Острів скарбів. 1-ша частина

НЕЗВАЖЛИВОМУ ЧИТАЧЕВІ

Як повісті про моряків,
Про острови, пригоди, шквали,
Про тайни схованих скарбів
І мандрівців, що їх шукали,
Про лиходіїв, що зливали
Людською кров'ю чардаки*,
- Як до смаку тобі припали,
Юначе, давні ті книжки,

Як Купер, Белентайн старий
Для тебе автори бажані,
- До рук ти сміливо бери
Просте моє оповідання.
Коли ж вітрила в океані
Тебе не надять, - то покинь:
Хай зникне в тьмі пірат останній,
А з ним і я, як марна тінь.



Ллойдові Осборну,
американському джентльменові, присвячує цю
оповідь, задуману й нарешті завершену в згоді з
класичними його смаками, - вдячний за багато
спільно проведених приємних годин -
автор


Частина перша

СТАРИЙ ПІРАТ


Розділ І

Старий морський вовк у заїзді "Адмірал Бенбов" 

Сквайр Трелоні, доктор Лівсі й решта джентльменів попросили мене розповісти докладно все, що я знаю про Острів Скарбів, усю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розміщення острова, та й то лише тому, що не всі ще скарби звідти вивезли. Отож року Божого 17... я беруся за перо й повертаюся думками до тих часів, коли у мого батька був заїзд "Адмірал Бенбов" і коли під нашим дахом оселився засмаглий старий моряк з рубцем від шаблі на щоці.
Я пригадую, ніби те було тільки вчора, як він важкою ходою підступив до дверей нашого заїзду, а слідом за ним прикотили на візку моряцьку скриню. То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були" зашкарублі й пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок. Пригадую, як він, стиха посвистуючи, оглянув бухту, а тоді раптом загорлав давню моряцьку пісню, яку так часто ми чули від нього опісля:
П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Голос у незнайомця був по-старечому тонкий і хрипучий, наче він надірвав його, тягнучи кабестана.
Потім він постукав у двері кінцем палиці, схожої на гандшпуг, і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому. Йому винесли ром, і він почав поволі його цмулити, знавецьки смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.
- Бухта нічогенька, - пробурмотів він нарешті. - Непогане місце для шинку. І багато народу, друзяко?
Батько відповів, що, на жаль, народу тут буває дуже мало.
- То й гаразд! - сказав моряк. - Пристань саме для мене. Гей, ти, голубе! - гукнув він чоловікові, що прикотив візка. - Під'їжджай сюди, допоможеш втягти скриню. Я перебуду тут який час, - провадив він далі. - Чоловік я простий. Ром, шинка, яєшня - і більше мені нічого не треба. Хіба тільки ще он та скеля, з якої видно в морі кораблі... Як мене звати? Та що ж, зовіть хоч би й капітаном... Еге, я бачу, що вас непокоїть... Маєте! - і він кинув на поріг три-чотири золоті монети. - Нагадаєте мені, коли вони вичерпаються, -промовив він, суворо глянувши на батька, мов командир на підлеглого.
І справді, хоч одяг у нього був поганенький, а мова не дуже поштива, він зовсім не скидався на простого матроса: радше можна було подумати, що це штурман або шкіпер, звиклий командувати, а то й кулаком орудувати. Чоловік з візком розповів нам, що незнайомець прибув поштовим диліжансом учора вранці до "Готелю короля Георга" і став розпитувати, які в цій околиці є заїзди над морем. Почувши, мабуть, добрі відгуки про наш заїзд і довідавшись, що він стоїть на відлюдді, капітан обрав його собі за місце постою. Оце й усе, що ми змогли дізнатись про нашого гостя.
То був дуже мовчазний чоловік. Цілі дні він сновигав берегом бухти або вибирався на скелі зі своєю мідною підзорною трубою. А вечорами сидів у світлиці в кутку біля коминка й попивав міцний ром, змішаний з водою. Здебільша він не озивався, навіть коли до нього зверталися - тільки кине раптом лютий погляд і засопе носом, немов корабельна сирена в тумані. Ми й наші відвідувачі невдовзі призвичаїлися не турбувати його. Щоразу, повернувшися з прогулянки, він запитував, чи не показувалися біля заїзду які-небудь моряки. Спочатку ми гадали, що він питає про це, бо йому нудно на самоті. Але зрештою завважили, що він, навпаки, силкується уникати сторонніх. Коли якийсь моряк, пробираючись надбережною дорогою до Бристоля, завертав до "Адмірала Бенбова", наш капітан наважувався вийти до світлиці, тільки поглянувши на відвідувача з-під завіски на дверях. У присутності такого гостя він звичайно сидів тихенько, наче миша.
Для мене принаймні тут не було ніякої таємниці, бо я став, так би мовити, співучасником його тривог. Якось він одвів мене вбік і пообіцяв платити по чотири срібні пенси першого числа кожного місяця, якщо я "пильнуватиму одноногого моряка" і повідомлю його, себто капітана, відразу, тільки-но цей моряк з'явиться поблизу. Коли ж надходило перше число і я звертався до нього по обіцяну винагороду, він лише сопів носом і люто косував на мене. Але вже до кінця тижня змінював гнів на ласку, приносив мені чотирипенсовика і повторював наказ "пильнувати одноногого моряка".
Зайве й казати вам, що цей одноногий моряк не полишав моєї уяви й серед ночі. У штормову ніч, коли вітер хитав усі стіни нашого будинку, а прибій ревів у бухті й поміж скель, він ввижався мені вві сні в тисячах образів, страшний, мов тисяча дияволів. Я бачив його іноді з ногою, відрізаною до коліна, іноді - відтятою по самісіньке стегно. Часто він з'являвся переді мною у вигляді моторошної потвори, так і народженої з однією ногою, яка стирчала з середини тулуба. Найдужче мене жахало, коли на цій одній нозі він ганявся за мною, перескакуючи через паркани й рівчаки. Отож недешево діставалися мені оті щомісячні чотири пенси: я розплачувався за них страхітливими снами.
Та хоч яким жахом проймав мене одноногий моряк, самого капітана я боявся куди менше, ніж усі інші, хто його знав. Часом увечері він випивав рому з водою стільки, що вже голова його не витримувала, і тоді довго сидів у світлиці й співав свої давні, дикі й відворотні моряцькі пісні, не звертаючи уваги ні на кого з присутніх. А бувало й так, що він замовляв випивку на всіх і силував наших відвідувачів, що тремтіли з жаху, вислуховувати його розповіді про морські пригоди або підспівувати йому гуртом. І дуже часто стіни нашого будинку аж ходором ходили від "Йо-го-го, ще й пляшечка рому", бо всі запрошені, побоюючись за своє життя, намагалися пререкричати один одного і співати якнайголосніше, щоб не наразитись на прикрість, бо в такому настрої капітан був справді небезпечним: він то грюкав кулаком об стіл, аби всі замовкли; то раптом спалахував буйним гнівом, коли його перебивали, запитуючи про щось; то, навпаки, шаленів, що ніхто не звертався до нього з запитаннями, а це означало, що товариство неуважно слухає його. Він нікого не випускав із заїзду, аж поки сам не напивався до нестями й не йшов, хитаючись, спати.
Але найбільше страху на людей нагонили його розповіді. Жахливі то були розповіді: про шибениці, про ходіння по дошці*, про шторми на морі, про острови Тортугас , про розбійницький розгул і розбійницькі пристанища в Іспанському морі. З його слів випливало, що він прожив усе життя серед найзапекліших розбишак, які будь-коли виходили в море. А брутальна мова, що нею капітан викладав ці свої розповіді, лякала наш простодушний сільський люд не менше, ніж злочини, які він змальовував.
Мій батько раз у раз повторював, що ми дійдемо до руїни, бо ж ніхто не схоче бувати в нашому заїзді, де з людей знущаються і звідки вони повертаються додому, сповнені жаху! Але я був певен, що присутність капітана, навпаки, добре впливала на наші справи. Правда, попервах відвідувачі лякалися, та через якийсь час їх уже знову тягло до капітана. Він вніс якесь приємне збудження в наше тихомирне сільське життя. Декотрі молоді хлопці навіть захоплювалися нашим пожильцем і називали його "справжнім морським вовком", "просоленим моряком" та іншими такими назвиськами. На їхню думку, саме такі люди Й зробили Англію грозою на морі.
Та проте він таки завдавав нам збитків: минав тиждень за тижнем, а далі й місяць за місяцем, і гроші, які капітан заплатив першого дня, давно вже всі вийшли, нових він не платив, і в батька не вистачало духу вимагати в нього платні. Коли ж навіть батько й нагадував про це, то капітан починав сопіти так голосно й люто, так гнівно поглядав на батька, що той якомога швидше тікав з кімнати. Я бачив, як після таких спроб мій бідолашний батько розпачливо заломлював руки. Безперечно, що пережиті ним тривоги й страхи дуже прискорили його дочасну смерть.
Скільки капітан жив у нас, він ні разу не змінив своєї одежі, ото лише купив кілька пар панчіх у вуличного торгівця. Один крайчик його трикутного капелюха обвис; капітан так його й лишив, хоч це завдавало йому чимало неприємностей під час вітру. Я добре пам'ятаю, який вигляд мала його куртка, що її він сам латав у себе в кімнаті: під кінець там латка була на латці. Він ніколи не писав і не одержував ніяких листів. І ніколи ні з ким не розмовляв, крім сусідів, - та й то хіба добре випивши. Ніхто також ніколи не бачив, щоб він бодай раз відмикав свою велику скриню.
Тільки одного разу капітанові дали доброго відкоша: це сталося тоді, коли мій бідолашний батько був уже при смерті. Якось увечері до нас приїхав доктор Лівсі. Він оглянув хворого батька, нашвидку пообідав на запрошення моєї матері і вийшов у світлицю випалити люльку, поки йому приведуть коня: кінь залишився в селищі, бо при нашому заїзді не було стайні.
Я теж увійшов до світлиці - пригадую, як вразив мене контраст між чепурним і привітним лікарем у сніжно-білій перуці, з жвавими чорними очима, і сільськими гультіпаками, звичайними нашими відвідувачами. Особливо вражала ця відмінність, коли глянути на наше опудало - незграбного, брудного, страховидного піратюгу, що напився і сидів, спершись обіруч на стіл.

Раптом він, себто капітан, затяг свою улюблену пісню:

П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Пий, і диявол тебе призведе до кінця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Спершу мені здавалося, що "скриня мерця" - це і є ота велика скриня в капітановій кімнаті, і в моїх кошмарних снах вона часто з'являлася переді мною разом з одноногим моряком. Але з часом ми всі так призвичаїлися до цієї пісні, що вже не звертали на неї ніякої уваги, і того вечора пісня про мерця була новиною лише для доктора Лівсі. Як я помітив, вона справила на нього не дуже приємне враження, бо він сердито подивився на капітана й на хвильку урвав свою розмову зі старим садівником Тейлором про новітній спосіб лікування ревматизму. Тим часом каштан, розпалившись від власного співу, гепнув кулаком по столу, що, як ми всі знали, означало наказ мовчати. Голоси відразу вщухли - всі, крім доктора Лівсі. Той і далі говорив, виразно й чітко вимовляючи слова й час від часу попахкуючи своєю люлькою. Капітан люто бликнув на нього, знов гепнув кулаком, потім глянув ще лютіше і раптом закричав з брутальною лайкою:
- Тихо там, на нижній палубі!
- Чи не до мене ви звертаєтесь, сер? - поцікавився лікар. Нахаба, ще раз лайнувшись, сказав, що звертається саме до нього.
- Тоді я маю сказати вам тільки одне, сер, - відповів лікар, - якщо ви не покинете пиячити, то світ незабаром позбудеться одного з найбрудніших мерзотників.
Старий у нестямі аж озвірився. Він скочив на ноги, вихопив і розкрив моряцького складаного ножа і, виважуючи його на долоні, почав грозитися, що приткне лікаря до стіни.
Лікар навіть не ворухнувся. Він, як і перше, говорив до капітана через плече тим самим спокійним тоном, хіба, може, трохи голосніше, щоб усі в кімнаті могли чути, але зовсім спокійно й твердо:
- Якщо ви зараз же не сховаєте, ножа до кишені, присягаюся своєю честю, що вас повісять після першої ж сесії нашого виїзного суду.
Між ними почався поєдинок очима. Але капітан скоро здався. Він сховав зброю, сів на своє місце і тільки одгарикувався, мов побитий пес.
- А тепер, добродію, - вів далі лікар, - оскільки мені стало відомо, що в моїй окрузі є такий суб'єкт, ви можете бути певні, що я стежитиму за вами вдень і вночі. Я не лише лікар, а й місцевий суддя. І коли я почую найменшу скаргу на вас, хоч би навіть за отаке грубіянство, як-от зараз, я вживу рішучих заходів, щоб вам це так не минулося. Тож затямте собі.
Невдовзі після цього лікареві подали коня і він від'їхав. Але каштан того вечора сидів уже тихенько і таким лишався й багато подальших вечорів.

Розділ II

Чорний пес з'являється і зникає

Незабаром після цієї пригоди сталася перша з тих таємничих подій, що нарешті звільнили нас від капітана, але не звільнили, як ви побачите далі, від клопотів, що він спричинив. Зима була дуже холодна, з тривалими лютими морозами й штормами. І з самого початку стало ясно, що мій бідолашний батько навряд чи побачить весну. Що не день йому ставало все гірше й гірше, і доглядати заїзд доводилося нам двом з матір'ю. Ми були дуже заклопотані й звертали мало уваги на нашого неприємного пожильця.
Стояв ранній січневий ранок, холодний і шпаркий, бухта посивіла від інею, і хвилі легенько хлюпали об каміння. Сонце ще не встигло піднятись і тільки торкнулося своїм промінням . верхів'я горбів та блідо осяяло морську далечінь. Капітан прокинувся раніше, ніж звичайно, і вийшов на берег з кортиком на поясі під старою синьою курткою, з мідною підзорною трубою під пахвою, у капелюсі, збитому на потилицю. Я пригадую, що з уст у нього вилітала пара й клубочилася в повітрі, мов дим. Я чув, як обурено він фиркнув, зникаючи за великою скелею, - так, ніби ще й досі не міг забути своєї сутички з доктором Лівсі.
Мати забарилася нагорі біля батька, а я готував на столі сніданок до приходу капітана. Раптом двері розчинилися, і до світлиці ввійшов чоловік, якого я ніколи доти не бачив. Він був блідий, і обличчя в нього лисніло, наче одутле. На лівій руці йому бракувало двох пальців. Хоч чоловік цей і мав при собі кортика, але вигляд його був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками - і одноногими, й двоногими, - і пригадую, як ця особа спантеличила мене. Він мало скидався на моряка, та все-таки щось моряцьке я в ньому відчув.
Я спитав його, чим можу стати в пригоді. Він попросив собі рому. Коли я вже збирався вийти з кімнати, щоб виконати його замовлення, він сів за стіл і кивнув мені підійти ближче. Я зупинився, тримаючи серветку в руці.
- Ходи-но сюди, синку, - сказав він. - Підійди ближче. Я ступив крок уперед.
- Оцього стола накрито для мого приятеля Білла? -запитав він, посміхаючись.
Я відповів, що не знаю ніякого його приятеля Білла і що стола накрито для нашого постояльця, якого ми звемо капітаном.
- Що ж, - сказав він, - мого приятеля Білла теж можна називати капітаном, чом би й ні. У нього рубець на щоці й дуже приємна поведінка, особливо, коли вій напідпитку, цей мій приятель Білл! Ну, а у вашого капітана, припустімо, також є рубець на щоці, і саме на правій. А що, не так? Тож я й казав! Ну, то чи вдома зараз мій приятель Білл?
Я відповів, що він вийшов прогулятись.
- А в який бік, синку? В який бік він пішов?
Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою і коли має повернутись капітан, а тоді відповів ще на кілька запитань.
- О, - сказав незнайомець, - мій приятель Білл зрадіє мені, мов добрій чарці.
Вираз його обличчя, коли він промовляв ці слова, був аж ніяк не приємний, і я мав усі підстави гадати, що незнайомець помилявся, навіть коли він справді думав те, що казав. Але ця справа мене не обходила. До того ж важко було вирішити, що треба робити за таких обставин. Незнайомець пильно стежив за дверима заїзду, завмерши біля входу, мов кіт, що чигає на мишу. Коли я спробував вийти надвір, він тут-таки гукнув мені вернутись. Йому здалося, що я не досить швидко послухався і жахлива гримаса перекосила його одутле обличчя; він так гримнув на мене, аж я підстрибнув з переляку. Проте коли я підійшов ближче, він знову почав розмовляти зі мною, як і раніше, - напівулесливо, напівжартома, поплескав мене по плечу і сказав, що я гарний хлопчина й одразу припав йому до вподоби.
- У мене теж є синок, - сказав він, - і ви схожі один на одного, мов дві краплини. Він у мене такий, що я ним не натішуся. Але для хлопців головне - дисципліна, синку, дисципліна. Коли б ти поплавав з Біллом, тебе не треба було б гукати двічі - є, ні! Білл не повторював двічі своїх наказів. 
Такого він не полюбляв, як і ті, що плавали з ним... А ось і він іде, мій приятель Білл, з підзорною трубою під пахвою, благослови його Боже! Вернімось до світлиці, синку, і , сховаймося за дверима, щоб зробити Біллеві маленький сюрприз, благослови його Боже!
З цими словами незнайомий потяг мене до світлиці й поставив позад себе в кутку, щоб нас обох не було видно за відчиненими дверима. Я дуже збентежився і злякався, як ви можете собі уявити, та ще більше я злякався, побачивши, що незнайомець і сам боїться. Він ухопився за руків'я свого кортика й напіввисунув лезо з піхов, ввесь час ковтаючи слину, ніби щось застрягло йому в горлянці.
Нарешті до кімнати вступив капітан, грюкнувши дверима, і неоглядки попрямував до столу, де на нього чекав сніданок.
- Білле! - гукнув незнайомець, силкуючись надати своєму голосові якнайбільше сміливості й твердості.
Капітан рвучко обернувся на підборах і став лицем до нас. Уся засмага зійшла з його обличчя, і навіть ніс його посинів. У нього був вигляд людини, що раптом побачила привида чи диявола, чи щось ще гірше, коли тільки може таке бути. І, слово честі, мені навіть прикро було дивитись на нього, так він одразу постарів і змарнів.
- Пізнаєш мене, Білле? Ну, як же ти можеш не пізнати свого давнього корабельного товариша, Білле! - сказав незнайомець.
Капітан тяжко перевів подих.
- Чорний Пес! - промовив він нарешті.
- А хто ж бо ще? - відгукнувся незнайомець, видимо підбадьорившись. - Чорний Пес власною персоною прийшов до заїзду "Адмірал Бенбов" побачитися з давнім своїм приятелем Біллом! Ох, Білле, Білле, скільки часу збігло відтоді, як я втратив свої два пазури, - докинув він, витягуючи вперед свою покалічену руку.
- Ну гаразд, - сказав капітан. - Ти таки вистежив мене, і ось я перед тобою. Тож викладай: чого прийшов?
- Тепер я бачу, що це й справді ти, Білле, - відповів Чорний Пес. - Ти маєш слушність, Біллі. Це миле хлоп'я, яке так мені припало до серця, принесе зараз скляночку рому, і ми посидимо з тобою, коли твоя ласка, та побалакаємо щиро, як давні товариші.
Коли я повернувся з ромом, вони вже посідали один проти одного за капітановим столом. Чорний Пес сидів ближче до дверей, трохи боком, щоб зручніше було стежити за своїм товаришем і, як мені здалося, щоб бути напоготові вчасно відступити. Він наказав мені вийти й залишити двері розчиненими навстіж.
- Це аби ти, синку, не підглядав у замкову шпарину, -пояснив він.
Я залишив їх удвох і повернувся до буфетної.
Довгий час, хоч як я прислухався, не можна було розчути нічого, крім невиразного бурмотіння. Але потім вони почали розмовляти голосніше, і я міг уже розрізнити окремі слова, здебільше прокляття з уст капітана.
- Ні, ні, ні, ні! І годі про це! - почув я раз капітанів вигук. А потім ще таке:
- Коли вже дійде до шибениці, то нехай на ній гойдаються всі.
Тоді нараз пролунала жахлива лайка й почувся гуркіт, стіл і стільці полетіли на підлогу, дзенькнула сталь клинків, хтось скрикнув від болю, а вже в наступну мить я побачив Чорного Пса, що рвонувся до дверей, і капітана, що гнався за ним. В обох у руках були оголені кортики, а в Чорного Пса з лівого плеча цебеніла кров. Біля самих дверей капітан замахнувся на втікача кортиком і був би розтяв йому голову страшним ударом навпіл, якби не завадила велика вивіска нашого заїзду. На вивісці внизу, на самій рамі, і досі видно цю чималу подряпину.
Цей удар був останній у тій сутичці.
Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, так прудко дременув, що вже за півхвилини зник за горбом. А капітан стояв і знетямлено дивився на вивіску. Потім провів кілька разів рукою по очах і повернувся до будинку.
- Джіме, - звелів він, - рому!
Кажучи це, він трохи похитнувся і сперся однією рукою на стіну.
- Вас поранено? - поспитав я.
- Рому! - повторив він. - Мені треба забиратися звідси. Рому! Рому!
Я побіг по ром, але від хвилювання розбив склянку й розлив спиртне, а поки я там незграбно вовтузився, у світлиці щось важко впало на підлогу. Я кинувся туди і побачив капітана, що простягся на підлозі на весь зріст. У ту ж мить згори прибігла на підмогу мати, стривожена галасом та бійкою. Ми підвели капітанові голову. Він дихав дуже голосно й важко. Очі його були заплющені, а обличчя налилося кров'ю.
- Ой лишенько! - скрикнула мати. - Що це за напасть така на наш дім! А тут ще й твій бідолашний батько лежить хворий!
Ми не знали, як допомогти капітанові, і були певні, що незнайомець смертельно його поранив. Я, пригадую, приніс рому й намагався влити йому в рот. Але зуби його були міцно зціплені й щелепи стиснуті, мов залізні.
Аж це на полегкість нам двері розчинилися й увійшов доктор Лівсі, що приїхав провідати мого батька.
- О докторе! - вигукнули ми. - Що нам робити? Куди його поранило?
- Поранило? Пхе! - сказав лікар. - Та його не більш поранило, ніж вас чи мене. Його просто грець побив, як я й перестерігав. А тепер, місіс Гокінс, ідіть собі нагору до свого чоловіка і, коли зможете, нічого не кажіть йому про це. Щодо мене, то я мушу зробити все, щоб урятувати цьому ланцеві його тричі нікчемне життя. Джіме, принеси мені миску.
Коли я повернувся з мискою, лікар закасав у капітана один рукав і оголив його велику жилаву руку. Вона в кількох місцях була вкрита татуюванням. Написи "На щастя", "Погожого вітру", "Нехай щастить Біллі Бонсові" та інші були дуже старанно й виразно зображені на верхній частині руки. А біля самого плеча ми побачили намальовану шибеницю, на якій гойдалося тіло людини. Цей малюнок, як на мене, було виконано вельми вправно.
- Пророча картинка, - зауважив лікар, торкаючись зображення шибениці пальцем. - А тепер, мастере Біллі Бонсе, якщо вас і справді так звуть, ми подивимось, якого кольору у вас кров. Джіме, - звернувся він до мене, - ти не боїшся крові?
- Ні, сер, - відповів я.
- Гаразд, - сказав лікар. - Тоді потримай миску. Він узяв ланцет і розтяв вену.
Багато витекло з капітана крові, перш ніж він розплющив очі й каламутним поглядом обвів кімнату. Спочатку він розпізнав лікаря й насупив брови. Потім побачив мене і ніби трохи заспокоївся. Але раптом він знову почервонів і, силкуючись підвестися, закричав:
- Де Чорний Пес?
- Нема тут ніякого чорного пса, крім того, що точить вас ізсередини, - сказав лікар. - Ви забагато пили рому, і вас побив грець, про що я й попереджував. І, хоч мені й не хотілося цього робити, довелось витягати вас із домовини. А тепер, містере Бонсе...
- Я ніякий не Боне, - перебив капітан.
- Мені це байдуже, - відповів лікар. - У мене є один знайомий пірат, якого звуть Бонсом, і я звертаюсь до вас на це ім'я через те, що воно коротке. Тож слухайте, що я вам скажу: одна склянка рому, звичайно, не вб'є вас, але ж коли ви вип'єте одну, за нею піде друга й третя і так далі. Ручуся своєю перукою, що коли ви не перестанете пити, то помрете. Розумієте? Полинете на небо, як сказано в Біблії... А тепер спробуйте-но встати. Я допоможу вам добратися до постелі. На превелику силу витягли ми капітана нагору й поклали в ліжко. Голова його безсило впала на подушку, так наче він був ледве при пам'яті.
- Отже, майте на увазі, - мовив лікар, - я кажу вам по совісті: слово "ром" означає для вас "смерть".
Сказавши це, він узяв мене під руку й пішов оглянути мого батька.
- Нічого йому не буде, - додав лікар, зачинивши за собою двері. - Я випустив йому досить крові, і він на якийсь час заспокоїться. Тиждень пролежить у постелі, а це краще й для нього, і для вас. Але другого удару він не витримає.

Розділ III

Чорний знак

Опівдні я приніс капітанові холодного питва та ліки. Він лежав майже в тій самій позі, як ми його залишили, тільки голова була трохи вище; здавалося, він був слабосилий і водночас дуже збуджений.
- Джіме, - сказав він, - з усіх тут лише ти вартий доброго слова. Ти знаєш, я завше дбав про тебе. Я ж тобі щомісяця давав срібного чотирипенсовика. А тепер бачиш, друже, як мені погано, і всі покинули мене! Джіме, ти ж принесеш мені чарочку рому, ге ж, хлопче?
- Лікар... - почав був я.
Але він люто, хоч і ледь чутним голосом, почав клясти лікаря.
- Всі лікарі - телепні! - заявив він. - А цей ваш лікар, ну що він тямить про моряків? Я бував у місцях, де пече, як у гарячій смолі, де люди так і падали від жовтої пропасниці, а земля ходила хвилями від землетрусів. Що твій лікар знає про ці краї? Я вижив там тільки завдяки ромові, далебі! Він був мені за їжу й за пиття, за друга й за жінку. І коли я зараз не ковтну трохи рому, мене викине на берег, мов старе розбите судно. Моя кров упаде тоді на тебе, Джіме, і на отого телепня-лікаря...
І він знову вибухнув лайкою.
- Дивись, Джіме, як тремтять у мене пальці, - благально мовив він. - Я не можу втримати їх, щоб вони не тремтіли. За весь Божий день я ж ні краплиночки не випив! Цей лікар -йолоп, їй-бо. Якщо я не ковтну рому, Джіме, мені ввижатимуться різні страхіття - я вже й так їх бачив, далебі! Я бачив старого Флінта в кутку, отам, за тобою, бачив так ясно, мов живого. А коли я бачу всі ці страхіття, то роблюся мов скажений - я ж і без того запальної вдачі. Таж сам твій лікар казав, що одна склянка мені не завадить. Я дам тобі золоту гінею* за одну чарчину, Джіме.
Він розпалювався дедалі дужче, і я вже почав боятись, щоб його не почув мій батько, якому було особливо зле того дня і який потребував цілковитого спокою. До того ж мене переконали лікареві слова, що їх тепер повторив капітан, а пропозиція хабара видалася мені образою.
- Не треба мені ваших грошей, - сказав я. - Заплатіть лише те, що ви заборгували моєму батькові. Я принесу вам склянку рому, але не більше.
Коли я приніс напій, він жадібно схопив його й вихилив одним духом.
- Гей, гей, - промовив він, - тепер мені трохи полегшало. Послухай, друже, лікар не казав, скільки я пролежу на цій старій койці?
- Принаймні тиждень, - відповів я.
- А побий його грім! - вигукнув капітан. - Тиждень! Я не можу так довго вилежуватись: вони за цей час накинуть мені чорний знак. Ці поганці вже натрапили на мій слід. Тюхтії, свого не могли зберегти, а тепер на чуже зазіхають! Хіба ж це по-моряцькому, хотів би я знати? Я ось чоловік ощадливий, я ніколи не тринькав гроші й не губив. Я знов обкручу їх круг пальця. Не страшні вони мені! Я відчалю від цього рифу, друже, і знову пошию їх у дурні.
Говорячи це, він на превелику силу підвівся з ліжка, так міцно впершись мені у плече, що я мало не закричав; ноги його, важкі, мов колоди, опустилися на підлогу. Дражлива мова в нього на устах аж ніяк не узгоджувалась із ледь чутним його голосом.
Сівши на край ліжка, він довго віддихувався.
- Доконав мене цей лікар... - пробурмотів він нарешті. -У вухах дзвенить... Поклади мене знову...
Але перш ніж я встиг йому допомогти, він упав на спину і мовчки лежав так деякий час.
- Джіме, - озвався він нарешті, - ти бачив сьогодні того моряка?
- Чорного Пса? - перепитав я.
- Атож, Чорного Пса, - відказав капітан. - То лихий чоловік, але ті, що послали його, ще лихіші. Ось послухай: якщо мені не пощастить вибратися звідси й вони надішлють мені чорний знак, то знай, що вони полюють на мою скриню. Сідай тоді на коня... Ти вмієш їздити верхи, ге ж? Отже, сідай, кажу, тоді на коня й жени чимдуж до... А так, так. До цього клятого телепня-лікаря й перекажи йому, щоб свистів усіх нагору - судових там і всяких інших - і накрив би тут, на борту "Адмірала Бенбова", усю Флінтову зграю, всіх до одного, скільки їх ще лишилося живих. Я був за першого помічника на судні в старого Флінта. За першого помічника! І тільки я знаю те місце. Він сам усе передав мені в Саванні*, коли лежав, помираючи, як ось я тепер. Але ти не зчиняй галасу, поки вони не пришлють мені чорного знака чи поки не побачиш знову Чорного Пса або моряка на одній нозі. Оцього одноногого, Джіме, стережися найдужче!
- А що це за чорний знак, капітане? - спитав я.
- Це щось таке, як повістка на суд, друже. Коли її пришлють, я тобі скажу. Ти тільки добре пильнуй, Джіме, і я поділюся з тобою порівну, слово честі...
Язик у нього почав заплітатись, голос поволі слабшав. Я дав йому ліків, і він випив їх покірливо, мов дитина, сказавши:
- Ще ніколи жоден моряк не потребував так ліків, як я. - Після цих слів він забувся важким безтямним сном, і я вийшов.
Що я робив би, якби все в нас було гаразд, не знаю. Мабуть, розповів би все лікареві, бо смертельно боявся, що капітан пожалкує за своєю відвертістю й приб'є мене. Але сталося так, що ввечері раптово помер мій батько, і ми забули про все інше. Велике горе, що спало на нас, прихід сусідів, лаштування до похорону й різні господарські турботи так закрутили мене, що не було часу ані думати про капітана, ані боятись його.
Наступного ранку капітан зійшов собі вниз і пообідав, як звичайно. їв він мало, зате багато пив - навіть більше, ніж була звичайна його мірка, бо сам хазяйнував біля буфета і при цьому так сердито сопів, що ніхто не наважився сказати йому слова всупір. Вночі напередодні похорону він був так само п'яний, як і завжди. Гидко було слухати його розгнуздану дику пісню в домі, повитому жалобою. І хоч він був дуже слабий, ми всі до смерті боялися його. А лікар у той час був далеко: його несподівано викликали до хворого за багато миль звідси, і він не з'являвся поблизу нашого будинку після батькової смерті.
Я сказав, що каштан був слабий. І справді, здавалося, що він дедалі слабшає, а не одужує. Він насилу пересувався сходами, раз у раз снував із світлиці до буфетної і назад, часом вистромляв носа з дверей - понюхати запах моря, - і  все тримався при цьому за стіну, щоб не впасти. Дихав він важко й хапливо, як людина, то спинається на круту гору.
Тепер він уже не заводив зі мною розмови і, здавалося, зовсім забув про те, з чим був звірився переді мною, хоч став ще дратливішим і, попри свою слабість, ще буйнішим, ніж коли. Нас непокоїло, що він завів собі нову звичку: напідпитку витягати кортика й класти його перед собою на столі. Але на людей він якось майже не звертав уваги, весь час ніби заглиблений у свої думки та примарні видива. Раз, на превеликий наш подив, він навіть почав мугикати сільську любовну пісеньку, якої навчився, мабуть, замолоду, коли ще не почав блукати по морях.
Такі ото були наші справи, коли на другий день після похорону - днина була похмура, туманна й морозяна, - годині о третій, я вийшов за двері й став на порозі, сповнений сумних згадок про свого батька. Нараз я побачив, що хтось поволі йде дорогою. Чоловік був, очевидячки, сліпий, бо намацував дорогу перед собою ключкою. Над очима й носом у нього нависав чималий зелений дашок. Згорблений від старості чи слабосилля, закутаний у подертий морський плащ із каптуром, що зовсім ховав обриси його тіла, незнайомець здавався справжньою потворою. Неподалік від заїзду він зупинився і затяг чудним голосом невідь до кого:
- Чи не скаже яка добра душа бідному сліпцеві, що втратив дорогоцінний зір, мужньо боронячи свою батьківщину Англію, - хай Бог благословить короля Ґеорга! - де і в якій частині країни він зараз перебуває?
- Ви стоїте перед заїздом "Адмірал Бенбов", над бухтою Чорного Горба, добрий чоловіче, - відгукнувся я.
- Я чую голос, - мовив він, - юний голос. Дайте мені вашу руку, любий друже, і проведіть мене до цього дому.
Я простяг йому руку, і цей солодкомовний безокий маняк стис її мов лещатами. Це мене так налякало, що я спробував видертись і втекти, але сліпець одним рухом притяг мене щільно до себе.
- А тепер, хлопче, - сказав він, - проведи мене до капітана.
- Добродію, - заблагав я, - слово честі, я не смію.
- Он як! - осміхнувся він. - Не смієш? Зараз же веди мене, або я скручу тобі руку.
І, кажучи це, він так крутнув її мені, що я скрикнув.
- Добродію, - сказав я, - не за себе я боюся, а за вас. Капітан тепер не такий, як був колись. Він сидить з оголеним кортиком. Один джентльмен уже приходив і...
- Ану-но веди й не базікай! - урвав він мене.
Ніколи ще не чув я голосу, щоб був такий суворий, холодний і бридкий, як у того сліпця. Голос цей налякав мене більше, аніж біль, і я відразу скорився й повів прибульця просто до світлиці, де сидів наш хворий старий пірат, очманілий від рому. Сліпець учепився за мене залізними пазурами, він зліг на моє тіло всією своєю вагою, аж я ледве здужав його тягти.
- Веди мене прямісінько до нього і, коли він побачить мене, гукни: "Ось ваш приятель, Білле!" А як ти не крикнеш, то ось що тобі буде!
І він знову так вивернув мені руку, що я мало не зімлів. Усім цим сліпий жебрак так мене налякав, що я забув свій жах перед капітаном і, розчинивши двері світлиці, тремтячим голосом вигукнув те, що мені було наказано.
Бідолашний капітан підвів очі й одразу протверезів. На обличчі його відбився не так переляк, як смертельна слабість. Він спробував був підвестись, але, очевидячки, вже навіть на це не мав сили.
- Нічого, Білле, сиди, де сидиш, - озвався жебрак. - Хоч я й не можу бачити, але я чую, як тремтять твої пальці. Діло насамперед. Дай свою праву руку. Хлопче, візьми його руку й піднеси до моєї правиці.
Ми обидва слухняно підкорилися йому. Я побачив, як сліпий переклав щось із своєї долоні з ключкою в долоню капітана, яка ту ж мить стулилася.
- Отже, зроблено, - сказав сліпець, відпустив мою руку і з неймовірною для невидющого точністю й швидкістю вислизнув із світлиці надвір. Я все ще стояв нерухомо, прислухаючись, як щораз далі й далі стукотить дорогою його ключка.
Тільки по якійсь годині спам'яталися ми з капітаном. І лише тоді я помітив, що все ще тримаю його за рукав. Коли я відпустив руку, він підніс її ближче й глянув на те, що було затиснуте в долоні.
- О десятій годині! - вигукнув капітан. - Лишилося шість годин. Ми ще їх ошалапутимо!
Він зірвався на ноги, але тут-таки похитнувся і схопився за горло. Так він постояв хвильку, похитуючись із боку на бік, а тоді, якось чудно скрикнувши, упав горілиць на підлогу.
Я відразу кинувся до нього, гукаючи матір, та було вже пізно. Капітан нагло помер від апоплексичного удару. І дивна річ: я ніколи не любив цього чоловіка, хоч останнім часом і почав жаліти його, але побачивши його мертвим, вибухнув цілою зливою сліз. Це була вже друга смерть у мене на очах, і туга за першою втратою була ще свіжа в моєму серці.

Розділ IV

Моряцька скриня

Я, звісно, не гаючись розповів матері все, що знав і що, певно, слід було б розповісти далеко раніше. Нам стало ясно, що ми опинилися в скрутному й небезпечному становищі. На частину капітанових грошей - якщо тільки в нього були якісь гроші - безперечно, мали право ми. Але важко було повірити, щоб моряцькі товариші його, а особливо ті два типи, яких я бачив, - Чорний Пес та сліпий жебрак, - погодилися сплатити борги небіжчика зі своєї здобичі. Капітанів наказ одразу сісти на коня і помчати по доктора Лівсі я виконати не міг, бо ж тоді мати залишилася б сама без усякого захисту. Але так само й лишатися далі тут нам двом довго не можна було: падіння вуглини на залізні ґратки в коминку й навіть цокання годинника - все сповнювало нас страхом. З усіх боків нам вчувалася чиясь підозріла хода. А труп капітана на підлозі світлиці й думки про те, що той мерзенний сліпак блукає десь поблизу й щохвилини може повернутися, - від цього мене брав такий жах, що аж морозом обсипало. Треба було негайно на щось зважитись. І ми вирішили піти вдвох шукати допомоги в сусідньому селищі. Не довго думавши, так і зробили. Як були, простоволосі, ми вибігли з дому в надвечірній присмерк і холодний туман.
Хоч селища від нас не було видно, але воно лежало недалеко, за яких кількасот ярдів по другий бік сусідньої бухти. Мене дуже підбадьорювало те, що йти треба було не в тому напрямку, звідки з'явився сліпий і куди він, очевидячки, повернувся. Дорога забрала в нас небагато часу, хоч ми не раз зупинялися, прислухаючись. Але довкола не чути було нічого підозрілого: тільки тихо плюскотіли хвилі та крякало в лісі вороння.
Коли ми дісталися до селища, там по хатах уже засвітили свічки. Ніколи не забуду, як я зрадів, побачивши жовте світло у дверях і вікнах. Але виявилося, що то була єдина допомога нам від селища. Бо, на їхній сором, жодна жива душа не погодилася піти з нами до "Адмірала Бенбова". Що докладніше ми розповідали про свій клопіт, то ревніше чоловіки, жінки й діти в селищі тислися кожне у свій куток. Ім'я капітана Флінта, мені зовсім незнайоме, добре було відоме багатьом жителям селища і проймало їх справжнім жахом. Декотрі з них пригадали, як одного разу, працюючи в полі неподалік від "Адмірала Бенбова", вони побачили на дорозі кількох невідомих, що видалися їм пачкарями, і тут-таки порозбігалися й замкнулися по домівках. А один бачив навіть невеличке суденце в затоці, що називається Кіттова Дірка. Тому навіть сама згадка про моряцьких товаришів капітана лякала їх до смерті. Коротше кажучи, знайшлося лише кілька сміливців, які згодилися поїхати по доктора Лівсі (це було в інший бік), та ніхто не зохотився допомогти нам оборонити заїзд.
Кажуть, боягузтво заразливе. Але правда й те, що, сперечаючись із кимось, можеш набратись неабиякої сміливості. Отже, наслухавшись селян, моя мати раптом виголосила їм цілу промову. Вона заявила, що не поступиться грішми, які належать її осиротілому синові.
- Якщо ви всі боїтеся, - сказала вона, - то Джім і я ле з таких. Ми вернемось назад тією самою дорогою. Сором вам, таким здорованям з курячими серцями! Ми відкриємо ту скриню, хоч би й життям довелося за це поплатитись... І я буду дуже вдячна вам, місіс Крослі, якщо ви дозволите взяти оцю вашу сумку: ми принесемо в ній гроші, які законно належать нам.
Я, звичайно, заявив, що піду разом з матір'ю, і, звичайно, всі здійняли крик, що ми божевільні. Але навіть і тоді жоден з чоловіків не наважився супроводити нас. Усе, що вони зробили, - це дали мені набитого пістоля на випадок нападу та пообіцяли тримати напоготові осідланих коней, аби ми могли втекти, якщо розбійники нас переслідуватимуть. А один юнак поїхав верхи до лікаря по збройну допомогу.
Моє серце шалено калатало, коли ми вдвох з матір'ю подалися холодної ночі в цю небезпечну виправу. Повний місяць уже сходив у небі і червонястим сяйвом проглядав крізь туман. Через це доводилося ще більше поспішати, бо ми розуміли, що коли вертатимемось до селища, вже розвидніє, і наші вороги зможуть побачити нас. Тихо й прудко скрадалися ми попід парканами, і ніде нічого не помітили, що могло б додати нам страху. Нарешті, на превелику нашу радість, двері "Адмірала Бенбова" зачинилися за нами.
Відразу ж я засунув засув, і з хвилину ми стояли в пітьмі й віддихувалися, самітні в цьому будинку, де лежало тіло мертвого каштана. Потім моя мати дістала свічку в буфеті і, взявшись за руки, ми рушили до світлиці. Капітан лежав, як ми його й залишили, на спині, очі в нього були розплющені, одна рука відкинута вбік.
- Зачини віконниці, Джіме, - прошепотіла мати. - Вони можуть підкрастись і підглядати... А тепер, - вела вона далі, коли я зробив, що мені було сказано, - нам треба знайти ключа від скрині... Тільки хто ж оце наважиться доторкнутись До покійника! - Вона аж схлипнула при цих словах. Я одразу став навколішки біля мертвяка. На підлозі під рукою капітана лежало маленьке кружальце паперу, зачорнене з одного боку. Я не сумнівався, що то й був чорний знак. Взявши в руки папірця, я побачив, що на звороті його написано дуже гарним виразним почерком таке коротке послання: "Маєш час до десятої години вечора".
- Вони прийдуть о десятій, мамо, - сказав я, і саме ту мить забамкав наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звуків, але, на наше щастя, вибило тільки шосту годину.
- Ну, Джіме, - сказала мати, - шукай ключа.
Я обнишпорив капітанові кишені одну по одній. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, великі голки, брусок . пресованого тютюну, надкушений скраю, здоровий ніж з кривою колодкою, кишеньковий компас, кресало - оце й усе, що там було. Мене вже почав брати розпач...
-Може, він на шиї? - висловила думку мати.
Долаючи гидливість, я розірвав комір капітанової сорочки. І справді, на просмоленій шворці, яку я перерізав знайденим ножем, висів ключ. Сповнившись надією, ми відразу побігли нагору, до маленької кімнати, де жив капітан і де від самого дня його приїзду стояла скриня. Зовні вона була звичайною моряцькою скринею. На віку було випалено літеру "Б", а кути її були стерті й побиті так, як то буває після тривалого вжитку.
- Дай-но ключа, - сказала мати і, хоч замок був дуже тугий, вона водномить відімкнула його й відкинула віко.
На нас війнув міцний запах тютюну й дьогтю. Зверху в скрині ми побачили новий, старанно вичищений і складений костюм. Мати сказала, що цього костюма, мабуть, ще ніхто ніколи не надівав. Під ним лежала всяка всячина: квадрант*, бляшаний кухоль, кілька плиток тютюну, дві пари чудових пістолів, зливок чистого срібла, старовинний іспанський годинник, кілька дрібничок, не дуже цінних, але переважно закордонного виробу, два оправлені міддю компаси і п'ять чи шість химерних вест-індських черепашок. Частенько після того я розмірковував, що змушувало капітана тягати з собою ці черепашки в повсякчасних життєвих мандрах із небезпеками й злочинствами.
Наразі, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого вартісного. Нам же потрібні були тільки гроші. Нижче лежав старий морський плащ, побілілий від морської солі. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили інші речі, що були вже на самому споді: загорнутий у церату якийсь пакет -мабуть, з паперами, - і полотняну торбинку, в якій, судячи з того, як вона задзвеніла, було золото. 
- Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка, - сказала моя мати. - Я візьму все, що мені належить, але ні шеляга більше. Тримай сумку місіс Крослі!
І вона почала відраховувати гроші з капітанового запасу, перекладаючи їх у сумку. То була довга й забарна робота, бо тут були зібрані впереміж монети всяких країн і різного карбування: і дублони, і луїдори, і гінеї, і піастри*", і ще якісь інші. Гіней було найменше, а мати вміла лічити тільки гінеї.
Коли ми десь до половини довели наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, почувши в тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула: стукіт сліпцевої ключки на замерзлій дорозі. Звук цей щораз ближчав. Ми затамували подих. Аж це пролунав гострий удар ключкою в двері заїзду. Хтось почав торгати дверну ручку, та так, що аж засув заскрипів: той злидень силувався увійти. А потім запала тиша - і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування ключки: на невимовну нашу радість цей стукіт став поволі даленіти й невдовзі зовсім завмер.
- Мамо, - прошепотів я, - берім усе й тікаймо!
Я був певен, що замкнені двері здалися сліпцеві підозрілими, і він пішов накликати на наші голови все осяче гніздо. А як я радів, що здогадався засунути засув - це міг би зрозуміти лише той, хто бачив того страшного сліпця.
Але мати, хоч яка була налякана, не погоджувалася взяти бодай на краплину більше, аніж їй заборгував капітан. Проте вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що нема ще й сьомої години і що в нас багато часу. Вона знає свої права й не поступиться. Поки ми отак змагалися, з-за пагорба пролунав короткий приглушений посвист. Для нас обох цього було досить, навіть більше, ніж досить.
- Я візьму те, що встигла відрахувати, - сказала мати, зриваючись на ноги.
- А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, - додав я, хапаючи цератяний пакет.
Покинувши свічку біля порожньої скрині, ми вже навпомацки кинулися вниз сходами. Ще за хвильку ми розчинили двері я прожогом вискочили на дорогу. Не можна було гаяти й секунди. Туман швидко розвіювався, місяць уже ясно світив над горбами навколо. І тільки на самій долині та побіля заїзду звисала легенька завіса імли, аби полегшити наприпочатку нашу втечу. Але менше, як на півдорозі до селища ми неодмінно мали потрапити в смугу місячного світла. Та це ще було не все: нараз ми почули поквапливий біг кількох чоловік. Озирнувшись, ми побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтаря, і вся ця ватага сунула до заїзду.
- Любий мій, - раптом прошепотіла мати, - бери гроші й тікай. Я зараз зімлію...
Мені здалося, що настав кінець нам обом. Як я кляв полохливість наших сусідів! Як дорікав бідолашній матері за її чесність та жадливість, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішнє слабосилля! На щастя, ми були саме біля містка, і я допоміг матері, що ледве трималась на ногах, зійти вниз, до струмка, де вона враз тяжко зітхнула й упала мені на руки. Не знаю, звідки в мене знайшлися сили, але я спромігся підтягти її під місток, хоч, боюся, що зробив це не дуже ніжно. Далі тягнути її я не міг, бо місток був занадто низький і попід ним можна було тільки повзти. Отож тут нам довелося зупинитись: мати лежала майже зовсім на видноті, за кільканадцять кроків від заїзду.

Розділ V

Кінець сліпця

Проте допитливість моя виявилася сильнішою за переляк. Не мігши всидіти під містком, я виліз на відкриту місцину й сховався за кущем вербняку, звідки мені добре було видно ділянку дороги перед нашим будинком. Щойно я примостився там, як з'явилися наші вороги. їх було чоловік сім-вісім; важко гупаючи ногами, вони наближалися до заїзду. Той, що з ліхтарем, біг поперед усіх, за ним поспішали троє, узявшись за руки. Навіть крізь туман я спромігся розгледіти, що всередині цієї трійці був сліпий жебрак. За хвильку я почув його голос і впевнився, що не помилився.
- Розбивайте двері! - гукнув він.
- А так, сер! - відповіли двоє чи троє і рвонулися до дверей "Адмірала Бенбова".
Чоловік з ліхтарем тепер був позад них. Аж це я побачив, як вони зупинились і стали пошепки перемовлятись: певно, їх здивувало, що двері стоять отвором. Та ця загайка тривала недовго, бо сліпий знов узявся командувати. Голос його залунав гучніше й лункіше, він увесь палав від нетерплячки й люті.
- Заходь, заходь! - кричав він, кленучи своїх товаришів, що такі забарні.
Четверо чи п'ятеро їх вбігло до будинку, а двоє лишилося на дорозі з тим чортовим сліпцем. На кілька хвилин запала тиша, потім пролунав вигук подиву, і хтось загорлав ізсередини:
- Білл мертвий!
Але сліпий знову лайнувся на їхню млявість.
- Обшукайте його, лінтюги! А решта біжіть нагору по скриню! - скомандував він.
Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, - здавалося, аж весь будинок задвигтів від їхньої ходи. Тоді знов почулися вигуки подиву, віконце в капітановій кімнаті розчинилося, дзенькнула розбита шибка, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи до сліпця на дорозі:
- П'ю! Тут уже були перед нами!.. Хтось перетрусив усю скриню!
- А що треба - на місці? - проревів П'ю.
- Гроші є.
Сліпець послав гроші до біса.
- Флінтове рукописьмо, ось я про що питаю! - вигукнув він.
- Ні, такого нічого не видко, - відказали з вікна.
- Гей, ви там, унизу, - подивіться, може, папери у Білла в кишенях! - знову прокричав сліпець.
Один з тих, що лишилися внизу обшукувати небіжчика, вийшов до дверей заїзду.
- Його вже встигли потрусити до нас, - сказав він. - Нічого такого нема.
- Це все хазяї заїзду! Це отой хлопчисько! Шкода, що я не видер йому очі!.. - вигукнув сліпий П'ю. - Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, як я пробував увійти. Ану по всіх кутках, хлопці! Знайдіть їх!
- Вони таки були тут, ось навіть свічка їхня блимає! -озвався той, що висунувся з вікна.
- Шукайте й знайдіть їх! Переверніть увесь дім догори дригом! - знову й знову вигукував П'ю, стукаючи ключкою об землю.
У заїзді зчинився неймовірний шарварок: тупотіли чоботи, хряпали двері, падали меблі - гул стояв такий, що аж відлунювало в околишніх скелях. Нарешті непрохані гості почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.
Раптом серед ночі знову розкотився посвист, такий самий, що був налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші, тільки цього разу гучніший, і пролунав він двічі. Раніше я гадав, що цим посвистом сліпець скликає своїх братанів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з пагорба ближче до селища - він попереджував розбійників про небезпеку.  
- Це знову Дерк, - озвавсь котрийсь із них. - Двічі! Треба швидше ушиватися, братки.
- Ушиватися, от полохун! - закричав П'ю. - Дерк завше був дурень і боягуз. Нічо' на нього зважати. Вони мусять бути десь тут поруч. Далеко вони не втекли. їх не важко знайти. Шукайте ж їх, поганці! О, прокляття на мою голову! - вигукнув він.- Коли б мені очі!..
Цей заклик наче трохи вплинув на розбишак. Двоє з них почали нишпорити серед різного мотлоху біля заїзду, але робили це, як здалося мені, не дуже охоче, бо більше думали про небезпеку, що загрожувала їм самим. Решта ж їх нерішуче тупцялася серед дороги.
- У вас під руками тисячі, а ви муляєтесь, бевзі кляті! Ви збагатієте, як королі, коли знайдете ці папери, і ви знаєте, що вони тут, а самим ліньки бодай ворухнутись. Ніхто з вас не зважився стрітися віч-на-віч з Біллом, і це зробив я, сліпець! А тепер через вас я мушу втратити своє щастя! І так і залишуся вбогим жалюгідним старцем, що канючить на чарку рому, коли міг би роз'їжджати в каретах! Якби у вас хоч стільки духу, як у черви, що точить сухарі, то ви за милу душу б їх зловили!
- Та хай їм грець, П'ю! Адже дублони таки в нас, -пробурмотів один.
- А чортові папери вони, мабуть, заховали, - кинув інший. - Бери ці гроші, П'ю, і годі тобі казитися.
П'ю і справді був як скажений, а останні зауваження і зовсім розлютили його. Він почав вимахувати ключкою на всі боки, і хоч був сліпий, але багатьом його товаришам добряче таки перепало.
Ті й собі засипали сліпого волоцюгу найдобірнішою лайкою та страшними погрозами, марно силкуючись вихопити в нього з рук палицю.
Ця сварка стала для нас порятунком: ще вона точилася, як з горбів, що підносилися над селищем, почувся цокіт підків. Майже ту ж мить десь з-поза огорожі пролунав постріл з пістоля і блиснув вогник. Це, мабуть, було останнє попередження про небезпеку. Пірати враз сипнули врозтіч, -хто берегом до моря, а хто схилом просто вгору, і за півхвилини з усієї зграї на дорозі лишився тільки П'ю. Його покинули напризволяще. - чи забувши про нього в паніці, чи, може, навмисне, щоб помститися за його лайку й лупні. Зоставшись сам, він люто стукав ключкою по землі, простягав уперед руки й кликав товаришів на допомогу.  
- Джонні! Чорний Песе! Дерку!.. - та інші ймення. - Ви ж не кинете старого П'ю, друзяки, не кинете!
Кінський тупіт з вершини горба тим часом наближався. Вже можна було розрізнити в місячному світлі чотирьох чи п'ятьох вершників, які чвалом гнали вниз.
Аж тепер П'ю зрозумів свою помилку. Він скрикнув і, обернувшуись, побіг просто до рівчака над дорогою, куди й звалився. Однак тут-таки зірвався на ноги й метнувсь у другий бік - прямо під кінські копита.
Вершник хотів був обминути його, але не зміг. Потрапивши під коня, П'ю пронизливо зойкнув - крик цей далеко розлігся в нічній тиші. Чотири копита пройшлись по ньому, відкинувши його геть, і помчали далі. П'ю впав набік, потім звільна перевернувся лицем униз і завмер.
Я вискочив із схованки і гукнув вершникам зупинитись. Вони стримали коней, прикро вражені лихою пригодою, і я скоро розпізнав їх. Позад усіх їхав той хлопець, що вирядився з селища викликати доктора Лівсі. Решта були вершники митної служби, яких він перестрів дорогою і здогадався покликати нам на допомогу. Чутки про якийсь двощоглових у Китовій Дірці дійшли до начальника митниці Данса, і він вирушив уночі зі своїм загоном у тому напрямку - саме цій обставині й завдячували ми з матір'ю свій порятунок від неминучої смерті.
П'ю було вбито. Що ж до моєї матері, то коли її віднесли до селища, сприснули холодною водою й дали понюхати солі, вона невдовзі прийшла до пам'яті. Попри пережиті страхи вона й далі нарікала, що не встигла відрахувати до кінця своїх грошей.
Тим часом начальник митниці зі своїми вершниками подався до Кіттової Дірки. Та оскільки вони остерігалися засідки, то ще угорі спішилися і спускались до берега, повільно ведучи коней за поводи, отож і не дивно, що коли вони врешті дісталися до бухти, двощогловий вітрильник уже встиг відплисти в море, хоч і виднів ще досить близько. Начальник митниці гукнув людям на борту. У відповідь хтось із судна порадив йому відійти в тінь, коли не хоче доброї порції олива, і ту ж мить куля просвистіла біля самісінького його плеча.
А вітрильник незабаром обійшов мис і зник з овиду.
Містер Дане, за його словами, лишився на березі, "мов риба, викинута з води". Все, що він міг зробити, це надіслати людину до Б., щоб вислали в море сторожовий катер.
- Це, правда, даремно, - сказав він. - Вони втекли, і наздогнати їх незмога. Я тільки радий, - докинув він, вислухавши мою розповідь, - що наступив містерові П'ю на мозолю.
Разом з ним я повернувся до нашого заїзду. Ви навіть уявити не можете, який ми там побачили розгардіяш. Розлючені, що не знайшли мене й матір, розбишаки скинули на підлогу навіть стінного годинника. І хоча вони нічого не взяли, крім торбинки з капітановими грішми та трохи срібних монет з нашої каси, мені відразу стало ясно, що ми зазнали краху. Містер Дане ніяк не міг цього зрозуміти.
- То, кажеш, вони забрали гроші? Ну, гаразд, Гокінсе, а якого ж чорта вони тоді шукали? Може, якихось ще грошей?
- Ні, сер, я гадаю, їм потрібні були зовсім не гроші, -відповів я. - Певно вони шукали те, що зараз у мене в нагрудній кишені. Правду кажучи, я хотів би примістити цю штуку в безпечніше місце.
- Правильно, хлопче, ти маєш рацію, - відказав він. -Коли хочеш, можеш віддати це мені.
- Я гадаю, що докторові Лівсі... - почав я.
- Цілком слушно, - гаряче перебив мене містер Дане. -Цілком слушно. Доктор Лівсі - джентльмен і суддя. Мабуть, мені теж треба було б поїхати туди й доповісти про все йому або сквайрові. Хоч як там є, а містер П'ю помер. Я ніскілечки не шкодую за цим, але, розумієш, його забито, і можуть знайтися люди, які будуть раді в цій смерті звинуватити офіцера митної служби його величності. Знаєш, Гокінсе? Давай-но я візьму тебе з собою, коли хочеш.
Я радо подякував йому за цей добрий намір, і ми повернулися до селища, де стояли коні. Поки я розповідав матері про свій план, всі вже посідали верхи.
- Доґгере, - сказав містер Дане, - у вас добрячий кінь. Посадіть цього молодця до себе за спину.
Щойно я встиг залізти на коня, тримаючись за пояс Догтера, як начальник митниці віддав команду рушати, і загін почвалував дорогою до будинку доктора Лівсі.

Розділ VI

Каштанові папери

Ми мчали щодуху аж до самого будинку лікаря. У жодному вікні з фасаду не світилося.
Містер Дане сказав, щоб я зіскочив з коня й постукав у двері, а Доггер підставив стремено, щоб мені легше було стрибнути на землю. Відчинила нам служниця. 
- Доктор Лівсі вдома? - запитав я.
- Ні, нема, - відповіла вона, - господар повернувся надвечір, а тоді пішов пообідати й перебути якийсь час у сквайра.
- То їдьмо туди, хлопці, - сказав містер Данс.
До сквайрової садиби було недалеко, тож я навіть не сідав верхи, а біг поруч з конем, тримаючись за Доггерове стремено, до самих воріт парку. Довга, безлиста, залита місячним сяйвом алея привела до особняка, що білів у глибині розлогого старого саду. Тут містер Дане скочив з коня і пішов зі мною до будинку.
Служник відразу провів нас у кінець коридору, застеленого килимами, - до бібліотеки, обставленої книжковими шафами з погруддями на них. Там біля розпаленого каміна сиділи, посмоктуючи люльки, доктор Лівсі та сквайр.
Я ніколи не бачив сквайра так близько. Це був високий, понад шість футів на зріст, і плечистий чоловік з грубуватим добродушним обличчям, засмаглим і вкритим зморшками у тривалих мандрах. Рухливі чорні брови засвідчували, що він не лихий на вдачу, а радше загонистий і гоноровитий.
- Заходьте, містере Дансе, - мовив він повагом, але й милостиво.
- Добрий вечір, Дансе, - озвався лікар, кивнувши головою. - Добрий вечір і тобі, любий Джіме. Яким це погожим вітром занесло вас сюди?
Начальник митниці виструнчився по-вояцькому й переказав усі наші пригоди, мов школяр добре завчену лекцію.
1 треба було бачити, як зацікавлено слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед і поглядали один на одного, забувши навіть про свої люльки! Коли ж вони почули, як моя мати поночі вернулася до заїзду, доктор Лівсі захоплено ляснув себе по коліну, а сквайр вигукнув "браво" і розбив свою довгу люльку об ґратки каміна. Вже в середині оповіді містер Трелоні (саме так, як ви, мабуть, пригадуєте, звали сквайра) схопився з місця і збуджено заходив по кімнаті, а лікар, щоб краще чути, скинув напудровану перуку, без якої дуже дивно виглядав зі своїм коротко остриженим чорним волоссям.
Нарешті містер Дане закінчив розповідь.
- Містере Дансе, - заявив сквайр, - ви дуже шляхетна людина. А що ви розчавили конем цього негідного лихочинця, то я вважаю це за доброчесний вчинок. Таких, добродію, треба душити, як тарганів!.. А Гокінс, як я бачу, теж молодець. Будь ласка, Гокінсе, подзвони в цей дзвоник. Містера Данса годиться вшанувати елем.
- Отже, Джіме,-сказав лікар, - те, що вони шукали, зараз у тебе?
- Ось воно, сер, - відповів я і подав йому цератяний пакет. Лікар оглянув пакета з усіх боків так, немов поривався розкрити його, та замість цього спокійно поклав у кишеню свого сурдута.
- Сквайре, - сказав він, - коли Дане доп'є ель, йому, звичайно, треба буде повернутися до виконання своїх обов'язків. А Джім Гокінс, гадаю, нехай залишиться, - він заночує в моєму домі. І, з вашого дозволу, я попрошу дати йому паштету, нехай повечеряє.
- Прошу, Лівсі, яка може бути мова! - відказав сквайр. - Гокінс заслужив сьогодні більшого, ніж холодний паштет.
Отож мені принесли чималу порцію паштету з голубів. Сівши за маленького столика, я з величезною охотою повечеряв, бо був голодний, як вовк. Тим часом містер Дане вислухав ще кілька компліментів і врешті пішов собі.
- А тепер, сквайре... - мовив лікар.
- А тепер, Лівсі... - мовив ту ж мить сквайр.
- Не всі разом, не всі разом! - засміявся доктор Лівсі. -Сподіваюся, ви чули про цього Флінта?
- Чи ж чув я про Флінта?! - вигукнув сквайр. - Ви питаєте, чи чув я про Флінта? Та це ж був найкровожерніший піратюга з усіх, що будь-коли плавали по морях. Чорнобородий* проти Флінта просто дитинча. Іспанці так боялися його, аж я, між нами кажучи, сер, іноді навіть пишався з того, що він англієць. Я на власні очі бачив його вітрила біля Тринідаду, але полохливий наш капітан, помітивши це, негайно завернув назад. Завернув назад, сер, до Порт-оф-Спейна*.
- Так, я й сам чував про нього навіть тут, в Англії, -сказав лікар. - Але мова ось про що: чи мав він гроші?
- Гроші! - скрикнув сквайр. - Та ви ж чули, що розповідав Дане! Чого ж бо ще шукали ті пройдисвіти, як не грошей? Хіба ж їм треба щось інше? Заради чого вони ризикували б своєю підлою шкурою, як не заради грошей?
- Про це ми невдовзі довідаємось, - відповів лікар. - Але ви так розпалилися, що я не можу й слова докинути. Я хотів би з'ясувати ось що; даймо, що тут, у моїй кишені, лежить ключ, який може нам вказати місце, де Флінт заховав свої скарби. Та чи ці скарби варті розшуків?
- Чи варті розшуків, сер?! - вигукнув сквайр. - Та, безперечно ж, варті! Якщо ми справді маємо в руках той ключ, про який ви кажете, то я негайно зафрахтую в бристольських доках судно, візьму вас та Гокінса з собою і здобуду ці скарби, хоч би мусив шукати їх цілісінький рік! 
- Чудово, - сказав лікар. - У такому разі, коли Джім не заперечує, ми розкриваємо пакета.
І він поклав пакета перед собою на стіл.
Пакет був міцно зашитий нитками. Лікар розкрив свою валізку з інструментами Й розрізав шви хірургічними ножицями. Усередині там були дві речі: зошит і запечатаний конверт.
- Насамперед огляньмо зошита, - запропонував лікар. Сквайр і я зацікавлено дивилися йому через плече, як
він гортав сторінки зошита, бо, перш ніж розкрити його, доктор Лівсі лагідно покликав мене до себе від столика, де мені дали вечерю, щоб я теж узяв участь у дослідженні загадкового згортка. На першій сторінці зошита ми побачили лише кілька уривчастих слів, ніби хтось знічев'я або задля вправи чиркав усе, що спаде на думку. Між іншим, тут знайшовся і той напис, що був витатуйований у капітана на руці: "Нехай щастить Біллі Бонсові", а також такі: "Містер Б.Бонс, штурман""Ході рому", "На Палм-Кі* він дістав своє повнотою". Були й інші написи, що складалися здебільша з окремих слів або й зовсім були незрозумілі. Мене дуже зацікавило, хто саме був той, що "дістав своє повнотою" і що саме "він дістав". Може, удар ножем у спину?
- Ну, тут мало цікавого, - сказав доктор Лівсі, гортаючи зошита далі.
Наступні десять-дванадцять сторінок були заповнені якоюсь дивовижною бухгалтерією. З одного кінця рядка стояла дата, а з другого - сума, як то заведено в гросбухах. Але замість пояснювальних записів між датою і сумою стояло тільки різне число хрестиків. Так, наприклад, під датою 12 червня 1745 року було занотовано як, очевидячки, чийсь прибуток сімдесят фунтів стерлінгів, а за пояснення правили шість хрестиків. Щоправда, зрідка стояла ще назва місцевості, як-от: "Напроти Каракаса", або ж позначено було довготу й широту, як-от: "62°17'20н; 19°2'40т.
Записи велися майже двадцять років. Зафіксовані суми весь час зростали. А в самому кінці, після п'яти чи шести помилкових, закреслених підрахунків, було підбито загальний підсумок і підписано: "Бонсова пайка".
- Нічогісінько не розумію! - озвався доктор Лівсі.
- Та це ж ясно, як Божий день! - вигукнув сквайр. - Це не що інше, як прибуткова книга цього псяюри. Хрестиками позначено назви потоплених кораблів та пограбованих міст. Цифри означають частку цього розбишаки в загальній здобичі. Там, де він остерігався неточності, були Додані деякі пояснення, як-от "напроти Каракаса", себто, що напроти цього міста вони пограбували якийсь нещасний корабель. Хай Бог помилує грішні душі з цього корабля - прах їх давно вже упокоївся серед коралів на дні моря!
-Ай справді! - погодився лікар. - Що то значить бути мандрівником! Справді! Бачте, і прибутки його зростали в міру того, як він підвищувався рангом.
Більше ніяких записів там не було, крім назв кількох місцевостей на порожніх сторінках у кінці зошита, і таблиці порівняльної вартості французьких, англійських та іспанських грошей.
- Ощадливий злодюга! - вигукнув лікар. - Такого не обдурити в лічбі.
- А тепер, - сказав сквайр, - подивімся, що тут. Конверт був запечатаний у кількох місцях, а за печатку
правив наперсток, чи не той самий, що я знайшов у капітановій кишені. Лікар обережно розкрив конверта, і з нього на стіл випала карта якогось острова з позначенням довготи й широти, глибини моря біля берегів, з назвами пагорбів,-заток та бухт і взагалі з описом усього того, що треба знати, аби безпечно підвести корабель до берега й об'якоритись.
Острів простягався на дев'ять миль уздовж і на п'ять ушир, і формою своєю нагадував гладкого дракона навстоячки. На карті було позначено дві добре захищені від "вітру гавані й гору в центрі острова, названу "Підзорна Труба". Крім того, на карті були різні додаткові позначки, зроблені пізніше. Найбільше впадали в око три хрестики червоним чорнилом: два у північній частині острова і один у південно-західній. Біля цього останнього хрестика тим самим червоним чорнилом дрібним чітким почерком, дуже відмінним від капітанових карлючок, було написано: "Більша частина скарбу тут".
На зворотному боці карти та сама рука додала ще такі пояснення:
«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на пн. від пн.-пн.<х.
Острів Кістяка на сх.-пд.-сх. і сх.
Десять футів.
Зливки срібла в північній ямі. Знайдеш її, ідучи схилом східного пагорка, за десять сажнів на південь від чорної скелі, коли стати лицем до неї.
Зброю знайти легко, вона в піщаному горбі на пн. кінці Північного мису, прямувати треба на сх. і на чверть румба до пн.
Дж. Ф.»
І все. Та хоч які ці записи були стислі й незрозумілі для мене, але сквайра і доктора Лівсі вони захопили надзвичайно. 
- Лівсі, - заявив сквайр, - ви негайно кидаєте ваше злиденне лікарювання. Завтра я вирушаю до Бристоля. За три тижні - та які там три тижні... за два тижні!., за десять днів!.. - ми матимемо найкраще судно, сер, і найдобірнішу команду на всю Англію. Гокінс буде в нас юнгою. З тебе, Гокінсе, вийде неабиякий юнга. Ви, Лівсі, - корабельний лікар. Я - адмірал. Ми візьмемо з собою Редрута, Джойса й Гантера. Погожий вітер швидко домчить нас до місця, а відшукати там скарб - це ми зможемо заіграшки. І в нас буде стільки грошей, що хоч їж їх, хоч купайся в них, хоч засипайся ними з головою...
- Трелоні, - мовив лікар, - я їду з вами. І ручуся за себе й за Джіма, що ми обидва не підведемо вас. Є тільки одна людина, якої я побоююсь.
- Хто це? - вигукнув сквайр. - Назвіть мені цього негідника, сер!
- Це ви самі, - відповів лікар. - Бо ви не вмієте тримати язика за зубами. Не тільки ми троє знаємо про ці папери. Розбишаки, які вчинили напад на заїзд цієї ночі,- зухвало відчайдушні пройдисвіти, це безперечно, і так само й ті, що лишалися на вітрильнику, і ті, які, смію думати, нишпорять десь тут на березі, - вони ладні піти на все, аби допастися до цих скарбів. Тим-то жоден з нас не повинен ходити поодинці, поки ми не виберемось у чисте море. Я і Джім лишимося тим часом тут. Ви беріть з собою Джойса й Гантера, коли поїдете до Бристоля. І найголовніше - щоб жоден з нас ані писнув нікому про нашу знахідку.
- Лівсі, - відповів сквайр, - ви завжди маєте рацію. Я мовчатиму, як могила.

Читати далі