Пригоди Тома Сойєра. 3-тя частина

Розділ VII

Чим дужче силкувався Том зосередити увагу на підручнику, тим далі блукали його думки. Кінець кінцем він зітхнув, позіхнув і облишив свої марні намагання. Здавалося, велика перерва ніколи не настане. Повітря немов застигло - ніде ані війне. З усіх сонних днів то був найсонніший. Заколисливе бурмотіння двадцяти п'ятьох учнів, що старанно товкли урок, присипляло, наче бджолине гудіння. А ген за вікном, у гарячому сяйві сонця, крізь тремтливе марево спеки бовваніли, відсвічуючи багрянцем, ясно зелені схили Кардіфської гори; високо в небі ліниво ширяли поодинокі птахи; ніде довкола не видно було жодної живої душі - от хіба що кілька корів, та й ті зморено дрімали. Серце Томове прагнуло волі або принаймні чогось цікавого, щоб швидше минав осоружний час. Рука машинально полізла в кишеню, і ту ж мить обличчя його осяяла радість, що була, власне, хвалою богові, хоч сам Том цього й не знав. Він нишком дістав коробочку від пістонів і пустив кліща на довгу пласку парту. Кліщ, як видно, теж пройнявся радістю, що містила в собі хвалу богові, але трохи дочасно, тільки но він вдячно подався геть, Том по вернув його шпилькою в інший бік.

Поряд з Томом сидів його задушевний товариш, що досі страждав так само, як і Том, а тепер ураз запалився вдячною цікавістю до цієї несподіваної розваги. То був Джо Гарпер. Протягом цілого тижня хлопці щиро товаришу вали, а в суботу вели кровопролитні битви Джо й собі ви тяг із-за вилоги куртки шпильку й узявся допомагати товаришеві ганяти бранця. Гра дедалі більше захоплювала їх. Та незабаром Том сказав, що так вони заважають один одному і жоден не дістає від кліща всієї можливої втіхи. Отож він поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера й переділив її навпіл, провівши посередині риску.
- Отак,- сказав він.- Поки він на твоїй половині, можеш сам ганяти його, а я не чіпатиму. Але як випустиш його і він перебіжить на мою половину, тоді вже я ганятиму, поки він не втече до тебе.
- Згода, починай.

Дуже скоро кліщ утік від Тома й перетнув екватор. Джо трохи побавився з ним, і кліщ перебіг назад до Тома. Так він і гасав сюди-туди. Поки один хлопець захоплено, цілком поринувши в розвагу, ганяв кліща, другий з не меншим захопленням спостерігав; обидві їхні голови низько схилилися над партою, обидві душі вмерли для всього іншого на світі. Зрештою щастя надовго віддало перевагу Джо. Кліщ кидався на всі боки і начебто розпалився так само, як і хлопці; та щоразу, коли перевага схилялася до Тома і рука його аж сіпалася, готова вступити в гру, Джо спритним рухом шпильки перепиняв кліщеві дорогу й повертав його на свою територію. І врешті Том не втерпів: надто велика була спокуса. Він простяг руку із шпилькою до кліща. Джо миттю скипів - Томе, не чіпай його!
- Та я тільки хотів його трохи розворушити.
- Ні, добродію, так нечесно. Дай йому спокій.
- Та хай йому чорт, я ж тільки ледь-ледь.
- Не смій, кажу!
- А я посмію!
- Не можна - він на моїй половині.
- Слухай, Джо Гарпере, а чий це кліщ?
- А мені начхати, чий він. Він на моїй половині, і ти не маєш права торкатись його.
- А от я торкнуся, ще й як! Кліщ мій, і я можу робити з ним усе, що захочу!..
Важкий удар упав на плечі Тома і такий же самий - на плечі Джо; хвилини зо дві хмари куряви здіймалися з їхніх курток, а решта класу веселилася на всю губу.

Захопившись своєю грою, хлопці й не помітили, яка Запала тиша, коли вчитель навшпиньках перейшов усю кімнату й спинився над ними. Він досить довго спостерігав ту виставу, а вже тоді вніс у неї деяку зміну від себе.

Коли настала велика перерва, Том підбіг до Беккі Тетчер і прошепотів їй на вухо:
- Надінь капелюшка, наче збираєшся додому, а на розі пропусти всіх уперед, тоді поверни в завулок - і сюди. А я піду іншою дорогою і так само втечу.
І вона пішла з одним гуртом школярів, він - з другим, а невдовзі вони зустрілися в кінці завулка й повернулись до школи, де вже нікого не було. Вони сіли поряд, поклавши перед собою грифельну дошку, Том дав Беккі грифель, а тоді почав водити її рукою по дошці, і в такий спосіб вони спорудили ще один химерний будинок. Потім інтерес до малярства трохи пригас, і вони почали балакати. Том раював.
- Ти любиш пацюків?
- Ой ні, терпіти не можу!
- Ну звісно, живих я теж не люблю. А я кажу про здохлих - їх крутять над головою на мотузці.
- Ні, пацюків я взагалі не дуже люблю. А ось що люблю - то це жувати гумку.
- О, та хто ж цього не любить. Я б і зараз пожував.
- Справді? В мене є трохи. Я дам тобі пожувати, тільки потім ти мені віддаси.
На тому й погодились і стали жувати по черзі, гойдаю чи ногами від великої втіхи.
- Ти була коли в цирку? - спитав Том.
- Авжеж, і тато сказав, що поведе мене ще, якщо я буду хорошою дівчинкою.
- А я там бував уже хтозна-скільки - три чи чотири рази. Церква - то ніщо проти цирку. В цирку весь час якісь штуки. Я хочу стати клоуном, коли виросту.
- Ой, справді? Це буде чудово. Вони такі гарні, всі розмальовані.
- Еге ж. І грошей заробляють дай боже. Бен Роджерс каже - по цілому долару за день. Слухай, Беккі, а ти вже була заручена?
- Як це?
- Ну, заручена, щоб потім вийти заміж.
- Ні.
- А хотіла б?
- Та мабуть... Не знаю... А що треба робити?
- Робити? Та нічого. Просто ти кажеш хлопцеві, що ніколи ні за кого іншого не вийдеш - ніколи, ніколи, ніколи,- а тоді ви цілуєтесь та й по всьому. Це кожен може.
- Цілуємося? А навіщо цілуватись?
- Ну, це... розумієш... так завжди роблять.
- Ну, так... певно, що всі, коли вони закохані. Ти не забула, що я написав на дошці?
- Н-ні...
- Що?
- Не скажу.
.- .Хочеш, я тобі скажу?
- Т-так... але іншим разом.
- Ні, зараз.
- Ні, не зараз, завтра.
- Та ні ж бо, зараз. Ну будь ласка, Беккі... Я скажу пошепки, ледь-ледь чутно.

Поки Беккі вагалася, Том визнав її мовчанку за згоду, обняв її за стан і, наблизивши уста до самого її вушка, ніжно прошепотів ті ж таки слова. А тоді додав:
- Ну, а тепер ти скажи мені тихенько те саме. Вона якусь хвилю відмагалась, а тоді сказала:
- Одвернися так, щоб не бачити мене, і тоді я скажу. Але ти про це нікому ні слова - чуєш, Томе? Нікому ні словечка, гаразд?
- Та певне ж, певне, що нікому. Ну, Беккі...

Він одвернувся. Беккі боязко нахилилася до нього, так що від її віддиху аж заворушились Томові кучері, й прошепотіла:
- Я... люблю... тебе...
А тоді підхопилась і забігала між партами, а Том за нею. Нарешті вона забилася в куток і затулила обличчя фар тушком. Том обхопив її за шию і почав умовляти:
- Ну Беккі, це ж уже все... лишилось тільки поцілуватися. Даремно ти боїшся... це ж уже зовсім нічого.. Ну будь ласка, Беккі.- І тягнув її за фартушок і за руки.
Зрештою вона поступилася і, опустивши руки, підставила йому розпашіле від біганини личко. Том поцілував її в червоні уста й сказав:
- Ну, от і все, Беккі. Знай: від сьогодні й назавжди тобі не можна покохати нікого, крім мене, й ні за кого іншого вийти заміж, як за мене,- ніколи, ніколи, аж довіку. Ти згодна?
- Так, я ніколи не покохаю нікого, крім тебе, Томе, і ні за кого іншого не вийду заміж... і ти теж ні з ким не одружишся, крім мене.
- Авжеж. Певно, що ні. На те й заручини. І ти завжди ходитимеш зі мною до школи й зі школи, коли ніхто не бачитиме, і в усіх іграх вибиратимеш мене, а я тебе, бо так і мають робити заручені. [64]
- Ой, як добре. А я й не знала, ніколи не чула навіть про таке.
- Авжеж, це дуже весело! От коли ми з Емі Лоренс...
Очі Беккі розширились, і, зрозумівши свою помилку, Том зніяковіло замовк.
- Ах, Томе, то ти не з першою зі мною заручуєшся! Дівчинка заплакала. Том сказав:
- Ну, не плач, Беккі. Мені тепер до неї байдуже.
- Ні, Томе, ні... ти ж знаєш, що не байдуже.

Том спробував обняти її за шию, але вона відштовхнула його й відвернулась до стіни, й далі плачучи. Том поткнувся знову, почав був її умовляти, але знову дістав відсіч. Тоді в ньому прокинулася гордість, і, відвернувшись від дівчинки, він рішуче попростував геть. Якусь хвилю він стояв перед школою, розгублений і збентежений, і раз у рад позирав на двері, сподіваючись, що дівчинка схаменеться і вийде за ним. Та вона не виходила. В Тома стало зовсім кепсько на душі, і він злякався, що його вина непрощенна. Хоч як йому важко було змусити себе зробити нову спробу до примирення, він набрався духу і зайшов до класу. Беккі й досі стояла у кутку, відвернувшись до стіни, і плакала.

У Тома защеміло серце. Він підступив до дівчинки і спинився, не знаючи, як почати. Потім нерішуче мовив:
- Беккі, я... мені байдуже до всіх інших, я кохаю тільки тебе.
Відповіді не було - самі ридання.
- Беккі...- благально провадив він.- Ну Беккі, невже ти нічого мені не скажеш?
Знову ридання.
Том дістав свою найбільшу коштовність - мідну шишечку від коминкових ґраток - і, простягши руку так, щоб дівчинка могла її побачити, сказав:
- Ось, Беккі, візьми собі, будь ласка.

Вона сердито вибила шишечку в нього з руки. Тоді Том рішуче вийшов надвір і подався аж ген до пагорбів, щоб більше того дня до школи не повертатися.
За кілька хвилин Беккі почала здогадуватися, що він пішов. Вона кинулася до дверей, але Тома ніде не побачила; побігла на майданчик за школою - і там його не було. Дівчинка погукала:
- Томе! Вернися, Томе!

Вона пильно дослухалася, та відповіді не було: навкруги тільки тиша й безлюддя. Тоді вона сіла й знову заплакала, гірко картаючи себе. Тим часом до школи знов почали сходитись учні, отож вона мусила затамувати своє горе, приспати розбите серце й нести той тягар аж до кінця довгого, лихого й болісного дня, серед чужих людей, не маючи з ким і поділитися своїм горем.

Розділ VIII

Спершу Том квапливо петляв глухими завулками, щоб не зустрітися з учнями, які повертались до школи, а потім стишив ходу й побрів, понуро тягнучи ноги. Дорогою він двічі чи тричі перейшов невеликий «потічок» - серед хлопців марновірно вважалося, що вода збиває переслідувачів зі сліду. А за півгодини вже поминув будинок удови Дуглас на вершині Кардіфської гори, звідки школу, яка лишилася ген у долині, було ледь видно. Том увійшов у густий ліс, навпростець, не вибираючи стежок, забрів у самісіньку хащу й сів на мох під розложистим дубом. У незворушному повітрі не було ані повіву; від мертвотної полудневої спеки змовк навіть пташиний щебет; природа поринула в заціпеніння, яке час від часу порушував лише далекий стукіт дятла,- але той звук тільки посилював відчуття всеосяжної німотності й цілковитої самоти. Душа хлопця була сповнена смутку, і його тужний настрій навдивовижу пасував до похмурої навколишньої тиші. Він довго сидів у задумі, поставивши лікті на коліна й підперши підборіддя руками. Життя здавалось йому не більш як обтяжливим клопотом - і то в кращому разі,- і він трохи не заздрив Джіммі Ходжесу, що недавно помер. Який то має бути блаженний спокій - лежати й спочивати вічним сном, сповненим солодких видінь, тоді як вітер шелестить у верховітті дерев і лагідно ворушить траву й квіти на твоїй могилі, а тобі вже немає чим турбуватися й журитися - і ніколи більш не буде, навіки-віків. От якби тільки він був добрим учнем у недільній школі, то міг би залюбки вмерти й покінчити з цим усім... А ота дівчинка... Що він такого їй зробив? Анічогісінько. Він до неї з добром, а вона його турнула, мов собаку... атож, мов того собаку! Колись вона гірко пошкодує, але, може, буде вже запізно... Ех, якби ж то можна було вмерти не зовсім, а на деякий час!..

Та пругкому молодому серцю не властиво стискатись і заклякати надовго. І скоро Томові думки непомітно повернулися до посейбічного життя. А що, як він раптом отак, зараз же, піде геть з цього містечка і загадково зникне?

Подасться хтозна-куди, за тридев'ять земель, у невідомі заморські краї - і більш ніколи не повернеться! Якої вона тоді заспіває?.. Том згадав про своє бажання стати клоуном, але тепер воно викликало в нього лише огиду. Думка про всі ті блазенські штуки й розмальовані трико принизила романтичні поривання його душі, що витала в туманній надхмарній високості. Ні, він стане солдатом і повернеться через багато років, обпалений у боях і вкритий славою. Або ще краще - пристане до індіанців, полюватиме з ними на бізонів, ступить на стежку війни десь там у горах чи неозорих преріях Далекого Заходу, а потім колись з'явиться тут великим індіанським ватагом, весь в орлиному пір'ї, страхітливо розфарбований, і одного сонного літнього дня важкою ходою переступить поріг недільної школи з бойовим покликом, від якого холоне в жилах кров, і його колишні товариші із заздрістю вирячать на нього очі... А втім, ні, є й ще принадніше діло. Він стане піратом! Оце воно! Тепер його майбутнє відкрилося перед Томом в усьому своєму сліпучому блиску. Його ім'я лунатиме по всьому світі, і люди здригатимуться, почувши його. Як гордо борознитиме він бурхливі моря на своєму стрімкому чорному «Провіснику бурі» під лиховісним піратським прапором! А сягнувши найвищої слави, раптом завітає до рідного містечка й поважно зайде в церкву, видублений сонцем та вітрами, в чорному оксамитовому камзолі з червоним паском, у високих ботфортах, з довгими пістолями за поясом і вкритим плямами іржі та крові кинджалом при боці, в крислатому капелюсі з пишним пір'ям, стискаючи в руці розгорнутий чорний прапор з черепом і кістками,- і з невимовним захватом почує шепотіння: «Це славнозвісний пірат Том Сойєр! Чорний Месник Іспанських Морів!»

Отже, вирішено - він обрав свій життєвий шлях. Він утече з дому й піде цим шляхом. Завтра ж уранці. А готуватися почне зараз же. І передусім збере своє майно.

Том пішов до трухлявого поваленого стовбура, що лежав неподалік, і почав копати під ним землю ножиком фірми «Барлоу». Незабаром лезо ткнулося в щось дерев'яне і, судячи із звуку, порожнє всередині. Том заліз у ямку рукою і проказав таку замову:
- Чого не було, те з'явися! Що було, те запишися!

Потім розгріб землю руками, і там показалася тоненька соснова дощечка. Том вийняв її, відкривши невеличкий дбайливо зроблений сховок, викладений усередині такими ж дощечками. На дні його лежала одна мармурова [67] кулька. Подиву Тома не було меж. Він розгублено пошкріб потилицю і вигукнув:
- Ну хто б міг подумати!

Тоді спересердя пожбурив кульку геть, став і замислився. А річ була в тім, що його підвів один забобон. І Том, і всі хлопці в містечку завжди вважали його щонайпевнішим: нібито якщо закопати в землю кульку, проказавши належну замову, а за два тижні з тією самою замовою відкопати її, то разом з нею віднайдеш усі кульки, які ти будь-коли загубив, хоч би як далеко одна від одної вони були. І ось тепер усе це виявилося нікчемною і пустопорожньою дурницею. Томова віра похитнулась аж до основ. Скільки ж бо разів він чув, як цей спосіб виправдував себе, і ні разу - щоб хтось зазнав невдачі. Йому й на думку не спало, що він сам уже не раз отак пробував, але потім ніяк не міг знайти свого сховку. Том довго сушив собі голову, аж поки дійшов висновку, що, мабуть, цього разу втрутилася якась відьма й зіпсувала все діло. Та йому хотілося дістати певне підтвердження цього. Він пошукав очима під ногами й угледів невеличку круглу латочку піску з ледь помітною западинкою посередині. Він ліг на землю, наблизив уста до самої тієї западинки й проказав:
- Лев-мураха, лев-мураха, розкажи що мені треба! Лев-мураха, лев-мураха, розкажи що мені треба!

Пісок заворушився, звідти на мить вигулькнув чорний жучок - мурашиний лев - і злякано шаснув назад у свою нірку.
- Не хоче казати! Виходить, справді відьма винна. Так я й думав.

Том добре знав, що змагатися з відьмами - марна річ, і хоч-не-хоч мусив відступитись. Але він подумав, що треба б знайти хоч ту кульку, яку він щойно викинув, і заходився ретельно шукати. Та знайти її ніяк не міг. Тоді він повернувся до свого сховку, став на те саме місце, звідки пожбурив кульку, дістав з кишені ще одну й кинув у той самий бік, приказуючи:
- Сестричко, знайди сестричку!

Він примітив, куди впала кулька, пішов туди й подивився. Та, певне, вона не долетіла до першої чи, може, перелетіла далі. Том кинув кульку ще двічі й зрештою домігся свого: за третьою спробою кульки опинилися за крок одна від одної.

Саме в цю мить зеленими коридорами лісу до нього долинув звук дитячої бляшаної сурми. Том швидко скинув куртку та штани, зробив із шлейки пасок, розгріб купку хмизу за поваленим стовбуром і дістав звідти саморобний лук зі стрілою, дерев'яний меч і бляшану сурму; а тоді підхопив усе те й з голими ногами, в самій сорочці, що розвівалася позаду, помчав на звук чужої сурми.

Невдовзі він спинився під високим осокором, просурмив у відповідь і, звівшись навшпиньки й озираючись на всі боки, сторожко рушив уперед. Потім застеріг своїх уявних товаришів:
- Стійте, мої вірні люди! Не показуйтесь, доки я не просурмлю!

З-за дерев з'явився Джо Гарпер, так само легко вдягнений і надійно озброєний, як і Том.
- Стій! - гукнув Том.- Хто сміє ходити по Шервудському лісу без мого дозволу?
- Гай Гісборн не потребує нічийого дозволу. А хто ти, що... Що...
- Що наважуєшся так зухвало говорити зі мною,- підказав Том: вони розмовляли «за книжкою», напам'ять.
- А хто ти, що наважуєшся так зухвало говорити зі мною?
- Хто" я? Я - Робін Гуд, і зараз твій нікчемний труп упевниться в цьому.
- А, то це ти, знаменитий розбійнику? Що ж, я радо позмагаюся з тобою за право ходити цим веселим лісом! Нападай!

Покидавши все інше на землю, вони схопили свої дерев'яні мечі, стали в бойову позицію, нога до ноги, і почали серйозний двобій за всіма правилами: два удари вгору, два вниз. Том сказав:
- Ну, тепер ти все зрозумів? То наддаймо!
І вони так «наддали», що аж захекались і вмилися потом. Нарешті Том почав гукати:
- Падай! Падай же! Чому ти не падаєш?
- Не хочу! А ти сам чому не падаєш? Я тебе сильніше побив.
- Не в тому ж річ. Я не можу падати, бо в книжці такого немає. Там говориться: «І тоді дужим ударом навідліг він вразив нещасного Гая Гісборна на смерть». Ти повинен повернутися так, щоб я вдарив тебе навідліг.

З книжкою сперечатися не випадало, тому Джо повернувся, дістав нищівний удар і впав.
- А тепер,- сказав він, підводячись,- давай і я тебе вб'ю. Щоб було по-чесному.
- Та ні, не можна, в книжці ж такого нема.
- Ну, то це казна-що.
- Слухай, Джо, гаразд, ти можеш бути ченцем Туком чи сином мірошника Мачем і оглушити мене дубцем, або я стану шерифом Ноттінгемським, а ти трохи побудеш Робіном Гудом і вб'єш мене.

На тому й погодились, і ці події було належно розіграно. Потім Том знову став Робіном Гудом, і підступна черниця не перев'язала йому рани, щоб він сплив кров'ю. Нареш-шті Джо, зображуючи цілу ватагу вбитих горем розбійників і гірко ридаючи, відтяг його геть, вклав йому в знесилені руки лук та стрілу, і Том промовив: 

- Де впаде ця стріла, там і поховайте сердешного Ро-біна Гуда під зеленим склепінням лісу.

А тоді пустив стрілу, впав навзнак і тут-таки помер би, коли б не втрапив у кропиву, звідки миттю підхопився, і то досить жваво, як на небіжчика.

Хлопці одяглися, сховали своє спорядження й рушили додому, гірко нарікаючи на те, що нема більш розбійників, і розмірковуючи, чим би могла відшкодувати цю втрату новочасна цивілізація. Кожен твердив, що радніше став би на рік розбійником у Шервудському лісі, ніж довіку президентом Сполучених Штатів.

Розділ IX

Того вечора Тома й Сіда відіслали до ліжка, як завжди, о пів на десяту. Вони проказали молитву, і незабаром Сід заснув. А Том лежав з розплющеними очима і в тривожній нетерплячці чекав умовленого сигналу. Коли йому вже почало здаватися, що скоро настане світанок, годинник вибив десяту! Ну хоч ти плач! Якби він ще міг крутитися й соватися на ліжку, йому було б легше, але він беявся збудити Сіда. Отож лежав тихо, втупивши очі в темряву. В домі стояла похмура тиша. Та поступово з неї почали вирізнятися тихенькі, ледь чутні звуки. Спершу стало чути цокання годинника. Почали таємничо потріскувати старі сволоки. Ледь-ледь порипували сходи. Як видно, там розгулювали духи. З кімнати тітки Поллі долинало глухе, розмірене хропіння. Не знати де - цього не може визначити й найтямовитіша людина - настирливо засюрчав цвіркун. І раптом Тома наче жаром обсипало: в стіні біля узголів'я його ліжка почулося лиховісне тактакання шашеля,- а це означало, що хтось у домі скоро помре.

Потім десь далеко завив собака, йому відповів другий, ще далі. Муки Томові стали нестерпні. Нарешті він вирішив, що час зупинився й настала вічність, і несамохіть почав засинати. Годинник вибив одинадцяту, але Том його не чув. Аж ось у його перші, ще невиразні сни втрутилося жалісне котяче нявчання. Далі він почув, як у сусідньому будинку грюкнуло вікно, а вигук: «Тпрусь ти, нечиста сило!» - і брязкіт порожньої пляшки, що розбилась об стіну тітчиного дровника, збудили його остаточно. Хлопець миттю одягся, виліз крізь вікно й порачкував дахом прибудови. Обережно нявкнувши раз чи двічі у відповідь, він зіскочив на дровник, а звідти на землю. Гекльберрі Фінн уже чекав там із своїм здохлим котом. Хлопці рушили й одразу ж зникли в темряві. А за півгодини вони вже скрадались у високій траві на кладовищі.

То було одне з тих старовинних кладовищ, яких багато в західних штатах. Воно лежало на пагорбі за півтори милі від містечка. Його оточувала ветха дерев'яна загорожа, що подекуди похилилася всередину, подекуди назовні, але рівно не стояла ніде. По всьому кладовищу буяли трави й бур'яни. Старі могили позападали; жоден могильний камінь не лежав на своєму місці; трухляві, поточені червою дерев'яні надгробки похилилися над могилами, немов шукаючи опори й не знаходячи її. На всіх них колись було написано: «Вічна пам'ять такому-то»,- але більшості тих написів ніхто вже не міг прочитати навіть за ясного дня. Легкий вітрець шелестів листям дерев, а переляканому Томові вчувалося, ніби то душі померлих скаржаться на те, що їх потурбували. Хлопці лише зрідка озивались один до одного, та й то пошепки: місце, час і непорушна урочиста тиша пригнічували їхні душі. Вони знайшли свіжу могилу, яку шукали, і зачаїлися за трьома великими осокорами за кілька кроків від неї.

Вони чекали мовчки і, як їм здалося, досить довго. Мертву тишу порушувало тільки далеке пугукання сови. Тома опосідали дедалі лиховісніші думки, і він хотів розігнати їх балачкою. Отож і спитав пошепки:
- Геку, а як по-твоєму - мерцям не до вподоби, що ми тут?
Гекльберрі прошепотів у відповідь:
- Звідки ж я знаю? А тиша яка, аж жах бере, га?
- Та вже ж.

Запала тривала мовчанка: хлопці подумки обмірковували сказане. Потім Том прошепотів:
- Слухай, Геку, а як ти гадаєш: старий шкарбан Вільямс чує, як ми перемовляємось?
- Звісно, що чує. Як не він сам, то його душа. 
Помовчавши, Том озвався знов:
- Краще мені було сказати «містер Вільямс».Але ж я не мав на думці нічого поганого. Його всі звали старим шкарбаном.
- Коли говориш про мертвих, Томе, треба добре пиль нувати.
Том підупав духом, і розмова знов згасла. Раптом він схопив товариша за плече й просичав:
- Цсс!..
- Ти чого, Томе?
Обидва притислись один до одного; серця їхні сполохано калатали.
- Цсс!.. Знов воно! Невже не чуєш?
- Та я...
- Ось! Тепер чуєш?
- Боже мій, Томе, це ж вони...Певно, що вони. Що нам робити?
- Не знаю. Гадаєш, вони нас побачать?
- Ой Томе, вони ж бачать потемки, як коти. Даремно я сюди попхався...
- Та ну, не бійся. По-моєму, нічого вони нам не зроблять. Ми ж їх не чіпаємо. А як будемо сидіти зовсім тихо, вони нас, може, й не помітять.
- Я спробую, Томе, але ж... я весь тремчу.
- Ану слухай!

Хлопці прихилилися головами один до одного й затамували віддих. З другого кінця кладовища до них долинули приглушені голоси.
- Дивись отуди! Онде! - прошепотів Том.- Що там таке?
- То ж диявольські вогні. Ой Томе, страх який!

У темряві до них наближалися якісь невиразні постаті, погойдуючи старовинним бляша'ним ліхтарем, що кидав на землю незчисленні, схожі на ластовиння цяточки світла.

Гекльберрі, трусячись, прошепотів:
- То таки чорти, тепер уже видно. Аж троє! Ой лишенько, Томе, ми пропали! Ти можеш сказати якусь молитву?
- Спробую, тільки ти не бійся. Вони на нас не нападуть. «Отче наш, що на небі...»
- Цсс!
Що там, Геку!
- .Це людиЛ Один - то напевне. В нього голос Мафа Поттера.
- Та невже? Не може бути.
- Таки він, щоб я пропав! Ану принишкни. Хоч цей навряд чи нас помітить. Мабуть, залив очі, як завжди, старий п'яничка.
- Гаразд, я анічичирк... О, стали. Чогось видивляються... Знов повернули сюди.

Просто сюди... Знов стали... Знов сюди. Простісінько до нас! Тепер уже йдуть напевне... Слухай, Геку, я ще один голос упізнав - індіанця Джо.
- Еге ж, то він, клятий метис! Краще б уже з чортами мати справу, аніж з ним. І чого це їх сюди принесло?

Шепотіння урвалося, бо ті троє підійшли до свіжої могили й стояли тепер за кілька кроків від дерев, за якими сховалися хлопці.
- Оце вона,- промовив третій голос. Чоловік підняв ліхтаря, і світло впало йому на обличчя: то був молодий лікар Робінсон.

Поттер та індіанець Джо принесли із собою ноші з мотузкою, рядном та двома лопатами. Опустивши ноші на землю, вони взялися розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтаря в узголів'ї могили, а сам відійшов і сів, притулившись спиною до одного з тих трьох осокорів. Він був так близько від хлопців, що вони могли б доторкнутися до нього рукою.
- Покваптеся! - мовив він тихо.- Ось-ось вийде місяць.

Ті двоє пробурчали щось у відповідь і копали далі. Деякий час було чути лише, як скреготіли лопати й раз у раз падала на купу перемішана з камінцями земля. То були дуже гнітючі звуки. Нарешті лопата глухо вдарила в дерево, а ще за дві хвилини копачі підняли труну з могили й поставили поряд. Потім зірвали лопатами віко, витягли мертве тіло й кинули його на землю. З-за хмар визирнув місяць і освітив бліде обличчя мерця. Ноші стояли напохваті, і труп поклали на них, покрили рядном і прив'язали мотузкою. Поттер дістав великий складаний ніж, обрізав довгий кінець мотузки й сказав:
- Ну, коновале, ми вам це брудне дільце впорали. То женіть ще п'ятірку, а то покинемо вашого красеня тут.
- Оце правильно! - озвався й індіанець Джо.
- Слухайте, як це розуміти? - спитав лікар.- Ви ж зажадали гроші наперед, і я заплатив вам.
- Воно-то так, але є за вами й ще дещо,- мовив індіанець Джо, підступаючи до лікаря, який уже звівся на ноги.- П'ять років тому ви прогнали мене з кухні вашого батечка: я просив чогось попоїсти, а ви сказали, що я прийшов не з добром. І коли я поклявся, що не подарую вам цього, хай би й сто років минуло, ваш батечко запроторив мене до в'язниці як волоцюгу. Думаєте, я забув?

Недарма ж у мені індіанська кров. От тепер я вас і прищучив, то доведеться вам заплатити за це, зрозуміли?

Він погрозливо підніс кулак до лікаревого обличчя. Та лікар раптом замахнувся й одним ударом збив негідника з ніг. Поттер упустив на землю свого ножа і закричав:
- Гей ви, ану не чіпайте мого товариша!

А в наступну мить він і лікар зчепилися в запеклій бійці, тупцяючи по траві так, що аж земля летіла з-під черевиків. Тим часом індіанець Джо підхопився на ноги, з палючими від люті очима підібрав Поттерів ніж і, пригнувшись, скрадаючись мов кіт, почав кружляти навколо тих двох, вичікуючи зручної нагоди. Раптом лікар вирвався з рук супротивника, схопив важку надгробну дошку з могили Вільямса і так торохнув нею Поттера, що той повалився на землю; і в ту ж саму мить метис не проминув своєї нагоди: підскочивши до молодика, він щосили, аж до руків'я, вгородив йому в груди ножа. Лікар поточився і впав, зачепивши Поттера й заливши його своєю кров'ю. В цей час на місяць набігли хмари, сховавши від очей ту моторошну картину, і нажахані хлопці чимдуж дременули геть.

Невдовзі місяць вийшов знову. Індіанець Джо стояв над двома нерухомими тілами, роздивляючись на них. Лікар пробурмотів щось нерозбірливе, двічі хапнув ротом повітря й затих. Метис похмуро мовив:
- З цим я поквитався, хай йому чорт.

І він обчистив кишені вбитого. А тоді вклав фатальний ніж у розтиснуту правицю Поттера й сів на відкриту труну. Минуло три, чотири, п'ять хвилин. Поттер ворухнувся й застогнав. Рука його стиснула ножа, він підніс руку, поглянув на ніж і, здригнувшись, упустив його додолу. Потім сів, відштовхнув від себе лікареве тіло, якусь мить пильно дивився на нього, а тоді розгублено озирнувся навколо. Очі його зустрілися з очима індіанця Джо.
- Господи, Джо, як це сталося? - запитав Поттер.
- Кепські справи,- відказав метис, не зрушуючи з місця.- Навіщо ти це зробив?
- Я? Ні, це не я!
- Ти диви! А хто тобі повірить? Поттер затрусився й поблід.
- Я ж думав, що скоро витверезію. Даремно я сьогодні пив. І досі в голові паморочиться - ще гірше, ніж коли ми сюди йшли. Усе йде шкереберть, нічого до пуття не пригадаю. Скажи мені, Джо, скажи всю правду, друже,- невже це я його?.. Джо, я ж цього не хотів, і в голові ніколи не покладав... даю тобі слово честі, і в думці такого не було... Скажи мені, як це сталося, Джо! Господи, який жах... Такий молодий, тямущий чоловік...
- Ну як... Ви з ним завелися битись, він як угатив тебе Дошкою з могили - ти й беркицьнув на землю, а тоді зіпнувся на ноги, ледве стоїш, хитаєшся, а сам хап за ножа та й на нього - так і ввігнав по саме нікуди; й ту ж мить і він ще раз дошкою тебе молоснув - отож ви й повалилися рядком, мов дві колоди, і отак досі й лежали.
- Ой, я ж зовсім не тямив, що роблю! Краще б мені самому померти отут на місці!.. Це все клята горілка накоїла, та ще, мабуть, і розпалився я. Я ж зроду нікого но-Нсем не вдарив, Джо. Битися бився, але щоб ножем - то ніколи. Всі це знають... Не кажи нікому, Джо! Пообіцяй, Що не скажеш, Джо, ти ж добрий чоловік. Я завжди любив тебе, Джо, і заступався за тебе. Хіба ти не пам'ятаєш? Ти Не скажеш нікому, не скажеш, Джо? - І бідолаха благально склавши руки, впав на коліна перед незворуш? ним убивцею.
- Еге ж, Мафе Поттере, ти завжди ставився до мене чесно, по-людському, і я тебе не викажу. Це я можу тобї обіцяти.
- Ой Джо, ти сущий ангел! Я благословлятиму тебе скільки житиму...- І Поттер заплакав.
- Ну годі тобі, годі. Знайшов час рюмсати!.. От що - йди тією дорогою, а я піду цією. Ну, рушай, та гляди не залишай за собою, слідів.

Поттер подався геть - спершу підтюпцем, а тоді побіг щодуху. Дивлячись йому вслід, метис пробурмотів:
- Якщо його так оглушило дошкою і розвезло з перепою, він не скоро згадає про ніж, а коли згадає, то буде вже надто далеко й побоїться вернутися по нього сам, боягуз нещасний!

Минуло ще дві-три хвилини - і вже тільки місяць дивився на вбитого лікаря, накритий рядном труп, на порожню труну й розкопану могилу. Довкола знов запала мертва тиша.