За річкою, в затінку дерев. 12-та частина

Деталі

Перегляди: 193

 

Розділ XXXVII 

У "Гаррі" нікого не було, крім кількох охочих випити зранку, яких полковник не знав, та двох барменів, що порядкували за стойкою. 

А бували години, коли бар наповнювався знайомими так само нестримно, як зростає приплив під горою Сен-Мішель. Різниця лише в тому, думав полковник, що години припливу змінюються щодня, а години напливу до "Гаррі" незмінні, як Грінвічський меридіан, метр-еталон у Парижі або самовпевненість французьких вояк. 

- Ти знаєш когось із цих охочих прополоскати вранці горлянку?- спитав полковник. 

- Ні. Сама я зранку не п'ю, тож ніколи їх не бачила. 

- Їх одразу змиє, коли почнеться наплив. 

- Ні. Вони підуть самі, тільки-но народу почне прибувати. 

- Тебе не дратує, що ми прийшли сюди невчасно? 

- Ти гадаєш, я снобка, якщо наш рід такий давній? А от якраз ми й не буваємо снобами. Сноби - це ті, кого ти називаєш хлюстами та ще всілякі скоробагатьки. Ти бачив колись таку силу скоробагатьків? 

- Бачив,- сказав полковник.- У Канзас-Сіті, в заміському клубі. Я їздив туди з Форт-Райлі грати в поло. 

- I що, було так само гидко, як і в нас? 

- Ні, навіть приємно. Мені там подобалось, а та частина Канзас-Сіті дуже гарна. 

- Справді? Мені хочеться поїхати туди з тобою. А там теж є туристські кемпінги? Такі, де ми зможемо зупинитись? 

- Є. Але ми зупинимося в готелі "Мюльбах" - там найбільші в світі ліжка,- і вдаватимемо з себе нафтових магнатів. 

- А де ми поставимо наш "кадилак"? 

- А що, тепер уже "кадилак"? 

- Атож. Коли не хочеш брати б'юїка з гідравлічним керуванням. Я об'їхала на ньому всю Європу. Його фото вміщене в останньому номері "Вог", що ти мені надіслав. 

- Та, мабуть, доведеться вибрати щось одне,- сказав полковник.- А ту машину, на якій ми поїдемо, поставимо в гараж біля "Мюльбаха". 

- А "Мюльбах" дуже розкішний готель? 

- Просто казковий. Тобі сподобається. З міста ми подамося на північ до Сент-Джо, вип'ємо по чарочці, а то й по дві,- у барі Рубіду, тоді переїдемо через річку й повернемо на захід. Спочатку ти сядеш за кермо, а потім ми поміняємось ролями. 

- Як це? 

- Будемо вести машину по черзі. 

- Зараз веду я. 

- Давай швиденько проскочимо через ці нудні місця і дістанемося до Чімні-Рока і далі до Скотс-Блафа й Торрінгтона. Ось де ти побачиш справжню красу! 

- У мене є карти, й путівники, і книжка з усілякими порадами для туристів, а також довідник усіх готелів та кемпінгів. 

- I ти все це вивчаєш? 

- Так. Я вивчаю це ввечері, разом з книжками, що ти мені надіслав. А де ми одержимо права? 

- В Міссурі. Машину ми купимо в Канзас-Сіті. А туди полетимо, хіба ти забула? Можна, звичайно, поїхати й експресом. 

- Я думала, ми полетимо до Альбукерке. 

- Це іншим разом. 

- Зразу по обіді ми зупинятимемося у найкращих готелях, за довідником, і я готуватиму тобі твої улюблені коктейлі, поки ти проглядатимеш "Лайф", "Тайм" або "Ньюс-уїк", а я читатиму свіжий "Вог" і "Харперз базар". 

- Так. Але ми неодмінно повернемось до Венеції. 

- Авжеж. I машину привеземо. Італійським пароплавом, виберемо найкращий. А з Генуї машиною зразу сюди. 

- А ти не хочеш десь переночувати дорогою? 

- Навіщо? Нам треба скоріше дістатися додому. 

- А де буде наш дім? 

- О, ми ще подумаємо. У Венеції скільки завгодно будинків. А тобі не хочеться пожити трохи за містом? 

- Хочеться,- сказав полковник. - Дуже хочеться. 

- Тоді, прокидаючись уранці, ми бачили б за вікном дерева. А які дерева ми побачимо під час нашої подорожі? 

- Переважно сосни й тополі по берегах струмків, та ще осики. Ось підожди, ти ще побачиш, як жовкне листя на осиці. 

- Гаразд, підожду. А де ми зупинимось у Вайомінгу? 

- Спершу заїдемо до Шерідана, а там буде видно. 

- А Шерідан - гарне місто? 

- Чудове. Ми поїдемо машиною туди, де відбувся бій з індіанцями,- я розповім тобі про нього. Потім подамося далі, до Біллінса, де загинув отой дурень Джордж Армстронг Кастер, ти побачиш меморіальні дошки на тому місці, де їх усіх повбивали, а я поясню тобі, як ішов бій. 

- От добре! А на що Шерідан більше схожий: на Мантую, на Верону чи на Віченцу? 

- На жодне з цих міст. Він стоїть високо в горах, майже як Скіо. 

- Виходить, він нагадує Кортіну? 

- Нітрохи. Кортіна оточена з усіх боків горами, а Шерідан приліпився до схилу гори. У Біг-Горну нема передгір'їв. Гори підносяться просто з долини. Звідти видно Хмарний пік. 

- А наші машини виберуться туди? 

- А якого біса їм не вибратись? Та я волів би машину без гідравлічного керування. 

- Я теж можу без неї обійтися,- сказала дівчина. Вона насилу стримувалась, щоб не заплакати. - Як і без усього іншого. 

-Що ти питимеш?- спитав полковник. - Ми ще нічого не замовили. 

- Я, мабуть, нічого не питиму. 

- Два дуже сухих мартіні,- сказав полковник бармену.- I склянку холодної води. 

Він засунув руку в кишеню, відкрутив ковпачок на пляшечці з ліками і витрусив дві великі таблетки на долоню лівої руки. Затиснувши їх у руці, він знов закрутив ковпачок. Це було не так уже й важко для людини, що має скалічену праву руку. 

- Я ж казала, що нічого не хочу. 

- Гаразд, доню. По-моєму, тобі не завадить випити. Хай трохи постоїть. Може, я сам вип'ю... Даруй мені мою різкість, - сказав він. - Це вийшло ненароком. 

- Ми ще не взяли нашого негренятка, яке охоронятиме мене. 

- Так. Я не хотів його брати, поки не прийде Чіпріані і я не розплачуся. 

- Ти в усьому додержуєшся таких суворих правил? 

- Так, в усьому, - сказав полковник. - Ти вже вибач мені, доню. 

- Скажи "доню" тричі. 

- Hija, figlia55, доню. 

- Не знаю, що й робити,- сказала дівчина. - Краще ходімо звідси. Я люблю, коли на нас з тобою дивляться, але сьогодні мені не хочеться нікого бачити. 

- Футляр з негренятком лежить зверху на касі. 

- Знаю. Я давно помітила. 

Підійшов бармен з двома келихами, запітнілими від крижаного напою; він подав і склянку води. 

- Принесіть той пакуночок, що прислали на моє ім'я, він лежить зверху на касі,- попросив полковник.- Перекажіть Чіпріані, що я пришлю йому за нього чек. 

Полковник вирішив-таки забрати його. 

- Хочеш випити, доню? 

- Так, якщо ти не розсердишся, що я передумала. 

Вони цокнулись і випили, келихи ледь дзенькнули, так легенько вони цокнулися. 

- Ти мав слушність,- сказала вона, відчуваючи, як по тілу розливається тепло і смуток розвіюється. 

- Ти теж мала слушність, - сказав він, стискаючи в долоні дві таблетки. 

Він подумав, що приймати їх зараз з водою незручно. Тож коли дівчина відвернулася, проводжаючи поглядом одного з ранкових відвідувачів, він запив їх мартіні. 

- Ну як, ходімо, доню? 

- Ходімо. 

- Бармене!- гукнув полковник. - Скільки з мене? Та не забудьте переказати Чіпріані, що я пришлю йому чек за цю дрібничку. 

Розділ XXXVIII 

Вони пообідали в "Грітті", і, розгорнувши негренятко з чорного дерева, дівчина приколола його з лівого боку. Фігурка була дюймів зо три завдовжки й досить гарненька, коли любиш такі речі. "А не люблять їх лише бовдури", - подумав полковник. 

"Не смій навіть думати негарними словами,- сказав він собі.- Поводься як слід, поки ви з нею не попрощаєтесь. Ну що це за слово - "прощавай", - подумав він. - Ніби для сентиментального вірша. 

Прощавай, і bonne chance56, і hasta la vista57, а ми казали просто merde58, та й годі. Щасливої дороги - оце гарні слова! Неначе з пісні,- думав він.- Щасливої дороги, щасливої тобі дороги,- от і рушай у дорогу, забравши з собою ці слова. I край!"- подумав він. 

- Доню, давно я казав, що кохаю тебе? 

- Відтоді, як ми сіли за столик, не казав. 

- Ну, то кажу тепер. 

Коли вони прийшли в готель, Рената пішла до жіночої кімнати і терпляче розчесала волосся. Їй не подобалися жіночі кімнати. 

Вона підмалювала губи, надавши їм виразу, який він любить, і сказала до себе, розмазуючи рівненько помаду: 

"Не думай ні про що. Не думай. I не смій супитись через те, що він їде сьогодні". 

- Яка ти гарна. 

- Спасибі. Мені хочеться бути гарною для тебе, якщо це мені вдасться і якщо я взагалі можу бути гарною. 

- Яка співуча італійська мова. 

- Так. Містер Данте теж був такої думки. 

- Gran Maestro,- покликав полковник.- Чим нас нагодують у вашій Wirtshaft59? 

Gran Maestro крадькома стежив за ними - з любов'ю і без заздрощів. 

- Вам подати м'ясо чи рибу? 

- Сьогодні не п'ятниця, - сказав полковник. - Рибу їсти не обов'язково. Тому дайте мені рибу. 

- Отже, камбала,- сказав Gran Maestro,- А вам, ласкава пані? 

- Що завгодно. Ви краще за мене розумієтесь на їжі, а я люблю все. 

- Вибирай сама, доню. 

- Ні. Хай вибирає той, хто розуміється краще за мене. Я після пансіону ніяк не можу наїстися. 

- Ну, то я приготую вам сюрприз,- сказав Gran Maestro. 

У нього було довгасте лагідне обличчя, сиві брови над ледь побриженими повіками й життєрадісна усмішка старого солдата, який радіє, що він іще живий. 

- Що новенького в Ордені? - спитав полковник. 

- Я чув, що наш патрон ускочив у халепу. У нього конфіскували майно. Чи принаймні наклали арешт. 

- Сподіваюся, він якось викрутиться. 

- За патрона можна не турбуватись. Він пережив і не такі бурі. 

- За нашого патрона! - сказав полковник. 

Він підніс келих, повний щойно відкоркованої чистої вальполічелли. 

- Випий за нього, доню. 

- Я не питиму за таку свиню, - сказала дівчина. - До того ж я не належу до вашого Ордену. 

- Ні, вас уже прийняли до нього, - сказав Gran Maestro. - Per merito di guerra60. 

- Тоді доведеться-таки випити, - погодилася дівчина. - Але чи справді мене прийняли до Ордену? 

- Атож,- відповів Gran Maestro,- Хоч вам іще не видали свідоцтва, я призначаю вас Верховним Почесним Секретарем. Полковник відкриє вам таємниці Ордену. Відкрийте їй наші таємниці, прошу вас, полковнику. 

- Залюбки, -сказав полковник.- А рябого нема поблизу? 

- Ні. Він гуляє зі своєю коханою. З міс Бедекер. 

- Тоді все гаразд,- сказав полковник. - Ти повинна збагнути головну таємницю... Поправте мене, Gran Maestro, якщо я помилюсь. 

- Починайте, - сказав Gran Maestro. 

- Починаю. Слухай уважно, доню. Це Найвища Таємниця. Слухай! "Любов є любов, а радість є радість. Та все змовкає, коли вмирає золота рибка". 

- Посвячення відбулося, - проголосив Gran Maestro. 

- Я дуже рада і пишаюся, що стала членом вашого Ордену,- мовила дівчина. - Та, сказати по правді, він якийсь грубий, ваш Орден. 

- Що правда, то правда,- погодився полковник. - А тепер, Gran Maestro, скажіть, що ми будемо їсти, якщо це не секрет. 

- На перше enchillada з крабів по-венеціанському, тільки холодна. Краби в шкаралупі. Потім камбала - для вас, а для вас, ласкава пані, - смаженина. А яких овочів вам дати? 

- Всіх, які є,- сказав полковник. 

Gran Maestro пішов, і полковник спершу поглянув на дівчину, а тоді на Великий канал за вікном, що вигравав чарівними переливами - їх видно було навіть звідси, із найдальшого куточка бару, вдало переобладнаного під ресторан, - і сказав: 

- Доню, чи я вже говорив, що кохаю тебе? 

- Ти вже давно цього не казав. Але я кохаю тебе. 

- А що стається з людьми, які люблять одне одного? 

- Та, певне, вони спершу кохаються й щасливіші за інших. А потім один із них приречений на довічну порожнечу. 

- Я не хочу бути нечемним, а то б я тобі відповів, - сказав полковник. - Прошу тебе, не треба ніякої порожнечі! 

- Постараюся, - відповіла дівчина.- Я сьогодні стараюся з самого ранку, відколи прокинулась. Стараюся з того дня, як ми пізнали одне одного. 

- От і старайся, доню. 

Потім полковник звернувся до Gran Maestro, що, віддавши розпорядження, знов підійшов до них: 

- Пляшку того vino secco61 зі схилів Везувію до камбали. А решту ми запиватимемо вальполічеллою. 

- А мені можна запивати смаженину сухим вином? - спитала дівчина. 

- Ренато, доню! Звичайно, можна. Тобі все можна. 

- Коли вже пити, я хочу пити те саме вино, що й ти. 

- Добре біле вино в твоєму віці дуже добре і зі смажениною,- сказав полковник. 

- Жаль, що між нами така велика різниця в літах. 

- А мені це дуже подобається, - заперечив полковник. - Хіба що...- він раптом затнувся, а тоді додав: - Будьмо fraîche et rose comme au jour de bataille62. 

- Хто це сказав? 

- Не знаю. Я почув це, коли вчився в Collège des Maréchaux63. Дуже претензійна назва. I все ж я його закінчив. Та найкраще я знаю те, чого навчився від фріців, воюючи з ними. Вони - найкращі солдати. Тільки не вміють розрахувати свої сили. 

- Будьмо такими, як ти сказав, і скажи, що ти мене любиш. 

- Я люблю тебе,- мовив він.- Можеш не сумніватися. 

- Сьогодні субота,- мовила вона.- А коли буде наступна субота? 

- Наступна субота - рухоме свято, доню. Знайди мені людину, яка зможе щось сказати про наступну суботу. 

- Ти й сам сказав би, якби схотів. 

- Ось я спитаю Gran Maestro, може, він знає. Gran Maestro, коли буде наступна субота? 

- A Pâques ou à la Trinité64,- відповів Gran Maestro. 

- А чому з кухні не чути ніяких запахів, що додали б нам доброго настрою? 

- Бо вітер дме не з того боку. 

"Так,- подумав полковник.- Вітер дме не з того боку, а який був би я щасливий, коли б мав цю дівчину, замість тієї жінки, що їй я плачу аліменти, хоч вона навіть не змогла народити мені дитину! А нахвалялася, що народить. Та хто знає, чия тут вина? 

Ану держися! - сказав він собі.- I люби свою дівчину. 

Вона тут, коло тебе, і хоче, щоб її любили, якщо в тебе є ще хоч крихта любові, яку ти можеш їй віддати". 

Серце його сповнилося любов'ю, як бувало завжди, коли він бачив Ренату, і полковник спитав: 

- Ну, як тобі, з твоїми косами, як воронове крило, і обличчям, що розбиває серця? 

- Чудово. 

- Gran Maestro,- сказав полковник. - Зробіть так, щоб до нас усе-таки дійшли пахощі з вашої закулісної кухні, хоч вітер і не дме в наш бік. 

Розділ XXXIX 

Портьє сказав швейцарові, куди подзвонити, і їм подали той самий човен, що привіз їх сюди. 

Джексон сів у човен разом із валізами і портретом, який дбайливо запакували. I досі дув рвучкий вітер. 

Полковник заплатив за готель і роздав усім чайові. Готельна обслуга поскладала у човен валізи й портрет і допомогла Джексонові вмоститися зручніше. Потім вона пішла. 

- Ну що ж, доню,- сказав полковник. 

- А можна, я поїду з вами до гаража? 

- Там краще не буде. 

- Будь ласка, дозволь мені поїхати до гаража. 

- Гаразд,- сказав полковник.- Роби, як сама знаєш. Сідай. 

Вони мовчали; вітер дув у корму, тож при тій швидкості, що давав розбитий мотор, здавалося, наче вітру зовсім нема. 

Біля причалу, де Джексон передав речі носієві, а сам поніс портрета, полковник сказав: 

- Ну, давай прощатися. 

- А інакше не можна? 

- Можна. 

- Дозволь я проведу тебе до бару і почекаю, поки виведуть машину. 

- Так буде ще гірше. 

- Нехай. 

- Скажіть, хай речі віднесуть у гараж, і попросіть когось приглянути за ними,- сказав полковник Джексонові. - Перевірте рушниці і поскладайте усе так, щоб ззаду лишилося якнайбільше місця. 

- Слухаю, пане полковнику,- відказав Джексон. 

- То я таки їду?- спитала дівчина. 

- Ні, - відповів полковник. 

- Чому мені не можна поїхати з вами? 

- Сама знаєш. Тебе не запрошували. 

- Чого ти такий злий? 

- Господи, доню, якби ти знала, як я стараюся бути добрим. Але самому стає легше, коли ти злий. Давай розплатимося з цим чолов'ягою й посидимо на лавці під отим деревом. 

Він заплатив човняреві й пообіцяв, що не забуде про мотор з віліса; він, правда, не радив покладати на це дуже великі надії, хоч, може, щось і вийде. 

- Мотор буде старий, та все одно кращий від того кавника, що стоїть у вас тепер. 

Вони піднялися стертими кам'яними східцями, пройшли доріжкою, посипаною жорствою, і сіли на лавці під деревом. 

Чорні дерева хиталися від вітру, і гілля на них було голе. Цього року листя опало рано, і його давно позмітали. 

Підійшов чоловік і запропонував поштові листівки, але полковник сказав йому: 

- Йди собі, синку. Тобі тут нічого робити. 

Дівчина раптом заплакала, хоч вирішила ніколи не плакати. 

- Слухай, доню,- сказав полковник.- Ну що я можу тобі сказати? В машині, якою ми їдемо, на жаль, немає амортизаторів. 

- Я вже не плачу,- відповіла вона.- Я не істеричка. 

- Ні, цього я не сказав би про тебе. Я сказав би, що ти найкраща й найчарівніша з усіх дівчат. В усі часи. На всій землі. В усьому світі. 

- Хай навіть це правда, що з того? 

- Авжеж,- сказав полковник.- Але це правда. 

- А що ж тепер? 

- Тепер ми поцілуємося і скажемо одне одному "прощавай". 

- А що таке "прощавай"? 

- Не знаю, - сказав полковник. - Мабуть, це одне з тих слів, що їх кожен тлумачить по-своєму. 

- Ось і я спробую. 

- Тільки не бери цього близько до серця, чуєш, доню. 

- Добре,- сказала дівчина.- Хоч у нашій машині й немає амортизаторів. 

- Найбільше тобі пасує підвода, якою возили на ешафот, - із самого початку нашого знайомства. 

- Невже ти хоч наостанці не можеш бути лагідним? 

- Мабуть, що ні. Проте я старався весь час. 

- Постарайся іще трохи. Це все, що нам лишається. 

- Гаразд, спробую. 

I вони міцно обнялися й поцілувалися довгим цілунком, а потім полковник повів дівчину стежкою, посипаною жорствою, і вниз кам'яними східцями. 

- Візьми кращого човна. Навіщо тобі ця стара чахкалка? 

- Я хотіла б поїхати цим човном, якщо ти не розсердишся. 

- Розсерджуся? - спитав полковник. - Ні, не розсерджуся. Я тільки даю й виконую накази. Але не серджуся. 

Прощавай, серденько, прощавай диво моє. 

- Прощавай,- сказала вона. 

Розділ XL 

Він сидів у дубовій бочці? вкопаній у дно лагуни,- у Венето з таких бочок стріляють мисливці, стрілець ховається там від тих, в кого стріляє, у цьому випадку - від качок. 

Їхали вони сюди весело: спочатку зустрілися в гаражі, а потім приємно провели вечір і попоїли усмак - вечерю зготували на вогнищі в старосвітській кухні. На задньому сидінні розмістилося ще троє мисливців. Навіть ті, хто не любив брехати, не могли стриматися від перебільшень, а на брехунів зійшло справжнє натхнення. 

"Натхненний брехун,- думав полковник,- прекрасний, наче яблуня чи вишня в цвіту. Хай собі набрешеться досхочу, - думав він,- хіба що почне перебріхувати координати". 

Усе своє життя полковник колекціонував брехунів, як ото збирають поштові марки. Правда, він не розкладав їх за серіями й не дуже беріг. Він просто тішився, слухаючи їхні побрехеньки, якщо, звичайно, це не заважало справі. Учора ввечері, коли всі понапивалися граппи, йому плели всякі небилиці, і полковник залюбки слухав. 

"З вогнища тягло димом деревного вугілля, ні, там, здається, горіли дрова, - подумав він. - У всякому разі, брехун краще бреше, коли в кімнаті пахне димом або коли зайде сонце". 

Він і сам двічі мало не збрехав, але стримався й тільки ледь перебільшив. "Вважаймо, що тільки перебільшив",- подумав він. 

А ось перед ним розстилається замерзла лагуна, і з полювання, здається, не буде пуття. Та він не втрачав надії. 

Раптом не знати звідки з'явилися два шилохвости, один шугнув униз так стрімко, як не зміг би спікірувати жоден літак, і полковник, почувши лопотіння крил, скинув на плече рушницю і вбив качура. Той ударився об лід з такою силою, як може вдаритися лише птах, та перш ніж він упав, полковник убив і самичку, що метнулася вгору, витягнувши довгу шию. 

Качка впала поруч із качуром. 

"Це ж убивство,- думав полковник. - А що тепер не вбивство? А стріляєш ти ще непогано, хлопче. Теж мені хлопець! Нікчемний ти старий каліко! Дивись, онде вони летять". 

То були чирки, зони скидалися на хмаринку, що згустилася, розтяглася й зникла. Потім хмарка згустилася знову, і качка-зрадниця, яка сиділа на льоду, почала її підманювати. 

"Хай іще раз завернуть, - подумав полковник. - Пригни голову і навіть оком не смій моргнути. Вони зараз прилетять". 

I вони прилетіли - на підступний заклик. 

Вони раптом почали спускатися, склавши крила, наче закрилки в літака, але побачили під собою лід і знов знялися вгору. 

Мисливець - уже не полковник, а хтось інший,- підвівся в бочці і підстрелив двох чирків. Вони гепнулися на лід так само важко, як і великі качки. 

"Вистачить і двох з одного виводка,- сказав собі полковник.- А може, в них не виводок, а цілий табун?" 

Раптом він почув постріл позад себе, де не було жодної бочки; обернувшись, він поглянув через замерзлу лагуну на далекий берег, порослий осокою. 

"От і кінець полюванню",- подумав він. 

Табун, що спустився був зовсім низько, шугнув у небо; здавалось, качки стоять на хвостах, так круто вони здіймалися. 

Полковник побачив, як одна качка впала, потім почув іще постріл. 

То сердитий човняр стріляв у качок, які летіли на полковника. 

"Та як він сміє?- подумав полковник. 

Йому дали рушницю, щоб він добивав підранків, якщо їх не дістане собака і вони можуть утекти. Стріляти в качок, що летять на бочку, за мисливськими законами - справжній злочин. 

Човняр був надто далеко, щоб йому можна було гукнути. Тому полковник двічі стрельнув по ньому. 

"Шріт до нього не долетить,- думав полковник,- а він принаймні збагне, що я все знаю. Якого біса йому треба? Та ще на такому чудовому полюванні? Я ніколи не бачив, щоб полювання на качок було так старанно підготовлене, щоб усе йшло так добре, і ніколи не стріляв з такою втіхою, як сьогодні! Який гедзь укусив цього сучого сина?" 

Він знав, як шкідливо йому сердитись. Тому прийняв дві таблетки й запив їх ковтком джину з фляги: води в нього не було. 

Він знав, що й джин йому шкодить, і подумав: "Мені все шкодить, крім спокою та найлегшої гімнастики. Атож, брате, спокою та найлегшої гімнастики. По-твоєму, це легка гімнастика? 

Диво ти моє, -сказав він до себе.- Як би я хотів, щоб ти була тут і ми сиділи б з тобою спина до спини в великій бочці. Я озирався б на тебе і влучно підбивав би качок високо в небі, а одну, щоб похизуватися перед тобою, підстрелив би так, щоб вона впала просто в бочку, але не зачепила тебе. Ану, спробую підстрелити хоч одну", - сказав він собі, почувши шурхіт крил. Полковник підвівся, обернувсь і побачив самотнього качура - гарного, з довгою шиєю; швидко махаючи крильми, він летів до моря. Птах вимальовувався в небі чітко й виразно на тлі далеких гір. Полковник підняв угору дуло рушниці, прицілився і спустив курок. 

Качур упав поряд із бочкою, пробивши кригу. Навколо бочки ламали кригу, розставляючи вабці, і воду затягло тільки тонкою плівкою. Підсадна качка подивилася на підбитого качура, переступаючи з лапки на лапку. 

- Ти його раніше ніколи не бачила,- сказав їй полковник.- По-моєму, ти навіть не бачила, як він прилетів. А якщо й бачила, то нічого йому не сказала. 

Качур ударився головою, і голова тепер була у воді. Але полковник бачив чудове зимове пір'я на його грудях та крилах. 

"Я хотів би подарувати їй убір із пір'я, схожий на ті, якими у стародавній Мексіці прикрашали статуї богів,- думав він. - Та всіх цих качок, певно, відішлють на ринок, та й ніхто тут і не зуміє здерти з птаха шкурку та вичинити її. А гарно було б: качурине пір'я покласти на спину, сірої качки - на груди, з двома смугами з пір'я чирка зверху донизу. Шикарний вийшов би убір! Їй би, напевне, сподобався. 

Хоч би вони прилетіли,- думав полковник. - Кілька дурних качок, може, заблукають і сюди. На всякий випадок треба бути напоготові". Та кляті качки не летіли, і він лишився на самоті із своїми думками. 

З інших бочок теж не чути було пострілів, лише вряди-годи долинали постріли з моря. 

При такому яскравому світлі качки добре бачать лід і більше сюди не летять; вони збираються табунами над морем і сідають на воду. Стріляти більше не доводилось, і мимоволі полковник замислився над тим, з чого ж усе почалося. Він знав, що не заслуговує такого, але прийняв його й зжився з ним, хоч і завжди прагнув збагнути, як же все-таки так сталося... 

Одного разу то були два матроси, коли вони з дівчиною гуляли пізно ввечері. Матроси свиснули до неї, і полковник спершу подумав, що це досить невинний жарт, тому вирішив не звертати уваги. 

Та щось тут було не так. Він швидше відчув це, ніж усвідомив. А потім твердо впевнився і навмисно спинився під ліхтарем, щоб ті побачили його погони й перейшли на другий бік вулиці. 

На кожному погоні в нього було по маленькому орлу з розпростертими крилами. В нього на мундирі вони були вишиті сріблом. Не дуже блискучі, бо він давно вже їх носив, та все-таки помітні. 

Матроси засвистіли знову. 

- Стань під стіною, якщо хочеш подивитись, - сказав полковник дівчині.- А ні, то відвернися. 

- Вони ж такі височенні й молоді. 

- Нічого. Зараз вони понижчають,- пообіцяв їй полковник. 

Полковник підійшов до свистунів. 

- Де ваш береговий патруль?- спитав він. 

- Звідки я знаю?- відповів той, що був вищий на зріст.- Та я ж хотів тільки подивитися на дамочку. 

- Як ваші прізвища? Чи є у вас особисті номери? 

- Звідки я знаю,- відповів матрос. 

Другий сказав: 

- А якби й були, то чорта лисого я тобі скажу! 

"Старий служака,- подумав полковник, перш ніж ударив його.- Бувалий морячок! Знає свої права". 

А тоді зацідив йому лівою рукою в пику - і ще раз, і ще, поки не збив його з ніг. 

Читати далі