Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом. 3-тя частина

Вичерпне свідчення щодо всіх обставин цієї історії, залишене Генрі Джекілом
   Я народився року 18... Природні здібності, працьовитість, коло розважливих і доброчесних товаришів, здавалося, цілком забезпечували мені гідне й визначне майбутнє. При цьому найгіршою моєю вадою була певна нетерплячість і легковажність, що допомагала б щасливо жити багатьом, але не узгоджувалася з моїм бажанням вивищуватися над іншими і неодмінно зберігати на людях серйозну міну. Я став приховувати свої розваги і тому, добігши зрілих літ і ствердившись у світі, я вже призвичаївся до глибокої роздвоєності власного життя. Багато хто тільки пишався б такою розкиданістю вподобань, але я зі своїх висот уважав таке за майже смертельну неславу. Я водночас жив високими прагненнями й сягав глибин занепаду в гріхах. Це й зробило мене тим, ким я є нині, і розколина між царинами добра і зла пролягла в мені глибше, аніж у більшості людей, також роздвоєних за своєю природою. Через те на мені значно дужче позначився той суворий закон життя, що лежить в основі релігії і становить одне з найголовніших джерел страждання. Проте хоч я і жив подвійним життям, та аж ніяк не був лицеміром: обидва вияви мого єства були цілком щирі, я був собою і тоді, коли відкидав будь-який стрим і віддавався ганебним вадам, і тоді, коли працював в ім'я поступу науки й зменшення людських страждань. Сталося так, що напрям моїх наукових досліджень, скерованих на вивчення таємничого й трансцендентного, допоміг мені усвідомити цю нескінченну війну між складниками моєї натури. Розглядаючи речі як з погляду розуму, так і з погляду моралі, я поступово наближався до розуміння тієї істини, якій завдячую теперішню жахливу катастрофу, людина містить у собі не одну істоту, а дві. Я кажу дві, бо стан мого власного знання не дає мені просунутися далі від цієї точки. Але інші, ті, що прийдуть по мені, просунуться далі за мене, і я ризикну передбачити, що людину кінець кінцем розглядатимуть як своєрідну громаду, в якій співіснують різноманітні, неподібні й незалежні один від одного мешканці. А я, виходячи з самої природи мого життя, здобувся на беззаперечний поступ тільки в одному керункові. У власній своїй особі я навчився розрізняти з морального погляду просту двоїстість людини; і з двох моїх натур я не міг ототожнити себе з жодною окремо, бо я підставово поєднував дві водночас; і вже на дуже ранній стадії, ще до того, як мої наукові відкриття вказали на неспростовну можливість такого дива, я привчився тішитись улюбленою мрією про виокремлення цих двох складників. Я казав собі: коли кожного з них розселити по окремішніх особистостях, то життя вивільниться від того, що робить його нестерпним; зло, позбувшись високих поривань і докорів сумління кращого свого двійника, зможе простувати власним шляхом; добро, вже не скуте каяттям та неславою чужого для нього зла, вільно тішитиметься своїми чеснотами. Прокляттям для людства було те, що ці два несполучні первні виявилися скутими разом у лоні свідомості, смертельно ворогуючи один з одним. То що, коли нарешті роз'єднати їх?

Дійшовши такого висновку, я переніс об'єкт свого вивчення на лабораторний стіл. Глибше, аніж будь-хто до мене, я проник у тремку безтілесність, етерову плинність цього, на позір такого міцного, тіла, що править нам за оболонку. При цьому я відкрив певні чинники, здатні струсити й зірвати цю оболонку так, як ото вітер бгає і рве фіранку. З двох поважних причин я не заглиблюватимуся в деталі у цій науковій частині моєї сповіді. По-перше, я зрозумів, що цей тягар чи прокляття має довіку тяжіти над людиною, і будь-яка спроба його позбутися призведе тільки до того, що він повернеться найнесподіванішим і найжахливішим чином. По-друге, з моєї розповіді стане зрозуміло, що мої відкриття, - на жаль! - не дійшли свого завершення. Тож досить буде просто повідомити, що я не лише навчився вивільняти моє природне тіло від нашарування світлих сил, які творять душу, а й скомпонував препарат, що міг позбавити ці сили їхньої зверхності й витворити іншу зовнішність і поставу, аж ніяк не менш природні для мене, бо вони були виразом та відображенням темних первнів моєї душі.

Я довго вагався, перш ніж випробувати цю теорію-на практиці. Я добре розумів, що важу життям: препарат, який має таку могутню силу над самою твердинею особистості, за найменшого передозування чи й просто вжитий у невідповідний час, легко міг цілковито знищити ту оболонку, яку я прагнув змінити. Та спокуса настільки видатного й великого відкриття переважила мої побоювання. Лишалося приготувати сам препарат, я закупив к однієї фармацевтичної фірми велику кількість особливої солі, що,, як я знав з моїх дослідів, була останнім необхідним складником, і однієї нещасливої ночі змішав усі речовини, простежив, як вони киплять і димують у шклянці, а коли реакція припинилася, я, відчувши приплив відваги, одним ковтком спожив це питво.

Мене охопив пекучий біль, кістки мої тріщали, страшенно нудило, а душу опосів жах, дужчий, аніж у годину народження або смерті. Тоді муки потроху вгамувалися і я став повертатись до тями, наче після тяжкої недуги. В моїх відчуттях було щось дивне, щось невимовно нове й тому неймовірно приємне. Я почувався молодшим, легшим, розкутішим, безтурботним, вільним від пут обов'язку, душа моя тішилася свободою від будь-якої моралі. З перших подихів мого нового життя я відчув себе порочнішим, десятикратне порочнішим, я став невільником свого злого первня і така думка тоді п'янила мене, наче вино. Я простяг руку, розкошуючи свіжістю своїх відчуттів, і зробивши цей рух, раптом зрозумів, що змалів у розмірах.

Тоді в моєму кабінеті ще не було люстра, поруч з яким я пишу нині ці рядки, - його я встановив згодом, саме для того, щоб спостерігати свої перетворення. Ніч тим часом добігала кінця, благословлялося на світ, усі пожильці мого дому ще міцно спали, - і я наважився на першу пригоду в моїй новій подобизні, рушивши до своєї спальні. Коли я переходив через подвір'я, сузір'я дивились на мене згори - на перше створіння такого штибу, відколи вони заступили на свої безсонні чати, думалося мені! Я прокрався коридорами, ще чужинець у власній оселі і, ввійшовши до своєї спальні, вперше побачив обличчя Едварда Гайда.

Нині я маю вдатися до припущень, говорячи не те, що я знаю певно, а лише те, що вважаю найімовірнішим. Порочна частина мого єства, в яку я втілився нині, була менш розвинена, аніж та добра, якої я позбувся. Зрештою, моє дотеперішнє життя на дев'ять десятих складалося з праці, доброчинності й самообмежень. Через те, я гадаю, Едвард Гайд і виявився значно меншим, легшим і молодшим від Генрі Джекіла. ! коли зовнішність одного з них випромінювала доброчесність, на обличчі в другого було ясно написане зло. Те саме зло (яке я досі вважаю згубною стороною людського єства) відбилося й на спотвореності й хворобливості його тіла. Однак, побачивши цю потвору в дзеркалі, я не відчув жодної відрази. Адже це також був я. Відображення здалося мені цілком природним і людяним. У моїх очах воно було радше життєвим та цілісним, аніж недосконалим та огидним. Я призвичаївся до самого себе. Пізніше я спостеріг, що, втілившись у подобизну Едварда Гайда, я викликів у всіх, хто бачив мене вперше, очевидну фізичну відразу. Напевно, так відбувалося через те, що звичайні люди поєднують і добре, і зле; з усього людства єдиний Едвард Гайд складався виключно зі злого.

Та я затримався біля люстра лише на хвильку: треба було ще відбути другий і вирішальний дослід; залишилося встановити, чи не втратив я попередньої подоби безповоротно, і чи з настанням дня не муситиму тікати з оселі, яка вже не є моєю? Поспішивши назад до кабінету, я ще раз приготував і випив напій, ще раз перетерпів муки перевтілення, і прийшов до тями вже знову зі статурою, обличчям і вдачею Генрі Джекіла.

Тієї ночі я опинився на фатальному роздоріжжі. Можливо, якби я підійшов до свого відкриття зі шляхетним піднесенням душі, якби я зважився на свій дослід, спонуканий високими й побожними пориваннями, то міг би постати з агонії смерті й народження янголом, а не демоном. Сам собою препарат не мав вибіркової дії, не був ані божистим, ані пекельним, він лише вивільняв те, на що я тоді був скерований. А саметоді моя доброчесність дрімала, натомість пробуджене амбіціями зло пильнувало своєї нагоди, й тому я втілився в Едварда Гайда. Тож відтоді я мав дві подобизни й дві особистості - одна з них складалася лише зі зла, а друга була все тим самим Генрі Джекілом, суперечливою мішаниною різних первнів, якої я вже не сподівався виправити. Тому загальне зрушення відбулося лише на гірше.

На той час я ще не подолав відрази до кабінетного життя. Мене ще вабили веселі розваги, й оскільки мої насолоди не були (лагідно кажучи!) доброчесними, а натомість сам я був особою знаною та шанованою, вже зовсім не юнацького віку, то така суперечливість мого існування ставала дедалі сприйнятливішою. Зроблене відкриття чаїло в собі повсякчасну спокусу, рабом якої я кінець кінцем став. Досить було лише випити шклянку і, наче стару одіж, перемінити тіло шанованого професора на тіло Едварда Гайда. Тоді це навіть здавалося мені потішним, але всі приготування, однак, здійснювалися вельми ретельно. Я найняв і вмеблював той будинок у Сохо, куди потім по Гайда з'явилась поліція, а за покоївку підібрав істоту, що не відзначалася ані балакучістю, ані цікавістю до мого життя. Водночас я оголосив челяді, що містер Гайд (якого я їм описав) має цілковите право перебувати й порядкувати в моєму будинку на площі. Щоб уникнути можливих непорозумінь, я навіть оголосив його своїм родичем. Тоді я й написав того заповіта, що так засмутив вас. Та зате, якби щось трапилося з особою Генрі Джекіла, я міг перевтілитися в Едварда Гайда навіть без грошових втрат. Убезпечивши себе, як мені здавалося, від усього, я почав користатися з дивовижних переваг такого становища.

Колись люди наймали розбійників, аби ті коїли злочини за них, лишаючи їхню власну особу й репутацію поза підозрами. Я перший міг не вдаватися до таких хитрощів.

Всі знали мене як невтомного трудівника, щиру й поважну людину, а я за одну мить міг, наче школяр, вистрибнути з цієї подобизни й поринути в море свободи. При цьому безпека моя була цілковитою. Лишень подумайте - адже мене просто не існувало! Варто мені було прослизнути в двері лабораторії, за дві секунди скомпонувати й проковтнути питво, складові якого завше стояли напоготові, - й Едвард Гайд, хоч би що він там наколобродив, зникав, наче пара від подиху на поверхні свічада, а натомість у власній мирній оселі поставав Генрі Джекіл, що до пізньої ночі засидівся над науковими дослідами, і навіть натяк на підозру щодо цього імені міг викликати хіба що сміх.

Я вже казав, що насолоди, якими я тішився досі, не були доброчесними, і це найлагідніше означення, яке я можу дібрати. Але в Едварда Гайда вони швидко зробилися потворними й страхітливими. Повертаючись після таких виправ, я іноді сам дивувався зіпсутості мого другого "я". Особа, яку я вивільнив із себе і пустив межи люди, була засадничо підлою і злостивою, кожна її думка та чин були зосереджені тільки на собі, вона діставала звірячу насолоду, мучачи інших, й була цілковито позбавлена жалю, начебто зроблено її було з каменю. Генрі Джекіл часом жахався з учинків Едварда Гайда, але ж обставини не підпадали під усталені закони, й свідомість підступно все згладжувала. Адже, зрештою, винним був Гайд, і тільки Гайд. Джекіл від того не робився гіршим, він поставав знову з усіма своїми чеснотами, і навіть намагався там, де можна, направити зло, вчинене Гайдом. Тим часом сумління його спало.

Мені не випадає тепер спинятися на подробицях тієї ганьби, якій я потурав (бо досі мені здається, що чинив її все-таки не я). Хочу лише означити щаблини, якими я сходив до покари, яка спала на мене. Коротко згадаю про один випадок, що міг спричинитись до тяжких наслідків. Моя жорстокість стосовно дитини обурила випадкового перехожого, в якому я згодом упізнав вашого родича. Гнів його цілком поділяли батьки дівчини та лікар, у якісь хвилини я навіть боявся за власне життя, отож аби погамувати їхнє аж надто справедливе обурення, Едвард Гайд змушений був привести їх до дверей лабораторії і розплатитися чеком, підписаним Генрі Джекілом. Та надалі я легко усунув таку небезпеку, відкривши рахунок в іншому банку на ім'я самого Едварда Гайда. Змінивши трохи нахил літер у своєму почерку і спорядивши таким чином свого двійника підписом, я вважав себе недосяжним для ударів долі.

Приблизно за два місяці перед убивством Кер'ю, повернувшись пізньої пори після однієї з моїх пригод, я на ранок прокинувся з якимось незвичним відчуттям. І хоч я побачив меблі й високу стелю моєї спальні в будинку на площі, хоч я відразу впізнав завісу над ліжком і бильце з червоного дерева, однак щось підказувало мені, що я прокинувся не тут, а в маленькій кімнатці, де зазвичай лягав спати, носячи подобизну Едварда Гайда. Посміхнувшись сам до себе, я став знічев'я аналізувати психологічні складники такого відчуття, - і потягнувся в солодкій ранковій напівдрімоті. Раптом погляд мій упав на мою ж руку. Рука Генрі Джекіла (як ви часто, мабуть, помічали) була великою, міцною, чистою й гарною. Але та рука, що я чітко бачив її нині, в жовтавому світлі лондонського світанку на тлі простирадла, була кощава, слабка, з темнуватою шкірою, вкрита густим заростом. То була рука Едварда Гайда.

Десь, мабуть, із півхвилини я роздивлявся її в тупому здивованні, а тоді на груди раптово, наче удар литаврів, накотився жах; скочивши з ліжка, я підбіг до дзеркала. Від того, що я побачив, кров моя стала, мов крига. Лігши спати Генрі Джекілом, я прокинувся Едвардом Гайдом. Найперше питання було: як це могло статися? Але відразу ж набігло й друге: що робити? Уже зовсім розвидніло, слуги попрокидалися, а всі мої ліки лишились у кабінеті, від якого мене відокремлювали два марші сходів, бічний коридор, відкрите подвір'я та анатомічний театр. Звісно ж, я міг затулити чимось обличчя; але що з того, коли неможливо було приховати зміну статури? А далі з відчуттям невимовної полегкості до мене дійшло, що слуги вже звикли до Гайдової появи в будинку. Я швидко вдягся, намагаючись, оскільки це можливо, виглядати природніше в одязі значно більшого розміру, й проскочив до кабінету, натрапивши шляхом на Бредшова, який утупився в мене, не сподівавшись бачити містера Гайда о такій годині й у такому дивному вбранні. А ще через десять хвилин доктор Джекіл сидів уже у власній подобизні, тяжко замислений, і намагався вдавати, начебто снідає.

Охоти до їжі в мене не було жодної. Цей незбагненний випадок, що перекреслював увесь мій попередній досвід, був наче напис на стіні під час Валтасарової учти*, - в ньому прочитувався присуд мені. Я глибше, аніж будь-коли до того, задумався над можливими наслідками такого подвійного Існування. Та моя подобизна, в яку я навчився втілюватися, протягом останнього часу помітно загартувалася й зміцніла, навіть тіло Едварда Гайда підросло, і я став боятись, що рівновага моєї особистості кінець кінцем порушиться, я вже не зможу довільно обирати собі подобизну, і вдача Едварда Гайда остаточно зробиться моєю. Дія препарату не завше була однаковою. Одного разу, ще на початку моїх дослідів, він взагалі не подіяв, відтоді я мусив декілька разів подвоїти і, зрештою, з величезним ризиком для життя, навіть потроїти дозування. Все це не могло не похитнути моєї впевненості. А після ранкового випадку я до всього того ще спостеріг, що коли спершу мені далеко важче було позбутись тіла Джекіла, то згодом усе зробилося навпаки. Всі ці обставини незаперечне вказували на одне: я поволі збувався свого початкового й кращого єства і дедалі більше втілювався в друге, гірше.

Я зрозумів, що мушу зробити вибір. Дві мої подобизни мали спільну пам'ять, але всі інші притаманні людині функції було поділено між ними, ще й дуже нерівномірно. Джекіл (який лишався поєднанням доброго і злого) з дедалі відчутнішим побоюванням і водночас із дедалі дужчою жагою переживав Гайдові насолоди й вихватки; але Гайд був байдужий до Джекіла, він ставився до нього приблизно так, як гірський розбійник ставиться до печери, де мусить переховуватися час від часу. Джекіл відчував до Гайда щось більше, аніж батьківську цікавість, а Гайд до Джекіла - щось більше, аніж синівську байдужість. Якби я поставив на Джекіла, то мусив би притлумити апетити, яким віддавна таємно потурав і які щойно лише почав задовольняти. Якби я поставив на Гайда, то мав би позбутися тисячі планів та зацікавлень, лишитись назавше без друзів і людської поваги. Такий вибір міг би здатися комусь аж надто очевидним, але слід було зважити ще одну обставину: коли Джекіл тяжко мучився б у полум'ї притлумленого бажання, то Гайд просто не був би свідомий того, що він утратив. Хоч яким дивним видавалося моє становище, однак ця суперечка була проста й давня, як сама людина: достеменно такими самими страхами карається ласий до насолоди, але боязкий грішник. Тому не дивно, що я, наче більшість людей мого кола, обрав шлях добра і просив собі сили, щоб не звернути з нього.

Так, я віддав перевагу старшому й невдоволеному докторові, який, однак, був оточений друзями й плекав шляхетні сподівання, сказавши тверде "прощавай!" свободі, відносній молодості, легкій ході, бурхливим пригодам, таємним пристрастям, що ними я втішався в подобизні Гайда. Але я зробив цей вибір, несвідомо застерігши можливість до них повернутись, оскільки будинок у Сохо лишався весь час за мною, а одяг Едварда Гайда лежав напоготові в моєму кабінеті. Протягом двох місяців я був вірний своєму виборові, ніколи доти я не провадив такого бездоганного доброчесного життя, й винагородою мені стало заспокоєне сумління. Але час притлумив гостроту моїх побоювань, я знову став мучитися спогадами про свободу, яку дарував мені Гайд, і зрештою у хвилину слабкості духу ще раз скомпонував і проковтнув свій препарат.

Навряд чи пияк, потураючи своїй ваді, бодай один раз із п'ятисот згадує про небезпеку, що несе для нього власний тваринний стан; так само і я не переймався тоді цілковитою моральною нечулістю та вічною готовістю чинити зло, що лежали в основі вдачі Едварда Гайда. І за це мене було покарано. Мій демон надто довго сидів у клітці й на волю він вирвався, як ніколи лютий. Ще приймаючи препарат, я розумів, що буду схильним до несамовитих і розгнузданих вчинків. І тому з таким роздратованням слухав я чемні слова моєї нещасливої жертви; і зараз присягаюся перед Богом, що жодна людина не може відповідати за злочин, вчинений внаслідок такої підлої провокації, бо ж я завдав першого удару, тямлячи себе не більше, аніж хвора дитина, що розбиває улюблену іграшку. Але навіть найрозбещеніші з нас мають якийсь стрим, коли йдеться про спокуси, я ж самохіть позбавив себе цього стриму, і для мене зазнати спокуси, навіть найменшої, означало вже й занепасти.

Дух пекла пробудився в мені. Я заходився бити простягнуте долі тіло, що не чинило вже ніякого опору, дістаючи насолоду від кожного удару, і, тільки вкрай виснажившись у цій гарячці, зупинився, пройнятий раптом холодним жахом. Туман розвіявся, я зрозумів, цю це мені так не минеться, і кинувся тікати з місця злочину, вчуваючи воднораз і захват, і страх; зло в мені торжествувало, а обережність тихенько скімлила. Я примчав до будинку в Сохо і, щоб перестрахуватися двічі, знищив усі папери, а потому рушив освітленими ліхтарями вулицями, тішачись спогадами про скоєний злочин і легковажно вигадуючи нові на майбутнє. Та водночас я квапився дійти додому й раз у раз дослухався, чи не пролунає хода месників. Гайд компонував напій з пісенькою на вустах, і випив його, наче тост за свою жертву. Навіть муки перетворення не викликали в нього сліз, і тільки Генрі Джекіл із плачем вдячності й каяття впав на коліна, простягаючи стиснуті руки до Господа. Полуда самопрощення спала з моїх очей, і я побачив своє життя, як воно є: від днів Дитинства, коли я гуляв, тримаючись за батькову руку, крізь самозречену лікарську працю до жахіть цієї ночі. Слізьми й моліннями я намагався відігнати від себе юрму гидких образів і звуків, але й крізь них прозирало мені в душу потворне обличчя моєї ж таки неправедності. Але гострота каяття поволі відходила, натомість з'явилось почуття радості. Проблему вибору було віднині остаточно вирішено. Гайда більше не існувало; хотів я того чи ні, але відтепер я був прив'язаний до кращої половини свого єства. О, як мене втішала ця думка! З яким смиренням приймав я обмеження природного життя! Як щиро зрікався свого минулого, замикаючи двері, крізь які так часто вислизав і повертався, ламаючи й топчучи ключа!

Наступний день приніс новини про те, що вбивство вже викрито, що провина Гайда відома всім на світі, а жертва - людина високого суспільного становища. Отже, то був не просто злочин, то була трагічна помилка. Але я навіть зрадів, усе те почувши: мені здавалося, що жах перед ешафотом надійно охоронить мене від можливих спокус. Джекіл ставав для мене твердинею і притулком - досить було б Гайдові вистромити звідти носа, як він одразу ж поплатився б життям.

Я твердо поклав собі спокутувати минуле, і можу сказати, що встиг-таки зробити трохи доброго. Ви самі знаєте, як сумлінно працював я останніми місяцями, аби полегшити муки стражденних, ви знаєте, що дні мої проминали тихо, майже щасливо. Не можу сказати, щоб це доброчесне й безгрішне життя надокучило мені. Навпаки, день у день воно подобалося мені все дужче; але клята роздвоєність мого єства нікуди не поділася і, коли гострота каяття трохи стерлася, нижчий бік моєї натури, якому я так довго потурав, а потім скував його ланцюгами, став гарчати, вимагаючи полегші. Не те щоб я мріяв знову вивільнити Гайда - сама думка про таке безумно налякала б мене; ні, йшлося вже про мою власну персону і, зрештою, я піддався спокусі вже як звичайний прихований грішник.

Всьому надходить кінець, виповнюється, зрештою, й найбільша місткість - і отаке тривале накопичення злого в мені остаточно порушило рівновагу мого єства. Однак тоді ніщо мене не стривожило, падіння видавалося мені природним, наче в ті давні дні, коли я ще не зробив свого відкриття. Був один з тих ясних січневих днів, коли замерзлі калюжі під ногами починають танути, але небо над головою безхмарне. Риджент-парк був повен зимового щебетання й весняних пахощів. Я вмостився на лаві на осонні, тваринне в мені ласо облизувалося, а духовне - спало, передчуваючи щире каяття, але не тепер, а колись, у майбутньому. По всьому, думалося мені, я зробився точнісінько таким, як і мої ближні, і я вдоволено посміхнувся, порівнявши власну жагу до вдосконалення з їхньою ледачою зашкарублістю. І саме на цій марнославній думці мене занудило, я відчув смертельну млість і корчі по всьому тілі. Потім це пройшло; зосталася кволість, а коли й вона минулася, я звернув увагу на зміну характеру власних думок, на більшу розкутість, зневагу до небезпеки, свободу від будь-яких зобов'язань. Я опустив погляд: одяг безформно звисав на карликовому тілі, а рука на коліні була кощава й поросла волоссям. Я знову став Едвардом Гайдом. За хвильку перед тим я тішився людською повагою та любов'ю, у власній оселі на мене чекав обід, і ось я зробився переслідуваним усіма, гнаним, бездомним, викритим убивцею, в якого одна дорога - на шибеницю.

Я був приголомшений, але не втратив остаточно голови. Вже й декілька разів перед тим я помічав, що риси характеру другого мого єства зібраніші й твердіші, і там, де Джекіл занепав би на дусі, Гайд виявився на висоті. Мій препарат лишився у шафі в кабінеті: як його звідти видобути? І я, стиснувши скроні руками, взявся розв'язувати це питання. Я сам замкнув двері з боку вулички. Якби ж я наважився поткнутися через будинок, мої власні слуги відправили б мене на шибеницю. Я зрозумів, що мушу діяти чужими руками, й на думку мені спав Леньйон. Тільки ж як до нього дістатися? Як його переконати зробити те, що мені потрібно? Хай навіть мені пощастить і мене не схоплять на вулиці, але ж як я маю поводитися в його присутності? Як я, незнаний і небажаний гість, змушу славетного медика викрасти дослідні матеріали в його колеги, доктора Джекіла? І тоді я згадав, що з моєї первісної вдачі одна риса таки лишається в мене: я можу писати своїм власним почерком. І як тільки спалахнула ця перша іскра, весь шлях освітився від початку й до кінця.

Відтак я дав хоч якийсь лад своєму вбранню, зупинив кеб, Що трапився поблизу, і наказав їхати до готелю на Портленд-стрит, назву якого, на щастя, я пам'ятав. Побачивши мене, - а виглядав я справді кумедно, хоч як усе насправді було невесело, - візник не стримався й пхикнув. Та коли він побачив, яка диявольська лють перекривила моє лице, то посмішка зникла з його обличчя, - на щастя для нього і, ще більшою мірою, для мене, бо наступної миті я міг би його скалічити. Коли я ввійшов до передпокою готелю, вигляд у мене був такий зловісний, що служники не зважувалися навіть переглядатися в моїй присутності. Беззастережно виконуючи мої накази, вони провели мене до окремого покою Й принесли все потрібне для письма. Відчуваючи небезпеку Для свого життя, Гайд, навіть як на мене, поводився несподівано: адже його трусила надзвичайна лють, він був готовий убивати й мучити. І однак великим зусиллям волі він опанував себе й написав два важливі листи, перший - до Леньйона, другий - до Пула, а потому, аби вбезпечити себе від несподіванок, надіслав їх рекомендованими депешами з повідомленням про вручення.

Решту дня він просидів при вогні в готельному покої, гризучи собі нігті; тут він пообідав на самоті зі своїми страхами; і видно було, як льокай здригається від самого його погляду; звідси, як зовсім споночіло, він перейшов до закритого кеба й рушив у подорож вулицями міста. Я пишу -"він", бо не можу сказати: "я". Це пекельне поріддя не мало нічого людського, в ньому жили тільки страх і зненависть. Коли йому здалося, що така нескінченна їзда без мети починає викликати підозру у візника, він відпустив кеб і рушив пішки, плутаючись у завеликому одязі. В грудях у нього лютувала буря. Він майже біг, гнаний страхом, обирав найбезлюдніші завулки і лічив хвилини, які ще лишалися до півночі. Одного разу до нього заговорила жінка, здається, пропонуючи купити коробочку сірників. Він ударив її в обличчя, й вона впала.

Коли я знову зробився собою в Леньйоновій оселі, жах мого давнього друга, певно, подіяв на мене; хоч маю зізнатися, що й він був лише краплею в морі огиди, з якою я згадував про кілька минулих годин. Я сам перемінився. Мене вже не страхала шибениця, зате жахала сама думка про те, що я знову можу перетворитись на Гайда. Наче в тумані я вислухав Леньйонів присуд, наче в тумані повернувся додому й ліг спати. Цілковито знеможений, я поринув у такий глибокий сон, що його не змогли перервати навіть кошмарні сновиддя. Вранці я прокинувся приголомшеним, кволим, але відсвіженим. Мені все ще була ненависна й думка про звіра, що спав у мені, й, звісно ж, я все ще не встиг відійти від жахіть попереднього дня; але ж я знову був удома, і ліки мої були напохваті, і тому в душі моїй разом із вдячністю за порятунок заясніла надія.

Я, не кваплячись, повертався після сніданку через подвір'я, з насолодою п'ючи прохолодне повітря, коли раптом знову відчув симптоми, які передували перевтіленню, і щойно встиг я сховатись у кабінеті, як мене вже знову роздирали пристрасті Гайда. Цього разу лише подвійна доза препарату дала мені змогу стати собою, але ж за якихось шість годин, коли я сумно сидів біля вогню, симптоми повторилися, і ліки довелося вживати ще раз. Невдовзі по тому я вже міг зберігати подобизну Джекіла тільки ціною величезних зусиль, раз по раз уживаючи все нові дози препарату. Будь-якої години дня чи ночі я міг відчути зловісний дріж; більше того, заснувши чи навіть просто здрімнувши на хвильку в кріслі, я неодмінно прокидався Гайдом. Під тягарем неуникного прокляття, приречений на безсоння, я пережив те, що, як мені здавалося, знести було понад людські сили; мене з'їдала гарячка і розум, що згасав разом із тілом, поглинула єдина думка: страх перед самим собою. Та коли я засинав чи коли чергова доза ліків не спрацьовувала, то, майже не відчуваючи самого перетворення (болісні симптоми з кожним днем ставали дедалі менш помітними), я робився істотою з уявою, повною жахливих образів, з душею, що кипіла від безпричинної зненависті, і з тілом, що, здавалося, ось-ось розірветься від люті. При цьому Гайдова сила зростала, а Джекіл дедалі кволішав. Та їхня зненависть один до одного зрівнялася. Для Джекіла вона існувала на рівні інстинкту. Нині він бачив цілковиту потворність істоти, яка посідала частину його свідомості і з якою він був пов'язаний аж до смерті, але хоч така спільність сама собою була нестерпною, тепер він сприймав сповненого енергії Гайда як щось не тільки диявольське, а й неприродне. Приголомшувало те, що твань заговорила, що порох набув здатності грішити, що мертве й безформне перебрало обов'язки живого. Жах пройняв наскрізь його плоть, у якій зроджувалося і рвалося назовні зло, що в хвилини слабкості або дрімоти розривало її й виштовхувало в небуття. Зненависть Гайда до Джекіла була трохи інша. Страх перед шибеницею весь час спонукав його вчинити тимчасове самогубство, повернутись до підлеглого становища частини цілої особи. Але таку доконечність він сприймав з огидою, як, зрештою, і самого цілком підупалого тепер Джекіла. Звідси оті його мавпячі вихватки на кшталт зроблених моїм почерком блюзнірських нотаток на берегах моїх-таки книжок, або ж спалених листів та знищеного портрета мого батька. І якби не страх перед смертю, він давно знищив би себе, аби заодно позбутися й мене. Але його любов до життя була надзвичайна: навіть я, холонучи від самої думки про Гайда і розуміючи, як він боїться, що я вб'ю його, наклавши руки на себе, відчував до нього жаль.

Немає ані потреби, ані часу, якого мені лишилося небагато, вести цей опис далі. Ніхто досі не вчував таких мук, не зазнавав такої покари; однак з часом моя душа, - ні, не те щоб відчула полегкість, але притупилася й призвичаїлася до відчаю і таке животіння могло б протривати роки. Та останнє нещастя, яке щойно впало на мене, остаточно позбавляє мене власної подобизни. Мій запас солі, якого я не поновлював від часу першого досліду, добіг кінця. Я послав по нову партію і скомпонував напій: рідина запарувала, змінила колір один раз, але другої зміни кольору не відбулося, Я випив її - та вона не подіяла. Напевно, ви вже знаєте від Пула, як я змусив його обшукати весь Лондон, і все намарно. Нині я переконаний, що саме в першій партії була якась домішка, і що саме ця невідома домішка й робила препарат дієвим.

Проминуло близько тижня; зараз я закінчую свій виклад, тримаючись на останніх залишках давнішого запасу. Я востаннє, наче якесь диво, бачу в свічаді обличчя Генрі Джекіла (як прикро воно змінилося!). Я не можу далі зволікати із завершенням цього рукопису, бо ж досі він зацілів тільки завдяки поєднанню щасливого випадку і моєї великої обережності. Якщо перевтілення заскочить мене за письмом, то Гайд пошматує сторінки на клоччя. Але якщо певний час встигне проминути по тому, як буде поставлено останню крапку, то дивовижна Гайдова зосередженість виключно на самому собі, можливо, й порятує рукопис від його мавпячої люті. Наша спільна приреченість перемінила й розчавила і його теж. За якихось півгодини, коли я знову, і цього разу назавше, втілюся в цю ненависну подобизну, знаю, що я або сидітиму в кріслі, тремтячи й схлипуючи, або ж мірятиму кроками кімнату (цей мій останній притулок на землі), прислухаючись до кожного звуку й чекаючи настання неминучої відплати. Чи помре Гайд на шибениці? Чи в останню хвилину знайде в собі відвагу звільнитися самому? Це тільки Бог відає, бо ж справжня моя смерть настане невдовзі, а все, що відбудеться опісля, стосуватиметься вже іншого. Тож нині, відкладаючи перо, й запечатуючи цю мою сповідь, я підводжу риску під життям нещасливого Генрі Джекіла.