Острів скарбів. 3-тя частина

Частина четверта

ЧАСТОКІЛ


Розділ XVI

Далі розповідь веде лікар: Як було покинуто судно

Приблизно о пів на другу годину дня, або, кажучи по-моряцькому, коли пробило три склянки, від "Еспаньйоли" до берега відчалили дві шлюпки. Капітан, сквайр і я обговорювали в каюті, що нам робити. Якби хоч легкий вітерець, ми напали б несподівано на шістьох заколотників, які лишалися на судні, знялися б з якоря і вийшли в море. Але стояв цілковитий штиль. Та ще мало того - прийшов Гантер і повідомив, що Джім Гокінс сів у човна й разом з матросами поїхав на острів.
Ми, звичайно, не мали сумніву щодо Джіма Гокінса, але стривожилися за його життя. Знаючи настрій команди, важко було сподіватись, що ми побачимо його знову. Ми поспішили на палубу. Від спеки повиступала пузирями смола в пазах. У повітрі стояв такий гнилотний сморід, що мене мало не занудило. Якщо де й тхнуло пропасницею і дизентерією, то саме в цій відворотній протоці. Шестеро пройдисвітів насуплено сиділи під вітрилом на баці. Дві причалені шлюпки видно було на березі коло гирла якоїсь річки, і в кожній вартував матрос. Один з них насвистував "Ліллібулеро".
Не маючи сили чекати далі, ми вирішили, що я з Гантером поїду невеличким човном на розвідини.
Шлюпки були праворуч від корабля. А ми з Гантером рушили прямо до того місця, де на карті було позначено частокіл. Помітивши нас, матроси, що стерегли шлюпки, очевидно, щось запідозрили. "Ліллібулеро" урвалось, і вони стали сперечатись, мабуть, вирішуючи, як бути. Якби вони повідомили Сілвера, все могло б розгорнутись інакше, та, очевидно, у них були вказівки нізащо не відходити від шлюпок, бо вони заспокоїлись, і один з матросів знову засвистів "Ліллібулеро". Берег у цьому місці трохи вигинався в море, і я навмисно кермував так, щоб ми змогли непомітно причалити за цим виступом. Ледве ми наблизились до берега, як я вискочив з човна й щодуху лобіг у напрямку частоколу, підклавши під капелюх для захисту від сонця шовкову хустину і тримаючи напоготові набиті пістолі.
Не пробігши й ста ярдів, я опинився перед суцільною огорожею із паль. Ось як виглядала та місцина: майже на вершині пагорба було джерело чистої води, а біля нього стояла добряча рублена будівля чоловік на сорок із стрільницями в усіх стінах. Навколо було розчищено широку ділянку, огороджену частоколом у шість футів заввишки, без будь-якої хвіртки чи іншого входу. Повалити той частокіл далося б хіба тривалими зусиллями, а сховатися за ним від тих, хто сидів би в блокгаузі, було неможливо. Засівши в захистку будівлі, обложені могли розстрілювати нападників, як куріпок. Маючи добрих вартових, - щоб не бути заскоченими зненацька, - і достатній запас провіанту, звідси можна відбивати напад цілого полку.
Особливо мене втішив струмок. Хоч у каюті на "Еспаньйолі" в нас було вдосталь і зброї, і амуніції, і харчів, і добрих вин, але ми там не мали води. Я роздумував над усім цим, коли нараз розлігся над островом передсмертний людський зойк. Хоч мені не дивина була насильницька смерть, бо я служив під рукою його світлості герцога Кемберлендського і сам був поранений під Фонтенуа, проте серце моє боляче стиснулося. "Загинув Джім Гокінс", - саме так я спершу подумав.
Не дурно я був старим вояком, та ще й лікарем. У нашій справі не можна длятися. Я враз усе зміркував, хутко вернувся на берег і скочив у човника.
На щастя, Гантер веслував чудово. Човник наш помчав стрілою, і незабаром я вернувся на борт шхуни.
Звичайно, мої друзі були дуже схвильовані. Сквайр сидів білий мов крейда: добра душа, він з гіркотою думав про те, на яку небезпеку наразив усіх нас. Один із шістьох матросів, що лишилися на судні, почував себе теж, очевидно, не краще.
- Цей хлопець, - сказав каштан Смоллет, кивнувши в його бік, - ще не бував у таких тарапатах. Він, докторе, мало не зімлів, коли почув цей крик. Ще трохи, і він приєднається до нас.
Я розповів каштанові про свій план, і ми обміркували подробиці його виконання.
Старого Редрута ми поставили в проході між каютою і баком, озброївши трьома-чотирма набитими мушкетами та ще давши матрац для захисту. Гантер підвів човна до кормового віконця, і ми з Джойсом заходилися вантажити туди порох, мушкети, сухарі, солонину. Потім опустили в нього барильце з бренді й мою дорогоцінну медичну валізку.
Тим часом сквайр з капітаном вийшли на палубу. Капітан покликав стерничого, який лишився за старшого серед матросів на борту, і сказав:
- Містере Гендсе, нас тут двоє, і в кожного по два набиті пістолі. Того з вас, хто подасть хоч який сигнал, буде вбито на місці.
Бунтівники спершу сторопіли, а потім, порадившись, кинулися всі як один униз, розраховуючи, очевидно, через носову частину судна напасти на нас із тилу. Наскочивши у вузькому проході на Редрута з мушкетами, вони завернули назад, і чиясь голова вистромилась із люка на палубу.
- Униз, собако! - крикнув капітан.
Голова зникла; після цього всі шестеро, перелякавшись, десь поховалися й принишкли.
На цей час наша маленька шлюпка була навантажена вжа, по самісінькі облавки. Ми з Джойсом спустились і собі в неї через кормове віконце і щодуху погнали до острова.
Наша друга поїздка дуже збентежила двох матросів на березі. "Ліллібулеро" знов урвалось, і перш ніж ми встигли обминути виступ берега, один з них вискочив з шлюпки і щез у глибині острова. Спочатку я хотів змінити свій план і потопити їхні шлюпки, але побоявся, що Сілвер зі своєю зграєю може бути поблизу і що ми втратимо все, погнавшись за двома зайцями.
Незабаром ми причалили до берега в тому місці, де й раніше, і розвантажили човна. Завдавши на плечі скільки могли, ми донесли наші припаси до укріплення і перекинули їх через частокіл. Потім, залишивши там для охорони Джойса - самого, але зате з шістьма мушкетами, - ми з Гантером повернули до шлюпки й знову навантажились. У такий спосіб, працюючи без перепочинку, ми перетягли весь наш вантаж. Джойс і Гантер засіли у блокгаузі, а я, веслуючи щосили, поплив назад до "Еспаньйоли".
Те, що ми ризикнули ще раз навантажити човна, не було таким уже ризиком, як може здатись. Наші вороги переважали нас числом, це безперечно, але ми були краще озброєні. Ніхто з бунтівників на березі не мав мушкета, а поки вони підійшли б до нас на відстань пострілу з пістоля, ми встигли б застрелити принаймні шістьох із них.
Сквайр чекав мене біля кормового віконця і був уже значно бадьоріший. Він спритно спіймав кінець мотузки, що я кинув, і закріпив його. Ми знову почали хутко завантажувати човна солониною, порохом, сухарями, взяли також по одному мушкету й кортику для мене, сквайра, Редрута й капітана. Решту зброї та пороху викинули за борт на глибину двох з половиною сажнів; крізь прозору воду видно було, як на чистому піщаному дні виблискує осяяна сонцем сталь.
Саме тоді почався відплив, і шхуна обернулася навколо якоря. Біля шлюпок на березі залунали голоси. Хоча це й свідчило, що Джойсові й Гантеру нічого поки що не загрожує, бо вони далі на сході, але все-таки нагадало нам, щоб ми не барилися.
Редрут залишив свого поста в проході й теж скочив до човна, якого ми тепер підігнали так, щоб легше було зійти капітанові Смоллету.
- Гей, хлопці! - гукнув він до матросів на шхуні. - Ви чуєте мене?
З баку ніхто не озвався.
- Слухай, Ейбрегеме Ґрею, я до тебе кажу! Знову мовчанка.
- Ґрею, - трохи голосніше гукнув містер Смоллет, - я покидаю судно і наказую тобі йти за твоїм капітаном. Я знаю, що ти чесний хлопець, та й інші не такі вже погані, як хочуть здаватись. Ось у мене годинник у руці. Ти маєш тридцять секунд, щоб приєднатись до мене.
Пауза.
- Та йди вже, хлопче! - вів далі капітан. - Не марнуй часу. Кожна мить загайки загрожує смертю мені й цим шановним джентльменам.
Внизу зчинився якийсь гамір, почулись удари, і на палубу вискочив Ейбрегем Ґрей - щока в нього була порізана ножем. Він підбіг до капітана, мов собака на посвист свого хазяїна.
- Я з вами, сер, - сказав він.
Миттю скочили вони обидва в човна, і ми відчалили. Отже, з корабля ми вибралися щасливо, але до захистку за частоколом ще не дісталися.

Розділ XVII

Розповідь веде лікар: Останній переїзд човном

Цей наш п'ятий переїзд дуже відрізнявся від усіх інших. По-перше, маленька шлюпка була страшенно перевантажена. П'ятеро дорослих чоловіків, та до того ж троє з них - Трелоні, Редрут і капітан - були понад шість футів на зріст, - що вже саме перевершувало можливості такого човника. А додайте ще порох, солонину, мішки з сухарями. Не дивно, що корма ледь виднілася над хвилями, і ми кілька разів зачерпували воду. Мої штани й поли каптана зовсім змокли, тільки-но ми відпливли на сотню ярдів.
Капітан наказав нам перемістити вантаж інакше, і шлюпка пішла рівніше. І все-таки ми остерігалися навіть сильно дихнути, щоб не завадити човнові.
По-друге, при відпливі сильна течія гнала воду з протоки на захід, а тоді на південь, у море, через той вузький прохід, що ним уранці пройшла шхуна. Навіть брижі були небезпечні для нашого перевантаженого човника; та ще гірше було те, що течія відносила нас убік від того місця за виступом берега, куди ми мали причалити. Якби ми не справилися з течією, то мусили б пристати саме біля двох шлюпок, де щохвилини могли з'явитися пірати.
- Несила провадити човна на частокіл, сер, - сказав я капітанові. Я стернував, а він з Редрутом веслували, бо були найменше втомлені. - Течія стягує нас убік. Чи не могли б ви налягти на весла?
- Ні. Бо шлюпка зачерпне води, - відповів капітан. -Держіть, сер, прямо проти течії. Держіть якомога, будь ласка, аж поки ляжемо на наш курс.
Я помітив, що течія відносить нас на захід. Тоді я скерував шлюпку на схід, майже під прямим кутом до того курсу, яким слід було прямувати.
- Так ми ніколи не дістанемось берега, - сказав я.
- Це єдиний правильний курс, якого ми повинні триматись, - відказав капітан. - Треба йти проти течії. Бачите, сер, - провадив він далі, - якщо човна знесе в підвітряний бік, хто зна, де ми зможемо висісти на берег, не кажучи вже про те, що пірати зможуть напасти на нас. А якщо протримаємось, течія незабаром ослабне, і тоді легше буде завернути до берега.
- Течія вже й так слабне, сер, - зауважив Ґрей, що сидів на переді човна. - Можна трохи попустити стерно.
- Спасибі, голубе, - озвавсь я на ці слова так, ніби між нами не було ніяких непорозумінь: ми всі за мовчазною згодою поклали собі поводитися з ним, як зі своєю людиною.
Раптом капітан знову заговорив, і голос його наче трохи змінився.
- Гармата! - вигукнув він.
- У мене вже була така думка, - відповів я, гадаючи, що він каже про можливість гарматного обстрілу нашого форту. - Вони не зможуть перевезти гармату на берег, а якби навіть і змогли, їм не протягти її крізь хащі. [81]
- А ви огляньтесь-но, докторе, - перебив мене капітан. Поспішаючи, ми зовсім забули про гармату на судні: на
наш жах, п'ятеро бунтівників вовтузилися тепер біля неї, стягуючи "куртку", як називали вони просмолений брезентовий чохол на гарматі. Я пригадав, що на борту залишилися і ядра та порох для гармати і що злостивцям досить одного удару сокири, щоб добути їх зі складу.
- Ізреєл був каноніром у Флінта, - хрипко промовив Ґрей. Нехтуючи небезпеку, я скерував човна до того місця, де
ми мали причалити. На цей час ми вийшли з основного плину течії, і вже не треба було аж так дуже налягати на весла, щоб наближатись до берега. Погано було тільки те, що ми опинилися бортом до "Еспаньйоли", через що нас легко було обстрілювати.
Я не тільки бачив, але навіть чув, як цей червонопикий пияк Ізреєл Гендс із гуркотом котив палубою ядро.
- Хто серед нас найкращий стрілець? - запитав капітан.
- Містер Трелоні, а то хто ж, - відповів я.
- Містере Трелоні, чи не підстрелите ви одного з тих пройдисвітів, сер? Коли можна, то Гендса, - сказав капітан.
Трелоні був холодний, мов сталь. Він перевірив, чи набито мушкета.
- Тільки обережніш, сер, - гукнув капітан, - щоб не перекинути шлюпку! А ви всі пильнуйте рівноваги, поки він стрілятиме.
Сквайр підвів мушкета, веслярі перестали веслувати, і ми трохи перехилилися на протилежний бік, урівноважуючи човна. Все обійшлося так добре, що ми не зачерпнули ні краплини води.
Тим часом розбишаки вже повернули гармату в наш бік і Гендс, стоячи з пробійником біля жерла, був дуже зручною мішенню. Проте нам не пощастило: ту саму мить, коли Трелоні пальнув, Гендс нахилився, і куля, свиснувши в нього над головою, поцілила його товариша.
На зойк пораненого відгукнулися не тільки голоси зі шхуни, а й багато голосів з берега. Обернувшись у той бік, я побачив піратів, що вибігали з лісу й сідали в шлюпки.
- Зараз вони відчалять, сер, - сказав я капітанові.
- Наддайте ходу! - вигукнув він. - Тепер треба рятувати себе, а не шлюпку. Якщо ми не доберемось до берега, все пропало.
- Відчалює тільки одна шлюпка, сер, - докинув я. -Матроси з другої, мабуть, побігли берегом, щоб перейняти нас.
- Вони добре захекаються, поки добіжать, - зауважив [82] каштан. - Чого варт моряк на землі, ви знаєте. Цих я не боюся. Мене непокоїть гармата з ядрами. Нас із неї запросто поцілити. Вона така, що стріляє без промаху. Скажете, сквайре, коли побачите запалений ґніт: ми тоді крутнем убік-. Просувалися ми досить швидко, як на такий перевантажений човен, і майже не зачерпували води. Нам лишалося не більш як тридцять-сорок разів махнути веслами, щоб досягти піщаної обмілини під деревами, оголеної після відпливу. Піратської шлюпки ми тепер могли не боятись: за виступом берега нас уже було не видно з неї. Той самий відплив, що раніше так заважав нам плисти, зараз, навпаки, був на заваді нашим ворогам. Єдину небезпеку для нас становила гармата.
- Добре було б зняти ще одного з їхніх, - сказав капітан. Але було ясно, що гармата вистрелить неодмінно. Матроси
на судні не звертали ніякої уваги на свого пораненого товариша, хоч він був живий і навіть силкувався відповзти вбік.
- Стріляють! - скрикнув сквайр.
- Стоп! - луною відгукнувся капітан.
Він і Редрут з такою силою затримали хід човна, аж корма занурилась у воду. Сквайр попередив нас вчасно. Гримнув гарматний постріл, той самий, що його почув Джім, - гук від сквайрового пострілу до нього не долинув. Ніхто з нас не помітив, куди впало ядро, але мені здалося, що воно просвистіло над нашими головами і що вихор, який воно зняло, і спричинив нам лихо.
Та хоч би там як, а після гарматного пострілу човен наш, почавши від корми, поволі пішов під воду. Ми з капітаном щасливо стали на дно один проти одного - глибина тут була всього три фути. А решта троє беркицьнулися головою вниз і повиринали, відпльовуючись і відсапуючись.
Зрештою, нічого страшного не трапилося: ніхто з нас не загинув, і всі ми дісталися берега. Але загинули всі наші припаси, а ще гірше було те, що з п'яти наших мушкетів не підмокли тільки два - мій (його я інстинктово підняв над головою, коли стрибав у воду) і капітанів: як у людини завбачливої, він у капітана висів за плечима замком догори. Інші три мушкети пірнули під воду разом із човном.
До всього того з лісу, вже зовсім недалеко від нас, почулися людські голоси. Нам загрожувало, що й так опинившись у скрутному становищі, ми можемо бути відрізаними від блокгаузу. І ще ми побоювалися, чи зможуть Гантер і Джойс відбитись від шести піратів. Щодо Гантера, правду кажучи, ми були спокійні, але Джойс нас непокоїв: з нього був догідливий і чесний служник, він міг добре чистити вбрання, але на вояка не дуже надавався. З такими оце думками в голові ми поквапливо дісталися вбрід до берега, кинувши напризволяще свою бідолашну шлюпку з доброю половиною нашого пороху й харчів.

Розділ XVIIІ

Розповідь веде лікар: Кінець боїв першого дня

Щосили бігли ми через ліс, який відділяв нас від форту і з кожним нашим кроком голоси піратів лунали все ближче й ближче. Незабаром ми почули тупіт їхніх ніг і тріскотіння гілок, коли вони продиралися крізь хащі.
Я зрозумів, що нас чекає неабияка сутичка, і оглянув свого мушкета.
- Капітане, - сказав я, - Трелоні стріляє без промаху. Дайте йому свою рушницю, бо його підмокла.
Вони обмінялися рушницями, і Трелоні, мовчазний і спокійний, як і з самого початку подій, на хвилину зупинився, щоб перевірити набій у капітановій рушниці. Саме тоді я помітив, що Ґрей не має зброї, і дав йому свого кортика. Ми радо побачили, як він поплював на руку, насупив брови й вимахнув кортиком, розтинаючи повітря. З усього було видно, що наш новий товариш не осоромиться.
Пробігши ще кроків сорок, ми дісталися узлісся й побачили частокіл просто перед себе. Ми опинились якраз посередині його південного боку. І майже цю саму хвилину семеро бунтівників з боцманом Джобом Ендерсоном на чолі галасуючи вискочили з заростей біля південно-західного рогу частоколу.
Побачивши нас, вони розгублено зупинились. Ми скористалися з цього й вистрелили - не тільки я та сквайр, а й Гантер і Джойс із блокгаузу. Чотири постріли гримнули, може, безладно, але своє зробили: один пірат упав, решта поспіхом чкурнули до лісу.
Знову набивши мушкети, ми прокралися вздовж частоколу, щоб глянути на підстреленого ворога. Він був мертвий: куля влучила в саме серце.
Ми не встигли навіть зрадіти нашому успіхові, коли з кущів пролунав пістольний постріл, над вухом моїм свиснула куля, і бідолашний Том Редрут поточився й упав на землю. Сквайр і я, - ми відповіли на постріл, але стріляти нам довелося навмання, і, очевидно, то була даремна витрата пороху. Знову набивши рушниці, ми підбігли до бідолахи Тома. [84]
Капітан і Ґрей уже схилилися над ним. Я з півпогляду побачив, що справа безнадійна.
Мабуть, те, що ми так енергійно відбили їхній напад, налякало піратів, і вони знову відступили, бо ми без усяких перешкод змогли перетягти нещасного старого доглядача дичини через частокіл і занести до блокгаузу.
Бідолаха тільки стогнав і спливав кров'ю. Він нічому не дивувався, ні на що не скаржився, не виявляв ніякого страху і навіть ні на що не нарікав від самого початку наших пригод аж до цієї хвилини, коли ми поклали його вмирати в блокгаузі. Він, мов троянець, один стримував ворогів у проході на шхуні, прикриваючись самим матрацом. Усі накази він виконував мовчки, покірливо й сумлінно. Він був старший за кожного з нас принаймні років на двадцять. І ось тепер цей неговіркий старий і вірний служник помирав у нас на очах.
Сквайр упав перед ним навколішки, цілуючи йому руки і плачучи, мов дитина.
- Я вмираю, докторе? - спитав Том.
- Томе, друже, - сказав я, - скоро ти повернешся додому.
- Перше я хотів би розквитатися з ними за той постріл, -відказав він.
- Томе, - промовив сквайр, - скажи, чи прощаєш ти мене?
- Хіба ж мені годилося б це робити, коли йдеться про мого пана, сквайре? - відповів служник. - А втім, хай буде так. Амінь!
Кілька хвилин він лежав, не озиваючись, а тоді попросив, щоб хтось прочитав молитву.
- Такий уже звичай, сер, - додав він вибачливим тоном. І невдовзі, не мовивши більш ні слова, одійшов у вічність.
Тим часом капітан, в якого, як я давно помітив, кишені й пазуха аж дуже так віддимались, понавитягав звідти купу найрізноманітніших речей: британський прапор, Біблію, моток шворки, перо, чорнило, корабельний журнал і кілька фунтів тютюну. Він розшукав ошкурену соснову жердину й за допомогою Гантера встановив над блокгаузом у тому місці, де перехрещувалися колоди. Потім виліз на дах і власноруч прив'язав до жердини й розправив цього прапора.
Це, очевидно, дуже втішило його. Злізши вниз, він заходився перелічувати й сортувати припаси, наче не мав ніякого іншого клопоту. Але роблячи це, він іноді поглядав на Тома, а коли той помер, підійшов і шанобливо покрив його другим прапором.
- Не беріть це так дуже до серця, сер, - сказав він, потискуючи руку сквайрові. - Він загинув, виконуючи свій обов'язок, а хіба може бути краща смерть? Можливо, з погляду теології я щось і не так кажу, але це правда. [85]
Потім він одвів мене вбік і спитав:
- Докторе Лівсі, через скільки тижнів ви і сквайр чекаєте на прибуття другого корабля?
Я відповів йому, що тут ідеться не про тижні, а про місяці. Тільки в тому разі, якщо ми не повернемося до кінця серпня, Блендлі пошле нам на допомогу корабель. Але не раніше, хоч і не пізніше.
- Тож і підрахуйте, коли він буде тут, - докінчив я.
- Ну, сер, - сказав капітан, чухаючи потилицю, - за таких обставин доведеться скрутнувато, навіть коли нам сприятиме доля.
- Що ви цим хочете сказати? - поцікавився я.
- Дуже шкода, сер, що ми втратили наш другий вантаж. Ось що я хочу сказати, - відповів він. - Пороху й куль у нас досить, але харчів мало, украй мало, докторе Лівсі. Так що, може, навіть і краще, що ми позбулися зайвого їдця.
І він показав на небіжчика, вкритого прапором. В цю мить високо над дахом блокгаузу з ревом і свистом пролетіло ядро, впавши десь оддалік у лісі.
- Ого! - сказав капітан. - Почали бомбардувати! Та вам же ненадовго вистачить пороху, голуб'ята!
Але вдруге вони поцілили краще. Ядро перелетіло через частокіл і впало біля блокгаузу, здійнявши хмару піску, хоч і не заподіяло ніякої шкоди.
- Капітане, - сказав сквайр, - будівлі зі шхуни зовсім не видно. Мабуть, вони ціляють у прапор. То чи не розумніше було б спустити його?
- Спустити прапор? - обурився капітан. - Ні, сер. Я цього не зроблю.
І як тільки вимовив він ці слова, ми, здається, всі погодилися з ним. Ішлося бо не тільки про честь і гордість моряка - це був і тактично влучний хід: цим прапором ми показували своїм ворогам, що не боїмося їхньої канонади.
Бомбардування тривало весь вечір. Одне ядро перелітало, інше не долітало або ж тільки збивало пісок біля огорожі. Піратам доводилося цілятись високо, а тому ядра втрачали силу й заривалися в сипкий пісок. А уламки ядер майже ніякої шкоди нам не завдавали, хоч один з них попав у дах, а другий пробив підлогу. Тому ми незабаром звикли до канонади і звертали на неї уваги не більш, ніж на тріскотню цвіркуна.
- В усій цій історії є й дещо путнє, - зауважив капітан. -Як видно, у лісі перед нами зараз нема жодної людської істоти. Відплив посилився, і наші припаси, мабуть, уже показалися з-під води. Отже, викликаю охочих піти по солонину.
Ґрей і Гантер найперші зохотилися. Добре озброївшись, [86] вони перелізли через частокіл, однак із солониною їм не поталанило. Бунтівники були хоробріші, ніж ми гадали, або ж покладали більше сподіванок на канонірську вправність Ізреєла Гендса. Так чи так, але четверо чи п'ятеро з них витягували з води наші припаси і вбрід переносили до шлюпки, яка стояла поблизу. Один з матросів увесь час веслував, щоб течія не віднесла шлюпку.
Сілвер стояв на кормі й командував. І кожен з них був тепер озброєний мушкетом, що їх вони видобули з якоїсь схованки на острові.
Каштан сів на колоді й почав занотовувати в корабельному журналі: "Александер Смоллет - капітан, Девід Лівсі -корабельний лікар, Ейбрегем Ґрей - тесля, Джон Трелоні -власник корабля, Джон Гантер і Річард Джойс - челядники власника корабля, люди сухопутні, - оце й усі, хто не зрадив свій обов'язок. Сьогодні вони зійшли на берег, взявши з собою припасів щонайбільше на десять днів, і піднесли британський прапор над блокгаузом на Острові Скарбів. Томаса Редрута, служника кораблевласника, теж людину сухопутну, вбили бунтівники. Джім Гокінс, юнга..."
Саме цю хвилину я задумався про долю бідолашного Джіма Гокінса.
Аж це з глибини острова пролунав голос.
- Хтось гукає до нас, - мовив Гантер, що стояв на варті.
- Докторе! Капітане! Сквайре! Агов, Гантере, це ви? -почули ми чийсь голос.
Я підбіг до дверей і побачив Джіма Гокінса: живий і здоровий, він перелазив через частокіл.

Розділ XIX

Знову розповідає Джім Гокінс: Залога в блокгаузі

Тільки-но побачивши британський прапор, Бен Ґан зупинився, схопив мене за руку й присів.
- Ну, - сказав він, - там твої друзі. Це річ певна.
- Але куди ймовірніше, що те заколотники, - відповів я.
- Нізащо в світі! - вигукнув він. - На цьому безлюдному острові, де не бува нікого, крім джен'льменів фортуни, Сілвер підняв би піратського прапора, - будь певний. Ні, це твої друзі. Тут була сутичка, і твої друзі, мабуть, перемогли. Вони засіли в старому зрубі, що колись дуже давно спорудив Флінт. О, що за головань був цей Флінт! Крім рому, ніщо не [87] могло збити його з ніг. І нікого він не боявся, тільки Сілвера. Сілвер - то такий хитрюга!
- Ну, гаразд, - сказав я, - може, й справді там мої друзі. То тим швидше треба прилучитись до них.
- Ні, братику, - почав заперечувати Бен, - стривай. Ти добрий хлопчак, коли я не помиляюсь, але все-таки ти тільки хлопчак, та й годі. А Бен Ґан - битий жак. Ніяким ромом не заманиш мене туди, куди ти йдеш... Я мушу перше сам побачити твого родовитого джен'льмена, і хай він дасть мені слово честі. А ти не забудь мої слова. Тільки такому можна довіритись - так йому і скажи, - хто й виглядом своїм справляє шляхетне враження, і, кажучи це, вщипни його отак.
І він утретє вщипнув мене все з тим самим хитруватим виглядом.
- А коли матимете потребу в Бен-Ґановій допомозі, то ти, Джіме, знаєш, де його знайти. На тому самому місці, де ти знайшов його сьогодні. І той, хто прийде, хай тримає білу хусточку в руці. І хай він прийде сам-один. Ти так і скажи: "Бен Ґан, - скажи, - має на це свої причини".
- Гаразд, - відповів я. - Здається, я зрозумів вас. Ви хочете щось запропонувати, і вам треба побачити сквайра або лікаря. І знайти вас можна там, де я знайшов вас сьогодні. Це все?
- А коли мене можна знайти - тебе не цікавить? - додав він. - Ну, хай буде в проміжок від полудня до шести склянок.
- Добре, - відповів я. - Тепер уже я можу йти?
- Але ти не забудеш? - тривожно перепитав він. - І так і скажеш: "Хто справляє шляхетне враження" і що є на це "свої причини", це головне - ми повинні чесно домовитись один з одним. А тепер можеш іти, Джіме, - сказав він, усе ще не відпускаючи моєї руки. - Слухай, Джіме, а коли ти зустрінеш Сілвера, то не викажеш йому Бена Ґана? Не викажеш? Навіть коли тебе почнуть випитувати? Кажеш -ні? Ну, а якщо пірати отаборяться на березі, Джіме, то чи не варт зробити так, щоб у декого з них жінки до ранку повдовіли?
Нараз його мову увірвав гуркіт гарматного пострілу. Ядро, з ревом пролетівши між деревами, зарилося в пісок ярдів за сто від нас. Ми обидва чимдуж розбіглися в різні боки.
Гарматний обстріл тривав цілу годину, коли ядра одне за одним пролітали через ліс. Я перебігав від одного захистку до іншого, і все мені здавалося, що ці страшні ядра летять просто на мене. Потім я трохи звик до стрілянини, але все не важився підійти до частоколу, круг якого найчастіше падали ядра. Зробивши великий гак на схід, я вийшов у надбережну смугу лісу. [88]
Сонце вже зайшло, морський бриз завивав у верхів'ях дерев і покривав брижами сіру поверхню бухти. Відплив оголив широкі піщані відмілини, а повітря після денної спеки зробилося таке холодне, що мене й крізь куртку стало проймати дрожем.
"Еспаньйола" стояла на якорі на тому самому місці, але тепер над нею маяв "Веселий Роджер" - чорний піратський прапор. Коли я дивився, на борту шхуни саме зблиснув червонястий вогник, і над островом лунко прогримів ще один гарматний постріл, а в повітрі просвистіло ще одне ядро. На тому канонада й скінчилася.
Деякий час я лежав у кущах і стежив за метушнею піратів після гарматної атаки. Кілька чоловік рубали щось сокирами на піску навпроти частоколу. Пізніше я з'ясував, що то вони трощили нашого нещасного човника. Далі біля гирла річки між дерев палало велике вогнище, а від берега до шхуни й назад безупинно сновигала шлюпка. Матроси, вранці такі похмурі, тепер, веслуючи, галасували й сміялися, наче діти. З їхніх голосів було знати, що вони встигли покуштувати рому.
Нарешті я зважився йти до форту. Я був далеченько від нього, на низькій піщаній косі, що замикала бухту зі сходу й у відплив сполучалася з Островом Кістяка. Підвівшись, я побачив трохи далі за косою серед низького чагарнику самітну скелю, досить високу й напрочуд білу. У мене промайнула думка, що це і є та сама біла скеля, про яку казав Бен Ґан, і що коли мені тепер занадобиться човен, я знатиму, де його знайти.
Потім я подався скраєм лісу, аж поки дійшов до частоколу з того боку, що від моря, і невдовзі мене дуже радо зустріли друзі.
Розповівши їм про свої пригоди, я почав оглядати блокгауз. Стіни, дах, підлога- все було складено з необтесаної соснини, підлога де-не-де підіймалася на фут чи півтора над землею. До дверей вів ґанок, під яким дзюрчав невеличкий струмок, що стікав у штучний басейн, трохи чудний на вигляд: то був корабельний чавунний казан з вибитим дном, закопаний у пісок "по самісіньку ватерлінію", як висловився капітан. Усередині будівлі було порожньо; тільки в одному кутку стояла якась подобизна вимуруваного коминка та поруч іржава залізна жарівня.
Всі дерева на схилах горба всередині частоколу вирубали, коли споруджувано будинок. Пеньки свідчили, що тут загинула чудова ділянка лісу. Верхній шар ґрунту на місці вирубу змили дощі, оголивши чистий пісок. Тільки там, де [89] струмок витікав з казана, видніли латки моху, папороть і низенькі стелюхи. За частоколом одразу - занадто близько, що заважало обороні форту - починався густий високий ліс. З боку суходолу ліс був сосновий, а з боку моря сосни росли впереміж з вічнозеленими дубами.
Пронизливий вечірній бриз, про який я вже згадував, віяв у всі шпарини незграбної будівлі й покривав підлогу дрібним піском. Той пісок засипав нам очі, хрумтів на зубах, попадав до нашої їжі, вирував у джерелі на дні казана, мов крупа в кулеші, коли починає закипати. Квадратна дірка в даху правила за димар, але дим погано виходив крізь неї і хмарою розповзався по всьому приміщенні, примушуючи нас кахикати й виїдаючи нам очі.
До того всього Ґрей, наш новий товариш, сидів з перев'язаним обличчям, бо його ж поранили в щоку, коли перебігав до нас від заколотників, а старий Том Редрут, досі не похований, лежав біля стіни, захололий і закляклий, покритий британським прапором.
Якби нам дозволили сидіти без діла, ми б скоро занепали на дусі, але капітан Смоллет був не такий чоловік, щоб марнувати час. Він скликав нас усіх і розподілив на дві вахти. До однієї потрапили лікар, Ґрей і я, а до другої - сквайр, Гантер і Джойс. І хоч усі ми були дуже втомлені, капітан двох послав у ліс по дрова, а двом іншим звелів копати могилу для Редрута. Лікареві приділили бути за кухаря, мене поставили на варті біля дверей, а сам капітан походжав від одного до іншого, підтримуючи кожного на дусі й підсобляючи при потребі.
Час від часу лікар підходив до дверей трохи подихати свіжим повітрям і дати відпочити почервонілим від диму очам. При цій нагоді він перекидався зі мною кількома словами.
- Цей Смоллет, - сказав він раз, - кращий за мене чолов'яга. А коли вже я це визнав, то воно щось важить, Джіме.
Іншим разом він трохи помовчав, а тоді, схиливши голову набік, уважно подивився на мене.
- А цей Бен Ґан - що він за один? - спитав він.
- Не знаю, сер, - відповів я. - Я не дуже певний, чи він сповна розуму.
- Якщо є хоч невеликий сумнів, значить, він не сповна розуму, - сказав лікар. - Людина, яка три роки прожила самотою на безлюдному острові, не може бути нормальною, як-от я чи ти, Джіме. Така вже людська натура. Ти наче казав, що йому дуже хотілося сиру?
- Так, сер, - відповів я, - сиру.
- Тож бачиш, Джіме, - сказав лікар, - як воно часом [90] добре, коли хтось ласун. Ти, мабуть, бачив мою тавлинку? Але ж ти ніколи не бачив, щоб я нюхав з неї. А це тому, що в тавлинці в мене не табака, а кусень пармезану - поживного італійського сиру. Цей сир ми віддамо Бенові Ґану!
Перед вечерею ми поховали старого Тома в піску і кілька хвилин постояли на вітрі біля його могили, поскидавши шапки.
З лісу натягали цілу купу ломаччя, але капітан був незадоволений і сказав нам, що наступного дня доведеться працювати жвавіше. Потім кожен з нас з'їв свою порцію солонини, запивши її склянкою гарячого грогу, після чого сквайр, лікар і капітан зібралися в кутку на нараду.
Здається, вони не могли надумати нічого доброго, бо ж харчів було так мало, що голод нас здолає задовго до того, як прибуде підмога. Вирішено було, що єдина наша надія -це перебити якомога більше піратів і змусити їх або здатись, або відпливти на "Еспаньйолі" в чисте море. З дев'ятнадцятьох їх уже лишилося тільки п'ятнадцятеро, причому двоє з них поранені, а один принаймні - той, що був біля гармати - або дуже серйозно поранений, або ж помер. Ми поклали собі підстрелювати піратів при кожній слушній нагоді і якомога дбайливіш берегти своїх людей. Крім того, у нас були ще два надійних спільники: ром і підсоння.
Вплив першого з них уже позначався: до пізньої ночі ми чули з берега, хоч були за півмилі звідти, п'яницькі вигуки й пісні. А щодо другого, то лікар "ручався своєю перукою", що не мине й тижня, як половина піратів захворіє на пропасницю, бо вони отаборилися біля болота і не мають ліків.
- Отже, - додав він, - коли вони нас усіх не перестріляють у ближчому часі, то залюбки повернуться на шхуну. Судно таки чогось варте: вони завжди можуть знову вдатися до піратського свого ремесла.
- Це перший у моєму житті корабель, що я мушу втратити, - зауважив капітан Смоллет.
Того вечора я був смертельно втомлений, як ви можете собі уявити, та все-таки довго крутився з боку на бік, поки заснув. Зате спав мов убитий.
Всі давно вже повставали, поснідали і встигли принести дров чи не половину того, що вчора наносили, коли я раптом прокинувся від несподіваного галасу й крику.
- Білий прапор! - крикнув хтось. А потім почувся здивований вигук: [91]
- Сам Сілвер!
Я скочив на ноги і, протираючи на бігу очі, кинувся до стрільниці в стіні.

Розділ XX

Сілвер-парламентер

І справді, за частоколом зупинилося двоє чоловік. Один з них розмахував білою ганчіркою, а другий - і то саме Сілвер, - спокійно стояв поруч.
Ще тільки розвиднювалося, і ранок був найхолодніший з усіх, що я їх пам'ятаю. Холод проймав мене аж до кісток. Небо над нами було ясне й безхмарне, верхів'я дерев рожевіли від сонця. Але Сілвер і його супутник стояли ще в тіні, по коліна прикриті білястими нічними випарами, що виповзали з болота. Холод і ці випари - ось у чому полягали недобрі прикмети острова. Цей острів - вологе й нездорове місце, тут лютує пропасниця.
- Не виходьте! - сказав капітан. - Ручуся, що це якийсь підступ. - І потім гукнув піратам: - Хто йде? Стій, а то стрілятиму!
- Білий прапор! - крикнув Сілвер.
Капітан стояв на ґанку, але так, щоб не наразитись на зрадницьку кулю. Обернувшись до нас, він наказав:
- Лікарева вахта - до стрільниць! Докторе Лівсі, займіть північну стіну, будь ласка, Джім - східну, Ґрей - західну. Решті вартувати внизу й набивати мушкети. Жвавіше, хлопці! І будьте пильні!
Тоді він знову звернувся до заколотників:
- Чого ви хочете з цим білим прапором? Відповів йому не Сілвер, а другий пірат.
- Кап'тан Сілвер, сер, запрошує вас приїхати на шхуну й укласти перемир'я! - прокричав він.
- "Кап'тан Сілвер"? Я не знаю такого. Хто він? - гукнув капітан. І додав стиха: - Бачте! Вже капітан! Швидко вислужився!
Довгий Джон відповів тепер сам:
- Це я, сер. Наші бідолашні хлоп'ята обрали мене за кап'тана після вашого дезертирства, сер. - На слові "дезертирство" він особливо наголосив. - Ми готові підкоритися, коли погодимо умови, аби було порівно. А зараз я прошу тільки вашого слова, кап'тане Смоллете, що ви одпустите мене живцем відси й не стрілятимете, поки я не відійду на постріл. [92]
- Я, чоловіче, не маю ані найменшого бажання розмовляти з вами, - відповів капітан Смоллет. - Та коли ви хочете щось сказати мені, підійдіть сюди - це все. Тільки якщо ви задумали якусь зраду, нарікайте самі на себе.
- Цього досить, кап'тане! - радісно вигукнув Довгий Джон. - Самого вашого слова досить. Я знаю, що таке джентльмен, будьте певні.
Ми бачили, як пірат з білим прапором намагався затримати Сілвера. Це й не. дивно було, бо капітан розмовляв не дуже люб'язно. Але Сілвер тільки голосно розреготався і поляскав товариша по плечу, ніби навіть думка про небезпеку здавалася йому безглуздою. Він підступив до частоколу, перекинув спочатку свою милицю, а потім переліз і сам, досить швидко й спритно.
Сказати правду, я так захопився цією пригодою, що зовсім забув про обов'язки вартового. Я навіть відійшов від стрільниці й став позад капітана, який сів на порозі, підперши голову руками, і замріяно дивився на воду, що з булькотом вихлюпувала зі старого чавунного казана на пісок. Він тихо насвистував пісеньку: "Гей-но, хлопці та дівчата".
Сілверові було дуже важко братися крутим схилом горба. На сипкому піску серед грубих пеньків він зі своєю милицею здавався безпорадним, мов корабель на мілині. Але, мужньо подолавши всі перешкоди, він урешті підступив до капітана і якнайчемніше привітав його. Сілвер мав на собі найкраще своє вбрання: довгий, до колін, синій сурдут, усипаний мідними ґудзиками, і зсунуту на потилицю трикутку, обшиту тонким мереживом.
- А, це ви, чоловіче? - сказав капітан, підводячи голову. - Вам краще б сісти.
- А ви не впустите мене всередину, кап'тане? - жалібно попросив Довгий Джон. - Ранок, знаєте, дуже холодний, сер, щоб сидіти на вогкому піску.
- Ото, Сілвере, - відповів капітан, - якби ви лишалися чесною людиною, сиділи б зараз у своєму камбузі. Ви самі встряли в цю халепу. Або ви - кухар на моєму судні, і тоді з вами поводяться люб'язно, або ж ви - кап'тан Сілвер, запеклий бунтівник і пірат, якому одна дорога - на шибеницю.
- Гаразд, гаразд, кап'тане, - відповів корабельний кухар, слухняно сідаючи на пісок. - Тільки потім подасте мені руку, щоб я зміг підвестись, та й уже. А ви непогано тут влаштувалися!.. Це, я бачу, Джім! З ясним ранком тебе, Джіме... Докторе, моє вам шанування! Та ви тут усі вкупі, мовляв, як та щаслива сімейка...
- Коли маєте щось казати, чоловіче, то кажіть, - перебив його капітан. [93]
- Правильно, кап'тане, - відповів Сілвер. - Діло насамперед. А таки добрячу штуку ви утнули цеї ночі. Добрячу, нічого не скажеш. Хтось із вас незле орудує ломакою. Декотрі з моїх людей були просто вражені, та що там декотрі - всі, можна сказати... Я й сам, як на правду, теж... Може, саме через це я й прийшов сюди на перемови. Але хай мене грім поб'є, кап'тане, якщо вдруге вам таке поталанить! Ми скрізь вирядимо варту і менш попускатимемо з ромом. Може, ви думаєте, що ми всі були п'яні в дим? Так от, скажу вам, що я був тверезий - я тільки втомився, як пес. Коли б я прокинувся на секунду раніше, то спопав би вас на гарячому, будьте певні. Він ще був живий, коли я підбіг до нього.
- Ну і що? - спокійнісінько промовив капітан Смоллет. Все те, що казав Сілвер, становило для капітана загадку,
хоч з його тону нічого цього не можна було помітити. Що ж до мене, то я починав здогадуватись. Я пригадав останні Бен-Ґанові слова. І мені свінуло, що це, мабуть, він провідав піратів уночі, коли ті повпивалися круг вогнища. З радістю я відзначив, що тепер проти нас лишилося тільки чотирнадцятеро ворогів.
- Так ось у чім річ, - провадив далі Сілвер. - Ми хочемо здобути ці скарби, і ми здобудемо їх. Такий наш інтерес. А ви хочете врятувати собі життя - це ваш інтерес. Адже у вас є карта, ге ж?
- Може, і є, - відповів капітан.
- Та що там, я знаю, що вона у вас є, - мовив Довгий Джон. - Нема рації відмовлятися вам, це ні до чого доброго не приведе. Я хочу тільки сказати, що нам потрібна ваша карта, та й годі. А щодо мене, то я особисто ніякого зла вам не бажав...
- Мене ви не обдурите, чоловіче, - урвав його капітан. -Ми добре знаємо, які були ваші наміри, тільки нас вони не тривожать, бо тепер уже це вам не вдасться.
Капітан незворушно подивився на пірата й заходивсь натоптувати люльку.
- Якби Еб Ґрей... - почав був Сілвер.
- Облиште! - скрикнув містер Смоллет. - Ґрей нічого не сказав мені, та я ні про що його й не розпитував.Скажу більше: я б залюбки висадив у повітря і вас, і його, і весь цей клятий острів! Ось яка моя думка про все це, чоловіче.
Цей невеликий спалах гніву наче остудив Сілвера. Перед цим він почав був дратуватись, але тепер опанував себе.
- Це як вам любіше, - сказав він. - Я не можу вказувати джентльменові, якої він має бути думки... Але ви, здається, [94] хочете запалити люльку, кап'тане? То коли дозволите, я зроблю те саме.
Він набив свою люльку й запалив. Так сиділи вони якусь часину й мовчки палили, іноді поглядаючи один одному в обличчя, іноді притоптуючи тютюн, іноді нахиляючись уперед, щоб сплюнути. Цікаво було дивитись на них.
- Так от, - почав знову Сілвер, - наші умови такі. Ви нам даєте карту, аби ми могли знайти скарби, перестаєте стріляти в бідолашних моряків і розчереплювати їм голови, коли вони сплять. Якщо ви це зробите, ми запропонуємо вам на вибір: або ви сядете на судно разом з нами після того, як ми навантажимо скарби, і я присягаюся вам, що висаджу вас цілими й здоровими десь на берег. Або, якщо вам це не до вподоби, бо декотрі мої матроси люди брутальні й мають з вами давні порахунки, тоді можете лишитися тут, на острові. Харчами ми поділимося з вами нарівно. І знову ж таки присягаюся вам, що перше судно, яке ми зустрінемо, я заверну до вас. Тепер ви бачите, що я кажу до діла. На кращі умови вам годі й сподіватись. Гадаю, - сказав він голосніше, - що всі люди в цьому домі чують мої слова, бо що я кажу одному, те кажу всім.
Капітан Смоллет підвівся й струсив попіл з люльки на долоню лівої руки.
- Це все? - спитав він.
- Все до останнього слова, побий мене грім! - відповів Джон. - Якщо ви відхилите ці умови, то замість мене заговорять наші рушниці.
- Чудово, - сказав капітан. - А тепер вислухайте мене. Якщо ви прийдете сюди поодинці і без зброї, я закую вас усіх у кайдани й одвезу до Англії, щоб вас судили справедливим судом. А якщо ви не прийдете, то запам'ятайте, що мене звуть Александер Смоллет, що я стою під британським прапором і що я спроваджу вас усіх на той світ до нечистого. Ніяких скарбів ви не знайдете. Втекти на кораблі ви не зможете: серед вас нема нікого, хто міг би його вести. Боротися з нами вам теж не по силі: адже Грей сам-один подолав п'ятьох із вас. Ви добре сидите на мілині, пане Сілвере, і вам з неї не знятись. Це я вам кажу і це останнє добре слово, яке ви чуєте від мене, бо, клянуся небом, я всаджу вам кулю межи плечі, коли зустріну ще раз. Забирайтеся звідси, чоловіче. Та швидше!
Обличчя Сілверове побагровіло, в очах його спалахнула лють. Він теж струсив попіл зі своєї люльки.
- Дайте руку, щоб я зміг підвестися! - скрикнув він.
- Тільки не я, - відповів капітан. [95]
- Хто ж поможе мені підвестись? - проревів Сілвер. Ніхто з наших не зрушився з місця. Страшенно лаючись,
він доповз по піску до ґанку і, спершись на нього, знову став на свою милицю. Тоді сплюнув у струмок і вигукнув:
- Отак! Отак я плюю й на вас! Не мине й години, як я розтовчу цей старий блокгауз, мов пляшку з ромом! Смійтеся, смійтеся! Не мине й години, як ви засмієтесь на кутні, присяйбі! А хто лишиться живим, той позаздрить і мертвим.
Кленучи усіх останніми словами, Сілвер пошкутильгав схилом униз до частоколу; кілька разів пробував він перелізти через нього, та все зривався, аж поки врешті йому допоміг чоловік з білим прапором, і за хвильку по тому вони зникли серед дерев.

Розділ XXI

Атака

Тільки-но Сілвер зник, капітан, який увесь час не зводив з нього очей, обернувся до будинку й завважив, що на своєму посту стоїть лише Ґрей. Тоді ми вперше побачили капітана таким розгніваним.
- На місця! - гримнув він. І коли ми шугнули на свої пости, промовив: - Ґрею, я запишу твоє ім'я до корабельного журналу. Ти виконував свій обов'язок, як справжній моряк. Містере Трелоні, я дивуюсь вам, сер. Докторе, таж ви носили військовий мундир! Якщо так ви служили й біля Фонтенуа, сер, то краще б ви сиділи вдома.
Лікарева вахта стала до стрільниць, а решта заходилася набивати запасні мушкети. Всі ми почервоніли, бо ж були таки винуваті.
Деякий час капітан спостерігав усе це мовчки, а тоді знову заговорив:
- Я, друзі, як то кажуть, випалив по Сілверові з усіх гармат. Навмисне допік його до живого. Він погрожував, що не мине й години, як нас атакують. Ви знаєте, що числом їх більше, зате ми сидимо в укріпленні, а хвилину тому я міг би навіть сказати, що в нас перевага і в дисципліні. Я не маю найменшого сумніву, що ми можемо перемогти їх, якщо ви цього захочете.
Потім він обійшов усіх нас і визнав, що тепер усе гаразд.
У двох коротких стінах блокгаузу - північній і західній -було тільки по дві стрільниці; у південній, де ґанок, теж дві, а в північній - п'ять. На сімох чоловік ми мали двадцять [96] мушкетів. Дрова ми склали в чотири штабелі - по одному біля кожної стіни, - і на них, як на столи, примістили бойові припаси й по чотири набиті мушкети, щоб мати їх напохваті. Посередині приміщення лежали кортики.
- Загасіть вогонь, - звелів капітан. - Уже не холодно, а дим тільки очі їсть.
Містер Трелоні виніс на подвір'я залізну жарівню й розкидав жарини серед піску.
- Гокінс ще не снідав... Гокінсе, візьми свій сніданок і поїж на посту, - вів далі капітан Смоллет. - Жвавіше, хлопче, тобі не завадить підкріпитись. Гантере, налий усім по чарці бренді.
Поки ми виконували це все, капітан обміркував план оборони.
- Ви, докторе, станете біля дверей, - мовив він нарешті. - Пильнуйте, але не вистромляйтесь: стійте всередині й стріляйте з дверей... Ти, Гантере, будеш зі східного боку, а ти, Джойсе, - із західного. Містере Трелоні, вам, як найкращому стрільцеві, - вам з Ґреєм припаде найдовша північна стіна, де п'ять стрільниць: звідти основна небезпека. Якщо вони підступлять до блокгаузу й почнуть стріляти крізь них, справи наші будуть кепські. Ми з тобою, Гокінсе, ніякі стрільці, тож ми будемо набивати мушкети й допомагати іншим.
Капітан мав слушність: вже було не холодно. Сонце, ледве підбившись над верхи дерев, своїм світлом залляло весь пагорб і розігнало болотні випари. Пісок став гарячим, а на колодах блокгаузу виступила розтоплена смола. Ми поскидали куртки та сурдути, порозстібали коміри сорочок і засукали рукава по самі плечі. Кожен стояв на своєму посту, знемагаючи від спеки й напруги.
Так минула година.
- Хай йому чорт! - сказав капітан. -Стає нудно, як у мертвий штиль. Ану, Ґрею, засвисти, чи що - може, вітер прикличеш!
І саме цю хвилину з'явились перші ознаки того, що починається атака.
- З вашого дозволу, сер, -г спитався нараз Джойс, - коли я побачу кого-небудь, то чи стріляти?
- Аякже! - крикнув капітан.
- Дякую, сер, - так само спокійно й чемно відповів Джойс. Нічого поки що не трапилося, але це Джойсове запитання
змусило нас усіх насторожитись і напружити зір і слух. Стрільці піднесли мушкети, а капітан стояв серед блокгаузу, міцно стуливши губи й насупивши брови. [97] Так збігло кілька секунд. Раптом Джойс просунув мушкета в стрільницю і пальнув. Не встигла ще завмерти луна від цього пострілу, як з лісу навсібіч знялася запекла стрілянина - кулі летіли одна за одною, мов гуси вервечкою. Кілька їх влучило в колоди блокгаузу, але жодна не потрапила всередину.
Коли ж розвіявся пороховий дим, навколо частоколу й у лісі стало знову тихо й порожньо, як і передніше було. Жодна гілка не погойдувалась, жодна цівка рушниці не поблискувала, виказуючи присутність наших ворогів.
- Поцілив? - спитав капітан.
- Ні, сер, - відповів Джойс. - Мабуть, ні, сер.
- Добре, хоч правду кажеш, - пробурмотів капітан Смоллет. - Набий мушкета йому, Гокінсе. Скільки пострілів було з вашого боку, докторе?
- Я знаю точно, - відповів доктор Лівсі. - 3 цього боку було три постріли. Я бачив три спалахи: два поруч, а один далі на захід.
- Три! - повторив каштан. - А скільки у вас, містере Трелоні?
Але тут відповісти було нелегко. З північного боку стріляли багато: сквайр нарахував сім пострілів, а Ґрей вісім чи дев'ять. З заходу й сходу пальнули тільки по разу. Отже, атаки слід було чекати з півночі, а з інших боків стріляли, тільки щоб відвернути нашу увагу. Проте капітан Смоллет не змінив розміщення наших сил, міркуючи так: якщо заколотники перескочать через частокіл, вони зможуть захопити порожні бійниці й перестріляти нас усіх, мов щурів, у нашій власній фортеці.
А втім, нам не дали багато часу розмірковувати. З півночі раптом розлігся гучний крик, і невеличкий гурт піратів вискочив з лісу й побіг прямо до частоколу. Ту саму мить із заростей знов заторохкотіли постріли, і одна куля, влетівши в двері, розтрощила лікарів мушкет. Нападники швидко, наче мавпи, подерлися через частокіл. Сквайр і Ґрей стріляли раз за разом. Троє з нападників упали: один у загороду, а двоє - по той бік. Щоправда, один з них був, мабуть, наляканий, а не поранений, бо відразу ж схопивсь на ноги й зашився між дерев.
Двоє лежали на землі, один утік, але чотирьом таки пощастило перелізти через частокіл всередину. Решта піратів - сім чи вісім чоловік, що засіли в хащах і мали, очевидячки, по кілька мушкетів,- безугаву обстрілювали блокгауз, не завдаючи нам, однак, ніякої шкоди.
Четверо нападників з вереском кинулися до блокгаузу, [98] підбадьорювані вигуками своїх товаришів з лісу. Ми кілька разів вистрілили в них. Але в поспіху наші стрільці, здається, ні разу не влучили. Умліока четверо піратів збігли на пагорб і насіли иа нас.
Із середньої стрільниці виткнулася голова Джоба Ендерсона, боцмана.
- Бий їх! Бий! - рикнув він громохким голосом.
Ту ж мить другий пірат, ухопивши за цівку Гантерів мушкет, вирвав його і так стусонув Гантера кольбою, що сердега непритомний упав на підлогу. Третій пірат, непомітно оббігши навкруг будівлі, зненацька з'явився у дверях і замахнувся кортиком на лікаря.
Ми опинилися в такому становищі, в якому недавно були наші вороги. Ще хвилину тому ми стріляли з укриття в незахищених піратів, тепер же під прикриттям були вони, а ми не могли відповідати на їхні постріли.
Рятувало нас трохи те, що блокгауз заволокло пороховим димом. У вухах у мене аж гуло від цього шарварку, криків і стогонів, від пістольних пострілів.
- Надвір, хлопці, на відкриту місцину! Кортики! - загукав капітан.
Я схопив з підлоги кортика. Хтось інший, теж хапаючи кортика, різонув мене по пальцях, але я навіть не відчув болю. Я вискочив з дверей на денне світло. Слідом за мною вихопився ще хтось, але хто - я не помітив. Просто перед моїми очима лікар гнав схилом того пірата, що на нього напав; я бачив, як він уловив момент і так угатив його кортиком, що той гепнувся навзнак з чималою раною через усе обличчя.
- Круг будинку, хлопці, круг будинку! - гукнув капітан; голос його - я помітив це, не зважаючи на загальну метушню, - якось змінився.
Машинально скорившись наказові, я з кортиком над головою завернув за ріг блокгаузу, де раптом наскочив на Ендерсона. Він голосно вереснув, і кортик його зблиснув на сонці. Я не встиг навіть злякатись, але, ухиляючись від удару, спіткнувся на сипкому піску і покотився сторчголов з пагорба.
Коли я вибігав з блокгаузу, то побачив, як інші пірати перелазили через частокіл, щоб таки доконати нас. Один з них, у червоному ковпаку, із кортиком у зубах, уже був на огорожі й перекинув ногу стрибнути. Усе це скоїлося так швидко, що, коли я схопився на ноги, пірат у червоному ковпаку ще сидів у тій самій позі, а голова другого тільки вистромилася з-за частоколу. І все-таки за цей короткий проміжок бій скінчився, і перемога була за нами. [99]
Ґрей, що вискочив з блокгаузу слідом за мною, вбив на місці здорованя-боцмана, перш ніж той встиг отямитись після невдалого удару по мені. Другого пірата підстрелили біля бійниці в ту мить, коли він ціляв усередину блокгаузу; тепер він лежав на піску конаючи, пістоль ще курився в його руці. Третього в мене на очах уклав лікар. З чотирьох піратів, які перелізли через паркан, живим лишився тільки один: покинувши кортика на бойовищі, він хапався перелізти назад, аби уникнути неминучої смерті.
- Стріляйте! Стріляйте з будинку! - гукнув лікар. - А ви, хлопці, швидше під захисток!
Та на слова його ніхто не зважав, ніхто не стрельнув, і останній з нападників вільно собі переліз через частокіл і сховався, як і всі інші, в лісі. За хвильку нападницький гурт зник і біля блокгаузу лишилося лежати п'ятеро: четверо по цей бік огорожі й один ззовні.
Лікар, Ґрей і я кинулися всередину будівлі. Пірати, котрі ще живі, могли щохвилини повернутись туди, де вони покидали свої мушкети.
Коли пороховий дим розвіявся, ми побачили, як дорого коштувала нам перемога. Гантер лежав непритомний біля своєї стрільниці; у Джойса була прострелена голова, і він уже не ворушився. А посеред приміщення сквайр підтримував капітана; вони обидва були страшенно бліді.
- Капітана поранено! - сказав містер Трелоні.
- Пірати втекли? - запитав містер Смоллет.
- Хто міг, той таки втік,- відповів лікар. - Але п'ятеро з них уже ніколи не зможуть бігати.
- П'ятеро! - скрикнув капітан. - Ну, це вже краще. Вони втратили п'ятьох, а ми трьох; отже, нас тепер четверо проти дев'яти. Це краще, ніж спочатку, коли нас було семеро проти дев'ятнадцятьох(1).
1. Насправді піратів на цей час лишилося тільки вісім чоловік, бо матрос, якого містер Трелоні підстрелив на борту шхуни, помер від рани того ж таки вечора. Але ми, звичайно, дізналися про це набагато пізніше. (Прим. Гокінса).

Читати далі