За річкою, в затінку дерев. 11-та частина
- Деталі
- Перегляди: 216
- Щодня втрачаєш якусь ілюзію.
- Ні. Кожен день - це нова, прекрасна ілюзія. Але все, що в ній є фальшивого, треба відтяти гострою бритвою.
- Тільки не відтинай мене.
- Тебе не втне ніяка бритва.
- Поцілуй мене, і міцно обніми, і дивись на Великий канал - його так гарно осяває сонце,- і розповідай далі.
Вони дивилися на Великий канал, на якому справді чарівно вигравало сонячне світло, і полковник вів далі:
- Я одержав полк тому, що командувач усунув офіцера, якого я знав іще вісімнадцятирічним юнаком. Певна річ, юнаком він уже не був. Полк виявився йому не під силу, а для мене той полк був мрією всього мого життя, аж поки я його не втратив.- I додав: - Певна річ, за наказом начальства.
- Як же втрачають полк?
- Ти б'єшся за якусь висоту, і тобі лишається тільки послати парламентера, щоб ворог обміркував своє становище і, коли твоє зверху, здався. Професіональні військові - розумні люди, а фріци були професіоналами, а не фанатиками. Та раптом дзеленчить телефон, це дзвонять із штабу корпусу й передають наказ із штабу армії, чи армійської групи, чи самого верховного командування,- річ у тому, що там вичитали у якійсь газеті, що її прислали, скажімо, із Спа, назву того міста і віддали наказ взяти його штурмом. Це, бачте, дуже важливий пункт,- недарма ж він попав у газету. I ти мусиш штурмувати.
От і поляже один батальйон на мосту. Один батальйон виб'ють увесь до ноги, та й від решти трьох майже нічого не лишиться. Танки виходять з ладу, ледве зрушивши з місця, а рухаються вони дуже швидко туди й сюди.
Ось підбито перший танк, за ним другий, третій, четвертий, п'ятий.
З п'яти чоловік, що сидять у танку, вилазять звичайно троє й кидаються навтіки, наче учасники кросу, що захищають честь Міннесоти проти команди Белуа, штат Вісконсін. Тобі ще не набридло?
- Ні. Я не зрозуміла, до чого тут штат Вісконсін. Та ти мені потім поясниш, коли захочеш. А тепер, будь ласка, розказуй далі.
- Ти вдираєшся в місто, і тут який-небудь штабний дженджик посилає на тебе авіацію. Можливо, наліт був призначений раніш, і його просто забули відмінити. Не будьмо надто суворі. Я ж усе описую в загальних рисах. Навіщо спинятися на подробицях, цивільна людина цього не зрозуміє. Навіть ти. Від того нальоту небагато пуття, доню. В місті, мабуть, усе одно не вдержатися - занадто мало в тебе людей, та ще доводиться викопувати декого з-під руїн, а декого лишати там - з цього приводу існують дві різні теорії. А тобі наказують: штурмуй! I знов повторюють наказ.
Наказ той підтверджує політик у військовому мундирі, який за все своє життя ні разу не був поранений й ніколи нікого не вбивав, хіба що по телефону чи на папері. Коли хочеш, уяви собі його нашим майбутнім президентом. Чи ким завгодно. Та все-таки уяви собі і його, і весь його штат, цю велику контору, розташовану так далеко в тилу, що з нею найлегше зв'язатися за допомогою поштових голубів. Тільки ж вони так ретельно дбали про свою особисту безпеку, що зенітки напевне позбивали б тих голубів. Якби змогли влучити в них.
Отож ти знову ідеш на штурм. Ось я розповім тобі, що це таке.
Полковник дивився на гру світла на стелі. Там відбивалася поверхня каналу. Сонячні відблиски химерно мерехтіли й переливалися, наче вода в струмку, де ловлять форель, посувалися разом із сонцем, і все лилося кудись, але нікуди не зникало.
Потім він подивився на дівчину, на її чарівне, смагляве обличчя дорослої дитини, що краяло йому серце; йому доведеться розлучитися з нею о тринадцятій тридцять п'ять, і нічим тут не зарадиш. Він сказав:
- Не будемо більше говорити про війну, доню.
- Ні, ні. Ще трохи,- попросила дівчина.- Тоді мені вистачить на цілий тиждень.
- Тиждень - недовгий строк. Якщо йдеться про ув'язнення.
- Ти не знаєш, яким довгим здається тиждень, коли тобі дев'ятнадцять.
- Мені не раз доводилось відчувати, якою довгою буває година, - сказав полковник. - Я міг би тобі розповісти, як нескінченно довго тягнуться дві з половиною хвилини.
- Будь ласка, розкажи.
- Я проводив дводенну відпустку в Парижі після боїв у Шнее-Ейфель і по знайомству отримав запрошення на нараду, куди допускалися тільки обрані і де генерал Уолтер Беделл Сміт пояснив нам, якою легкою буде операція, що згодом дістала назву операції Хюртгенського лісу. Назва, власне, неточна. Хюртгенський ліс був лише ділянкою фронту. Уся місцевість називалася Штадтсвальд; там німецьке верховне командування й вирішило дати нам бій після того, як ми зайняли Аахен і проклали собі шлях до Німеччини. Я тобі ще не набрид?
- Ти не можеш мені набриднути. I про війну ніщо не може мені набриднути, крім брехні.
- Дивна ти дівчина.
- Так,- сказала вона.- Я й сама давно знаю.
- Невже ти справді хотіла б піти на війну?
- Не знаю, чи я змогла б. Але я спробувала б, якби ти мене навчив.
- Нізащо в світі! Я просто розповідаю тобі цікаві історії.
- Легенди про загибель королів.
- Ні. У нас їх називають джі-ай51. Боже, як я ненавиджу це прізвисько і як його заялозили! Особливо любителі коміксів. Ті, кого так прозвали, поприходили з різних місць. Більшість проти волі. Не всі. Та всі читали газету "Старз енд страйпс", і неодмінно треба було, щоб там згадали частину, якою ти командуєш, бо інакше тебе вважали невдахою. Я звичайно був невдахою, але ніколи не сердився на кореспондентів,- на отій нараді було кілька дуже гарних. Я не називатиму їхніх прізвищ, а то ще пропущу когось, а це було б несправедливо. Всіх гарних кореспондентів я не запам'ятав. Та були серед них і такі, що ухилялися від військової служби; були шахраї, які репетували, що поранені, коли їх ледь зачіпало осколком, і носили нашивки за поранення, коли потрапляли в автомобільну аварію; були пронози, боягузи, брехуни, злодії й кар'єристи. На нараді не були присутні лише вбиті. Бо й серед кореспондентів теж були вбиті. I досить багато. Та вбиті, як я вже сказав, не прийшли. Зате були там жінки в розкішних мундирах.
- Як же ти все-таки одружився з однією із них?
- Я ж говорив - помилково.
- Розказуй далі.
- У кімнаті було понавішувано стільки карт, що й сам господь бог не подужав би вивчити їх за цілісінький день,- вів далі полковник.- Великі карти, середні й гігантські. Усі ці люди вдавали, ніби легко орієнтуються на них, як, зрештою, і штабісти з указками в руках; указка - це ніби беззадий більярдний кий.
- Не вживай бридких слів. Я навіть не знаю, що воно означає.
- Обтятий чи скорочений,- пояснив полковник.- Нікчемне знаряддя або нікчемна людина. Це давній вислів. Напевно, він існував ще в санскриті.
- Розповідай далі.
- Навіщо? Хіба ганьбу затавруєш словами?
- Коли хочеш, я все занотую. Я можу слово в слово записати все, що чую і про що думаю. Звичайно, іноді я роблю помилки.
- О, ти дуже щаслива, коли можеш слово в слово записати все, що чуєш і про що думаєш. Але не смій нічого записувати з того, що я розповідаю.
I він повів далі;
- В кімнаті було повно кореспондентів, одягнутих кожен на свій смак. Одні шкірять зуби, інші горять завзяттям. А трохи осторонь, мов ті пастухи, збилися купкою пістолетні дженджики з указками в руках. Так ми називаємо тилових щурів, виряджених у мундири, наче в маскарадні костюми; пістолетний дженджик розпаляється щоразу, коли кобура б'є його по стегну. До речі, доню, наш пістолет, на відміну від доброго старого револьвера, в бою дає осічку частіше, ніж будь-яка інша зброя. Не бери в подарунок пістолета, хіба що хочеш молоснути когось по голові у "Гаррі".
- Мені нікого ніколи не хотілося молоснути, крім хіба Андреа.
- Якщо колись захочеш молоснути Андреа, бий його дулом, а не рукояткою. Рукояткою бити незручно й можна легко схибити, а коли й влучиш, замастиш у кров руки, ховаючи пістолета. А взагалі не треба бити Андреа - він мій друг. Та й не думаю, щоб вдарити його було так просто.
- Я теж так гадаю. Що ж далі трапилося на нараді? Мені здається, я б тепер одразу впізнала пістолетного дженджика. Але краще було б потренуватися.
- Так от, пістолетні дженджики, пишаючись собою і своєю зброєю, чекали на великого полководця, що мав пояснити план майбутньої операції. Кореспонденти бурмотіли, хихикали, а найрозумніші з них або сиділи насупившись, або вдавали байдужих. У кожного був складаний стільчик, як улітку в університеті в Чаутокві. Пробач, що я вживаю американські слівця, але без цього американцеві не обійтися.
Нарешті входить генерал. Це тобі не пістолетний дженджик, він спритний ділок, досвідчений політик, звик орудувати великими справами. А тепер армія - найбільше підприємство у світі. Він бере в руки беззаду указку й спокійно і впевнено пояснює, як відбуватиметься наступ, нащо ми його затіяли і як усе це легко. Ну просто за іграшку.
- Далі, - сказала дівчина. - Ось я доллю тобі вина, а ти поглянь, як міниться світло на стелі.
- Налий, а я подивлюсь на світло й розповідатиму далі... Потім отой спритний діляга - я говорю без глуму, віддаючи належне його талантам,- повідомив, що нас забезпечать усім необхідним. Всього буде вдосталь. Так зване верховне командування союзними експедиційними силами було тоді в місті Версалі, коло Парижа. Ми мали наступати на схід від Аахена, десь за триста вісімдесят кілометрів від цієї резиденції. Хоч би яка велика була армія, штаб міг би підтягнутися трохи ближче до фронту. Нарешті він перебрався до Реймса, за двісті сорок кілометрів від передової. Але це сталося лише через кілька місяців. Я розумію, що директорові великої фірми краще не спілкуватися із своїми робітниками. Я розумію, що армія велика і це створює свої труднощі. Я навіть знаюся на техніці постачання й передислокації військ, що зовсім не так складно. Але ніколи в усій історії людства жоден командувач не сидів так далеко в тилу.
- Розкажи, як ви взяли місто.
- Гаразд. Але мені б не хотілося засмучувати тебе.
- Ти мене ніколи не засмучуєш. У нас стародавнє місто, і наші люди завжди воювали. Ми шануємо військових найбільше і, я сподіваюся, трохи їх розуміємо. Ми знаємо, що вони важкі на вдачу. Жінкам вони швидко набридають.
- А я набрид тобі?
- А ти як гадаєш? - спитала дівчина,
- Я й самому собі набрид, доню.
- Навряд, Річарде; ти не зміг би робити щось ціле життя, якби воно тобі набридло. Не треба дурити мене, любий, адже у нас так мало часу.
- Гаразд, не буду.
- Ти мусиш розповісти мені все, щоб вилити свою гіркоту.
- Я тобі все розповім.
- Розумієш, я хочу, щоб ти помер із спокійним серцем. Ой, я зовсім не те кажу! Не дозволяй мені верзти казна-що.
- Гаразд, доню.
- Розказуй далі і вилий усе, що в тебе накипіло на душі.
Розділ XXXI
- Слухай, доню, - сказав полковник.- Облишмо всіх отих верховодів і великих персон, яких у нас в самому лише Канзасі більше, ніж у вас плодів на маклюрованих деревах. Їх важко перетравити - це суто канзаський продукт. Власне, тільки канзасці їх і знають та ще ті, хто побував на війні. Ми мали їх доволі кожнісінького дня. Вони входили в пайок. А пайки у нас були різні - і кращі, й гірші.
Отак ми й воювали. Нудна це річ, зате повчальна. Ось як буває на війні - тільки кого це тепер цікавить!
Ось як воно буває. О тринадцятій нуль-нуль Червоні передають, що виступають слідом за Білими. О тринадцятій нуль п'ять (спробуй запам'ятати, доню: це п'ять хвилин на другу) Синіх запитують (певно, ти знаєш, хто такі Сині!): "Повідомте, коли виступаєте". Червоні повідомляють, що рушать услід за Білими.
Бачиш, як просто. Кожен може повправлятися в цьому перед сніданком.
- Усі ж не можуть служити в піхоті,- лагідно зауважила дівчина. - Піхотинців я шаную найбільше, крім хороших, чесних льотчиків. Розповідай далі, а я тебе обійму.
- Хороші льотчики - молодці, їх треба шанувати,- сказав полковник.
Він поглянув на мерехтливе світло на стелі і з розпачем згадав про втрачені батальйони й загиблих людей. Ніколи вже не матиме він такого полку, ніколи! Правда, не він його-згуртував. Він одержав його у спадщину. Але якийсь час полк давав йому велику радість. Тепер половину перебито, а решту покалічено. Кого поранило в живіт, кого в голову, в руку чи в ногу, в шию, в спину, кому пощастило - в сідницю, а кому ні - у груди. В лісі ранило в такі місця, куди нізащо не влучало б у відкритому полі. I поранені ставали каліками; на все життя.
- Це був добрячий полк,- провадив він. - Можна навіть сказати, чудовий полк, поки я не знищив його за наказом начальства.
- Навіщо ж виконувати накази, коли знаєш, що вони помилкові?
- В армії мусиш слухатись, як собака,- пояснив полковник.- Уся надія на те, що трапиться добрий хазяїн.
- А які ж були в тебе насправді?
- Добрі тільки двічі. Коли я сам став командиром, мені часто траплялися славні хлопці, але добрі хазяї - тільки двічі.
- I тому ти тепер не генерал? А мені б так хотілося, щоб ти був генералом.
- Мені теж,- сказав полковник.- Хоч, може, й не так, як тобі.
- А ти не спробуєш заснути? Будь ласка, спробуй заснути.
- Гаразд,- сказав полковник.
- Я подумала, що коли ти заснеш, то хоч уві сні позбудешся тяжких спогадів.
- Спасибі,- сказав полковник. - Велике спасибі. Нічого не вдієш, панове! Чоловікові судилося коритись.
Розділ ХХХІІ
- Ти добре спав,- ніжно і лагідно сказала дівчина. - Тобі нічого не треба?
- Ні, дякую,- сказав полковник. Та раптом він наїжився й додав:
- Доню, я міг би заснути й на електричному стільці, з розрізаними холошами й поголеною головою. Я сплю, коли треба і скільки треба.
- А я так не можу,- сонно сказала дівчина. - Я сплю, тільки коли мене хилить на сон.
- Ти моє диво,- сказав полковник. - Ти й спиш краще за всіх.
- Чим же тут пишатися? - промурмотіла вона крізь сон.- Мені просто добре спиться.
- От і поспи, будь ласка.
- Ні. Розповідай мені тихо, тихо і поклади свою скалічену руку в мою.
- Хай їй чорт, моїй руці! - вигукнув полковник.- Відколи це вона така вже скалічена?
- Вона таки скалічена,- відповіла дівчина. - I навіть тяжче, ніж ти собі уявляєш. Розказуй далі про війну, але не будь такий брутальний.
- Ну що ж, це неважко, - сказав полковник. - Обійдемось без точного часу. Погода хмарна, а місце дії - сектор 986 342. Обстановка? Викурюємо ворога гарматним та мінометним вогнем. Начальник опервідділу передає наказ начальника штабу - привести Червоних у бойову готовність до сімнадцяти нуль-нуль. Начальник штабу наказує тобі привести себе в бойову готовність і пустити в хід якнайбільше артилерії. Білі доповідають, що в них усе гаразд. Начальник штабу передає, що рота А кидається на підсилення роти Б.
Рота Б зустріла сильний вогонь противника й застрягла, не виконавши завдання. Начальник штабу незадоволений. Та це цілком таємно. Він наказує посилити артпідготовку, а в резерві артилерії не лишилось...
Навіщо тобі здалася війна, доню? Не розумію. А може, й розумію. Кому потрібна правда про війну? Ну, добре, ось тобі справжня війна, війна по телефону, а потім, коли хочеш, я опишу тобі звуки, запахи і розпишу, хто, коли і де був убитий.
- Я хочу, щоб ти розповідав тільки те, що сам хочеш.
- Я розкажу тобі все, як було,- сказав полковник.- А генерал Уолтер Беделл Сміт і досі цього не знає. Хоч, може, я й помиляюсь, як помилявся вже не раз.
- Добре, що нам не треба зустрічатися ні з ним, ні з отим високородним пронозою.
- На цьому світі ми з ними не зустрінемося,- сказав полковник.- А коло брами пекла я поставлю варту, щоб туди таких типів не пускали.
- Ти говориш, як Данте,- сказала вона крізь сон.
- Я і є містер Данте,- відповів полковник.- У цю хвилину.
Так воно й було, і він змалював їй усі пекельні кола. Він був такий небезсторонній, як і Данте, та все ж таки він змалював їх.
Розділ XXXIII
- Я без подробиць, бо ти й так сонна, та воно й не дивно,- сказав полковник.
Він знову почав стежити за химерною грою світла на стелі. Потім поглянув на дівчину - ніколи, ніколи в житті не знав він вродливішої за неї.
Він бачив, як краса приходить і зникає, а вже коли зникає, то відлітає, немов на крилах. Красуні так швидко перетворюються в старі опудала! Та ця ще не скоро вийде з кола. Чорняві краще зберігаються, подумав він і потім подивився, яке тонке в неї обличчя. У неї добра порода, вона триматиметься вічно. В Америці більшість знаменитих красунь вийшли з-за прилавка, де торгували газованою водою, і навіть не пам'ятають прізвища свого діда, хіба що він був із німців і звався Шульц. Або Шліц.
"Ну, це вже негарно,- подумав він,- не смій казати їй такі речі, вони їй не сподобаються, а вона міцно спить, згорнувшись клубочком, як кицька".
- Спи спокійно, моє серденько, а я вже розповім тобі, як було далі.
Дівчина спала, тримаючи його скалічену руку, яка йому так остогидла, і він відчував її подих, - так дихають тільки замолоду, коли легко засинаєш.
Полковник розповідав їй, не промовляючи ні слова.
"Отож після того, як я мав честь почути від генерала Уолтера Беделла Сміта, як легко буде наступати, ми перейшли в наступ. Тут була й славнозвісна Червона дивізія; вона вірила тій славі, яку сама про себе пустила. I Дев'ята, що була краща за нашу. Були й ми - коли нам наказували "вперед", ми підводились і йшли.
Ми не мали часу читати комікси, ми взагалі ні на що не мали часу: ще не розвиднілось, а ми вже на марші. Де ж тут думати про великий план, тільки й думки, що про свою дивізію.
Ми носили чотирилисник конюшини - це нічого не означало, та нам подобалось. I досить мені тепер побачити таку нашивку, як у мене все нутро перевертається. Дехто гадав, що це плющ. Та ні, то була справжня чотирилиста конюшина, що підроблялася під плющ.
Згідно з наказом ми мусили наступати разом із славнозвісною Червоною дивізією - Першою піхотною дивізією армії Сполучених Штатів, а ця дивізія та її солодкоголосий офіцер-пропагандист не давали нам забути, з ким ми маємо справу. Сам він був славний хлопець, але така вже в нього була служба.
Замилювати очі - г.... діло, якщо ви не любите запаху чи смаку г.... Я його ніколи не любив. Правда, коли ще був хлопчиськом, любив топтатися по коров'ячих кізяках. Але тепер я не люблю г.... і чую його сморід за добру тисячу ярдів.
Отож ми почали наступати, розтягшись усіма трьома дивізіями в одну лінію, саме там, де хотілося німцям. Не будемо згадувати лихом генерала Уолтера Беделла Сміта. Він не падлюка. Він тільки наобіцяв дуже багато і розписав, як усе відбуватиметься. В нашому демократичному суспільстві падлюк начебто не повинно бути. Він просто страшенно прорахувався. I край,- додав полковник подумки.
Розпізнавальні знаки познімали аж до другого ешелону - фріци не повинні були знати, що наступаємо ми, добре знайомі їм три дивізії. А ми наступали, розтягшись в одну лінію, без ніяких резервів. Я навіть не хочу пояснювати, доню, що це означає. У всякому разі, нічого доброго. Місцю, де ми мали дати бій,- я добре до нього придивився,- судилося стати другим Пашендейлом; але то був ліс, де жертв від снарядів удвічі більше. Може, я й перебрав. Та я справді так вважаю.
Злощасна Двадцять восьма дивізія, наша сусідка справа, застряла там надовго, отож ми добре знали, як воювати в тих лісах. Гадаю, що обстановку, лагідно кажучи, можна було назвати несприятливою.
Нам наказали ввести в дію один полк ще до початку наступу. Це означало, що німці могли захопити принаймні одного полоненого, і маскування з дивізійними нашивками нічого не дасть. Вони однаково чекатимуть на нас. На хлопців з листками конюшини, а ті, мов віслюки, полізуть просто в пекло й сидітимуть там рівно сто п'ять днів. Не будемо наводити цифри - цивільні їх не зрозуміють. I типи з верховного штабу теж, хоч ми нікого з них і не бачили в тих лісах. Отож чисто випадково,- а такі речі нагорі завжди називають випадковими,- полк був знищений. Ніхто не був у цьому винен, і найменше його командир. То був чоловік, якому я залюбки склав би компанію в пеклі, і, може, мені ще трапиться така нагода.
Кумедно буде, коли замість того, щоб попасти в пекло, на що ми мали певну надію, ми опинимося в одному із закладів для фріців, на зразок Валгалли, і не зможемо жити у злагоді з тамтешніми мешканцями. Та, бог дасть, мене посадять за один стіл з Роммелем та Удетом,- тоді це буде достоту як у пансіоні для любителів зимового спорту. Ні, мабуть, все-таки ми потрапимо до пекла, але я і в пекло не вірю.
Та хай там що, а полк отримав свіже поповнення, як і кожний американський полк. Не стану пояснювати, як це робиться,- про це можна прочитати в книжці, автор якої сам із поповнення. Зрештою усе зводиться до того, що ти лишаєшся на передовій, аж поки тебе не вб'ють, не поранять чи поки ти не зсунешся з глузду і тобі не дадуть білого квитка. Система ця не гірша за інші і навіть досить логічна, коли врахувати труднощі з транспортом. Але при цьому лишається кілька недобитків, що ведуть підрахунок втрат і не дуже хочуть сидіти в тому лісі.
Їхній настрій можна висловити дуже просто: "Ідіть ви всі до розтакої матері!"
А оскільки я й сам уже двадцять вісім років такий недобиток, я чудово їх розумію. Та вони були солдатами, їм ніде було дітись, і більшість їх полягла в отих лісах, коли ми брали три міста, що мали такий мирний вигляд, а насправді виявилися фортецями. То були просто пастки, а ми нічого й не підозрювали. Висловлюючись безглуздим жаргоном мого ремесла - не виключено, що тут не спрацювала розвідка".
- Мені дуже шкода того полку,- сказала дівчина.
Вона сказала це спросоння.
- Так,- відповів полковник.- I мені теж. Давай вип'ємо за нього. А потім поспи ще трохи, доню. Війну закінчено й забуто.
"Тільки, будь ласка, не думай, що я надто високої думки про себе, - сказав він, не промовляючи цього вголос. Його остання любов знов заснула. Спала вона не так, як журналістка. Він не любив згадувати, як та спить, але пам'ятав. Хоч і хотів забути. - Спала вона не дуже гарно,- подумав він.- Не те що ця дівчина, яка немовби й не спить, а просто вії склепила. Спи спокійно,- подумав він.
А хто ти в біса такий, щоб ганити ремесло журналісток? Адже ж і в тебе не краще ремесло, та й повелося тобі не дуже добре.
Ти хотів дослужитися до генерала в армії Сполучених Штатів і досяг свого. Але кар'єри так і не зробив і тепер гудиш усіх, кому більше пощастило".
Його покаянний настрій скоро розвіявся, і він додав подумки: "Помовчімо про підлабузників, хабарників та проноз, які хоч і командували, але ніколи не билися.
Правда, під Геттісбергом було вбито кілька вихованців військової академії. Та то була славнозвісна битва, й обидві армії билися по-справжньому.
Не лютуй. Того дня, коли налетів експрес "Валгалла", помилково вбило генерала Макнейра. То чого ж ти лютуєш? Виходить, вбивають і вихованців військової академії, адже статистика це підтверджує.
А як же я зможу згадувати, якщо не лютуватиму?
Гаразд, лютуй, скільки хочеш. I розкажи про все цій дівчині, але мовчки, щоб не засмутити її,- поглянь" як гарно вона спить".
Розділ XXXIV
"Спи спокійно, моя любове, а коли прокинешся, я вже закінчу свою сповідь, жартами відверну твої думки від свого triste métier52, і ми підемо купувати маленького негра або мавра з чорного дерева, з тонким обличчям і тюрбаном, обсипаним діамантами. Ти пришпилиш його до сукні, і ми підемо до "Гаррі" випити вина й побачитися з друзями, які навідуються туди в цю пору.
Ми пообідаємо у "Гаррі" або вернемося сюди, і мої речі вже будуть спаковані. Ми попрощаємося з тобою, і я сяду з Джексоном у motoscafo53, перекинусь веселим жартом із Gran Maestro, помахаю рукою всім іншим членам Ордену, і, судячи з того, як я себе почуваю, ставлю один проти десяти або два проти тридцяти, що ми ніколи більше з тобою не побачимось.
Хай тобі чорт!- сказав він, ні до кого не звертаючись і, певна річ, не вголос.- Я завжди почував себе так перед боєм, і майже щоосені, і завжди, коли покидав Париж. Та, мабуть, це не означає, що неодмінно станеться лихо.
Та й кого воно цікавить, крім мене самого, Gran Maestro й цієї дівчини. В кожному разі, не начальство!
Мені й самому начхати на це. Хоч, мабуть, пора вже навчитися чи звикнути не чхати на те, що цього не заслуговує. Це так само ясно, як те, що повія - це повія, тобто така жінка, яка... і т. д.
Не треба думати про це, мій лейтенанте, капітане, майоре, полковнику чи пане генерале. Облиш, і хай буде проклята бридка стара бабера, що її так вдало змалював Ієронім Босх. Сховай свою косу в піхви, стара, якщо в тебе є для неї піхви. Або,- додав він, згадавши про Хюртгенський ліс,- візьми свою косу і вдавись!
Так, це був Пашендейл, справжній Пашендейл, де стовбури дерев злітали в повітря",- розповідав він самим тільки химерним відблискам на стелі. А потім подивився, чи міцно спить дівчина, боячись засмутити її навіть думкою.
Тоді поглянув на портрет і подумав: "Їх у мене аж дві,- одна лежить, повернувшись набік, а друга дивиться мені в лице. Ну й щастить же тобі, сучий ти сину, чого ж ти скиглиш!"
Розділ XXXV
"Першого ж таки дня ми втратили там трьох командирів батальйонів. Одного вбили через двадцять хвилин, двох інших - трохи згодом. Для журналіста це тільки голі цифри. Але ж хороші командири батальйонів не ростуть на ялинах, навіть на різдвяних ялинках, яких так багато в тих лісах. А скільки ж тоді командирів рот ми втратили? Я міг би й це пригадати.
Їх теж не вирощують і не печуть, як картоплю. Ми отримали якесь поповнення, і, пригадую, я подумав: краще й доцільніше постріляти їх одразу, на місці, де вони вилазять із ваговозів, аніж потім тягти звідти, де їх усе одно повбивають, і ховати, як належить. Щоб везти їхні трупи, потрібні люди й бензин; щоб копати могили, також потрібні люди. А ті люди теж мусять битися і гинути під кулями.
Безперестану сипав сніг чи крупа, був дощ, туман; дороги були заміновані, подекуди аж по чотирнадцять мін у ряд, машини буксували, загрузнувши в багні, і ми втрачали їх одна за одною, звичайно, разом з людьми, що в них сиділи.
Противник поливав нас пекельним вогнем з мінометів і прострілював усі просіки з кулеметів та автоматів; він продумав усе до дрібниць, тож хоч би як ти старався його перехитрувати, а все одно опинявся в пастці. До того ж він ввів у дію важку артилерію.
Отже, вижити там було важко, навіть коли ти сидів тихенько. А ми ж ходили в атаку, і то кожнісінького дня.
Та годі про це. Хай йому дідько. Ось я згадаю ще тільки два випадки, щоб спекатися їх назавжди. Один стався на лисому пагорку, по дорозі до Гроссау.
Якраз перед тим як вибратися на відкрите місце,- а воно прострілювалося польовими гарматами,- ви потрапляли в мертву зону, де вас могли дістати тільки гаубичним загороджувальним вогнем або з мінометів праворуч. Коли ми відкинули ворога, то виявилося, що його міномети добре прострілювали й цю ділянку.
Та все-таки це було досить безпечне місце; їй-богу, не брешу, та тут і не збрешеш. Спробуй обдури тих, хто побував у Хюртгенському лісі. Збрешеш - і тебе зразу піймають, тільки-но рота розтулиш, хоч би ти був і тричі полковником.
Отут нам і зустрівся отой ваговоз; обличчя у водія було таке ж сіре, як і у всіх, і він сказав:
- Пане полковнику, отам попереду, посеред дороги, лежить убитий солдат; щоразу, як їде машина, доводиться переїжджати через нього, і людям, мабуть, прикро дивитися на це.
- Ми приберемо його з дороги.
I ми його прибрали.
Не можу забути, який він був на дотик, коли ми його піднімали, як його сплющило і як чудно бачити сплющену людину.
I ще одне. Ми скинули цілу купу білого фосфору на місто перед тим, як захопити його. Тоді я вперше побачив, як німецький собака жере підсмаженого фріца. Потім за нього взялася кицька. Голодна кицька, хоч загалом досить симпатична на вигляд. А ти могла б собі уявити, доню, щоб добра німецька кицька ласувала добрим німецьким солдатом? Або що добрий німецький собака може строщити стегно доброго німецького солдата, засмажене на білому фосфорі?
Скільки таких історій можна було б розповісти? Безліч, але навіщо? Хоч тисячу розкажи - війни все одно не відвернеш. А дехто скаже: ми ж тепер не воюємо з німцями, і кицька їла не мене й не мого брата Гордона, той був на Тихому океані. Може, Гордона зжерли краби. А може, він просто розчинився в океані.
В Хюртгені вбиті одразу замерзали, в них навіть щоки лишалися рум'яні, такі великі стояли морози. Це виглядало дуже дивно. Влітку всі мерці були сірі й жовті, наче воскові ляльки. А взимку мерці були рум'яні.
Справжній солдат нікому не розповідатиме, як виглядають свої вбиті,- звернувся він до портрета.- А втім, мені вже й нема чого додати. А як же з тією ротою, що полягла на мосту? Що скажеш про неї, старий вояко?
Вони мертві,- сказав він.- Бодай мені очі повилазили!
Ну, то хто ж вип'є зі мною склянку вальполічелли? Слухай, портрете, коли мені розбудити твій оригінал? Нам іще треба піти до ювеліра. I я жартуватиму й розважатиму тебе веселими розмовами.
А де ж оте веселе, портрете? Ти ж мусиш знати. Ти розумніший за мене, хоч я й потинявся чимало по світу.
Гаразд, намальована дівчино, - сказав полковник, не вимовляючи ані слова вголос.- Облишмо ці балачки, а рівно через одинадцять хвилин я збуджу живу дівчину, ми підемо з нею до міста й будемо веселитися, а ти залишишся тут, і тебе запакують у папір.
Я не хотів тебе образити. Це просто невдалий жарт. Я взагалі не хочу тебе ображати, бо відтепер ми житимемо разом, ти і я. Сподіваюсь, що житимемо",- додав він і випив келих вина.
Розділ XXXVI
День видався холодний, вітряний та ясний; вони стояли біля вітрини ювеліра і розглядали дві фігурки негренят з чорного дерева, оздоблені самоцвітами. "Котрий з них гарніший?" - думав полковник.
- Котрий тобі більше подобається, доню?
- Мабуть, отой, що праворуч. У нього симпатичніше обличчя, правда?
- Вони обидва симпатичні. Якби ми жили в давні часи, я волів би, щоб тобі прислуговував отой.
- Гаразд. Тоді купимо його. Зайдімо досередини, нехай їх нам покажуть. I я спитаю, скільки вони коштують.
- Я сам піду.
- Ні, за ціну краще я спитаю. З мене заправлять менше. Ти ж усе-таки багатий американець.
- Et toi54, Рембо?
- Верлен був би з тебе дуже кумедний,- сказала дівчина. - Будьмо якимись іншими славетними особами, добре?
- Заходьте, ваша величність, і швидше купімо цю кляту цяцьку.
- Не вийде з тебе і справжнього Людовіка XVI.
- Зате я поїду з тобою на страту і плюну з ешафота.
- Давай забудемо про страти й про всі знегоди, купимо негренятко, а тоді підемо до Чіпріані та будемо гратися в славетних.
Продавець показав їм негренят, і дівчина запитала, скільки вони коштують; зав'язалася жваво розмова, й ціна набагато зменшилась. Та все одно в полковника не знайшлося стільки грошей.
- Я піду до Чіпріані й позичу в нього.
- Не треба,- сказала дівчина. Вона попросила продавця: - Покладіть це в футляр і відішліть до Чіпріані. Перекажіть, що полковник просив заплатити й залишити в себе, поки він прийде,
- Будь ласка,- сказав продавець. - Все буде зроблено.
Вони вийшли на вулицю, на сонце і нещадний вітер.
- Пам'ятай,- сказав полковник,- твої смарагди я залишив на твоє ім'я у сейфі "Грітті".
- Вони твої.
- Ні,- сказав він лагідно, але так, щоб вона зрозуміла як слід. - Є речі, яких не можна робити. Ти це знаєш. От ти не виходиш за мене заміж, і я тебе розумію, хоч і не можу з цим погодитись.
- Гаразд,- сказала дівчина.- Але візьми хоч один на щастя.
- Не можу. Вони занадто дорогі.
- I портрет не дешевий!
- Це інша річ.
- Так,- погодилась вона. - Твоя правда. Здається, я починаю розуміти.
- Я прийняв би від тебе в дарунок коня, якби я був бідний, молодий і добре їздив верхи. Але нізащо не взяв би від тебе машини.
- Так, тепер я нарешті зрозуміла. Куди б нам піти, зараз же, негайно, щоб ти міг мене поцілувати?
- У цей завулок, якщо тут не живуть твої знайомі.
- Мені байдуже, хто тут живе. Я хочу, щоб ти пригорнув мене міцно-міцно й поцілував.
Вони звернули у глухий завулочок і дійшли до самого кінця.
- О Річарде,- сказала вона. - Мій любий...
- Я люблю тебе.
- Будь ласка, люби мене.
- Я тебе люблю.
Вітер шарпав її волосся і закидав йому за шию, і він поцілував її знову, відчуваючи, як шовковисті пасма б'ють його по обличчю.
Раптом вона рвучко випручалась, глянула на нього і сказала:
- Ходімо краще до "Гаррі".
- Ходімо. I граймося в славетних людей?
- Авжеж,- сказала вона. - Граймося, ніби ти - це ти, а я - це я.
- Гаразд,- сказав полковник.
