За річкою, в затінку дерев. 13-та частина

Деталі

Перегляди: 186

 

Другий, той, що свиснув перший, люто наскочив на нього, хоч і був п'яний; полковник садонув його ліктем у зуби, а потім ударив з усієї сили правою рукою. Озирнувшись на іншого свистуна, він зрозумів, що той готовий. 

Тоді він ударив лівою збоку. А коли матрос спробував підвестися, ударив правою. Потім іще раз лівою, повернувся і пішов до дівчини: не хотів почути, як голова брязне об брук. 

На ходу полковник глянув на того, що звалився перший, і побачив, що він спокійно спить, уткнувшись підборіддям у землю, а з рота в нього тече кров. Кров такого кольору, як треба, відзначив полковник. 

- Тепер кінець моїй кар'єрі,- сказав він дівчині.- Хоч би яка вона була. Ну й чудернацькі ж у цих хлопців штани! 

- Як ти себе почуваєш?- спитала вона. 

- Чудово. Ти все бачила? 

- Так. 

- Вранці в мене страшенно болітимуть руки,- кинув він.- Тепер, по-моєму, ми можемо спокійно піти собі. Тільки ходімо помаленьку. 

- Гаразд. 

- Ні, я не те хотів сказати. Нехай ніхто не думає, що ми тікаємо. 

- Ми підемо дуже поволі. 

I вони пішли. 

- Давай спробуємо щось? 

- Що саме? 

- Підемо так, щоб навіть ззаду нас боялися. 

- Постараюся. Тільки навряд чи в мене щось вийде. 

- Ну, тоді ходімо просто так. 

- Невже вони жодного разу не вдарили тебе? 

- Один раз садонули кулаком в потилицю. Другий матрос, коли кинувся на мене. 

- Це й є справжня бійка? 

- Так, коли тобі щастить. 

- А коли не щастить? 

- Тоді й у тебе коліна підломлюються, і ти падаєш навзнак чи долілиць. 

- А ти мене ще любиш після цієї бійки? 

- Я люблю тебе ще дужче, ніж досі, якщо це можливо. 

- А чому ж неможливо? Це ж чудесно! Я тепер тебе більше люблю. Я йду не надто швидко? 

- Ти йдеш, як сарна по лісі, а іноді ходиш, як вовчиця або як старий койот, коли він нікуди не поспішає. 

- Мені б не хотілося скидатися на старого койота. 

- Ти ж їх ніколи не бачила,- сказав полковник.- Вони б тобі сподобались. Ти ходиш, як усі великі хижаки, коли вони ступають поволі. Тільки ти зовсім не хижак. 

- Можеш не сумніватися. 

- Пройди трохи вперед, а я подивлюсь на тебе. Вона пройшла вперед, і полковник сказав: 

- Ти ходиш, як чемпіон, поки він не став чемпіоном. Коли б ти була конем, я б тебе купив, навіть якби гроші довелось позичати за двадцять процентів на місяць. 

- Тобі не треба купувати мене. 

- Знаю. Та не про те мова. Я мав на увазі твою ходу. 

- А що тепер буде з тими людьми? Я ж зовсім не розуміюся на бійках. Може, мені слід було лишитись і подбати про них? 

- Ні в якому разі,- сказав полковник.- Затям собі: ні в якому разі. Сподіваюсь, вони заробили хоч один струс мозку на двох. Нехай здихають. Вони перші почали. I до суду мене ніхто не потягне. До того ж усі ми застраховані. А щодо бійки, то скажу тобі лиш одне... 

- Ну, ну, кажи! 

- Коли ти поліз у бійку, то мусиш перемогти. Це головне. А решта не варта й дірки з бублика, як говорив мій давній приятель доктор Роммель. 

- Невже тобі справді подобався Роммель? 

- Дуже. 

- Таж він був твій ворог. 

- Я люблю своїх ворогів іноді більше, ніж друзів. А моряки завжди перемагають. Це я засвоїв іще у домі, що називається Пентагоном, коли ще мене пускали туди крізь парадні двері. Хочеш, давай прогуляємось або сходимо до тих розбишак та спитаємо їхньої думки. 

- Сказати по правді, Річарде, досить з мене на сьогодні й одної бійки. 

- Правду кажучи, і з мене досить,- признався полковник. Але сказав він це по-італійському, почавши з "Anch'io", - Ходімо до "Гаррі", а потім я проведу тебе додому. 

- Ти не пошкодив хворої руки? 

- Ні. Я тільки раз молоснув його по голові. 

- Можна мені торкнутися до неї? 

- Так, тільки обережно. 

- Вона страшенно спухла! 

- Перелому нема, а опух швидко спаде. 

- Ти мене любиш? 

- Так. Я люблю тебе двома спухлими руками і всім серцем. 

Розділ XLI 

"Ось як воно було, і того самого дня, а може, й іншого, сталося диво. А ти й гадки не мав про нього,- думав полковник.- Сталося величезне диво, хоч ти ніколи цього не домагався. Але й не опирався, ніколи, сучий ти сину". 

Ще дужче похолоднішало, чиста вода знов затяглась крижаною плівкою, і підсадна качка навіть перестала дивитися вгору. Вона зреклася зради, турбуючись про власну долю. 

"Ну й стерво ж ти,- думав полковник. - Хоч я й знаю, що це несправедливо. Адже зрада - твоє ремесло. Але чому качка приманює краще, ніж качур? Кому це знати, як не тобі,- думав він,- Хоч це й неправда. Що ж тоді правда? Самці все ж таки приманюють краще. 

Тільки не думай про неї! Не думай про Ренату. Яка з цього користь? Тобі це навіть вадить. До того ж ти з нею вже попрощався. Господи, що то було за прощання! Навіть без ешафота не обійшлося. А вона полізла б за тобою і на той триклятий ешафот, якби ешафот був справжній. Жорстоке ремесло! Любити й розлучатися. Це завдає людям болю. 

Хто дав тобі право зв'язуватися з такою дівчиною? 

Ніхто,- відповів він собі,- Мене познайомив з нею Андреа. 

Та як вона могла покохати такого нещасного сучого сина? 

Не знаю,- сказав він відверто.- Слово честі, не знаю". 

Він і гадки не мав, що дівчина любить його за те, що він ніколи не почуває себе нещасним, чи є в нього серцевий напад, чи нема. Він скуштував і горя, і муки, але ніколи не почував себе нещасним. 

Таких людей дуже мало на світі, і дівчина, хоч іще молода, відразу це збагнула. 

"Тепер вона вдома і спить,- думав полковник.- Її місце там, а не в якійсь паршивій бочці, та ще коли кляті вабці повмерзали в кригу. 

I все ж, коли б ця бочка була на двох, як би я хотів, щоб вона була тут: вона дивилася б на захід, чи не летить звідти ключ диких качок. Але вона замерзла б тут. Може, мені вдасться виміняти в когось справжню пухову куртку, - продати її ніхто не погодиться. Такі куртки видали колись випадково льотчикам. 

Я міг би дізнатись, як їх роблять, і замовив би їй куртку на качиному пуху,- думав він. - Знайшов би доброго кравця, і він пошив би їй двобортну куртку, без кишені справа, й нашив би шматок замші, щоб не чіплявся приклад. 

Так я й зроблю,- сказав він собі. - Так я й зроблю або дістану таку куртку в якогось дженджика й віддам її перешити. Треба дістати їй добру рушницю - "Парді-12", тільки не надто легку, або пару "Босів". В неї мусять бути рушниці не гірші, ніж вона сама. Так, мабуть, найкраще - дві рушниці "Парді",- думав він. 

Раптом полковник почув легенький шурхіт крил, що швидко махали в небі, і глянув угору. Але качки летіли надто високо. Він тільки провів їх очима. Птахи летіли так високо, що їм було видно бочку, його в ній, вабці, що повмерзали в кригу, і понуру підсадну качку, яка теж їх побачила й голосно закрякала, вірна своєму обов'язку зрадниці. Качки - то були шилохвости - полетіли собі до моря. 

"Я ніколи їй нічого не дарую - це вона правильно сказала. Хіба що оте негреня. Та й то вона сама його вибрала. Так подарунків не дарують. 

Ет, як би я хотів подарувати їй віру в завтрашній день, та її більш не існує. Як би хотів подарувати їй свою любов, та вона нічого не варта; усі свої багатства, та що я маю, крім оцих двох рушниць, солдатської форми, бойових нагород і книжок? Та ще полковницької пенсії. 

Земними благами тебе я наділю,- подумав він. 

А вона подарувала мені свою любов, смарагди, які я їй повернув, і портрет. Що ж, і портрет я завжди можу повернути. Я міг би подарувати їй свого персня,- думав він,- та де ж він у біса дівся? 

Хіба ж вона візьме мій Хрест за бойові заслуги з дубовим листям, чи дві срібні зірки, чи інший мотлох - навіть ордени її рідного краю? Чи Франції? Чи Бельгії? Ну, й не треба. Надто вже це скидається на похорон. 

Краще я віддам їй свою любов. Та як її, кляту, послати? I як зберегти, щоб вона не зів'яла? Її ж не покладеш на лід? 

А може, тепер і кладуть? Треба спитати. А як я дістану той клятий мотор для старого? 

Знайди. Знаходити вихід із скрутного становища - твоє ремесло. Знаходити вихід, коли по тобі стріляють,- поправився він. 

Шкода, що цей негідник, який псує мені полювання на качок, не має справжньої рушниці; правда, у мене зараз теж нема. А то ми швидко з'ясували б, хто вміє знаходити вихід із становища. Навіть у цій паршивій бочці, посеред болота, де не можна маневрувати. Йому довелось би підійти зовсім близько, щоб поцілити мене. 

Годі,- сказав він собі,- подумай краще про дівчину. Ти більше не хочеш вбивати - нікого і ніколи. 

Кому ти морочиш голову?- спитав він себе.- Ти що, в святі пнешся? Ну що ж, можеш спробувати. Їй ти тоді більше подобатимешся. А ти певен? Ні, не певен,- признався він відверто.- Бог свідок, що не певен. 

А що, як я справді стану святим перед смертю? Чом ні?- сказав він.- Ну, хто хоче закластись на це?"

- Ти не хочеш?- спитав він підсадну качку. 

Але вона дивилася в небо у нього за спиною і тихенько крякала щось по-своєму. 

Качки пролетіли надто високо, ні разу не звернувши. Вони байдуже глянули вниз і полетіли далі до моря. 

"Видно, вони справді сідають там на воду,- подумав полковник.- А десь у човні на них теж чатує мисливець. Вони підлетять з підвітряного боку, і хтось напевне підстрелить їх. Та коли той мисливець почне стріляти, кілька качок можуть полетіти назад, до мене. Але все замерзло, мені давно пора їхати, чого я сиджу тут, як бовдур? 

Я настріляв чимало качок і полював не гірше, а навіть краще, ніж завжди. Краще, хай йому біс,- подумав він.- Тут ніхто не стріляє краще за тебе, крім Альваріто; він іще хлопчисько і тому стріляє швидше. I все ж ти вбиваєш менше качок, ніж погані й навіть середні мисливці. 

Так, знаю. I знаю чому: ми ж за кількістю більше не ганяємося, ми ж тепер не живемо за статутом, пам'ятаєш?" 

Полковник згадав, як одного разу, завдяки примхливому воєнному щастю, він зустрівся ненадовго із своїм найкращим приятелем; це сталося у бою в Арденнах, і вони гнали ворога. 

Була рання осінь, навколо височіли гори з піщаними дорогами і стежками, укриті низькорослими дубками та соснами. Сліди ворожих танків і тягачів виразно відбивалися на вологому піску. 

Напередодні йшов дощ, але тепер розгодинилося, видимість була добра, можна було розгледіти навіть далекі пагорби, і вони із приятелем уважно роздивлялися довкола в бінокль, наче полювали на дичину. 

Полковник, який тоді був генералом і заступником командира дивізії, знав слід кожної ворожої машини. Він знав, коли у ворога не стане мін і скільки приблизно патронів у нього ще залишилося. Він розрахував, де німцям доведеться прийняти бій, перш ніж вони досягнуть лінії Зігфріда. Він був певен, що вони не битимуться в жодному з тих місць, де чекали боїв, а поспішатимуть відійти якнайдалі. 

- Ми досить далеко відірвалися для людей нашого високого рангу, Джордже,- сказав він своєму найкращому приятелеві. 

- Глядіть, не дуже заривайтеся, генерале. 

- Пусте!- сказав полковник.- Годі нам жити за статутом, тепер ми його просто викинемо геть. 

- З превеликим задоволенням, генерале! Тим більше, що статут складав я сам,- сказав його найкращий приятель,- А що, коли вони залишили заслін? 

Він показав на місце, де, за логікою, ворог мусив зайняти оборонну позицію. 

- Нічого вони там не залишили,- сказав полковник.- У них бойового припасу й на фейєрверк не вистачить. 

- Людина завжди має рацію, поки не помиляється, - промовив його найкращий приятель і додав:- Пане генерале. 

- Я маю рацію,- сказав полковник. Він і справді мав рацію, хоч для того, щоб одержати точні відомості, йому довелося трохи порушити принципи Женевської конвенції. 

- Ну що ж, наступати то й наступати!- сказав його найкращий приятель. 

- Нам нічого баритися, я можу ручитись, що вони не затримаються в цих двох пунктах. I знаю я це не від якогось там фріца, а з власного досвіду. 

Він ще раз оглянув місцевість, послухав, як вітер шелестить гіллям, вдихнув запах вересу, прим'ятого чобітьми, ще раз подивився на, відбитки гусениць на мокрому піску - і на цьому все скінчилось. 

"Цікаво, чи сподобалася б їй ця історія? - подумав він.- Ні, не годиться так вихвалятися перед нею. От якби хтось інший розповів їй про це, та ще й піддав би жару... Джордж не зможе розповісти. А він - єдиний, хто зміг би це зробити, та, на жаль, не зможе. Дідька лисого він тепер зможе! 

Я мав рацію у дев'яносто п'яти випадках із ста, а це дуже великий процент навіть в такому простому ділі, як війна. Але й ті п'ять процентів, коли ти помиляєшся, теж не дрібничка. 

Ні, я ніколи не розповім тобі цієї історії, доню. Це тільки невиразний шум у мене в серці. В моєму клятому, нікчемному серці. Це погане серце не може угнатися за мною. 

А що, як воно ще зможе,- подумав він і проковтнув дві таблетки, запивши їх джином, а тоді поглянув на сіру кригу. 

Ось зараз гукну того лобуряку та й поїду на ферму, чи як її там,- мисливський будинок, чи що. Полюванню кінець". 

Розділ XLII 

Полковник випростався, двічі вистрелив і замахав рукою до човняра, щоб той ішов до нього. 

Човен плив поволі, всю дорогу доводилось ламати кригу; човняр позбирав дерев'яні вабці, спіймав підсадну качку і сунув її в мішок, а собака, сковзаючись по льоду, попідбирав убитих качок. Гнів у човняра начебто минув, і вигляд у нього був задоволений. 

- Малувато набили,- сказав він полковникові. 

- З вашою поміччю. 

На цьому й скінчилася їхня розмова; човняр акуратно поскладав качок на носі, догори черевцем, а полковник подав йому рушниці та складаний стільчик з ящиком для патронів. 

Полковник заліз у човен, а човняр подивився, чи вони не забули чого в бочці, і зняв з гачка щось схоже на фартух з кишенями для патронів, який там висів. Потім теж сів у човен, і вони повільно, насилу пробиваючись крізь товсту кригу, попливли туди, де видніла бура вода каналу. Полковник щосили відпихався довгим веслом, як і дорогою сюди. Але тепер, коли яскраве сонце осявало снігові вершини на півночі та смугу осоки коло входу в канал, вони працювали дружно. 

Із тріском пробившись крізь кригу, вони нарешті ввійшли в канал; човен одразу поплив швидше, і полковник сів, передавши весло човняреві. Його аж у піт кинуло. 

Собака, що тремтів у нього біля ніг, переліз через борт і поплив до берега. Стріпнувши воду з брудної білої шерсті, він помчав додому заростями кущів та бурої осоки, - полковникові було видно, як колишеться гілля там, де він пробігає. Ковбаси він так і не одержав. 

Полковник відчув, що весь мокрий, і, хоч був одягнений у теплу куртку, все ж таки ковтнув дві таблетки й відпив джину з фляги. 

Фляга була пласка, срібна, в шкіряному футлярі. Під футляром, уже засмальцьованим і витертим, з одного боку було вигравірувано: "Річардові від Ренати з любов'ю". Ніхто не бачив цього напису, крім дівчини, полковника і гравера. Напис робили не там, де купували флягу. "Це було на самому початку,- подумав полковник.- Хто став би ховатися тепер?" 

На ковпачку фляги було вигравірувано: "Р. К. від Р." 

Полковник подав флягу човняреві, той спочатку подивився на нього, потім на флягу і спитав: 

- Що це? 

- Англійська граппа. 

- Покуштуємо... 

Він відпив великий ковток і сказав: 

- Спасибі. 

- А-ви багато настріляли? 

- Я вбив чотирьох качок. Собака підібрав іще трьох, підбитих кимось іншим. 

- Навіщо ви стріляли? 

- Вибачте. Певне, спересердя. 

"А я хіба так не роблю?" - подумав полковник і не спитав, чого той сердився. 

- Шкода, що такий поганий літ. 

- Буває,- сказав полковник. 

Полковник стежив, як собака біжить у високій осоці. Раптом той зробив стойку й завмер. Потім стрибнув і пірнув у траву. 

- Знайшов підранка,- сказав полковник. 

- Боббі! - гукнув човняр.- Апорт! Апорт! 

Осока розступилась, і з'явився собака з диким качуром у зубах. Сірувато-біла шия та зелена голова розгойдувалися, наче голівка змії. В цьому русі була приреченість. 

Човняр звернув до берега. 

- Я візьму,- сказав полковник. - Боббі! Боббі! 

Він вийняв качура з пащі собаки, що обережно тримав його у зубах; птах був майже неушкоджений, з приємним, гладеньким пір'ям; серце його калатало, а в очах була туга й жах перед неволею. 

Полковник уважно оглянув його, лагідно пестячи, наче коня. 

- Тільки ледь зачепило крило,- сказав він.- Нехай лишається у нас як жіва принада або пустимо його весною на волю. Покладіть його в мішок. 

Човняр узяв качура і обережно поклав у мішок. Полковник почув, як підсадна качка одразу закрякала. "Може, вона виправдовується", - подумав він. Важко зрозуміти качину мову крізь полотно мішка. 

- Ану, ковтніть іще,- сказав він човняреві.- Сьогодні з біса холодно. 

Човняр узяв флягу і знову хильнув. 

- Спасибі,- сказав він. - Добряча у вас граппа. 

Розділ ХLІІІ 

На причалі, перед довгим низьким будинком, були розкладені рядками вбиті качки. 

Пайки були неоднакові, і полковник подумав: "Тут кілька взводів, а в мене й рою не набереться". 

Старший єгер, у високих чоботях, короткій куртці та зсунутому на потилицю старому капелюсі чекав їх на березі і, коли вони пристали, скептично поглянув на качок, що лежали на носі човна. 

- Коло нашої бочки все взялося кригою,- сказав полковник. 

- Я так і думав,- відповів той.- Шкода. То ж найкраща засідка. 

- А хто найбільше настріляв? 

- Барон убив сорок дві. Там течія, і воду скувало не зразу. Ви, певне, не чули пострілів, бо вітер дув у інший бік. 

- А де ж решта? 

- Усі поїхали, крім барона, який чекає на вас. А ваш шофер спить у будинку. 

- Це схоже на нього,- сказав полковник. 

- Розклади качок як слід,- звелів єгер човняреві, що був заразом і єгерем.- Я впишу їх до мисливської книги. 

- В мішку ще сидить качур, йому підбили крило. 

- Гаразд. Я пригляну за ним. 

- Я піду попрощаюся з бароном. З вами ми ще побачимось. 

- Вам треба добре зігрітися,- зауважив старший єгер.- День сьогодні холодний, полковнику. 

Полковник пішов до будинку. 

- Ми ще зустрінемось,- сказав він човняреві. 

- Так, полковнику,- відповів той. 

Барон Альваріто стояв посеред кімнати, коло вогнища. Він усміхнувся своєю соромливою усмішкою і промовив, як завжди, неголосно: 

- Шкода, що вам сьогодні не поталанило. 

- У нас усе кригою позатягало. Але все одно було гарно. 

- Ви дуже змерзли? 

- Не дуже. 

- Може, перекусите чогось? 

- Спасибі. Я не голодний. А ви вже їли? 

- Так. Решта всі подались додому, і я дав їм свою машину. Ви підвезете мене до Латізани чи трохи далі? А звідти я вже якось доберуся. 

- Авжеж. 

- Таке паскудство, що вода замерзла. Чудове було б полювання. 

- За лагуною, мабуть, тьма-тьмуща качок. 

- Так. Але вони не сидітимуть там, коли їжа під кригою. Вночі полетять на південь. 

- Невже всі полетять? 

- Всі, крім наших місцевих качок, що вивелися тут. Ті лишаться, аж поки вся вода не замерзне. 

- Шкода, що так вийшло з полюванням. 

- Шкода, що вам довелося їхати так далеко заради кількох качок. 

- Я люблю будь-яке полювання,- сказав полковник.- I я люблю Венецію. 

Барон Альваріто відвів погляд і простяг руки до вогню. 

- Так, - сказав він. - Всі ми любимо Венецію. А ви, мабуть, більше за всіх. 

Полковникові не хотілося заводити пустих балачок на цю тему, і він тільки сказав: 

- Ви ж знаєте, як я люблю її. 

- Знаю,- сказав барон. Він дивився кудись у простір. Потім додав: - Пора будити вашого шофера. 

- А він щось їв? 

- Їв і спав, а потім знов їв і спав. I трохи читав книжку з малюнками, яку привіз із собою. 

- Комікси,- сказав полковник. 

- Треба й собі привчитися їх читати,- сказав барон. Він усміхнувся соромливою, загадковою усмішкою. - Ви б не могли привезти мені кілька з Трієста? 

- Скільки хочте,- сказав полковник.- I про надлюдину, і вже зовсім фантастичні. Почитаєте замість мене. Послухайте, Альваріто, а що з єгерем, який був на моєму човні? Спочатку він просто бачити мене не міг. 

- Це через ваш мундир. Військова форма союзників завжди на нього так діє. Бачте, його надто завзято визволяли. 

- Як то? 

- Коли прийшли марокканці, вони згвалтували його дружину й дочку. 

- Мені, мабуть, треба чогось випити,- сказав полковник. 

- Отам на столі є граппа. 

Розділ ХLІV 

Вони довезли барона до вілли з широкими ворітьми й посипаною жорствою під'їзною алеєю - на щастя, вілла стояла більш як за шість миль від будь-якого воєнного об'єкта і тому не постраждала від бомбардування. 

Полковник попрощався з Альваріто, і той запросив його хоч би й щонеділі приїздити на полювання. 

- А може, все-таки зайдете? 

- Ні. Мені треба вернутися в Трієст. Перекажіть, будь ласка, вітання Ренаті. 

- Неодмінно. То її портрет лежить на задньому сидінні? 

- Так. 

- Я скажу їй, що ви добре пополювали і що портрет цілісінький. 

- Та не забудьте переказати моє вітання. 

- Не забуду. 

- Чао, Альваріто, дуже вам вдячний. 

- Чао, полковнику. Якщо можна казати "чао" полковникові. 

- А ви забудьте, що я полковник. 

- Це дуже важко. На все добре, полковнику. 

- Якщо трапиться щось непередбачене, попросіть її, хай зайде до "Грітті" й забере портрет. 

- Гаразд, полковнику. 

- Здається, все. 

- Бувайте, полковнику. 

Розділ XLV 

Вони виїхали на шосе; почало смеркатись. 

- Зверніть ліворуч,- сказав полковник. 

- Але ж та дорога не на Трієст, пане полковнику,- зауважив Джексон. 

- До дідька дорогу на Трієст! Я наказав вам звернути ліворуч! Ви гадаєте, на світі тільки одна дорога на Трієст? 

- Ні, пане полковнику. Я лише хотів звернути увагу пана полковника... 

- А вас, хай йому чорт, ніхто не просить звертати ні на що мою увагу! Мовчіть, поки я сам до вас не озвуся. 

- Слухаю, пане полковнику. 

- Вибачте, Джексоне. Я хотів сказати, що знаю, куди їхати, і мені хочеться спокійно подумати. 

Вони їхали старою дорогою, яку він так добре пам'ятав, і полковник думав: "Ну що ж, обіцянку свою я все ж таки виконав - послав чотири качки до "Грітті". Полювання було невдале, і жінка того бідолахи не матиме великої користі з пір'я. Зате качки великі та жирні - буде чим поласувати. Ех, забув дати Боббі ковбаси! 

Написати записку Ренаті не було часу. Та що міг би я їй написати, крім того, що ми вже сказали одне одному?" 

Він вийняв з кишені блокнот і олівець, потім увімкнув лампочку для читання карти і знівеченою рукою написав великими друкованими літерами короткий наказ. 

- Сховайте в кишеню, Джексоне, і в разі потреби зробите, як я написав. Якщо станеться те, що тут зазначене, виконайте наказ. 

- Слухаю, пане полковнику,- відповів Джексон і, взявши вільною рукою складений папірець, засунув його у верхню ліву кишеню мундира. 

"А тепер відпочивай, - сказав собі полковник.- У тебе лишилась одна турбота - про себе, а це вже розкіш. 

Армії Сполучених Штатів ти більше не потрібен. Тобі це ясно дали зрозуміти. 

З дівчиною своєю ти попрощався, й вона попрощалась з тобою. 

Тут усе дуже просто. 

Стріляв ти добре, і Альваріто все розуміє. Ну що ж. 

Якого ж біса ти хвилюєшся? Ти ж не з отих нікчем, яких турбує, що з ними буде, коли вже нічим не зарадиш? Сподіваюся, що ти не такий". 

I тут його схопило - він чекав цього відтоді, як збирали вабці. 

"Ще два рази - і кінець,- подумав він,- хоч мені й пророкували, що я витримаю чотири. Мені завжди з біса щастило". 

Раптом його знову схопило, і то дуже сильно. 

- Джексоне,- сказав він,- знаєте, що сказав якось генерал Томас Джексон. Тоді, коли його спостигла нагла смерть? Я навіть вивчив це напам'ять. За точність, звичайно, не можу ручитись. Але так принаймні переказують. "А. П. Хіллу приготуватись до атаки, - сказав він. Потім почав марити. А тоді додав: - Ні, ні, переправимося і відпочиньмо там, за річкою, в затінку дерев". 

- Це дуже цікаво, пане полковнику,- відказав Джексон.- Мабуть, то був Джексон Кам'яний Мур, пане полковнику? 

Полковник хотів був відповісти, але затнувся, бо його схопило втретє й здушило так, що він зрозумів: це кінець. 

- Джексоне,- сказав полковник. - Поставте машину на узбіччі й погасіть світло. Ви знаєте, як їхати звідси в Трієст? 

- Так, пане полковнику, я маю карту. 

- Гаразд. Я зараз перейду на заднє сидіння цієї триклятої з біса розкішної машини. 

То були останні слова, які він вимовив у своєму житті. Але на заднє сидіння він перебрався і навіть зачинив за собою дверцята. Він зачинив їх старанно й щільно. 

Через якийсь час Джексон увімкнув фари й повів машину дорогою, вздовж рівчака, обсадженого вербами, шукаючи, де б йому завернути. Нарешті він обережно розвернувся. Ставши на правому боці дороги, обличчям на південь,- до роздоріжжя, звідки йшло знайоме шосе на Трієст,- він засвітив світло в кабіні, вийняв папірець із наказом і прочитав: 

На випадок моєї смерті запаковану картину і дві мисливські рушниці з цієї машини повернути в готель "Грітті", Венеція, де їх отримає законний власник. 

Підпис: Річард Кантуелл, полковник піхотних військ США 

"Їх і так повернули б законним шляхом",- подумав Джексон і ввімкнув мотор.