ти зразу сердишся? 

- Неправда, Просто мені вже за п'ятдесят, і я добре знаю, що й до чого. 

- Розкажи мені щось про Париж, я люблю цілий тиждень думати про тебе й про Париж. 

- Доню, чого в тебе весь час Париж на думці? 

- Я була в Парижі і знову поїду туди. Це найпрекрасніше місто в світі після нашого, і мені хочеться знати про нього якнайбільше. 

- Ми поїдемо разом, і там я все тобі розповім. 

- Добре. А зараз розкажи мені хоч трошки, щоб вистачило на цілий тиждень. 

- Здається, я вже розповідав тобі, що Леклерк був високородним пронозою. Дуже хоробрий, дуже пихатий і страшенно честолюбивий. Я тобі вже казав, що він помер. 

- Так, казав. 

- Вважають, що про мертвих не годиться говорити погане. А по-моєму, саме про мертвих треба говорити правду. Я ніколи не говорю про мертвих того, чого не сказав би їм за життя. Навпростець,- додав він. 

- Не треба про нього говорити. Я вже розжалувала його подумки. 

- То що ж тобі розповісти? Щось барвисте? 

- Так, так, будь ласка. В мене дуже поганий смак, я весь час читаю ілюстровані журнали. Та коли ти поїдеш, я цілий тиждень читатиму Данте. I щоранку ходитиму до церкви. Це, мабуть, поможе. 

- А перед обідом навідуйся до "Гаррі". 

- Гаразд,- сказала вона.- Розкажи щось барвисте. 

- А може, краще трошки поспимо? 

- Хіба можна спати, коли у нас лишилося так мало часу! Ляжемо ось так,- сказала вона й уткнулася головою йому в шию, під підборіддям, аж він мусив відхилитися назад. 

- Ну тоді слухай. 

- Дай мені спершу руку. Я відчуватиму її дотик, коли читатиму Данте й робитиму все інше. 

- Данте був гидкий тип. Ще гонористіший за Леклерка. 

- Атож. Зате писав непогано. 

- Так. А Леклерк умів добре воювати. 

- Ну, розповідай! 

Вона пересунула голову йому на груди, і полковник спитав: 

- Чого ти не хочеш, щоб я скинув френча? 

- Мені приємно відчувати твої гудзики. Це погано? 

- Я був би найпослідущим сучим сином, коли б подумав таке,- сказав полковник. - А у вашій родині хтось воював? 

- Усі,- сказала вона.- Завжди. Були й купці, і дожі, ти ж знаєш. 

- I всі воювали? 

- Всі,- сказала вона. - По-моєму, всі. 

- Гаразд. Тоді я тобі розповім усе, що ти захочеш. 

- Щось барвисте. Таке, як друкується в ілюстрованих журналах, а то й гірше. 

- В "Доменіка дель карр'єре" чи в "Трибуна іллюстрата". 

- Іще гірше. 

- Спочатку поцілуй мене. 

Вона поцілувала його ніжно, міцно, розпачливо, і полковникові було несила думати ні про бої, ні про барвисті чи дивовижні пригоди. Він думав тільки про неї, про те, що вона почуває, про те, як близько життя межує зі смертю в хвилину найвищого блаженства. Але що воно в біса таке, це блаженство, яке в нього звання і до якої частини воно приписане? I чи не муляє їй чорний светр? I звідки вся оця ніжність, і чарівність, і відданість, і висока гідність, і самозречення, і мудрість дитини? Так, ти міг пізнати найвище блаженство, а натомість витяг винову даму. 

"Смерть - лайно,- думав від.- Смерть приходить до тебе дрібненькими осколками снаряда, зовні навіть не видно, куди вона ввійшла. Іноді вона жахлива. Вона може прийти з сирою водою, з погано натягненим протимоскітним чоботом чи з гуркотом розпеченого до білого заліза, що не втихав ні на мить. Вона приходить з тихеньким потріскуванням, що передує автоматній черзі. Вона приходить з димучою дугою кинутої гранати і різким ударом міни. 

Я бачив, як вона падає, відірвавшись від бомботримача і описавши в повітрі химерну криву. Вона приходить в оглушливому скреготі металу, коли ламається машина чи просто відмовляє кермо на слизькій дорозі. 

Але я знаю, що до більшості людей вона приходить у ліжку, як протилежність кохання. Майже все життя я прожив у її сусідстві і обділяв нею інших. Та що я можу розповісти цій дівчині цього холодного вітряного ранку, отут, у "Грітті-паласі"? 

- Що ж тобі розповісти, доню? - спитав він її. 

- Все. 

- Гаразд,- сказав полковник.- Тоді слухай. 

Розділ XXIX 

Вони лежали, міцно пригорнувшись одне до одного, на приємно твердуватому, щойно засланому ліжку, і її голова спочивала на його грудях, а волосся розсипалося по його старій, жилавій шиї; і він розповідав: 

- Ми висадилися, не зустрівши великого опору. Справжню зустріч нам готували на березі. Потім ми з'єдналися з парашутним десантом, зайняли й закріпили за собою кілька міст і нарешті взяли Шербур. Це було нелегко, операцію довелось провести дуже швидко; керував нею генерал на прізвисько Блискавичний Джо, ти про нього, мабуть, ніколи й не чула. Добрий генерал. 

- Далі, будь ласка. Про Блискавичного Джо ти вже мені розповідав. 

- Після Шербура у нас усього було вдосталь. Собі я не взяв нічого, крім адміральського компаса,- в мене тоді була моторка у Чізапікській затоці. Нам тоді дістався весь коньяк німецького інтендантства, а дехто з офіцерів привласнив мільйонів по шість французьких франків, що їх друкували німці. Вони були в обігу ще до минулого року; за долар давали п'ятдесят франків, і ті, кому пощастило переслати їх додому,- через коханок чи ад'ютантів,- добряче нажилися на цьому. 

А я не вкрав нічого, крім компаса,- мені здавалося, що на війні не слід красти без потреби: це приносить нещастя. Але коньяк я пив і в вільні хвилини вчився читати отой складнючий компас. Компас був моїм єдиним другом, а телефон поглинав усе моє життя. Дротів у нас було більше, ніж к... у Техасі. 

- Далі, далі, тільки, будь ласка, без брутальних слів. Цього слова я не розумію і не бажаю розуміти. 

- Техас - великий штат,- сказав полковник,- Ось чому я й згадав жіноче населення. Не міг же я взяти для прикладу Вайомінг,- народу там усього якихось тридцять, ну щонайбільше п'ятдесят тисяч, а дротів тих було без ліку, ми тільки те й робили, що прокладали їх і згортали, а тоді знов прокладали. 

- Далі. 

- Перейдімо зразу до прориву,- сказав полковник.- А тобі не нудно? 

- Ні. 

- Так от, ми почали отой клятий прорив,- сказав полковник, повернувшись до неї. Тепер він уже не розказував, а ніби сповідався.- Першого ж дня налетіла ворожа авіація і скинула оті цяцьки, що збивають з пантелику радар, і наступ відмінили. Все було підготовлене, але його відмінили. Начальству, звичайно, видніше! Ох, і люблю ж я високе начальство - мов ту болячку! 

- Розповідай і не сердься. 

- Умови, бачте, були несприятливі,- сказав полковник.- Ну, на другий день ми все-таки стали на герць із ворогом, як кажуть наші двоюрідні брати англійці, що неспроможні прорвати навіть мокрий рушник,- отут і з'явилося над нами славне повітряне воїнство. 

Коли ми побачили перші літаки, решта ще тільки злітали із своїх гніздечок на порослому зеленою травичкою авіаносці, що називається Англією. 

Вони аж сяяли, ясні й гарні,- на той час захисну фарбу вже позчищали, а може, її й раніше не було. Точно не пам'ятаю. 

Так чи інакше, доню, ключі літаків линули на схід, скільки сягало око. Це нагадувало нескінченний поїзд. Вони летіли високо в небі, краса і гордість! Я навіть сказав своєму начальникові розвідки, що той поїзд можна назвати експресом "Валгалла". Тобі ще не набридло? 

- Ні. Я немов бачу перед собою той експрес "Валгалла". У нас тут ніколи не було так багато літаків. Хоч вони й налітали. Досить часто. 

- Ми стояли на відстані двох тисяч ярдів від вихідного рубежу. Ти знаєш, доню, що таке дві тисячі ярдів перед атакою? 

- Ні. Звідки ж мені знати? 

- Ось головна ланка експреса "Валгалла" скинула димові бомби, розвернулась і подалася додому. Бомби влучили точно в ціль - вони ясно показали позиції фріців. У них були гарні позиції, і ми їх ніколи не вибили б звідти, якби не той розкішний фейєрверк, що нам довелось тоді спостерігати. 

Ну, а потім чого тільки не скинув той експрес на фріців! Пізініше там усе виглядало, ніби після виверження вулкана, а полонені, яких ми захопили, трусилися, наче в пропасниці. То були хоробрі хлопці з Шостої парашутної дивізії, але вони ніяк не могли отямитися, хоч і старались. 

Сама бачиш, бомбування було хоч куди. Саме те, що треба, коли хочеш нагнати ворогові смертельного страху. 

Одне слово, доню, дув східний вітер, і дим почало відносити в наш бік. Важкі бомбардувальники, бомбили лінію димової завіси, а вона висіла тепер над нами. Отож авіація взялася бомбити нас так само ретельно, як досі фріців. Спочатку це були важкі бомбардувальники, і той, хто там побував, вже не злякається й пекла. Потім, щоб краще підготувати прорив і залишити якнайменше людей з обох боків, налетіли середні бомбардувальники і взялися за тих, хто ще вцілів. Ну, а як тільки експрес "Валгалла" повернув додому, розтягнувшись у всій своїй красі та величі від французького узбережжя через усю Англію, ми кинулися на прорив. 

"Якщо у людини є совість,- подумав полковник,- їй не завадить іноді замислитись над тим, що таке авіація". 

- Дай мені келих вальполічелли, - попросив полковник, мало не забувши додати: "будь ласка".- Вибач,- сказав він. - Будь ласка, ляж трохи зручніше, цуцику медовий. Ти ж сама попросила, щоб я тобі розповів. 

- Я не цуцик медовий. Ти мене, певне, з кимось сплутав. 

- Твоя правда. Ти моя остання, щира і єдина любов. Так? Але ж ти справді попросила мене розповісти. 

- Будь ласка, розповідай далі,- сказала дівчина. - Я б хотіла бути твоїм цуциком медовим, але не знаю, що для цього треба. Я ж просто дівчина з Венеції і кохаю тебе. 

- Хай буде так,- сказав полковник.- Я теж кохаю тебе. А цей вислів я, здається, підхопив десь на Філіппінах. 

- Можливо. Але мені б хотілося просто бути твоєю дівчиною. 

- Ти ж і є моя дівчина,- сказав полковник.- Уся, з чубка до п'ят. 

- Прошу тебе, не будь нечемний,- сказала вона. - Кохай мене і розповідай усе, як було, але не треба брати це так близько до серця. 

- Я розповім тобі все, як було,- сказав він.- У всякому разі, спробую, і хай буде, що буде. Коли вже ти цікавишся цим, то краще тобі дізнатися про все від мене, ніж вичитати з якоїсь паскудної книжки. 

- Прошу тебе, не будь нечемний. Просто розкажи мені все, як було, і пригорни мене міцніше, і розказуй усе докладно, щоб скинути тягар із серця, якщо це можливо. 

- В мене нема ніякого тягаря на серці. Хіба що спогади про те, як важкі бомбардувальники діють заради тактичної мети. Я нічого не маю проти них, коли вони діють правильно,- навіть якщо вони і сіють смерть. Але для підтримки наземних військ потрібна така людина, як Піт Кесада. От хто дав би їм добрячого штурхана під зад. 

- Прошу, не треба... 

- Якщо ти захочеш кинути таку стару шкапу, як я, той хлопець завжди стане тобі в пригоді. 

- Ти зовсім не шкапа, хоч би що воно означало, і я тебе кохаю. 

- Дай мені, будь ласка, дві таблетки он з тієї пляшечки і налий келих вальполічелли, який ти так і не налила, і я розповім тобі далі. 

- Не треба. Не треба розповідати, я знаю тепер, що це тобі шкодить. А особливо отой експрес "Валгалла". Я ж не інквізиторка, чи як там називають таких жінок. Давай полежимо тихенько і подивимось у вікно, що там діється на Великому каналі. 

- I то правда. Кого обходить ця клята війна! 

- Хіба що нас із тобою,- сказала вона й погладила його по голові.- Ось на тобі дві таблетки з квадратної пляшечки. А ось келих вина. Треба буде прислати тобі вина з нашого маєтку. Давай трохи поспимо. Поклади сюди свою руку. 

- Здорову чи скалічену? 

- Скалічену,- сказала дівчина. - Ту, яку я люблю і згадуватиму цілий тиждень. Я ж не можу взяти її собі, як ти взяв камені. 

- Вони лежать у сейфі,- сказав полковник.- Покладені на твоє ім'я,- додав він. 

- Давай трохи поспимо і не будемо говорити ані про камені, ані про сумні речі. 

- До дідька все сумне,- сказав полковник; очі його були заплющені, голова лежала на чорному светрі, що був йому дорожчий за батьківщину. "Треба ж мати якусь батьківщину,- думав він.- Моя - ось тут". 

- Шкода, що ти не президент,- озвалася дівчина.- Ти був би чудовим президентом. 

- Президентом? Коли мені було шістнадцять років, я записався в національну гвардію штату Монтана. Але я зроду не носив краватки-метелика і зроду не був галантерейником-банкрутом. У мене нема жодної риси, потрібної президентові. Я навіть опозицію не зміг би очолити, адже мені не треба підкладати під зад телефонні довідники, коли мене фотографують. I я не з тих генералів, що не нюхали пороху. Де там у біса! Я навіть не служив при верховному союзному командуванні. I вкритим сивиною сенатором я теж не буду. Для цього я не досить старий. Адже нами керують усілякі покидьки. Щось схоже на недопитки в пивному кухлі, куди повії накидали недокурків. А на підлозі повно бруду, і на фортепіано бренькає якийсь партач. 

- Я не все зрозуміла - я ж бо ще не навчилася як слід по-американському. Але звучить це жахливо. Та ти не сердься. Краще вже я сердитимусь. 

- Ти знаєш, що таке галантерейник-банкрут? 

- Ні. 

- Це не така вже й ганьба. В нашій країні їх чимало. Принаймні по-одному в кожному місті. А я, доню, всього лиш старий солдат, найпослідуща людина в світі. Кандидат до Арлінгтону, якщо мій труп відішлють на батьківщину. Кладовище вибирає родина. 

- Арлінгтон гарне місце? 

- Не знаю, - сказав полковник. - Мене ще там не ховали. 

- А де б ти хотів, щоб тебе поховали? 

- Високо в горах, - сказав він, раптом зробивши вибір.- На будь-якій висоті, де ми били ворога. 

- Тоді тебе треба поховати на Граппі. 

- В якомусь куточку, поритому снарядами, аби тільки влітку там пасли худобу. 

- Хіба там пасуть худобу? 

- Атож. Худобу пасуть усюди, де росте соковита трава, а дівчата з гірських селищ, міцно збиті дівчата з міцно збитих будинків, що не бояться ні холоду, ні снігу, позаганявши на зиму худобу, ставлять пастки на лисиць та вовків. 

- I тобі не подобається ні Арлінгтон, ні Пер-Лашез, ні те, що тут, у нас? 

- Оце ваше паскудне звалище? 

- Так, це, мабуть, найгірше з усього, що в нас є. Та я подбаю, щоб ти лежав там, де ти скажеш, а коли хочеш, то й сама ляжу поряд. 

- Ні. Це завжди роблять наодинці. Адже ж не ходять удвох до нужника. 

- Не треба бридких слів! 

- Я хотів сказати, що мені було б хороше з тобою. Та смерть - справа суто особиста і досить гидка,- Він замовк, трохи подумав і раптом сказав: - Ні. Виходь заміж, народиш п'ятьох синів і всіх їх назвеш Річардами. 

- Левине Серце,- підхопила дівчина на льоту, вступаючи до гри, і ніби виклала на стіл свої карти. 

- Паршиве серце,- сказав полковник. - Серце несправедливого, жовчного буркуна, що паплюжить усе на світі. 

- Не смій себе так називати,- сказала дівчина. - Ти ж найдужче нападаєшся сам на себе. Пригорни мене міцно-міцно і ні про що не думай. 

Він обійняв її так міцно, як тільки міг, і спробував не думати ні про що. 

Розділ XXX 

Полковник і дівчина лежали мовчки, і полковник силкувався не думати ні про що, як він уже стільки разів не думав ні про що у стількох місцях. Проте зараз це йому не вдавалося, бо лишилось дуже мало часу. 

Дякувати богові, вони не Отелло і Дездемона, хоч усе відбувається в тому самому місті і дівчина куди вродливіша, ніж у Шекспіра, а полковник воював не менше, а то й більше за балакучого мавра. 

"Вони добрі вояки,- подумав полковник,- оті кляті маври. А скільки ж ми їх побили на моєму віку! Та, мабуть, більше за ціле покоління, як рахувати останню марокканську кампанію проти Абдель Керіма. Та ще ж кожного доводилося вбивати поодинці. Ніхто ніколи не винищував їх цілими арміями, як ми фріців, поки вони не здобули своєї Einheit50". 

- Доню,- спитав він,- ти справді хочеш, щоб я тобі все розповідав, якщо не вдаватимусь до бридких слів? 

- Дуже хочу. Тоді ми зможемо ділитися хоча б спогадами. 

- Нащо ними ділитися? Візьми собі все, доню. Але це будуть тільки найяскравіші епізоди. Ти не зрозуміла б усіх воєнних тонкощів кампанії, та й мало хто зрозумів би. Можливо, Роммель. Хоч у Франції він не вилазив із котлів, та й до того ж ми знищили його комунікації. Це зробили повітряні сили - наші й англійські. I все ж я хотів би з ним поговорити про дещо. З ним та ще з Ернстом Удетом. 

- Розповідай усе, що хочеш, і випий келих вальполічелли; але спинись, якщо тобі буде важко. Або не розповідай зовсім. 

- Спочатку я був полковником у резерві,- почав терпляче пояснювати полковник.- Їх держать про запас: командири дивізій заміняють ними вбитих або розжалуваних. Убивають рідко, а розжалують багатьох. Хороші дістають підвищення. I то досить швидко, коли навколо все у вогні. 

- Далі, далі. Чи, може, тобі вже пора прийняти ліки? 

- Хай їм біс, тим лікам! I верховному командуванню союзними експедиційними силами. 

- Це ти мені вже пояснював, - сказала дівчина. 

- Шкода, що ти не солдат: ти так швидко все схоплюєш, і пам'ять у тебе чудова. 

- Я б згодилася бути солдатом, якби ти був моїм командиром. 

- Тільки не здумай воювати під моїм проводом. Я своє діло знаю. Але мені не щастить. Наполеон вибирав командирів, яким щастило, і він мав рацію. 

- Але ж нам з тобою трохи щастило. 

- Авжеж, - сказав полковник. - То більше, то менше. 

- I все-таки то було щастя. 

- Так. Але на війні не досить самого щастя. Хоч і без нього не обійдешся. Ті, що покладалися тільки на щастя, всі полягли, як наполеонівська кавалерія. 

- Чого ти так ненавидиш кавалерію? Майже всі мої знайомі хлопці з багатих родин служили в трьох найкращих кавалерійських полках або на морі. 

- Чого б я мав її ненавидіти, доню? - заперечив полковник і надпив трохи сухого червоного вина, любого, як братова домівка, коли брат любий твоєму серцю. - Просто в мене свої погляди, я довго міркував і збагнув, чого варта кавалерія. 

- Невже вона справді така погана? 

- Нікуди не годиться,- сказав полковник. 

Але, згадавши, що йому слід бути добрим, додав: 

- У наш час. 

Читати далі