Клуб самогубців. 3-тя частина

   Сайлес сів поряд неї на стілець і сховав обличчя в долоні, поринувши в глибоку-глибоку задуму. Якщо йому не пощастить дуже швидко спекатися трупа, то напевне його дуже швидко викриють. Сам у чужому місті, без друзів чи спільників, якщо лікарева рекомендація не допоможе, він [211] безперечно пропащий. Він скрушно думав про свої честолюбні плани на майбутнє: тепер він напевне не стане героєм і речником свого рідного міста Бангора, що в штаті Мен; він не буде, як солодко мріяв колись, підніматись від посади до посади, від почесті до почесті; йому доведеться зректись відразу й усіх надій стати президентом Сполучених Штатів, він не лишить по собі статуї, що, виконана в найгіршому з можливих художньому стилі, прикрашала б собою Капітолій у Вашингтоні. Ось тут він сидить, прикутий до мертвого англійця, зігнутого вдвоє в дорожній скрині. Його, його він повинен спекатись - або ж бути стертим зі скрижалів національної слави!

Я не наважуся відтворювати ті вирази, які цей молодик прикладав до доктора Ноела, до вбитого, до мадам Зефірини, до служників у готелі, до князевих служників - одне слово, до всіх, хто був хоч якось пов'язаний із цим жахливим нещастям.

О сьомій вечора він поплентавсь униз обідати; але жовта їдальня страхала його, очі інших столовників неначе підозріливо зупинялись на ньому, а думки його лишались нагорі, коло дорожньої скрині. Коли лакей, що розносив на тарелі сир, підійшов до нього, нерви його вже були такі напружені, що він аж підхопився трохи на стільці й перекинув на скатерку недопиту пінту пива.

Лакей, рознісши сир, запропонував провести його до курильні; і хоч йому не терпілося чимшвидше вернутися до свого грізного скарбу, він не наважився відмовитись. Його заведено вниз, до освітленого газовими ріжками закуреного підвалу, що був тоді - а може й досі лишається - немовби клубною кімнатою готелю "Крейвен".

Двоє вкрай похмурих постояльців грали в більярд, їм прислуговував спітнілий сухотник-маркер, і на якусь мить Сайлесові здалося, що в курильні нема більш нікого. Та вже другий погляд його впав на вельми респектабельного й скромного на вигляд чоловіка, що сидів у найдальшому кутку й курив, дивлячись собі під ноги. Юнакові зразу здалося, що він уже десь бачив його; придивившись, він упізнав того самого чоловіка - хоча й у зовсім іншому одязі, - котрий сидів на тумбі при в'їзді до Бокс-Корту, а потім допомагав занести скриню в будинок і винести її назад. Американець ураз повернувся, вибіг і не зупинявся, поки не замкнувсь у своїй спальні.

Там він цілу ніч просидів без сну коло страшної скрині з мертвяком, віддаючись найжахливішим фантазіям. Слова коридорного, що його скриня буцімто повна золота, навіювали йому все нові й нові страхи, як тільки він важився склепити очі; а те, що в курильні сидів чолов'яга з Бокс-Корту, та ще й перевдягнений, доводило йому, що він знов опинився в центрі якихось темних махінацій.

Продзвонило північ, а трохи згодом Сайлес, спонукуваний гнітючими підозрами, відімкнув двері своєї спальні й визирнув у коридор. Він був тьмяно освітлений єдиним газовим ріжком. Трохи віддалік просто на підлозі спав якийсь чоловік у одязі готельного прислужника. Сайлес навшпиньки підійшов до нього. Чоловік лежав горілиць і трохи боком, прикривши обличчя правою рукою. Раптом, - коли Сайлес нахилився над ним, - чоловік прийняв руку й розплющив очі, і Сайлес іще раз опинився віч-на-віч із тим самим роззявою з Бокс-Корту.

- Добраніч, сер, - промовив чоловік насмішкувато. Але Сайлес був занадто приголомшений, щоб відповісти,

і мовчки повернувся до свого номера.

Над ранок, вимучений своїми страхами, він заснув на стільці, схиливши голову вперед, на скриню. Попри таку невигідну позу й таку жаску подушку, спав він міцно й досить довго і прокинувся пізно вранці від різкого стуку в двері.

Він кинувся відчиняти. За дверима стояв коридорний.

- Це ви той пан, що заходив учора до Бокс-Корта? - спитав він.

Здригнувшись, Сайлес відповів, що це справді він.

- Тоді ось вам записка, - сказав коридорний, подаючи йому запечатаного конверта.

Сайлес розірвав його. Там була записка: "О дванадцятій".

Він з'явився точно в призначений час. Скриню несло перед ним кілька дужих служників. Його самого завели до кімнати, де спиною до дверей сидів перед розтопленим каміном якийсь чоловік. Тупіт багатьох ніг, стук відчиняних і зачиняних дверей, шарудіння скрині по підлозі, коли її ставляли на голі дошки, - все це ніяк не могло привернути його уваги, і Сайлес стояв і чекав, охоплений нестерпним страхом, поки той чоловік зволить помітити його присутність.

Минуло, може, хвилин із п'ять, поки чоловік недбало обернувся - і явив Сайлесові обличчя князя Флорізеля Богемського.

- Так ось як ви, добродію, надуживаєте мою люб'язність! - промовив він вельми суворо. - Ви пристали до високопоставленого товариства, як бачу, з єдиною метою - уникнути кари за свої злочини, і тепер я добре розумію ваше збентеження тоді, коли я звернувся до вас учора.

- Повірте, - вигукнув Сайлес, - я не винен ні в чому, зі мною сталося нещастя!  

І квапливо, збиваючись, але якнайщиріше розповів князеві всю історію своїх злигоднів.

- Я вже бачу, що помилявся, - сказав його високість, дослухавши юнака до кінця. - Ви тільки жертва, і оскільки я не маю за що карати вас, то можете бути певні, що я вам допоможу, як лишень буде в моїй спромозі. А тепер, - додав він, - за діло. Негайно відчиніть вашу скриню, я хочу побачити, що в ній лежить.

Сайлес зблід.

- Я просто-таки боюся глянути на нього! - вигукнув він.

- Ну що ви, - заперечив князь, - хіба ви ще не бачили його? Таку форму сентиментальності треба в собі перемагати. Видовище хворої людини, якій ми ще можемо допомогти, мало б діяти на наші почуття сильніше, ніж видовище мерця, якому не можна ні допомогти, ні зашкодити, якому байдуже і до любові, й до ненависті. Опануйте себе, містере Скадемор, - а потім, бачачи, що Сайлес іще вагається, він додав: - Я б не хотів формулювати свою вимогу інакше.

Молодий американець наче прокинувся зі сну й, тремтячи з відрази, присилував себе розв'язати мотузки і відімкнути замок своєї скрині. Князь стояв коло нього й дивився, заклавши руки за спину, з незворушним виразом. Труп зовсім задубів, і Сайлесові коштувало багато зусиль - і душевних, і фізичних - розігнути його і відкрити обличчя.

Князь Флорізель відсахнувся, аж скрикнувши в болісному подиві.

- О Боже! - вигукнув він. - Вам невтямки, містере Скадемор, який страшний дарунок привезли ви мені. Цей молодик - із мого почту, він брат мого друга й повірника і загинув від рук жорстоких і підступних людей, виконуючи моє доручення. Бідний Ґеральдіне, - провадив він ніби сам до себе, - якими словами розповім я тобі про долю, що спіткала твого брата? Як можу я виправдатись у твоїх очах або в очах Бога за ті самовпевнені плани, що привели його до такого кривавого й неприродного кінця? Ох, Флорізелю, Флорізелю! Коли ти навчишся скромності, що пасує смертному, і вже не будеш засліплений блиском сили, якою тебе наділено? Сила! - вигукнув він.- Хто безсиліший за мене? Ось я дивлюсь на цього молодика, якого сам приніс у жертву, містере Скадемор, і відчуваю, яка це нікчемність - бути князем!

Сайлес розчулився, бачачи його хвилювання. Він почав мимрити якісь слова розради, й сам залився слізьми. Князь, зворушений його видимим співчуттям, підійшов до нього й узяв його за руку. 

- Не розкисайте. Нам обом треба ще багато навчитись, і після цієї зустрічі ми обидва станемо кращі, ніж були.

Сайлес подякував йому безмовно, самим лише відданим поглядом.

- Напишіть для мене адресу доктора Ноела ось на цьому папірці, - провадив князь, підвівши його до столу, - і дозвольте мені дати вам пораду: коли будете знов у Парижі, уникайте товариства цієї небезпечної людини. У вашій пригоді містер Ноел повівся великодушно, це я мушу визнати. Якби він був причетний до смерті молодого Ґеральдіна, то нізащо не переслав би трупа в руки справжнього винуватця.

- Справжнього винуватця? - зчудовано перепитав Сайлес.

- Саме так, - потвердив князь. - Цей лист, що його всемогутнє Провидіння таким дивним чином передало в мої руки, був адресований не кому іншому, як самому злочинцеві, мерзенному голові Клубу самогубців. Остережіться цікавитись і далі цими небезпечними справами, вдовольніться тим, що ви самі так чудесно врятувались, і негайно покиньте цей дім. Я маю нагальні справи, а ще повинен розпорядитися щодо цього злощасного праху, який ще так недавно був відважним і вродливим юнаком.

Сайлес вдячно й смиренно попрощався з князем Флорізелем, одначе затримався в Бокс-Корті, поки побачив, як той у своїй розкішній кареті від'їжджає для зустрічі з полковником Гендерсоном із поліції. Хоч яким республіканцем був молодий новоанглієць, він, дивлячись услід екіпажеві, скинув капелюха майже з почуттям відданості. І того ж вечора сів у потяг, щоб вернутись до Парижа.

На цьому (зауважує мій арабський автор) закінчується "Історія про лікаря й дорожню скриню". Пропускаючи деякі уваги про могутність Провидіння, дуже доречні в оригіналі, але мало відповідні нашому західному смакові, я додам тільки, що містер Скадемор уже почав підніматися сходами політичної слави і, за останніми відомостями, став шерифом у своєму рідному місті.

Історія з візниками
Лейтенант Брекенбері Річ дуже відзначився на одній з локальних воєн у горах Індії. Це він власноручно взяв у полон проводиря повстанців. Його відвагу славили повсюди, і коли він вернувся до Англії, вибитий з колії тяжкою раною від шаблі та затяжною тропічною лихоманкою, світське товариство вже готове було прийняти лейтенанта як невеличку знаменитість. Але його натурі властива була невдавана скромність, тож він, дуже люблячи пригоди, був байдужий до марної слави, до лестощів, а тому перечекав на закордонних курортах та в Алжирі, поки луна його подвигів трохи відгримить і почне забуватись. Нарешті він приїхав до Лондона на самому початку світського сезону, так непримітно, як лишень міг бажати, а що він був сирота й мав тільки далеких родичів, які жили в провінції, то й оселився майже як чужинець у столиці країни, за яку проливав кров.

На другий день після прибуття він самотньо обідав в одному військовому клубі. Потиснув руку кільком давнім товаришам, які тепло поздоровили його; та що кожен з них уже був кудись запрошений на вечір, то врешті лейтенант зостався полишений на самого себе. Він був у вечірньому вбранні, бо мав намір піти до театру. Але величезне місто було нове для нього: він просто з провінційної школи потрапив до військового коледжу, а звідти прямо до Індії. Отож тепер він сподівався знайти чимало розваг, вивчаючи цей світ Помахуючи ціпочком, він рушив пішки в західному напрямку. Вечір був тихий. Уже стемніло, то починався, то вщухав дощик. Потік облич у світлі газових ліхтарів хвилював лейтенантову уяву. Йому здавалось, наче в цій збудливій атмосфері міста, серед таїни чотирьох мільйонів особистих життів можна йти й іти без кінця. Він позирав на будинки й думав, як цікаво знати, що відбувається за цими вікнами, осяяними теплим світлом, розглядав обличчя за обличчям і бачив, що кожне зосереджене на якихось не знаних йому інтересах, злочинних чи шляхетних.

"А ще говорять про війну! - подумав він. - Ось справжнє велике бойовище людства!"

Далі йому спало на думку, як це так, що він має ходити ще стільки часу на цій перелюдненій сцені й навіть не спробувати зазнати хоч би дрібочки пригод.

"Усе в свій час, - міркував він. - Я тут іще чужинець, може, й вигляд у мене чужинський. Але невдовзі мене затягне в цей вир".

Було вже досить пізно, коли раптом із темного неба линув рясний дощ. Брекенбері зупинився під деревом і, стоячи там, побачив візника, який махав йому рукою, показуючи, що він без пасажира. Це було йому так до речі, що він умить підняв свого ціпочка, даючи знак, і незабаром уже вмощувався в цій лондонській гондолі.

- Куди вам, сер? - спитав візник.

- Куди хочете, - відповів Брекенбері.

І зразу екіпаж несподівано швидко покотився під дощем уперед крізь лабіринт із вілл. Вони були такі схожі одна на одну, кожна з садочком перед нею, і так мало було відмінностей у освітлених газом вулицях, що Брекенбері дуже скоро втратив орієнтацію й не знав, куди їде. Йому вже блимало в голові, що візник потішається з нього, обвозячи його знов і знов круг невеликого кварталу, але в самій швидкості було щось таке діловите, що воно переконувало його в протилежному. Візник мав якусь певну мету, вік поспішав туди, і Брекенбері скоро почав дивуватися тій упевненості, з якою він знаходить шлях крізь такий лабіринт, і трохи непокоїтись із того, що він так поспішає. Лейтенант чував різні історії про чужинців, що пропадали в Лондоні. Може, цей візник належить до якоїсь злочинної кровожерної банди, а його самого затягнено в смертельні тенета?

Ця думка ще як слід не сформувалась, коли екіпаж різко звернув за ріг і зупинився перед брамою однієї вілли на довгій і широкій вулиці. Сама вілла була яскраво освітлена. Від брами щойно від'їхав ще один візник, і Брекенбері побачив, що коло парадних дверей кілька слуг у лівреях зустрічають якогось добродія. Його здивувало, що візник зупинився якраз навпроти будинку, де відбувалось якесь прийняття, але він і не подумав, що це не випадковість, і спокійно сидів, курив сигару, аж поки почув, що над його головою відчинилися дверцятка.

- Приїхали, сер! - сказав візник.

- Приїхали? - перепитав Брекенбері. - Куди?

- Та ви ж самі сказали, щоб я віз вас куди хочу, - відповів візник. - Ось я й привіз.

Брекенбері звернув увагу на те, що голос у нього напрочуд культурний і чемний, як на людину такого простацького фаху. Він пригадав, як швидко його везено, і аж тепер йому впало в очі, що екіпаж надто розкішний для найманого візницького.

- Поясніть, будь ласка, - сказав він. - Ви що, хочете висадити мене під дощ? Мабуть, тут вирішую все-таки я, голубе.

- Вирішуєте, безперечно, ви, - відповів візник, - та коли я розповім вам усе, то, здається мені, я знаю, як вирішить пан вашого крою. На цій віллі має бути якась панська вечірка. Не знаю, в чім річ, може, господар чужий у Лондоні й не має тут своїх приятелів та знайомих, чи просто він великий химерник. Та хай там як, а мене найнято для того, щоб я ловив і завозив сюди одиноких панів у вечірньому вбранні, скільки пощастить, і то, бажано, офіцерів. Вам треба просто ввійти і сказати, що вас запросив містер Морріс.

- Містер Морріс - це ви? - спитав лейтенант. 

- Ні, ні! - відказав візник. - Містер Морріс - це тутешній хазяїн.

- Досить незвичайний спосіб збирати гостей, - сказав Брекенбері, - та ексцентрична людина цілком спроможна віддаватися своїм примхам без наміру когось образити. А що, як я відмовлюся прийняти запрошення містера Морріса? - спитав він. - Що тоді?

- Мені наказано відвезти вас на те місце, де ви сіли до мене, - відповів візник, - і їхати далі шукати інших аж до півночі. Ті, хто не має смаку до таких пригод, сказав містер Морріс, не годяться йому за гостей.

Ці слова зразу переконали лейтенанта.

"Кінець кінцем, - подумав він, виходячи з екіпажа, - мені не довелося довго чекати своєї пригоди".

Ледве встиг він поставити ноги на хідник і сягнути до кишені по гроші, як екіпаж розвернувся й помчав назад, як і перше, скільки духу. Брекенбері почав гукати його, але візник наче й не чув, а гнав собі далі. Проте лейтенантів голос почули в домі, двері знов розчахнулись, із них ринула в садок повінь світла, і до лейтенанта вибіг служник із розкритою парасолькою.

- Візникові заплачено, - дуже чемним тоном запевнив слуга й повів Брекенбері доріжкою й по сходинах ґанку. У вестибюлі ще кілька служників узяли в нього капелюха, ціпочок і пальто, дали йому жетончик із номером і ввічливо послали його нагору по сходах, прикрашених тропічними рослинами, до дверей помешкання на другому поверсі. Там поважний доморядник спитав у нього ім'я, оголосив: "Лейтенант Брекенбері Річ!" - і ввів його до вітальні.

Назустріч виступив стрункий молодик із напрочуд вродливим обличчям і привітав його з міною водночас ґречною і ласкавою. Покій, сповнений, як і сходи, пахощами рідкісних прекрасних квітів, освітлювали сотні свічок із найчистішого воску. Стіл з одного краю кімнати був заставлений спокусливими наїдками. Кілька лакеїв розносили фрукти та келихи з шампанським. У залі зібралось душ шістнадцять, усе чоловіки, більшість у розквіті віку і всі без винятку блискучої й витонченої зовнішності. Вони розділились на дві групи: одна круг столу з рулеткою, а друга обступила стіл, за яким один з їхнього товариства банкував у бакара.

"Я бачу, що попав до приватного грального дому, а візник був бутафорський!"

Він уловив поглядом усі дрібнички, а мозок його склав цю думку, ще поки господар тримав його за руку. І після цього миттєвого огляду лейтенант звернув очі на нього. За другим поглядом містер Морріс здивував його ще дужче, ніж за першим. Невимушена елегантність його манер, гідність, люб'язність і мужність, що світилися з його обличчя, зовсім не в'язалися з поквапним лейтенантовим висновком щодо грального кишла; і сам тон розмови наче вирізняв його як людину високого становища і заслуг. Брекенбері відчув, що в ньому зароджується інстинктивна симпатія до господаря. Хоч він ганив себе за слабкість, але не міг опертись приязній звабі самої особи й натури містера Морріса.

- Я чув про вас, лейтенанте Річ, - говорив містер Морріс притишено, - і повірте, що мені дуже приємно познайомитися з вами. Ваш вигляд відповідає тій славі, що летіла з Індії поперед вас. І якщо ви на час забудете незвичайні обставини свого прибуття до мого дому, ваша присутність буде для мене і честю, й приємністю. Той, кому дикунські герої на один ковток, -додав він сміючись, - не побоїться порушити етикет, хай навіть серйозно.

Тоді підвів гостя до столу й запросив його пригоститися чим-небудь.

"Слово честі, - думав собі лейтенант, - страшенно симпатичний чолов'яга, і тут, я певен, одна з найприємніших компаній у Лондоні".

Він випив шампанського, що виявилося чудовим, і, побачивши, що чимало гостей уже курять, закурив свою власну манільську сигару й неквапно підійшов до столу з рулеткою. Там він раз-другий поставив якусь суму, а більше з усмішкою дивився, як щастить чи не щастить іншим. Розважаючись так, він помітив, що містер Морріс потай пильно придивляється до всіх гостей. Ходить туди й сюди, начебто заклопотаний обов'язками гостинного господаря, але весь час проникливо поглядає то на того, то на того, і ніхто з гостей не уникнув цих раптових допитливих поглядів: він спостерігав, як котрий гравець реагує на чималий програш, прикидав розмір ставок, зупинявся позаду двійок, заглиблених у розмову, - одне слово, не було, здавалось, і рисочки ні в кому з гостей, якої б він не примітив і не затямив собі. Брекенбері вже подумалося, що це, мабуть, не гральне кубло, а якийсь приватний слідчий орган. Він сам стежив за всіма цими діями містера Морріса. І хоча обличчя в того було завжди готове усміхнутися, лейтенантові здалося, що з-під цієї маски проглядає змучена, затурбована, заклопотана душа. Люди довкола нього сміялись і віддавались азартові гри, але Брекенбері втратив інтерес до гостей.

"Цей Морріс, - думав він, - тут не для розваги. Його спонукає якась глибоко захована мета. Спробую-но я розгадати її".

Час від часу містер Морріс відкликав котрогось зі своїх гостей убік і після короткої розмови в передпокої вертався сам, а той гість більше не з'являвся. Таке повторилось уже кілька разів і помалу вкрай розпалило в Брекенбері цікавість. Він вирішив зразу добратись до підґрунтя цієї невеличкої таємниці і, неквапливо вийшовши в передпокій, знайшов там глибоку віконну нішу, прикриту шторою модного зеленого кольору. Там він квапливо заховався. Довго чекати не довелося, майже зразу з вітальні долинули звуки ходи й голоси. Визираючи в шпарину, він побачив, що містер Морріс веде якогось гладкого червонолицього суб'єкта, схожого чимось на комівояжера; Брекенбері вже примітив його через хрипкий сміх і не дуже вишукану поведінку біля столу. Обидва зупинились коло самого вікна, так що Брекенбері не пропустив жодного слова в дальшій розмові:

- Тисячу разів перепрошую! - почав містер Морріс якнайпримирливішим тоном, - і якщо я видаюсь нечемним, то, я певен, ви радо мені пробачите. В такому великому місті, як Лондон, неодмінно щохвилини мусять ставатись непорозуміння, і найбільше, на що ми спроможні, - це усувати їх по змозі швидше. Не буду заперечувати: я боюся, що ви помилились і вшанували мій скромний дім незаслужено, бо, відверто кажучи, я зовсім не пам'ятаю вашого обличчя. Дозвольте поставити вам запитання без непотрібних церемоній - адже між двома джентльменами вистачить простого слова: під чиїм дахом ви, на вашу думку, перебуваєте?

- Під дахом містера Морріса, - відказав його гість надзвичайно збентежено - так подіяли на нього останні кілька слів.

- Містера Джона чи містера Джеймса Морріса? -допитувався господар.

- Оцього не можу сказати, - відповів невдаха гість. - Я з ним знайомий не більше, ніж із вами.

- Розумію, - сказав містер Морріс. - Отам далі на цій вулиці живе ще один чоловік із таким прізвищем, і я не маю сумніву, що поліцай зможе назвати вам число будинку. Повірте мені, я дуже радий цьому непорозумінню, бо воно дало мені змогу трохи потішитись вашим товариством, і дозвольте висловити надію, що ми колись іще зустрінемось за сприятливіших обставин. Але наразі я нізащо в світі не хотів би затримувати людину, яку чекають її друзі. Джоне! - додав він голосніше. - Допоможіть оцьому добродієві знайти пальто.

І містер Морріс із якнайлюб'язнішою міною провів гостя до дверей передпокою, де лишив його під опікою доморядника. Коли він, вертаючись до вітальні, проходив повз вікно, Брекенбері почув, як він глибоко зітхнув, ніби йому тисла душу тяжка турбота, а нерви вже знемагалися під тягарем поставленого перед ним завдання.

Десь із годину візницькі екіпажі прибували так часто, що містер Морріс замість кожного гостя, якого випроваджував геть, діставав нового, і товариство не меншало. Та під кінець тієї години приплив гостей скоротився й урешті зовсім припинився, а процес випроваджування тривав з не меншою інтенсивністю. Вітальня майже спорожніла, гра в карти припинилась, бо не стало банківника. Не один із гостей уже попрощався сам, і його не вмовляли зоставатися ще. А містер Морріс тим часом подвоїв свою люб'язну увагу до тих, котрі ще лишилися. Він ходив від гуртка до гуртка і від гостя до гостя з виглядом найщирішої прихильності й із якнайґречнішими, якнайприємнішими словами, він був більше схожий не на господаря, а на господиню, бо в його поведінці було якесь жіноче кокетство та ласкавість, що чарували всіх.

Коли гостей поменшало, лейтенант Річ на хвилину вийшов з вітальні до вестибюлю дихнути свіжішим повітрям. Та ледве-но він переступив поріг передпокою, як застиг на місці, вражений несподіваною картиною. Квітучі кущі вже зникли зі сходів, перед садовою брамою стояли три великі меблеві фургони, служники метушилися, забираючи геть усе з будинку, а декотрі з них уже повдягалися в пальта й готові були піти собі. Все скидалось на закінчення провінційного балу, де вся обстава буває найнята. Це змусило Брекенбері ще дужче замислитися. Спочатку випроваджено гостей, які, власне, й гостями не були, а тепер розходилися служники, які навряд чи могли бути справжніми служниками.

"Отже, все це була бутафорія? - питав себе лейтенант. -Гриб, що виріс за ніч, а на ранок мав уже розпастись?"

Вибравши зручну хвильку, Брекенбері збіг сходами на горішній поверх будинку. Там усе було таке, як він сподівався. Він бігав з кімнати в кімнату й не знаходив там ніяких меблів, навіть жодної картини на стінах. Хоча стіни й були обтягнені шпалерами, а вікна й двері пофарбовані, в будинку ніхто не мешкав не тільки тепер, а видимо вже давно. Молодий офіцер з подивом згадував чепурний, доглянутий, гостинний вигляд цієї вілли в ту хвилину, коли його сюди привезено. Ця омана могла бути створена тільки дуже дорогим коштом.

Хто ж тоді цей містер Морріс? І з якою метою він удає отак власника вілли на західній околиці Лондона протягом усього лише одного вечора? І чому він отак навмання добирав своїх гостей на вулиці?

Брекенбері згадав, що він уже досить давно відсутній у товаристві, й заквапився до вітальні. Поки його не було, багато хто пішов. Там, де недавно було так людно, лишилося всього п'ять душ - разом з лейтенантом і господарем. Містер Морріс зустрів Брекенбері ласкавим словом та усмішкою й зразу підвівся.

- Пора вже, панове, пояснити вам, нащо я звабив вас сюди, відірвавши від ваших розваг, - сказав він. - Сподіваюся, що ви не дуже знудились тут за цей вечір, але, признаюсь, моя мета полягала не в тому, щоб розважити вас, а в тому, щоб собі дати раду з однією прикрою справою. Всі ви -джентльмени, - провадив він, - самий ваш вигляд свідчить про це, і кращих запорук мені не треба. Отже, говорячи навпростець, я прошу вас зробити мені одну небезпечну й делікатну послугу. Небезпечну тому, що, можливо, доведеться важити життям, а делікатну - тому, що я мушу просити від вас абсолютної мовчанки щодо всього, що ви побачите й почуєте. Така вимога з уст зовсім чужої людини звучить претензійно аж до комічності, і я добре цього свідомий. Тому додам зразу: якщо хтось із вас не хоче слухати мене далі, якщо тут є хтось такий, кого відштовхує ця небезпечна втаємниченість усуміш із донкіхотською вірністю невідомо кому - ось моя рука, і я якнайщиріше побажаю йому доброї ночі та всіляких успіхів у житті.

Один з гостей, дуже високий чорнявий чоловік з важко згорбленими плечима, зразу відгукнувся на ці слова.

- Дякую вам за таку відвертість, сер, - сказав він, - і волію покинути ваше товариство. Не буду вдаватись у пояснення, але не можу заперечити, що ви навіяли мені різні підозри. Отож я йду, подаючи приклад іншим, але ви, може, гадаєте, що я не маю права підкріпити цей приклад словами?

- Навпаки, - відказав містер Морріс. - Я буду вдячний вам за все, що ви скажете. Бо поважність моєї пропозиції неможливо перебільшити.

- Ну що ж вам сказати, панове? - звернувся високий до інших. - Ми приємно провели вечір, то, може, мирно рушимо додому разом? Вранці, знов побачивши сонце, в безпеці й невинності, ви самі похвалите мене.

Останні слова він промовив з інтонацією, яка ще підсилювала їхній зміст, а його обличчя мало дивний вираз, напрочуд поважний і значущий. Ще один з товариства квапливо підвівся і ніби аж у паніці почав збиратися. На місці лишилося тільки двоє - Брекенбері та літній кавалерійський майор з червоним носом, але ці обидва поводились легко й невимушено і ніби й не слухали розмови, яка щойно скінчилась, - тільки швидко, порозуміло перезирнулися.

Містер Морріс провів утікачів до дверей і зачинив їх, тільки-но вони вийшли. Потім вернувся і з виразом полегкості й збуджено заговорив до двох офіцерів такими словами:

- Я вибрав собі помічників так, як Ісус Навин* у Біблії, і тепер гадаю, що маю найкращих у всьому Лондоні. Ваші обличчя сподобались моїм візникам, потім зачарували мене... Я стежив за вашою поведінкою в незнайомому товаристві й за вкрай незвичайних обставин, я придивлявся до того, як ви грали і як сприймали програші, а врешті перевірив вас іще й своєю приголомшливою заявою, а ви її вислухали, наче запрошення на обід. Ні, таки недарма, - вигукнув він, - я стільки років був товаришем і учнем найхоробрішого і наймудрішого державця Європи.

- Під Бундерчангом я викликав дванадцятьох охотників, - зауважив майор, - то вперед ступила вся шерега. Але вечірка з картами - це не те, що полк під вогнем. Гадаю, ви будете задоволені, що знайшли двох, зате таких, що не підведуть вас ніде. Ну, а ті двоє, котрі щойно вшились, то, по-моєму, послідущі нікчеми. Лейтенанте Річ, - додав він, звертаючись до Брекенбері, - я останнім часом багато чув про вас і певен, що й ви чували про мене. Я - майор О'Рук.

І ветеран простяг молодому лейтенантові свою долоню, червону й тремтячу.

- А хто ж не чував? - відказав Брекенбері.

- Ну, тепер, порозумівшися, ви подумаєте, що я достатньо винагородив вас, - озвався містер Морріс, - бо я не міг би зробити більшої послуги вам обом, ніж познайомити вас між собою.

- А тепер до діла. Йдеться про двобій? - спитав майор О'Рук.

- На свій лад - так, - відповів містер Морріс. - Двобій з незнаними й небезпечними ворогами, і, як я справді боюся, двобій смертельний. Я мушу попросити вас, - провадив він, -не називати мене більше Моррісом. Коли ваша ласка, називайте мене Гамерсмітом, а щодо мого справжнього ім'я, як і щодо ім'я іншої людини, якій я сподіваюсь відрекомендувати вас невдовзі, я буду дуже вдячний, якщо ви мене не питатимете й не намагатиметесь вивідати його самі. Три дні тому той чоловік, про якого я говорю, несподівано зник із дому, і аж до сьогоднішнього ранку я нічого не знав про те, де він і що з ним. Ви легко уявите собі мою тривогу, коли я скажу вам, що той чоловік узяв на себе завдання самостійно виконати акт правосуддя. Зв'язаний нещасливою присягою, надто легковажно даною, він вважає за необхідне без допомоги служителів закону звільнити світ від одного підступного кривавого злочинця. В цій боротьбі вже загинуло двоє наших людей, і один з них був мій рідний брат. І тепер, гадаю, мій друг попав у ті самі страшні лабети. Але він принаймні ще живий і надіється врятуватись, як свідчить досить виразно оця записка.

І господар - не хто інший, як полковник Ґеральдін, - дав їм прочитати такого листа:

"Майоре Гамерсміт, у середу о 3 годині ночі чоловік, що стоїть цілком на моєму боці, впустить вас задньою хвірткою до саду при Віллі Рочестер, у Риджент-парку. Будьте ласкаві, не запізніться й на хвилину. Принесіть футляр з моїми шпагами й приведіть із собою, якщо зможете, двох достойних і надійних чоловіків, що не знають мене. Не треба, щоб моє ім'я було пов'язане з цією справою.

Т.Ґодол".

- Навіть якби мій приятель не мав ніякого іншого титулу, - повів далі полковник Ґеральдін, коли гості його задовольнили свою цікавість, - то з огляду на його мудрість ми мали б виконувати його вказівки беззастережно. Тому зайве буде казати вам, що я навіть не показувався поблизу Вілли Рочестер і що я й досі знаю не більше за вас, у чому полягає дилема для мого приятеля. Тільки-но одержавши цього листа, я подався до фірми, що винаймає обставу, і за кілька годин оцей будинок набув святкового вигляду. Мій план був принаймні незвичайний, і я нітрохи не шкодую за тим, що зробив, бо воно забезпечило мені послуги майора О'Рука і лейтенанта Брекенбері Річа. Але всіх служників на цій вулиці чекає дивний сюрприз. Віллу, яка сьогодні сяяла вогнями й була повна гостей, вони побачать уранці порожньою, безлюдною, з оголошенням про її продаж. Таким чином навіть найсерйозніші справи, - додав полковник, - мають свій веселий бік.

- Додаймо ж до цієї ще й веселий кінець, - сказав Брекенбері.

Полковник глянув на годинника.

- Вже скоро друга година. Ми маємо ще годину часу, і коло брами стоїть швидкий повіз. Скажіть мені, чи можу я розраховувати на вашу допомогу?

- Я прожив довге життя, - відповів майор О'Рук, - але ніколи ще не відсмикнув назад простягненої руки, навіть коли йшлося про звичайне парі. 

Брекенбері заявив про свою готовність якнайлюб'язнішими словами. Потім вони випили по келиху-два вина, полковник дав обом набиті револьвери, всі троє сіли в екіпаж і поїхали на вказану в записці адресу.

Вілла Рочестер була розкішна оселя над каналом. Великий парк краще, ніж це буває звичайно, відгороджував її від довколишнього гамору. Здавалося, що то "рате аих сегі"-"оленячий парк" - якогось значного вельможі чи мільйонера. Наскільки можна було розгледіти з вулиці, в жодному з численних вікон будинку не світилося, і вся садиба здавалась занедбаною, ніби господаря дуже довго не було вдома.

Візника відпустили, і троє компаньйонів досить швидко розшукали невелику хвіртку, чи то двері, в кінці вузького проходу між двома мурами садової огорожі. До призначеного часу лишалося ще десять чи п'ятнадцять хвилин; ішов рясний дощ, тому троє пригодників сховалися під навислим плющем і тихо обговорювали майбутню випробу.

Раптом Ґеральдін підняв палець, наказуючи цим знаком замовкнути, і всі троє до краю напружили слух. З-за муру крізь безнастанний шелест дощу почулася хода двох пар ніг. Вона наближалась, і ось Брекенбері, що мав надзвичайно гострий слух, розрізнив навіть уривки розмови.

- Могилу викопано? - спитав один.

- Так, - відповів другий. - За лавровим живоплотом. Коли все впораємо, можна накласти поверх неї стос тичок.

Перший засміявся, і від того сміху його слухачі за хвірткою аж здригнулися.

- Лишилась година, - додав він.

З ходи стало зрозуміло, що двоє за огорожею розійшлись і тепер прямують у різні боки.

Майже зразу по тому хвіртку хтось обережно відчинив, і з неї вистромилося бліде обличчя, а рука поманила трьох товаришів. В мертвій тиші всі вони ввійшли до саду, і зразу двері за ними зачинено; вони рушили за своїм провідником по кількох алеях до тильного входу в будинок. У великій викладеній плитами кухні, де не було ніяких кухонних меблів, горіла одна свічка, а коли прибулі рушили крученими сходами нагору, гучне шарудіння пацюків засвідчило ще виразніше занедбаність будинку.

їхній провідник ішов попереду зі свічкою. То був худорлявий чоловік, зігнутий літами, але ще рухливий. Час від часу він озирався й жестами застерігав прибулих, щоб ішли обережно і тихо. Полковник Ґеральдін ішов зразу за ним, несучи під пахвою футляр із шпагами, а в правій руці тримаючи напоготові револьвера. Брекенбері піднімався крученими сходами позад усіх. Серце в нього калатало. Він відчував, що вони не запізнились, але з поспіху старого зрозумів, що вирішальна хвилина близько. А обставини всієї пригоди були такі темні й грізні, та й місце її так добре вибране для найнепевніших подій, що навіть людині старшій за нього можна було б пробачити деяке хвилювання.

Нагорі провідник відчинив якісь двері і впустив трьох офіцерів поперед себе до невеликої кімнати, освітленої чадною лампою та маленьким вогнем у коминку. В кутку перед коминком сидів чоловік у ранньому розквіті віку, огрядної, але зграбної статури, з владним виглядом. Постава й вираз обличчя свідчили про цілковите самовладання; він з насолодою курив манільську сигару, а на столі біля його ліктя стояв келих із якимсь бадьорливим напоєм, що приємно пахнув на всю кімнату.

- Вітаю вас, - сказав він, простягаючи руку полковникові Ґеральдінові. - Я знав, що можу розраховувати на вашу точність.

- На мою відданість, - уклонившись, відказав полковник.

- Познайомте мене з вашими друзями, - провадив чоловік біля коминка. А коли та церемонія була виконана, він додав із якнайвитонченішою ґречністю: - Я б радий був, панове, запропонувати вам веселішу програму, бо не дуже личить розпочинати знайомство поважними справами, але натиск обставин сильніший за обов'язки приятельства. Я сподіваюся і вірю, що ви зможете пробачити мені цей малоприємний вечір, а для людей вашого гарту досить буде знати, що ви виявляєте людині важливу послугу.

- Хай ваша високість пробачить мою прямоту, - відказав майор. - Я неспроможний приховувати те, що знаю. Від якогось часу я вже почав здогадуватись, хто такий майор Гамерсміт, але містера Ґодола годі сплутати з кимось. Шукати в Лондоні двох людей, які б не знали князя Флорізеля Богемського, -це означало б сподіватись від Фортуни забагато.

- Князь Флорізель! - зчудовано вигукнув Брекенбері й з безмежною цікавістю втупився в обличчя уславленої людини, що сиділа перед ним.

- Я не журитимусь дуже за своїм утраченим інкогніто, -зауважив князь, - бо ця втрата дає мені змогу щедріше віддячити вам. Я певен, що ви не менше зробили б для містера Ґодола, ніж для князя Богемського; але цей другий може більше зробити для вас. Отже, у виграші я, - додав він із люб'язним жестом.

А за хвилину князь уже розмовляв з обома офіцерами про індійську армію та тубільні полки - з цією темою, як і з усіма іншими, він був напрочуд глибоко обізнаний і мав щодо неї якнайвиваженіші погляди.

В поводженні цього чоловіка в хвилину смертельної загрози було щось таке незвичайне, що Брекенбері відчув перед ним пошану й захват. Не лишився він байдужий і до його дотепності в розмові та до напрочуд люб'язного тону. Кожен жест, кожна інтонація були не тільки шляхетні самі собою, а, здавалось, ушляхетнювали того щасливого смертного, до якого були звернені, і Брекенбері в захваті казав сам собі, що за такого державця відважна людина залюбки віддала б життя.

Так минуло чимало хвилин, та ось той чоловік, що привів їх до будинку й відтоді весь час сидів у кутку з годинником у руці, підвівся й щось шепнув на вухо князеві.

- Гаразд, докторе Ноел, - голосно відповів князь, а потім обернувся до інших: - Ви мені пробачите, панове, що я лишаю вас у темряві. Наближається вирішальна мить.

Доктор Ноел погасив лампу. В темряві засірів прямокутник вікна - то вже починався світанок, але розвіяти темряву в кімнаті він ще не міг, і коли князь підвівся зі стільця, ще не можна було розрізнити риси його обличчя чи бодай здогадатись, яке те почуття, що явно володіло ним, коли він говорив. Він рушив до дверей і став збоку від них у позі напруженого чигання.

- Будьте ласкаві, сховайтесь у найтемнішому куті - й ні пари з вуст, - сказав він.

Троє офіцерів і лікар квапливо виконали те прохання, і хвилин із десять єдиним звуком на Віллі Рочестер було шарудіння пацюків за панелями. Та врешті тишу несподівано виразно розірвало гучне рипіння дверної завіси, і майже зразу люди в кімнаті вловили слухом чиюсь повільну, обережну ходу на кухонних сходах. За кожним другим кроком той, хто йшов сходами, зупинявся й видимо прислухався, і під час цих пауз, що здавались нескінченно довгими, людям у кімнаті стискала серце тривога. Доктора Ноела, хоч як звиклого бути в небезпечних ситуаціях, охопила просто-таки фізична кволість, так що жаль брав: у грудях у нього хрипіло, зуби цокотіли, а суглоби гучно рипіли, коли він нервово переступав з ноги на ногу.

Нарешті на двері лягла чиясь рука, і защіпка відсунулась, тихо клацнувши. Знов настала пауза, і Брекенбері побачив, як князь напружився ще дужче, ніби для великого фізичного зусилля. Потім двері відчинилися, впустивши трохи більше вранішнього світла, і на порозі зупинилася й застигла постать високого чоловіка з ножем у руці. Навіть у півмороку вони бачили, як блищать вискалені верхні зуби, бо рот його був роззявлений, як у гончака, що збирається стрибнути на здобич. Чоловік, видно, хвилину чи дві тому виліз із води, бо вона дзвінко скрапувала з мокрої одежі на підлогу.

Ще за мить він ступив через поріг. Стрибок, здушений крик, кілька секунд боротьби - і, перше ніж полковник Ґеральдін устиг прискочити на допомогу, князь уже тримав роззброєного, безпорадного чоловіка за плечі.

- Докторе Ноел, - сказав він, - будьте такі ласкаві, засвітіть лампу.

Тоді, доручивши Ґеральдінові та Брекенбері тримати схопленого, він перетнув кімнату і став спиною до коминка. Як тільки засвітилася лампа, князеві помічники побачили, що обличчя в нього незвичайно суворе. Це вже не був безтурботний панок Флорізель, ні, це був князь Богемський, сповнений праведного гніву й грізної рішучості. Ось він підняв голову й заговорив до зловленого голови Клубу самогубців.

- Ви наставили свою останню пастку, - сказав він, - і самі попали в неї обома ногами. Вже світає, і це останній світанок у вашому житті. Ви щойно перепливли Риджент-канал. Це останнє ваше купання на цьому світі. Ваш давній спільник доктор Ноел не продав мене вам, а віддав вас у мої руки для суду. І та могила, яку ви викопали для мене вчора, послужить, з волі божественного Провидіння, для того, щоб сховати вами заслужену долю від людської цікавості. Станьте навколішки й помоліться, якщо маєте бажання, бо вам відмірено вже мало часу, і Богові надокучили ваші мерзоти.

Голова Клубу самогубців не відповів ні словом, ні рухом. Він і далі, понуривши голову, дивився застиглими очима собі під ноги, ніби відчував невідчепний і безжальний погляд князя.

- Панове, - повів далі Флорізель, вернувшись до звичайного свого тону, - цей чоловік довго вислизав від мене, але зараз, завдяки докторові Ноелові, я міцно тримаю його. Аби розповісти всю історію його злочинів, треба більше часу, ніж ми маємо тепер, але якби в каналі текла сама лише кров його жертв, то, мабуть, цей негідник був би тепер не сухіший, ніж ви бачите. Навіть у таких справах я волію дотримувати коректної форми. Але будьте ви суддями, панове: це скорше страта, ніж двобій, і надати цьому негідникові право вибирати вид зброї означало б зайти в питаннях етикету надто далеко. Я не можу дозволити собі накласти головою в такій пригоді, - провадив він, відмикаючи футляр із шпагами, - а що пістолетна куля часто літає на крилах випадку й найсміливіший, найвлучніший стрілець часом може впасти від пострілу тремтячого боягуза, то я вирішив розв'язати цю проблему лезом шпаги і певен, що ви мене схвалите. 

Коли Брекенбері та майор О'Рук, яким почасти були адресовані ці слова, виразили свою згоду, князь Флорізель обернувся до голови клубу:

- Швидше, добродію, вибирайте шпагу й не змушуйте мене чекати. Мені не терпиться поквитатися з вами назавжди.

Вперше відтоді, як його схоплено та роззброєно, голова клубу підвів голову, і стало ясно, що він уже збирається на відвазі.

- То я маю стати до бою? - жадібно спитав він. - Із вами?

- Я хочу виявити вам таку честь, - відповів князь.

- Давайте! - вигукнув голова. - В чесному двобої - хтозна ще, як воно обернеться! Мушу додати, що ваша високість поводиться дуже шляхетно, і якщо станеться найгірше, то я впаду принаймні від руки одного з найперших лицарів у Європі!

І голова, відпущений тими, хто тримав його, підступив до столу й почав уважно та прискіпливо вибирати собі шпагу. Він дуже збадьорився і явно не мав сумніву, що вийде з двобою переможцем. Така впевненість стривожила князевих супутників, і вони почали просити князя переглянути свій намір.

- Та це ж тільки фарс, - відповів Флорізель, - і я гадаю, панове, що можу вам пообіцяти: він розігруватиметься недовго.

- Ваша високосте, будьте обережні, не перестарайтеся, -сказав полковник Ґеральдін.

- Ґеральдіне, - відказав князь, - ви хоч раз чули, ніби я не сплатив боргу честі? Мій борг перед вами - життя цього чоловіка, і ви його одержите.

Нарешті голова клубу вибрав собі шпагу і підтвердив свою готовність жестом, не позбавленим грубуватої гідності. Близькість небезпеки й природна відвага навіть цьому мерзенному злочинцеві надавали мужнього вигляду й певної краси.

Князь недбало взяв у руки другу шпагу.

- Полковнику Ґеральдін і докторе Ноел, - сказав він, - будьте ласкаві почекати мене в цій кімнаті. Я не хочу, щоб у цю справу був уплутаний хтось із моїх особистих друзів. Майоре О'Рук, ви людина вже літня й з усталеною репутацією - дозвольте мені припоручити голову клубу вашим турботам. Лейтенанте Річ, будьте ласкаві приділити свою увагу мені: ви ще молодий, і досвід у таких справах може вам придатись.

- Я надзвичайно потішений такою честю, ваша високосте, - відказав Брекенбері.

- От і добре, - сказав князь Флорізель, - сподіваюся, що зможу зробити вам послугу в поважнішій справі. 

З тими словами він повів усіх за собою вниз кухонними сходами.

Ті двоє, що зостались у кімнаті, відчинили вікно й повихилялись надвір, напруживши всі чуття, аби вловити якісь ознаки трагічних подій, що ось-ось мали статися. Дощ уже вщух, майже розвиднілось, і в кущах та на деревах парку щебетали пташки. Князь і його супутники на хвилинку з'явились на алеї між двома густими рядами квітучих кущів, але на першому ж повороті сховалися з очей за густолистою короною дерева. Це було все, що змогли побачити полковник і лікар, а парк був такий великий і місце двобою, очевидно, вибрали так далеко, що до їхнього слуху не долітав навіть брязкіт шпаг.

- Він його повів до могили, - сказав, здригнувшись, доктор Ноел.

- Бог усемогутній захистить правого! - вигукнув полковник.

Далі вони вже мовчки дожидали кінця - лікар трусячись зі страху, а полковник обливаючись потом від тривоги. Минуло, певне, чимало часу, майже зовсім розвиднілось, а пташки в парку співали ще бадьоріше, коли звуки ходи за дверима змусили їх звернути очі в той бік. Увійшли князь і двоє офіцерів з Індії. Бог захистив правого.

- Мені соромно за своє хвилювання, - мовив князь Флорізель. - Я сприймаю його як слабкість, не гідну мого становища, але те, що цей пекельний пес і далі ходив по світу, почало дошкуляти мені, наче хвороба, а його смерть освіжила мене краще, ніж ціла ніч здорового сну. Гляньте, Ґеральдіне, - провадив він далі, кинувши свою шпагу додолу, - на ній кров того, хто вбив вашого брата. Начебто приємне видовище. І все ж, - додав він, - як дивно влаштована людина! Від акту моєї помсти не минуло ще й п'яти хвилин, а я вже починаю питати себе, чи в такому короткочасному явищі, як життя, помста може бути доречна. Хто може направити те зло, що він накоїв? Життєвий шлях, на якому він нагромадив величезні статки (адже й оцей дім належав йому), - цей життєвий шлях скінчився тим, що судилось кожній людині, і я міг би вести двобій із ним до повної знемоги, а Ґеральдінів брат однаково лишався б мертвий, та й тисяча інших невинних людей однаково лишились би збезчещені й збиті з доброї путі! Людське життя така мізерія, так легко його відібрати, а як багато можна здобути з нього! Леле! -вигукнув він. - Чи може щось у житті розчарувати нас дужче, ніж досягнення мети?

- Боже правосуддя здійснилося, - відказав лікар. - Так я гадаю. Для мене, ваша високосте, це була жорстока наука, і я чекаю своєї черги в смертельному страху.

- Що це я говорив? - вигукнув князь. - Я виконав кару, а ось поряд нас є людина, спроможна допомогти мені направити вчинене. Ох, докторе Ноел! Перед нами обома ще так багато днів тяжкої й почесної праці, і, може, ще до її кінця ви вже з лихвою спокутуєте свої давні гріхи.

- А тим часом, - сказав лікар, - відпустіть мене поховати свого найдавнішого друга.

(Оце, - зауважує наш аравійський ерудит, - таке щасливе закінчення оповідки. Зайве підкреслювати, що князь не забув нікого з тих, хто прислужився йому в цій тяжкій справі; та й до сьогодні його авторитет і вплив допомагають їм підноситись вище в суспільстві, а його ласкава приязнь додає принад їхньому особистому життю. Якби зібрати всі дивовижні пригоди, в яких цей князь відіграв ролю Провидіння, - пише далі мій автор, - то можна б закласти книжками весь земний суходіл. З-поміж цих історій ті, що стосуються Діаманта Раджі, такі цікаві, каже він, що їх ніяк не можна не розповісти. І ми зараз, скромно ступаючи слідами цього жителя Сходу, почнемо низку оповідок, які він відкриває "Пригодою з коробкою".)