Пригоди Тома Сойєра. 5-та частина

 

Розділ XIV

Прокинувшись уранці, Том не одразу збагнув, де він. Він сів, протер очі й роззирнувся довкола. І аж тоді все згадав. Був прохолодний сірий світанок, і глибока тиша, що панувала в лісі, навіювала відрадне почуття миру та спокою. Ніде не ворушився ані листочок, і жоден звук не порушував величної задуми природи. Серед листя й трави блищали намистинки роси. На пригаслому багатті лежав легкий білий шар попелу, і в повітря здіймалася тоненька синювата струминка диму. Джо та Гек ще спали.

Раптом далеко в лісі озвався якийсь птах, йому відповів ще один, а невдовзі почувся стукіт дятла. Туманний сірий серпанок помалу розвіювався, і так само помалу множилися звуки й усе навколо оживало. Перед зачарованим хлопцем відкривалося чудо пробудження й буяння природи. По зарошеному листочку повзла маленька зелена гусінь; раз у раз вона здіймала дугою дві третини свого тільця й немовби принюхувалась, а потім рушала далі. Міряє листок, лодумав Том, а коли гусінь самохіть поповзла до нього, він затамував дух і закляк, і в ньому то спалахувала, то гасла надія - залежно від того, чи повзла та крихітна істота прямо, чи начебто збочувала кудись; і коли, нарешті, гусінь, вигнувшись дугою, якусь напружену мить вагалась, а тоді рішуче переповзла йому на ногу й помандрувала по ній, хлопець зрадів усією душею: адже це означало, що він скоро матиме новий костюм, і, поза всяким сумнівом, то буде пишний піратський камзол з панталонами.

Ось не знати звідки з'явилися вервечкою кільканадцять мурахів і заходилися кожен коло свого діла; один з них став мужньо змагатися з мертвим павуком, уп'ятеро більшим за нього самого, і зрештою поволік його вгору по стовбуру дерева. А поруч руде з чорними цятками сонечко вибралося на запаморочливо високу травинку, і Том нахилився до нього й проказав: «Сонечко, сонечко, лети мерщій на небо, твої діти там горять, рятувати треба!» Сонечко одразу ж розгорнуло крильця й полетіло вгору, і Том анітрохи не здивувався, бо давно знав, які легковірні ці комахи; він і сам не раз обдурював їх. Потім повз нього проповз жук-гнойовик, працьовито штовхаючи поперед себе свою кульку, і Том доторкнувся до нього, щоб побачити, як жук підібгає лапки й прикинеться мертвим. На той час і лісове птаство уже витинало на всі голоси. Ось на дереві над головою в Тома вмостився дрізд, цей північний пересмішник, і залюбки почав наслідувати співи своїх пернатих сусідів; потім, мов зблиск блакитного полум'я, майнула вниз крикуха сойка, всілася на гілку зовсім близько від хлопця - майже рукою сягнути,- і, схиливши голівку набік, з величезною цікавістю задивилася на чужинців. Пробігла сіра білка й ще якийсь більший звірок, схожий на лисицю; обоє раз по раз сідали на задні лапки й, пофиркуючи, поглядали на хлопців: як видно, ці лісові тварини ніколи не бачили людей і не знали, чи треба їх боятися. Тепер уже прокинулась і заворушилася вся природа; то там, то там довгі списи сонячного проміння пронизували густі крони дерев, і в тих пасмугах світла пурхало кілька метеликів.

Том збудив решту піратів, і всі троє з криком і тупотом побігли до річки, а за хвилину, вже голісінькі, чимдуж ганяли наввипередки й стрибали один через одного на чистому мілководді білої піщаної коси. їх зовсім не тягло назад, у рідне містечко, яке ще спало вдалині, за величним водним обширом. їхнього плоту вже не було: вночі його знесло з мілини чи то течією, чи невеликим припливом води,- та хлопці лише зраділи, бо це немовби спалило мости між ними й цивілізованим життям.

Вони повернулися в свій табір напрочуд бадьорі, веселі та страшенно голодні, і невдовзі їхнє табірне вогнище знов запалало. Гек знайшов неподалік джерело з чистою холодною водою;' хлопці поробили з широких дубових і горіхових листків щось ніби чашки й вирішили, що та вода, підсолоджена чарами навколишнього лісу, цілком замінить їм ранкову каву. Джо почав був нарізати поребрину до сніданку, але Том і Гек сказали йому зачекати; тоді подалися на берег, до одної заприміченої місцинки, закинули вудки й дуже скоро були винагороджені за клопіт. Джо не встиг і знудитись, як вони повернулися з добрячим окунем, двійком линів та невеликим сомиком - здобиччю, якої вистачило б нагодувати цілу сім'ю. Вони засмажили рибу з поребриною і аж здивувались: їм здавалося, що вони зроду ще не їли такої смакоти. Хлопці не знали, що чим скоріше зготувати річкову рибу, тим вона смачніша; не подумали й про те, які чудові присмаки - сон просто неба, біганина на привіллі, купання в річці та й голод. Поснідавши, вони полежали в затінку, поки Гек викурив люльку, а тоді подалися в глиб лісу досліджувати острів. Хлопці весело простували вперед, переступаючи через трухляві колоди й продираючись крізь густі чагарі, між величними лісовими велетнями, з чиїх крон звисали пишні мантії дикого винограду. То там, то там їм траплялися затишні галявинки, встелені трав'яним килимом і оздоблені квітами.

Вони побачили багато такого, що потішило їх, але нічого особливого чи несподіваного не знайшли. Виявилося, що острів має близько трьох миль завдовжки і з чверть милі завширшки; від ближчого берега його відокремлювала вузька, заледве з двісті ярдів, протока. Хлопці мало не щогодини купались, і, коли вони повернулися до табору, вже перейшло за полудень. Вони так зголодніли, що було не до риболовлі, але чудово пообідали холодною шинкою, а потім простяглися в затінку побалакати. Проте балачка скоро вповільнилась, а там і зовсім припинилася. Урочиста тиша, що оповивала ліс, і почуття самотності почали впливати на втікачів. Усі троє принишкли й замислились. Якась невиразна гризота закралася в їхні душі. Та невдовзі вона прибрала трохи певнішої форми: то була туга за домом. Навіть Фіни - Кривава Рука замріяно згадував чужі ґанки та порожні бочки. Але всі вони соромилися своєї слабкодухості, і жодному не вистачило сміливості сказати вголос те, що він думав.

Уже деякий час до них долинав якийсь незвичайний звук, але вони ніби й не чули його, як ото часом не чуєш цокання годинника в кімнаті. Але тепер той загадковий звук став гучніший і мимоволі привертав їхню увагу. Хлопці стрепенулися, позирнули один на одного й завмерли. Надовго залягла тиша, глибока й незворушна, потім удалині розкотився глухий і похмурий стугін. 
- Що це? - майже пошепки спитав Джо.
- Хто його знає,- так само тихо озвався Том.
- Це не грім,- злякано мовив Гекльберрі,- бо грім...
- Цить! - урвав його Том.- Помовчте,й послухаймо. Вони чекали, як їм здалося, цілу вічність, аж поки насторожену тишу знов розітнув такий самий глухий звук.
- Ходім подивимось.

Хлопці підхопилися на ноги й побігли на край острова, звернений до містечка. Розхиливши кущі на березі, вони повели очима понад водою. Посеред річки, десь за милю нижче від містечка, повільно посувався за течією невеличкий паровий пором. На його широкій палубі видно було чималий натовп людей. Багато човнів снувало коло порома й пливло за водою поряд з ним, але що роблять люди в тих човнах, хлопці добачити не могли. Раптом біля борту порома вихопився клубок білого диму, і, коли він знявся в повітря й розплився лінивою хмариною, до хлопців знов докотився той самий звук.
- Тепер знаю! - вигукнув Том.- Хтось потонув!
- Еге ж! - підтвердив Гек.- Минулого літа, коли втопився Вілл Тернер, теж таке робили. Вони стріляють з гармати над водою, щоб потопельник виплив наверх. А ще беруть хлібини, кладуть усередину живе срібло й пускають по воді, і там, де він лежить, ті хлібини спиняються.
- Атож, і я про таке чув,- обізвався Джо.- Цікаво тільки, чому вони спиняються.
- Е, вся штука не в самому хлібі,- зауважив Том.- По-моєму, головне - що над ним кажуть, перед тим як пустити.
- Та нічого не кажуть,- заперечив Гек.- Я ж бачив, як це робили, і ніхто нічого не казав.
- Гм, дивно,- мовив Том.- Але, мабуть, таки кажуть - про себе. Напевне кажуть. Це ж кожному ясно.

Хлопці погодилися, що Том говорить діло, бо не може ж, справді, звичайнісінька хлібина без будь-якого напутнього слова отак розумно чинити, та ще й у такій важливій справі.
- Ет чорт, хотів би я зараз бути там! - мовив Джо.
- Та й я теж,- сказав Гек.- Усе віддав би, аби дізнатися, хто то потонув.

Усі троє й далі наслухали та спостерігали. Раптом у ома блискавкою сяйнула здогадка, і він вигукнув: Хлопці, я знаю, хто потонув! Ми - ось хто!
Вони вмить відчули себе героями. І страшенно зраділи: адже їх шукають, за ними тужать, через них себе не тямлять з горя і обливаються слізьми; скрушно згадують, які несправедливі були до тих сердешних загиблих хлопчаків, і гірко шкодують, і караються запізнілим каяттям; а найголовніше - в цілому містечку тільки про них і говорять, і всі хлопці заздрять на їхню гучну славу. Оце поталанило! Їй-богу, задля цього варто було піти в пірати.

Коли смеркло, пором повернувся до свого звичайного діла, за ним зникли й човни. Пірати рушили назад до табору їх аж розпирало від марнославних гордощів та свідомості раптом набутої власної ваги й усього того клопоту, якого наробило їхнє зникнення. Вони наловили риби, зготували вечерю, поїли, а тоді стали гадати, що думають і кажуть про них у містечку; і ті картини загального смутку й горя, що їх вони собі уявляли, були в їхніх очах вельми приємні. Та коли табір огорнула нічна темрява, усі троє скоро примовкли й сиділи, втупивши очі в багаття, тим часом як думки їхні вочевидь блукали десь далеко. Збудження минуло, і тепер Том і Джо несамохіть згадали про декого із своїх рідних, кому їхня чудова витівка навряд чи здавалася такою веселою, як їм самим. Заворушилися лиховісні передчуття, хлопців охопили тривога й зажура, і з їхніх уст мимоволі злетіло два чи три тяжких зітхання. Нарешті Джо зважився боязко «промацати грунт»: мовляв, а як би його товариші подивилися на те, щоб повернутися до цивілізованого життя... не тепер, звісно, а...

Як нещадно Том висміяв його! Гек, який ще нічим не завинив, став на бік Тома, і відступник поквапився «порозумітись» і радів, що викрутився з халепи, не до краю зганьблений звинуваченнями в легкодухій тузі за домом. Заворушення було тим часом придушене.

Уже зовсім споночіло, і Гек почав куняти, а невдовзі й захропів. За ним заснув і Джо. Якийсь час Том лежав нерухомо, спершись на лікоть і пильно дивлячись на сонних товаришів. Потім тихенько звівся навколішки й став нишпорити в траві, куди падали мерехтливі відблиски багаття. Він піднімав і роздивлявся проти світла великі скручені клапті тонкої білої платанової кори, аж поки відклав два, які його нечебто задовольнили. Ставши на коліна біля вогнища, він з неабиякими зусиллями нашкрябав щось на кожному клапті своєю червоною вохрою. Один клапоть він знову згорнув сувійчиком і засунув у кишеню своєї куртки, а другий поклав у шапку Джо, трохи відсунувши її від господаря. Туди ж таки він поклав кілька неоціненних з погляду школяра коштовностей, серед них - грудку крейди, гумовий м'ячик, три рибальських гачки та кульку, з тих, що їх називали «справжніми кришталевими». Потім підвівся і обережно, навшпиньках, почав скрадатися між деревами, аж поки розважив, що товариші його вже не почують. А тоді чимдуж побіг до обмілини.

Розділ XV

За кілька хвилин Том уже брів по мілководдю, простуючи до іллінойського берега. Поки вода сягнула йому До пояса, він устиг покрити півдороги, але далі течія не давала йти бродом і хлопець упевнено поплив: до берега лишалося не більш як сто ярдів. Він плив навскіс, проти течії, і все ж його зносило за водою куди швидше, ніж він розраховував. Та зрештою він таки дістався до берега і, вибравши зручне, низьке місце, виліз із води. Засунувши руку в кишеню куртки, впевнився, що клапоть кори там, і, мокрий як хлющ, рушив крізь зарості понад берегом. Було вже близько десятої години, коли, вийшовши на відкриту місцину проти містечка, Том побачив у затінку дерев і високого берега паровий пором. Кругом було тихо, на небі мерехтіли зорі. Пильно озираючись, він спустився з кручі, ковзнув у воду, за кілька помахів доплив до порома й заліз у човея під кормою, що правив за рятувальну шлюпку. А там простягся на дні під сидіннями і, затамувавши віддих, сгав чекати.

Невдовзі бамкнув тріснутий дзвін, і чийсь голос дав команду відчалювати, а в наступну хвилину ніс човна підскочив на хвилі, знятій поромом, і мандрівка почалася. Том радів, що йому так пощастило, бо знав: того вечора пором вирушив через річку востаннє. Минуло довгих дванадцять чи п'ятнадцять хвилин, колеса порома спинилися, і Том, тихенько сгустившись за борт човна, потемки поплив до берега. З веди він вийшов ярдів на п'ятдесят нижче від порома, боячись потрапити на очі запізнілим пасажирам.

Від річки хлопгць побіг глухими завулками й незабаром опинився під парканом позад свого будинку. Перелізши через паркая, він підкрався до прибудови й зазирнув у вікно тітчиної кімнати, де ще світилося. В кімнаті він побачив тітку, Сіда, Мері й матір Джо Гарпера: вони сиділи й розмовляли. Між ними й дверима було ліжко. Том підступив до дверей і почав тихенько піднімати клямку; потім обережно натиснув, і двері трохи прочинилися. Він натискав і далі, здригаючись щоразу, коли двері ледь порипували, аж поки щілина стала досить широка, щоб він міг пролізти крізь неї навколішки, а тоді просунув голову й тихенько поповз.
- Чого це свічка так заблимала? - мовила тітка Поллі.

Том поповз швидше.
- Мабуть, двері не зачинені. Авжеж, так і є. Без кінця в нас якісь дива. Сіде, йди причини двері.

Том зник під ліжком саме вчасно. З хвилину він лежав і відсапувався, а потім підповз до самого краю, звідки міг би дотягтися до тітчиної ноги. [104]
- Отож я й кажу,- вела далі тітка Поллі,- він був не лихий хлопчик, а тільки неслух, бешкетник. Як то кажуть, вітер у голові, знаєте. Питати з нього щось - то однаково що з молодого лошати. Але зла він нікому не хотів і серце мав предобре.- Вона заплакала.
- Такий самий і мій Джо: тільки всякі пустощі на думці, так і дивився, де б щось утнути. Та зате який добрий, лагідний був!.. А я, прости мене, господи... а я відшмагала його за ті вершки - геть забула, що сама ж таки вилила їх, бо вони скисли! І тепер я вже ніколи, ніколи не побачу його на цім світі, мого нещасного скривдженого хлопчика!..- І місіс Гарпер заридала так гірко, наче в неї розривалося серце.
- А мені здається, Томові краще там, де він тепер,- обізвався Сід.- Та, може, коли б він більше шанувався...
- Сіде! (Том відчув, як грізно блиснули тітчині очі, хоча й не міг цього бачити.) Ані слова поганого про Тома! його вже немає на світі. Господь бог сам про нього подбає, а ти можеш не клопотатися, голубе!.. Ой, місіс Гарпер, і не знаю, як усе це пережити! Просто не знаю!.. Він же був такою втіхою для мене, дарма що часом краяв моє старе серце.
- Господь дав, господь і взяв, хай благословиться ім'я його! Але ж яке горе... ой, яке горе! Ще тільки в ту суботу мій Джо стрельнув пістоном просто в мене під носом, а так ляснула його за це, що він упав на підлогу. Хіба ж я могла знати, що не мине й тижня... О боже, якби це він тепер таке зробив, я б обняла його й поцілувала...
- Так-так, місіс Гарпер, я розумію ваші почуття, дуже добре розумію! Не далі як учора вранці мій Том узяв та й напоїв кота «антиболем», і той мало не перевернув догори ногами весь дім. І, прости мене, господи, я стукнула бідолашного хлопчика наперстком по голові, мою нещасну загиблу дитину! Тепер-то йому до всього байдуже. Але останнє, що я від нього почула, був докір...

Та цей спомин виявився надто гірким для старої жінки, і вона змовкла, вбита горем. Том тихенько захлипав - більше з жалю до самого себе, аніж до когось іншого. Він чув, що й Мері плакала, час від часу згадуючи його добрим словом. Тепер він як ніколи піднісся у власних очах. А проте й тітчине горе так зворушило його, що він ладен був вискочити з-під ліжка й радісно приголомшити її своєю появою,- такі ефектні театральні штуки завжди вабили його,- але він стримався і далі лежав тихо.

Прислухаючись до розмови, Том з окремих фраз зрозумів, що спершу в містечку гадали, ніби вони потонули, коли купалися; але згодом помітили, що пропав пліт, а дехто з хлопців згадав, що їхні зниклі товариші казали: мовляв, скоро в містечку «почують про них»; і розумні голови, зв'язавши все те докупи, дійшли висновку, що хлопці попливли на тому плоті й незабаром об'являться в найближчому містечку вниз по річці; але близько полудня пліт знайшовся; його прибило до берега за п'ять чи шість миль нижче за водою,- і тоді надія розвіялась. Усе показувало на те, що вони потонули,- бо як ні, то голод пригнав би їх додому ще до ночі або й раніш. А тіл їхніх не знайшли, певне, тому, що потонули вони на середині річки, на бистрині: адже хлопці плавали добре,і якби не це, то неодмінно дісталися б до берега. Була середа, і в містечку постановили: якщо до неділі нічого не знайдуть, далі сподіватися марно, і недільного ранку відправлять заупокійний молебен. Почувши це, Том аж здригнувся.

Місіс Гарпер, уся в сльозах, попрощалась і зібралася йти. І тут, спонукувані єдиним поривом, обидві осиротілі жінки кинулись в обійми одна одній і, перш ніж розійтися, досхочу наплакались. Потім тітка Поллі побажала на добраніч Сідові та Мері - куди лагідніше, ніж робила це звичайно. Сід зашморгав носом, а Мері пішла, гірко плачучи.

Тітка Поллі стала на коліна й почала молитися за Тома, та так розчулено й жалісливо, з такою безмежною любов'ю в кожному слові й тремтливому старечому голосі, що Том іще задовго до кінця тієї молитви мало не плавав у сльозах.

Ще й після того, як тітка лягла спати, Томові довелося довгенько ховатися під ліжком, бо стара жінка раз у раз гірко зітхала, скрушно бурмотіла щось про себе, неспокійно крутилась і переверталася. Нарешті вона затихла й лише час від часу глухо стогнала уві сні. Аж тоді хлопець обережно вибрався з-під ліжка, помалу підступив до узголів'я і, прикривши свічку рукою, став дивитися на сонну тітку. Серце його сповнив жаль до неї. Він дістав з кишені свій сувійчик платанової кори й поклав поруч із свічкою. Але раптом щось спало йому на думку, і він спинився, міркуючи.. Та ось обличчя його проясніло, так наче він дійшов якогось втішного рішення, і, квапливо схопивши ту кору, Том засунув її назад до кишені. Він нахилився, поцілував тітку в зів'ялі уста, а потім тихенько пішов до дверей, причинив їх за собою і взяв на клямку.

Хлопець подався назад до перевозу, де о такій пізній годині було вже зовсім безлюдно, і сміливо зійшов на пором, знаючи, що там нікого немає, крім сторожа, який забирається на ніч у будку й спить мертвим сном. Він відв'язав від корми човна, заліз у нього й тихенько повеслував проти води, а десь за милю вище від містечка, чимдуж налягаючи на весла, повернув навскоси до протилежного берега. Човен пристав біля самого причалу порома - та й не дивно, бо Томові то була не первина. Йому дуже хотілося захопити човна «у полон»: це ж було все-таки судно, а отже, могло вважатися законною здобиччю піратів,- але він знав, що човен почнуть розшукувати й, гляди ще, натраплять на самих піратів. Тому він вийшов на берег і заглибився в ліс. Там він сів і добре перепочив, на превелику силу переборюючи сон, а тоді рушив знайомою стежкою понад берегом. Ніч уже минала, і коли Том дійшов до обмілини за протокою, надворі зовсім розвидніло. Він знову відпочив, поки сонце підбилося в небі й щедро позолотило велику річку, потім зайшов у воду. А незабаром уже стояв геть мокрий на околиці свого табору й чув, як Джо каже:
- Ні, Геку, Том вірний товариш, він повернеться. Він не може отак нас покинути, бо знає, що це була б ганьба для пірата, а він надто гордий. Просто він щось замислив. От цікаво тільки - що.
- Ну, а речі ж то тепер так чи так наші, хіба ні?
- Майже наші, Геку, але ще не зовсім. Там же написано, що вони будуть наші, як він не повернеться до сніданку.
- А він осьде! - театрально вигукнув Том і, задоволений справленим враженням, велично вступив у табір.

Невдовзі було подано розкішний сніданок з поребрини та риби, і хлопці допалися до нього. За сніданком Том розповів (і наплів) товаришам про свої нічні пригоди. На той час, як його розповідь дійшла кінця, всі троє почували себе справжніми героями й страшенно пишалися. Потім Том умостився в холодку, щоб поспати до полудня, а решта піратів подалася рибалити й досліджувати острів.

Розділ XVI

Після обіду вся піратська ватага вирушила шукати черепашачі яйця. Хлопці ходили по піщаній косі, тицяючи дрючками перед себе, і там, де натрапляли на м'яке місце, ставали навколішки й розгрібали руками пісок. Часом вони знаходили в одній ямці по п'ятдесят - шістдесят яєць. Яйця були білі, зовсім круглі, завбільшки майже з волоський горіх. Того вечора хлопці донесхочу поласували яєчнею. Та й у п'ятницю вранці мали добрячий сніданок.

Поснідавши, вони побігли на косу і почали з криком вистрибувати й ганятись один за одним, зриваючи з себе одежу, аж поки лишилися зовсім голі; потім, і далі пустуючи, забрели далеко на мілководдя, де течія подекуди вже мало не валила з ніг, і там ще дужче розходилися. Вони то ставали колом, нахилялись і бризкали один на одного, відвертаючи обличчя, щоб не захлинутися; то починали борюкатися, поки переможець занурював суперника, з головою; то пірнали всі разом цілим клубком білих ніг і рук, а потім випливали, фиркаючи, відпльовуючись, регочучи й насилу зводячи дух.

Добре натомившись, вони вибігали з води, простягалися на сухому гарячому піску й нагортали його на себе, а тоді знов мчали у воду й починали все спочатку. Зрештою їм спало на думку, що їхня шкіра - майже як трико тілесного кольору, отож вони накреслили на піску велике коло - арену - і влаштували цирк, в якому було аж троє клоунів, бо жоден не хотів поступитися товаришам цією принадною роллю.

Потім вони подіставали з кишень кульки й завелися грати всіма відомими їм способами, аж поки й ця розвага набридла. Джо та Гек знов пішли, купатись, а Том не наважився, бо виявив, що, скидаючи штани, ненароком стягнув з ноги шнурок з кільцями-тріскачками гримучої змії, і тепер не міг збагнути, як це йому без того чудодійного амулета досі не зсудомило у воді ногу. Він боявся купатись, доки не знайшов своїх тріскачок, але на той час товариші вже стомилися й хотіли відпочити. Мало-помалу хлопці розбрелися в різні боки, похнюпивши носи й тужно поглядаючи туди, де за широкою річкою дрімало на осонні рідне містечко. Том раптом похопився, що, сам того не помічаючи, пише на піску великим пальцем ноги слово «Беккі», квапливо стер його і аж розсердився на себе за таку слабкість. Але потім так само мимоволі написав його знов; знову стер і, щоб уберегтися від дальшої спокуси, пішов скликати товаришів.

Та Джо зовсім занепав духом, і годі було його збадьорити. Хлопця пойняла така туга за домом, що він уже насилу терпів. До очей йому підступали сльози й ладні були бризнути в першу-ліпшу мить. Гек також зажурився. Том і сам відчував на серці тягар, проте якомога силкувався не показувати цього. Він мав одну таємницю, яку до пори не хотів їм звіряти, але вирішив: якщо цей похмурий бунтівний дух не розвіється сам собою, він таки поділиться нею з товаришами. А тим часом з удаваним захопленням сказав:
- А знаєте, хлопці, я певен, що на цьому острові колись уже побували пірати. Треба обстежити його ще раз. Десь тут напевне заховано скарб. Що ви скажете, якщо ми знайдемо трухляву скриньку, повну золота й срібла, га? Одначе ця перспектива викликала дуже слабке пожвавлення, та й те згасло без жодного слова у відповідь. Том підкинув ще одну чи дві спокуси, але вони також не мали успіху. Він не знав уже, що й робити. Джо сидів чорний, як хмара, і колупав паличкою пісок. Нарешті він сказав:
- Ой хлопці, ну його, все це діло. Я хочу додому. Тут так нудно...
- Та ні, Джо, з часом ти звикнеш,- мовив Том.- Глянь, як тут риба ловиться.
- Не хочу я ловити рибу. Я хочу додому.
- Слухай, Джо, а де ще так чудово купатися?
- Набридло купатися. І якось навіть нецікаво, коли ніхто не забороняє. Ні, я таки вернуся додому.
- Ну й тюхтій слинявий! До мами він захотів!
- Еге ж, до мами! Та й ти б захотів, коли б вона в тебе була. І ніякий я тобі не тюхтій, сам ти слинявий! - І Джо тихенько зашморгав носом.
- Ну що ж, відпустимо цього плаксунчика додому, до його мамуні, правда ж, Геку? Бідолашне маля так скучило за нею! То хай собі йде. А тобі ж тут подобається, Геку? От ми й залишимось, еге?
- Еге-е,- сказав Гек без найменшого запалу.
- Яз тобою більш не розмовляю, ніколи в житті,- сказав Джо, підводячись.- Так і знай.- І похмуро пішов одягатися.
- Подумаєш! - мовив Том.- Кому ти потрібен! Чеши додому, і хай усі з тебе сміються. Пірат зашмарканий! А ми з Геком не такі плаксії, ми лишаємося тут, правда ж, Геку? Нехай собі йде, коли хоче. Обійдемось і без нього.

Та попри все те, Томові також було кепсько на душі, і він з тривогою спостерігав, як насуплений Джо одягається. Непокоїло його і те, що Гек так замислено дивиться на Джо й лиховісно мовчить. За хвилину, не озвавшись на прощання ані словом, Джо побрів по мілкому в бік ілліной-ського берега. У Тома защеміло серце. Він поглянув на Гека. Той не витримав його погляду й похнюпився. А тоді сказав:
- Я теж пішов би, Томе. Якось тут нудно стало, а тепер буде ще гірше. Ходімо й ми, Томе.
- Ні! Ідіть собі, коли так. А я залишаюся.
- Томе, я таки, мабуть, піду.
- Ну то йди, хто тебе тримає?
Гек почав збирати розкидану на піску одіж. Потім обізвався знов:
- Може, й ти пішов би, Томе? Подумай добре. Ми почекаємо тебе на тому березі.
- Довго доведеться чекати!

Гек понуро поплентав геть. Том стояв, дивився товаришеві вслід, і його поривало бажання відкинути свою гордість і піти й собі. Він сподівався, що хлопці зупиняться, але вони й далі брели по мілководдю. І Тома нараз огорнуло почуття самотності й порожнечі. Останнім зусиллям, він поборов гордість і помчав за товаришами, вигукуючи :
- Стійте! Стійте! Я хочу вам щось сказати! Хлопці миттю спинились і обернулися. Підбігши до них, Том почав розповідати про свою таємницю, а вони похмуро слухали, аж поки зрозуміли, що він замислив, а зрозумівши, в захваті видали індіанський бойовий поклик, сказали, що то «пречудова штука» і, мовляв, якби він розповів їм одразу, то вони б нізащо не пішли. Том тут-таки вигадав якесь пояснення, але насправді він просто боявся, що навіть ця його таємниця не затримає хлопців надовго, і приберігав її на кінець.

Усі троє весело повернулися на острів і знов заходилися пустувати, без угаву базікаючи про Томів чудовий план і захоплюючись його вигадливістю. Після ситного обіду, який складався з яєчні та риби, Том сказав, що хотів би навчитися курити. Джо підхопив цю думку: мовляв, і він охоче спробував би. Отож Гек змайстрував ще дві люльки й набив їх тютюном. Початківці зроду не курили нічого, крім самокруток з виноградного листя,- а воно ж тільки щипає язик і взагалі не вважається справжнім куривом.

Вони розляглися на траві, спираючись на лікті,й почали обережно, невпевнено попахкувати люльками. Дим мав неприємний смак і ставав кілком у горлі, але Том сказав:
- Ха, та це ж так просто! Якби я знав, то вже б давно навчився.
- І я теж,- докинув Джо.- За іграшки.
- А скільки разів, бувало, дивлюся, як люди курять, та й думаю: от би й собі навчитися,- провадив Том.- І гадки не мав, що зможу.
- Та й я так само, скажи, Геку? Ти ж чув, як я таке говорив, правда ж? Ось Гек не дасть збрехати.
- Еге ж, і не раз.
- О, а я скільки разів! - мовив Том.- Сотні разів це казав. Одного разу біля різниці... Пам'ятаєш, Геку? Тоді ще Боб Теннер там був, і Джонні Міллер, і Джеф Тет-чер. Пригадуєш, Геку, як я це сказав?
- Еге ж, казав,- підтвердив Гек.- Це було якраз другого дня після того, як я загубив білу кульку... Ні, перед тим.
- От бачиш, Джо,- мовив Том.- Гек пам'ятає.
- Мабуть, я міг би курити люльку цілий день,- заявив Джо.- Мене анітрохи не нудить.
- І мене ні,- сказав Том.- Я теж би курив хоч цілий день. А от Джеф Тетчер не зміг би, на що хочете закладаюся.
- Джеф Тетчер! Та він би звалився з ніг після другої затяжки. Хай би колись спробував. Де йому!
- Певно, що звалився б. І Джонні Міллер. Хотів би я побачити, як Джонні Міллер закурить люльку!
- Ого, а я як хотів би! - мовив Джо.- Іду в заклад, що Джонні Міллер на таке не годен. Та він тільки разочок потягне - і беркицьне.
- А таки беркицьне. Слухай, Джо, от би наші хлопці зараз подивилися на нас!
- Ото була б штука!
- А знаєте що? Ми нікому нічого не скажемо, а колись, як зберуться всі, я підійду до тебе й спитаю: «Слухай, Джо, люлька є? Покурити хочеться». А ти мені: «Та є, і моя стара, і ще одна, от тільки тютюнець не дуже запашний».- «Дарма, аби міцний»,- скажу я, і тоді ти дістаєш люльки, і ми спокійнісінько закурюємо. Ото всі витріщать очі!
- Атож, ну й сміху буде, Томе! От якби це й справді зараз!
- О, якби ж то! А коли ми скажемо, що навчилися курити на піратському острові, думаєш, вони не пошкодують, що не були з нами?
- Ого, ще й як пошкодують! На що хочеш закладаюся! Розмова точилася далі. Та незабаром вона стала трохи млявою і не дуже доладною. Співрозмовники дедалі на-довше змовкали й навдивовижу часто випльовували слину. За їхніми щоками немовби пробилися джерела, і хлопці ледве встигали відпомповувати справжню повінь під язиком; проте, незважаючи на всі їхні зусилля, чимало переливалося через край, і до горла їм раз у раз підступала нудота. Обидва поблідли й мали жалюгідний вигляд. У Джо з ослаблих пальців випала люлька, а потім і в Тома. Джерела били дедалі дужче, і помпи працювали на повну потужність.

Джо кволим голосом промовив:
- Я загубив свого ножика. Мабуть, піду пошукаю. Том, затинаючись, пробелькотів неслухняними губами:
- Я тобі поможу. Ти йди отуди, а я пошукаю коло струмка... Ні-ні, Геку, ти з нами не ходи, ми самі знайдемо.

Отож Гек знову сів у затінку й з годину чекав товаришів. Потім йому стало нудно, і він подався їх шукати. Вони були в лісі, далеко один від одного, обидва дуже бліді, і міцно спали. Але щось підказало Гекові: якщо їх трохи й понудило, то найгірше вже минулося.

За вечерею обидва були на диво мовчазні і вигляд мали знічений. А коли Гек, повечерявши, набив собі люльку й хотів був набити і їм, вони сказали: ні, не треба, їм трохи нездужається, певно, з'їли щось недобре за обідом.

Десь близько півночі Джо прокинувся й збудив товаришів. У повітрі відчувалася гнітюча задуха, що не віщувала нічого доброго. Хлопці збилися докупи і, хоч у густій, нерухомій задусі й так важко було дихати, присунулися до самого вогнища, немов шукаючи в нього дружньої розради. Вони сиділи принишклі і напружено чогось чекали. В лісі стояла похмура тиша. Поза колом вогнища все потопало в чорній пітьмі. Раптом якийсь тремтливий спалах на мить тьмяно освітив листя дерев і згас. Трохи згодом знов спалахнуло, вже яскравіше. Тоді ще раз. А потім у верховітті дерев почувся глухий стогін, щось шелеснуло, по обличчях хлопців перебіг легенький повів, і вони аж здригнулись на думку, що то майнув повз них сам Дух Ночі. На якусь хвилину все затихло. Аж раптом неприродно сліпучий спалах обернув ніч на день, і стало виразно видно кожну найменшу травинку біля ніг хлопців та їхні зблідлі, перелякані обличчя. Грізний гуркіт грому, ніби затинаючись, прокотився по небу і з похмурим глухим вур-котіням завмер у далині. Раптовий подмух холодного вітру зашелестів листям і розкидав навколо багаття пластівці попелу. Ще один сліпучий спалах освітив ліс, і в ту ж мить розлігся такий тріск, наче у хлопців над самою головою розкололо верхівки дерев. Потім усе знов огорнула непроглядна темрява, і нажахані пірати ще міцніше притислись один до одного. Аж ось по листю застукотіли перші важкі краплі дощу.

- Хутчій до намету! - гукнув Том. Вони підхопились і кинулися врозтіч, спотикаючись на корінні дерев і чіпляючись за пагони дикого винограду. Шалений вітер з ревінням промчався лісом, так що все навколо аж застогнало. Сліпучі спалахи блискавок раз у раз осявали небо, лункі перекоти грому не змовкали ні на мить. Раптом уперіщила страшна злива, і шалений буревій погнав її по землі суцільною запоною. Хлопці щось гукали один до одного, але їхні голоси заглушувало ревіння вітру та гуркіт грому. Та зрештою всі троє сяк-так добулися до намету й сховались під ним, змерзлі, перелякані й мокрі до ріубця; одначе слід було радіти хоча б з того, що вони знову разом у цю лиху годину. Розмовляти вони не могли, бо навіть якби й перекричали вітер і грім, то все одно нічого не почули б за хляпанням старого вітрила. А буря все дужчала й дужчала, і раптом могутній порив вітру зірвав вітрило й поніс його геть. Хлопці схопилися за руки і, спотикаючись, набиваючи собі синці та гулі, помчали до великого дуба на березі річки. Тим часом бойовище стихій було в самому розпалі. Блискавки безперервно осявали небо, і все довкола окреслювалося навдивовижу ясно й чітко, без жодної тіні: похилені додолу дерева, розбурхана, біла від піни річка, збиті вітром фонтани бризок, обриси високого протилежного берега, що бовваніли за стрімкою чередою низьких хмар та скісною заслоною дощу. Раз по раз котрийсь із лісових велетнів, не встоявши в тій борні, з тріском падав на молодий підлісок, а безнастанні удари грому боляче лунали у вухах, наче якісь оглушливі й страхітливі вибухи. Здавалося, гроза в останньому пориві зібрала всі свої сили і ось-ось знищить весь острів, випалить вогнем, затопить водою по самі верхівки дерев, змете його з лиця землі й не залишить цілою жодної живої істоти - і все те в одну-едину мить. То була страшна ніч для трьох безпритульних дітей.

Та нарешті битва скінчилась, ворожі сили відстуяили, і їхні глухі прокльони та погрози завмерли в далині. На острові знов запанував мир. Хлопці повернулися до свого табору добре-таки настрахані і там побачили, що великий платан, під яким вони ночували, розщепило громовицею; отож вони знов-таки мали радіти, що на той час їх там не було.

Усе в таборі позаливало водою, не минувши й багаття: з властивою їхньому вікові легковажністю хлопці не подумали спорудити над вогнем якийсь захисток. їм таки було з чого зажуритися - адже вони геть змокли й тремтіли від холоду. Хлопці не шкодували слів, виливаючи свою досаду, але невдовзі виявилося, що вогонь, лижучи велику колоду, біля якої було розкладено багаття, пробрався під неї (там, де вона вигнулася дугою, не торкаючись землі) і випалив у дереві заглибину з долоню завширшки, що й досі жаріла, не зачеплена водою. Хлопці терпляче роздмухували той жар, підкладаючи сухі трісочки й кору, назбирані з-попід боків колод, куди не заливав дощ, і врешті, наче здавшись на їхні умовляння, вогонь зайнявся знову. Вони наклали зверху хмизу і, коли полум'я загуло, мов у горні, страшенно зраділи. Вони підсушили над вогнем свій варений окіст і наїлися досита, а після того вмостилися коло багаття й аж до ранку хвалькувато просторікували про свою нічну пригоду, бо спати однаково не було де - ані латочки сухої на всьому острові.

Коли до них пробилися перші промені сонця, хлопців почала змагати соннота. Вони пішли на піщану косу й повкладалися там. Скоро добряче припекло, і вони знехотя встали й похмуро взялися готувати сніданок. Поївши, вони зовсім охляли, насилу переставляли ноги, і їх знов потягло додому. Том бачив ці тривожні ознаки й почав як міг розворушувати друзів-піратів. Але їх не цікавили ні кульки, ні цирк, ні купання - анічогісінько. Тоді він нагадав їм про їхній чудовий таємний план, і це викликало якийсь проблиск радості. Поки він не згас, Том поквапився зацікавити хлопців новою вигадкою. Мовляв, вони на якийсь час перестануть бути піратами й длялеремінк обернуться на індіанців.

Хлопцям це сподобалось, і через кілька хвилин вони були голісінькі, посмуговані з голови до п'ят чорним мулом, мов три зебри, а тоді стрімголов помчали лісом, щоб напасти на англійське поселення,- усі троє, певна річ, були ватагами.

Потім вони поділилися на троє ворожих племен і зі страхітливими бойовими покликами наскакували один на одного із засідок, і сіяли смерть, і тисячами здирали скальпи. То був кривавий день, а отже, всі лишилися дуже задоволені ним.

Вони зібралися в таборі до вечері, зголоднілі й радісно збуджені, але тут виникла одна непередбачена обставина: ворожі племена не могли сісти до спільної трапези, не замирившись між собою, а укласти таку угоду можна було, тільки викуривши люльку миру. Ніякого іншого способу вони зроду не знали. Отож двоє з індіанців уже майже шкодували, що не лишилися піратами. А проте іншого вибору просто не було, і, силкуючись вдавати охоту, обидва зажадали люльку й почали по черзі, як і належить, курити з неї. Зрештою вони були тільки раді, що перейшли в дикунство, бо щось на цьому таки вигадали: виявилося, що тепер вони можуть курити потроху, і не йдучи шукати загубленого ножика; їх ще трохи нудило, але без прикрих наслідків. Було б просто нерозумно з їхнього боку не докласти ніяких зусиль, щоб закріпити цей успіх. Отож після вечері обидва знов обережно взяли люльки, і цього разу все також обійшлося цілком щасливо, і вечір минув для них якнайкраще. Вони пишалися й раділи з цього чи не більше, ніж коли б поздирали скальпи, а заразом і шкіру з усіх «шести народів». А тепер залишмо їх курити, базікати й вихвалятися, бо вони нам деякий час не будуть потрібні.

Розділ XVII

Та аж ніяк не весело було того тихого суботнього надвечір'я у їхньому рідному містечку. Вбиті горем, у гірких сльозах, всі Гарпери та сімейство тітки Поллі вбралися в жалобу. Незвична тиша огорнула містечко (хоч, правду кажучи, там завжди було досить тихо). Його жителі робили свої повсякденні справи абияк, майже не розмовляли між собою і часто зітхали. Для школярів суботній відпочинок обернувся справжнім тягарем. Ігри та розваги не тішили їх, і врешті ніхто вже й не заводився гратись.

Десь наприкінці дня Беккі Тетчер, сама того не помітивши, у тяжкій зажурі забрела на безлюдне шкільне подвір'я. Але й там ніщо не розрадило її, і вона сумно заговорила сама до себе:
- О, якби в мене лишилася хоч та мідна шишечка! А так я не маю ані дрібнички на згадку про нього.- Вона, хлипнувши, проковтнула сльози. А потім спинилась і мовила: - Це було саме тут. Ах, коли б це тепер, я б такого не сказала... нізащо в світі не сказала б. Та його більш немає, і я вже ніколи, ніколи, ніколи не побачу його!

Ця думка остаточно зломила дівчинку, і вона пішла вся в сльозах. А трохи згодом коло школи з'явилася купка хлопців та дівчаток - товаришів Тома і Джо; вони спинилися біля огорожі й стали дивитись на подвір'я, мало не побожно згадуючи, що й як робив та казав Том, коли вони бачили його востаннє, і як Джо казав те й те (звичайнісінькі дрібниці, що тепер здавались їм сповненими лиховісного пророчого сенсу),- і кожен показував точне місце, де стояли тоді зниклі хлопці, й додавав щось у такому роді: а я, мовляв, стояв якраз отут, де стою тепер, а він зовсім поруч, ну точнісінько ось де ти стоїш, і тоді він отак посміхнувся, і в мене ніби аж урвалося щось усередині, так стало страшно, але ж тоді я й подумати не міг, що це означало, тільки тепер зрозумів!

Потім засперечалися про те, хто бачив хлопців останній, і багато хто заявляв права на цю сумну честь, підкріплюючи їх доказами - здебільшого не дуже переконливими,- а коли врешті було остаточно визначено, хто справді останній бачив бідолашних хлопців живих, ті щасливці враз набули якоїсь особливої поважності, і всі інші витріщалися на них і заздрили. Один невдаха, не маючи за душею ніякого кращого спомину, з видимою гордістю оголосив:
- А мене Том Сойер одного разу добряче відлупцював!

Але ця спроба уславитися не мала успіху. Таким могли похвалитися мало не всі хлопці в містечку, і це дуже знецінювало його відзнаку. Невдовзі школярі помалу пішли собі, й далі побожно згадуючи загиблих героїв притишеними голосами.

Наступного ранку, коли скінчилися заняття в недільній школі, церковний дзвін забамкав не так, як звичайно, а сумно й зловісно. Неділя випала тиха, і той жалобний подзвін дуже пасував до задумливого смутку, що панував у природі. Городяни почали сходитися до церкви, затримуючись на часинку при вході, щоб пошепки обмінятися думками про сумну подію. Але в самій церкві ніхто не перешіптувався, і тишу порушувало тільки похмуре шелестіння суконь, коли жінки проходили на свої місця. Ніхто не міг пригадати, чи було коли в тій невеличкій церкві так велелюдно. Нарешті запала напружена, очікувальна тиша, і на порозі з'явилися тітка Поллі, Сід, Мері, а за ними сім'я Гарперів, усі в глибокій жалобі,- і всі, хто був у церкві, й сам старий пастир шанобливо підвелись і стояли, поки нещасні родичі пройшли вперед і сіли. Знову все затихло, лише подекуди часом чути було приглушене ридання, і тоді священик просте руки й почав молитву. Розчулено заспівали гімн, потім священик проголосив: «Я є Воскресіння і Життя»,- і звернувся із словом до пастви.

Згадуючи про загиблих хлопців, святий отець наділив їх такими чеснотами, принадами й рідкісними здібностями, що кожен з присутніх, беручи на віру їхні портрети, з гірким жалем думав, як він завжди помилявся щодо тих бідолах і завжди бачив у них самі вади та хиби. Священик навів чимало зворушливих випадків із життя небіжчиків, що яскраво розкривали їхні лагідні, великодушні вдачі, і тільки тепер люди зрозуміли, які то справді були прекрасні, благородні вчинки, й скрушно згадували, що свого часу ті вчинки здавалися їм обурливими й зухвалими, гідними хіба що доброго ременя. В міру того як священик говорив, уся паства дедалі дужче розчулювалась, аж поки всіх так пройняло, що до плачу згорьованих родичів долучився цілий хор нестримних ридань, і навіть сам пастир дав волю своїм почуттям і заплакав просто на кафедрі. Раптом на хорах почувся якийсь рух, але ніхто того не помітив; а за хвилину рипнули церковні двері, священик підвів зволожені очі від хусточки й прикипів до місця! Спершу одна пара очей, потім ще одна простежила за його поглядом, а потім усі, хто був у церкві, немов охоплені єдиним поривом, повставали з місць і вражено дивились на трьох «небіжчиків», які виступали проходом: Том на чолі, за ним Джо, а позаду знічений, розгублений Гек у своєму неподобному дранті. Увесь той час вони сиділи на порожніх хорах, слухаючи заупокійну відправу по самих собі!

Тітка Поллі, Мері й Гарпери кинулися до своїх воскрес-лих страдників, обсипали їх поцілунками, славлячи бога за їхній порятунок, а тим часом самотній Гек стояв ні в сих ні в тих, не знаючи, що йому робити й де сховатися від неприязних поглядів, що їх кидали на нього багато городян. Трохи повагавшись, він рушив було до дверей, щоб непомітно чкурнути геть, але Том схопив його за руку й сказав:
- Тітонько Поллі, так нечесно. Треба, щоб хтось порадів і Гекові.
- Ну звісно, що порадіють! Я перша рада бачити його, сердешного сирітку!
Та дбайлива увага й лагідні слова тітки Поллі тільки ще дужче збентежили Гека. 

Раптом священик щодуху заволав:
- Воздаймо хвалу Всевишньому за його ласку! Від щирого серця заспіваймо йому славу!

І всі разом заспівали. Потужно й урочисто лунали під склепінням церкви звуки старовинного подячного гімну, а великий пірат Том Сойер дивився на заздрісні очі товаришів навколо себе й у душі визнавав, що то найщасли-віша хвилина в його житті.

Виходячи юрбою з церкви, обморочені парафіяни казали одне одному, що залюбки дали б одурити себе ще раз, аби тільки знов почути такі чудові співи.
Том дістав того дня стільки стусанів і поцілунків - залежно від настрою тітки Поллі,- скільки навряд чи перепадало йому за цілий рік, і сам не знав, у що вона вкладає більше любові до нього та вдячності богові - в стусани чи в поцілунки.