Пригоди Тома Сойєра. 7-ма частина

 

Розділ XXII

Том вступив до нового товариства «юних поборників тверезості», зваблений їхніми яскравими «відзнаками». Він дав урочисту обіцянку: поки він член цього товариства, він не куритиме й не жуватиме тютюну, а також не вживатиме непристойних слів. І одразу ж по тому відкрив для себе ще одну істину: досить тільки пообіцяти не робити чогось, як тобі негайно захочеться робити саме це. Дуже скоро він уже місця собі не знаходив - так кортіло йому закурити й вилаятись; і тільки надія покрасуватися перед людьми в червоному паску поборника тверезості утримувала його в тому товаристві. Наближалося Четверте липня, але Том, не проносивши своїх вериг і два дні, розважив, що цієї нагоди однаково не дочекається, й поклав усі сподівання на старого мирового суддю Фрейзера, який нібито вже помирав; а що суддя був у містечку людиною визначною, то й похорон йому мали влаштувати пишний. Три дні Том неабияк переймався станом здоров'я судді Фрейзера й жадібно ловив кожну звістку про це. Часом його надії сягали таквисоко, що він дозволяв собі діставати свої «відзнаки» й приміряти їх перед дзеркалом. Та суддя виявився людиною непевною: йому то гіршало, то легшало, а потім на і чебто остаточно повернуло на краще, і зрештою він одужав. Том щиро обурювався й почував себе скривдженим. Він негайно вийшов з товариства - і тієї ж таки ночі хвороба повернулася, і суддя помер. А Том сказав собі, що більш ніколи не віритиме таким людям.

Похорон був дуже пишний, і юні поборники тверезості йшли в жалобній процесії так поважно, що їхній недавній соратник мало не луснув від заздрощів. Зате він знову став сам собі господар, і це його сяк-так утішало. Тепер він міг пиячити, курити, лаятись, але/на превеликий свій подив, виявив, що йому нічого цього вже не хочеться. Сама свідомість того, що це дозволено, відбивала й охоту, й будь-яку цікавість.

Скоро Том, сам собі не вірячи, відчув, що омріяні канікули стають для нього наче тягарем. Він спробував вести щоденник, але за три дні анічогісінько не сталось, і щоденника було закинуто.

До містечка приїхала одна з перших негритянських музичних труп, і її вистави справили на всіх надзвичайне враження. Том із Джо й собі зібрали таку трупу і два дні тішилися тією розвагою..

Навіть славне Четверте липня було зіпсоване: безперестану лив дощ, святкова процесія не відбулася, та й найбільша людина в світі (як уявлялося Томові), містер Бен-, тон, справжній сенатор Сполучених Штатів, розчарував Тома страшенно, бо виявився не тільки не велетнем двадцяти п'яти футів на зріст, а навіть і не близько того.

Приїхав цирк. Три дні після того друзі влаштовували циркові вистави в наметі з подертих килимів, беручи за вхід по три шпильки з хлопців і по дві з дівчат, аж поки й ця гра' набридла.

Приїхали френолог і гіпнотизер - та й поїхали собі, а в містечку стало ще нудніше й тоскніше.
Хлопці та дівчата кілька разів збиралися на «вечірки», але вони траплялися так рідко й стільки давали радості, що болісну пустку між ними годі було чимось заповнити.

Беккі Тетчер поїхала на літо в свій рідний Константинополь, щоб провести канікули з батьками,- і в житті не лишилося ніякого просвітку. А ще Тома весь час гнітила страшна таємниця вбивства на кладовищі. Не давала спокою й боліла, наче виразка.

Потім він захворів на кір.
Два довгі тижні пролежав Том ув'язнений, відрізаний від світу й усього, що там діялося. Хвороба минала тяжко, і ніщо його не цікавило. А коли він зрештою встав з ліжка і ще непевною ходою подався «в місто», то побачив там в усьому й в усіх прикру переміну. Містечко захлюпнула хвиля «релігійного оновлення», і всі «звернулися до бога» - не лише дорослі, а й діти. Марно ходив він вули-цями,сподіваючись натрапити хоч на одну любу його серцю грішну душу: на нього скрізь чекало розчарування. Він поткнувся був до Джо Гарпера, але той читав Біблію, і Том із смутком відвернувся від цього неподобного видовища. Бен Роджерс, як виявилося, навідував бідні оселі з кошиком релігійних брошурок. Том розшукав Джіма Хол-ліса, і той став запевняти, що хвороба його благословенна, бо наслана на нього богом як застереження. Кожен хлопець, з яким він зустрічався, додавав ще одну тонну до тягаря, що гнітив Томові душу, а коли він у розпачі подався шукати розради в Гекльберрі Фінна і той зустрів його реченням із святого письма, Том, остаточно зломлений, поплентав додому й знову зліг, гірко усвідомлюючи, що він єдиний у містечку пропащий грішник, приречений на вічні муки.

Вночі вибухнула страшна гроза - із зливою, сліпучими спалахами блискавиць і моторошним гуркотом грому. Том напнув на голову ковдру і з жахом чекав своєї загибелі, бо не мав ані тіні сумніву, що всю ту веремію зчинено задля нього. Він щиро вірив, що своїми гріхами вичерпав довготерпіння сил небесних, довів його до краю і тепер настала година розплати. Якби хтось надумав стріляти з гармати по малій комасі, Том, може, й здивувався б з такого марнотратства, а в тому, що для знищення такої комахи, як він, влаштовано безмірно дорогу грозу, він нічого незвичайного не вбачав.

Поступово гроза стала втихати й нарешті вщухла, так і не зробивши свого діла. Першим Томовим пориванням було подякувати богові й стати на праведну путь. Та потім він вирішив почекати: а може, грози більше не буде.

Наступного дня знову довелося кликати лікаря: хвороба повернулася. Том пролежав крижем ще три тижні, які здалися йому цілою вічністю. А коли нарешті вийшов з дому, то навіть не радів, що лишився живий, бо пам'ятав, який він тепер самотній: ні друзів, ні товаришів, усі від нього відцуралися. Він похмуро брів вулицею, коли побачив Джіма Холліса - той на чолі гурту хлопчаків судив кота за вбивство пташки, яка лежала тут-таки. Далі на задвірках Том натрапив на Джо Гарпера та Гека Фінна, що наминали крадену диню.
Бідолашні хлопці! До них, як і до Тома, повернулася колишня хвороба.

Розділ XXIII

Нарешті сонна атмосфера містечка сколихнулась, і то досить бурхливо: в суді почали слухати справу про вбивство. Тепер усі тільки про те й говорили. Томові просто ніде було сховатися від тих балачок. Від кожної згадки про вбивство в нього аж серце тіпалось, бо нечисте сумління і страх нашіптували йому, що все це говориться при ньому зумисне, щоб «промацати» його. І хоч він розумів, що немає ніяких підстав запідозрити, ніби він знає щось про вбивство, проте не міг лишатися спокійним, чуючи ті розмови. Його весь час проймав холодний дрож. І кінець кінцем він завів Гека у відлюдний закуток, щоб поговорити з ним по щирості. То була бодай невелика полегкість: на якусь часинку відпустити язика з припони й поділитися своїм душевним тягарем з іншим страдником. До того ж він хотів перевірити, чи не прохопився десь Гек про їхню таємницю.
- Слухай, Геку, ти нікому не казав... про оте?
- Про що?
- Ну, ти ж знаєш.
- А-а... Та звісно, що ні.
- Ані словечка?
- Ані одного словечка, побий мене сила божа. А чого ти питаєш?
- Ну, я боявся...
- Слухай, Томе Сойєре, якщо це випливе,.нам і двох днів не прожити. Ти ж сам знаєш.
Томові трохи відлягло він серця. З хвилину помовчавши, він запитав:
- Геку, а тебе ніхто не примусить сказати?
- Примусить? Мене? Хіба що я захочу., щоб той кля тий метис мене втопив, не інакше.
- Ну, то все гаразд. Я теж так думаю: поки мовчимо, нам нема чого боятися. Тільки знаєш, давай ще раз поклянемося. Щоб було певніше.
- Гаразд.
І вони поклялися ще раз, похмуро й урочисто.
- А що кажуть люди, Геке? Я багато всякого наслухався.
- Що кажуть? Та все те саме: Маф Поттер, Маф Пот-тер,- тільки й чуєш кругом. Мене аж у піт вкидає від цих балачок, так і хочеться забігти світ за очі.
- Я також тільки це й чую. Мабуть-таки, йому кінець. А тобі його іноді не жаль?
- Чого ж не жаль, ще й як жаль. Чоловік він, звісно, непутящий, але щоб скривдив когось - то ніколи. Наловить ото риби, вторгує грошей на пляшку - і тиняється повсюди. Але ж і всі люди так, побий мене бог, чи майже всі - і проповідники, і хто ти хочеш. А душа в нього добра. Колись він дав мені піврибини, хоча йому й самому мало було. Та й заступався за мене не раз, допомагав, коли було скрутно.
- А мені, Геку, він лагодив зміїв і гачки до вудок прив'язував. Добре б нам визволити його з в'язниці.
- Е ні, Томе, нам його не визволити. Та й яка йому з того користь? Його ж однаково впіймають.
- Еге ж, упіймають. Але я просто чути не можу, як усі його паскудять, мов ті чорти,- а він же не винен... у тому.
- Та й я, Томе, не можу. Боже ти мій, таке вже на нього клепають: наче він найперший лиходій в окрузі і дивно, що його досі не повісили.
- Атож, скрізь таке кажуть. А ще я чув: мовляв, якби його й відпустили, то над ним учинять суд Лінча.
- А таки вчинять, ще й як.

Хлопці розмовляли ще довго, та це не дало їм розради. А коли смеркло, вони рушили до невеличкої в'язниці, що стояла за містом, і почали тинятися поблизу з невиразною надією на якийсь щасливий випадок, що враз усе залагодить. Але нічого такого не сталося: як видно, ні ангелам, ні феям не було діла до нещасного в'язня.

Зрештою хлопці зробили те, що робили вже на раз: підійшли до віконця й передали Поттерові трохи тютюну й сірників. Віконце було невисоко, а сторожа при в'язниці не тримали.
Їм щоразу було соромно, коли Поттер починав дякувати за ті дарунки, а сьогодні сором обпік їх дужче, ніж будь-коли перед тим. Слухаючи Поттера, вони почували себе ницими боягузами й зрадниками.
- Ви такі добрі до мене, хлопці,- сказав Поттер,- добріші за всіх у містечку. І я цього не забуду, ні. Я оце тепер часто собі кажу: скільком хлопцям я, бувало, лагодив зміїв і всяку всячину, і показував, де добре ловиться риба, і допомагав чим тільки міг, а тепер, коли старий Маф у біді, всі вони про нього забули, а от Том не забув, і Гек не забув - ці не забули, то й я про них не забуду... Еге ж, хлопці, страшну річ я скоїв - п'яний був і себе не тямив, оце тільки тому,- а тепер мене, певно, повісять, та й по заслузі. І по заслузі, а мабуть, і на краще воно, цебто я так сподіваюсь. Але не варто про це говорити. Не хочу смутити вас, ви ж до мене такі добрі... Оце лише що я вам хочу сказати: ніколи не пийте, хлопці, того клятого зілля, то й не попадете в таку оселю. Ану станьте трохи далі туди... отак... Як приємно бачити дружні обличчя, коли ти вскочив у таку страшну халепу. Ніхто ж сюди не приходить, крім вас. Добрі, приязні личка... Станьте один одному на плечі й дайте мені доторкнутися до вас... Отак... І потиснути руки... ваші пролізуть крізь грати, а моя ні - завелика. Маленькі, слабкі рученята, а скільки вони зробили для Мафа Поттера, та й ще більше зробили б, якби могли...

Том прийшов додому дуже пригнічений, і снилися йому тієї ночі всякі страхіття. Другого дня й через день він весь час крутився поблизу будинку суду, і його дуже тягло зайти всередину, так що він на превелику силу стримував себе. Те саме діялось і з Геком. Хлопці старанно уникали один одного. Час від часу і той, і той ішли геть, але одна й та сама темна сила невдовзі приводила їх назад. Коли хтрсь виходив із судової зали, Том одразу наставляв вуха, але щоразу чув невтішні новини: тенета все міцніше обплутували бідолаху Поттера. Наприкінці другого дня всі в містечку гомоніли про те, що свідчення індіанця Джо лишаються не спростовані і немає вже анінайменшого сумніву, що присяжні визнають Поттера винним.

Того вечора Том повернувся додому пізно й заліз до спальні крізь вікно. Він був страшенно збуджений і кілька годин не міг заснути. А другого дня зранку біля будинку суду зібралося все містечко: то мав бути вирішальний день. Залу заповнила публіка - і чоловіки, і жінки. Всі довго чекали, аж поки з'явилися присяжні й зайняли свої місця; скоро по тому привели закутого в кайдани Поттера, блідого, змарнілого, із страхом та безнадією в очах, і посадили на видноті, де на нього могли роздивлятися всі цікаві; на такому ж видному місці сидів індіанець Джо, як завжди незворушний. Потім довелося чекати ще, аж урешті з'явився суддя, і шериф оголосив про початок судового засідання. Як звичайно, зашепотілись правники, а тоді почали гортати якісь папери. Усі ті приготування й затримки створювали в залі урочисту, сповнену напруженого чекання атмосферу.

Викликали свідка, який розповів, що в ніч проти того дня, коли було виявлено вбивство, він бачив, як Маф Поттер умивався в струмку, а коли помітив його, тихенько втік. Поставивши йому ще кілька запитань, прокурор сказав:
- Передаю свідка обороні.

Підсудний на мить звів очі, але одразу опустив їх, коли його оборонець промовив:
- Я не маю запитань до свідка.

Другий свідок підтвердив, що ніж, якого йому показали, було знайдено біля тіла вбитого. Прокурор сказав:
- Передаю свідка обороні.
- Я не маю запитань до свідка,- мовив оборонець Поттера.

Третій свідок сказав під присягою, що не раз бачив того ножа у Поттера.
- Передаю свідка обороні.

Оборонець Поттера відмовився допитувати й цього свідка. На обличчях публіки відбилася досада. Що він собі думає, цей адвокат? Невже навіть не спробує врятувати життя підсудному?

Кілька свідків розповіли, як підозріло поводився Пот-тер, коли його привели на місце злочину. їх також відпустили без перехресного допиту.

Мало-помалу все, що діялося на кладовищі того пам'ятного ранку, аж до найменших подробиць, постало перед судом у свідченнях надійних, гідних всілякої довіри свідків,- але жодного з них адвокат Поттера не визнав за потрібне піддати перехресному допиту. Публіка збуджено гомоніла, висловлюючи подив і невдоволення, і суддя мусив закликати її до порядку.

Прокурор сказав:
- На підставі даних під присягою свідчень поважних громадян," чия правдивість не викликає найменшого сумніву, ми дійшли висновку, що цей жахливий злочин вчинив не. хто інший, як оцей нещасний, який сидить на лаві підсудних. Ми вважаємо звинувачення доведеним.

З уст бідолахи Поттера вихопився тяжкий стогін, він затулив обличчя руками й безтямно захитав головою, а в залі запала гнітюча тиша. Навіть деякі чоловіки були зворушені, а чимало жінок плакали не криючись. Тоді підвівся оборонець і сказав:
- Ваша честь, на початку цього судового процесу ми мали намір довести, що наш підзахисний вчинив це страшне діяння в неосудному стані, в нападі білої гарячки, спричиненої сп'янінням. Та тепер ми змінили свій намір і не станемо висувати цього доказу.- І він звернувся до судового службовця: - Викличте Томаса Сойєра!

На всіх обличчях, навіть і на Поттеровому, з'явився приголомшений вираз. Усі очі з цікавістю прикипіли до Тома, що підвівся й пішов до суддівського столу. Вигляд він мав наполоханий, бо не тямив себе зі страху. З нього взяли присягу.
- Томе Сойєре, де ви були сімнадцятого червня близько півночі?

Том поглянув на кам'яне обличчя індіанця Джо, і язик його застряг у роті. Публіка затамувала віддих, але хлопець не міг видушити з себе ані слова. Та все ж за якусь хвилину він опанував себе настільки, що спромігся обізватись і його навіть дехто почув.
- На кладовищі.
- Трохи голосніше, будь ласка. Не бійтеся. То ви були...
- На кладовищі.
На обличчі індіанця Джо майнула зневажлива посмішка.
- Чи були ви десь поблизу могили Вільямса?
- Так, сер.
- Говоріть трохи голосніше. Чи близько до неї ви були?
- Майже так, як оце до вас.
- Ви там сховалися чи ні?
- Сховався. 
- Де?
- За осокорами, що поруч могили.
Індіанець Джо ледь помітно здригнувся.
- З вами ще хтось був?
- Так, сер. Я прийшов туди з...
- Стривайте, стривайте... Не треба називати ім'я вашого товариша. Коли надійде час, ми викличем і його... Чи ви мали щось із собою?
Том завагався й видимо зніяковів.
- Говоріть, хлопче, не бійтеся. Будь-яка правда гідна поваги. То що ж ви з собою принесли?
- Та тільки... е-е... здохлого кота.

У залі знялася хвиля веселощів, але суддя стримав їх.
- Ми пред'явимо суду кістяк того кота. А тепер, мій друже, розкажіть нам про все, що там сталося... Розказуйте як можете, нічого не пропускаючи, і не бійтеся.
Том почав розказувати - спочатку невпевнено, затинаючись, але потім захопився, і мова полилася в нього вільно й гладенько. Невдовзі в залі все затихло, й стало чути тільки його голос; усі очі були прикуті до нього, слухачі ловили кожне його слово, розтуливши роти й забувши про час, мов заворожені тією жахливою розповіддю. Стримуване збудження публіки сягнуло своєї межі, коли хлопець сказав:
- ...А коли лікар торохнув Мафа Поттера дошкою по голові і той упав, індіанець Джо підскочив з ножем і...

Хрясь! Наче блискавка, метнувся індіанець до вікна, розштовхав тих, хто хотів його затримати, і зник з очей.

Розділ XXIV

Том знову став славнозвісним героєм - утіхою старих і предметом заздрості малих. Його ім'я навіть увічнили в друкованому слові, бо місцева газета проспівала йому хвалу. Дехто твердив, що він неодмінно стане президентом,- якщо, звісно, його доти не повісять.

Як завжди буває, легковірна й непостійна публіка радо прийняла Мафа Поттера в свої обійми і голубила його так само щедро, як зовсім недавно ганьбила. Але подібна поведінка тільки робить публіці честь, отож не варто судити її надто суворо.

Дні Томові повнилися славою і радістю, зате ночі були жахливі. Всі його сни заполонив собою індіанець Джо, в чиїх очах Том незмінно бачив смертний вирок собі. Увечері, коли наставала темрява, ніяка спокуса не могла виманити хлопця з дому. В такому ж безнастанному страху жив тепер і бідолаха Гек, бо того вечора перед вирішальним судовим засіданням Том розповів усе адвокатові Поттера, і Гек страшенно боявся, щоб не виявилася і його причетність до цієї історії,- дарма що втеча індіанця Джо й звільнила його від муки, якою були б для нього свідчення в суді. Щоправда, адвокат пообіцяв бідолашному хлопцеві мовчати, але що та обіцянка? Відколи докори сумління змусили Тома піти поночі додому до адвоката й вирвали із його замкнутих щонайстрашнішою клятвою уст ту лиховісну таємницю, від Гекової віри в людство майже нічого не лишилося.

День у день, чуючи вдячні слова* Мафа Поттера, Том радів, що розказав правду: але ніч у ніч шкодував, що не відкусив собі язика. Часом він боявся, що індіанця Джо ніколи не зловлять, а часом потерпав, щоб його таки не зловили. Хлопець знав, що не матиме ані хвилини спокою, доки той метис не помре і він на власні очі не побачить його трупа.

За злочинця призначили винагороду, обнишпорили цілу округу, але індіанця Джо так і не знайшли. Із Сент-Луїса прибув вельми тямущий поліційний інспектор, про якого розповідали справжні чудеса. Він поникав довкола, похитав головою, прибрав глибокодумного вигляду і, як це звичайно роблять люди його фаху, досяг запаморочливих наслідків. А саме: він «натрапив на слід». Одначе слід не повісиш за вбивство, отож інспектор покрутився та й поїхав собі, а Том і далі жив під такою самою постійною загрозою.

Та спливали дні, і кожен забирав із собою якусь частку того тягаря гнітючої тривоги.

Розділ XXV

У житті кожного нормального розвиненого хлопця настає пора, коли його пориває невтримне бажання знайти закопаний у землю, скарб. Таке бажання раптом охопило й Тома. Він подався шукати Джо Гарпера, але не знайшов. Поткнувся до Вена Роджерса - той пішов ловити рибу. Та ось назустріч йому трапився Гек Фіни - Кривава Рука. Для такого діла Гек підходив чудово. Том відвів товариша в тихий закуток і там звірив йому свій задум. Гек охоче погодився на те. Він завжди виявляв охоту пристати до діла, що обіцяло розвагу й не вимагало коштів, бо хоч часу він мав і задосить, але не того, про який кажуть: час - це гроші.
- А де будемо копати? - спитав Гек.
- О, та де завгодно!
- Хіба скарби закопують де попало?
- Ну певно, що ні, Геку. їх треба шукати в особливих місцях: часом десь на острові, часом у трухлявій скрині під сухим деревом, там, де опівночі падає тінь гілляки, але здебільшого - під підлогою старих будинків, у яких тиняються привиди.
- Хто ж їх там закопує?
- Як хто? Розбійники, хто ж іще. А ти думав - директори недільних шкіл?
- Звідки мені знати. Якби я мав скарб, то не закопав би його, а тратив би гроші та й жив собі на втіху.
- І я б так само. А от розбійники роблять інакше. Вони завжди закопують скарби.
- І що - не вертаються по них?
- Ні, вони-то думають, що вернуться, а потім чи то забувають прикмети, чи то помирають. А скарб лежить там хтозна-скільки й береться іржею, і тоді вже хтось знаходить старий пожовклий папір, де записано прикмети, і той папір треба ще тиждень розшифровувати, бо там самі знаки та ще ієрогліфи. Єро... Як воно?
- Ієрогліфи... Це, розумієш, такі ніби малюнки, чи що, які на вигляд нічого й не означають.
- То в тебе є такий папір, Томе?
- Ні.
- Ну, а як же ти знайдеш ті прикмети?
- А мені вони ні до чого. Скарб завжди закопують під старим будинком з привидами, чи на острові, чи під сухим деревом з довгою гіллякою. Ми ж уже пробували шукати на Джексоновому острові, і ще колись спробуємо, а старий будинок є отам за потічком, і сухих дерев там сила-силенна.
- І під кожним скарб?
- Таке скажеш! Звісно, що ні.
- А як же ти знатимеш, під котрим копати?
- Треба пробувати під усіма.
- Б, Томе, так нам доведеться копати ціле літо.
- То й що? Ану ж як ти знайдеш мідний казан із сотнею доларів - чудових, трохи потьмянілих від іржі доларів... або стару трухляву скриню, повну діамантів?..

У Гека спалахнули очі.
- Оце була б штука! Чого ще треба!.. Тільки цур, ти віддаси мені сотню доларів, а тих... діамантів я не хочу.
- Гаразд. Та я б на твоєму місці діамантами не розкидався. Бо деякі коштують і по двадцять доларів, а таких щоб менш як долар, то й нема.
- Не може бути! Справді?
- Авжеж. Це тобі хто хочеш скаже. Ти хіба ніколи не бачив діамантів, Геку?
- Та начебто не пригадую.
- Ой, у королів же їх цілі купи!
- Я ж і короля жодного не бачив.
- Та де тобі. .А якби ти поїхав до Європи, то їх там тьма-тьменна - так скрізь і шастають.
- А чого вони шастають?
- Шастають? Та ти що! Ні.
- Ти ж сам сказав, що шастають.
- Дурниці. Я тільки хотів сказати, що їх там багато, а шастати... з якого б дива їм шастати? Просто їх там на кожному кроці побачиш, куди не поткнешся. Хоч би й отого горбатого Річарда І0.
- Річарда? А прізвище його як?
- Він не має прізвища. У королів прізвищ не буває.
- Як?
- А отак. -.
- Ну коли їм самим таке до вподоби, то нехай собі. Та я не хотів би бути королем і мати лиш ім'я без прізвища, наче якийсь негр... Але слухай, де ж ми почнемо
- Та не знаю. Може, спробуймо під отим сухим деревом, що на пагорбі за потічком?
- Згода.

Вони роздобули стару мотику та лопату и рушили за три милі до того дерева. Дісталися туди спітнілі та захекані й простяглися неподалік, у затінку великого береста, щоб передихнути й покурити.
- Здорово,- мовив Том.
- Еге ж. 
- А скажи, Геку: якщо ми знайдемо скарб, що ти зробиш зі своєю половиною?
- Ну, я щодня купуватиму собі солодкий пиріжок і склянку шипучки» а ще ходитиму в кожен цирк, який приїде. Будь певен, житиму ого як!
- А відкласти нічого не збираєшся?
- Відкласти? Навіщо?
- Ну, щоб і потім було на що жити.
- Е ні, це мені ні до чого. Якщо я скоро все не проживу, то, гляди, повернеться батечко та й прибере до рук мої грошики, а він, скажу я тобі, процвиндрить їх ураз. А ти що робитимеш зі своїми, Томе?
- Куплю новий барабан і меч, щоб був як справжній, червону краватку, цуценя-бульдога, а тоді оженюся.
- Оженишся?
- Еге.
- Томе, та ти... чи ти здурів?
- Зачекай, побачиш.
- Та це ж найдурніше, що тільки можна придумати! Ти б подивився на моїх батечка й матінку. Як вони билися! Тільки те й робили, що билися. Я ж добре пам'ятаю.
- Це не страшно. Я оженюся на такій, що не буде битись.
- Томе, всі вони однакові. Всі охочі рукам волю давати. Схаменися, поки не пізно. Я ж тобі добра зичу. А як те дівчисько звати?
- Вона не дівчисько, а дівчинка.
- Як на мене, то це один біс. Хто каже дівчисько, хто дівчинка. Що так, що так - яка різниця? То як же її звати, Томе?
- Я тобі скажу іншим разом, не тепер.
- Не хочеш - як хочеш. Тільки якщо ти оженишся, я ж зостануся сам-один.
- Не зостанешся. Ти прийдеш і житимеш у мене. Ну, а тепер уставай і ходімо копати.

Півгодини вони працювали так, що аж упріли. Але ні до чого не докопалися. Вони не розгиналися ще півгодини. Так само - нічогісінько.
- їх завжди так глибоко закопують? - спитав Гек.
- Часом так... але не завжди. Здебільшого ні. Мабуть, ми не там копаємо.

Вони перейшли на інше місце й знову взялися до роботи. Копали вже не так завзято, але діло посувалося. Деякий час працювали мовчки. Нарешті Гек сперся на лопату, втер рукавом піт, що капав з чола, й запитав: 
- А де ти думаєш копати, коли знайдемо цей скарб?
- Як на мене, то можна спробувати отам на Кардіф-ській горі, під старим деревом за будинком удови Дуглас.
- Еге ж, там місце годяще... Томе, а вдова не відбере в нас скарбу? То ж її земля.
- Ха, відбере! Нехай тільки спробує! Хто знайшов скарб, тому він і належить. А чия там земля - то байдуже.

Це заспокоїло Гека. Вони взялися копати далі. Та трохи згодом Гек обізвався знову:
- Хай йому чорт, мабуть, ми знов не там копаємо. Як
ти думаєш?
- Просто дивийа якась, Геку. Нічого не розумію. Правда, буває, що відьми заважають. От чи не в тому вся притичина.
- Таке скажеш! Хіба відьми мають силу вдень?
- Та й то правда. Я про це не подумав... Ой, знаю, знаю, в чому річ! Які ж ми з тобою бісові дурні! Треба ж спершу побачити, куди падає тінь від гілляки опівночі, і вже на тому місці копати!
- Ет, хай йому чорг! Виходить, уся наша праця - собаці під хвіст. А тепер гори воно все вогнем, знов теліпатися сюди вночі. Це ж он який світ. А ти зможеш ушитися з дому?
- Аякже. Нам доконче треба викопати скарб сьогодні, бо як хтось побачить ці ями, то враз догадається, в чому річ, і перехопить наші грошики.
- Гаразд, я прийду до тебе під вікно й понявчу.
- Еге ж. А інструмент сховаємо в отих кущах...

Близько півночі хлопці знову прийшли туди й сіли в затінку чекати. Місце було безлюдне, година пізня і, за давніми віруваннями, недобра. Серед тремтливого листя шепотілися духи, по темних закутках ховалися привиди, десь далеко гавкав собака, а у відповідь йому лунало замогильне пугукання сови. Від усього того лиховісного оточення хлопці принишкли і майже не розмовляли. Зрештою вони вирішили, що північ уже настала, знайшли місце, куди падала тінь від гілляки, й почали копати. В них дедалі дужче розгоралися надія, зацікавленість, а з ними й завзяття. Яма все глибшала та глибшала, одначе щоразу, як серця їхні тьохкали за кожним ударом лопати об щось тверде, їх чекало нове розчарування: то був усього лише камінь або ж корінь дерева. Нарешті Том сказав:
- Дурне діло, Геку, ми знов помилилися.
- Та не могли ми помилитися. Тінь падала якраз сюди.
- Я знаю, але тут інша причина.
- Яка?
- Ми ж то не знали напевне, котра година, тільки наздогад почали. А було, мабуть, ще зарано чи, навпаки, вже запізно.
Гек упустив лопату.
- Отож-бо воно й є,- мовив він.- У цьому вся біда. Видно, доведеться нам відступитись. Ми ж ніяк не вгадаємо часу тут серед ночі, з усіма цими відьмами та всякою іншою нечистю довкола. Я щораз чую щось таке в себе за спиною, а обернутись боюся, бо, може, й попереду щось тільки того чекає. Ото як прийшли сюди, в мене весь час жижки дрижать.
- Та й я тремчу не менше, Геку. Бо коли закопують під деревом скарб, то майже завжди в яму кладуть мерця, щоб сторожив його.
- О боже, страх який!
- Еге ж, так і роблять. Я не раз про це чув.
- Слухай, Томе, не до душі мені порпатися в такому місці, де є мерці. Від них добра не жди.
- Я й сам не хотів би з ними заводитись. Ану ж як оцей, що тут, раптом вистромить череп та щось скаже!
- Ой Томе, не треба! Просто жах!
- Ще й який жах, Геку! Мене аж дрож проймає.
- Слухай, Томе, давай покинемо це місце й спробуємо в якомусь іншому.
- Гаразд, мабуть, так буде краще.
- А де?
- В отому старому будинку з привидами!
- Та ну його к бісу, не люблю я тих старих будинків, Томе. Це ще гірше, ніж мерці. Мрець, той, може, щось тобі скаже, зате не буде тягтися за тобою в савані, зазирати тобі через плече та ще й скреготати зубами, як оті бісові привиди. Ні, Томе, я такого не витримаю, і ніхто не витримає.
- Твоя правда, Геку, але ж привиди ходять лише вночі. А вдень вони не заважатимуть нам копати.
- Воно-то так. Тільки ти ж добре знаєш, що люди обминають той будинок і вдень.
- Люди взагалі не люблять ходити там, де когось убито, а коло того будинку ніхто нічого лихого не помічав. Ось хіба що вночі - та й то не привиди, а якісь блакитні вогники часом миготять у вікнах.
- Е, Томе, де миготять блакитні вогники, там і привиди недалеко, будь певен. Це ясно, як божий день. Хто ж їх світить, як не привиди! 
- Твоя правда. Але ж привиди вдень не з'являються, . то чого ж їх боятися?
- Ну добре, хай так. Коли хочеш, спробуймо копати в старому будинку. І все ж, як на мене, ми самі ліземо чортові в зуби.

На той час вони вже спускалися з пагорба. Внизу, посеред залитої місячним світлом долини, самітно стояв той самий «будинок з привидами», давно вже без огорожі, до самого ґанку зарослий бур'янами, з напівзруйнованим комином, повибиваними шибками та проваленим з одного боку дахом. Хлопці постояли, подивилися, чи не блимне в темному вікні блакитний вогник, а тоді, перемовляючись майже пошепки, як і годилося о такій порі і в такому місці, повернули далеко праворуч, щоб обминути той будинок стороною, і подалися додому через ліс з другого боку Кар-діфської гори.

Розділ XXVI

Другого дня близько полудня друзі знов прийшли до сухого дерева за «потічком» - забрати свій інструмент. Томові не терпілося йти копати в старому будинку. Геко-ві - не так щоб дуже, і раптом він сказав:
- Слухай, Томе, а ти знаєш, який сьогодні день? Том швидко перебрав у пам'яті дні тижня й звів на Гека
злякані очі.
- Ах ти ж чорт! А я й не подумав, Геку.
- Та й я не подумавша оце раптом стукнуло в голову, що сьогодні п'ятниця.
- Хай йому лихо, Геку, тут треба добре стерегтися. Якби ми почали це діло в п'ятницю, то могли -б уклепатися хіба в таку халепу!
- Могли б! Напевне вклепалися б. Може* й є, як то кажуть, щасливі дні, але ніяк не п'ятниця.
- Та це кожен дурень знає. Не ти перший додумався.
- А хіба я казав, що я? Та п'ятниця - це ще й не все, Мені вночі наснився препаскудний сон - пацюки.
- Ой! То напевне на біду. А вони билися між собою?
- Ні.
- Тоді ще не так страшно, Геку. Коли вони не б'ються, це означає - станеться щось лихе, але не конче з тобою Нам треба тільки добре пильнувати й ні в що не лізти. Сьогодні копати не будемо, краще пограємося. Ти знаєш про Робіна Гуда, Геку?
- Ні. А хто він такий, той Робін Гуд?
- О, це один із найславетніших людей в усій Англії... і найкращих. Він був розбійник.
- Ти диви, оце б і мені таким стати! А кого він грабував?
- Тільки шерифів, та єпископів, та багатіїв усяких, та ще королів... А бідних ніколи не чіпав. Бідних він любив і завжди чесно ділився з ними здобиччю.
- Оце був, певне, чоловік!
- Та ще й який, Геку! Благородний, як ніхто в світі. Тепер таких людей і немає, можеш мені повірити. Він міг однією рукою побити кого завгодно й за півтори милі поцілити із свого тисового лука в десятицентовик.
- А який це тисовий лук?
- Ну, не знаю. Мабуть, якийсь особливий. А коли він поціляв того десятицентовика не в середину, а скраю, то сідав і плакав... і лаявся. От ми й будемо гратися в Робіна Гуда - це хіба ж така гра! Я тебе навчу.
- Гаразд.

Отож решту дня вони гралися в Робіна Гуда, час від часу кидаючи ласі погляди в долину, на старий напівзруйно-ваний будинок, і перемовляючись про те, що їх там чекає завтра. А коли сонце почало спускатися до обрію і на землю від дерев лягли довгі тіні, подалися додому й невдовзі зникли в лісі на Кардіфській горі.

В суботу, скоро після полудня, вони знов були коло того сухого дерева. Посиділи в затінку, пахкаючи люльками й балакаючи про всяку всячину, потім трохи покопалися в останній своїй ямі, хоча й не покладали на неї великих надій,- просто Том сказав, що не раз люди не докопувалися до скарбу на якісь кілька дюймів, а потім приходив хтось інший і, тільки колупнувши лопатою, загрібав собі все золото. Та хоч цього разу хлопцям таки не пощастило, вони взяли на плечі свій інструмент і пішли, свідомі того, що не злегковажили й зробили все, як вимагає звичай.

Коли вони підійшли до старого будинку, довколишня мертвотна тиша під палючим сонцем здалася їм такою лиховісною і моторошною, а саме те місце таким занедбаним і похмурим, що вони якусь хвилину навіть не зважувалися ввійти. Потім тихенько підступили до дверей і зазирнули всередину. Вони побачили зарослу бур'яном долівку, стіни, з яких давно обсипався тиньк, старезний камін, зяючі отвори вікон, розвалені сходи нагору, і скрізь - за-пилюжені, обвислі клапті павутиння. Зрештою хлопці все-таки зайшли - обережно, із завмиранням серця, перемовляючись пошепки, ловлячи чутким вухом найменший звук, напружені й готові в першу-ліпшу мить дременути геть.

Помалу вони трохи освоїлися, страх їхній улігся, і обидва стали з настороженою цікавістю роздивлятися довкола, пишаючись своєю сміливістю і водночас дивуючись самі з себе. Потім їм захотілося заглянути й нагору. Це означало відрізати собі дорогу до відступу, але хлопці підохочували один одного, і, певна річ, скінчилося тим, чим і мало скінчитися: вони покинули своє знаряддя в кутку й полізли нагору. Там скрізь панувала така сама руїна. В одному із закутків вони натрапили на комірчину, що начебто обіцяла якісь таємниці, але надія їхня не справдилася - нічого в тій комірчині не було. Тепер хлопці зовсім оговтались і вже хотіли спуститись униз та взятися до роботи, як раптом...
- Цсс! - мовив Том.
- Що там таке? - прощелотів Гек, бліднучи з переляку.
- Цсс!.. Слухай... Чуєш?
- Еге!.. Ах ти ж чорт! Тікаймо!
- Тихо ти! Ані руш! Вони йдуть сюди, вже біля дверей.

Хлопці розпласталися на підлозі, припали очима до вічок у мостинах, де колись були сучки, і, ледь живі від страху, почали чекати.
- Спинилися... Ні, йдуть... Он вони. Ні слова більше, Геку. Ой, пронеси господи!
До будинку зайшло двоє чоловіків. Кожен з хлопців сказав собі подумки: «Отой - глухонімий старий іспанець, що останнім часом два чи три рази з'являвся в містечку, а другий... другого я ніколи не бачив».

Другий був брудний обідранець з дуже неприємним обличчям. Постать іспанця обгортало серапе; з-під сомбреро виднілись волохаті сиві бакенбарди й довгі пасма сивого волосся, а очі ховалися за зеленими окулярами. Коли вони зайшли, другий щось тихо говорив, а потім обидва сіли долі лицем до дверей, і той другий і далі не вмовкав. Тепер він не так остерігався, і стало чути його слова.
- Ні,- сказав він.- Я це діло обміркував, і воно мені не до душі. Надто ризиковане.
- Ризиковане! - буркнув «глухонімий», і хлопці аж роти пороззявляли з подиву.- Боягуз!
Від його голосу хлопцям забило дух, і вони аж затрусилися. То був індіанець Джо!

На хвилину запала мовчанка. Потім Джо сказав:
- А оте останнє діло хіба не ризиковане було?.. Шкода тільки, не вигоріло!
- Там зовсім інше. Далеко вгору по річці, і ніде ні будинку навколо. Ніхто й гадки не матиме, що то ми орудували, тим більше, що діло зірвалося.
- Ну, а хіба не ризиковано з'являтися тут серед білого дня? Ще й як! Кожен, хто нас побачить, миттю щось запідозрить.
- Та я знаю. Але ж поблизу більш не було де сховатися після тієї невдачі. Я б і сам залюбки подався геть із цієї руїни. Ще вчора хотів, тільки ніяк було й носа виткнути, бо ті кляті вилупки цілий день отам на погорбі крутилися.
Почувши його слова, «ті кляті вилупки» знов затрусилися й подякували долі за те, що вчасно згадали про п'ятницю й відклали на день свої пошуки. В душі обидва шкодували, що не відклали їх на рік.

Тим часом ті двоє внизу дістали якийсь харч і взялися до їжі. Після довгої мовчанки індіанець Джо сказав:
- Слухай, чоловіче, вертайся ти поки що в свої краї, вгору по річці. Сиди там і чекай, доки я дам про себе знати. А я спробую все-таки ще поникати по цьому містечку, подивитися, що до чого. І як побачу, що все складається гаразд, ми таки впораємо те ризиковане дільце. А тоді - до Техасу! Разом і дременемо!

На тому й погодилися. Невдовзі обидва почали голосно позіхати, і індіанець Джо сказав:
- Страшенно спати хочеться. Зараз твоя черга сторожити.
Він скулився в бур'яні і скоро захропів. Товариш поторсав його за плече, і він затих. А тоді й сторож почав куняти, голова його хилилася все нижче, і незабаром хропли вже обидва.

Хлопці з полегкістю звели дух. Том прошепотів:
- Ну, оце наша нагода, тікаймо!
- Не можу,- відказав Гек.- Якщо вони прокинуться, я помру на місці.

Том наполягав, Гек не погоджувався. Нарешті Том поволі, тихенько зіп'явся на ноги й сам рушив до сходів. Та за першим же його кроком пожолоблені мостини так гучно зарипіли, що він повалився на підлогу ледь живий від страху. Більше він не став і пробувати. Хлопці лежали й рахували нескінченно довгі хвилини, аж поки їм почало здаватися, що час уже вичерпав себе і сама вічність зістарилась і посивіла,- і тоді вони з радістю помітили, що сонце сідає.

Один з тих двох унизу перестав хропти. То був індіанець Джо. Він сів, оглядівся довкола, хмуро посміхнувся, побачивши, що його товариш спить, похиливши голову на коліна, а тоді штурхонув його ногою і сказав:
- Егей! Отакий ти сторож! Ну, та дарма. Добре, що так обійшлося.
- Що? Невже я заснув?
- Та начебто. Мабуть, час нам уже рушати, приятелю. А що ми зробимо з тією нашою торбиною?
- Не знаю. Може, залишимо тут, як звичайно. Не варто тягати все за собою, поки не гайнемо на південь. Шістсот п'ятдесят срібних доларів - то немалий вантаж.
- Ну добре. Забрати завжди встигнемо.
- Звісно. Але краще прийти вночі, як ми раніше робили.
- Та вже ж. Тільки ось що я тобі скажу. Поки нам випаде добра нагода для нашого діла, всяке може статися, а схованка тут не дуже надійна. Треба переховати торбину, закопати в землю.
- І то правда,- сказав другий, а тоді перейшов кімнату, став навколішки перед каміном і, підваживши одну з кам'яних плит усередині, витяг торбину, яка приємно за дзвеніла. Відлічивши доларів по двадцять - тридцять собі , й індіанцеві Джо, він віддав йому торбину, а той уже стояв на колінах у кутку й копав землю великим складаним ножем.

Хлопці вмить забули про всі свої страхи та знегоди. Мов заворожені, стежили вони за кожним рухом тих двох. Оце-то пощастило! Таке щастя, що годі собі й уявити! Шість сотень доларів - та цих грошей вистачило б зробити багатіями з десяток хлопців! Не вони знайшли скарб, а скарб їх знайшов, то вже й не треба було сушити собі голову, де копати. І друзі раз по раз штовхали один одного ліктем - ті промовисті й добре зрозумілі обом поштовхи означали: «Ну, тепер радий, що ми сюди прийшли?»

Раптом ніж індіанця Джо на щось натрапив.
- Еге! - мовив Джо.
- Що там? - озвався його товариш.
- Якась трухлява дошка, чи що... Та ні, здається, скринька. Ану, берися з цього боку, побачимо, що воно тут сховане... А втім, не треба, я продовбав дірку.
Він засунув руку всередину й одразу витяг її.
- Ти диви, тут гроші!

Обидва стали роздивлятися монети в його жмені. То було золото. Хлопці нагорі дивувалися й раділи не менш за них.
Товариш індіанця Джо сказав:
- Зараз ми це швидко впораємо. Там у кутку біля ка міна я бачив у бур'яні стару іржаву мотику.

Він побіг і приніс мотику й лопату. Індіанець Джо взяв мотику, пильно оглянув її і, похитавши головою, щось пробурчав. А тоді взявся до діла. За хвилину скриньку витяг-ли із землі. Вона була невелика, оббита залізом і колись, як видно, дуже міцна, поки довгі роки не торкнули її тліном. Волоцюги споглядали скарб захоплено, мовчки.
- Та тут же тисячі доларів, приятелю,- озвався нарешті індіанець Джо.
- Я не раз чув, що колись у цих краях орудувала Меррелова ватага.
- І я чув,- мовив індіанець Джо,- і скидається на те, що це її схованка.
- Тепер тобі вже ні до чого морочитися з тим ділом.
Метис спохмурнів, а тоді сказав:
- Е ні, ти не знаєш мене. Чи то пак, не все знаєш про той мій задум. Ідеться не про звичайний грабунок, а про помсту! - Очі його люто спалахнули.- І мені потрібна буде твоя допомога. А коли покінчимо з тим - до Техасу!
Вертайся додому, до своєї Ненсі та дітлахів, і чекай від мене звістки.
- Гаразд, згода. А що будемо робити з цією скринькою? Закопаємо знов?
- Еге ж... (Радісний захват нагорі.) Та ні! Верховним ватагом присягаюся, ні! (Глибокий сум нагорі.) Я мало не забув. На цій мотиці свіжа земля! (Хлопці вмить мало не зомліли з жаху.) Звідки тут узялися мотика й лопата? Чому на них свіжа земля? Хто приніс їх сюди - і де ті люди? Ти нікого не чув, нікого не помітив?.. То, кажеш, знов закопати ці грошики й покинути тут, щоб ті негідники прийшли і побачили пориту землю! Е ні, не вийде... не вийде. Ми заберемо їх і сховаємо в моєму лігві.
- Та звісно ж! Як я раніше про це не подумав! А в котрому - тому, що під першим номером?
- Ні, під другим і під хрестом. Під першим не годиться - кругом люди.
- Таки правда... Скоро зовсім смеркне, можна буде рушати.
Індіанець Джо підвівся й заходив од вікна до вікна, визираючи надвір.
- Хто б міг принести сюди цей інструмент? А як по-твоєму, чи не сховалися вони нагорі?

Хлопцям забило дух. Індіанець Джо взявся рукою за ніж, якусь мить повагався, а тоді ступив до сходів. Хлопці подумали були про комірчину, але не мали сили зрушити з місця. Сходинка за сходинкою рипіли під важкою ходою - все вище й вище. Зрештою розпач і свідомість смертельної небезпеки немов підстебнули хлопців, і ті вже мало не кинулися до комірчини, коли струхлявілі дошки затріщали і індіанець Джо разом з уламками сходів загримів униз. Люто лаючись, він зіп'явся на ноги, а його товариш сказав:
- На біса було лізти? Як там нагорі хтось і є, що з того? Хай собі сидять. А захочуть стрибнути сюди до нас і вскочити в добру халепу - ласкаво просимо. За чверть години споночіє, і хай тоді доганяють нас, коли хочуть. Я не проти. Тільки як на мене, то ті, хто приніс сюди інструмент, подумали, що ми привиди або ще якась нечисть, і так дременули, що й досі спинитися не можуть.

Джо трохи побурчав, але зрештою погодився з товаришем, що, поки видно, треба не гаяти часу й збиратися в дорогу. А невдовзі обидва вислизнули з будинку зі своєю дорогоцінною скринькою і в дедалі густішій сутіні подалися в бік річки.

Том і Гек підвелися з підлоги, ще тремтячи, але з величезною полегкістю, і крізь шпари в рубленій стіні почали дивитися вслід тим двом злодюгам. Доганяти їх? Нема дурних! Хлопці раділи й з того, що сяк-так спустилися вниз, не скрутивши собі в'язів; а тоді рушили додому іншою стежкою, яка вела до містечка через гору. Розмовляли дорогою мало. Обидва були поглинуті тим, що подумки картали себе й свій лихий талан: як це їм надало притягти з собою лопату й мотику! Коли б не це, індіанець Джо й не запідозрив би нічого. Закопав би і срібло, і золото доти, доки справить свою «помсту», а потім прийшов би та й побачив, що його грошики загули. Ну й погоріли ж вони з тим інструментом!

Вони постановили собі не спускати з ока того «іспанця», коли він з'явиться в місті шукати нагоди комусь там пом-ститись, і простежити за ним аж до його «лігва під другим номером», хоч де б воно було. Раптом Тома пронизала страшна думка.
- Помститися? А що, як він має на думці нас, Геку?
- Ой, мовчи! - вигукнув Гек, мало не зомлівши. Вони міркували про це решту дороги і, діставшись до містечка, погодилися на тому, що індіанець мав на думці когось іншого або, в крайньому разі, тільки Тома - бо лише Том свідчив проти нього на суді.

Дуже й дуже малою втіхою було для Тома те, що в небезпеці опинився він один! У товаристві все-таки було б не так страшно, думалось йому.